Марко Павлишин. Мистець чи моралізатор? «Соняшна машина» Володимира Винниченка

Осмислення літературної творчости прозаїка, драматурга та політика Володимира Винниченка (1880—1951) знову ста­ло актуальним для українського літературознавства. Хоч досі не було зміни в стандартному радянському засудженні по­глядів та політичної ролі винниченка1 —Тюго Гдалі офіційно називають буржуазним націоналістом за ралю провідного діяча Української Народної Республіки в 1917—1919 роках —реабілі­тація літературної спадщини Винниченка почалася у грудні 1987 року, коли в журналі “Київ” було надруковано дев’ять із його ранніх оповідань. Передвісником цієї події було часте називання його прізвища прибічниками гласности серед ук­раїнських радянських літераторів. Пізніше, у січні 1989, “Київ” почав друкувати найпопулярніший свого часу твір Винниченка, роман “Соняшна машина”, написаний у 1921—1924 роках піл час перебування автора в Берліні. Книжка, яку тричі було видано в Уіфаїні впродовж 1928 і 1929 років, протягом на­ступних шістьох десятиліть стала недоступною для читача в. Українській РСР.

У творах Винниченка майже завжди проявлялася схильність коментувати, більш чи менш безпосередньо, питання прак­тичної етики, які захоплювали європейську громадську думку того часу. З огляду на це, критика часто зосереджувалася на питанні: чи не зменшує естетичну цінність його творів відверте формулювання у них конкретних світоглядних позицій? У кон­тексті повернення українському читачеві колись широко чи­таної “Соняшної машини” було б відповідно знову підійти до цього твору з питанням: “Винниченко — моралізатор чи мис­тець?” Таке категоричне “або — або”, очевидно, символізує протиставлення дещо тонше й складніше. Йдеться про те, по- перше, чи Винниченка, або, точніше, його літературну персо­ну, взагалі слід називати моралізатором. (Термін вживається тут в обох його значеннях: пропагандист конкретного набору правил поведінки і людина, яка осмислює моральні питан­ня). По-друге, якщо погодитися, що Винниченко справді мо­ралізатор в одному із щойно наведених значень, мусимо далі з’ясували, як цей факт співвідноситься з естетичним успіхом

його твору. Якщо моральний намір залишається, на наш по­гляд, зовнішнім щодо естетичного виміру тексту, або, вис­ловлюючись більш ідеалістично, якщо він ламає єдність ху­дожнього твору, ми маємо право твердити, що автор раділе моралізатор, ніж мистець, і трактувати цей висновок як не­гативну оцінку. З другого боку, можемо переконатися, що виголошення моральних імперативів або обговорення мораль­них питань творять гармонійний елемент твору. В такому випадку можна було б оцінити Винниченка так, як багато хто оцінює Толстого — як моралізатора і мистця, і вважати таку оцінку схвальною.

Нашою метою, таким чином, буде аналіза та оцінка взаємодії морального переконування, з одного боку, та мистецького уміння викликати читацьку насолоду — з другого. Останнє, як по­відомляє риторика, тісно пов’язане з першим, як засіб з метою. І взагалі наше первісне запитання з погляду риторичного могло б звучати так; чи осягає Винниченко задовільного і тому пере­конливого балянсу між моралізаторством і мистецтвом?

Звичайно, відповіді тут слід шукати тільки залежно від істо­ричного контексту. Хоча й не можна виключити з поля зору питання про переконливість “Соняшної машини” д ля нас — західніх читачів кінця 20-го століття,— ми як критики зобо­в’язані передусім обговорити вірогідну переконливість твору для українського читача 1920-х років.

Варто пригадати, що культурні умови, в яких відбулася зустріч між “Соняшною машиною” та її першими читачами, були незвичними для української літератури. В час написан­ня роману, між червнем 1921 і січнем 1924, Винниченко жив на периферії Берліну, в столиці культури “Нової об’єктив- носги” (Neue Sachlichkeit) ваймарівської Німеччини і, в очах сучасників, найбільш космополітичного, хвилюючого та мо­дерного міста Европи.2 Олександр Білецький у рецензії на “Со- няшну машину” в 1927 році називає Винниченка одним із найбільш міських українських письменників,3 маючи на увазі не так зміст його творів, як середовище його життя. Публіка, до якої дійшла “Соняшна машина” 1928 року, також була найбільшою і найосвіченішою, яка до того часу існувала на Україні. Хоч ми не маємо емпіричних соціологічних студій українського читача цього періоду, можна припускати — і це підтверджують спогади Григорія Коспока та його сучасни­ків— що динаміка українізації та урбанізації, як також поши­рення соціального обсягу освіти, починали створювати нову молоду читацьку публіку. Вона складалася з новосгвореної інтелігенції та інших жителів міста, які походили з села, але

набували досвіду урбаністичної модерности. Ці читачі здо­були освіту на засадах марксизму. Вони звикли до публічних дебатів на теми культури та ідеології. Літературна дискусія, яка роздмухала пристрасті довкола культурних та національ­них питань, щойно закінчилася і культурне відродження, по­в’язане з українізацією, ще не було припинене.4

Винниченко сподівався на ще ширшу, загальноєвропейсь­ку публіку для своєї книги. Такої публіки, однак, створиш не вдалося. Ще працюючи над манускриптом, Винниченко до­мовлявся про переклади німецькою, французькою, англійсько­го, чеською та російською мовами. “Це ж візигова картка ук­раїнської літератури в Европі”,— писав він у щоденнику 14 січня 1924 року,5 а 24 жовтня — “шпорами торкає серце цікавість, що скаже про “Соняшну машину” німецький літе­ратор? Чомусь вона здається, копи відійшов від неї, зовсім не такою, що мала б блискуче стати в ради кращих творів євро­пейської літератури”.6 Він сподівався, що передмову напише хтось із провідних особистостей європейської літератури — Ґеорґ Брандес, Ґеорґ Гавптман чи Анатоль Франс, і перего­вори з Брандесом зайшли досить далеко перед тим, як вия­вилось, що датський літератор занадто старий та хворий для такого проекту. Але жоден із цих плянів не реалізувався. На противагу п’єсам Винниченка, які широко перекладалися і йшли на багатьох європейських сценах у 1920-х і на початку 1930-х років,7 “Соняшна машина” залишилася невідомою за межами України.

Винниченко назвав “Соняшну машину” утопічним рома­ном. Дія відбувається в Берліні в кінці 20-го століття. Сюжет розвивається цротягом трьох частин, з яких кожна відповідає одному з трьох томів. У першій частині капіталізм розвинув­ся до етапу імперіалізму. Европу контролює невелика жменя монополій, настільки могутніх, що вони заступили інститути державної влади. В Німеччині економічним володарем є Фрідріх Мертенс, колись виробник Гумових товарів. Він бажає одружитися з принцесою Елізою, яка належить до старої ди­настії монархів. Вона, однак, кохає Рудольфа Штора, молодого вченого плебейського походження, який цри кінці першої час­тини винаходить соняшну машину.

Соняппта машина — це інструмент для перетворення тра­ви на хліб, використовуючи для каталізації людський піт та соняшне світло, профільтроване крізь склоподібний сплав, до якого входить мінерал, що його відкрив Штор. У другому томі анархо-терористична група Інарак роздає соняшну ма­

шину пролетаріатові, проти чого запекло бореться економіч­ний істеблішмент. Розв’язавши проблему постачання їжі і, таким чином, унезалежнивши виживання людей віл праці в експлуатаційних капіталістичних умовах, соняшна машина доводить капіталізм до повного краху.

Замість того, щоб безпосередньо ввести утопічну свободу, кінець економічного насильства спричинює у третій частині повернення до варварства. Транспорт і зв’язок, розподіл то­варів, постачання енергією та оборона громадського спокою —всьому настає край. Народ повертається до вегетативного стилю життя, а невелика ірупа реакціонерів плянує насильну реставрацію колишнього стану. Союз Східніх Держав, який сам бореться з наслідками впровадження машини, домовляєть­ся з монархістами цро напад на Европу. У відповідь на це колишні діячі Інараку під проводом Макса Штора, брата Ру­дольфа, закликають населення до “творчої добровільної праці”, їхня агітація має успіх, і населення Німеччини переборює свою недавню бездіяльність і знаходить щастя в новому та пози­тивному ставленні до праці. Колишні головні противники руху, принцеса Еліза та Мертенс, приєднуються до його рядів. При­бічники соняшної машини підривають зсередини ворожі війська. Роман закінчується близькою всесвітньою перемо­гою соняшної машини.

“Соняшна машина” вражає незвичними прийомами тех­ніки оповіді. Її вісімсот сторінок написано повністю в те­перішньому часі. Разом з експресіоністичним надміром об­разности, вигуковим і часто патетичним стилем та дивовижним прийомом переходу від розповіді в третій особі до непрямої мови (яка також, всупереч граматичним традиціям української мови, подається в третій особі), це створює характерну для ро­ману атмосферу наглости, схвильованости та непевносги. В ро­мані декілька переплетених між собою сюжетів, кожен з яких багатий на події та інтриги; виступають елементи детективного роману та наукової фантастики на взір ГДж.Велса. Для збуд­ження інтересу читача нерідко з’являються еротичні момен­ти. Як показав Білецький, в романі представлено відносно широке коло чітко індивідуалізованих персонажів.8

Коротко кажучи, “Соняшна машина” досить читабельна. Нас цікавить, однак, наскільки переконливо, здобувши увагу читача, роман контролює балянс між моральним тверджен­ням та естетичною формою, який ми вважаємо центральним і для його “мистецькосга”, і для його “моралізаторства”.

Можна твердити, що роман утопічний своїм духом, якщо не керуватися суворим визначенням, на якому наполягає

Білецький. Безсумнівно, роман не висуває претензії, аналогіч­ної до амбіції Ернста Блоха у його майже сучасному трактаті “Дух утопії” (1918; другий варіянт 1923), що “тут, саме в цій книзі, пропонується початок; схоплюється нерозпорошена спадщина”.9 Все ж таки, “Соняшна машина” вицромінює дух утопічного оптимізму. Роман повний нецинічної готовности мріяти про кращий світ. Його проект історії майбутнього на­бирає форми діалектичної тріяди: історія веде від гвдот висо­кого капіталізму через антитезу антиутопії до синтези утопії справжньої. Фальшива утопія уявляється як порочний наслідок занадто спрощеного та механістичного уявлення, мовби людсь­ке щастя стане наслідком ліквідації єдиного джерела людсь­кої відчуженосте: залежности фізичного виживання від праці в умовах експлуатації. “Справжня” утопія формується — так підказує логіка роману — як результат зміни в людській свідо­мості.

Чи виникає в курсі такого окреслення утопії якась моральна система або, принаймні, моральна дискусія? У “Соняшній ма­шині” дві сфери людської діяльносте особливо виразно підля­гають оцінці з перспективи імгонцигного автора: економічна (сфера праці) і сфера людських стосунків (зокрема, сексуаль­них). Відповідь на наше запитання випливатиме з обговорення кожної з них.

Вихідним пунктом послужить Винниченкова кришка ви­сокого капіталізму, на тлі якої вимальовується його утопія. Сатира, як відомо,— потужний засіб моралізаторства: вона здатна генерувати високі моральні норми шляхом заперечен­ня та засудження певних негативних явищ У Винниченка зоб­раження капіталізму імперіялістичного етапу включає певні са­тиричні елемента. Держава, наприклад, “розмасковується” як маріонетка монополій, а політичні противники капіталізму — як його вірні слуги. Поліція та парлямент цілковито потрапили до кишені Мертенса, настільки, що один з його посіпак може твердите принцесі Елізі: “народу, як і пролетаріягу, немає, ваша світлосте. Є держава — це Фрідріх Мертенс, князівно. А копи Фріцріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччи­на.” (I, 91).10

. Але ми розчаруємося, якщо шукатимемо систематичну кри­тику капіталістичної системи — “розмаскування” її механізмів у різних ділянках економіки, яке могло б розкрити неспра­ведливості чи утиски, які заперечують якусь високу моральну норму. Сатира в “Соняшній машині” спрямована менше проти капіталізму, ніж проти капіталіста. Винниченкові портрети Мертенса, наприклад, можна розглядати як вдалі прозові

відповідники карикатур промисловців, відомих з картин Ґео- рґа Гроша: “пан президент увесь із голови до ніг починає труситись од стриманого, скаженого сміху; як сміх цей що далі, то дужче розгортається, як виривається вогниками і, нарешті, переходить у бурхливе, веселе полум’я реготу. Пан президент так сміється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тіло підскакує, як на коні у скаже­ній ристі, голова закидається назад, квадратові зуби випина­ються з рота, а короткі товсті ноги тупотять із усіх сил по підлозі: А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!” (І, 230).

Навіть коли граф Елленберґ, представник ультраконсерва- тивних монархістів, намагається подати теоретичний опис капіталізму, він змушений користуватися Гротескною пер­соніфікацією: “Хто пан і владика сучасности? На кричущо- золотому троні по нігті у брилянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний усекупуючий, усеїрабуючий, усезадоволений капітал. Черевата потвора з вузенькою крихіт­ною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевнености губами й вузлуватими руками професій­ного ката” (І, 36).

Тут засіб критики — зображення тіла капіталіста як об’є­кту гидоти: в цьому випадку тіло — зовнішній вираз внутрі­шніх гріхів. Відповідно до цієї критичної стратеги, Мертенс, переходячи на бік соняшної машини (і таким чином зроста­ючи в чеснотах), стає фізично менш бридким. Він пітніє, на­приклад, менше і не так неприємно, як раніш (ПІ, 212). Гріхи Мертенса, коли вони взагалі зображені,— це традиційні відхи­лення від християнської моралі: надмірні бажання (сили, людей, речей), цинічна неувага до індивідуумів і похітливість. Немає зображення експлуатаційних чи антигуманних наслідків таких гріхів для суспільства: атрибути технології — відеотеле­фони та інші засоби зв’язку, які наповняють кабінет Мертен­са,— не перетворилися на інструменти контролю, як в анти- утопіях Замятіна, Орвелла чи Гакслі. Роман Винниченка ство­рює не так моральну критику капіталізму, як її демонізацію, оскільки він не вказує на вади, притаманні капіталізму як економічному явищу. Заперечуючи вади капіталізму, Винни­ченко не подає читачеві протилежних чеснот.

Повернімося, однак, до гидкого тіла. Винниченко оголює його, показуючи Мертенса, зайнятого плаванням та — євро­пейська мода 1920-х — боксуванням. Намір цієї стратегії — додати ще і сексуальний вимір до почуття відрази, яке має з’явитися в читача супроти Мертенса, оскільки останній вирі­шив одружитися з принцесою Елізою. А її Винниченко зоб­

ражує (голою, одного разу) як красуню просто з полотен Гюс­тава Клімта: волосся —’’червоно-золоте”, довге; плечі — “пінисто-білі”; тіло -’’золотисто-біле”; стегна — високі; но­ги — довгі (І, 65). Альянс капіталу та старої аристократії че­рез подружжя був явищем досить поширеним на початку 20-го століття. Це знайшло відображення не в одному літературно­му творі — найменш тривіально, можливо, в романі “Ко­ролівська величність” Томаса Манна (1909).11 Для Винни- ченка, однак, подружжя Мертенса й Елізи — це далеко більше, ніж просто зображення однієї з стратегій високого капіталізму (ще більша концентрація влади через закуп тра­диційної леґітимности аристократії). Це подружжя задума­не як гидкий та збочений акт, який повинен мобілізувати інстинктивні (естетичні та сексуальні) реакції читача про­ти Мертенса. Читач — а імшііцитний читач у Винниченка, очевидно, гетеросексуаліст та і чоловік — повинен відчути обурення, заздрість та опосередковану фрустрацію, як ре­зультат уявлення про те, що найбажаніший із сексуальних об’єктів стане власністю фізично бридкого» чоловіка на підставі самої тільки сурогатної мужносте, втіленої в його багатстві і владі.

Для Мертенса шлюб подвійно бажаний, оскільки він буде і помстою монархістам за їхнє презирство супроти капіталу, і приниженням Елізи, яку таким чином буде зрівняно з його ранньою пролетарською коханкою Мартою-Пожежею (1,186). Оклад думки, зображений тут, відповідає буржуазному анти-' аристократичному ресантаменту, що його на початку століт­тя описав соціолог Макс Шелер.12

Таким чином, аж занадто енергійний наступ на капіталізм та його комплекс ресантаменту парадоксально доводить ро­ман Винниченка до критики капіталізму з консервативних позицій, яка практично унеможливлює моральне засудження монархістів. Чшач бачить, що Еліза ароґантна й жорстока і що її монархістачні прибічники готові на вбивства і навіть на геноцид. Але все це нейтралізується асоціяцією аури аристо­кратичности з привабливістю сексуальної недоступности — асоціяцією, яка реалізується в особі Елізи. Змішування по­няття аристократизму з символікою сексуального прагнен­ня — сили, гідність якої Винниченко абсолютизує — обороняє аристократію майже повністю від моральної критики. Спро­ба впровадити парадигму моральних оцінок, базованих на класовій належності, принаймні щодо вищих прошарків суспільства, призводить, з одного боку, до морального спро­щення, з другого — до парадоксу та підміни понять.

Інший аспект культурної критики в романі — негативне зоб­раження “декадентної” високої культури та життєвого стилю (які в 1920-х роках розглядалися і лівою, і правою критикою як характерні для останніх етапів капіталізму) — можливо, задума­ний як засіб для приємного збудження читача Але як елемент моральної дискусії такий прийом вельми невиразний. Приятелька Макса Штора, Сузанна, є господинею літературного салону, де збираються розбещені, зманіжені, жалюгідні та тривіальні пред­ставники мистецької богеми — типи, яких мав на увазі Освальд Шпенглер, твердячи у “Занепаді Заходу” (1919, 1923): “те, що сьогодні практикується, як мистецтво,— це безсилість і брех­ня”. 13 Естетичну імпотентність бездарних поетів з їхньою феміні­зованою модою (вони користуються косметикою — у світогля- довій системі роману це подається ж максимальне збочення) доповняє розпусність жінок салону. Вигляд, поведінка та одяг останніх, здається, надхнений образом стереотипної кінемато­графічної секс-бомби 1920-х років; правда, салонних жінок так зображено радше для того, щоб створити негативний модель поведінки, ніж для стимулювання еротичної фантазії читача Та змалювання капіталістичного світу не мало б на цьому зупинитись. Де ж пролетаріат? Архипроникливий Білецький зауважив, що робітники та коло їхніх естетичних питань зай­мають досить непомітне місце в “Соняппгій машині”.14 Про- летаріяг стає об’єктом досить примітивного теоретизування одного з персонажів (“ТУт дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат. Так?” — 1,149). Поза цим, робітників представляє в романі сім’я Наделів, членів якої ми зустрічаємо тільки вдома, ніколи не на місці праці. Дещо із їхніх колективних злиднів та викликаного цим морального озлоблення передається у роз­думах Гюстава Наделя, який до нагород за тридцять років праці в цеху зараховує відрізану руку, невпинну боротьбу за виживання, виснаження та нездоров’я своєї дружини Марґа- рети, брудну й неприємну квартиру та постійні сварки між синами, які належать до різних лівих угруповань (І, 98). Па- тос цих описів передається читачеві прямо, без двозначнос- тей. Але роман таким чином створює умови для емоційного співчуття жертвам капіталізму, а не підстави для аналітично­го розуміння проблеми. Як виглядають умови праці Наделів? Чому один із синів Наделя став “анархо-натуралістом”, дру­гий —’’неокомуністом”, а третій — членом таємної поліції? Як впливає на цих людей діяльність мертенсів цього світу? На такі запитання роман не дає відповіді, як не подає чита­чеві також вірогідних свідчень для морального оцінення капі­

талістичної системи; він створює тільки можливість культи­вувати моральні інтуїції.

Дивно, що пролетаріат поза рамками затишного житла Наделів стає зовсім несимпатичним. Нам ще доведеться по­вернутися до пасивности (щоб не сказати лінивства), яка ха­рактеризує в романі робітничий клас, коли він входить у свій “природний” стан. Поки вистачить ствердити, що в “Соняш- ній машині” немає ні натяку на марксистське приписування пролетаріятові авангардної ролі в історичному процесі; та­кож немає похвал, оживлених патосом соціал-демократії, на адресу чеснот робітничих мас. Виходить, що читача залише­но без морального путівника для оцінок капіталізму. Читаче­ві не доводиться засуджувати Мертенса за злигодні Наделів, адже роман не показує, що саме Мертенс відповідальний за їхню долю. З огляду на це, засобом моральної критики капі­талізму залишається тільки Гротескне зображення персонажів.

Важко перебороти враження, що при кінці 19-го століття Іван Франко в таких творах, як “Борислав сміється”, знай­шов далеко ефективніший балянс між аналізою соціяльних процесів та викликанням морального обурення читачів. На­слідками у випадку Франка були “сильні” твори, рівночасно естетично задовільні та обдаровані внутрішньою моральніс­тю, базованою на чітких поняттях справедливости, рівности та гуманности.

З огляду на все вищесказане, не можна вважати Винничен- кову критику капіталізму актуальною для 1920-х років. Це підтверджується ще іншими, дивовижно архаїчними, рисами “Соняшної машини”. Так, “гуркотить камінно-залізний, бага- томільйоновий Берлін, неначе клекоче велетенський казан під вогнем самої Землі” (1,26), але дія роману зосереджена у віллах і садках, відокремлених від міста високими мурами. У цих зеле­них місцях Білецький — можливо, трохи злісно —впізнає кля- сичне місце хуторянської українськости — садибу.15

Так само і соняшна машина, інструмент, який уможлив­лює утопію, виступає як символ не модерний, а романтич­ний. Її винахідник — за всіма ознаками вчений доби романти­ки, самодіяльний дивак, подібний до персонажів Е.ТАГофма- на та Адельберта фон Шаміссо. У ньому знаходить вираження дилетантський, передіндустріяльний ідеал точних наук: мо­тивом винахідника є особиста цікавість; замість робочої дис­ципліни в нього ентузіязм аматора; його досліди фінансує аристократичний меценат. Навіть його лабораторія — це оран­жерея в аристократичному саду. Концепція самої машини, яку винаходить романтик-дилетант, радше магічна, ніж тех-

нологічна. Її ключовий елемент — це мінерал “геліоніт”, який не синтезований в лабораторії, а знайдений в горах після зем­летрусу — природного явища, яке виносить на поверхню загадки нутра Землі. Функціонування машини надзвичайно просте. Вона нагадує кавовий млинок, а їжа, яку вона вироб­ляє, це не якийсь витвір футуристичної уяви, а хліб — речо­вина, наділена в українському, і взагалі слов’янському, фол- кльорі святістю й містерійністю та пов’язана з релігією ідеєю перетворення хліба на тіло Христа. В українській літературі існує давня традиція, яка поєднує мотив штучного хліба з питаннями моралі власносте. Уже в “Києво-Печерському патерику” знаходимо розповідь про Прохора^ який з лободи вмів робите хліб, солодкий для всіх, кому він його давав, але гіркий для тих, що його крали.16 Аналогія до “Соняшної ма­шини” очевидна: соняшний хліб солодкий тільки для його виробників та членів їхніх родин. Гіркота хліба стає рівно­часно карою та відохоченням як для середньовічних злодіїв, так і для сучасних експлуататорів. “Проблема хліба” Валерія- на Підмогильного, твір 1920-х років, “На полі смиренному” Валерія Шевчука (1982) та дієтичні утопії Олеся Бердника також належать до романтичної традиції вважати утопію про­сто урухомленням гармонійних законів, уже присутніх у кос­мосі. Така традиція передбачає модель світобудови, який, якщо не прямо пантеїстичний, то бодай гармонійний і наділений всеохопним значенням. Символ соняшної машини, таким чином, підказує читачеві, що має існувати послідовна етична система, яка б відповідала такому потенційно ідилічному світо­ві. Але роман “Соняшна машина” такої моральної системи не подає.

Ми бачили, що Винниченкова критика капіталізму позбавлена морального ірунту. Так само його утопічні моделі та залежні від них моральні тези взагалі позбавлені вірогід­носте. Вірогідність як технологічна, так і історична, необ­хідна для утопічного роману: як підкреслив Юрій Штрітер, “сучасний читач сприймає світ своєї дійсносте як процес істо­ричний та технологічний”.17 Треба додати, що психологічна вірогідність — наближеність до того розуміння людської при­роди, що панує серед суспільного загалу,— також необхідна, якщо читач сприймає постуляти літературного твору як акту­альні для життя.

Чи Винниченкові вдається осягнути та втримати таку со- ціяльно-психологічну вірогідність? Навряд. Економічну мо­раль, яка імпліцитна в утопічних експериментах Винничен- ка, можна сконцентрувати в реченні, “шукатимеш свободу

не від праці як такої, а від праці, яка тебе експлуатує та при­нижує”. Перша реакція робітників, визволених соняшною машиною,— кинути працю (“Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу і роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?” — 11,191). Тільки пізніше, внаслідок пропаґандивної роботи для підвищення рівня свідомосте, люди починають зголошуватися на вищу, “творчу” працю. Обидва ці переходи, як їх уявляє собі Винниченко, позбавлені ознак вфогщности. Просто неясно, чому люди реагують так, як показано в романі. Можливо, “історичний зв’язок між працею та невигодою”,18 як висловлюється Ів Сімон, занадто очевидний, щоб вимагати окремого доведення; але таке до­ведення потрібне у випадку дивовижної тези, що головна при­чина праці в капіталістичному суспільстві — це забезпечення їжею. Чи не є попит на інші блага — житло, тепло, вигоди цивілізації — настільки високим, щоб і далі мотивувати пра­цю за гроші, навіть після того, як проблему хліба розв’язано? Що саме переконує робітників, які так неправдоподібно за­лишили працю, повернутися до неї? Винниченко взагалі не звергає уваги на моделі праці, перетвореної на насолоду, відомі з Фур’є та Маркса. Робітники в “Соняшній машині” повер­таються до своїх первісних, незмінених місць і видів праці, які б вони не були; це стосується навіть шахтарів. В одному тільки місці є натяк на те, що праця приваблива сама собою. Промисловий робітник, походжаючи садом, раптом відчуває бажання фізичного зусилля: “Але рубонути що-небудь проте хочеться. А ще приємніше б оце закачати рукава, стати біля верстату й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зі-і-і!” (III, 127). Це єдиний “матеріял” в романі, який можна б віднести до психології праці, і навіть цей приклад суперечить загальній тенденції сюжету, яка показує людину від природи лінивою. Неясно, також, що саме в риториці заклику Інараку поверну­тись на роботу надає їй переконливосте. “Через три дні”,— проголошує маніфест,— “ми приступаємо до праці. Присту­паємо без терору, примусу й обов’язку. [...] Хто почуває себе переповненою молоком матір’ю, хто, як брунька на дереві, невтримно, радісно розприскується цвітом сили, хто чує со­лодку тугу творчосте, той сам до нас прилучиться” (III, 146). Єдина причина вважати цю аргументацію переконливою по­лягає в тому, що люди в романі реагують відповідно. Але свідчення самого тільки сюжету не виходить поза рівень схе­матичносте; воно не ґрунтується на психологічному мімезисі.

Основою для таких закидів є реалістична естетика, яка надає ваги вірогідному мотивуванню зв’язку між причинами

й наслідками. Можна твердиш, що роман не обов’язково роз­глядати з висоти таких принципів (чи пак, упереджень). Можливо, роман не ставить за мету простежити в марксистсь­кому дусі розвиток суспільства в часі відповідно до якихось неминучих законів причинности. Стилістичний прийом роз­повіді в теперішньому часі можна розглядати, навпаки, як символічний вираз того, що хронологія, і разом з нею вірогід­ний розвиток історії, для цього роману не важливі. Можна б твердиш, що для Винниченка важливіші природа та зміст утопії, ніж обгрунтування кожного кроку в її генезі: все ж таки, синхронний образ утопії, що його створює роман, до­сить повний. Винниченкова утопія анархічна, оскільки вона передбачає заникнення держави, грошової економіки та інсти­тутів, які регулюють відносини між людьми. Вона комуніс­тична, оскільки втілює принцип “Від кожного за здібностя­ми, кожному за потребами”. Вона популістична, оскільки надає важливої ролі таким масовим пережиггям, як всена­родні святкування. Вона вітаїстична, оскільки пропонує новий балянс між вдоволенням сексуальних бажань та їхньою суб­лімацією у творчій соціальній та індивідуальній праці.

Така оборона “Соняшної машини” не була б безпідстав­ною. Але так довго, як утопія Винниченка не може знайти психологічного зв’язку з життєвим досвідом читача, вона не може захистити себе як учасника в моральній дискусії і зали­шається не більш авторитетною чи переконливою, ніж вільна вигадка.

Паралельно з новою мораллю праці, “Соняшна машина” пропонує нову сексуальну мораль. Так само, як працю у світі утопії добровільно приносять в жертву в інтересах загального суспільного добра, роздають і сексуальну любов. Перемогу соняшної машини здобувають жінки, які, заохочені Коміте­том Соняшної Машини, вільно віддають себе солдатам за­гарбницьких військ для того, щоб ознайомиш їх із спокусами соняшного хліба. Цей дещо сенсаційний маневр представле­ний у романі як позитивний: дія, яка, пов’язана з грошовим зиском, була гріховною, тепер перетворюється на дію благо­родну, оскільки виконується для загального добра: “Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це зва­лося законним шлюбом?!” (III, 213).

Чи Винниченко, в такому разі, в знайомішій для нього ролі літературного експериментатора в ділянці сексуального, ося­гає статусу моралізатора? Здається, що ні Бо ж задумане ним

переоцінення всіх цінностей, так само як і його критики капі­талістичної декадентности, застрягає в намаганні прислужи­тися уявному воєристичному нахилу читача — нахилу, який, як це не парадоксально, сам є наслідком тієї сексуальної мо­ралі, на яку Винниченко нападає. Коли доводиться зображу­вати реалізацію політики підривної сексуальної щедрости, “Соняшна машина” користується образом військових офіце­рів, які відвідують бордель: “Голі плечі й руки жінок, кудлата шевелюра негра з фіялковими губами, спини військових френчів, знову жіночі оголені шш, іруди, руки” (III, 213).

Знову, як у протиставленні Мертенса та Елізи, шоковий ефект цієї сцени має бути підкреслений гидкістю чоловіків, яка цим разом ототожнюється з расовими ознаками (“он той зализаний плискуватий монгол”— III, 232). Читачеві пропо­нується насолода, пов’язана з ламанням табу — у цьому ви­падку табу, про значення якого для українського читача 1920- х років ми можемо тільки здогадуватись — на міжрасовий секс. В додатку, текст пропонує читачеві ще й вдоволення від садистського натяку на сексуальне насильство, яке обов’яз­ково пов’язане з ідеєю сексу з щдким партнером.

Можна б вказати на подібну самозншцувальну двозначність в кожному випадку, де спочатку з’являється елемент нової моралі. Моральний намір раз у раз розмагнічується ламанням табу задля збудження читача. Таким чином, на початку рома­ну Труда стає речником багатосторінкової критики христи­янського сексуального лицемірства. Вона обстоює, натомість, свободу від сексуальних обмежень та відхилення уявлення про надмірно цнотливе божество, мотивоване сексуальною цікавістю та схильне до помсти й кари. Але контекст, в якому виголошуються такі високопарні принципи — це одна з най- традиційніших масних сцен західньої літератури від часу Бо­каччо: сповідь прекрасної жінки священикові. Сексуальна відкритість з боку жінки та пікантний зміст її дискурсу, за­гострений контрастом зі святістю оточення — усі ці хвилю­ючі елементи подаються читачеві під плащиком мімезису.

Ці спостереження підтверджують те, що Данило Сгрукв іншо­му контексті сказав про відданість Винниченка ідеї щирости — ”чесносги з собою”, в його власній відомій фразі, та про його ворожість супроти лицемірства.19 Щодо “Соняшної машини”, однак, “чесність з собою” означає, що природа твору радше сповідальна, ніж моральна. Твір безпосередньо виражає бажан­ня, радше, ніж осмислює такі бажання етично. Нелегко позбу­тися враження, що, коли “Соняшна машина” порушує сексу­альні питання, вона відтворює з небагатьма модифікаціями осо­

бисті сексуальні нахили та страхи, так дбайливо описані авто­ром в його щоденнику. Можливо, у “Соняшній машині” зна­ходимо сировину для моральної позиції; чіткої моральної по­зиції як такої тут не зустрічаємо.

Штрітер намагався довести, що модерний утопічний ро­ман має схильність ставати антиутопією. Його багатоперспек- тивність, в якій Штрітер, за Бахтіном, вбачає важливий засіб для вірогідного наслідування життя, веде до іронії. Жанр стає речником “критичного реалізму як розчарованого революцій­ного романтизму”.20 У “Соняшній машині” не зустрічаємо такої іронії, базованої на поліфонічності. Не отримуємо на­віть того далеко менш софістикованого продукту літератур­ного мистецтва — послідовного “монологічного” голосу, який міг би виразити, логічно і без внутрішніх суперечностей, об’є­днану систему поглядів. Можливо, “Соняшна машина” — це хвилюючий, добре написаний та цікавий твір, але вона недо­статньо вдумлива, аналітична, послідовна та складна в своїх судженнях, щоб стати твердженням мисщя-моралізатора. Але книжка, оскільки вона претендує на право вказувати шлях до доброго суспільства, вимагає, щоб персона автора в ній по­стала як моральний авторитет. Неспроможність виконати це завдання, на наш погляд,— це неспроможність пристосува­тися до правил, імпліцитних у власному творі, і, таким чи­ном, ознака естетичної невдачі. Було б занадто великою щедрістю супроти “Соняшної мангани” вважати цей твір успішним експериментом у тому, що Струк назвав мораль­ною лябораторією Винниченка.21 Умови експерименту занад­то випадкові, гіпотеза занадто наївна, експеримент не доведений до кінця, а результати — занадто вигадані.

В основі статті доповідь під назвою “Persuasion in Fiction: Volodymyr Vynnychenko’s Solar Machine”, виголошена під час 20-го з’їзду Амери­канської Асоціяцп Сприяння Славістичним Студіям у Гонолюлю 18—

21 листопада 1988. Вперше опубліковано як: Artist or Moralist? Volody­myr Vynnychenko’s The Solar Machine. // Australian Slavonic and East Europeian Studies.—1989.— N 2.— C.17—33.

1 “Хоч і жорстокий, але добровільно заслужений, по-своєму спра­ведливий присуд історії”, як твердив один критик, “оскарженню не підлягає. І цілком недоречні з цього приводу всілякі сентиментальні жалі”.— Павло Федченко, Оцінюємо з класових позицій. Про політич­не обличчя і художню творчість В.Винниченка. // Київ.— 1987.— N 12.- С.49-59, тут С.59.

2 Див., напр., Jost Hennand і Frank Trommler, Die Kultur der Weima- rer Republik.— Мюнхен: Nymphenbuiger, 1978.

3 О.І.Білецький, “Соняшна машина” В.Винниченка. // Критика.— 1928.- N 2.- С.31-43, тут С.40.

4 Григорій Костюк, Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша.— Цдмонгон: Канадський Інститут Українських Студій, 1987 і, напр., Юрій Лавріненко, Чорна пурга та інші спомини.—[Мюнхен]: Сучасність, 1985. Дух часу описали George S.N.Luckyj у кн. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917—1934.—Нью-Йорк: Columbia University Press, 1956 та Myroslav Shkandrij у вступі до кн.: Mykola Khvylovy, The Cultural Renais­sance in Ukraine: Polemical Pamphlets 1925—1926.—Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986.

3 Володимир Винниченко, Щоденник.— T. 2, 1921—25.— Едмонтон і Нью-Йорк: Канадський Інститут Українських Студій і Комісія УВАН у СІЛА, 1983.- С.279.

6 Там же,— С.430.

7 Див. Григорій Костюк, Володимир Винниченко та його останній роман. // Григорій Костюк, Володимир Винниченко та його доба: До­слідження, критика, полеміка.— Нью-Йорк: УВАН у СІЛА, 1980.— С.23-84, тут С.60.

* Біледький.— С.43.

9 Ernst Bloch, Geist der Utopie.— Франкфурт на Майні: Suhrkamp, 1974.- С.13.

10 Володимир Винниченко, Соняшна машина, частина перша.—Нью- Йорк: Прометей, 1962.— С.91. У посиланнях у тексті на перший том подаються сторінки цього видання. Що ж до посилань на томи II і III, то вони відповідають виданню: Володимир Винниченко, Сонячна ма­шина.— 2-ге видання.— [Харків]: ДВУ, 1929.

11 Див. Burghard Dedner, Uber die Grenzen humoristischer Liberalitat: zu Thomas Manns Roman “Konigliche Hoheit”. // Wirkendes Wort— 1974.— T. 24.- C.250—267.

12 Max Scheler, Uber Ressentiment und moralisches Werturteil // Max Scheler, Gesammelte Werke, ред. Maria Scheler.— T. 3.— Берн: Franke, 1955.- C.33-148.

13 Oswald Spongier, Der Unteigang des Abendlandes: Umrisse einer Mor- phologie der Weltgeschichte.— T. 1.— Gestalt und Wiiklichkeit.— 7—10 видання.— Мюнхен: Beck, 1920.— C.397.

14 Біледький.— С.40.

15 Там же.— С.41.

16 О Прохоре чернориздь, иже молитвою въ былин, глаголлемый лобода, творяше хльби и въ пепелу соль. // Памятники литературы древней Руси: XII век.— Москва: Художественная литература, 1980.— С.554—63.

17 Jurij Striedter, Three Postievolutionaiy Russian Utopian Novels. // Three Russian Novels from Pushkin to Pasternak, ред. John Garrard.— Нью Гейвен і Лондон: Yale University Press, 1983.— C.177—201, тут С. 190.

18 Yves R.Simon, Work, Society and Culture.— Нью-Йорк: Fordham University Press, 1971.— C.18.

19 Данило Гусар Струк, Винниченкова моральна лябораторія. // Су­часність.- 1980.- N 7-8.- С.94-105.

20 Striedter.— С.199.

21 Струк.— С.94.

http://chtyvo.org.ua/authors/Marko_Pavlys...