В. Винниченко. Вічний імператив. 1936 (критика)

Владимир Винниченко

Вічний імператив

Роман, (не опубликовано)

Язык написания: украинский

По последним данным, рукопись/машинопись на украинском, но есть и авторизованный перевод на руссский, видимо, для русских эмигрантов.

Аннотация:

Неопределённо-далёкое время Третьего тысячелетия. В «этом» грядущем путешествия на Марс стали уже чем-то вроде туристической прогулки, а границы государств остались анахронизмом далёкого прошлого. Для каждого человека грядущей Земли стал гостеприимным любой уголок планеты...

Комментатор из третьего тысячелетия старается активировать и восстановить память читателя о странном минувшем, — ХХ веке. И оно возникает, — в авантюрно-приключенческом сюжете, развёрнутом в Европе первой половины 20 в. вокруг фантастического изобретения, — т. н. «радиопушки», дающей возможность простым нажатием кнопки перебросить смерть и разрушения на другие континенты...

© мрачный маргинал

Примечание:

Роман-трактат написан в 1933-36 г.г. Автором произведению дан подзаголовок: «исторический роман будущего».

Текст произведения хранится, — вместе с архивом В. К. Винниченко, — в Колумбийском университете США. Авторизований переклад російською роману “Вічний Імператив” у машинописі, що зберігається в рукописному відділі Колумбійського університету (США).

По последним данным, теперь — в архиве УВАН в Нью-Йорке https://uvan.org/contact/

Вместе с романами «Лепрозорій» и «Слово за тобою, Сталіне» составляет неформальный авторский цикл программно-концептуальных произведений, названных автором «реалистично-символическими».

Весь авантюрный антураж произведения привлечён для поиска и демонстрации возможностей «третьей силы», — противовеса «двум страшилищам ХХ в.», — капитализму и коммунизму. Этим концептуальным антиподом является акордизм (впоследствии названный конкордизмом). Автор верил в возможности морального совершенствования человека и принципиальную достижимость общественной гармонии.

По мысли писателя, полная гармония «я» и «мы», — индивида и коллектива, — является законом природы, — в е ч н ы м и м п е р а т и в о м.

https://fantlab.ru/work306078

У підрозділі 3.1. „Проблема стосунків у системі „колектив-індивід” (роман „Вічний імператив”)” увага зосереджена на характеристиці Винниченкової художньої моделі, в якій утілена ідея акордизму (вічного імперативу), що покликана розв’язати проблему взаємин між колективом та індивідом. Настанова митця на популяризацію цієї ідеї та її апробація активізували такі жанротвірні чинники як композицію, наративні моделі, життєвий матеріал, що посилювало форму соціально-ідеологічного роману. Персонажі твору привнесли в роман багатоголосся ідейно непримиренних наративів та зіткнення позицій, що надало твору рис роману-диспуту. У творі наявні риси фантастичного (екран пам’яті, „радіо-пушка”) та авантюрно-пригодницького (хронотоп дороги, мотив випробування) романів. Композиція твору будується на полеміці з ідеологіями існуючих режимів з позиції авторської концепції перебудови суспільства. Вона складається з викриття тотальної ідеї (антиутопійна ознака роману) й популяризації нової світоглядної системи акордизму, яка покликана повернути людство до природи, узгодити колективні та індивідуальні інстинкти, позбавити світ ворожнечі й панування (утопійні жанрові риси). За рахунок обрамлення й вибору оповідача з майбутнього (носія „історичної пам’яті”) письменник представляє ідею акордизму як прогностично нову модель світу, тим самим через оповідача він утілює ідею віри в краще майбутнє. До подібного принципу композиції („спогади з майбутнього”) звертався і Ю. Яновський у романі „Майстер корабля”, головний герой якого висловлює позицію про відповідальність кожного за майбутнє.

У „Вічному імперативі” персонажі є носіями певних ідей і стоять на протилежних позиціях: професор філософії, акордист Даніель Брен, художник-індивідуаліст Моріс Брен, прихильник фашизму, за колективізм – Поль Брен. Через ідеологічні диспути персонажів твору, експресивно-символічні образи Іванища, Івана автор проводить гіпотезу про витоки невлаштованості соціальної дійсності, які пов’язує з неправильним харчуванням; викриває захисників ідеї „дискордиського” світу комунізм-фашизм-капіталізму та релігію, їхню неузгодженість у різних сферах життєдіяльності, що зумовило перетворення колективу на „жорстокого бога-ідола”, який вимагає страшних жертв від індивіда. Роздумуючи над проблемами соціальної дійсності, озброєння, насилля і панування, соціальної нерівності, В. Винниченко у центр роману ставить не нову для нього проблему стосунків у системі „колектив-індивід”, до якої звертався у творах „Голота”, „Великий молох”. До розв’язання цієї проблеми він підходить з позицій акордизму, індивідуалізму, колективізму, які апробує за рахунок моральних випробувань, ризикованих ситуацій. Митець доводить, як важко втілювати теорію в життя, як трьом носіям соціальної ідеї (Даніелю, Морісу, Полю Бренам) не вдається бути відданими їм до кінця. Проте через саможертовну діяльність Даніеля Брена, самогубство короля Франсуа ІІІ та вчинок Моріса письменник стверджує ідею гармонії інтересів колективу й індивіду, бо це, на його переконання, віковічний закон природи.

За допомогою міфологічного прийому було визначено Винниченкову художню модель Всесвіту. Опозиція космос / хаос визначає біполярність художнього світу його твору: все, що було до геологічної катастрофи, – це первозданний, сакральний світ, золотий вік історії людства. А геологічна катастрофа зруйнувала порядок, внесла хаос, який не завершився до цих пір. Неприйняття світу таким, як він є, неприйняття начал моральної світобудови ідентифікується у літературній традиції з однією з ранніх форм критики релігійних уявлень – богоборством. Такими бачаться герої-богоборці творів Дж. Мільтона „Загублений рай”, Дж. Байрона „Каїн”, У. Годвіна „Мандевіль”. У В. Винниченка не приймають установленого світового розподілу, борються з ним і одночасно заперечують його брати Брени Даніель, Моріс, Поль. Даніель Брен як репрезентант нової світоглядної концепції акордизму зіставляється із Дон Кіхотом, який постає поборником моральних начал і водночас своєрідним Деміургом створеного ним світу. Моріс асоціюється із Мефістофелем, деструктивність якого спрямована на моральні засади недосконалої дійсності. Вони шукають рівноваги для себе і для оточуючого світу. У митця ідеальний світ, космос – це засоби утвердження ідей гармонії людини й природи, ідеального колективу, інтереси якого узгоджуються з індивідуальними; принципів харчування сировиною, розбудови „Ліги щастя на Землі”. Ідея „вічного імперативу” постає авторським міфом про „узгодженість всесвіту”.

До розкодування філософського закону художнього світу письменника ведуть два місткі концепти: „колектив” (вічний імператив) / „Іванище”. Автор критикує Молох, Іванище, як явище, що виникло внаслідок соціального прожектерства – реформування „будучих людей”, про що він пророче застерігав у „Великому Молоху”. Іванище – це збір масових індивідів, людей-маси, індивідів з масовою свідомістю, яких витворили сучасні диктатури (комунізм, фашизм) як об’єкт маніпулювання. Іванище (Молох) – це і негативне ставлення до сучасного колективу, який поглинає особистість, робить її безвольним автоматом; це влада певних елементів, які підпорядковують своїм особистим інтересам інших. „Колектив” же має формуватися з особистостей, а не з безособової маси. В. Винниченко наголошує, що людина, самостійно осмисливши себе і своє оточення, самостверджується, лише узгоджуючи свої потреби з інтересами колективу. Гармонія індивідуального й колективного без насильства – то результат утопійного типу свідомості художника.

ВАРДАНЯН МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНІВ В. ВИННИЧЕНКА 1930–40-х рр.

***

„ВІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ”

„Вічний імператив” — роман-трактат, написаний ніби з позицій того далекого майбутнього, неозначеного часу ІІІ-го тисячоліття, коли подорож на Марс стала рівнознач¬ною сучасній прогулянці до Фльоріди. Наше життя нічим не подібне до життя людей того періоду, коли кожна лю¬дина на будь-якому клапті землі уже почувала себе дома.

Винниченко дав своєму творові підзаголовок „Істо-ричний роман майбутнього”. Автор зробив спробу погля-нути очима письменника тієї доби на життя людей давно- давно минулої для нього епохи — першої третини ХХ-го століття. Головні події роману проходили у Франції, ча-стково в Німеччині, а їх відгомін хвилював більшість дер-жав земної кулі.

„Вічний імператив” — великий коментар від першої особи-оповідача з радіяльними монологами та діялогами персонажів. Він є ніби роман-кінофільм, що передається з світової центральної станції на подесятереній швидкості апаратів майбутнього. Людство вже перебуває на такому рівні свого розвитку, що кордони країн минулого та кон-трасти їх розмірів — прадавній анахронізм. Тому роман має загальнолюдську тему.

У великій кількості фантастичних романів погляд спрямований у майбутнє. У романі нашого автора навпа¬ки — з майбутнього в сучасне життя. Правда, він має ли¬ше детективно-авантурні моменти. Охоплений у романі шматок життя передається через усі апарати пришвидше-ного сприймання. Коментатор проводить щіточкою по екрані пам’яті тих, що сприймають пересилання: він по-яснює їм забуті деталі зображуваного. Все дивне, примі-тивне: міста — задимлені наростні-муравлища, одіж, ек-зальтовані розваги, спосіб харчування та наявність гро¬шей. Кумедні кордони, війни, ідоли ХХ-го століття, вар- ьаризовані видовища, марші та антагоністичні зборища- Іванища.

Твір виразно ідеологічний і написаний на заздалегідь визначену тезу: у конфлікті двох Іваниіц (капіталізм — комунізм) появляється третя сила — акордизм.

Роман задумано 7 червня, розпочато писати 1 серпня, а закінчено 16 листопада 1935 року. Опрацювання роману закінчено 11 січня 1936 року. Разом 7 місяців і сім днів. Твір має 345 сторінок.

Зміст: після показу дивовижних кордонів різного розміру держав земної кулі першої третини ХХ-го століт¬тя та їх гонитви за першість володінь, коментатор зма¬лював столицю однієї з них: обкутані димом контури мі¬ста, будинки-коробки, економіка, всемогутність значків- грошей, публічні розваги, побут та півголодні втікачі біля вітрин. Журналіст Шварцман ■— утікач від Гітлера, інже-нер радіотехнік Акімов — від Сталіна, також бідують.

Французький уряд прийняв їх пропозицію на винахід ра- діо-гармати, що за потиском ґудзика приносить масову смерть і руїну на тисячі миль, наприклад, на віддаль Па-риж—Нью-Йорк.

На одному з видовищ познайомилось двоє молодих людей, які жартівливо відрекомендувались фашистами. Того ж дня, уже на вечірньому побаченні, Нінета Дюваль передала Анрі Котто підслухану дома таємницю про ра- діо-гармату, а він її через півгодини розповів своєму провідникові-комуністові. Світ, довідавшись про новину, здригнувся. Кожний уряд лицемірно (нібито з уваги на світову безпеку) застерігав собі право володіння вина-ходом.

Рід Бренів — вузол протиріч у Франції, в якому пере-хрещуються головні лінії фабули роману. Три талановиті брати Брени: Данієль — відомий професор філософії, друг короля і провідник акордистів; Поль — мільйонер, прем’єр уряду й архітект закулісно готованої диктатури фашизму; Моріс — зубожілий маляр-індивідуаліст. Доч¬ка Данієля Сюзанна (вона ж Нінета, Сімона) — молода комуністка, а син Робер — фашист. У Поля є дочка Елен, що з нею має одружитись Робер. Моріс — самотній. Більшість з них стоїть на смертельно протилежних позиціях. їх залізна аргументація — результат авторово¬го знання французької інтелігенції, політичних систем, зо¬крема диктаторської догматики і демагогії, змодернізо- ваних деспотій та їх кривавої практики.

Підтема брат-на-брата вирізьблена клясично й най-повніше. По своїй несамовитості вона нагадує братів Ка- рамазових з роману Достоєвського. Три партії, що про-вадять боротьбу, майстерно вплетені в напружений сюжет.

Німецькі фашисти викрали винахідників. А фран¬цузькі комуністи, за участю Сюзанни й Анрі, організували збройне схоплення винахідників у Берліні з наміром пе¬редати їх Москві. Знаючи про це, Робер скористувався з нападу і з своєю групою вихопив із перехресного вогню винахідників та привіз їх назад до Франції. Поранену Сю- занну німці ув’язнили.

Після того, як Данієль вилікував рослинною їжею ко-роля, той сприйняв акордизм1 і почав його запроваджу¬вати у Франції. Для уникнення війни з Німеччиною Поль наказав убити винахідників, видавши вбивців за акорди- стів та комуністів, а короля примусив дати згоду на від¬речення від трону та від акордизму. Прийнявши ці вимо¬ги, король ради спокою нації вчинив самогубство.

Щоб обезголовити і фашистів та згпобігти грома-дянській війні, Моріс пострілами поранив їхнього вождя Поля (рідного брата). Сюзанна повернулась до Франції. Відбувається прилюдний суд над Морісом і Данієлем. Хоч і дуже побитий, але Моріс не жаліє свого вчинку: ради колективу, як і король, він завжди готовий на смерть тисячократно... Його голос покривають страшні вигуки протилежних натовпів — Іванищ.

Тема роману — „Іванище” та ,,Я” (,,Ми” і ,,Я”). Гар-монія колективу та індивіда — закон природи, її вічний імператив. Підтеми; а) конфлікт капіталізму і комунізму та шукання третьої сили — акордизму; б) брат-на-брата.

Відзначимо образ Іванища в інтерпретації автора роману:

„І в а н и іц е —- це велетенське Страховище з мільярдами помацок, клітинок, найскладніших орга¬нів, всевидющих очей, всечуючих вух, всесутпє, все-могутнє, всежорстоке і всеблаге, всемстиве і всеми- лостиве, всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерело життя і смерти лю-дини. Без Іванища нема нічого, порожнеча, нуль”.

Він означає величезне загострення та криваве спо-творення модерними деспотами згармонізованого спо-конвіку співвідношення особи й колективу, і' романі зро-блено мистецьку спробу відновити порушену гармонію. Образ Іванище-Іван — це освіження шляхом учуднення су-спільних категорій: колектив, „Ми”, „Я”. Його коріння сягають через попередні романи (,,По-свій!”, 1913) та дра-ми („Великий Молох”, 1907) аж до початкових творів Винниченка („Голота”, 1905).

Автор мав сильне мистецьке відчуття законів приро¬ди і вважав, що людині в ній належить дуже скромне мі¬сце. Вона мусить погоджувати з природою все своє жит¬тя, а не бундючно проголошувати себе її царем. Не інтелек¬тові, зарозумілому паничеві, віддає перше місце письмен¬ник, а віковічному інстинктові людини.

Винниченко друкувався у французьких літературних журналах3 та брав участь у міжнародніх літературних кон-курсах. Умовою одного з них (Париж, 1936) було, щоб тема твору була інтернаціональною. Якраз задум тодіш-нього його роману повністю відповідав цьому. Буде ло¬гічно припустити, що автор модифікував твір відповідно до вимог конкурсу, але без радикальних змін.

У „Щоденнику” від 7 червня 1935 року письменник за-нотував уже процес, а не початок обдумування роману. Після фізичної праці у винограднику він зазначив:

„Решту дня ,просвяткував’, обдумуючи то деякі

листи, то ,Бога-Іванища’.”4

Воно часто проходить і під час фізичної праці:

„Бешування молодого винограду й обдумування

„Бога-Іванища” — 4 год.(ини)”.5

Наступного дня маємо точне повторення запису з по-переднього числа, але з доданим знаком(?), який напевно означав, що автор обдумував ще й інші назви для роману. Подібні записи провадяться майже щодня. Але вже на по-чатку серпня 1935 року занотовано:

„Початок нової праці:

(Бог-Іванище?

Радіо-Гармата?)

Господь Бог-Іванище — З1/^”.®

Зрозуміло, що наявність трьох назв роману говорить

а ІЧоиуеІ А§е. ІЧитйго 4, Аугії 1931.

4 В. Вішннченко. „Щоденник”, ч. 24, 7 червня 1935, стор. 171.

5 Там же, 11 червня 1935, стор. 175.

0 Там же, 1 серпня 1935, стор. 228.

про шукання однієї. Ввесь час відбувається докраю на-пружене писання твору, мерещаться успішні надії:

.,3а двадцять днів зроблено майже четверту ча-стину всієї праці. Отже, ще три-три з половиною та¬ких частин і робота буде закінчена. Ще, значить, сім¬десят днів. На листопад? Занадто швидко”.

Звичайне явище у Винниченка: після втоми — розча-рування і знецінення ще незакінченого власного твору. Так було з його шедевром „Соняшною машиною”, так є і з „Вічним імперативом”. Читання дружині вже написа¬ної частини роману:

„Як і раз-у-раз, немов би після того якесь спу-стошення, розчарування: вся праця здається тепер менш вартою роботи, нецікавою, нецінною. Виникає думка: чи варто далі писати її?”.

А ще далі відзначена журба автора про долю роману:

„Сумніви, сумніви, сумніви. Чи варто писати цю річ? Чи варта вона чогонебудь? Чи буде корисна. Чи буде оцінена... своїм чи чужим Іванищем так, як мені хотілось би, та чи взагалі якнебудь. Та чи дійде воно колинебудь до якогонебудь Іванища? Чи не буде так само роками лежати в шухляді, як лежать уже інші праці? А коли так, то чи варто обтяжати ту шухля-ду?”.

Хоч письменника і огортають великі сумніви, але він і далі дуже інтенсивно працює над романом:

„Нічне обдумування кінця роботи — до 4 г. ран-ку”.11

І згодом, мабуть, з приємністю автор вписує у свій щоденник:

„Наближаюсь до кінця роботи. Норму в 350 сто-рінок давно перейшов, але скорочувати вже не можу. Буду стригти при обробці”.

Тут уже виразно бачимо темп надзвичайно напоуже- ної праці. Слово „стригти” говорить про постійну мето¬ду письменника опрацювання вже написаного твору.

Нарешті маємо запис про закінчення писання та оста-точно вибрану назву роману. Одна з попередніх назв пе-рекреслена і над нею написано нову, остаточну:

„Вічний імператив. Закінчення. Закінчено тільки начорно. Тепер має бути оброблення й пере¬клад на російську для перекладу на французьку”.

Після зазначеної дати з нотувань автора видно, що він майже щодня провадить „стриження” роману, готує його до перекладу французькою мовою для конкурсу. Од¬ночасно вже заздалегідь роздумує над тим як забезпечи¬ти себе від потряссння та переживання від „духовного сту¬сана” (слова Винничснка) на випадок невдачі на кон¬курсі.

У січні 1936 року Виніпіченко у „Щоденнику” вели-кими літерами радісно відзначає

„Віч(ний) Імп(ератив) — 3. Закінчення”.

Під тією ж датою продовжується запис, позначений хвилюванням та різними припущеннями письменника про твір, про себе та міжнародній літературний конкурс:

„Так, робота закінчена сьогодні, як і гадалося. ІЦе раз перечитати, дещо виправити та й бути віль¬ним. Але від чого бути вільним? Від роботи — так, але чи від клопоту, сумнівів, гадань, побоювань, на¬дій? Треба звільнитися й від цього. Так, треба себе забезпечити, треба заздалегідь обкутати себе в такий шар вати філософії, щоб той удар невдачі, який спа¬де на мене, не відчувався ніяким болем. Ну, нехай струсить трохи, штовхне, пхне, але болю, щоб не було”.

Тут варто підкреслити спробу Винниченка застосува¬ти до себе, хоч частково, теорію повної безчулости поета Вадима Стельмашенка —• героя роману „По-свій!” (1913).

З пізніших нотаток випливає, що написаний роман, конкурс, ізоляція дають Винниченкові привід до сумних роздумів та тяжких переживань про свою гірку долю пи-сьменника й людини. Він згадує свій тернистий шлях, в’язниці, поневіряння, фізичну працю для прожитку, за¬мість літературної. Громада не розуміє його, а він усе ж таки не кидає працювати для неї... Чи хоч колинебудь його недруковані твори побачать світ?

Винниченко дуже цінив ,,Вічний імператив” і вважав, що французи зроблять велику помилку, якщо не пошлють цей твір на міжнародній літературний конкурс:

„В цій речі є дещо, що могло б звернути увагу всього світу”.

Виславши , Вічний імператив” на конкурс у Парижі у французькому перекладі під назвою Ь’ІшрегаШ еіегпеї. Винниченко в той же день записав:

,,А після висилки, після остаточного закінчення праці — порожнеча й сум, як за близькими людьми, що виїхали. І тепер якийсь час буде гадання: здобу-дуть ці „близькі люди” премію, чи не здобудуть? Ко¬ли ж не здобудуть, то через що саме? Через антидик- таторський зміст? Хто зна: конкурс роблять видавці, їм треба такий товар, щоб пішов у всі країни. А моїх „близьких”, розуміється, ні в одну країну диктатури не пустять. Та, на жаль, як буде неуспіх, то довіда¬тись, через що саме, буде неможливо. А шкода. Ма¬буть, усе ж таки, мотиви відмовлення будуть ці¬каві”.

Наш автор, за невеликими винятками, не мав справ-жньої критики. Тому йому дуже хотілось знати, на випа¬док неприйняття на конкурс роману, дійсні причини від¬мови: органічні хиби твору, його антидиктаторський зміст, політичні погляди жюрі, його склад, чи протекція ко¬мусь?

Письменник, знаючи закулісні сторони жюрі, зазда-легідь мало покладав надії на успіх і тому шукав іншого шляху, щоб видати роман. Зокрема, для здійснення цього він мав намір продати частину свого терену.

Нарешті, повідомили Винниченка про те, що йому повертається „Вічний імператив”. Стало відомо, що для конкурсу вибрано іншого автора — жінку, яка до цього часу літературою не займалася...

Хоч ці всі негоди робили гнітюче враження на пи-сьменника, він, не бувши песимістом, і на цей раз опти-містично занотовує:

„Працездатність прекрасна. Коли б моє Іванище тільки хотіло, а скільки б я міг зробити, скільки сили почуваю. Та...”

Винниченко працював фізично й інтелектуально, ча¬сто по 14—18 годин на добу. Жив лише на третину варто¬сте середнього заробітку французького робітника. Хар¬чування було майже виключно рослинне.

Цей невеличкий просвіт до лябораторії народження й перших кроків „Вічного імперативу” ще раз стверджує ту тяжку, Сізіфову працю письмснниика, його тернистий шлях, при повній байдужості і навіть злорадстві багато-голового Іванища.

* *

Питання маси, що прийшла в рух у ХХ-му столітті, та співвідношення колективу й особи иригпгли до себе увагу соціологів, письменників і модерних тиранів.

Ортеґа-і-Ґассет (1Я83 -1955) у своїй праці „Бунт мас” (1930) досить грунтовно з’ясовує питання маси, зо¬крема причини її варваризації.

Трохи пізніше і в іншому аспекті цю тему опрацьо-вував Дж. Стайнбек (1902 1968), особливо в повістях:

„Небесні пасовища” (1932) та „У непевному бою” (1936). Збунтована група людей це вже нова одиниця з но¬вими грізними якостями, яких зовсім нема в окремих людей, що складають цей колектив. Цс вже єдина велика істота, з єдиними поривами.

Багато раніш, ніж згадані письменники, дуже широко й глибоко збагнув цю тему В. Винниченко (1902). З піє-тизмом ставлячись до „Ми” і „Я”, автор рішуче виступив проти викривлення людиною правильного, тисячоліттями готового природою, закону співвідношення „Я” і „Ми”.

Залежно від обставин, він акцентував то на „Я”, то на „Ми”, ніколи не забуваючи головного: їх гармонії. Абсо¬лютно відкидав насильство, хоча б і як солодко прихо¬ване.

Висвітлення цього питаня у Винниченка можна поді-лити на три періоди — три щаблі єдиного:

1. Трилогія: а) „Біля машини” (1902) — початок ви-ділення особистости з безіменної юрби; б) „Контра-сти” (1904) — мандрівна юрба; в) „Голота” (1905) — громада суверенних особистостей, що виросла з юрби.

2. П’єса „Великий Молох” (1907) — всебічний захист індивідуальности „Я” від Молоха „Ми”. Добровіль-ність — основа природної гармонії колективу й оди-ниці. Індивідуальність мусить бути сильною не для ніцшеанського перебування за межами добра і зла, а для згармонізування себе, забезпечення своєї гідно- сти, протиставлення нівеляції модерного Молоха. Зінько заперечує силування:

„Я не признаю ніяких молохів, для яких я пови¬нен приносити в жертву свою душу, своє „я”. Я лю¬дина, а не якась автоматична машина, начинена голи¬ми принципами”.

Та це не означає, що Зінько егоїст. Він таки йде на ймовірну смерть заради інших, але без примусу; в цьому випадку інстинкт індивіда збігся з інстинктом колектив¬ним — інтерес колективу став його інтересом. У цьому вся суть: вмираючи за колектив — він умирає за себе.

3. Роман „Вічний імператив” (1935), присвячений роз-глядові віковічного закону природи — гармонійності між колективом та індивідом, Іванищем і „Я”, з ак-центуванням на Іванище — „Ми”. Звідси й назва ро-ману походить.

Роман „По-свій!” (1913) — міст між другим і третім періодами.

У „Вічному імперативі” Винниченко дуже виразно підкреслив величезну дисгармонійність у практиці ХХ-го

століття: надзвичайну ґльорифікацію колектива-Іванища й одночасно неймовірну зневагу, зоологічну ненависть до окремих членів-Іванів того ж колективу. Чому?

Зневага, знущання, потоптання елементарних прав окремих Іванів та вимордовування їх, при одночасній від-даності, часто фіктивній, Іванищу („народові”) — логіч¬ний наслідок протиставлення колективу індивідові, нама¬гання знівелювати його. Коротко: це вислід викривлення гармонійности закону природи — вічного імперативу. Машинізація взагалі, механізація людини, ЇЇ змаління та загубленість сприяють всебічному зростанню бюрократії і модерному деспотизму. Звідси — трагічність індивіда, його „я” у ХХ-му столітті. Звідси такий біль і турботи письменника про долю людини.

Герой „Вічного імперативу” маляр Моріс Брен нама-лював на одну тему кілька картин і виставив на публічний огляд: „Іванище і я”, „Десерт Іванища”, „Богослуження”.

Це потрясаючий образ бога Молоха-Іванища на різ¬них фазах його „гуманізму”:

„Огидне, величезне страховище, що обросло дивною щетиною. ...Ах, та це ж не щетинки, а кінчи¬ки людей, кінчики голів, рук, ніг, ...це колосальна зби¬та маса людських тіл. І ця паща, і ці ями-очі, і ці ла¬пи, все це — люди, люди, люди. А це жалюгідне, кри¬хітне, голе жабеня, це „я”? Такий крихітний, такий мізерний згусточок, а як від нього віє цим жахом пе¬ред страховищем”.

Ідол перейшов багато метаморфоз, змужнів, стократ побільшився. Навіть поверх шерсти фрак носить і титу-лується Іванищем. Це божество любить людство й люто ненавидить окремих Іванів, пожирає їх. його „богослу-ження” — мільйони голів: жертви війн, революцій, авія- ції і автомобілізму.

Воно також кохається у смакових оргіях, в час яких на десерт споживає немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Розриває їх ніжки як у курчат. І час від часу, розважаючись, „ощасливлює” тих же матерів —при¬мушує їх поїдати рідненьких діточок.

Леся Українка ще на початку ХХ-го століття ґрун¬товно розглянула старі засоби „аналізи людської 'маси’, що видавалась страхітливим темним чудовиськом, як ніби вже й не людської породи”, що її призначенням було служити комусь лише як середовище.

Новоромантизм застосував у літературі новий по¬гляд — однакову суверенність для кожної індивідуально- сти:

„Для п. Винниченка, як і для Гавптмана, людина маси вже не бутафорська річ, як це було в старих ро-мантиків, не манекен, щоб міряти костюми, пошиті з 'людських документів’, як це було в натуралістів, ні, у них 'людина натовпу’ — людина в повному ро-зумінні, але її не виведено з юрби, не поставлено са-мотою чи в штучну групу для художньої студії, як це було в російських реалістів, а навпаки, залишено в своєму середовищі й разом з ним висунено на перший плян так близько, що і середовище перестало вже зда-ватися тлом, розчленувавшись на рівноцінні, але не рів-нозначні фігури”.

Ніби передбачаючи необгрунтовані обвинувачення Винниченка в ніцшеанстві, Л. Українка показала, що „над-людина” Ніцше є зовсім чужою новоромантичному розу-мінню індивідуальности. Ця остання (новоромантична ін-дивідуальність) намагається вивищити натовп до свого рівня, не вибирати моральну одинокість, чи моральну ка¬зарму. Л. Українка писала:

„ ...саме з демократичного табору найчастіше вихо¬дять напади на новоромантиків за їх ніби 'надлюд¬ський аристократизм’ і презирство до 'юрби’. Справ¬жній новоромантик зневажає не саму юрбу, тобто не осіб, що творять юрбу, а той рабський дух, що зму¬шує людину добровільно зараховувати себе до юрби, як до чогось стихійного, що проковтує, нівелює, сти¬рає індивідуальність і приносить її в жертву інстинкту, отарності”.

Далі Л. Українка зазначає:

,,В „Голоті” п. Винниченко застосував головний принцип новоромантичної школи в повному обсязі”.

Зазначену методу аналізи співвідношення колективу й індивіда Винниченко табель за щаблем випробував у творах: „Голота”, „Великий Молох”, „Вічний імператив”. Згармонізування колективу й індивіда можливе без на-сильства, лише у висліді глибокого самоудосконалення людини з розумним використанням законів природи.

Герой „Вічного імперативу” проф. Данієль Брен у великому діялозі з королем на тему колектив-індивід ска¬зав:

„Інтереси нормального індивіда, Ваша Світлосте, та інтереси колективу зовсім не протилежні. ...Навпа¬ки, як і всі інші сили в людині, так і ці дві, завжди на¬магаються бути в гармонії, в погодженні одного з од¬ним. ...Інтерес колективу... стає настільки особистим інтересом, що відділити себе від колективу вже немає можливости”.

Отже, вічний імператив — це віковічний природний закон відносин індивіда та колективу, злиття інтересу „Я” з інтересом „Ми”’, без будьякого примусу. Цей імпе¬ратив є варіянтом універсального, всесвітнього закону рівноваги й погодження сил.

У творах Винниченка виразно й у різних формах роз-глядається одноіменна з його романом (1909) крилата те¬ма: чесність з собою.

У „Вічному імперативі” тему чесности з собою до¬сить ґрунтовно викладає професор Д. Брен своїй дочці Сімоні. Ні одна із Винниченкових літературних тем не мала і не має серед його персонажів і критиків такої різ¬номанітної кількости коментаторів.

У Винниченка „чесність з собою” не виправдує звих- нених, егоїстичних та кримінальних суб’єктів. Не репре-зентує вона і тих „сильних”, що стоять за межами добра і зла, яким „усе дозволено”. Початкові епатаційні форму¬лювання її (ставлення Мирона до своєї символічної матері в романі „Чесність з собою”) не дають підстав до бук¬вальної інтерпретації цього літературного засобу, чи сим¬волу. Окрім того, в літературі красного письменства до¬зволено вживати переяскравлення, гіперболу.

Цікаво зазначити, що цей філософський принцип чес- ности з собою Винниченко застосовував у власному твор-чому житті, як самозахист проти образ і нападів. Напри¬клад, за те, що він свої твори часто видавав у перекладі російською мовою, деякі українські студенти називали його зрадником, російським письменником і навіть ра¬бом. Винниченкові це дуже боліло, хоч вини за собою він жодної не почував і навіть бажав, щоб його твори вихо¬дили всіма мовами світу. Протиставляючись цим закидам, Володимир Кирилович писав:

„Цікаво, чи пригодиться мені тепер моя філосо¬фія, чи допоможе вона мені справитися з тим болем, який маю й матиму ще від усього цього? Чи варта взагалі в таких випадках якабудь філософія?

Будь чесним з собою. Так я думаю. І коли ти сам перед собою почуваєш, що ти не зробив нічого іид- кого, то май мужність перебороти біль і ясно диви¬тися в очі собі й іншим. І коли ти почуваєш, що ні розум твій, ні почування не протестують проти твоїх вчинків, то тримай спокійно й твердо голову, не до¬пускай болю”.

Часто критики, виходячи з тих чи інших ворожих партійних чи політичних наставлень, виривали з контек¬сту окремі фрази, перетлумачували їх відповідно до своєї мети і оплітали з них цілу систему обвинувачень.

Про подібні речі Винниченко писав:

„...приймаю глум, приймаю ганьбу й зневагу на свої

плечі й з тим тягарем ітиму далі.29

Ідея чесности з собою — ідея гармонійно розвиненої індивідуальности, під час свого формування в творчому думанні Винниченка пройшла два періоди й досягла більш- менш закінченого означення аж у останньому десятиріччі життя письменника, в його етико-філософському тракта¬ті „Конкордизм” (1945).

У першому періоді (1906—1926) найяскравіше ідея ця виявлена в п’єсах: ,Дисгармонія” (1906), „Великий Молох” (1907) і в романах „Чесність з собою” (1909) та „Поклади золота” (1926). Це час духового бунту моло¬дого покоління, заперечування старих, захитаних життям етичних норм і шукання нового кодексу гармонійної єд- ности особи й суспільства, „Я” і „Ми”. Це період молоде¬чо-запальних, не завжди вдалих (в аргументах і форму¬люваннях) мотивацій ідеї, але часто розрахованих на епа- тацію закостенілого в консервативних поглядах міщан¬ства. Вістря цієї ідеї було спрямоване проти лицемірства, розриву між проповіддю та її здійсненням, між словом і ділом.

Другий період (1928—1945) визначають твори: „Ща¬стя” або інша назва „Листи до юнака” (1928—1930), що є першим систематизованим нарисом майбутнього „Кон¬ко рдизму”; роман „Вічний імператив” (1936) та філософ¬ський трактат „Конкордизм” (1945).

У першому періоді ідея чесности з собою формулю-валась і проповідувалась головно в мистецьких образах романів і драм. У другому —■ вона вже є складовою ча-стиною не тільки художньої літератури, але й етико-філо- софського вчення про конкордизм — систему загальної перебудови й узгодження людської спільноти взагалі та індивіда й суспільства зокрема. Чесність з собою є одно¬часно й чесністю з іншим, з колективом. Одно з правил конкордизму говорить: будь чесний з собою — що про-повідуєш іншим на словах, у теорії, у декляраціях, те на-самперед виконуй сам.

Роман побудований головно на суспільно-політично¬му матеріалі. Автор розумів трудність цього. Але такий матеріал є органічним для його таланту. І це рятує твір. Нова, оригінальна тема, надзвичайно гостра й динаміч¬на фабула роману з свіжою образною системою, з ви¬разним емоційним забарвленням притягає увагу читача.

Подаючи процес сюжетної побудови фабулярного матеріалу, оповідач з віддалі майбутнього малює відразу коротку пряму експозицію: дивовижні кордони, давні мі¬ста з камінних коробок, задимлені понурі пейзажі, чудер¬нацькі видовища. Сновигають ті, що заглядають до роз¬кішних вітрин і можуть робити лише порожні ковтальні рухи горла. До останніх належать і два персонажі, що з них починається зав’язка роману, два голодні втікачі від двох диктатур: Гітлера і Сталіна. Вони дотепно іронізу¬ють з бундючних кличів: людина — цар природи, люди¬на — це звучить гордо.

Роман антидиктаторський. Винахідники підкреслено не арійці: ІІІварцман — єврей, Акімов — з широко роз-ставленими очима, з випнутими ескімоськими вилицями.

Зав’язка дуже прозаїчна: журналіст Шварцман і ра- діоінженер Акімов, рятуючись від голоду, запропонували французькому урядові свій винахід: радіо-гармату, що по-тиском гудзика перекидає масову смерть-руїну на інші континенти. Таємна згода уряду викликала в багатьох державах надзвичайне занепокоєння і спроби ніби з гу¬манних причин привласнити собі винахідників. Відразу ж після зав’язки ситуація стає дуже напруженою, а конфлікт усе більш і більш зростає аж до кривавої розв’язки.

Щоб умотивувати побудову роману на суспільно-по-літичному, тобто на позалітературному матеріялі (роман- трактат) та ввести його (матеріал) у мистецьке русло, Винниченко вже з самого початку широко застосовує за¬сіб учуднення. Він подає ввесь хід твору через сприйман¬ня і коментування письменника далекого майбутнього, а тему — шляхом модифікації різно трактованого взаємо¬відношення „Ми” — „Я” у грандіозний, мінливий та ба¬гатозначний образ Іванища і змалілого, змізернілого „я” — жабеняти. Або: з одного боку обросле особливою шерстю всепожираюче страховище — Іванище, а з друго¬го його жалюгідний раб-Іван. Усе це разом складає но¬вий, свіжий, рукою вправного мистця вперше намальова¬ний образ. Зображення життя людей ХХ-го століття з да¬лекої віддалі і майбутнього дуже випукло показує його вади, а критику різноманітних ,,ізмів” робить перекон¬ливою.

У „Вічному імперативі”, як і в інших недрукованих романах, головною силою є інтелігенція, ЇЇ вицвіт, навіть і король. Майстерно користуючись уже згаданим засобом учуднення, автор цілком умотивовано вплітає в сюжет долю короля Франції — Франсуа III. Данієль випробува¬ним на собі акордистським способом харчування цілком виліковує безнадійно хворого монарха. Великий монолог- лекція, а потім діялог з королем довершують успіху — король стає акордистом і вирішує оздоровити всю націю: відновити прадавній спосіб харчування — всім вживати лише сиру рослинну їжу. Це звільнило б людство від го¬нитви за нагромадженням багатства, боротьби Іванищ, війн та революцій і зрівняло б короля з найбіднішим. Люди стали б знову здоровими та радісними. Замість різних організацій (Ліга Націй), створилася б одна — Ліга Ща¬стя.

Данієль — рупор авторової теорії акордизму. Част¬ково це стосується і до Моріса — він творець малярсько¬го зображення модифікації Іванища; ризикуючи життям, клясично застосовує вияв тотожности „Я” — „Ми”. Ав¬тор, шляхом емоційного перенесення свого співчуття го¬ловному героєві та його ідеї, зумів переконливо мотиву¬вати акордизм як позитивну соціальну програму.

Професор Брен Данієль — вісь роману. Він у своїх монологах та діалогах з глибоким знанням справи обґрун-товує та формулює теоретичні основи акордизму, кри¬тично розглядає модерні деспотії та закон вічного імпе¬ративу — погодження з собою, погодження інстинкту особистого й суспільного:

„Закон погодження у собі всіх сил, що їх дала нам природа, є вищим моральним законом, вищим законом нашої поведінки”.

А ввесь рід Бренів з їхніми родовими ознаками-дета- лями (уперті сідласті лоби, вишкірена усмішка, переко¬нання аж до ножів), високим інтелектом та громадським станом, автор досить вдало поставив у центр сюжету тво¬ру. Вони — мініятюра можливого катаклізму нації. Аван- турне криваве викрадання німецькими нацистами винахід¬ників радіо-гармати робить ситуацію критично напруже¬ною. Такий же кривавий поворот їх назад (при участі Сі- 1 мони, Анрі та Робера) ще більш поляризує Бренів і на¬електризовує всю країну. Тому доречним і вмотивованим є зауваження Данієля про свій рід:

„Увесь світ тепер гризеться. Ми лише правдиво відображуємо те, що відбувається скрізь”.

Це відображення є клясичним інтернаціональним ва-ріантом трагічного брат-на-брата, а запеклістю кривавої боротьби нагадує українську родину Сліпченків з драми Винниченка „Між двох сил” (1919).

Перші заходи короля у запровадженні нового спосо¬бу харчування, ультиматум нацистської Німеччини про видачу винахідників, провокаційне вбивство їх та неспо-діване самогубство короля (заради миру у Франції) мали бути використані для встановлення диктатури партії Поля.

Акордисти, обезголовлені смертю короля, вирішу¬ють обезголовити й протилежну сторону. Заради миру та виконання імперативного закону Іванища (добровільного злиття інтересу „Я” і „Ми”) брат стріляє в брата: Моріс — у Поля... Франція врятована від кривавої боротьби Іва- нищ (громадянська війна).

Товстелезний Поль перетворився в „замотану гору тіла” з страшно зміненим обличчям, як „опорожнений обвислий мішок із товстої сірої замші”. А побитий Мо¬ріс — у „величезного кокона із бандажів з людськими ру-

нами”. Дочка і син Данієля замість того ,щоб ,,задуши¬ти одне одного в обіймах від радости, а вони готові заду¬шити від ненависти”.

Суд, „кипить людська квасоля”, вигуки, ревище Іва- ниїд. Знаменита промова підсудного Моріса:

„Я зробив, панове, те... що король зробив: я під-ставив свою голову під колесо історії, щоб зупинити його на хвилину”.30

Заради громади він уперше з радістю виконав закон Іванища — закон вічного імперативу. Не розкаюється. І щоб зупинити ті руки, що готують світове побоїще, він готовий життям своїм і своїх братів пожертвувати тися-чократно.

Відзначивши, що його сучасникам видно й зрозуміло, хто з їх предків помилявся, а хто правий був коментатор закінчив так:

„І так само нашим нащадкам буде яскраво видно, хто із нас тепер правий, а хто помиляється, чия прав¬да вмре, а чия запанує і послужить новою опорою у безконечнім вічнім будуванні чудової прекрасної споруди людського життя”.

Ц: * #

Композиція роману, розвинуті монологи-лекції, дія- логи-дискусії, особливо з королем та своїми дітьми, вмож-ливили Данієлеві критично розглянути капіталізм, кому-нізм, фашизм, відрив людини від природи, її дисгармоній-ність та віднайти акордизм — перший щабель утраченого шляху до гармонії.

У деяких монологах чи діялогах трапляються наївні, або надмірно і не на місці вжиті аргументи та заповіді (лист Моріса, 317). У певній мірі це виправдується ви-кладом з віддалі такої далекої майбутности, що потребує деталізації та частого акцентування на багатьох мотивах.

Майстерно розставлено протилежні сили, по-мистець- ки вмотивовано закулісну діяльність, авантурпий сприт,

провокацію Поля (вбивство винахідників радіо-гармати) та вміння демагогічно гіпнотизувати Іванище.

Герої протилежних ідеологій роману мають спільну рису — послідовність до кінця, до ножа: ніхто з них ніде й ні в чому не поступився. Кращі з них, здійснюючи гро¬мадський інстинкт без примусу (закон вічного імперати¬ву), ідуть заради колективу (Іванища) на смерть (акор- дист-король, індивідуаліст-Моріс). Сімона та Моріс ви¬разно зображені не лише як характери, а й особистості з повного внутрішньою свободою й незалежністю від ото¬чення.

Індивідуалізація персонажів показана їхніми зовніш¬німи прикметами (портрет, рухи, жести), психологічно та мовно: Данієль — високий, худорлявий з дитячою ус¬мішкою, модерний Дон Кіхот; король — невеликий, су¬хий та стрункий як юнак; Моріс — мефістофельська бо¬рідка; Поль — задишкуватий і з багатоповерховим під¬боріддям; королева Маргарита — музейна королева; Сі¬мона -— монгольські очі; Анрі — великі руки, широкі жов¬ті зуби, пролетарська шерстинка Іванища; Елен — великі нігті, захоплення іржавим кольором, мрією-Лопушком, що в ньому ділять кохання три-чотири особи разом; Кре- мер — обрубана (фельдфебельська) мова.

Загальний образ короля, зокрема його хвороби та метода ЇЇ вилікування, символізує хворобливість і можли¬вість оздоровлення людства, його самогубство — ілю¬страція сили суспільного інстинкту, вічного імперативу. Образ короля є першим щаблем до образу мужа найви¬щих якостей, який приведе людство до втраченого пого¬дження з вічною, чистою природою:

,,Лише той, який переломить життя людства на дві половини, що спрямує це життя зовсім в інший бік і поверне йому здоров’я, той буде єдиний у всій свідомій історії людей”.

Образ Моріса — втілення оригінального індивідуаліз¬му, свободи мистецтва від ідола опінії (що скажуть?). У критичну хвилину долі Іванища він свідомо пішов за вну-

грішнім покликом вічного імперативу: заради громади підклав свою голову під колесо історії. Мистецькі засоби роману спрямовані на максимальний вияв незалежности персонажів, їх мислення та дії.

У романі важливе місце мають ліричні відступи, звертання до читача для традиційної затримки темпу розгортання подій та вислову ставлення автора (опові¬дача) до роздумів персонажів. Вони не дуже довгі, підпо¬рядковані загальній темі й тому не порушують компози¬ції роману. За приклади можна взяти звернення Христи- ни, дружини Данієля, у справі страшної ненависти між її дочкою і сином (Сімона-Робер) на політичному ґрунті (260) та відступ про Сімопу в час її перебування в бер¬лінській в’язниці-цвинтарі (291—293), або роздум Моріса про себе, церковний дзвін та своє дитинство.

Вийшовши на вулицю, Моріс почув дзвін. Це був дзвін з церкви його дитинства. Зворушений, він зайшов до неї.

„Гм! Ця наївна напівтьма, ці розбризкані пучки вогнів свічок, ця висота бані наповнювали колись по-чуттям страху, таємности, побожности. А тепер? Гай- гай, нема страху, нема таємности... І як гулко у цій ви-соті, помітно чути, як випромінюються голоси. Сьо¬годні, мабуть, якесь урочисте богослуження. ...Але ж який чудовий і який скорботний цей жіночий сольо¬вий голос. І це легеньке тремтіння його подібне до того, коли бджола доторкається крильцями об скло. І як обережно випускає він початкові ноти кожної фрази, ніби навшпиньки входить до кімнати, де спить хвора дитина. І яка тиша”.

Варто відзначити особливу майстерність автора пе-ревтілюватись у різноманітність персонажів та зображати найтонші нюанси перетлумачений мистецтва, аргументів протилежних ідеологій (Данієль, Моріс-Сімона, Анрі). Це загострює колізії, збільшує напруження дії та динамі¬ку розгортання сюжету. Ось кілька прикладів. Данієль звертається до короля:

„О, ваша величносте, ми надто багато влади вба-чаєм у нашій свідомості і надто зменшуємо значення

нашої 'підсвідомосте. А що таке, по суті, наша свідо-мість? Та це ж немовлятко у порівнянні з підсвідомі¬стю. Вона народилась у людства п’ятдесят тисяч років тому, ну, нехай сто. Але ж це ніщо у порівнянні з міль¬йонами років існування людини на землі. Людина, ва¬ша світлосте, жила і до свідомості!. Жила, боролася, розвивалася. Хто ж керував її життям? Га? Та оця ж сама підсвідомість, ваша світлосте!”

Сімона навстіж розчинила двері своєї ненависте до брата Робера:

„Ти — брутальний, злий хам! Чуєш ти? Ти... Ти мерзенний фашист!... Брудний тип! І подумати лише, що таке створіння називається моїм братом! Це ще один абсурд капіталізму”.

Запізнившись на родинне свято Бренів, Елен зверта-ється до присутніх:

„Тато каже: добродійність — велика річ. А при-страсті і розпуста — речі дуже шкідливі. І з ними, мовляв, потрібно боротись. Але ви — хитрі, панове батьки: ви говорите про боротьбу з пристрастями тоді, коли ваші пристрасті вже постарілись і ослабли. Взагалі, ви починаєте боротьбу тоді, коли вас поки¬нули ваші вороги. Ні, мерсі за таку мудрість. Я во¬лію, щоб мої вороги не покидали мене і на старість. Я обіцюю їм не боротись з ними. Ха-ха-ха!”

„Вічний імператив” — перший роман Винниченка, що в ньому майже відсутня традиційна любовна інтрига. По¬дано лише подих кохання, що підпорядковане партійній роботі (Сімона-Анрі), або бліду, в’ялу його подобу, роз¬гублену по різних „Лопушках”, трикутниках, чи рафіно¬ваних лазнях (Елен-Робер). У романі не закохуються, а лише „роблять любов”. Механізація сексу, приправленого наркотиками, є ознакою хворобливосте дискордистсько- го суспільства.

Гідний уваги наймодернішого „гіппі” діялог Елен- Робер про шлюб-жах (94-96). Елен радо оповідає Ро- берові, що знайшла надзвичайну партнерку для їхньо¬го трикутника (кохання втрьох). А Робер хоче знати, коли ж нарешті закінчиться оце приховування їхньої лю- бови, коли відбудеться шлюб?

„Ах Боже, Робере, цс так нудно. Шлюб! Уявити собі, що ми одружені. Жах! Ніякої таємниці вже не буде. Хоч при всіх обнімайся. Я не розумію, для чого? Хіба наш „Лопушок” не затишний, не пристосований як слід для любови, навіть учотирьох? Для чого ж шлюб, я не розумію!”43

Далі Елен доводить, що шлюб зменшує радість та задоволення. А коли Робер хоче одруженням зменшити задоволення, то, мовляв, він її не любить. А якщо вже й брати шлюб, вона вимагає і після одруження свободи на трикутник, та ще й такий, що в ньому було б два муж¬чини й одна жінка (Елен).

Ця сатира на занепад любови, моралі та сім’ї веде до логічної і неминучої потреби перебудови фундаїменту життя людства, до появи нової моралі.

Один із монологів Моріса —- трагічний маніфест у захист індивіда, може бути прикладом їдкої і надзвичай¬но гострої сатири та сарказму, спрямованих на адресу „служителів Л ю д с т в а”, які в ім’я його щастя та у честь найбільшого обману — добра нащадків —• вини¬щують мільйони окремих Іванів, роздушують їх як тар¬ганів (72 — 78).

Контраст — найхарактерніша риса образної системи Винниченка. Контраст і сильне емоційне забарвлення ві-діграють дуже важливу ролю у конкретизації читачем творів нашого автора. Так само й у „Вічному імперативі” високомистецький контраст займає перше місце. Контра¬стно зіставлені всі персонажі, їх портрети, меню Бренів (68) і Данієля (71), світогляд, ідеологія та практика різ¬них „ізмів”, модифікація Іванищ, ґориля і людина, свідо¬мість і підсвідомість, світосприймання у дитинстві і в до¬рослому віці. Для ілюстрації можна взяти деякі з кон¬трастно поданих портретів. Так уже на початку роману автор уживає свого улюбленого засобу малювання пор¬третів винахідників радіо-гармати:

„Наскільки обличчя Шварцмана вузьке, гладень¬ке, як камінчик вимитий морем, настільки обличчя Акімова — широке, кругле і розпластане”.11 „Шварц- ман маленький, тоненький і ніжно випрасований у по-рівнянні з цим здоровилом з горбатою спиною, з довгими руками”.

У першого — жалюгідний тенорок, у другого — хри-плий голос.

Пізніше подано портрет подружжя Бренів (Христи- на-Данієль):

„Очі в неї... невеликі, прудкі, гострі, всевидющі. У неї трошки загострені: очі, ніс, губи, підборіддя, навіть вуха. ...він обличчям хоч і худощавий, але в овалі його є округлість, дитячість. А в її обличчі, хоч і повному, всі риси загострені. У нього очі, хоч і під¬тягнені небагато зовнішніми краями догори, великі, відкриті, ніби навіть здивовані, лише напружені, за¬клопотані, прудкі”.

Одночасно тут маємо і психологічні елементи харак-теристики героїв.

Пейзажі в романі невеликі. Вони творять тло для ра-дісного світосприймання (62), або зображують схвильо¬вану душу персонажа (176), чи стають передвісниками трагедії (230). Більші пейзажі зустрічаються зрідка. Най¬частіше вони зображують психологічне переживання ге¬роя. Кожна фраза ніби образ імпресіоністичного бачення і сприймання світу, життя, ситуації та свого стану. Ось порівнююче зіставлення Морісом теплоти будинків Швай- царії у морозні дні та холоду своєї неопаленої малярської студії-в’язниці в Парижі:

„Он яке буро-фіолетове небо. ...задимлені фа¬бричні димарі... річка... гігантська рука пам’ятника... Ось оранжевими іскрами розбризкались ліхтарі на мості. ...Вітер казиться ще сильніше. А дощ — неначе шум далекого поїзду. ...іноді камінчиками підстрибує гавкіт собаки, дрібно тарабанить дощ, в’ється золо¬

тою ниточкою далека музика... все тягнеться, трем-тить, гуде, реве і вимотує життя. А вирватись з нього теж нема ніякої надії”.

Ще один пейзаж. Нінета Дюваль, сівши на вулиці на ослінчик, хвилювалась і кудись поглядала. Вона вирішу¬вала сказати Анрі Котто своє справжнє ім’я й що вона буржуйка — дочка акордиста Данієля Брена:

„І, мабуть, не помічає ні пронизливого вітру, що залізає у рукави і морозом бігає по тілу, ні цих іржа¬во-синіх туч, із яких ось-ось хлинуть чергові потоки дощу, ні свого власного посинілого носика”.58

Як пензлем намальовано видовище, що на ньому по-знайомились Нінета й Анрі. Особливо виділяється рідкіс¬на картина похорону короля, яка закінчується досить ори-гінально — образом ридаючого Іванища:

„Так, так, ридайте оркестри, плачте сурми і бий себе в груди, бідне Іванище, бо ти ще не вмієш ба¬чити, де твоє справжнє добро”.

Символічне значення мають образи: осел і оберемо- чок сіна, фігури з шиєю жирафи й тілом бегемота (або крокодила), таргани та дзвін Моріса.

Цікавий образ підсліпуватого Іванища, що прийшло на спеціально перетлумачену для нього виставку картин Моріса:

„Сьогоднішнє Іванище досить дивне, не те зви-чайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш ро-бочих кепок, богемських краваток, снобських све¬трів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранкових бере¬тиків. ...з охолодою усмішкою невігласа, який під цим сміхом приховує своє неуцтво”.

Чи не нагадує це масок Гоголя з „Невського проспек-ту”? З-поміж тропів роману виділюються порівняння, зо-крема порівняння вниз. Деякі з них оновлені й освіжені та чарують читача ніби вперше вжиті. Приклади:

„Очі, як дві зелені зірочки після дощу (ЗО). Двоє очей... ніби два крихітні маячики у морі (33). Ці дні тут (у в’язниці — С. П.) такі смертельно одноманітні, однакові, як кістяки (321). Серце починає спотика¬тися, стрибати, тремтіти, як промерзле миршаве цу¬ценя. В’язничні дні — краплі у безвість”.

Мова роману — ілюстрована й коментована оповідь від першої особи-коментатора. Вона переткана ниткою імпресіонізму та часто учуднена своєрідним баченням жит¬тя з далекої віддалі часу. Мова персонажів відповідає те¬мі, розгортанню сюжету, їх інтелектуальному рівню, го¬строті конфлікту та супроводиться мімікою і жестами. У Данієля академічна мова: науково обгрунтовані моноло- ги-лекції та діялоги-бесіди, що вмотивовані потребою критичного розгляду старих і старіючих суспільств та глибокого викладу нового способу життя. Для мови Мо- ріса характерна сильна експресія і сарказм, зумовлені за¬хистом свободи людини взагалі, а мистця-маляра зокре¬ма. Сімона по-молодечому користується дуже акцентова¬ними публіцистичними трафаретами та догмами сталініз¬му. У Іванища — рев або биття себе у груди до сліз.

Пульсацію бурхливих подій роману зображує синтак-сичний ритм фраз. Ілюструють це численні приклади. В одному з них фрази починаються шестикратно на ось, двократно на г е т ь... і цим яскраво передають криваві вуличні бої спровокованих Іванищ після смерти короля:

„Ось з гуркотом, як далекий грім, падають заліз¬ні штори великих і малих склепів та банків. Ось бур¬хливо, неначе вода... Ось несуться потяги... Ось аеро- пляни... Ось найрізноманітніші засідання... Ось юрби... Геть акордизм! Геть комунізм! Бий зрадників!! І зда¬ється, що навіть ліхтарі на вулицях блимають і трем¬тять від страху...”31

У „Вічному імперативі” слід особливо відзначити майстерне вміння Винниченка користуватися стилістични¬ми вигодами невласне прямої мови, яка місткістю, глиби¬ною зображення внутрішніх переживань, вражень та ду¬мок найбільш відповідає темі роману, її аргументації.

Візьмемо один момент із роздумів Сімони у німецькій в'язниці:

„А хвилини і години тягнуться так повільно, так тяжко, неначе старі, заржавілі кільця якогось безко¬нечного ланцюга, що його хтось тягне і тягне через цю труну. ...А головне, ніхто ж там на волі і не знає, де вона і що з нею. ...Адже вона відразу ж упала від того проклятого пострілу. Та й кому там у час тако¬го жаху було до неї?”.52

Досить умотивовано автор у романі іноді вживає цер- ковно-слов’янізмів: у прямому значенні на похоронах ко¬роля (поклав на вівтар жертви своє життя, істинне бла¬го) та в іронічному — при оцінці деспотизму Сталіна (не¬помильний кремлівський ідол та його священнослужи¬телі).

Про образну свіжість роману дають деяку уяву ось ці речення:

„Брови зібрані в одну думку (12). Арійська го¬лова... ось так і стягла губи в кисет і високо підняла брови (9). І ось раптом зірвав себе з місця і відкинув од стола в інший кінець кімнати, до вікна (42). Ди¬виться, як одразу ніжність в очах і на губах замер¬зає у колючу, холодну загостреність (45). Зелений газон, що посиланий золотими монетами дрібного листя (62). І воно, це людське зерно, це Іванище кри¬чить ось цим металевим смертним криком, ридає ось цим риданням скрипок, б’є себе у груди цим гулом гармат (320)”.

Вибір актуальної інтернаціональної теми, розгорнутий сюжет, майстерно вжиті мистецькі засоби й оптимістичний тон — це позитивні особливості роману, що доводять авторову тезу про неминуче злиття інтересу інди¬віда з громадським. Воно виникає із внутрішнього покли¬ку — віковічного інстинкту, без будь-якого насильства, а жертовно й радісно, за принципом: Іванище в мені — я в ньому.

* *

Задум автора — всебічно показати очима людини да¬лекого майбутнього життя людей першої третини ХХ-го сторіччя: примітивізм, безглуздя війн, фашизм, комунізм, диктатуру та взаємостосунки „Я” — „Ми”.

Зазначені в задумі сторони життя автор зображує у великому романі-трактаті. Кожне питання втілює в обра¬зах, діях персонажів, Іванищ, трагічному зударі боротьби партій та в постійних супровідних коментарях.

Природа вибудувала найкращі взаємовідносини осо¬би і колективу шляхом згармонізування „Я” — „Ми”. Коли це конче потрібно, „Я” добровільно віддає все, включа¬ючи й своє життя, за громаду — „Ми”. Це — вічний імпе¬ратив.

Індивідуальність ще не викристалізувалась, як на неї вже впав великий тягар наростаючої нівеляції людини ХХ-го сторіччя, викривлення закону природи. Примітивні й жорстокі диктатори, ніби в ім’я Іванищ, роблять найди- вовижніші насильства над індивідами-Іванами, знищуючи їх мільйонами.

Тим часом життя стверджує, що лише вічний імпера¬тив гармонізує людину, добровільно, без підкорення по¬єднує інтереси особи й колективу. Самогубство короля Франсуа ІІІ-го, добровільний ризик Моріса своїм життям та жертовна діяльність професора Брена — жива ілюстра¬ція до цього.

Задум і виконання роману є логічним завершенням великої ідеї захисту особи, добровільного злиття її осо¬бистого інтересу з інтересом колективу.

Семен Погорілий. Неопубліковані романи В.Винниченка. Нью-Йорк. 1981

https://fantlab.ru/blogarticle37405

***

У творах, написаних до Другої світової війни, В. Винниченко передбачав виготовлення фантастичних „смолоскипів” („Сонячна машина”), „радіо-пушки” („Вічний Імператив”) як зброї масового знищення, а після війни — ядерна бомба стала реальністю.

Колектив чи індивід? Акордизм чи деспотія?

(конфлікт роману „Вічний імператив”)

У романі ,3ічний імператив” В. Винниченко виступив із протестом проти зародження нацизму та сталінізму, які сповідують ідею панування і ворожнечі, деформують психіку особистості, руйнують узгодженість колективного та індивідуального інстинктів. Митець висунув ідею акордизму (вічного Імперативу) як альтернативу деструктивним суспільним процесам. Відтворюючи напруженість суспільного життя, моральні. злами героїв твору, він передбачає виготовлення зброї масового знищення і прагне застерегти людство від помилок. Цим і був зумовлений вибір жанру твору, за авторським визначення, — „історичний роман майбутнього”.

У „Вічному імперативі” Винниченкова сучасність обрамлюється оповіддю людини з майбутнього. Відсуваючи час нарації у майбутнє, він моделює суспільство 30-х років, яке видається,«давно минувшей зпохой человечества” . З цих позицій автор характеризує міжвоєнне суспільство, критикує його розваги, судову систему, владу грошей, уряди, мораль, братовбивчі війни, світові конфронтації. Схожі думки про ставлення людства майбутнього до суспільних цінностей XX ст. В. Винниченко висловлював у трактаті „Конкордизм”: „всі ритуали, культура і філософії, мораль релігії — все це буде викликати у наших нащадків тільки той самий пекучий біль за нас, гаряче співчуття І моторошність” . Так письменник прагнув переконати тогочасну людину і світ у переосмисленні життєвих, культурних, суспільних цінностей.

На проблемно-жанровому рівні „Вічний імператив” перегукується із твором Г. Уеллса „Сон” (1924), у якому події обрамлено у форму сну науковця Сарнака, котрий живе у сороковому столітті. З жахом розповідає головний герой „о страшной зпохе последннх в мире войн и о том, как ужасна бьіла жизнь в те времена” . Він відчув, що ніби переніс реінкарнацію: у старому світі прожив життя в особі Гаррі Мортимера Сміта, чоловіка XX століття, який мешкав у Англії. На прикладі історії його родини письменник різко засуджує сучасну йому добу: беззмістовну, цинічну, що керується безглуздими законами і мораллю, ворожнечею і війнами, безладною системою навчання і недбалим вихованням, характеризується нуждою, злиднями, хворобами, нереалізованими потребами релігійно одержимих людей, які керуються грубими тваринними інстинктами. Підсумок автора про двадцяте століття, „добу хаосу” не втішний — „зтот мир бьш болен, болен со всех точек зрения...”. Водночас він висловлює надію, що з часом світ зміниться на краще: „Сорок столетий понадобилось для того, чтобьі добиться коренньїх сдвигов в зтом мире — сорок веков труда, размьшілений, научньїх поисков, обучения, воспитательной работьі...”.

Про знайомство В. Винниченка зі „Сном” свідчить запис у його щоденнику від 25 квітня 1933 року: „Читаю Уеллса „Сон”. Перехопив мою ідею. Не можу сказати, що він її обробив так, щоб я заздрив. Та навіть і не так. Щоб я все ж таки потім колись не взявся й собі за неї” . Як і Г. Уеллс, В. Винниченко відводить провідну роль композиції, але вдається до фантастичних елементів (щіточка та екран пам’яті, „радіо-пушка”), що створює передумови для монтажної композиції. Крім того, Г. Уеллс не подає у своєму творові проектів суспільного розвитку. Натомість у В. Винниченка роман тяжіє до двополюсної моделі. Антиутопічних рис „Вічному імперативу” надають картини, сцени, мовні диспути, що розвінчують ідеї деспотії та озброєння, засуджують панування: розуму над інстинктами, людини над природою, колективу над індивідом, однієї людини над цілим народом, окремої нації над світом. Водночас проектування нової світоглядної системи акордизму, яка покликана повернути людство до природи, узгодити колективні та індивідуальні інстинкти, позбавити світ ворожнечі й панування, зробити його щасливим засвідчує наявність утопічних жанрових рис. Ідея акордизму постає прогностично новою моделлю світу, а оповідач утілює нею ідею віри в краще майбутнє.

У романі „Вічний імператив” В. Винниченко порушив цілий комплекс проблем: світового розподілу панівними системами, розгортання війни, реформування суспільного устрою, формування

нової моралі, єдності людини з природою, соціального і духовного прогресу суспільства. Проте центральною у романі є дилема колектив / індивід. Не нова для В. Винниченка проблема зазнавала розвитку. Логіку цієї еволюції простежив С. Погорілий. Дослідник визначив у творчості митця так звані „три щаблі єдиного”: 1). Трилогія: а). „Біля машини” (1902) — початок виділення особистості з безіменної юрби; б). „Контрасти” (1904) — мандрівна юрба; в). „Голота” (1905) — громада суверенних особистостей з юрби. 2). П’єса „Великий Молох” (1907) — всебічний захист індивідуальності „Я” від Молоха. Протиставлення нівеляції модерного Молоха. Роман „По-свій!” (1913) — міст між'другим і третім періодами. 3). Роман „Вічний імператив” (1935), присвячений розглядові віковічного закону природи — гармонійності між колективом та індивідом, Іванищем і „Я” з акцентуванням на Іванище „Ми” . Така еволюція поглядів В. Винниченка не лише зумовлена суспільними цінностями, які стверджувалися тією чи іншою історичною добою, а пов’язана, насамперед, з його внутрішньопсихологічними пошуками, з намаганнями знайти власну істину та реконструювати її у творах.

У п’єсі „Великий Молох” автор розгортає дискусію в колі революціонерів-соціалістів. Так звані „представники колективності” — Катря й Абстракт — відстоюють позицію підкорення людини вимогам загалу, служіння колективності — Молоху, „прекрасному, великому богу” . Зінько прагне діяти лише в гармонії волі, розуму й серця, а не з примусу обов’язку. Він відкидає ідею масовізму: „Я не признаю ніяких молохів, для яких я повинен приносити в жертву свою душу, своє „я”. Я — людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами” . Водночас автор проводить думку, що лише той колектив буде досконалим, який складатиметься із самобутніх „великих Я”. До цих проблем В. Винниченко повернувся у „Вічному імперативі”, у якому проектуються різні рівні свідомості, створюються концепти- символи (Іванище, Іван, вічний імператив), авторська ідея вічного імперативу (акордизму) поглиблюється на кількох рівнях, що надає твору множинності змісту.

Слово оповідача активізується на сюжетному рівні. Адже ним передається суть суспільно-політичних подій 30-х рр. XX століття.

Рушійною силою конфлікту є гостра боротьба за світовий розподіл між силами комунізму, фашизму та капіталізму. У протистояння цих систем втручається акордизм, який виражає соціальний ідеал автора. З його позицій засуджуються війни, мораль, ідоли, озброєння. Так у романі визначається характерна риса ідеологічного роману, який увиразнюють фантастичні та авантюрно-пригодницькі елементи (хронотоп дороги, мотив випробування).

Події в романі розгортаються навколо винаходу „радіо-пушки”, зброї масового знищення („страшное средство мира и войньї, свободьі и рабства”). За допомогою неї уряди різних країн (у підтексті Японії, Англії, Німеччини, СРСР, США, Франції) прагнуть завоювати, підкорити увесь світ: „все правительства только тем и дьішат, чтобьі как можно сильнеє вооружиться, чтобьі изобрести что-нибудь такое, чего у других противников нет...”. Так В. Винниченко висвітлює розстановку суспільно-політичних сил у міжнародному масштабі, коли в конфлікт за озброєння втягуються всі уряди світу.

Суспільні конфронтації вплинули на розшарування в межах родини Бренів, які є представниками різних партій і поглядів. Вони розходяться з ідеологічних переконань, стоять на протилежних позиціях щодо стосунків між індивідом і колективом, шляхів розвитку суспільства, озброєння і миру. Родина Бренів у мініатюрі відображає суспільні антагонізми. Про це висловлювався один із персонажів твору Даніель Брен: „Весь мир тепер ь грьізется. Мьі только отражаем то, что происходит везде”.

Точкою перетину сюжетних ліній є ідея вічного імперативу. Нову світоглядну систему акордизму викладає Даніель Брен. Ця ідея покликана протистояти комунізму, фашизму, капіталізму. Її метою є повернення людей до природи, що дасть змогу кожному бути щасливим. На різних полюсах стоять дві ідеї: озброєння / оздоровлення. За рахунок моральних випробувань, ризикованих ситуацій, у яких опиняються Сімона, Моріс Брен, самогубства короля Франсуа III, саможертовної діяльності Даніеля Брена автор стверджує ідею гармонії інтересів колективу й індивіду, бо це, на його переконання, віковічний закон природи. Таким є перший, подієвий шар. Ним не збагнути В. Винниченка. Адже герої роману уособлюють певні антагоністичні ідеї. Носії абстрактної ідеї утверджують свою правду як життєвий принцип. У такий спосіб конфлікт твору стає конфліктом ідей, світоглядних позицій, що зумовлює вирішення проблем через словесні поєдинки героїв. Відтак у романі на перший план висуваються судження кількох осіб.

Наративна ситуація роману розгортає множинну фокалізацію, в якій, за визначенням О. Ткачука, „ті самі ситуації і події представляються більше, ніж один раз, кожен раз за допомогою іншого фокапштора”*. Висловлювання героїв твору виражають абсолютно протилежні думки в контексті бачення суспільних проблем. Ці висловлювання набувають інтенціальної різнослрямованості й водночас ніби взаємодоповнюються.

Зосереджуючись у творі на життєвому матеріалі, що охоплює громадську сферу суспільства, автор групує персонажів за поглядами: акордист, професор філософії Даніель Брен; художник- індивідуаліст Моріс Брен; фінансовий магнат, за переконаннями нацист, прихильник колективізму Поль Брен; комуністка Сімона; монархіст король Франції ФрансуаШ. Як і екзистенціалісти, В. Винниченко акцентує увагу на неіснуванні жодної єдиної істини, бо істин багато. Він розгортає між героями твору двобої з приводу перебудови світу за певного Ідеологією, озброєння чи миру, переваги колективного над індивідуальним (і навпаки).

Слушно наголосила М. Зубрицька, що за концепцією поліфонічності та діалогічності характеру людського мовлення М. Бахтина. роман — це „розмаїття індивідуальних голосів, які художньо організовані в тексті” . Так і у „Вічному імперативі” кожне слово має свого автора-героя з певною позицією. Словом, В. Винниченко розподіляв свої погляди між різними персонажами, що відтворює його діалектику думання, тез І доказів, передає складний процес осмислення, пізнання світу. У наратив героїв вкладені роздуми автора про суть і наслідки Жовтневої революції, реалізацію комуністичних ідей, про репресії, концтабори, голодомор, нових ідолів Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні, аморалізм капіталізму.

Водночас зі світоглядними позиціями героїв пов’язані концепти-символи колектив, вічний імператив, Іваиище, міфологеми Дон Кіхот, Мефістофель. Про персоніфікацію традиційних персонажів у творчості письменників А. Нямцу висловлювався так: „Оставаясь образами-сим волами, они

одновременно нацеляются характерними чертами современников автора, осмьісливаются как действительно люди-типьі, обладающие подчеркнутой индивидуальностью. Переноси на них морально-

психологический и поведенческий комплекси традиционннх персонажей, автор стремится создать обобщенньш портрет определенной части социального слоя общества и подчеркнуть внугреннюго связь своих героев с мифолого-литературнмми протообразами” . У В. Винниченка означені концепти, з одного боку, розкривають індивідуальний досвід, позицію героїв, тип свідомості, ставлення до світу, а з другого боку, є формою вияву авторської свідомості, що осягає сутність життєвих явищ.

Прихильником ідеї вічного імперативу виступає професор філософії Даніель Брен. Він розвиває концепцію про втрату кожною людиною внутрішньої рівноваги і гармонії з природою, про способи їхнього повернення. За Даніелем Бреном, витоки невлаштованості соціальної дійсності пов’язані з неправильним харчуванням, що бере свої початки ще з давніх часів: „Человечество отравлено с того времени, как оно бьіло вьінужденно какими-то катастрофическими причинами єсть мясо вместо фруктов”. Професор Брен доводить, що внаслідок цього відбулася „дисгармонія в усьому”, був порушений „віковічний закон” узгодженості: „Вечиьій императив”- „зто вьісший закон. Зто — инстинкт, которьім жило и руководилось человечество на протяжении миллионов лет (...). Закон согласованности в себе всех сил, данньїх нам от природу (...) И та дисгармония, в которой живет все современное общество, єсть наибольшая

безнравственность”. Із цих позицій герой викриває виразників дискордистського світу — комунізм, фашизм, капіталізм.

Спільною рисою „московського комунізму” і фашизму Даніель Брен визначає їхню неузгодженість у різних сферах життєдіяльності. В основі цих ідеологій лежать Ідея панування, диктатура, вожді й маси, терор і дисципліна, кара, страх, насилля, вбивства: „И московские коммунисгьі, и фашизм в основу своен философии кладут идею господства одних злементов над другими, то ли в организме индивидуума, то ли в организме коллектива, нации или же целого человечества”. На переконання професора Брена, обидві ідеології наслідують релігію, чим і зумовлено перетворення колективу на „жорстокого бога-ідола”, який вимагає страшних жертв від індивіда. Тому головним докором сучасним автору суспільним формаціям висувається те, що в них інтереси людини держави підпорядковують до свої вимог.

Феномени соціалізму й фашизму Даніель Брен викриває у діалогах із „революційними дітьми” комуністкою Сімоною та фашистом Робертом. Герої дискутують про реалізацію та наслідки

соціалістичних мрій у радянській дійсності, невідповідність слова ділу ідеологів соціалізму, культ сили у фашизмі.

Даніель висловлює негативне ставлення до інституту влади, співвідношення колективного / індивідуального в соціальній дійсності СРСР. Він доводить, що в радянській дійсності немає „ні свободи, ні справедливості, ні рівності, ні миру”. Невідповідність гасел дійсності („Слова о счастливой жизни одни, а действительность другая”) є характерною рисою всього радянського устрою, а, отже, ознакою дисгармонії. Так ідеологи соціалізму символізують сумбурні фігури з довгою шиєю жирафів І тулубом гіпопотама, бо. за словами Брена, „разумом они впереди всех, они рвутся вверх, но всем остальньїм существом своим, всей психикой они остаются внизу, в старом религиозном, реакционном мире”.

До подібного образу („свині з головами жирафів”) В. Винниченко звертався у ранній п’єсі „Дисгармонія”. Роблячи висновки з навколишнього життя, письменник цим образом символізував невідповідність гасел соціалістів-практиків до дійсності. Осмислюючи реалізацію соціалістичних ідей, В, Винниченко у „Вічному імперативі” доводив, що ті криваві способи, до яких вдавалися провідники соціалізму, не змінили світ на краще. Жертви революції, загибель мільйонів людей від голоду, грабежі й вбивства — все було марне, а соціалізм лише на словах залишився реформатором світу.

Фашизм осмислюється Даніелем як найвищий щабель панування однієї нації, раси над світом. У цій ідеології він не приймає ідею культу сили, способи влаштування життя, зокрема терори, насилля, ненависть до інших народів, рас, націй, гонку озброєння. Такі засади суспільства не дають людині відчуття гармонії.

З позиції фашизму й акордизму дискутують про суть щастя Поль Брен і Даніель. Щастя у розумінні ідеологів фашизму — це теж сила, дисципліна. Позиція Даміеля Брена на суть щастя інша: „Счастье — зто никакая ни сила, ни богатство, ни власть, ни даже здоровье, а равновесие всех сил, их согласованность, зто все тот же унивєреальнмй закон, что действует во всей вселеиной”. Так автор прагне довести, що стан щастя не можна досягнути насиллям, пануванням, його не дають ні гроші, ні влада. Можна бути щасливим, лише узгоджуючи фізичні й духовні сили.

Розходиться Даніель Брен з ідеологіями комунізму, фашизму і в питанні озброєння. Якщо панівні режими прагнуть володіти зброєю масового знищення аби встановити свою владу над світом, то професор Брен у дилемі світове панування / здоров’я людей пріоритети розставляє на користь людини, її здоров’я й узгодженості колективного та індивідуального інстинктів без примусу. Він стоїть на позиції, що „здоровье народа важнеє всякого господства, хотя бьі мирового». Так висловлюються гуманістичні наміри героя й автора.

Осмислюючи суспільство як дисгармонійне, Даніель Брен прагне вивести формулу рівноваги. Він ставить питання про шляхи реформування суспільства. За словами професора Брена, саме акордизм здатен протидіяти сталінізму, капіталізму, фашизму і буде „осуждением и угрозой тому образу жизни, каким они живут». Герой відкидає старі способи переулаштування світу (насилля, диктатуру, деспотизм окремих особистостей) і висуває нові — гармонію й узгодженість. В основу соціально-політичної програми акордизму він укладає режим харчування. На його переконання, зміна способу харчування, повернення людства до чистої природи створять нову епоху, в якій усі будуть щасливі. У такому світі кожен індивід відчуватиме себе часткою цілого, інтереси колективу й індивіду збігатимуться: „Я єсть частица коллектива, что коллектив — зто я. Что моя воля єсть воля коллектива”. Так система акордизму представляється професором Бреном як найвищий прояв справедливості, рівності й свободи. А сам герой виступає своєрідним образом-символом гармонійного поєднання протилежностей (інстинктів і розуму, індивідуального і колективного начал, світів природи і людини).

Проблему взаємодії суспільства з людиною осмислює митець Моріс Брен. Він прихильник теорії індивідуалізму, що спрямована проти сильнішого за індивіда суспільства. Світоглядні позиції Моріса характеризує племінниця Сімона: „Он — страшний индивидуалист. Он и против фашизма, и против монархизма, и против коммунизма”. Основним докором недосконалим суспільним устроям Моріс висуває те, що в них прагнуть знищити особистість, адже враховується все, окрім конкретного індивіда.

Ставлення до хаотичного, дисгармонійного, ворожого людині світу Моріс виражає у своїх експресивних картинах. Засобами гротеску, абстракції, деформації дійсності, підкресленої різкості її образів він зображує у своїх полотнах „людство як чудовисько” й „маленьке Я” як „мізерне, крихітне, голе жабеня” („Іванище і я”); відображує жертви людей, сльози матерів, кров, терор, насилля в ім’я колективу („Десерт Іванища”); висвітлює форми жертвоприношень (війни, революції) і малює сучасних жерців — міністрів, диктаторів („Богослужіння”). Ці риси засвідчують трагічність світовідчуття автора як художника-експресіоніста,

який, за виразом В. Мігальчинської, через „агресивні образи” прагнув „показати засобами живопису дискомфорт і триногу1 .

Незалежність від безособистісного лжеколективу — ось ідеал Моріса. У діалозі з Даиіелем Бреном взаємовідносини в системі Ми / Я розкриваються експресивно-символічними образами Іваниіце, Іван. Так виражаються життєві принципи й ставлення до суспільства Моріса Брена: „Картини?! Мои ньшешние картини? Да ними я как раз и плюю в морду вашему Иванищу ...По существу, внутри себя я не раб, как ви. я независим. Я — свободен. И никаному Иваншцу нет возможности отнять у меня зтой моей свободи!”. 1 далі: „Народ, нация, отечество, класе, у него масса всяких титулов, имен, форм, у зтого Иваниша. А главное, конечно, зто — „Че-ло-ве-че-ство!” (...) Ви ставите себе в большую нравственную заслугу служение втому Иванищу при полном равнодушии к отдельньїм Йванам...”. Моріс зображує відчуженість особистості та не погоджується прийняти таку суспільну норму. Я — центричне ставлення персонажа до світу програмує такий рівень свідомості, через який стверджується свобода індивіда в недосконалому світі. В. Винниченко разом зі своїм героєм виступає проти приниження індивіда та проводить думку про те, що людина має право на вибір і свободу. Позиція автора в аспекті заперечення обмежуючих людину формул, універсальних форм ідеології, моралі, що характерні для людини, яка відмовляггься від власної особистості наближується до ідей екзистенціалістів.

З позиції колективізму підходить до цих проблем Поль Брен. Він „голова фінансового і промислового світу”, прихильник режиму фашистів. Поль Брен доводить, що головне для нації, колективу їхня сила. На його переконання, лише озброєння дасть змогу підтримати мир. Проте власні переконання він розглядає не як диктатуру фашизму, а як патріотизм. Саме з цієї позиції у своїх міркуваннях на проблему Ми ІЯ персонаж віддає перевагу жертовності індивіда в Ім’я колективу: „Не нация для

родственников, а родственники для нации”.

В. Винниченко зобразив трьох головних носіїв соціальної ідеї: Даніель Брен — прихильник ідеї вічного імперативу (гармонія в стосунках між індивідом і колективом), Моріс Брен — прихильник індивідуалізму, Поль Брен — за колективізм. Ці теорії претендують на абсолютність розуміння дійсності. „Якщо кожна з думок, кожне з уявлень (...), — наголошувала Л. Мороз, — претендує на істинність,

то єдиною можливістю з’ясувати це є жива практика” . Братів Бренів письменник уводить у ситуації, коли випробовуються: чи можлива узгодженість інстинктів індивідуального з колективним; чи може індивід стояти над колективом; що має більшу вартість: родина чи політичні переконання; самопожертви в ім’я колективу; свободи вибору та волі.

Дієвість ідеї вічного імперативу перевіряється через іпостасі Даніеля Брена — брат і батько. У родинному колі він почуває себе самотнім, бо на противагу іншим харчується рослинною їжею. Для зовнішнього світу герой чужий, адже суспільні інституції, мораль неприйнятні для нього. Засуджуючи старі моральні приписи (брехню, неузгодженість, поневолення), герой висуває головну заповідь нової моралі — узгодженості з собою, слова з ділом. Він доводить, що не примус і закони мають визначати поведінку людини. Вона має добровільно і послідовно узгоджувати власні вчинки і слова. З цих позиції він випробовує сам себе. Герой бореться з „малою пристрастю” (бажанням палити) заради „великої справи” (ідеї акордизму). Автор відображує внутрішній конфлікт Даніеля Брена, який будь-що прагне до кінця бути послідовним.

Моральний експеримент розв’язується і в колі родини, зокрема в ситуації загрози життю найближчих людей — дітей та брата. Наслідки впливу громадського життя на взаємини в сім’ї Бренів осмислюються в двох ракурсах: із позиції матері Крістіни й батька Даніеля Брена. Зіткнення позицій відбувається через поранення й арешт доньки, комуністки Сімони в Берліні.

Даніель Брен постає як тип чоловіка-ідеаліста, за виразом В. Агеєвої, „цілковито заполоненого ідеєю-фікс” . Розшарування в родині він осмислює інтелектуально: непорозуміння батьків і дітей — як закон узгодженості („Дети, актинньїе дети (...), всегда идут против отцов. Зто — закон. Если отцьі атеистьі, дети жаждут религии (...) А все по зтому закону согласованности с собой”). Формування різного світогляду в дітей він розглядає як закономірний процес життя: „Вот тьі — коммунистка, а Роберт — фашист. А вьі — членьї одной семьи, вьіросли и воспитьівались в одинаковьіх условиях. Но жизнь вам дала разньїе данньїе вашего опьгга и знаний. И они сложились в разньїе политические и социальньїе системи”.

Крістіна Брен не вдається до подібних філософських абстракцій, вона емоційно переживає руйнування родинних цінностей:

„Разрушена семья! Из-за каких-то программ, партий, пропаганд. Разве зто не страшная бессмьіслида, не сумасшествие какое-то?!”. Крістіна порівнюється з пантерою. За темпераментом вона схожа з Ритою Каневич із „Чорної Пантери і Білого Медвідя”. Як видно, письменник вдався до колізії за улюбленим сценарієм своїх попередніх творів. В. Агеєва схарактеризувала це так: „Особливо гостро колізія виникає при перевірці вольової концепції, самозабутньої ідеї-фікс персонажа через протиборство з материнським інстинктом з відповідальністю за життя дитини” . Так і Крістіна Брен вимагає від чоловіка Даніеля переступити через переконання й звернутися по допомогу до брата Поля, попри те, що він його „політичний ворог”. Такий двобій материнського інстинкту й ідеї-фікс чоловіка розв’язується не на користь першого. Як і художник Корній із вищеназваної п’єси не бажає покинути роботу над картиною заради дитини, так і Даніель Брен не переступає через свої принципи на вимогу Крістіни врятувати дитину: „Я не могу. Он сейчас же начнет шантажировать, требовать такой платьі, что...”. Відданість ідеї акордизму змушує Даніеля Брена йти на жертву, навіть якщо нею стає рідна дитина. У даному випадку спрацьовує перевага колективного над індивідуальним інстинктом.

По-іншому розв’язується експеримент із братом Полем Бреном. У ситуації назрівання громадянської війни на вагання короля, як правильно вчинити, аби її не допустити, Даніель Брен твердо залишається на такій позиції: „Если мьі хотим сохранить мир, мьі должньї идти даже на жертвьі (...) Вечньїй закон, которьш сильнеє всех законов (...) повелевает нам заботиться об интересах коллектива. Именно коллектива, а не ближних (...), будем последовательньї до конца и в миролюбии, даже до жертв ... прочими ценностями”. Проте моральні максими не дали змогу самому Даніелю Брену заради ідеї акордизму скоїти вбивство рідного брата Поля Брена, який був „зачинщиком громадянської війни” і спровокував самогубство короля. Гору беруть почуття родинних зв’язків.

Попри тенденційність образу Поля Брена у багатьох ситуаціях розкриваються нові грані його характеру. Хоча він представляє себе диктатором, але його вчинки не завжди узгоджуються з такою позицією. Всупереч його переконанням діють відчуття родинних зв’язків. Він виписує чек, аби викупити картини брата Моріса, який знаходиться у відчаї через голод. Також визволяє небіжку з в’язниці. А в ситуації замаху брата Моріса на його життя виявляє

себе як людина не мстива, здатна на співчуття й розуміння. Водночас він прагне бути відданим своїм переконанням і справі, про ідо заявляє однодумцю: „Послушай, Роберт. Мести не надо. Моє ходатайство перед судом простить дядю Мориса. Но ... наше дело продовжить беспощадно”. Так автор відображає, що Полю Брену не вдається бути відданим колективізму до кінця.

Ідеї Моріса Брена також не знаходять примирення зі світом, на який вони проектуються. Бо, за теорією екзистенціалізму, об’єктивний світ — це дещо інертне, протиборче людині. Відчуженість героя-індивідуаліста у світі речей, субстанціональному суспільстві увиразнюється

імпресіоністичними засобами. Картини міста, надані крізь призму ефемерних вражень Моріса Брена, несуть настрої неспокою, розгубленості художника: „Все тоскливо: и зтот теноровьій печальний одинокий звон из какой-то церкви, и то, что небо синеватое, что снег на крьішах тоже синий, что стеньї домов какие- то угольно-черньїе. А зти пунктирньїе молочно-оранжевьіе линии уличньїх фонарей разве не навевают непонятную тоску?”. Мить граничної душевної напруги відтворюється й образами „буро- фиолетового неба”, „буро-етальной в гранитной ладоне речкой”, „сизой мглой”.

Ототожнюючи Моріса Брена з Мефіетофелем, трактуючи його ставлення до оточення як гру, автор іде до Ф. Ніцше в апробації ідеї індивідуалізму. Демонічне прізвисько Мефістофель, детермінове у романі „Записки Кирпатого Мефістофеля”, дає можливість говорити про улюблені образи-типи В. Винниченка. Мефістофель у письменника уособлює диявольське начало в людині. Життя для нього — це гра. Він руйнує стару мораль. Розглядає людину як утілення руйнівного й креативного начал. Така позиція не обтяжена умоглядними теоріями, моральні критерії для її носіїв не стають духовними принципами, через те вони позбавлені необхідності відповідати вимогам соціуму, що не може не нівелювати індивідуальну свідомість. Водночас В. Винниченко вбачає в цьому негативізмі не тільки деструктивні елементи, а й можливості відкривати нові шляхи для людини. Як підкреслював Ю. Лотман, „в історичній перспективі антитеза добро / зло накладається на архаїку протиставлення добра як застиглого порядку і зла в образі руйнівно-творчого начала .

Руйнуючи застиглі моральні норми, Моріс Брен водночас перебуває в пошуках шляху досягнення ідеалу, добротворчого начала. Зривання „ніцшівської маски” відтворено крізь призму

сприйняття Крістіни Брен: „Да и вообще у него много всякой умьппленности и претензионности (...) В Мефистофеля играет? И потому, вероятно, и зта постоянная, извилистая, презрительная усмешка и зтот тяжельїй взгляд из-под нависших бровей. Впрочем, иногда казалось, что все зто происходило потому, что он бьіл, по существу, человеком застенчивьім, несмельїм, изуверенньїм в себе”.

Існування людини в екзистенціалізмі — це свобода, пов’язана з постійним вибором. Адже буття не абстракція, а вільне становлення мети актів свідомості. Так і у свідомості Винниченкового Моріса час постає як теперішній-уявлюваний, а простір, що існує в цій дійсності та існуватиме в майбутньому. Тому в картині „Бій двох Іванищ” Моріс Брен, зображуючи „представників двох світів” (сучасне / майбутнє), з одного боку, виявляє трагічність свого світосприйняття майбутнього, а з іншого, усвідомлює, що мусить діяти, аби в самій дійсності знайти образи, які відповідатимуть прекрасному, нададуть Морісу внутрішньої гармонії.: „А вот в зтом и проклятие, что отвратительное мьі лучше умеем писать, чем хороше (...) Ну, вот зто Иванище, положительное якобьі, молодое, новое. Оно должно бьіть таким красивьім, таким сильньїм, могучим, чтобьі от одного взгляда на него на душе становилось весело. А тут (...) какой-то боксер, какая-то лодстриженная горилла. Дрянь, а не Иванище будущего!”. Під таким кутом зору позиція В. Винниченка близька до поглядів А. Шопенгауера про людський світ як світ страждань. Філософ наголошував, що людська дійсність надає творцеві багато матеріалу для зображення пекла, зате відтворити „небеса та їхню благодать” важко, адже „світ не дає матеріалу ні для чого подібного”'6.

У пошуках ідеалу Моріс Брен прагне змінити апокаліптичні візії, невтішні моделі майбутнього. Аби не допустити світової війни, встановлення диктатури фашизму, він скоює замах на життя брата Поля. Так він отримує віру і задоволення, що людська особистість не буде нівельована загалом, що людство матиме шанс не загинути: „Ничего ни в причинах, ни в мотивах моего поступка не бьіло личного. Не мной началась и не моим поступком окончилась борьба зтих двух миров (...) Я подставил свою голову под колесо истории, чтобьі остановить его на минутку. Мьі спасли множество других голов (...) Я поступил так, как следует, как

требовали интересьі коллектива (...) согласовано с собой (...) Не ради честолюбия, не ради славм, я сделал бьі зто, а ради вот зтой действительно божественной радости служения великому прекрасному всемогущему и всенесчастному богу нашему Иваншцу”.

Як інтелігент, творча людина Моріс Брен наближується до авторського ідеалу людини, яка діє на користь суспільству не з примусу, а завдяки власному вибору. Відповідно до трьох структур свідомості — господар, раб, вільний, які визначав представник екзистенціально-гуманістичної філософії М. Бердяєв, Моріс Брен, на нашу думку, уособлює третій тип. Філософ наголошував, що „господин єсть для себя существующее сознание, но которьій через другого, через раба существует для себя (...) Сознание раба єсть существование для другого. Сознание же свободного єсть сознание существования каждого для себя, но при свободном вьіходе из себя к другому и ко всем”1 . М. Бердяєв підкреслював, що людина мусить усвідомлювати себе вільною й духовною істотою. її свобода не є результатом необхідності, а отже це „істинна свобода” . Моріс осягає екзистенціальний статус митця. Думає, що здатен об’єднати протилежності в гармонійне ціле й досягти внутрішньої узгодженості, єдності колективного й індивідуального інстинктів. Тому і стверджує вітальність людського існування, бо відчуває себе вільним.

Отож, автор змоделював ситуації таким чином, щоб брати Брени отримали можливість реалізувати теорію в живій практиці. Це дало змогу охарактеризувати суть кожної теорії та виявило сутність кожного героя до кінця. У такий спосіб письменник розкрив внутрішній конфлікт самодостатніх, амбітних Бренів кожного з власного істиною: Даніеля — у намаганні бути чесним із собою у боротьбі зі звичкою палити та правильно харчуватися; Поля — принципового магната і чутливого до проблем близьких людей; Моріса — між поглядами вільного художника і прагненням бути з колективом. Усі вони самотні. їх не розуміє оточення. Першого не підтримує родина у прагненні до здорового способу харчуванні, його ідеї ахордизму, другий — не має повноцінної сім’ї, а у третього — відсутнє бажане визнання колективу. Так В. Винниченко доводить, як важко втілювати теорію в життя.

Апробацію ідеї МиУЯ письменник продовжив на образі молодої жінки Сімони, за переконанням комуністки. Еволюція її світогляду пов’язана із хронотопом дороги. Сповідуючи комуністичну ідею й перевагу громадського над особистим у дусі „надривних плакатних лозунгів” (С. Погорілий), вона погоджується на виконання авантюрного завдання керівного органу: викрадення іиженерів- винахідників та вбивство фашиста Кремера. Але її поранення та ув’язнення сприяють формуванню критичного ставлення героїні до дійсності, Її образ вносить у структуру наративу емоційно-оціночну складову.

Внутрішній монолог героїні демонструє інтенціальний стан розгубленості, відтворює негативну оцінку змісту суспільного розшарування за переконаннями, через які губляться не лише особисті якості людини, а й її життя: „Ведь зтот Кремер так же искренне и горячо желал добра коллективу, он также готов отдать жизнь свою за зто. Почему же они должньї убивать друг друга? Непонятно, абсурдно, дико, нелепо. Нет ли в атом какой-то страшной роковой ошибки. Вот зтот Кремер! Разве он не любит своего Гитлера и свою Германию с та кой же искренностью, верой, преданностью, как, скажем, Анри своих рабочих, крестьян, Сталина”. Роздуми Сімони про суть людини („нічого немає кращого на землі, ніж людина, навіть егоїстична, навіть злочинна”) стверджують антропоцентричний принцип письменника,

Індивідуальна рівновага у системі життєвих координат В. Винниченка стає підгрунтям удосконалення світу. Насамперед, узгодженою, пов’язаною з природою мала стати видатна особистість. Саме на проводиря митець покладав місію змінити майбутнє людства через повернення його до природи і здоров’я.

Авторські пошуки ідеального керманича пов’язані з образом- культом короля Франсуа III. У моделюванні ватажка

В. Винниченко пішов за утопістами, уявлення яких про ідеал знайшли своє втілення в образі вождя. За слушним спостереження Г. Баран, „утопісти, як і філософ-індивідуаліст Фрідріх Ніцше, що створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав „надлюдьми”, дотримуються думки, що соціальними процесами керує надособистісгь”1 . Таким винятковим, мудрим, справедливим проводирем і зображено короля.

Образ монарха подано міфологічними способами. Король одужав завдяки рослинній дієті Даніеля Брена. Віддаючи перевагу акордизму замість світової ідеї озброєння, він очолює рух Народне оздоровлення, метою якого є „дернуть здоровье и равенство сил,

физических и духовньїх, т.е. счастье нашему народу”. Тим самим, автор виразив перспективи вдосконалення суспільства, виліковність людства.

Як прихильник акордизму король сповідує рівність між ватажком і народом. Це виражається через спосіб харчування та відмову від привілей і переваг. Своїм існування він прагне дорівнятися до монахів, скромних, невимогливих у потребах, сильних духом, вірних ідеї.

Король розкривається і в ситуації самогубства. Ідеальний вождь, принципово відданий ідеї акордизму, бажає запобігти війні. Сумніви Франсуа III відтворюють роздуми В. Винниченка про тягар людини-вожця, зумовлені його власним досвідом політика, письменника. Міркування короля передаються різними засобами: алюзією до історії розстрілу російського царя Миколи II, подій Жовтневої революції; епізоди протистоянь брат на брата.

Вдається митець і до засобу символічного сну, в якому король побачив себе скляним і повним води. Він розбився і врятував місто від пожежі, тоді настав блакитний простір і радість. Цей сон спроектовано у художню дійсність — Франсуа III здійснив самогубство аби відвернути війну. Так своїм вчинком монарх засвідчує дієвість ідеї вічного імперативу, зокрема саможертовності в ім’я колективу без примусу. Через цей образ письменник прагнув довести, що індивідуальна досконалість — це запорука суспільної досконалості.

З образом короля В. Винниченко артикулював проблему проводир / маси, яку цікаво розглянути з позиції психоаналітичної теорії 3. Фройда. Так у романі масова психологія відтворюється в кількох епізодах: сценах прилюдного виступу короля, в його поглядах на сутність проводирів та обожнення їх масами; в тлумаченні Морісом Бреном поведінки натовпу як інстинкту стада; в сценах паніки народу після втрати своїх ідеологів.

3. Фройд у праці „Психологія мас і аналіз людського Я” для з’ясування масової психології вживає поняття лібідо. Психоаналітик виводить „формулу лібідозної конституції маси” з едіпового комплексу, зокрема ідентифікації, яка, по-перше, є „початковою формою емоційного зв’язку з об’єктом”, по-друге, „регресивним шляхом, ніби інтроекцією об’єкта в Я, вона стає замінником лібідозного об’єктивного зв’язку”, по-третє, „вона може з’являтися при кожній знов поміченій спільності з особою, яка не є об’єктом сексуальних первинних покликів”20. Таким чином, 3. Фройд підкреслює, що „взаємний зв’язок масових

20 Фрейд 3. Я и Оно: Сочинения / 3. Фрейд. — М.: Изд-во Зксмо; Харьков: Изд- во Фолио, 2006. — С. 805.

індивідів уже за своєю природою такої ідентифікації є важливою афективною спільністю (...), ця спільність полягає в характері зв’язку з вождем” .

Природу обожнення, закоханості юрби в короля В. Винниченко виводить із авторського права, адже влада короля є витвором маси, через що народ Його кохає й ним пишається: .ТІ — живой трофей, живой монумент их боям, их революциям. Я, наконец, их общая собственность. А люди (...) питают большую склонность к собственности, любят ее и гордятся ею”. Тлумачення описаного явища знаходимо у 3. Фройда: лібідозна структура маси зводить до розмежування між Я і Я-ідеалом та до можливого на цьому ґрунті подвійного виду зв’язку — ідентифікації і заміні Я-ідеалу об’єктом . При виборі вождя, за психоаналітиком, відбувається відмова людини від свого Я-ідеалу Й заміна його масовим ідеалом, а вождь має мати „типові якості цих індивідів в особливо гострому й чистому вигляді й справляти враження великої сили й лібідозної свободи”, що наділяє його перед масою „надсилою”2 .

Сутністю маси, за 3. Фройдом, є лібідозні зв’язки: кожен окремий індивід лібідозно пов’язаний, з одного боку, з вождем, який усіх однаково любить, а з другого, — з іншими масовими індивідами . На такий зв’язок вказує і феномен паніки: „Паніка виникає, коли маса розпадається (...) кожен піклується про себе, не зважаючи на інших” . „Якщо розривається зв’язок із вождем, — наголошував психоаналітик, — то, як правило^ розриваються і взаємні зв’язки між масовими індивідами”' . Ідеї вченого реалізовано у романі В. Винниченка, зокрема у ситуації загибелі короля Й пораненні Поля Брена. Таким є авторське відтворення феномену паніки: „И вот смотрите: через какой-нибудь час какая перемена. И те, которьіе нападают, и те, которьіе защищаются, и те, шторме неиствуют, и те, которме дрожат, — все ошеломленьї, все дезориентированьї (...) И что же далее, И кактелерь”.

„Афективні зв’язки” в масі 3. Фройд пояснює як одну з якостей: „Відсутність у індивіда самостійності й ініціативи, однорідність його реакції з реакцією всіх інших, зниження його, так би мовити,

до рівня масового індивіда” . Такому розумінню відповідає сцена проповіді короля перед юрбою, в якій оповідач відтворює вплив маси на душевний стан людини: „И вот опять зтот взрьів агшодисментов, криков, словно огромная стая испуганньїх чаек (...) ГТрофесрор Брен употребляет последнее средство: он анализирует и смеется, ибо анализ и смех всегда охлаждают: да, да, зто не более чем действие Иванища. Иванище пришло в восторг, Иванище в зкстазе от того, что с ним говорит его король (...) У-у, какой бешеньїй, громовой взрьів. Король взял за руку Брена, король ему ульїбается. Но профессор ничего зтого не чувствует и не замечает. Он не то будто мертвецки пьян, не то в горячке, не то под хлороформом. Желание дико завизжать нестерпно. Но кто-то за него в зтот момент широко растягивает его рот в ульїбку, покорно склоняет его спину ... чуть ли не посьілаег поцелуй зтому сборищу лавочников и консьержей”.

До схожого зображення впливу маси автор удається в епізоді виставки картин Моріса Брена: „А все ж таки, какая сила дана зтому Иванищу: вот даже на него, Мориса Брена, она действует, даже он чувствует зто глупое волнение от зтого наивного простодушного и лестного бормотання Иванища”. Через реакцію на картини художника В. Винниченко відтворює психологію середньої людини, людини-маси, думки, смаки якої, керовані згори, а не визначаються власними уподобанням: „Иванище любит все, что просто, несложно, понятно, очевидно: кулак, челюсти, макароньї. Но от более сложного, тонкого, не такого очевидного Иванище не приходні в бешенство зкстаза. Великих ученьїх, позтов, художников, писателей оно це часто носит на руках (...) Вот тут оно даже как будто робко, вон как скромненько движется по залу не ревет, не вопит. а тихонько перешептьіваегся. Но завтра, о завтра устами вон тех фанатиков, делающих заметки в своих блокнотах, скромно вьіскажет своє мнение. Завтра оно сердито, злобно захркжает, заворчит, залает на нахала, так непочтительно осмелившегося отнестись к великому богу Иванищу”. Тим самим, проблема ватажок / маса у психоаналізі постає як виокремлення індивідуальної і масової свідомості. За 3. ФроВдом, який печатки релігії, морального й соціального розчленування виводив із первісної орди, прабатько так само, як і вождь маси, схиляє своїх „синів до масової психології” . У такий спосіб проблема масової та елітарної свідомості, проартикульована В. Винниченком, може бути розтлумачена з погляду психоаналізу.

Бачення історії людства втілюється у романі через міфологічні образи. Як стверджував К.-Г. Юнг, „от неудовлетворенности современностью творческая тоска уводит художника вглубь, пока, он не наїцупает в евоем бессознательном того праобраза, которьій способен наиболее действенно компенсировать ущербность и однобокость современного духа” . Так і у „Вічному імперативі” на міфологічному рівні подається Винниченкова художня модель Всесвіту.

Зображений світ тяжіє до міфологічної опозиції: Космос / Хаос. Художній світ різко поділений на дві частини: добро, порядок і зло, пустота, анархія. Митець ніби розгортає поле битви двох начал. Це визначає біполярність художнього світу його твору: все, що було до геологічної катастрофи, — це первозданний, сакральний світ, золотий вік історії людства. А геологічна катастрофа зруйнувала порядок, внесла хаос, який не завершився дотепер.

Трансформація міфологеми хаосу є способом зображення трагічності буття людей. Втратою людини зв’язку з природою пояснюється могутня руйнівна сила, що призводить людей до небуття. Визначальною ознакою хаосу є безлад. Він наявний у всіх сферах людського життя. Війни, революції, нівелювання особистості, насилля, панування, ворожнеча, агресія — все це наслідок руйнування первісного порядку.

Неприйняття світу таким, як він є, неприйняття начал моральної світобудови ідентифікується у літературній традиції з однією з ранніх форм критики релігійних уявлень — богоборством. У культурній традиції образи Сатани (Мефістофеля), Прометея, Дон Кіхота постають інваріантами фігури богоборця, які символізують свободу та боротьбу проти будь-якої тиранії. Вони не приймають установленого світового розподілу, тому борються з ним і одночасно заперечують його.

Брати Брени — Даніель, Моріс, Поль — символізують суспільний детермінізм всесвітнього хаосу, а водночас виступають рушіями деструкції / конструкції гармонії всесвіту, Даніель Брен, як репрезентант нової світоглядної концепції акордизму, зіставляється з Дон Кіхотом, у якого метафора бажаного матеріалізується в конкретно-чуттєві явища. У такий спосіб він постає поборником моральних начал і водночас своєрідним Деміургом створеного ним світу. Моріс асоціюється з Мефістофелем. Його деструкггивність спрямована на моральні засади недосконалої дійсності.

Християнський канон антонім і чності категорій добро 1 зло вже був переосмислений письменниками в добу романтизму.

Ю. Лотман з цього приводу висловлювався так: „У романтичній поетиці активний герой, будівельник сюжету, був героєм зла. Саме він — демон, грішний ангел — присвоював собі свободу порушувати встановлені Богом закони” . Такими бачаться герої-богоборці творів Дж. Мільтона „Загублений рай”, Дж. Байрона „Каїн”, Ш. Бойлера „Літанії Сатани”, У. Годвіна „Мандевіль”. Так і В. Винниченко в негативізмі Моріса вбачає викриття нових шляхів до гармонії світу. Тим самим, Даніель і Моріс прагнуть вирватися з безладу, що панує навколо. Тому вони шукають рівноваги для себе і для навколишнього світу, що у творі виступає однією з умов прояву сакральності. На думку В. Винниченка, людина прагне життєвої гармонії, миру, спокою, тобто Космосу.

Бажаний, ідеальний світ постає як проекція біблійного раю, тільки раю земного. У В. Винниченка ідеальний світ, космос — це засоби утвердження ідей гармонії людини й природи, ідеального колективу, інтереси якого узгоджуються з індивідуальними; принципів харчування сировиною, розбудови „Ліги щастя на Землі” та „досконалої свободи”. Все це пов’язане насамперед з ідеєю вічного імперативу, яка постає авторським міфом про узгодженість всесвіту. Його домінантною є категорія узгодженості, що створює систему цінностей автора: здоров'я, ідеальний устрій, мир на землі, щастя людей. Ідея-міф постає прогностично новою моделлю світу як альтернатива сучасній деструктивній дійсності.

Розпорошені наративні схеми персонажів підпорядковані філософському закону художнього світу В. Винниченка. До розкодування авторської глибинної ідеї ведуть два місткі концепти: колектив (вічний імператив) / Іваниіце. Вони винесені в заголовок („Вічний імператив”) і підзаголовок твору („Бог Господь Іванище. Історичний роман майбутнього”). Також розподілені між двома нараторами Даніелем і Морісом Бренами. До цих образів він звертався у щоденнику і в трактаті. Колектив та Іванище — різнополюсні концепти у світогляді письменника.

Зокрема автор критикує Молох, Іванище, як явище, що виникло внаслідок соціального прожектерства — реформування „будучих людей”, про що він пророче застерігав у „Великому Молоху”. Подібні передбачення зустрічаємо і в п’єсі „Народний Малахій” (1927) М. Куліша, де в образі Малахія Стаканчика драматург убачав риси нового типу людини — особи з класовою свідомістю. За слушним спостереженням Ю. Шевельова. страшними наслідками „виродження революції” стало нищення людини фізично, її розчивлення духовно., що позбавило людину свободи, і перш за все, свободи бути собою .

У „Вічному імперативі” В. Винниченка Іванище містить кілька семантичних полів: збір масових індивідів, людей-маси, індивідів із масовою свідомістю, яких витворили сучасні диктатури як об’єкт маніпулювання; у значенні молоха, як негативне ставлення до сучасного автору колективу, який поглинає особистість, робить її безвольним автоматом; влада певних елементів, які підпорядковують своїм особистим інтересам інших.

Таке розуміння Іванища відтворює антиутопічний тип свідомості автора. Як носій індивідуальної свідомості, Моріс Брен обстоює свободу людини. У такий спосіб письменник захищає індивідуальне, самобутнє „Я”. Проте індивід не може бути, за митцем-філософом, вищим над колективом, природою, іншими живими істотами. Полемізуючи з Горьківським „Людина — це звучить гордо”, В. Винниченко запише у „Конкордизмі”: „людина, не є ніякий „цар природи”, ніякий центр усесвіту, ніякий владика й диктатор його сил, що вона є така сама частина всього сущого, як і все інше, часом мізерна і жалюгідна, але рівна з усіма іншими частинами, що закони буття всіх частин і всього цілого є і її закони, що вона сама є ота природа, отой Усесвіт” .

Осмислюючи явища дійсності, наслідки утопічних прожектів, наступ диктатур, В. Винниченко не втрачав надії, що між колективом та індивідом мусить бути узгодженість. На переконання митця, проблеми, „чи можна нівелювати особистість?”, „чи може індивід стояти над колективом?”, слід вирішувати комплексно, на перетині індивідуальної й суспільної сфер життя. У „Конкордизмі” він сформував етичну норму, яка, за словами Г. Сиваченко, вінчає його систему моралі: „Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою клітиною його. І тоді навіть стравдання за нього буде тобі за вищу радість” . Тим самим, В. Винниченко наголошує, що людина повинна самостійно осмислити себе і своє оточення. Водночас він підкреслює, що кожна особистість у плані ціннісних орієнтацій і з власної волі, без примусу має ставити інтереси інших вище за свої, бути саможертовною, що веде до повного самоствердження. Такою є діалектика двох аспектів розуміння людини в романі „Вічний імператив”.

Колектив має формуватися з особистостей, а не з безособової маси. Цей колектив у В. Винниченка постає як результат ідеальних стосунків людей у соціальній сфері життєдіяльності, стосунків, які не вимагають жертовності окремого індивіда, не передбачають панування одного елемента над іншим. Такі стосунки автор проектує на майбутнє. Відтак у романі прочитується палке бажання В. Винниченка зробити майбутнє досконалим. Оповідач із майбутнього, „автор зображеної епохи” постає носієм історичної пам'яті, який із відстані років може об’єктивно сприймати минуле й адекватно його оцінити. Як нащадок зображуваної епохи, він критично сприймає диктатури, війни, деградації особистостей та виражає естетичну оцінку зображеного. Ним стверджуються позитивності авторської програми, що подається в кінцевому обрамленні: „Нам теперь ясно видно, чья правда (...)

восторжествует и послужит новой опорой в бесконечно вечном строительстве чудесного прекрасного здания человеческой жизни”. Тим самим, проблема часу постає як вартісна характеристика людського буття з погляду людини з майбутнього.

До подібного принципу композиції (спогади з майбутнього) звертався Ю. Яновський у романі „Майстер корабля” (1928). Зміщуючи часові площини (зображення сучасного з погляду уявного майбутнього), письменник вибудовує твір, за слушним спостереженням Г. Зленка, „у формі спогадів сивоголового То-Ма-Кі — ветерана радянського кіно, який за гранню свого сімдесятиліття оглядає пройдений шлях і розповідає про те, що діялося (...) в двадцятих роках двадцятого віку” . Головний герой, як носій особистої пам’яті, осмислює прожите та „висловлює власну концепцію буття, яку прагне відстояти у суперечці з опонентами” . Автор стоїть на позиції, наголошував М. Наєнко, „що з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства має будуватися все життя на планеті, І тоді перетвориться вона на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей” .

У „Вічному імперативі” принцип пам’яті постає засобом застереження від помилок сьогоднішньої авторові дійсності, яку

роздирають криваві, загрозливі для її існування протиріччя. В. Винниченко підводить до висновку: повинен існувати новий тип взаємодії соціальних, загальнолюдських та природних факторів, якщо людство хоче жити. У діалогах Дані еля Брена з королем висловлена позиція автора про суть щастя: „Счастье — зто соотношение многих сил, зто равновесие, гармония, согласованность сил внутри себя. Счастье возможно, но будет достигнуто человечеством (...) будет время, когда человечество организует иную Лигу Наций, Лигу создания счастья на Земле”,

Людством завжди буде рухати прагнення до гармонії — так розкодовується роман на фічософському рівні, що засвідчує авторське бачення соціального й духовного прогресу. В. Винниченко прагне не лише осмислити політичні події, вступаючи в полеміку з ідеологіями фашизму й комунізму, а й осягнути подальшу долю всієї людської цивілізації. Він сподівався, що майбутні нащадки як носії інакшого досвіду і світосприйняття не лише не допустять помилок сучасників, а й гідно розцінять його прагнення, вступаючи з ним у культурний діалог.

Історичне значення „Вічного імперативу” в літературному процесі полягає в своєрідності й новизні його як продукту письменницької пропаганди. Перейнятий мотивами катастрофи й гармонізації хаосу, „Вічний імператив” сприймається передусім як ідеологічний роман. Його композиційно-сюжетний стрижень складає полеміка з ідеологіями існуючих режимів із позиції авторської концепції перебудови суспільства, утопічної за своїм характером. Зважаючи на те, що персонажі — інтелігенти, митці, революціонери — привнесли в роман багатоголосся ідейно непримиренних наративів та зіткнення позицій, жанровий різновид твору можна визначити як роман-диспут. Серед його стильових ознак виділяються передусім романтизація деяких образів, концентрація ідеї в образах (Іван / Іванище). У сукупності це надає роману „Вічний імператив” художньої неповторності.

Варданян М. В.

Романи „муженського циклу” Володимира Винниченка: проблематика, жанрово-стильові особливості: Монографія. — Кривий Ріг: Діоніс (ФО-П Чернявський Д. О.), 2012. — 230 с.

***

Спершу необхідно актуалізувати чітко заявлений у романі В.Винниченка

соціальний пласт. Загалом зміст “Вічного імперативу” репрезентує квазіісторичні

події за часів правління короля Франсуа III. Письменник удається “до аналізу

навколишньої дійсності – капіталістичного, буржуазного суспільства і

соціалістичного, тоталітарного” [18, 202]. Відтак твір “виконує певне ідеологічне

призначення” [13, 596], адже “історична” епоха Франції виступає лише тлом для

змалювання актуальних подій сучасної митцю радянської України.

Оповідач окреслює протистояння різних політичних сил (капіталістів, фашистів,

комуністів, соціалістів), які втілюють ті чи інші герої. Плюралізм політичної системи

породжує хаотичну картину світу в романі.

Дезорганізованість та неузгодженість у суспільно-політичному житті країни

негативно впливає на міжособистісні родинні стосунки. Сімейна дискусія Бренів –

лише мікроскопічний відбиток того, що відбувається в усьому світі: “Увесь світ тепер

гризеться. Ми лише вірно відображаємо те, що відбувається кругом” [5, 86], –

переконаний один із братів – Даніель.

Змістовий рівень твору, таким чином, у цілому відтворює ідейну боротьбу трьох

рідних братів Бренів, які за своїми переконаннями займають позиції противників.

Професор філософії Даніель проповідує ідею “аккордизму” й намагається

влаштувати життя своє й народу згідно з її заповідями. Фашист Поль одержимий

прагненням влади й сили. Моріс займає “дивну” позицію анархіста-індивідуаліста,

виступаючи взагалі проти всіх (колективу, фашизму, монархізму, комунізму).

Відтак брати Брени, на думку М.Варданян, “символізують суспільний

детермінізм всесвітнього хаосу”, проте “водночас виступають рушіями

деструкції/конструкції гармонії всесвіту” [3, 235].

Концептуальність Винниченкової ідеї закладена в узагальнено-символічному образі

“Іванищ”, винесеному в підзаголовок твору – “Бог Господь Іванище”. Власне,

“Іванище” мислиться письменником як сукупність окремих Іванів, колектив, спільнота,

людство й навіть порівнюється з “великим богом”. Виявляється, в суспільстві керуюча

роль належить тому ж “Іванищу”, яке поглинає індивіда, надаючи йому статусу

“колективної людини” (термін К.Юнга). Більше того, як зазначає В.Винниченко в

“Щоденнику” за 22 липня 1935 року, “Іванище – це велетенське Страховище з

мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих

ух, всемогутнє, всеблаге, все мстиве й все правдиве і все брехливе. Воно є найвище

знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом

всіх цінності, всіх якостів, всіх приваб і огидності життя. Воно є джерелом життя і

смерти людини. Тож Іванища нема, порожнеча, нуль” [6]. Таке “абсолютне”

трактування зумовлене, очевидно, символічним змістом концепту “колективний Іван”,

який у В.Винниченка вживається на позначення способу організації суспільства, що

передбачає вияв колективного в індивідуальній свідомості.

Активним прихильником такого способу організації суспільного устрою, коли

особистість “розчиняється” в масі, виступає Даніель Брен. Аналізуючи навколишню

дійсність, Даніель приходить до висновку, що сучасний йому світ постає “чужим”,

“ворожим”, “дисгармонійним” самій людині. Як наслідок – особистість втрачає власне

“Я”, підкоряючись пануючим у державі настроям, почуттям, думкам і діям [18, 202–

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

279

203]. З огляду на це, єдиним прийнятним способом організації суспільства, який міг би

урівноважити й гармонізувати стосунки індивіда й загалу, є колективне життя, що

передбачає узгодження інтересів окремої особи й колективу: “я є частина колективу, …

колектив – це я. … Я здоровий, нормальний, узгоджений з природою в собі й назовні,

не можу розходитися з колективом. Мій інтерес є його інтерес. Без будь-якого примусу

я сам віддам йому моє здоров’я, сили, життя, якщо потрібно. Тому що в цьому даванні є

мій інтерес, моя радість, моє щастя” [5, 144–145]. Відтак головною заповіддю

філософського вчення професора Брена, яке отримало назву “дієво-послідовний

аккордизм”, стала “узгодженість із собою і послідовність до кінця”, суть якої полягає в

наступному: що проповідуєш, сам виконуй; слово повинно бути ділом [5, 106, 113]. Це

положення, гадаємо, перегукується із Винниченковим принципом “чесності з собою”.

Крім того, слово-код “аккордизм” фактично виступає синонімом назви етико-

філософської концепції письменника – “конкордизму”. Позаяк Даніель Брен постає

одним із реалізаторів авторської ідеї гармонійної єдності, яка охоплює як особистісний,

так і суспільний рівні, він наділений почуттям месіанського обов’язку поширювати

принципи конкордистської теорії В.Винниченка. Таким чином, суспільна позиція

професора Брена оприявнюється в процесі “розгортання і поширення Винниченкової

соціально-філософської концепції реформи людства” [16, 139]. Подібно в’язню Андрію

Чумаку (із “Саду Гетсиманського”), який діє згідно зі своїм кодексом честі та власною

життєвою філософією, Даніель Брен, сумлінно дотримуючись заповідей пропагованого

аккордизму, чітко уявляє шлях досягнення щастя. Представимо його у формі положень:

 Зміна режиму харчування, впровадження вегетаріанства, адже їжа є

головною причиною нещастя, оскільки отруює людство [5, 62, 64].

 Визначення певного морального критерію (адже “у нас взагалі нема ніякої

моралі, тобто системи поведінки людини. Стара мораль віджила, вийшла з ужитку. А

нова ще не створилася. І ми живемо стихійно в моральному відношенні,

неорганізовано, недоцільно” [5, 106]) через актуалізацію природного інстинкту:

“закон узгодженості в собі всіх сил, даних нам від природи, є вищий моральний

закон, вищий закон нашої поведінки” [5, 144].

 Врахування першочергової важливості біологічних законів, які віддають

перевагу дії інстинкту перед розумом. Оскільки “всі інстинкти – чисті, моральні,

прекрасні, необхідні, всі вони служили людству мільйони років” [5, 145], свідомість

втрачає монопольне право керувати життям особистості, бо розум починає

розглядатися лише як “регістраційно-організаційне бюро з дуже обмеженою

компетенцією”, власне, “міністерство іноземних справ”. І “ніякої диктаторської влади

у нього ніколи не було і бути не може” [5, 145].

 Гармонійне узгодження індивідуального та колективного інтересів, у результаті

чого виникає особливе внутрішнє відчуття віри у велику корисність і необхідність свого

служіння колективу: “Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими

інстинктами зовсім не потрібно змушувати до самопожертвування, якщо воно їй здається

потрібним для колективу. … Їй (людині – Л.К.) достатньо усвідомлення необхідності й

великої корисності її самопожертви. Це їй приносить таке почуття гордості, повноти, таке

особливе почуття своєї значущості, потрібності колективу, що вона цілковито перемагає

почуття туги, страху, навіювані інстинктом самозбереження” [5, 235].

Виявляється, шлях досягнення всезагального щастя повинен розпочинатися з

“оздоровлення” кожного індивіда. Як довго триватиме цей процес, залежить лише від

Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2010. Випуск 12

280

рівня самоусвідомлення самої особистості, її бажання, віри в майбутнє щасливе життя.

Обраний Даніелем Бреном шлях стає вигідним у випадку поширення основ

аккордизму як єдиного ефективного способу протидіяти насиллю й пануванню у світі

капіталізму, сталінізму, фашизму.

Невипадковим здається надмірне захоплення В.Винниченка

“філософствуванням” (читав праці А.Бергсона, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера та ін.),

зумовлене життєвими обставинами й становищем політичного емігранта-вигнанця

після 1920 року. Тактика застосування філософського підходу до осмислення “того,

що пов’язано з “українським питанням” [18, 213], виявилася плідною на творчій ниві

письменника за умов всебічних утисків.

Концепція аккордизму, спрямована на радикальне перетворення суспільного устрою

з метою досягнення щасливого вселюдського буття, представлена професором Бреном

“як найвищий прояв справедливості, рівності й свободи” [3, 235]. Світоглядна позиція

Даніеля презентує ідеальний варіант реконструкції людства, що передбачає власне

утопійний проект колективного життя в майбутньому.

Важливо, що щастя, за В.Винниченком, насамперед пов’язане з мотивом надії.

Тому в романі оповідач вустами короля, який уособлює владне й сильне начало,

переконливо стверджує: “… буде час, коли людство організує … Лігу створення

щастя на Землі! Буде час, коли не про озброєння, не про гази, не про засоби

руйнування й знищення будуть думати люди, а про організацію рівноваги й

гармонії (виділення наше – Л.К.)” [5, 309б–309в]. Оптимістичні переконання

письменника, підкріплені вірою в можливість досягнення вселюдського щастя,

відкривають горизонт сподівань щодо майбутнього, яке бачиться, по суті, утопійним.

Здійснивши спробу реконструювати модель ідеологізованого простору в

емігрантських романах “Сад Гетсиманський” та “Вічний імператив”, ми виявили таку

спільну закономірність: існує тісний зв'язок ідеологічної позиції І.Багряного й

В.Винниченка відповідно з обраною тактикою їхніх героїв. Так, Андрій Чумак, кидаючи

виклик сталінській системі, обирає позицію бунтаря й доводить можливість морально й

фізично вистояти в умовах надлюдських катувань. Шлях постійних страждань, яким

довелося пройти Андрію, перебуваючи в ув’язненні, не лише не зламав його сильну

особистість, а й виявився регламентованим способом ідейного та фізичного загартування.

В інших обставинах опиняється герой В.Винниченка. Його позиція визначається

вченим званням професора філософії, який, аналізуючи навколишню дійсність,

приходить до висновку про необхідність радикально змінити суспільний устрій з

метою всезагального ощасливлення людства. Даніель Брен, чітко усвідомлюючи

поставлене перед собою завдання, – досягти щастя, успішно веде боротьбу із самим

собою на початковому етапі (фізичному рівні) запропонованої ним концепції. Для

Даніеля відчуття вселюдського щастя вимагає від індивіда приналежності до

колективу (того самого “Іванища”), що проявляється на рівні індивідуальної

свідомості як ототожнення себе з ним (Я = Колектив).

Перебуваючи в ізоляції на еміграції, В.Винниченко досить часто в “Щоденнику”

фіксує брак зв’язків з Іванищем, що, очевидно, має певне відношення до ностальгії за

батьківщиною та однодумцями. Прикладом може бути запис, здійснений 17 липня 1936

року: “Навіть цілковита рівновага сил, себто щастя на безлюдному острові не може

задовольнити людину з правильно розвиненими інстинктами. Без можливости хоч би

розповісти Іванищу про своє щастя це саме щастя губить значну частину своєї вартости.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

281

Без Іванища губиться рівновага сил, бракує чогось, що дуже важить у житті людини” [6].

Герой І.Багряного також всім серцем і душею відчуває себе квінтесенцією

українського світу й прагне бачити свій народ вільним та повноправним.

Проте, зазначимо й відмінності в підході письменників-емігрантів до

зображення ідеологізованого простору. Якщо І.Багряний достовірно відтворює

реалії періоду репресивної діяльності Сталіна й намагається підкреслити

психологічну й фізичну стійкість свого героя, що потрапив у таку ситуацію та

залишився національно самосвідомим, то В.Винниченко по-філософськи утопійно

підходить до аналізу тоталітарної дійсності, сподіваючись на успішний художній

експеримент зі своєю ідеєю щастя в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Багряний І. Сад Гетсиманський : [роман] / Іван Багряний. – К.: Наук. думка, 2005. – 548 с. –

(Б-ка школяра). – (Першотвір); 2. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка “Сонячна

машина”: Проблематика, особливості поетики / Галина Баран. – Дрогобич: Вимір, 2001. –

193 с.; 3. Варданян М.В. Жанрово-стильові особливості роману В.Винниченка “Вічний

імператив” / М.В. Варданян // Мова і культура: науковий журнал. – Вип. 11 / [редкол.: Д.С.

Бураго (гол. ред.) та ін.]. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. – Т. VIII (120). – 2009. –

С. 233–237; 4. Васьків М. Функціональні ідеї романістики В.Винниченка / Микола Васьків /

Винниченкознавчі зошити. Випуск другий / Відп. ред. В. П. Хархун. – Ніжин, НДУ, 2005. –

С. 56 – 61; 5. Винниченко В. Вечный императив: [роман] / Владимир Винниченко. –

(Машинопис). – (Першотвір). – (Рукопис і машинописний переклад зберігаються у відділі

рукописів бібліотеки Колумбійського університету (США)); 6. Винниченко В. Щоденник. – Т.

2. (Ксерокопія рукопису зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту

літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Ф. 171, од. зб. 62); 7. Волошина Н. Незабутній Іван

Багряний (Іван Павлович Лозов’ягин). 1906 – 1963 / Н.Волошина // Всесвітня література та

культура в навчальних закладах України. – 2008. – № 12. – С. 10–13; 8. Воскобійник М.

Пам’яті Івана Багряного – стоїчного борця за державну незалежність / М.Воскобійник:

Відбитка з часопису “Українські вісті”. – ч. 3061. – Детройт, США, 1993. – 24 с. – (портр);

9. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму.

Постмодерна інтерпретація / Тамара Гундорова. – Львів : Літопис, 1997. – 297 с.; 10. Клочек

Г. Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський” / Григорій Клочек . –

Кіровоград: Степова Еллада, 1998. – 80 с. – (Навчальний посібник); 11. Ковальчук О. Новітній

українець у саду страждань (Образ головного героя роману Івана Багряного “Сад

Гетсиманський”) / Олександр Ковальчук // Дивослово. – 1997. – № 7. – С. 38–40; 12. Лілік О.

“Нуль, що кинув виклик вічності”: історичні коментарі до роману Івана Багряного “Сад

Гетсиманський” / О.Лілік // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 10. –

С. 51–53; 13. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В.

І. Теремка]. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с.; 14. Лохіна Є. “Між двох сил”: Утопічний

простір Володимира Винниченка / Єлизавета Лохіна // Магістеріум. Випуск четвертий.

Літературознавчі студії. – К.: Національний університет “Києво-Могилянська Академія”,

2000. – С. 45–52; 15. Лущій С. Про нашу мужність: Романи І.Багряного “Тигролови” та “Сад

Гетсиманський” / Світлана Лущій // Українська культура. – 2007. – № 12. – С. 36–37;

16. Маслянчук Т.В. Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології / Маслянчук Т. В. –

К.: ВД “Стилос”, 2008. – 184 с.; 17. Мельник О. Він розвінчав сталінщину на 20 років раніше

за Солженіцина: До 100-річчя Івана Багряного / Ольга Мельник // Українська культура. –

2006. – № 10. – С. 30–31; 18. Сиваченко Г. М. Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський

Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2010. Випуск 12

282

“метароман” Володимира Винниченка: текст і контекст / Галина Миколаївна Сиваченко. –

К.: Альтернативи. – 2003. – 280 с.; 19. Турута Т. Вивчення творчості Івана Багряного в школі:

[Посібник для вчителя] / Тетяна Турута. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. – 80 с.;

20. Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду: [Роман-дослідження] /

Олександр Шугай. – К.: Видавництво “Рада”, 1996. – 480 с.; 21. Щоденники Володимира

Винниченка 1932 – 1937 рр. // Слово і час. – 2000. – №9. – С. 52–64.

Крикун Л.С. (Ніжин, Україна)/ Модель ідеологізованого простору в романах письменників-

емігрантів першої половини XX століття/ 2010

Спасибо коллеге stax!