Сиваченко Г.М. “Вічний імператив” В.Винниченка і “Бунт мас” Х.Ортеги-і-Гассета
В.Винниченко і Х.Ортега-і-Гассет були емігрантами, або точніше — експатріантами, що певним чином позначилося на їхній творчості. Якщо Ортега болісно переживав ту обставину, що тогочасне іспанське суспільство — це фактично дві Іспанії, які хоч і співіснують, проте зовсім чужі одна одній (офіційна, що сповідує віджилі цінності, та нова Іспанія), то для Винниченка сучасна йому Україна також уявлялася двома Українами, а
194
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
рідна культура також складалася з різних, часом протилежних культурних потоків. Обидва мислителі завжди обстоювали ідею патріотизму, спрямованого не в минуле, а в майбутнє. Саме через це у Ортеги виникли розходження з відомим іспанським філософом і письменником Мітелем де Уна-муно, а у Винниченка — з більшістю представників української еміграції.
Обидва мислителі добре знали та любили рідну культуру, але водночас украй критично ставилися до апологетичного замилування старовиною. Вони не лише наполегливо вивчали світову філософську спадщину, але при цьому критично поціновували її. Будучи за політичними уподобаннями демократами, прихильниками незалежної республіки, вони водночас усвідомлювали вади демократизму, критикували як консерваторів, так і лібералів. Винниченко був свого часу активним революціонером, Ортега
— близьким до соціалістичного руху.
Іспанський філософ тлумачив патріотизм як “критику країни батьків і створення батьківщини дітей” передусім завдяки інтенсивній європеїзації Іспанії. Український письменник, ставши вигнанцем, час від часу висловлював думку про те, що “чуття краєвого патріотизму повинно поширитись, розсунутись у патріотизм всієї плянети” (ІЛШ, Ф. 171; 1 січня 1927 р.), але згодом ще й ще раз переконувався, що з нього поганий “патріот Землі”. “Раптом, — писав він у щоденнику, — як стара рана, починає пекти туга за одним клаптем Землі, де пахне житами, де проміжки заросли васильками, де бідний Дніпро щоліта худне до голих піскуватих ребер, де бідна солом’яна, житня, личакова країна пнеться перестрибнути віки й зробитися залізобетоновою фортецею нового ладу. А мені мріється не бетон, не курява, не чад і ляскіт сучасної машини, а кришталь, криця, уквітчані, оточені житом і васильками. Не вабить мене переходова фабрика, що є тільки щаблем до творчого ясного ательє людства” (ІЛШ, Ф. 171; 4 серпня 1928 р.).
Існує ще одна істотна подібність між обома мислителями. Попри своє вельми серйозне й шанобливе ставлення до науки, якій Ортега-і-Гассет присвятив усе своє життя, він не був філософом-систематиком. Винниченко, не маючи фахової філософської освіти, тим більше був стихійним філософом-”аматором”. Обидва йшли до філософських спекуляцій од живого життя, туди ж щоразу повертаючись, ним вивіряючи як свої, так і чужі інтелектуальні набутки.
Для Ортеги «філософія є пізнанням Універсуму, або всього того, що є”1. Це досить абстрактне твердження він доповнює думкою про те, що “філософія — колективна необхідність”2, функція колективного життя, соціальний інститут, що належить до “філософської” реальності3. Філософія, таким чином, розуміється ним, як і Винниченком, котрий називав себе “філософом життя” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 70; Кн. XXIX, 5 травня 1940 р.), як філософія іцдивіда, а не як соціальна необхідність і тим більше не як форма суспільної свідомості.
195
Сиваченко Г.М.
Первинною реальністю для обох мислителів завжди було їхнє власне життя. Розмірковуючи над ним, Ортега переконується, що існує разом зі своїм світом, яким опікується, бачить його, уявляє, мислить, любить чи ненавидить. “Абстракції скінчилися”, — констатував іспанський учений. Саме тому узагальнюючою назвою всіх його філософських міркувань стало ним же запропоноване поняття “раціовіталізму” або “життєвого розуму”, концептуально близьке Винниченковому “вітаїзму” та “сонцеїзму”.
Особливо варто порівняти Винниченкові “Конкордизм” і роман “Вічний імператив. Господь Бог Іваншце. Історичний роман майбутнього” з відомим “Бунтом мас” (1929) , де критично поціновано стан сучасної Ор-тезі доби, а також із останньою його працею “Людина і люди”.
У “Вічному імперативі” проблема Молоха звучить глобально, охоплюючи проблему диктаторства, знеособлення окремих індивідів, великомасштабного жертвоприношення ідеї (репресії, геноцид), співвідношення мети і засобів тощо. Винниченко виступає тут дослідником психології мас і аналітиком кризи, що потрясла суспільство під натиском капіталу і революцій — заворушення, що обумовили, на думку С.Московичі, “перехід від теплого, природного й безпосереднього, заснованого на кревних зв’язках співтовариства сусідів, від родинних переконань — до холодного, штучного конгломерату і примусу, що базується на спільних інтересах, на користі, яку одні можуть отримати через інших, і на логіці науки”4. Попри те, що ця проблема звучить у письменника завжди дискусійно, а твори 30-40-х рр. можна загалом назвати романами-дискурсіями, український письменник ніколи не відмовлявся від “ідеї Людства”. Людина, добровільно відмовившись від дарованого усім віруючим спасіння, ізолювала себе від церковної громади, і, отже, змушена сама визначати межі власної свободи і рятувати себе. Опинившись саме в такій ситуації, особистість намагається самоутвердитися в людському колективі. Винниченко усвідомлює, що у формуванні соціальної особистості, багатьма узами пов’язаної з навколишнім світом, важливу роль відіграє саме форма колективного існування. Отже, проблеми людини слід, на його думку, розв’язувати комплексно — у площині, де перетинаються індивідуальна і суспільна сфери життя. “Таким є закон якоїсь вищої сили... їй чомусь треба, щоб ми продовжували свій рід. І так само їй треба, щоб ми берегли усіма силами й способами ту форму, в якій існує цей рід — колектив. Ця форма утворювалася мільйонами років. І мільйон років укорінився в нас цей закон... Усі дотримуються цього закону свідомо чи несвідомо”5, — зазначає Винниченко. І далі: “Хіба ви не відчували багато разів це дивне, ні з чим не зрівняне почуття під час вашого спілкування з великою кількістю людей, коли ця маса підтримувала вас своїм криком, оплесками?.. Але це ще не головна частина нагороди. Є суто внутрішня нагорода, найблагородніша, найчистіша і найвідданіша. Це те відчуття, яке нагадує людину, глибоко
196
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
віруючу у велику користь і необхідність свого служіння колективу. Це та нагорода, за яку люди віддають своє життя і йдуть на страшні муки”. Нормальний, на думку Винниченка, індивід і колектив мають спільні інтереси, ці дві сили завжди прагнуть гармонії. “І цей момент... дає найбільшу нагороду. Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими інстинктами, зовсім не треба змушувати до самопожертви, якщо вона здається йому необхідною задля колективу І не треба такій людині ніяких оплесків, орденів чи криків. їй достатньо усвідомлення необхідності і певної корисності власної самопожертви. Це надає їй такого почуття гордості, повноти, такого особливого відчуття власної значущості, необхідності колективу, що вона абсолютно перемагає почуття суму, страху, навіяними інстинктом самозбереження...”6. Саме це почуття переважає у Винниченкових роздумах про мораль і щастя. “Не залишайся поза колективом, не став себе вище колективу — будь активною його частиною. Тоді навіть страждання і біль принесуть тобі радість”7 — таке правило вінчає його систему моралі.
На думку іспанського мислителя, Європа переживає найглибшу кризу, яка бодай колись випадала на долю народів, націй і культур. Цю кризу він визначає як “бунт мас”, вбачаючи її прояв передусім у загальному нівелюванні: “Ми живемо в добу нівелювання: нівелюються долі, нівелюється культура різних соціальних класів, нівелюються статеві відмінності (Іох 5ЄХ08). Більше того: нівелюються навіть континенти”8. Наступає, вважає Ортега, панування “людини-маси”, а “бунт мас може бути переходом до нової організації людства; але так само може бути катастрофою в долі людства”9. Час підтвердив слушність думки філософа про те, що достатньо тридцяти років панування “людини-маси”, аби повернути людство до доби варварства.
Суттєво, що, Ортега, як і Винниченко, бачить “людину-масу” передусім серед буржуазії. “Хто сьогодні має соціальну владу? Хто вносить структуру свого духу в епоху? Без сумніву, буржуазія”10. “Середня людина”, “людина-маса” (у Винниченка — “Іваншце”, “збіговисько Іванів”)
— починає проникати в усі сфери життя й панувати в них. Під “масою”,
— попереджає Ортега, — “не розуміється спеціально робітник; це не означає тут також і соціального класу, але клас чи тип людського існування, котрий існує сьогодні в усіх соціальних класах, котрий собою репрезентує наш час, над яким він панує і керує...” п.
Тобто поняття “людина-маса”, ключове у соціології вченого, позбавлене класового змісту. Це — визначення психологічного типу, якому властиві духовна обмеженість, ницість і самовдоволення. Утім, у “людині-масі” важко не впізнати сучасного буржуа: філософ подає його точний портрет, але не соціальний, а психологічний, говорячи про нівелювання особистості цивілізацією, потяг до стадності.
197
Сиваченко Г.М.
Для Винниченка ж поняття “маса” зазвичай не має такої негативної конотації, як у Ортеги, для нього часто це просто — народні маси, народ, нація. У середині 30-х років, обдумуючи концепцію роману “Вічний імператив”, письменник занотовує: “Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехли-ве. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). Ця характеристика практично повністю була перенесена на сторінки твору, даючи привід вести мову про часті випадки автоінтертекстуальності: “ось це жахливе, велетенське страховисько, заросле якоюсь страшною щетиною, — це людство?! Ох так, це не щетина, а кінчики людей, кінчики голів, ніг, задів, це колосальна збита маса людських тіл. І ця пащека, ці ями-очі, і ці лапи, все це — люди, люди...”12.
Обидва філософи протиставляють “людині-масі” митця з яскравою індивідуальністю. Але якщо в Ортеги це протиставлення подається в загальному плані, то Винниченко у “Вічному імперативі” конкретизує його в образі художника Моріса Брена, який вважає, що Іваншце “може бути і імперіалістичне, і комуністичне. На обидва я плюю. Відтак, ніяк не можу це задоволення від плювання віддати за сочевичну юшку, котру ви мені пропонуєте”13.
Наголошуючи на важливій ролі культури в розвитку людської цивілізації, Ортега і Винниченко доволі песимістично поціновують її місце в тогочасному світі. Іспанський філософ вважав, що не може бути культури там, де немає можливості апеляції до принципів громадянської справедливості. Немає її й там, де відсутня повага до авторитету інтелектуалів, до яких можна було б звернутися у суперечці як за останнім безсумнівним аргументом. Культури, на його думку, не може бути й там, де економічні стосунки не підпорядковуються правилам вільного пересування, що є гарантією свободи. Не може бути культури там, де полеміка в галузі естетики не приводить до визнання необхідності існування творів мистецтва. Вважаючи, що всі ці явища тою чи тою мірою присутні в тогочасному суспільстві, Ортега одним із перших вказав на небезпеку, яка може спіткати людство на цьому шляху.
Винниченко загалом також поділяв сумніви іспанського філософа стосовно можливостей культури. Але власні сумніви він здебільшого конкре-тизовував і гостро політизовував, аплікуючи здебільшого на українські реалії: “В Парижі засідав конгрес захисників культури, — констатує він, — людей, що мають по всьому світі захищати культурні цінності, сприяти їх творенню, допомагати творцям їх. Та тільки не українських. Українським творцям культурних цінностів — Соловки, Сибір або вигнання і тризуб у
198
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
руки, а не перо. Тут ні захист, ні допомога “не полатається”. Смішно мені читати промови й резолюції цих тупих європейських інтелігентів, яких так історично, так грандіозно дурить Москва” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 28 червня 1935 р.).
Ортега і Винниченко акцентують не лише на падінні загального рівня культури сучасного суспільства, його антилюдському, дегуманістичному характері, а йна прагненні “нової людини” — “людини-маси”, пересічної людини — до влади, до тоталітарного панування. Не даремно ж у “Вічному імперативі” одне з полотен художника Моріса Брена названо “Десерт Іва-ншца”: “Бачите, — пояснює герой, — скільки людських кісточок. А на десерт воно, знаєте, любить немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Бачите, з якою насолодою воно розриває ці ніжки, як ми у курчати”14. Різко критикуючи капіталістичне суспільство, Ортега і Винниченко передбачили прихід до влади фашизму, “середніх людей”, “одномірних людей” (Г.Маркузе) різних національностей, із “посередніми здібностями”, але з надзвичайно сильною “волею до влади”. Не випадково Ортега пише, що буржуазна цивілізація означає “спробу зробити силу останнім розумом (иіііта гасіо)... прокламувати насилля як перший розум (ргіша гасіо)... Це Сііагііа та^па варварства”15. Одначе, як і будь-якому ліберальному ідеологові, Ортезі та Винниченкові капіталістичне суспільство з його провідними тенденціями уявляється “прокажельнею” всього людського суспільства. На думку обох мислителів, скрізь і всюди відбувається процес тотального нівелювання, занепаду загальної культури, період кризи та деморалізації людського суспільства. Винниченко за рік до початку Другої світової війни зазначав: “Доба “світового замирення” закінчилася. Готування до війни у прокажельні ще дужче розвивається. Скаженіння з обох боків набирає сили. Коли буржуазія випустить її на народи, вона буде вже сліпа од люті” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 19 жовтня 1938 р.).
Як і чимало інших тогочасних ідеологів, Ортега і Винниченко ототожнюють фашизм і більшовизм: “Той і інший — більшовизм і фашизм, — стверджує іспанський філософ, — є ... примітивізмом”16. Винниченко ніби продовжує його думку: “фашизм є прихований і перевернутий московський комунізм”17. Ототожнення ними фашизму та більшовизму зумовлено, зокрема, специфічним розумінням держави. “Суспільство буде прагнути до того, аби жити для Держави, а людина — для урядової машини”18.
Ортега розглядає “державу взагалі”, точніше буржуазну державу, вважаючи її характеристики загальними для всіх видів і форм держави. За таких умов, на його думку, все життя бюрократизується. А це може призвести тільки до тоталітарного режиму, до режиму фашистського, адже фашизм почав саме з підкорення життя індивідуума державі, а свого часу ніхто інший, як Муссоліїіі, висунув гасло: “Все для Держави, ніщо поза Державою, ніщо проти Держави”. У цьому ототожненні державності з
199
Сиваченко Г.М.
життям людей Ортега-і-Гассет вбачає насильство над природою людини, витоки “несправжності” існування — “несправжнє” життя, або, кажучи словами Винниченка, “дискордизм”.
Загальновідомо, що і Муссоліні, і Гітлер, і Сталін прагнули ототожнити життя людини з життям держави, переслідуючи цим потрійну мету: перетворити кожного на слухняний механізм-автомат, що беззвучно виконує волю й накази “держави”, саму “державу” перетворити на своєрідний засіб здійснення задумів фюрера і “кращого друга піонерів”, а задуми фюрера і вождя перетворити на вираження “вищих державних інтересів”, “інтересів народу і нації”, виконання яких кожна людина зобов’язана була розглядати як свій найвищий і святий обов’язок. Уже після війни, розмірковуючи над можливістю контролю за озброєнням, Винниченко зазначав: “У демократичних державах народ може контролювати свій уряд, а хто ж проконтролює в СССР-і, де панує і командує безконтрольно всім народом “маленька група людей”. Отже виходить, що роззброєння може статися тільки тоді, коли в СССР-і настане підконтрольний, підлеглий народові, себто демократичний уряд. А коли не настане, значить, буде іти далі озброєння” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, 1 листопада 1946 р.).
Виступаючи проти такого розуміння “одержавлення людського життя”, Ортега і Винниченко застерігали проти приходу панування “людини-маси”, в яких перший вбачав “сучасного варвара”, руйнівника культури, а другий -” ницого жерця бога Іваншца”19.
Створений іспанським мислителем зловісний психологічний портрет людини-маси виглядає так: “Новий соціальний акт, який тут аналізується, є таким: європейська історія, здається, вперше віддана на волю вульгарної людини як такої. Я кажу про це на повний голос: вульгарна людина, якою досі управляли, вирішила управляти світом. Це рішення просунутися на передній соціальний план відбулося в ній автоматично, тільки-но досяг зрілості певний тип людини, яку він представляє”20. Винниченкова характеристика Іваншца, дискордистської людини в основному нагадує “лю-дину-масу”. Український письменник доповнює дане твердження: “Хіба все життя окремого Івана не є цілковите рабство у Іваншца? Що таке мораль? Що таке доброчесність? Що таке подвиг?... Усе тільки заради нього, через нього. Без Іваншца ані жодної моралі. Ані доброчинності, ані гріха немає. Та й взагалі нічого...”21.
Якщо взяти до уваги явища суспільного життя і дослідити психологічну структуру цього нового типу “людини-маси”, то побачимо: 1) природне й радикальне відчуття того, що життя легке й щедре, без трагічних обмежень; відтак кожний середній індивідуум виявляє в собі почуття панування і тріумфу, яке 2) закликає його утвердити самого себе таким, яким він є, утвердити охоче й повно свою моральну й інтелектуальну гідність. Це задоволення собою ізолює його від усього зовнішнього, аби нічого не чути,
200
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
нічого не піддавати сумніву і не рахуватися з іншими. Внутрішнє почуття панування змушує його постійно здійснювати це панування. Діяти потім так, як коли б у світі існував тільки він один і йому подібні, і тому 3) виступаючи, він буде вносити повсюдно свою вульгарну думку, не розглядаючи, не споглядаючи, тобто “діючи згідно з режимом «прямої дії”22.
Ці характеристики “середньої людини”, “людини-маси”, “Іваншца”, “дискордиста”, “прокажельної людини” — споживача в широкому сенсі, що жадає влади, переповненого по вінця різноманітними казками й міфами про свою вищість, — досить точні. Вона, ця людина, намагається утвердити свою моральну й інтелектуальну вищість, яка насправді є граничним ступенем розкладу й деградації, інтелектуальним і моральним кретинізмом і вбогістю.
Іспанський та український філософи створюють портрети, дуже схожі на той, котрий ми знаходимо у Гайдеггера. Ставлення індивіда до держави, стосунки індивіда і “Мап”, ставлення цієї особистості до подібних собі у Гайдеггера, Ортеги і Винниченка багато в чому збігаються. І це не випадково. Всі вони писали про одне й те ж суспільство — капіталістичне дофашистсь-кої і фашистської доби. Ортега і Винниченко застерігали від жахливих наслідків панування цього страшного феномена, а Гайдеггер живописав його.
Хоча Ортегу та Винниченка завжди цікавив соціологічний аналіз сучасного суспільства, усе ж на першому місці в них була особистість. Зокрема, праця Ортеги “Людина і люди” (окремі розділи виходили в 1939 р. в Аргентині, повністю опубліковано вже після смерті) та “Конкордизм” Винниченка, де досліджуються найрізноманітніші аспекти людського життя, постають своєрідним концентрованим вираженням їхніх екзистенціалістсь-ких поглядів, своєрідним підсумком їхньої філософської діяльності.
У центрі твору іспанського філософа — питання про самотність як радикальну реальність людського буття. Все, що пов’язано з суспільним життям людини, — це псевдожиття, стверджує він; істинне — лише внутрішнє життя, що плине в самотності. Відтак, Ортега чітко розмежовує два рівні людських стосунків — соціальні, позбавлені духовного змісту, і міжособистісні: кохання, дружба, материнство. Саме вони поряд із творчістю, наукою та спортом були складовими ортегіанського поняття життя, єдино можливою альтернативою гідного людини буття. Винниченко також розмірковував над питанням розмежування двох сфер людського існування: “Цікаво, як стараються погодитись у мені два інстинкти — особистий і колективний. Особистий тужить уже за цим простим, тихим, погодженим життям, за цією рівновагою сил, що ми хочемо для подорожі до Америки. А колективний малює ту радість, ту користь Іванам, яку ми можемо дати проповіддю конкордизму. І чуття від цієї уяви покриває тугу і викликає ще інше почуття погодженосте інтересів особистих з інтересами колективу” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 67; 28 листопада 1937 р.).
201
Сиваченко Г.М.
Праця “Людина і люди” визначила негативне ставлення до Ортеш іспанської влади, своєю чергою, “Конкордизм” спричинив тотальне неприйняття Винниченка-людини, політика, мислителя як з боку українського радянського політикуму, так і еміграції. Теорія Ортеги протистояла офіційній доктрині франкістів: філософ пропонував самотність замість славнозвісної “іспанської спільності”. Іспанська церква пропонувала внести його книжки до списку творів, заборонених для читання католикам. Подібне чекало й Винниченкову конкордистську концепцію та й загалом творчість. ЗО червня 1938 року він писав: “3 українського колективу мене викинено. Ізоляція стає дужчою. Таким чином підтверджується висновок, що нічим я українському колективові корисний не був . і не є. А особливо, що, очевидно, й не можу бути, що мої якості та ті цінності, які я можу давати колективові, йому не цікаві й непотрібні. Українському колективові, українській нації (тій, що представлена організованими її групами) мої книги, моя участь не потрібні. Отже що робити: без участи в житті колективу, без задоволення інстинкту громади я жити не можу Значить: або померти, або шукати іншого колективу, іншої нації? Коли б не було в нас (в мене і у Кохи) конкордизму, то, мабуть, єдиним для нас виходом із цього стану була б смерть” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68).
Ортега і Винниченко звертаються до аналізу навколишньої дійсності
— капіталістичного, буржуазного суспільства і соціалістичного, тоталітарного. Навіть при побіжному, поверховому погляді на цю дійсність можна завважити, що вона виступає як щось чуже й вороже людині. Обидва мислителі реалістично описують ті небезпеки, які загрожують сучасній людині: передусім іспанський філософ говорить про стан відчуження, в якому вона перебуває, про небезпеку втратити власне “я”, тобто не бути самою собою, у варіанті українського письменника це означає — бути дис-кордистом і не бути чесним із собою. Ортега не просто описує чи констатує факт відчуження людини від світу і від самої себе, а, відштовхуючись від реального життя, доводить логічно й теоретично неминучість відчуження в сучасному буржуазному суспільстві. Винниченко, своєю чергою, чимало аналізуючи ситуацію, що склалася у світі-прокажельні, теж говорить про панування дискордизму в ньому. Ортега надає категоріям відчуження й занурення у свої роздуми, які циклічно повторюються в ході людської історії щоразу в усе складніших і менш зрозумілих формах, такого значення: 1) людина почувається втраченою, такою, що зазнала краху
— це відчуження; 2) людина енергійно занурюється у своє внутрішнє духовне життя, аби прояснити своє світобачення і обдумати своє можливе панування — це занурення в роздуми, споглядальне життя, про яке йшлося в романах, “Теоретикос біос” греків, теорія; 3) людина повертається до занурення в світ, аби діяти в ньому відповідно до наперед складеного плану; це — дія, активне життя, практика. Відтак, на думку іспанського мис-
202
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
лителя, “не можна говорити про дію без її виміру, в якому вона має стати керівним принципом для попереднього споглядання; і, навпаки, немає занурення в свої роздуми без проекціювання майбутньої дії. Отже, доля людини — це передусім дія. Ми живемо не для того, аби думати, а, навпаки, думаємо для того, аби досягти справжнього життя”23.
Винниченкові конкордистські настанови подібні. Він вважає, що втрата людиною власного єства змушує її відвернутися від речей, в яких вона розчиняється і втрачає себе, і звернутися до самої себе, до свого внутрішнього інтимного життя, до внутрішнього споглядання, завдяки якому вона формує основні поняття, категоріальну систему, що упорядковує світ речей. Після того людина знову “занурюється в дійсність”, не боячись загубитися в ній. Задум обох мислителів вповні зрозумілий: вони прагнуть поєднати теорію з практикою, аби вирвати людину з стану відчуження, зробити людину теоретично і практично діючою істотою.
Якщо факт деперсоналізації іспанський філософ виводить із «колективного мислення”, говорячи про панування “духу маси” (кожна людина починає думати і робити те, що роблять інші), то подібне спостерігається і в українського письменника, який постійно веде мову про Івана, Івонну та Іваншце, яке паралізує їхню волю. Обидва мислителі засвідчують, що для особистості не залишається місця — скрізь панують настрої, почуття, думки і дії політичних партій, товариств культури, різноманітних релігійних і спортивних організацій, родини, кварталів, районів тощо.
Ортега не випадково назвав свій твір “Людина і люди”, адже він виходив з того, що суспільство — якщо не сума індивідів, то в крайньому випадку лише асоціація людей. Вихідним пунктом соціології в нього виступає така “фундаментальна реальність”, як життя кожного індивіда як такого. Постійне й послідовне вичленення Винниченком Івана, Івонни з Іваншца (чи то українського, чи то французького, чи то російського, чи німецького) — акція такого ж порядку.
Обидва автори не заперечують значення суспільства для індивіда: хоча суспільне життя — “несправжнє”, дискордистське, все ж індивіду необхідно бути залученим до нього бодай для того, щоб усвідомити неможливість розв’язати власні проблеми всередині самого процесу історії й відтак прийти до висновку, запропонованому російським філософом М.Бердяєвим, який вважав, що “лише трансцендентний вихід робить історію такою, що вирішується”24.
Таким чином, Ортега-і-Гассет і Винниченко показують “радикальну самотність” людини, тотальне відчуження як у сучасному буржуазному світі, так і в соціалістичному. Більше того, вони наголошують, що виною всьому — соціальні стосунки, ворожі людині, людському, особистості. Втім, якщо іспанський мислитель вбачає можливість подолання відчуження не в докорінному перетворенні сучасного суспільства, а в повер-
203
Сиваченко Г.М.
ненні до середньовічної соціальної ієрархії, то український пропонує власний, оригінальний вихід для людини та суспільства — гармонійного узгодження на всіх рівнях фізичного, психічного, політичного, соціального існування.
Найважливішою функцією філософії обидва мислителі вважали критичну рефлексію. Філософія в розумінні Ортеги, “то пізнання, яке сягнуло максимуму, а, отже, є чимось на зразок інтелектуального героїзму”25. Подібне визначення вповні придатне і для філософського дискурсу українського мислителя. Адже лише для філософа суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність її предмета. Таким чином, парадоксальність — історична риса філософствування не тільки там, де воно, як теоретизування, стикається з буденними уявленнями про світобудову, а й у межах самого теоретичного мислення.
Непростий творчий шлях іспанського мислителя, що розпочався з інтенсивної суспільної заангажованості, а завершився розробкою (в роки франкізму) концепції “радикальної самотності”, у багатьох моментах накладається на напрочуд складне життя українського письменника, перша половина якого пройшла в активній політичній, громадській та культурній діяльності, а друга, вимушено й невимушено протягом двадцяти п’яти років — під знаком самотності: “Кому повім печаль мою?” — І це для величезної більшості хоч трошки свідомих людей є найстрашніша річ: нема кому розповісти печаль свою, себто бути самотнім. Для чого життя, для чого страждання, для чого “печаль”, коли нема кому розповісти про них?” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. ХХХІУ, 9 листопада 1945 р.). І за півроку до смерті: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець-кінцем мав і маєш від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю і що ти маєш? Ти — насамперед, самотній” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 80; Кн. XXXIX, 5 серпня 1950 р.).
Ідеї Ортеги давно перетнули кордони Іспанії, знайшовши відгук у широких колах західноєвропейської та американської інтелігенції, завдяки чому він вважається одним із найзначущих мислителів XX ст. На жаль, нічого подібного не сталося з Винниченком. Як це майже завжди чомусь трапляється з українськими митцями, політиками, його історіософський спадок залишився на маргінесах, ще раз підтвердивши справедливість думки про те, що немає пророка у своїй вітчизні.
Примітки
1 Ортега-и-Гассет X. Почему мьі вновь пришли к философии // Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусста. — М., 1991. — С. 17.
2 Там само. — С. 34.
3 Там само. — С. 35.
204
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
4 Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.
-М., 1998. -С.480.
5 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 232.
6 Там само. — С.234.
7 Винниченко В. Конкордизм. — С. 346.
8 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. //Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. — К., 1994. — С. 18.
9 Там само. — С. 31.
10 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 179.
11 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 44.
12 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 181-182.
13 Там само. — С. 185.
14 Там само. — С. 182.
15 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 67
16 Там само. — С. 72
17 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 301.
18 Там само.
19 Там само. — С. 78.
20 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 89.
21 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 77.
22 Ортега-і-Гасет X. — Бунт мас. — С. 82.
23 Ортега-и-Гассет X. Человек и люди // Дегуманизация искусства. — С. 123.
24 Бердяев Н. Смьісл истории. — М., 1990. — С. 154.
25 Табачковський В. “Стань тим, чим ти є” (Передмова) // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 5.
Сиваченко Г.М.
ристь у моїй літературній роботі. Отже треба, очевидно, готувати таку роботу для іншого людського колективу. Запропонувати її під іменем тієї нації і, коли ця робота дасть користь, робити її далі. Тому енергійніше й інтенсивніше треба братися до писання “Лепрозорія”. Але автором його буде вже не Володимир Винниченко, а іуоппє УоМгГ (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 1 липня 1938 р.). Прізвище УоМп утворене з двох перших складів імені та прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім’я Івон-на теж знакове — письменник ніби відсилає читача до попереднього роману “Вічний імператив” з підзаголовком “БОГ ГОСПОДЬ ІВАНИІЦЕ. Історичний роман майбутнього” (1936), до експресіоністично-сюрреалістичного образу бога-Іваншца. “Що там якийсь окремий Іван? Дурниця. Але — зверніть увагу! — до збіговиська цих Іванів, до колективного Івана, до Іваншца, зовсім інше ставлення. Тут моментально з’являється і страшне шанування, і любов, і страх, і боготворіння. Народ, нація, вітчизна, клас, у нього чимало всіляких титулів, імен, форм, у цього Іваншца. А головне, звичайно, це — “Людство !”. А що ще комічніше виглядає у вас, панове мої, так це те, що ви ставите собі у велику моральну заслугу служіння цьому Іваншцеві при повній байдужості до окремих Іванів. Хто герой? Той, хто кладе своє життя за Іваншце? О ні, Іваншцеві наплювати на моє здоров’я, силу, красу, щастя! Ні, ти принеси йому в жертву і своє здоров’я, і силу, і життя, от тоді Іваншце зволить усміхнутися своїми масними губами і назвати мене “хорошою людиною”. Іванів можна прирікати на всілякі страждання, їх можна катувати, морити голодом, убивати у війнах і революціях мільйонами, можна бути стосовно Іванів жахливим злочинцем, катом, бузувіром, як всі ці ваші Леніни, Сталіни, Гітлери, тому подібні рятівники людства, а щодо Іваншца вони — герої, великі, чудові люди. От і вся ваша мораль”2. Образ Іваншца можна розглядати і як узагальнений символ обивателя, тієї “людини-маси”, яку критикував у праці “Бунт мас” (1930). Х.Ортега-і-Гассет: “...головна особливість поведінки людини-маси полягає в тому, що коли відчуває себе посередністю, вона проголошує право на посередність і відмовляється визнавати вищі відносно неї авторитети. І на міжнародній арені зустрічаються нації-маси, які готові повстати проти великих народів, митців, історій, вибраної меншості людського роду” 3. Свої роздуми про “бунт мас” іспанський письменник починає з описання фобії “згуртування народу”: “...у містах повно народу, в будинках — мешканців, у готелях — постояльців, поїзди набиті пасажирами, кафе — відвідувачами, бульвари — перехожими, приймальні відомих лікарів — хворими, театри... — глядачами, на пляжах повно загоряючих. Те, що раніше не було проблемою, тепер майже скрізь нею стає: немає вільних місць”. І далі: “Натовп раптом став скрізь впадати в око; натовп заповнив найкращі місця. Раніше якщо він й існував, то це було непомітно. Він знаходився у затінку. В глибині суспільної сцени.
186
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
А зараз він вийшов на світло рампи — став основною дійовою особою. Вже немає солістів — залишився лише хор” 4. Винниченкове Іваншце типологічно дуже близьке до «людини-маси”: “Сьогоднішнє Іваншце досить дивне, не те звичайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш робочих кепок, богемських краваток, снобських светрів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранко-вих беретиків... з холодною усмішкою невігласа, який під дим сміхом приховує своє неуіггво”5. Тут погляди українського письменника дуже подібні до оцінок юрби, зроблених Х.Арендт: «Юрба — це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом... Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди ненавидить суспільство, з якого виключено”6. І далі письменник розмірковує над причинами дисгармонійності стосунків між Іванами та Іваншцем: «Чому бідні Івани стараються, аби після їхньої смерті, коли всі блага вже не діють, їх не забувало оте саме Іваншце, нащадки, історія, покоління? Навіщо їм це? Для чого, ви, думаєте, стараються такі наші Івани, як Ленін, наприклад? Для влади, пошани, з любові до Іванів? Та вони зазвичай до найближчих своїх Іванів ставляться з презирством, а про решту і годі говорити. І владою вони не насолоджуються, і розкошами не користуються. А мільйони окремих Іванів душать в ім’я “щастя людства”, як тарганів, аби майбутні Івани могли сказати: “От колись-то існував Ленін”. Більше ні для чого. Аби , його записали до історії” \
Отже, Івонна Вольвен, а фактично Володимир Винниченко, водночас і авторка роману в романі, і головна його героїня. Більше того, подібну трансформацію можна сприймати і як індуїстську реінкарнацію, і як свідчення досить вільного самопочування Винниченка у феміністичному дискурсі (“жіноче” питання, поряд із “українським”, завжди посідало в його творчості чільне місце), і як цілком реальну, життєву й художню ситуацію: автор сподівався подати переклад роману на один із французьких літературних конкурсів, тому був переконаний, що варто, з огляду на зростання феміністичного руху в Франції, скористатися саме жіночим ім’ям.
За два місяці роман обсягом 476 рукописних сторінок було закінчено. “Так тільки колись було створено, за словами автора, “Чесність з собою”, але тоді з курінням. А тепер — спокійно, весело, легко, просто, непомітно. Ніякого горіння, ніяких цигарок, ясна, радісна робота. Яка якість її, це інша річ і не мені судити... Як трудно бути об’єктивним суддею праці самого себе...” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 24 вересня 1938 р.).
“Лепрозорій” — романізоване втілення етико-філософської концепції Винниченка (конкордизму), суть якої полягала у виробленні “системи лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систе-
Крім того, можна вести мову про породжену уявою письменника винятково інтелектуальну конструкцію в дусі “філософських казок” доби Просвітництва, відомої своїми моралізаторськими традиціями. “Французьку” творчість Винниченка навряд чи можна розглядати поза модерністським контекстом, зокрема без урахування “Фальшивомонетників” А.Жіда, що поряд із циклом М.Пруста “У пошуках втраченого часу” являє собою неперевершений зразок “роману в романі”. У Винниченка “роман у романі” присутній або у вигляді твору, написаного Івонною Вольвен у “Лепрозорії”, або своєрідного кіносценарію у “Вічному імперативі”, або нотаток американського комуніста про перебування у радянському концтаборі, включених до “Нової заповіді”
Винниченко — один із тих письменників, які завжди виявлялися адекватними сучасній їм культурі, хоча здебільшого залишалися не зрозумілими до кінця ні своїми сучасниками, ні нащадками. Саме ця адекватність і дає змогу вести розмову про його місце в європейському літературному процесі.
Примітки
1 Див.: Червоний шлях. — 1933. — №10.
2 Винниченко В. Вечньїй имперашв. Машинопис. — С. 72-73.
3 Цит. за: Ортега-і-Гасет X. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет X.
Вибрані твори. — К., 1994. — С. 246.
4 Там само. — С. 240, 242.
5 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 189.
6 АрендтХ. Джерела тоталітаризму. — К., 2002. — С. 145.
7 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 76.
8 Винниченко В. Конкордизм. — Т. 1, с. 55, Машинопис, 1938-1945.
9 Підтвердження цьому можна знайти у публіцистичній книжці І.Бушча “Золото партії”. — М., 1992.
10 Винниченко В. Лепрозорій. Машинопис. — С.103.
11 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 144.
12 Там само. — С.62
13 Там само. — С.66.
187
Сиваченко Г.М. В.Винниченко і М.Булгаков
Творчість В.Винниченка і М.Булгакова загалом викликає чимало аналогій. Обидва належали одній добі. У полі їхнього зору водночас перебували життя людини й людства, доля окремої особистості й суспільства. Індивід сприймався ними в контексті макросвіту людських стосунків, у потоці великих і тривожних процесів, шо у минулому сторіччі означились як глобальні. Обидва переймалися межовими, граничними питаннями й загадками самого феномену людини та людського буття. Чи не основним предметом тривог і філософських пошуків для обох була загрозливо зростаюча конфліктність сучасного 'їм світу.
І Винниченко, і Булгаков замислювалися над тим, чи не є вони сучасниками свого роду аномальної смуги в історії людського роду, позначеної небувалою дегуманізацією життя. Відтак обоє розмірковували над проблемою людської сутності, над тим, що ж саме робить людину людиною, над “людинотворчими” константами й відхиленнями від людської “норми” в суспільній та міжнародній практиці.
Обидва письменники були в 20-30-х роках переконаними противниками радикалізму, а також ідей, доктрин і теорій, шо виправдовували насильство. Також їхні ключові романи та драми значною мірою спрямовані своєю філософською енергією проти дегуманізації життя.
Посутніми рисами подібності позначена і структура творів Винничен-ка та Булгакова. В їхньому доробку співіснують різні види фантастики (аж до наукової), філософські настрої, гротеск, іронія, сатира, детективний та пригодницький жанри, іншомовлення, стихія пародії та комічної стилізації тощо.
Проте якщо Винниченко тяжіє до створення моделі явищ, то Булгаков радше схильний відтворювати конкретні події та їхніх творців. Зокрема, в “Сонячній машині” годі зустріти такі колоритні людські типи й характери, як, наприклад, професор Персиков з “Рокових яєць”, хірург Преобра-женський чи люмпен Шариков із “Собачого серця”, Маркізов із п’єси “Адам і Єва” Булгакова. Достоїнства антиутопії Винниченка полягають в іншому: автор акцентує на осмисленні філософських проблем буття людства через узагальнену фіксацію й тигіологізацію його тенденцій. Приміром, у драмі “Пророк” (1930) дійові особи виступають не стільки як персонажі, скільки як персоніфікації. В їхніх характерах, виписаних у експресіоністичній манері, зазвичай домінує якась одна риса. Тут, як і в “Сонячній машині”, подаються різні прояви дегуманізації сучасного життя, а образи персонажів багато в чому нагадують символи.
Іншу побудову мають антиутопії Булгакова, який не прагне до сумарного зображення явищ із “каталогізацією” їхнього складу й симптомів. Він іде дещо іншим, здавалося б, протореним шляхом: заінтригувавши
64
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
читача науково-фантастичною зав’язкою, організовує події навколо “наскрізних”, центральних героїв і в енергійному темпі розповідає про них. Хоча, з другого боку, захоплюючі науковоприродничі антиутопії російського письменника — це водночас філософські метафори, алегоричне зображення реальних суспільно-політичних подій. їхні контури можна завважити, приміром, у повістях “Рокові яйця” та “Собаче серце” (1924), написаних практично в один час із “Сонячною машиною”. Зміст повісті Булгакова “Рокові яйця”, як і зміст “Сонячної машини” Винниченка, охоплює проблематику квазі-наукового відкриття.
У типологічному ряду з цими творами можна поставити в російській літературі ще один маловідомий антиутопічний роман Андрія Бслого “Москва”Тут на тлі подій Першої світової війни змальовується боротьба професора Коробкіна та його тіні, чорного мага Мандро, що виконує накази сатанинського доктора Доннера — німецького вченого і глави ордену, який особливо захоплюється буддизмом і водночас постає як руйнівник європейської культури. У цьому зв’язку згадаймо загадкову фігуру з роману Винниченка — “чорно-срібного” Душнера, який вщент розбиває всі великі й малі “релігії” та “філософії”, “вищі інтереси” як “фетиші” та “божки”, що їм поклоняються люди і які вигадані для того, аби прикрити нині бажання ідеологів добре пити, їсти, кохатися з гарними жінками. При ньому, як слушно зазначає М.Зеров, “Винниченко ніде не говорить про Душнера як вульгарну людину, він уважно прислухається до його теорії “божків”2.
Фінал “Сонячної машини”, як і “Рокових яєць”, на перший погляд, має дещо помпезно тріумфальний характер, що не зовсім задовольняло письменника. 15 січня 1924 р. він записує в щоденнику: “Обдумування іншого закінчення “Сонячної машини”. Повинно бути напруження дії, боротьба до самого кінця. Розв’язка в самому кінці. Виразно зазначити пов’язаність з усім світом. Боротьба за “Сонячну машину” у планетарному масштабі”3.
“Рокові яйця”, “Собаче серце”, “Сонячна машина” — захоплюючі науково-фантастичні твори, позначені енергійним темпом оповіді, живописною образністю, колоритними типажами, рисами сатиричного гротеску, гумором. Але водночас вонй пронизані прихованими мотивами й таємними алегоріями. І основний сюжет, і значна частина образів героїв, і чимало епізодів, подробиць мають, крім прямого, ще й вторинний, прихований сенс. В основі алегоричної побудови у Булгакова лежить мотив червоного променя, який був відкритий московським професором, але потрапив до чужих рук і був використаний не за призначенням. Подібний прийом, до речі, застосував і Олексій Толстой у “Гіперболоїді інженера Гаріна”, цим же конструктивним ходом послуговувався і Винниченком — спершу в “Сонячній машині”, а згодом, у “Новій заповіді”, де йдеться про
65
Сиваченко Г.А1.
викрадення російськими розвідниками своєрідного аналогу лазерної зброї. Якщо у Булгакова варіюються самі визначення (“червоний промінь”, “промінь життя”, “краще життя”, “зародження нового життя”), то у Винниченка цю функцію виконує прикметник “сонячний”, який спершу теж символізує життя, але в подальшому виникаючі семантичні акценти все більш зміщуються, породжуючи нові смислові відгалуження, асоціативні пучки, ланцюжки, гра рефлексів.
Подібно до більшості антиутопій, “Сонячна машина” та “Рокові яйця” мають багатошарову структуру. Жанр антиутопії, завдяки певним узагальнюючим і символічним акцентам, набуває ознак притчі, філософського художнього застереження про небезпеку необачних радикальних вторгнень у макропроцеси людського буття. Це, як вважає російський дослідник С.Нікольський, “свого роду твір-троп, антиутогіія-метафора” 4. Утім, за цим міститься ще один, уже невидимий шар прихованих натяків на конкретні події в Росії та Україні, на реальні факти тощо.
Образи героїв часто створюються Винниченком і Булгаковим з використанням елементів подвійного коду. Семантика фігури персонажа разом із супутніми потоками асоціацій та натяків у них почасти немовби різновек-торна. Асоціації з певною реальною особою доповнює образ героя, що не тільки не збігається з об’єктом алюзії, а й явно відрізняється від нього — аж до того, шо часом виникає абсолютно інший типаж. У “Рокових яйцях”, наприклад, головний винуватець подій, який винайшов червоне проміння, зумів збільшити його потужність і почав експериментувати з ним, постає як фанатик науки, відсторонена від життя й політики людина, дивакуватий і неуважний професор-природознавепь. Водночас ця постать, на думку деяких дослідників, викликає асоціації з Леніним. Подібне гіпотетичне прочитання можливе і у зв’язку з братами Шторами як колективним образом. При цьому слід пам’ятати, шо йдеться загалом не про безпосереднє зображення реальних осіб, а про своєрідний ефект резонансу.
Спільною рисою в характерах професора Персикова і Рудольфа Штора є їхня одержимість ідеєю експерименту, наслідки якого й демонструються обома письменниками. Від самого початку в оповіді присутні два плани: науково-фантастичне відкриття червоного променя, шо має здатність особливого впливу на біологічну та соціальну природу живих істот (у Булгакова), і сонячної машинки (у Винниченка), а також розвиток — на метафоричному та ремінісцентному рівнях — подій революційних і пореволюційних років.
Складність сприйняття другого плану, що часто навіть повністю вислизає з поля зору читачів, пояснюється тим, що автор проводить аналогії здебільшого саме на рівні резонансів. Відтак, навряд чи багатьом спаде на думку шукати безпосередню схожість між вождем революції та булгаків-ським “диваком-зоологом” чи винниченківським Рудольфом Штором,
66
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
які, здавалося, цілковито поринули в лабораторну працю, чужі політиці, не симпатизують марксизмові (Персиков), діяльності лівацько-троць-кістської організації ІНАРАК (Штор). Подібний прийом використано і в “Собачому серці” Булгакова та “Вічному імперативі” Винниченка, де також ідеться про експеримент (цього разу медичний), що знову ж таки є метафорою ризикованих штучних змін у соціальних макропроцесів. У “Собачому серці” автор пішов ще далі, довівши прийом подвійного коду до його логічного завершення: аналогія з російським перетворювачем буття (звідси, на думку декого з дослідників, й прізвище-натяк Преобра-женський) прихована в образі людини, відверто опозиційної революції. У Винниченка цей подвійний код зосереджено в образі Штора та професора Даніеля Брена з “Вічного імперативу”.
Подвійний код має тут не тільки різноспрямовані, а й діаметрально протилежні вектори. І тим не менше другий, прихований сенс творів — і в їх загальному, філософсько-метафоричному, і в алюзійно-конкретному, можна навіть сказати, злободенному, аспектах — донесено з достатньою ясністю.
За цим же принципом створювалися й інші постаті. У “Рокових яйцях”, на думку декого з дослідників, в образах двох репортерів, які докучають першовідкривачеві червоного проміння, зашифровано фігури Троцького і Сталіна, про що знову ж таки сигналізують їхні прізвища — БРОНський (від Бронштейн) і СТепАНов (перегук звуків з прізвищем СТАліНа). Призначення натяків, що містяться в іменах персонажів, полягає передусім у тому, аби сигналізувати про присутність втаємничених аналогій. При цьому як у Булгакова, так і у Винниченка чимало рис у змалюванні персонажів не відповідають реальним моделям, але під цим прикриттям і проводяться аналогії, що на думку С.Нікольського, почасти виконує “маскувальну функцію стосовно “внутрішнього”5.
У “Сонячній машині”, “Покладах золота”, “Слові за тобою, Сталіне!” теж чимало безпосередніх натяків на реальних осіб. Скажімо, Наум Абра-мович Фінкель із “Покладів золота” — це адвокат Левінський, а Терни-ченко, Івонна Вольвен — сам Володимир Кирилович. Шифр, закладений у прізвище Вольвен (фр. УоМп) настільки очевидний, що свідому алюзію неможливо заперечувати, хоча, безперечно, зовнішні риси дівчини уводять далеко від “прототипу”.
Ведучи мову про структуру образів у творах Булгакова та Винниченка, не можна не згадати про ще одну особливість. Обидва автори створюють образи, що деякими параметрами абсолютно не схожі з об’єктом аналогії, у чомусь навіть протилежні йому, і тим не менше на іншому рівні, в іншій площині вони несуть у собі відповідні натяки й асоціації. Крім того, в одному персонажі можна зустріти алюзії відразу на двох осіб, одна з яких часто виконує маскувальну функцію. Такий спосіб творення образів слід
67
Сиваченко Г.М.
відрізняти від звичайного використання письменниками тих чи тих завважених у житті рис зовнішності, поведінки тощо. У даному випадку принципово важливо, що автори свідомо полишають у тексті натяк на конкретну особу (чи навіть водночас на кількох). Приміром, Дев’ятий із роману “Слово за тобою Сталіне!” — це очевидно збірний образ (Косіор, Постишев, інші, знайомі Винниченкові, керівники України), те саме можна сказати і про братів Шторів і братів Іваненків та ін.
Самий зв’язок персонажа з прототипом нехай приховано, але виконує в творі певну функцію, є елементом його поетики, а не лише фактом гене-зи образу, історії його створення (брати Іваненки у “Слово за тобою, Сталіне”, Терниченко у “Покладах золота”, Івонна Вольвен і професор Матур у “Лепрозорії”, професор Брен у “Вічному імперативі”).
Таким чином, емігрантські романи Винниченка, як і фантастичні повісті Булгакова, населені не лише вигаданими героями, а й (приховано) реальними особами, точніше — їхніми упізнаваними “двійниками”. Все це слугує засобом актуалізації твору, сама дія якого також вписана в сучасність. Знання подвійного коду та принципу резонансу пропонує ключ, який дає змогу упевненіше читати не тільки персональні натяки, а й прихований сенс сюжетних ситуацій та картин.
Присутні у творах Винниченка та Булгакова й іронічні натяки на події, шо розгорталися на початку 20-х рр. у Кремлі й були пов’язані з боротьбою за владу, яка в певний момент вислизає з рук вождя революції. Символіка імен підкреслює суть того, що відбувається. Прозивний сенс прізвища Рокк (рок!) фіксує фатальне відхилення подій від первинного задуму 'їхніх ініціаторів — поворот, що незмінно присутній в антиутопіях і Винниченка, і Булгакова, які протестують проти ультрарадикальних втручань у процеси макробуття, адже вони можуть призвести до непередбачу-ваних наслідків. Були випадки, коли непідкорення процесів волі їхніх ініціаторів і вершителів завважували й самі революційні діячі. Ф.Енгельс, наприклад, писав: “Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися наступного дня, що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель назвав іронією історії, тією іронією, якої уникло не багато діячів” \ Цю ж іронію історії мали на увазі Винниченко і Булгаков. При цьому очевидно, що українським письменником висвітлюється доволі ускладнена ситуація, фактично, йдеться про дві революції — жовтневу і українську.
Для глибшого розуміння типологічних збігів у творчості Винниченка й Булгакова варто звернутися до розшифрування деяких імен. Зокрема, йдеться про тріаду асистентів Персикова, Преображенського та Берліоза зі “знаковими” іменами — приват-доцента Іванова, Івана Борменталя та Івана Бездомного. Усі ці образи знакові і в метафоричному вимірі немовби уособлюють російський народ, який спокусився принадами шкідливо-
68
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст / контекст
го соціального експерименту. Ескізним попередником подібного образу може вважатися, напевно, тяжкохворий Іван Русаков з “Білої гвардії”.
У “Рокових яйцях” доцент Іванов створює апаратуру для генерування “червоного променя” Персикова за допомогою німецької оптики. Подібним чином створюється і “сонячний хліб” у творі Винниченка, тільки для бездоганного оптичного приладу героєві необхідно було вкрасти діаманти з “коронки Зігфріда”, що теж є своєрідною алегорією соціалістичної революції.
Складне шифрування знакового сенсу образу Борменталя і Рудольфа Штора не повинно дивувати. Його можна пояснити тією нелегкою ситуацією, в якій опинилися обидва письменники. Адже якщо до “криптограм” і персональних натяків у повісті “Рокові яйця” тодішні критики не добралися, то їхній загальний сенс все ж було вгадано. І.Гроссман-Рощин, наприклад, писав, що “Булгаков у повісті “Рокові яйця” ніби говорить: “ви зруйнували органічні скрепи життя, ви підриваєте коріння буття; ви порвали зв’язок часів. Горде втручання розуму висушує джерело бутгя. Світ перетворюється на лабораторію. В ім’я порятунку людства немовби відміняється природний порядок і над усім безжально й міцно панує великий, але безумний, протиприродний, а тому на загибель приречений експеримент”7.
У “Сонячній машині” ця тема теж розроблена доволі докладно, посідає вона помітне місце і в житті Володимира Кириловича. Питання про втручання в існування Великої Матері (Природи), порушення законів фізичної й духовної гармонії були для українського письменника першорядними. Для Винниченка культура, що вступала у протиборство з природою, — це шлях у глухий кут, до виродження людства. Він слідом за Нішце вважав, що культура, яка вступає в боротьбу з природою — джерело “хворобливої зманіженості й змораленості”, завдяки яким тварина на ймення “людина” вчиться “соромитися своїх інстинктів”. І таким чином, врешті-решт, народжується сучасна людина — нице створіння, увесь організм якого неузгоджений, дивне створіння, яке не зуміло покращите свою природу, а лише спотворило її.
Можна провести певну аналогію між “роковими яйцями” і “коронкою Зігфріда”, завваживши тут прихований натяк, з одного боку, на міфологічний подвиг Зігфріда (Сігурда) — знищення дракона Фафніра, який можна тлумачити як подвиг культурного героя, з другого — на прокляття, яке має згубити кожного, хто володіє коштовностями. Таким чином, магічний засіб благополуччя — коштовності карликів і богів — перетворюється на рокове багатство, що приносить нещастя його володарям.
У “Собачому серці” Булгакова йшлося про “протиприродний експеримент” і гординю розуму, про зачарованість абстрактною гіпотезою та про ризиковане втручання в субстанцію природи й буття. Але у цьому творі Булгаков вдався уже до складнішого коду. Якщо загальним сенсом,
69
Сиваченко Г.М.
пов’язаним із головною діяльністю хірурга-експериментатора, цей образ відсилає до уявлення про радикальне й ризиковане вторгнення в бугтя, то психологічний типаж героя, навпаки, уособлює неприйняття ним відступів від освячених традицією норм життя. В уста професора вкладено протести та філіппіки проти тієї самої дійсності, що постала внаслідок таких же оперативних втручань у суспільний лад, які сам він практикує з живими організмами.
У творах муженського циклу Винниченком досить докладно розроблена тема Івана — Іваншца, щоправда, Іван для нього — це уособлення людської індивідуальності, тоді як Іваншце — символічний образ народу, нації, натовпу (“пролетарське Іваншце”, “емігрантське Іванише”, “світове Іванише”, “галицьке Іваншце”, “українське Іваншце”). Почасти герої творів носять похідні від імені Іван прізвища — родина Іваненків у “Слово за тобою, Сталіне”, їхній син Івасиктощо.
При цьому розмірковуючи доволі часто над екзистенціальним статусом “Івана” та “Іваншца”, Винниченко зазначав, що всупереч тому, що деякі вчені, зокрема Г.Лебон, вважають, що війна перемагає страх смерті й особисті інтереси індивіда, “річ зовсім не у війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іваншца значно дужчий за інститут Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 16 лютого 1936 р.). Подеколи траплялося, що «Іванами”, “Іванцями” письменник називав у щоденнику своїх недоброзичливців: “Знову вилаяв мене “Іван” — якийсь співробітник Донцова. І знову (навіть з дивуванням) помічаю, яка цілковита байдужість до виявів оцінки цього чергового Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 20 червня 1936 р.).
Роман “Вічний імператив” (1936) спершу навіть мав назву “Бог-Івани-ще” (“Радіо-Гармата”). У щоденнику письменник так характеризує його: “ Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, все-благе, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини. Тож Іваншца нема — порожнеча, нуль” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). З другого боку, Винниченко, обстоюючи державну незалежність “українського Іваншца” як народу, часто наголошував на індивідуальній інертності “українських Іванів” як у процесі ініційованого ним плебісциту щодо незалежності України, так і у ставленні до діячів української культури, картаючи, наприклад, “галицьке Іваншце” за байдуже ставлення як до хвороби В.Стефаника, так і до нього самого. 10 березня 1938 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68) Винниченко занотовує: “У Франції мене часом називають “найбільшим письменником”. Івани дозволяють, щоб їхній “найбільший письменник” замість того, щоб писати книги, копав землю. Івани охочіше дозволять, щоб “найбільший
70
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
письменник” помер собі з голоду. Це показує рівень розвитку (інтелектуального, морального, національного) укр. Іванів. За це їх можна пожаліти. Але не можна ні пожаліти, ні виправдати того самого письменника. Коли він не робить всього, що залежить од нього, щоб робити ту роботу, яка є корисніша для отих самих Іванів...” І далі запис від 29 січня 1939 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 69): “Укр. Іваншцу такі, як я, сини, не потрібні”.
Існує у творчості Винниченка та Булгакова ще один момент подіб-ності-відмінності. Ідеться про ставлення обох письменників до церкви загалом, її розгрому, переслідування й арешту патріарха Тихона, появи обновленської церкви, масових страт духівництва. Зокрема, ім’я патріарха Тихона промайнуло в газетних нарисах Булгакова “Москва краснокамен-ная” (липень 1922) і “Бенефис лорда Керзона” (травень 1923). Про боротьбу між живою, традиційною та автокефальною церквами на Україні він писав у нарисі “Киев-город” (липень 1923) і навіть виділив цю тему в самостійну — розділок під назвою “Три церкви”. Інтерес до неї відбитий і в щоденнику російського письменника, де 11 (28) червня 1923 р. зазначено, що патріарха Тихона випустили з в’язниці, і не без подиву, говориться про пом’якшення його позиції стосовно радянської влади. “Неймовірний конфлікт нині в церкві. Жива церква біснується. Вони хотіли п(атріарха) Тихона усунути, а теперь він виступає, служить еіс.”8.
Винниченко хоч відразу після еміграції не виявляв особливої уваги до долі російської православної церкви, зате під час Другої світової війни у його щоденниках знаходимо чимало нотаток про відновлення Синоду та ту роль, яку йому відводив “вождь народів”: “Сталін має намір визнати “Святіший Синод” і дозволити його існування, себто існування другої партії. Поруч з партією комуністичною” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 73; Кн.ХХХИ, 1 вересня 1943 р.).
Зовні ані Булгаков, ані Винниченко не справляли враження надто релігійних людей. Водночас їх не можна назвати невіруючими. Наприклад, перша дружина Булгакова Т.Лаппа свідчила: “Ні, він вірив. Тільки не показував цього... ніколи не молився, до церкви не ходив, але вірив”’. Приблизно те ж саме стверджувала і О. Булгакова у розмові з М.Чудако-вою10. Щоправда, письменник менше всього нагадував ортодокса, і ледь не авторські думки висловлює в романі “Біла гвардія” Олексій Турбін, який заявляє про свою повагу до віри, але водночас радить тяжкохворому Іванові Русакову надто не захоплюватися релігійними писаннями і не перетворювати ідею Бога на ідею фікс.
Подібні думки висловлював про церкву та релігію й Винниченко у своїх щоденниках. 13 березня 1945р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. XXXIV) він занотовує: “Не досить сказати собі чи навіть прилюдно і цілком щиро та переконано: я не вірю в бога, я — атеїст, щоб перестати буги релігійни-ком у своїм способі думання, почування і діяння. Щоб стати справжнім
71
Сиваченко Г.М.
антирелігійником, треба довго і настійно боротися в собі з усім спадковими нагіпнотизованими нахилами”.
Подеколи обидва письменники дозволяють собі й іронізувати над церковниками (зокрема й у пресі), що частково відчувається в нарисі Булгакова “Киев-город” та в щоденнику Винниченка. “Релігію, віру в Бога в надприродну силу, дуже часто називають реакційним ученням, опіумом, злом і т. і. Зло якого-будь учення в тій чи іншій вірі, є в тих стражданнях, яких те учення завдає людству безпосередньо чи посередньо. Страшний не Бог сам по собі, а ті муки, які завдавались людям за нього, він страшний як запона, якою прикривається егоїзм, паразитизм, визиск, насильство, панування людей над людьми. Большевизм виступив був проти релігії й Бога, як захисник проти зла, але хутко сам став джерелом зла і взяв релігію і Бога собі на підсилення. Нищити треба не віру в Бога, по-надприродну силу, а страждання людей. Найкраща віра, коли вона є джерело і причина страждання народів, є зло і проти нього треба боротись, чи то є віра в нього, грізного, мстивого, караючого триєдиного Саварта чи віра в злого, мстивого караючого триєдиного Маркса-Лєніна-Сталіна. Чи Христом, чи Марксом люди прикривають свій егоїзм, паразитизм, свої набухлі інстинкти панування й визиску — все одне це є зло і його треба нищити всіма силами, як чуму чи холеру” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, ЗО серпня 1946р.). Тим не менше український письменник рішуче й різко засуджував політичні переслідування церковних діячів, знущання над вірою й блюзнірське ставлення до моральних засад християнства.
Аналіз філософської фантастики Винниченка і Булгакова дозволяє передусім підтвердити думку про те, що в їхній творчості була яскраво виражена тенденція до кристалізації антиутопічної структури з конкретною розвінчувальною оповід дю про тогочасну дійсність.
До основних рис художньої структури антиутопічних творів Булгакова і Винниченка належить і двоплановість художньої побудови. Оповідь “працює” водночас і на послідовне розгортання науково-фантастичного сюжету, і на створення “другого” зображення, яке місцями немовби вимальовується за першим і просвічує крізь нього. І це друге зображення пов’язане вже не з біологічними та природними проблемами, а з су-спільно-історичними подіями в Росії, Україні, Європі, світі. Власне тут наявні два подумки співвіднесених хронотопи. Читач увесь час опиняється то в одному, то в другому просторово-часовому вимірі — уявному й реальному. Якщо в прямому значенні “Червоний промінь” — це конкретний, хоча й уявний радгосп із річкою, вербами та луками (де й розігрується трагедія: на дружину Рокка напав величезний змій), то в уявному просторі це вже ціла країна. Те ж саме можна сказати про Винниченкову Німеччину-Україну, сонячну машинку, яка виступає то реальним знаряддям вироблення хліба, то символом соціалізму, Івана-Іванише.
72
Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст
Зрозуміло, далеко не кожна образна деталь лягає відразу в обидва плани. Інакше перед нами був би не художній твір, а ница схема-шифровка. Між тим, Винниченко, як і Булгаков, володіє мистецтвом не тільки інтелектуальної гри, а й яскравого, пластичного зображення, і одне невіддільне від другого. Зберігається предметна конкретність, живописна повнота втілення сюжету. Інакше кажучи, повнокровно живе й розвивається науково-фантастична дія, але навколо неї увесь час виникають своєрідні алюзійно-асоціативні напливи.
Живою, схвильованою й безкомпромісною реакцією на сучасність були антиутопії Булгакова і Винниченка, які, здавалося б, у цілковито нестерпних умовах знайшли спосіб висловити власне ставлення до того, що відбувається — причому виразити не тільки в узагальнено-притчовій, параболічній формі, а й певною мірою на рівні конкретно-історичних оцінок.
Примітки
1 Бельш А. Москва. — М., 1926. — Т.1 Московский чудак; Т.2. Москва под ударом.
1 Зеров М. “Сонячна машина” як літературний твір. — С. 1 ЗО.
3 Винниченко В. Щоденник. — Т2. — С. 492-493.
4 Никольский С. Над страшщами антиугопий К-Чапека и М.Булгакова (Позтика скрьггах мотивов). — М., 2001. — С. 41.
5 Там само.
6 Знгельс Ф. Письмо Бере Ив. Засулич от 23 апреля 1885 г. //Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. — М., 1964. -Т 36. — С. 263.
7 Гроссман-Рошин И. Стабилизаїшя интсллигентньїх душ и проблеми литературьі // Октябрь. — 1925. — № 7. — С. 127-129.
8 Булгаков М. Дневник. — С.51 (Цит. за: Никольский С. Над страницами антиугопий К.Чалека и М.Булгакова. — С.57).
9 Прмшвин Л. Чертовщина в американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. — М., 1991. — С.63.
10 Чудакова М. О мемуарах и мемуаристах (Вместо послесловия) // Воспоминания о Михаиле Булгакове. — М., 1988. — С. 489.
Сиваченко Галина Миколаївна.
Пророк не своєї вітчизни: експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст:[монографія]/ Г.М. Сиваченко; Національна академія наук України; ред. Н. Сурич — К. : Альтернативи, 2003. — Бібліогр. в прим.. — Імен. покажч.: с. 272-277. — 280 с., ISBN 966-7217-96-5
Монографія присвячена висвітленню літературної та історіософської спадщини Володимира Винниченка доби еміграції з її гострими актуальними ідеями, незвичними для української літератури формами, новою постановкою проблем моралі та етики, а головне — процесу формування нового художнього мислення, яке вповні відповідало пошукам європейської культури першої половини XX ст. Окреслено також проблему співвідношення емігрантської та експатріантської літератури, виділено їх кореневі відмінності.
Роман «Сонячна машина» розглядається не лише як унікальне явище української літератури, а й у його стосунках з контекстом антиутопії XX ст. (Є.Зам'ятін, М.Булгаков, КЛапек, О.Гакслі та ін.) Трактат «Конкордизм» проаналізовано в дискурсі провідних етико-філософськими течій доби (буддизм, ніцшеанство, фройдизм, екзистенціалізм тощо). Твори муженського періоду «Лепрозорій», Вічний імператив», «Нова заповідь», Слово за тобою, Сталіне!» включено в русло європейського політичного роману (А.Мальро, К.Чапек, А.Кестлер, І.Еренбург, Дж. Орвелл та ін.), а також проаналізовано у співвідношенні з поглядами Л.Троцького під кутом зору «тоталітарного наративу». Велика кількість матеріалів, зокрема щоденники, вводиться в науковий обіг уперше.
ВСТУП С. 7
БІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІЯ:
щоденники В. Винниченка і проблема історико-культурної та особистісної репрезентації. С. 13
«СОНЯЧНА МАШИНА» І РОМАН_АНТИУТОПІЯ ХХ ст. С. 24
В. Винниченко і Є. Зам'ятін С. 30
В. Винниченко і К. Чапек С. 42
В. Винниченко і М. Булгаков С. 64
Драми про нових Адамів
(К. і Й. Чапеки «Адам — Творець» — В. Винниченко «Пророк» — М. Булгаков «Адам і Єва») С. 74
В. Винниченко і О. Гакслі С. 85
В. Винниченко і А. Платонов С. 89
В. Винниченко у магічному колі німецького експресіонізму С. 92
ТОПОС «ВТРАЧЕНОГО РАЮ» АБО «ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО» В ТВОРЧІЙ ДОЛІ В. ВИННИЧЕНКА
ТА ПИСЬМЕННИКІВ — ЕКСПАТРІАНТІВ 20-30-х рр.
(«Поклади золота» В. Винниченка — «Машенька» В. Набокова — «Вечір у Клер Г. Газданова») С. 107
ПОШУКИ РАЮ В СОБІ:
«КОНКОРДИЗМ» У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ ст. С. 122
Конкордистська парадигма у контексті Живої Етики С. 125
Вчення Епікура як підвалина конкордизму С. 127
Конкордизм як необуддизм: Шопенгауер — Ніцше — Винниченко С. 130
Становлення психоаналітичного дискурсу:
Винниченко і фройдизм С. 141
Конкордизм у контексті французького екзистенціалізму С. 150
«Конкордизм» і «позитивний екзистенціалізм» Н. Аббаньяно С. 166
Конкордистська парадигма і постулати еволюційно-епістемологічної етики С. 175
Конкордизм у постструктуралістському дискурсі С. 183
ОБРАЗ АВТОРА ТА ОБРАЗ ІДЕЇ В ІСТОРІОСОФСЬКИХ РОМАНАХ 30-років
«Лепрозорій»: текст роману в контексті історії та долі С. 185
«Вічний імператив» Винниченка і «Повстання мас» Ортеги-і-Гассета С. 194
МУЖЕНСЬКИЙ ЦИКЛ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РОМАНУ С. 206
В. Виннченко і Дж. Орвелл С. 216
В. Винниченко і А. Кестлер С. 223
«Подвійна зірка»: Винниченко — Троцький С. 237
ВИСНОВКИ С. 251
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК С. 272