Відомий літературознавець Олександр Білецький стверджував, що перший науково-фантастичний роман Ю. Смолича «Останній Ейджевуд» — «видатна агітка, а не художній твір» , й інші критики поділяли цю думку. Це не відбило в Ю. Смолича охоту до написання наступного ідеологічного роману під назвою «Господарство доктора Гальванеску», який вийшов друком 1929 року. Те, що цей твір був значно краще сприйнятий як читачами, так і критиками, підштовхнуло Ю. Смолича до написання його продовжень, якими стали «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932) і «Що було потім» (1934). Урешті-решт, ці романи утворили трилогію, названу «Прекрасні катастрофи», яка була надрукована 1935 року й потім перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір. По суті, трилогія Ю. Смолича складається із серії захопливих пригодницьких романів, об’єднаних образом енергійної радянської дівчини Юлії Сахно. Радянська влада схвалювала часті перевидання твору, тому що їй імпонували ідеологічні засади «Прекрасних катастроф».
Антагоніст у «Прекрасних катастрофах» Ю. Смолича, доктор Гальванеску, є типом класичного капіталіста, експлуататора пролетаріату. Він керує великою кількістю заводів у Румунії, вербуючи на роботу економічно залежних утікачів-емігрантів з колишньої Російської імперії. Для того щоб перетворити цих людей на слухняних рабів, доктор Гальванеску хірургічно видаляє в них їхні власні мізки, замінює їх на радіопередавачі й у такий спосіб перетворює своїх нових найманців на роботів. Нелегальні операції доктора Гальванеску викриває його медсестра, Юлія Сахно, яка насправді є радянським таємним агентом. Разом зі своїми колегами-шпигунами Юлія руйнує бізнес-імперію доктора Гальванеску, ув’язнює лиходія, а потім застосовує до нього його власну хірургічну технологію видалення мозку й встановлення радіопередавача. З допомогою інших агентів вона таємно вивозить Гальванеску до Радянського Союзу. Там його беруть під свою опіку радянські лікарі, які не лише замінюють йому мозок, але й роблять з Гальванеску лояльного й суспільно корисного радянського громадянина. Химерний сюжет трилогії Ю. Смолича містить недвозначну підтримку марксистської ідеології, яка спирається на віру в природню доброту всіх людей і впевненість, що причиною всього суспільного й особистого зла є корумповане капіталістичне середовище. Отже, основний ідеологічний урок «Прекрасних катастроф» Ю. Смолича такий: навіть дуже розбещений і злий індивід може виправитися за допомогою корекційного виховання й позитивного впливу соціалістичного оточення.
В анналах радянської літератури Юрій Смолич майже однозначно виголошується патріархом української наукової фантастики. Дійсно, він був одним з перших її творців. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір, але з цього не випливає, що Ю. Смолича слід оцінювати як фундатора української фантастики. Як бачимо з попередніх розділів, є кілька вартих уваги письменників, що вплинули на формування жанру наукової фантастики в Україні. Але не буде помилкою назвати Ю. Смолича основоположником української ідеологічної фантастики. Він був визнаний і став об’єктом наслідування для українських письменників-фантастів, які поділяли його політичні переконання. Прикладом може бути перший науково-фантастичний роман Володимира Владка «Ідуть роботарі», який вийшов друком 1931 року. У ньому В. Владко зображує ідеологічну боротьбу між пролетаріатом і капіталістами Сполучених Штатів. Власники підприємств створили певну кількість радіоконтрольованих роботів для роботи на охоплених повстанням заводах, сподіваючись, що це змусить робітників припинити їхній страйк. З допомогою, отриманою від Радянського Союзу, американським робітникам удається переорієнтувати сигнал, спрямований роботам, і здобути контроль над їхніми діями. Урешті роботи вливаються в ряди страйкарів і не тільки забезпечують перемогу повстання, а й запускають соціальну трансформацію суспільства, перетворюючи Сполучені Штати на соціалістичну країну.
Перше осмислення теми роботів в українській науковій фантастиці наявне в романі Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Головний герой, доктор Гальванеску, запитує: «Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті чи інші виробничі функції?» . Гальванеску не в захваті від таких розробок і піддає їх сумніву, адже багато матеріалів і зусиль «попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків...» . Гальванеску вважає, що роботів треба конструювати не на механічній основі, а за біологічними принципами — і доводить це не шляхом теоретичних міркувань, а безпосередньо на практиці.
Доктор Гальванеску починає монтувати своїх роботів, досягши успіху в адаптації людського організму до масового виробництва біологічних роботів. Він здійснює її шляхом виконання складної операції, яка включає заміну крові хімічним розчином, видалення мозку й встановлення на його місце радіоприймача, а також зупинку процесів травлення. Крім того, для цих процедур доктор Гальванеску використовує не трупи, а живих людей. Після такого втручання люди стають сумлінними робітниками: ні на що не скаржаться, не влаштовують страйків і завжди підкоряються командам Гальванеску, які передаються по радіо. Колосальне господарство доктора — його величезна вілла, фабрики й плантації — тримається перш за все на біонічних роботах, які були виготовлені з живих людських організмів.
Що намагається повідомити читачеві Ю. Смолич, зображуючи роботів, створених доктором Гальванеску? Якщо звернутися до перипетій роману, здається, що головна мета письменника — донести думку: такі крайні форми експлуатації можливі лише за капіталістичних режимів Румунії та інших європейських країн. Ю. Смолич ілюструє цю тезу за допомогою пригодницького сюжету. Під час свого тимчасового перебування на Заході Юлія Сахно, молода аспірантка з Радянського Союзу, виявляє, що в основі величезного господарства доктора Гальванеску — негуманне застосування наукових знань задля особистої влади й прибутку. З’ясувавши, як доктор створює роботів, Юлія Сахно не лише успішно уникає кількох замахів на своє життя, але й захоплює Гальванеску та випробовує на ньому унікальну операцію, яку він сам винайшов. Так вона перетворює доктора на слухняного робота й таємно провозить його до Радянського Союзу.
Однак, хоч це й не одразу помітно, Ю. Смолич пише свій пригодницький роман з дещо іншою метою. Вчитавшись уважніше, можна зрозуміти, що автор намагається полемізувати з Карелом Чапеком про технічну здійсненність створення роботів і кінцеву мету, яка його стимулює. У п’єсі К. Чапека після відкриття способу отримання синтетичної протоплазми доктор Россум починає виробництво роботів, аби звільнити людство від важкої й нудної праці. Тіла роботів доктора Россума не сконструйовані відповідно до людської анатомії, але це розумні істоти, здатні думати й говорити, а дехто з них вільно володіє чотирма мовами. Доктор і його молодий небіж створюють величезну корпорацію і продають своїх роботів у світових масштабах.
Очевидно, Юрій Смолич не поділяє переконань К. Чапека щодо можливості масового виробництва розумних біонічних роботів. Ю. Смолич не сприймає також і Чапекових прогнозів щого майбутнього повстання роботів проти людства. У романі «Господарство доктора Гальванеску» український письменник стверджує, що роботів на біологічній основі можна створити лише з живих людей, і після такого перетворення в них зникне будь-яка психічна активність, отже, роботи, які будуть у змозі лише виконувати людські команди, ніколи не повстануть.
Інші українські фантасти не наслідували ні полеміку Ю. Смолича з К. Чапеком, ні особливості зображення роботів вітчизняним письменником. Це очевидно з твору Володимира Владка «Ідуть роботарі» (1931), другого в українській науковій фантастиці, присвяченого темі роботів. У романі В. Владка роботи відіграють важливу роль, але їх не виготовляють з людських тіл. Навпаки, автор зображує механічних роботів, зроблених із заліза, що отримують вказівки й енергію через радіопередачі. Тож не дивно, що їх постійно називають «жахливими залізними потворами», яким «бракує людської свідомості» . Американський винахідник і його магнат-господар добре знають, що можливості їхніх роботів, або «роботарів», як називають їх у романі В. Владка, обмежені, тож не вважають за доцільне заміняти живих робітників на роботів, адже «залізні потвори» «коштували надто дорого й потребували забагато дорогої енергії» . І хоч роботи виконують певні завдання на заводі, головне їхнє призначення — бути штрейкбрехерами. Американські робітники-страйкарі швидко виявляють, що їхні «залізні вороги» не надто вправні, і з допомогою Радянського Союзу робочим вдається перепрограмувати роботів і надіслати їм інші інструкції по радіо. Так страйкарі перемагають і разом з роботами починають соціальну революцію в США.
Порівняно з роботами, зображеними К. Чапеком, роботи Ю. Смолича не більше ніж зомбі, а так звані «роботарі» в романі В. Владка — грубі «залізні потвори». Багато в чому вони нагадують бездушний автомат, так звану «залізну людину», описану американським письменником Едвардом Ф. Еллісом у романі 1868 року «Парова людина прерій» («The Steam Man of the Prairies»). «Залізні потвори» В. Владка мають небагато спільного з «механічними роботами» у творах його сучасників. Наприклад, роботи, описані Едмондом Гамільтоном в оповіданні «Металеві гіганти» («The Metal Giants»), опублікованому 1926 року, мають «електронний мозок», думають і діють самостійно, а енергію отримують від атомної батареї, вбудованої в їхні тіла. І хоч ані Ю. Смолич, ні В. Владко не додають до концепції роботів нічого нового, їм, тим не менш, вдається ввести до наукової фантастики нові уявлення, підпорядковуючи зображення роботів соціалістичній ідеології. Отже, Ю. Смолич звертається до теми роботизації, аби поширити думку, що експлуатація людини людиною існує лише в капіталістичних країнах, а В. Владко наголошує на торжестві соціалізму в прийдешній глобальній соціалістичній революції під проводом СРСР.
Хоч Ю. Смолич і В. Владко були сучасниками К. Чапека, жоден з них не наслідував тенденцію до зображення «повстання машин», яка стала популярною в 1920-і роки після появи Чапекової п’єси «R.U.R.». Очевидно, українські письменники не поділяли думок К. Чапека щодо всемогутньої технології, яка забезпечила б масове виробництво розумних людиноподібних машин. На противагу цьому обидва автори вважали, що ідеологія виявиться потужнішою за технологію, тож вони подали своє бачення роботів, покликане продемонструвати перемогу соціалізму над капіталізмом. Панівна роль ідеології підтверджується не лише наведеним вище досить «грубим» зображення перших роботів в українській літературі, але й повною відсутністю теми роботизації у вітчизняній науковій фантастиці в наступні 25 років.