В этом киевском доме по ул. Ленина, 53, в квартире на 2-м этаже с высокими потолками, в зале были гардины (см. на фото). За дальней из них на подоконнике лежала «Вечірка». Я, семилетний, прятался за гардиной и развлекался тем, что выщипывал пальцами заметки об искусственных спутниках Земли, о «Луноходах», победах киевского «Динамо» , игре «Сокола» и т.д. Там был на 3-й странице клуб то ли діда Панаса, то ли Котигорошка, то ли ещё какого-то юмористического персонажа.
А тётя Фира потом падала в обморок от мысли, что у неё завелись мыши. Когда на вазе осталась полусодранной золотистая этикетка, стало ясно, что это не мыши. И мне жаль, что я не сохранил эти «вырезки» на память о тех событиях давно минувших дней. Дядя Саша был кондитером, однажды на свадьбу племянницы испёк трёхэтажный торт, в центре которого находилась бутылка шампанского. Тётя тоже неплохо готовила, и прохладная веранда, размером с приличную комнату, была заполнена различными вкусными блюдами. Туда, конечно, было не зайти, можно было только посматривать через окно.
Удивительно, но детская память такая цепкая на названия и фамилии...
А в газетах были примерно такие очерки и заметки:
«Вже біля ваших ніг мінчани,
«Зеніт», і «Крильця», й ростовчани...
І дуже вірять всі кияни,
Що першість вже у вас в кармані».
12 серпня 1962 року перший українець полетів у космос. Ним став Павло Романович Попович.
Що про це писали у ті дні українські письменники фантасти?
Звісно, комуністична епоха, тиск партійних апаратників, у тому числі і від літератури, але…
Відчуйте різницю.
ЧУДО
Американські вчені й інженери (та й весь світ, зрештою!) дивуються нашим успіхам у космонавтиці. А ми не дивуємося! Бо ми знаємо, добре знаємо, що таке радянська людина і що вона може здійснити для блага всього людства, особливо, коли вона озброєна могутньою радянською наукою і технікою. Чого ж нам дивуватися? Адже все це доведено і подвигами старшого покоління в перші роки соціалістичної революції, і героїзмом захисників Радянської Батьківщини в часи Великої Вітчизняної війни, і дальшими успіхами наших людей, які переможно будують комунізм.
Ми пишаємося тим, що лави наших героїв-космонавтів дедалі зростають і міцніють: вчора їх було двоє, а сьогодні вже четверо. І це — тільки початок!
Володимир ВЛАДКО
***
ШЛЯХ У БЕЗМЕЖЖЯ
Здрастуй, Павлуша. Здрастуй, Павло. Здрастуйте, товаришу Попович! Слово серця хочу сказати тобі, вам... Пробач, хвилююсь, і не можу збагнути, як краще звертатись — ти чи ви! А втім, до чого це офіційне «ви». Хоч ти і підполковник, а може, нині вже й полковник чи генерал — яке це має значення. Головне те, що це — чудо. Ти, твоя слава, твій зоряний шлях, від звичайного Узина до воріт у Безмежжя. Ти своїм подвигом і всі колеги, друзі твої, довели, що просте і велике йде рядом, що найвеличніші найкосмічніші завдання доступні всім людям. Треба лише захотіти, міцно, мужньо, з любов’ю до справи і людей...
Ти захотів цього. І вийшов з сторінок книг. Ти зруйнував бліді схеми письменників, журналістів, фантастів; сповнив ледве помітні риси кров’ю, плоттю, духом, жвавим словом, радістю, розумом — і прорубав одну з перших стежин серед Космічної Тайни.
Ніколи не заросте ця стежина. По ній підуть і вже ідуть нові й нові герої, вони розширять стежки в широкі вселенські траси, які з’єднають нас, людей Землі, з далекими Братами по розуму. Яке завдання може бути величнішим?
Нема такого.
Немало прекрасних скарбів внесла Україна рідна в спільну скарбницю світової культури, науки, труда. Скільки чарівних і прекрасних імен. Леся Українка, Великий Тарас, титан Франко, чарівник Лисенко і ціла плеяда сучасних героїв праці та творчості. І ти — простий, веселий хлопець з Київщини — заслужено станеш в славетну когорту героїв нації, які возвеличують свою родину, народ свій, свою Землю — Землю, яка віднині входить в Космічну Спілку Світів...
Я прозріваю в майбутнє: наші кораблі сягають сусідніх планет, наші смоленські, київські, казахські, сибірські хлопці та дівчата ходять по таємних стежинах інших світів... Я бачу, як починають зеленіти земними деревами і травами пустельні простори, як над мертвими колись кулями речовини з’являється животворна атмосфера... Я бачу, як до рідної Землі мчать химерні чарівні кораблі наших Братів... Я бачу, як збираються десь у просторі вселенські форуми різнопланетних істот... Вони об’єднуються дружбою, любов’ю, творчістю, і кінця нема тій творчості, тій торжествуючій ході Розуму...
Славен будь, Павлуша, Павле, товаришу Попович, наш простий і щирий земляче! Славен будь за те, що одним з перших прокладав траси в казкову Космічну Епоху людства...
Олесь БЕРДНИК
***
Здрастуй, срібний Місяцю!
В. М. ВЛАДКО, письменник
Бувають події, про які можна мріяти, навіть вірити, що вони обов''язково відбудуться. Але коли така подія настає, людина відчуває себе приголомшеною, неначе вона відразу з світу тверезої реальності потрапила у світ фантастики, і, розгублена, не знає, як зібратися з думками.
Так сталося зі мною, коли я почув про запуск другої радянської космічної ракети до Місяця. Роками, ні, навіть десятками років, я був захоплений ідеєю про міжпланетні подорожі. Свідченням цього є хоча б мій роман «Аргонавти Всесвіту», в якому я разом з читачами побував (у мріях, звичайно!) на далекій Венері. І десь у глибині душі в мене жевріла надія, що, може статися, ще за свого життя я стану свідком реальної, бодай первісної спроби людства вирватися за межі земного тяжіння
Здавалося б, у якійсь мірі я уже був підготовлений до того, що стало реальністю в наші чудесні дні. Проте я не маю слів, щоб описати хвилювання яке охопило мене при звістиі про запуск нашої другої космічної ракети, а ще більше—коли я слухав повідомлення, що ракета досягла Місяця в точно призначений чагі
Чи уявляєте ви собі, що то значить влучити у далекий Місяць міжпланетною ракетою*
Ми поважаємо стрільця, який влучає кулею в далеку нерухому ціль: це майстерність Ми здивовано розвели б руками, довідавшись, що якийсь надмайстерний стрілець з вікна швидкого поїзда влучив у далеку ціль, яка теж швидко рухається. Але все це — дрібниці порівняно з тим, що сталося в ніч з 13 на 14 вересня 1959 року. Радянськ вчені запустили в міжпланетний простір ракегу, яка. описавши в космосі складну криву довжиною близько 380 тисяч кілометрів, влучила в Місяць! Ракета вирушила з Землі що мчить по'' своїй орбіті у Всесвіті, і з точністю до кількох хвилин влучила в Місяць, який також мчить своїм шляхом у міжпланетному просторі!
Голова паморочиться при самій думці про неймовірну складність і точність не тільки попередніх розрахунків наших радянських учених, але й подальших обчислень фактичного шляху ракети з тим, щоб керувати нею в космосі. Адже помилка в часі всього на секунди або на сантиметри в напрямі, помножена на космічні швидкості Землі й Місяця і на відстань у 380 тисяч кілометрів, могла б звести нанівець усі сподівання...
Помилки не сталося. Радянські вимпели — на Місяці! Радянська наука на весь світ проголосила:
— Здрастуй, срібний Місяцю! Маєш наші вимпели — незабаром чекай і наших живих представників, радянських сміливих космонавтів!
Справді, якщо за неповні два роки, які минули з часу запуску першого відносно невеличкого радянського штучного супутника Землі вагою понад 80 кілограмів радянська передова наука встигла підготувати другу космічну ракету, останній ступінь якої важить більш як півтори тонни і досягти Місяця, то хіба ж не на найближчій черз; стоїть здійснення міжпланетної подорожі вже не самого апарата, а людей?..
Буде, буде й це! Незабаром буде. бо. слово честі, ніщо вже не здається фантастикою за наших казкових радянських часів!
***
Ювілей письменника.
Суботнього вечора двері Республіканського будинку літераторів були широко відкриті для тих, хто прийшов щиро привітати письменника Владка з його шестидесятиріччям.
Вже тридцять років радують нас твори Володимира Миколайовича, сміливі польоти його мрій, мужні стійкі персонажі. А книжки ці читають не тільки на нашій землі, а вже, навіть, і у далекій Японії.
І нікого не здивувало, що у залі, поруч з відомими літераторами, сиділи хлопчики й дівчата з піонерськими галстуками. Адже, як влучно підмитив хтось із гостей, вік читачів Владка — від семи до семидесяти.
Письменник Юрій Смолич, який відкривав вечір, а згодом — і академік Олександр Білецький, говорили про те, як добре, що у нашій українській літературі є такий письменник, як Владко — великий друг фантастики, що дуже сміливо заглядає на багато років уперед.
Ювіляр отримав багато листів. Зокрема, Наталя Забіла прочитала привітання від Спілки письменників України, Юрій Збанацький — від Спілки письменників СРСР.
Юні астронавти прийшли привітати людину, що майже двадцять п«ять років тому вже написала про радянських дослідників, які штурмуватимуть Венеру.
Що ж, можливо, якраз серед цих дітлахів є майбутні Колумби зоряних просторів, які перетворять найсміливішу фантазію у дійсність.
Володимира Миколайовича поздоровляють актори театру російської драми імені Лесі Українки.
Те, що привітання Юрія Тимошенка і Юхима Березіна, відомих як Тарапунька і Штепсель, було по-справжньому дотепним, може засвідчити наша кінокамера...
І нарешті, виступив, як то кажуть, сам винуватець урочистих зборів. Володимир Миколайович Владко говорив про радість писати для нашого радянського читача.
Нариси від Сергія Чебаненка.
***
