Гримайло Я. Дивний криголам : перша піонерська експедиція за полярне коло / мал. В. Невського. – Харків ; Одеса : Дитвидав, 1935. – 100 с. : іл.

ЦЕ БУВ ПОЧАТОК

Харківські піонери ідуть зустрічати Отто Юльйовича — А де ж дістати

квітів? — Мирні переговори»— Зіна дав слово.

Це було в ті дні, коли всі кращі люди, кращі ребята нашої країни переживали велику радість.

Це було в ті дні, коли герої—полярні літуни—закінчили свої славні польоти і рапортували про те, що на місці ге¬роїчного табору челюскінців майорить лише червоний прапор перемоги.

Це було в ті дні, коли маленький хлопчик писав свої сповнені сердечністю вірші:

Челюскінці дорогинці,

Я ж весни боявся як!..

Та даремний переляк —

Вас врятовано однак.

Це було в ті дні, коли вся країна тяглася до вокзалів де проїздили, повертаючись із свого славного походу, мужні полярники. Коли всі палали бажанням зустріти, побачити, привітати і героічних врятованих і героічних рятівників.

Цю радість і це бажання переживали і харківські ребята. І от, коли начальник експедиції на „Челюскіні"—Отто Юльйович Шмідт—повертався до Москви, харківські ребята виділили невеличку делегацію для зустрічі.

Радісно, але й тривожно їхала делегація до Москви. На кожній зупинці ребята штурмували провідників, допитую¬чись, чи не запізнюється поїзд.

— Ну?

— От тобі й ну! Вже на п’ять хвилин запізнився.

З

— Нічого, він нажене,—заспокоювала себе і ребят Зіна, хоч серце у самої стискала тривога. Адже вони мали при¬їхати всього на дві години раніше від поїзду Отто Юльйо- вича. Запізняться і... Та ні, краще не думати. Не може бути! Вони повинні приїхати вчасно!

Поїзд прибув вчасно. Червоною загравою палав схід, віщуючи чудовий день.

— Насамперед треба роздобути квітів — сказав Микола Петрович. Письменник Микола Петрович Трублаіні очолю¬вав харківську делегацію.

— Обов’язково! Якнайпишніших. Але де? Всі крамниці ще зачинені.

— Спід землі викопаємо,— сказали ребята і рушили до міста.

— Ось, ось — квіткова крамниця.

Всі кинулися до неї. Але, поперще, квіткова крамниця була ще зачинена, а, подруге, сторож запевняв, що в крам¬ниці немає жодної квітки.

— Вчора увечері,— говорив він,—розібрали все до листочка.

— А звідкіль ви їх привозите?—запитав Микола Пет-рович.

— З квітникового господарства, — відповів сторож.

— А скажіть нам адресу цього господарства.

— Це можна,— відповів сторож і сказав ребятам адресу.

— Швидше,— гукнув Микола Петрович, і ребята про¬жогом кинулися до трамвая.

За півгодини вони вже стояли біля воріт квітникового господарства. На воротях висів великий замок.

Даремно ребята гукали, стукали у ворота — ніхто не обзивався.

— Лізь,— сказав Коля до Зіни, ставши на коліно і під-ставивши плечі.

За мить Зіна була по той бік воріт.

— Стій!—гукнув сторож і з дробовиком кинувся до неї.

Але Боря, що вже сидів верхи на воротях, підняв руки

вгору і гукнув сторожеві:

— Ми делегація. Ми просимо вас підійти до нас для мирних переговорів.

— Я вам зараз покажу мирні переговори, шибеники!— гукнув сторож і, войовничо кивнувши головою, пішов на¬зустріч.

— Дядечку,—почала Зіна і розказала сторожеві, хто вони і чого аж сюди забралися.

— Нам же треба зустрічати Отто Юльйовича, як же ми без квітів?

— По закону,— сказав понуро сторож,— мені б слід було вас одвести до комендатури і гарненько оштрафувати за таке безчинство. Але,— тут він усміхнувся і привітно додав,— для такої справи дам вам найкращих квітів.

І от у Зіни в руках пишний букет квітів.

А біля вокзалу тим часом уже була справжня демон-страція квітів. Великі квітучі букети несли дорослі, і вони гойдалися над головою в маленької на зріст Зіни. Ніжні пахучі левкої, троянди устеляли східці вокзалу, перон. Повінь квітів!

Важко було пробитися наперед. Мільйони вийшли зу¬стріти і привітати тоді Отто Юльйовича та його товаришів з щасливим поверненням.

Зіна втрачала вже надію навіть зблизька побачити слав¬них героїв.

— Поїзд! поїзд!

Всі кинулися назустріч. Заграв оркестр, залунали при¬вітні вигуки. Зустрінутий членами уряду, Отто Юльйович вийшов з вагону.

Що далі було, Зіна не бачила, бо тієї ж хвилини кілька рядів міцно зімкнулися і геть заступили її.

І раптом Зіна почула біля себе спокійний і чіткий голос Отто Юльйовича. Серце в неї радісно забилося.

— Дорогий Отто Юльйович, харківські піонери передають вам палке привітання, дають слово ще краще вчитися та організувати гурток юних дослідників Арктики,— сказала Зіна і вручила Отто Юльйовичу свій пишний букет.

Можливо, мрія поїхати в справжню полярну експедицію саме в цю мить і зародилася, вже не покидаючи ребят.

МРІЯ здійснюється

Вітаємо ваш задум!—Хочете послухати, як загинув Роберт Скотт?—

Ура! Качати Гришу!

Минуло кілька місяців. Ребята виконали те, що обіцяли Отто Юльйовичу. При Харківському Палаці піонерів і жов^ тенят вони організували перший у Союзі клуб юних дослід-ників Арктики.

Організацією клубу керував письменник Микола Пет-рович Трублаіні. Він раніше брав участь в арктичних експе-диціях на криголамах „ЛіткеіС, „Сибірякові „Русанов“. Написав для ребят багато книг про Арктику та її освоєння.

З перших же днів своєї роботи клуб установив радіо-зв'язок із зимовниками полярних станцій.

„Вітаємо ваш задум: відкриття клубу юних дослідників Арктики! Сподіваємося, що це буде хорошим залогом в справі виховання но¬вих кадрів полярників. Нас двадцятеро. Працюємо дружно. Поча¬лася полярна ніч. Ми зустріли її в цілковитій готовості. Горді вашою увагою. Раді діставати від вас запитання.

Колектив зимовників».

Таку першу радіограму отримали ребята від зимовників бухти „Тихої», що на землі Франца Йосифа.

Зразу завзято запрацювали окремі загони клубу: геофі-зики, геологи, штурмани, авіатори, зоологи, зв’язківці тощо.

Вечорами в центральній бібліотеці юного читача геофі¬зики вивчали метеорологію, гідрологію, земний магнетизм. Юні штурмани вивчали морські карти, історію мореплав¬ства в Арктиці, проектували моделі криголамів, шхун...

Ось і зараз на столі велика карта. Це карта Антарктики. Низько схилились над нею ребята. Вони вивчають маршрути видатних полярних експедицій. Шура червоним олівцем визначає шлях експедиції Роальда Амундсена, а Миша— синім олівцем шлях експедиції Роберта Скотта.

Ці два полярники майже одночасно вирушили до пів¬денного полюса. Північний полюс на той час був уже відкритий американцем Пірі. Роальд Амундсен і Роберт Скотт поставили собі за мету відкрити південний полюс.

§

І Роальдові Амундсену пощастило мету свою здійснити. Він перший досяг південного полюса, він зібрав багату колек¬цію мінералів, зробив цінні метеорологічні спостереження і щасливо повернувся. Зате Роберт Скотт, хоч і досяг південного полюса, але, повертаючись назад, трагічно за¬гинув.

Червоний олівець Шури швидко креслить широку лінію. Це шлях Роальда Амундсена до полюса і назад. А синій олівець Миші на зворотному шляху зупиняється.

— Ось тут місце, де загинув Роберт Скотт,— говорить Миша і малює на цім місці маленький чорний кружечок.

Ребята замислено дивляться на жалібний чорний круже¬чок. Миша говорить:

— А хочете послухати, чому і як загинув Роберт Скотт?

— Звичайно, хочемо,— в один голос відповідають ребята.

Тоді Миша починає розказувати:

— Другого жовтня 1911 року капітан Роберт Скотт з своїми тринадцятьма товаришами з миса Еванс вирушив до південного полюса. Шлях був надзвичайно важкий. Сні¬гові бурани просто збивали з ніг людей і коней. Коні, що везли різні наукові приладдя, харчі для експедиції тощо, зовсім знесиліли, і їх довелося застрелити. Дальший свій шлях експедиція продовжувала на собаках.

Четвертого січня капітан Роберт Скотт побачив, що харчів для експедиції не вистачить. Частину експедиції довелося йому відіслати назад, до місця зимової стоянки. А сам з лікарем Вільсоном, Боверсом, Оатсом і Евансом пішов далі на південь, пообіцявши повернутись не пізніше першої половини березня.

Але... в умовлений строк Роберт Скотт і його товариші не повернулися.

Про жахливу полярну драму, що трапилася з Робертом

Скоттом і його товаришами, довідалися аж через рік, коли члени експедиції, яких Роберт Скотт відіслав на місце зимової стоянки, вирушили на розшуки.

Після місячного подорожування крижаною пустинею, вони побачили в далині намет, В тому наметі і знайшли вони трупи каштана Роберта Скотта і його товаришів. Капітан Роберт Скотт загинув сидячи. До останньої хвилини він писав, свого щоденника, і цей щоденник є єдиним свідком драми Роберта Скотта і його товаришів,— закінчив Миша і почав перегортати велику книгу.

— А що це за книга?— запитав Шура.

— Це,— відповів Миша,— щоденник капітана Роберта Скотта. Якщо хочете, то я вам прочитаю про те, як за¬гинув Роберт Скотт і його товариші, з цього щоденника.

— Та читай же, читай. Або розповідай. Ти ж обіцяв...

Миша перегорнув кілька сторінок і почав розповідати,

інколи читати цікавіші місця.

— Четвертого січня капітан Роберт Скотт з чотирма товаришами попрощався з частиною експедиції і рушив до південного полюса.

П’ятого січня він уже записав до свого щоденника таке:

„Жахливий день... Дорога надзвичайно погана. Ми робимо не більше як два кілометри на годину, але й для цього потрібні неймовірні зусилля

— Шістнадцятого січня Роберт Скотт сподівався до¬сягти полюса. Ось що в ті дні записав він до свого що¬денника:

„У мовчазному напруженні ми швидко йшли вперед. У мене серце билося так, що, здавалось, готове було розірватись. Минуло ще півгодини. Боверс став ясно бачити в далині якусь чорну пляму. Ми пішли прямо на неї... і скоро побачили, що ця пляма була чорним прапором... Поруч з прапором покинене місце стоянки, собачі сліди — багато слідів — нам стало ясно: норвежці нас випе¬редили, Амундсен перший досяг полюса... Довкола нічого не видно, нічого такого, що хоч би трішки вносило різноманітності в моно¬тонність пейзажу... І в це жахливе місце добрели ми з такими труднощами і не маємо в нагороду навіть усвідомлення, що ми зробили це першими. Перед нами лежить тисяча п’ятсот кілометрів важкого шляху — тисяча п’ятсот кілометрів мук, холоду, голоду. Що робити? Мета мого життя, прощай!»

Шура, маленький синьоокий штурман* перебив Мишу:

— А чому Роберт Скотт так уболіває, що не першим відкрив полюс?-™ запитав він.

< — Бачиш, — відповів Миша, — для капіталістичного світу всякі рекорди мали і мають більше значення, ніж наукові спостереження. Капіталістам головне, щоб позадаватися було чим. Мовляв, дивіться, — це ми перші зробили! Це наші англійці відкрили полюс! Отож, Роберт Скотт знав, що коли він повернеться на свою батьківщину, то його не дуже то тепло зустрінуть.

— Які ж вони безсердечні, оті капіталісти,— сказав Шура і попросив читати далі.

— Далі, — сказав Миша,-—щоденник стає ще сумніший. Експедиція почала трагічно вибиватися з сил. Вільсон майже осліп від запалення очей та ще надвередив, послизнувшись, ногу. Оатс повідморожував ноги. Еванс скотився в ущелину льодовика і розбив собі голову так, що назавжди вибув із строю. Ось що пише про нього Роберт Скотт:

„Сімнадцятого лютого. Становище дуже серйозне. Еванс, зда¬ється, збожеволів. Сьогодні кілька разів вранці і після півдня він всякими дріб’язковостями заставляв нас усіх зупинятися, а тим ча¬сом ми існуємо, живлячись наймізернішими порціями, бо їжі нам вистачить тільки до завтрішнього дня. г)

Вісімнадцятого лютого. Жахливий день. Після гарного сну Еванс мав дещо кращий вигляд. Як завжди, він заявив, що почу¬ває себе добре і впрягся в сани. Однак, через півгодини у нього розв’язалася лижва, і він залишив упряжку. Дорога була жахлива... Через годину ми зупинилися. Еванс нас наздогнав, але дуже, дуже поволі. Через годину він знову відстав і попросив Боверса дати йому мотузок. Я крикнув йому, щоб він доганяв нас швидше, і він пообіцяв це зробити, як мені показалося, бадьорим голосом. Поминувши гору „Пам’ятник*4, ми побачили Еванса далеко позаду. Спершу ми зовсім не турбувалися. Зупинившись на привалі, на¬гріли чай і взялися до їжі. Але тому, що Еванса все ще не було, ми виглянули з намету і побачили, що він і досі дуже далеко.

і) По дорозі до полюса вони робили на певній відстані невеликі про¬дуктові склади. Говорячи про завтрішній день, Скотт має на меті по¬повнити харчові продукти з найближчого складу.

Нас охопила тривога, і ми всі на лижвах кинулися до нього. Я перший підбіг до нього. Жах скував мене від того вигляду, який мав Еванс. Він стояв на колінах, у розірваній одежі, з голими повідморожуваними руками, і диким поглядом позирав довкола. Коли я запитав його, що з ним трапилося, він поволі відповів, що не знає, що з ним було, але, що, мабуть, він був знепритомнів. Ми підняли його. Та, зробивши кілька кроків, він знову упав на сніг,—Еванс остаточно знесилів. Вільсон, Боверс і я побігли по санки, а Оатс залишився біля Еванса... Коли ми вернулися, Еванс був уже без пам’яті. А коли ми принесли його до намету, він зовсім захворів і о пів на першу помер*.

— Після смерті Еванса ще місяць блукали змучені по-лярники в просторах крижаної пустині. Та що далі, то швидше наближалася трагічна розв’язка- Оатс вкрай по¬відморожував ноги. Продуктів залишилося на кілька день. А йти ще далеко.

— Шістнадцятого березня капітан Роберт Скотт запи¬сав до свого щоденника:

„Наша трагедія в повному розпалі. Третього дня під час сні¬данку бідний Оатс заявив, що він далі не може йти і запропону¬вав залишити його в спальному мішку. Про таке, безперечно, не могло бути й мови, і ми просили провести нас хоча б до вечір¬нього табору. Він пішов. Але, мабуть, це для нього було великою мукою, бо він ледве плентався за нами, і ми з великими трудно¬щами пройшли ще кілька кілометрів. Вночі йому стало гірше. Ми бачили, що його кінець близький. Якщо ця моя книга буде коли- небудь знайдена, то я прошу передати такий факт: останні мрії Оатса були про матір. Ось як він загинув: він заснув минулої ночі в надії, що більше не прокинеться, але вранці він всетаки прокинувся. В цей час довкола нашого намету лютувала буря.

— Я вийду, •—сказав він, — і, можливо, деякий час пробуду там на дворі. Він вийшов і зник навіки в сніжному вихорі. Більше ми його не бачили.

Ми знали, що Оатс пішов на смерть, бо він вважав, що, бувши хворим, стає тільки зайвим тягарем для товаришів. Як тільки могли, ми намагалися утримати його від такого вчинку, але . він зробив, як герой. Ми троє, що зосталися, хочемо мати стільки ж мужності перед лицем смерті, яка, очевидно, вже недалеко».

— Так. Смерть справді була недалеко. Через кілька день закрутив шалений сніговий вихор. Мороз досягав 40 градусів. Іти далі не було ніякої змоги. Харчі вийшли зовсім, паливо теж. У холоднім наметі сім день дожи-дали змучені полярники поліпшення погоди; але марно. Сніжний вихор вирував з неймовірною силою. А сили полярників щохвилини танули. Першими від голодної і холодної смерті загинули Вільсон і Боверс. Роберт Скотт, зібравши, мабуть, останні сили, підвівся, попрощався із своїми товаришами і, накривши їхні тіла спальними мішками, взяв щоденника. Він сів дожидати своєї смерті. Двадцять п’ятого березня Роберт Скотт записав до щоденника останнє своє прохання:

„Коли б ми повернулися живими, я багато розповів би про мужність і сміливість моїх товаришів. І ці оповідання вразили б серце кожного англійця... Але, якщо ми готові віддати життя ради слави нашої батьківщини, то разом з тим я закликаю своїх зем¬ляків—-потурбуйтеся про наших рідних!»

Отак на віддалі всього одинадцяти кілометрів від най¬ближчої продуктової бази загинув Роберт Скотт і його то¬вариші.

— Не розумію, — важко зітхнувши, промовив Шура. — Невже ні літаками, ані чим іншим не можна було їх вря¬тувати? Врешті ж вони могли по радіо передати товаришам, і ті б на собаках виїхали до них.

Миша посміхнувся.

— Радіо? В ті часи радіозв’язку ще не було. Та й літаки тоді в Арктику не літали. Врятувати їх могли тільки біль¬шовики,— додав Миша.—Але ж тоді ще й радянської кра¬їни не було.

— Та невже там такі сильні завірюхи, що вони ніяк не могли пройти тих нікчемних одинадцяти кілометрів? — все ще не розуміючи, ніби сам до себе, промовив Шура.

— Щоб ти собі уявив, які сильні там вихорі, я тобі

розкажу один факт так, як його чув від знайомого поляр-ника, — сказав Миша, і почав оповідати.

Було це в 1931 році, на одній з полярних станцій Но-вої Землі. Молодий геофізик Лебедєв разом з начальником станції пішли змінити товаришів, що провадили гідрогео¬логічні спостереження на льоду. Пройти треба було не більше як півкілометра. Був ясний сонячний день. Вий¬шовши із станції, вони відразу побачили на льоду людей, що їх ото мали змінити. Та не встигли вони зробити сотні кроків, як налетів сніговий вихор. Сніг засліплював очі, не давав дихати, вітер валив з ніг, збивав з дороги. Дві години кружляли вони в божевільному сніжному вихорі. Але ні станції, ні людей, на зміну яким ішли, знайти вони не могли. Лебедєв зовсім вибився з сили. Іти далі він не міг. Тоді начальник станції, маючи надію добрести до будинку і викликати на допомогу людей, пішов сам уперед. Він падав, він ліз, розгрібаючи головою сніжні замети, він кричав, але кругом тільки снігова темна каламуть і хиже виття вітру. Останні надії зникли в начальника, коли раптом він стукнувся головою об віщось тверде. Це була стіна станції. Начальник наказав людям негайно шукати Лебедєва. Чотири години бродили люди, шукаючи молодого геофі¬зика. А коли вітер ущух, то побачили за кілька кроків від станції, що із снігового замету стирчали чоботи. Глибоко в снігу лежав Лебедєв. Він замерз.

— Ось які вони, арктичні бурі! — закінчив Миша.

Ребята замислились. Вони думали про те, які труднощі

лежать на шляху дослідження ще й досі вкрай не пере-моженої Арктики. Скільки сміливців загинуло в крижаному мороці полярних країн...

В уяві вставав одважний моряк Г. Я. Сєдов, що також трагічно загинув на шляху до північного полюса.

— Вперед, тільки вперед! — говорив він у ті хвилини, коли його, майже здерев’яніле від холоду й хвороби, тіло супутники-матроси одігрівали примусом.

В уяві вставали трагічно загинулі експедиції Толля> Брусілова, Русанова.

Але разом з тим вставали й образи завойовників. Ні, Арктика все ж таки рік-у-рік схилялася перед наполегливою силою людини, а особливо перед організованою силою, більшовиків. До 1932 року лише трьом мореплавцям поща¬стило обігнути береги Сибіру, пройти Великий Північно¬морський шлях. їх імена знає увесь світ. Це були: Норден- шельд, Амундсен і Вількицький. А починаючи з 1932 р- щороку радянські криголами й пароплави пропливають цим шляхом.

Радянські вчені рік-у-рік освоюють таємниці крижа-них країв. Щоразу досліджують і відкривають нові шляхи, нові острови, нові багатства північних земель.

Героічні більшовики-пілоти з нечуваною сміливістю пе¬ремагають арктичні вітри й сніжну пургу.

Ні, не страх, а ще гостріше бажання запалювалося в ре- бят —хоч одним оком поглянути, хоч кілька день побути в тім царстві криги, торосів і снігових буранів. В тім царстві полярних ночей і полярного сяйва.

Особливо це бажання загоралося тоді, коли до ребят приходили полярники, як от: геолог Іваничук, що зимував на Землі Франца Йосифа, письменник Кальницький, що брав участь в експедиції на криголамі „Красін“, та інші; коли вони розказували про роботу північних станцій, про свої приго¬ди, про полювання на білих ведмедів...

Одного вечора, коли ребята сиділи в центральній бі-бліотеці юного читача, читали книги про полярні експедиції і мріяли про те, як би й собі туди поїхати, — до бібліотеки зайшов завідувач клубу юних дослідників Арктики Гриша Розовський.

А

— Знаю, знаю, — сказав Гриша, — так от, можете ра¬діти: під час зимової перерви влаштовуємо першу піонер¬ську експедицію за поріг Арктики, на Кольський пів¬острів.

— Та невже?

— Ура!

— Качати Гришу! —І ребята з усіх боків оточили Гришу, схопили і підкинули так, що він аж стукнувся головою об книжкову полицю.

— Гришо, і я поїду?..

— Гришо, і я поїду? — допитував низенький оцупку-ватий Миша.

— Поїдуть найкращі учні та найактивніші члени клу¬бу, — відповідав Гриша, мацаючи лоба, чи не набили там гулі, качавши.

— Гриша, та я учуся тільки на „добре» і „дуже добре«!

КРИГОЛАМ НА КОЛЕСАХ

Як радісно б'ється серце! —Хто ж їде? — Щасливої дороги! — Пра-

цюють загони, — Завтра в Москві.

І от здійснено те, про що місяцями мріяли ребята. Юні дослідники, майбутні полярники, стануть на сніги' справж¬ньої Арктики.

Хвилюючись, Боря записував тоді у своєму щоденнику:

„Як радісно б’ється серце, коли чуєш про те, що через кілька день наша експедиція буде за полярним колом! Ми побачимо по¬лярну ніч, північне сяйво, ознайомимося з Кіровськом, Мурманськом, побачимо ліси й озера, побачимо Москву і Ленінград. Побачимо на власні очі все те, про що читали, або чули в клубі. Ми зустрі¬немося з полярниками, учасниками арктичних походів... О, як радісно б’ється серце!»

Писав так не один Боря. Так писали і так мріяли всі члени експедиції клубу юних дослідників Арктики, що ви¬рушали до Кольського півострова.

Серйозно, уперто готувалися ребята, члени експедиції, до цієї подорожі. Кожен загін мав свої завдання, свої інтереси.

Географи старанно вивчали Кольський півострів, його географічне положення, до якого доходить тепла течія Гольфштрему. Вони знайомилися з рельєфом, грунтом, при¬родними багатствами цього півострова.

Зоологи вивчали тваринний та рослинний світ півночі.

Загін авіаторів вивчав літаки і розробляв конструкцію нового, цілком пристосованого до умов півночі, літака.

Юні штурмани, юні радисти, геологи — кожен готувався до роботи під час експедиції.

І от майже все готове. Через кілька хвилин — вагон- криголам, із штурманською рубкою, устаткований наукови-

Капітан експедиції

М. П. Трублаїні

1-Соля Мізяк-^зоолог-

фотограф

ми приладами —барометрами, компасами, снігомірами, гео¬графічними картами — вирушить у путь.

Зразу ж закипить наукова робота.

Штурмани позначатимуть на карті курс експедиції..

Геофізики вимірятимуть температуру,.атмосферний тиск, силу вітру, його напрям, товщину снігу.

Географи візьмуться до вивчення природи та багатств кожного району.

Жодної людини не буде без роботи:

Але хто ж їде? Хто ж вони, ці юні полярники, одягнені в теплі валянки, теплі кожухи, хутряні шапки? Хто вони, що готові зустріти глибокі сніги й холодні .вітри півночі?

Насамперед, це ті, що вчаться тільки на „добре» і „від¬мінно». Але крім цього, кожен з них має вже не абиякі за¬слуги перед клубом юних дослідників Арктики — це най¬активніші його чдени. Ось хоча б Зіна. Взна — піонерка. Ну, звичайно, вчиться вона тільки на „добре» і „відмінно». Це • вона з делегацією харківських піонерів зустрічала Отто Юльйовича Шмідта і дала йому слово якнайширше розгор¬нути роботу над вивченням Арктики серед піонерів Харкова. Свою обіцянку вона здійснює. Працює в школі, в клубі, в загоні та ще шефствує над білим ведмедем у Зоопарку.

Ось Борис — геофізик, чудово вчиться, читає доповіді, веде щоденник загону. ,

Ось троє, колишні безпритульні, а тепер члени комуни Дзержинського— Юра, Коля і Миша—завзяті радисти.

Двадцять шість їх, найактивніших юних дослідників, іна чолі з начальником експедиції і завідувачем клубу Арктики Гришею Розовським, письменником, капітаном клубу, Мико¬лою Петровичем Трублаіні та науковим керівником Давидом Іллічем Коппом вирушають у цю прекрасну подорож.

М’яко підійшов поїзд до перону.

— Ось, ось наш „криголам»—гукнули ребята, показу-ючи на вагон з великим на ньому лнапйсом:

2. Дивний криголам

Швидко вносимо до вагону харчові припаси: хліб, кон¬серви, яблука, масло.

— Тео, Тео! — гукає чиясь мати, — гляди ж мені, бере¬жись!

Другий дзвінок.

— Прощавайте, ребята!

— Щасливої дороги!

— Бережіться! Там же морози, сніги, бурани, ведмеді..-

— До швидкого побачення! — гукають у вікна батьки*, знайомі, що вийшли проводжати щасливих юних полярників-

Поїзд рушає.

Прощай, Харків!

— Штурмани — ось ваша рубка,— говорить Гриша, пока¬зуючи на перше купе у вагоні.

— Єсть, — відповідають юні штурмани і швидко почи¬нають пристосовувати купе для роботи. Шура розвішує карти, витягає компас, довідник... А через хвилину перший вартовий—штурман Юрко—вже дає довідкц всьому ва¬гонові.

— Курс поїзду?

— Норд-ост, — відповідає Юрко.

— Віддаленість від найближчої станції?

— П’ятнадцять кілометрів.

Зразу розгорнули роботу й інші загони.

Географи описували місцевість.

Геофізики провадили метеорологічні спостереження.

А Стьопа тим часом встиг уже зміряти анемометром? швидкість вітру. Тільки, що воно таке? На дворі зовсії* тихо, а анемометр показує неймовірну швидкість вітру.

— А як же ти міряв? — запитують ребята:

— Просто з дверей вагона, — відповідає здивований Стьопа.

— А поїзд тоді йшов, чи стояв?

— Ішов.

— А-а-а... то ти виміряв не швидкість вітру, а, вірніше швидкість поїзду! — сказав Слава, і всі розсміялися.

— Славо, а ти вже температуру повітря зміряв?

— Зміряв. Плюс вісімнадцять, — відповідає Слава.

— Що?! А ти де міряв, чи не в кишені в себе?

— Ні, не в кишені, а ось біля вікна,—-ображено від-повідає Слава.

— Ну й геофізик з тебе! Так і на полюсі буде плюс вісімнадцять, дров тільки більше підкинути в пічку! — сміється Стьопа.

— Температуру треба виміряти на зупинках, на дворі. Таксамо на зупинках міряти і швидкість повітря, —пояс-нює Давид Ілліч Копп.

А тим часом працювала вже редколегія, готуючи перший номер газети „Заполярне коло». Записували ребята вра- жіння до щоденників...

Мчить поїзд. Далеко позаду залишилась порізана- бал¬ками лісостепова Харківщина.

— Станція Орел, — повідомляють штурмани.

— Місто Орел — окружний центр ЦЧО. Має він досить велике промислове значення. Особливо ж славиться своїм заводом сільськогосподарського машинобудування, — гово¬рять географи.

— Тут, мабуть, і зараз можна побачити орловських рисаків, — перешіптуються зоологи.

— Наступна станція— Тула, — попереджає вартовий штурман.

— А чим славиться Тула?

— А славиться вона своїми заводами. Це ж у Тулі колись виготовили цар-пушку і цар-дзвін; вони ще й досі у Москві. Тільки пушка та не стріляє, а дзвін не дзво¬нить. В минулому царська влада в Тулу вислала цілий ряд революціонерів. Тула була одним з великих центрів революційної пропаганди й боротьби. Вже 1894 року в Тулі виникають перші революційні гуртки. А 1905 року велика робітнича демонстрація вийшла на вулиці Тули до¬магатися своїх прав. З цією демонстрацією царська влада криваво розправилася.

Та в 1917 році робітники Тули домоглися своїх прав. Тепер Тула великий центр металообробної промисло-вості...

— А ще чим славиться Тула?

— А ще славиться вона смачними тульськими пряниками.

Солодкими чудовими пряниками, не прогавте, ребята!— жартома оголошують географи.

Тула, Тула, Тула, я.

Тула — родина моя.

підхопили кимось почату пісню штурмани.

Мчить поїзд.

— Завтра ми будемо в Москві,—говорять керівники експедиції.-—Отже, слухайте:

-— Москва починає свою історію десь аж в одинадця¬тому сторіччі. Спершу вона була звичайним невеликим селом. Потім старовинну феодальну Москву було обнесено дерев’яними стінами і вона являла собою невеличку форте¬цю для охорони південних кордонів Суздальської землі. Бувши на перехресті основних торговельних шляхів, Москва вже в тринадцятому сторіччі стає великим торговельним, а пізніше й політичним центром всієї феодальної Росії. Назвою Москва починає зватися вся тодішня Русь. Не раз ^нападали на неї кримські татари. Не раз її мало не дощен¬ту було спалено спершу татарами, а потім ще раз під час війни з Наполеоном. Але Москва швидко відбудовувалась і зростала. До вісімнадцятого сторіччя Москва була столи¬цею Росії (потім столицею став Петербург — теперішній Ленінград).

Ставши політичним центром самодержавної Росії, Москва стає і одним з найбільших центрів революційного руху. Трудове населення Москви не раз підіймало бунти проти поміщицько-самодержавної влади. Найбільші селянські ре¬волюції— разінщина, пугачовщина — зародившись на окраї¬нах, також скеровували свій основний удар на Москву.

Широко розгорнули в Москві в свій час революційну роботу декабристи і народники. А в 1905 році робітники, керовані більшовиками, почали в Москві справжні бари-кадні бої з царським військом.

Під керівництвом більшовицького центру революційний рух у Москві рік-у-рік зростав. В 1917 році Москва стала ареною боротьби за владу рад, а через кілька місяців — радянською столицею.

Нині в Москві містяться всі центральні урядові, вищі судові, партійні, профспілкові, учбові й військові установи.

Так само тут багато музеїв та інших пам’ятників мисте-цтва та культури.

Наша червона Москва —центр політичного, промисло¬вого й культурного життя країни.

Наша червона Москва — центр світової революції!

— А Ленінград?—запитують ребята.

— Ленінград значно молодший,—пояснюють керівники.— Ленінград заснований Петром І у вісімнадцятому сторіччі. Будуючи це місто, Петро І думав цим самим, як говорить Пушкін, через Балтійське м 'ре „в Европу прорубати вікно». Приморське становище зробило Ленінград (тоді Санкт-Петербург) центром зовнішніх зносин з закордоном, з Европою. Санктпетербург уже в вісімнадцятому віці став першим, справжнім європейським, промисловим містом іг крім того—новою столицею Росії. Жили тут найвизначніші вельможі, дворяни і сам цар із своїми міністрами та при-служниками. Царські палаци, стрункі колони адміралтійств, військові казарми, золочені верхівки церков і Петропа- влівська фортеця—для революціонерів—ось основні споруди царського Санктпетербургу, а пізніше Петрограда.

Але зростали в Санктпетербурзі заводи, гуртувався про¬летаріат. Саме тут формувалися перші робітничі револю¬ційні гуртки, перші передові загони пролетаріату. Так, Пе¬троград має велике революційне минуле. Це ж тут 9 січня 1905 року було залито майдан і вулиці кров’ю беззбройних робітників і їхніх беззахисних жінок та дітей, що вийшли були просити царської милості.

Та в безперервних страйках, кривавих боях виховува¬лися робітники. Революція наближалась. 1917 року до Пе¬трограда зза кордону приїхав Володимир Ільїч Ленін. Ро¬бітники з величезним піднесенням зустріли свого вождя, розпочавши під його безпосереднім керівництвом рішуче збройне повстання проти царської влади, проти контрре¬волюції. Отже, звідци, з Петрограда, почалася і Жовтнева революція.

Після революції трудяші Петрограда почали відбудову¬вати і будувати своє нове місто — місто Леніна — Ленінград. Царські палаци перетворилися в музеї, в наукові установи- Виросли нові велетні заводи, порти. Ленінград поряд з

Москвою є тепер один з найважливіших культурних і про-мислових центрів країни.

— Але на сьогодні досить!

Спать! спать!

Смачно вечеряємо, миємося і готуємо постелі.

За кілька хвилин у „криголамі на колесах» всі, крім вартового, міцно сплять. Тільки Боря ще дописує свого щоденника:

„Усього п’ять років тому я їхав до Москви,— пише він,—всю ніч я тоді не спав, хотів крізь вікно роздивитись краєвиди. Але темна ніч загорнула все і я нічого не міг побачити. А тепер всюди світло. В степах — горить елек-трика. Електрика в радгоспах, колгоспах, селах — це ве-лике досягнення...»

МОСКВА

Ку-ку-рі-ку!— За дружний піонерський колектив.— Острів Врангеля на

Московському вокзалі. — Хрипу ша-дорогуша і Шипа-Шипуша. — Перша

зустріч з героїчними полярниками.

— Шуро! Агей, Шуро, ти спиш? Яка наступна станція?— це гукав на весь вагон до чергового штурмана невгамов¬ний Тео.

Спід ковдри вискочив начальник експедиції. Він підбіг до Тео і швидко заговорив:

— Не забувай, що ти тут не один. Сім годин ранку, всі сплять, а ти на весь вагон галасуєш!

Тео закліпав очима і поліз під ковдру.

Але виявилося, що багато ребят уже не спали.

— Як ти думаєш, далеко ще до Москви?— цокотів до-питливий Борис.

— А хто його знає,—відповів мрійливий Юра, замислено дивлячись у вікно.

— А як ти думаєш, на сонці можна жити?

— На городі бузина, а в Києві дядько,—усміхнувся Юра.—Не розумію, що спільного між можливістю жити на сонці і віддаленням до Москви.

Але допитливий Борис невгавав. Щодня він умудрявся

кожному ставити кілька сот найрізноманітніших запитань. Отже, його день уже почався.

Третім прокинувся Володя. Високий і стрункий, він, швидко схопившись, хотів поглянути у вікно і так стук¬нувся головою об полицю, що аж луна пішла по вагону.

— О, вже Володя встав,—промовив чийсь голос.

Ребята, слухаючи, як Володя охкав та ойкав, тримаю-чись за нову гулю на лобі, пирскали від сміху.

Ні, сон категорично відлетів.

— Вставайте, ребята.

— Ку-ку-рі-ку,— зразу ж гукнув Тео так, що аж у вухах заверещало, і на одній нозі підскочив до вікна.

Через кілька хвилин вагон був схожий на розбурханий комашник. В безладді, на всі боки полетіли ковдри, по-душки... Ребята підводились різно. Частина бігла зразу дивитися, що готує на сніданок наша арктична господарка ЗКеня, разом з лікаркою Олександрою Георгіївною і Со-фою Черняк — кореспондентом „Ленінської зміни». Друга частина ребят бігла насамперед умиватися. А деякі вва-жали, що в дорозі можна і не вмиватись і, нашвидку одяг-ались, сиділи поверх розкуйовдженої постелі.

Лише наш шановний художник, Вадим Миколайович Невський уже і одягся, і помився, і постіль прибрав, і з своїм нерозлучним альбомом давно ходив по вагону, ма-люючи все, що тільки впадало в око. Ось він, посміхаю-чись, малює вартового (по секрету кажучи, автора цієї книжки). Вартовому, безперечно, насамперед, не личить спати. Але, на жаль, це була людина єдина в вагоні, для якої ще навіть і ранок не настав. Всупереч усім законам, вартовий, залізши з головою під подушку, міцно вартував... чи то пак—спав.

Саме тоді і понесла редколегія по вагону, як прапора, перший нумер газети „За полярне коло». На першому місці в цій газеті красувалася натхненна стаття, написана вели-кими літерами:

„МИ В ДОРОЗІ*

Почато життя невеличкого колективу в нових умовах. Перед нами довгий шлях. Успішне завершення цього шляху вирішує ко- 

жен учасник експедиції, його організованість, дисциплінованість,, товариська взаємодопомога.

Ми не можемо припустити, щоб серед нас були дезорганіза¬тори, невмиваки, неохайні ребята, які заважали б нашій роботі.

Попереду багато цікавого. Але разом з тим можуть бути і труднощі. Тому, стійкість, організованість колективу потрібні перш за все. Стійкість і організованість забезпечили перемогу в таборі героічних челюскінців. Стійкість і організованість забезпечать і нам якнайкращу роботу, якнайкращий відпочинок.

За згуртований дружний піонерський колектив — будьте готові!

Начальник експедиції Г. Розовський».

Нижче була колективна стаття дівчачого' купе.

„ВИКЛИКАЄМО!*

Вагон, що В' нім ми маємо провести цілих п'ятнадцять днів має бути чистим. Для цілком задовільного санітарного стану потрібної

1) тримати чистоту в купе;

2) не здіймати пороху;

3) не смітити на підлогу (для цього є ящики);

4) провітрювати вагон;

5) накривати їжу і воду, не розкидати шматків і крихот хліба* добре мити посуд і руки перед їжею;

6) лягаючи спати, роздягатись. А вставши, гарненько прибирати

постіль і чисто вмиватися.

Наше дівчаче купе зобов’язується все це виконувати і викликає на змагання хлопчачі купе.

З і н а, Ж е н я, Валя.

Ребя*га одразу Заворушились. Ретельно складені ковдри^ матраци, подушки полізли до спеціальних мішків. Правда* порох стояв стовпом. Це хлопці, притримуючись другого пункту умови, про те, щоб не здіймати пороху, підмітали купе. Довелося наполягти на четвертий пункт—провітрю¬вання вагона.

За півгодини ребята і вагон все ж таки прибрали до¬сить чепурного вигляду. Встав і вартовий. Завівши иате-

фон, експедиція під музику сіла снідати. При цім штур¬мани щедра частували всіх чаєм, ща його з боєм дістали

аж двоє відер на одній зупинці.

Пісні, гри, робота загонів — ї нарешті поїзд з розгону влетів під скляний дах московського вокзалу.

— Здрастуй, Москва І

Як заворожені, кілька хвилин стоять ребята у вирі вог~ нів, трамваїв, автобусів. Велетенським# колими позагина¬лись московські вулиці. Вулиці киплять гомоном, вирують рухливим потбкоМ людей.

— Швидше! швидше! Адже вже вечоріє, ми можемо запізнитися!

— Та що ти вдієш, коли, як на зло —автобус за авто¬бусом, машина за машиною, тролейбус за тролейбусом, ще й довгі низки трамвая щохвилини перетинають шлях. Стій і дожидай, поки н# мить мигне зелений ліхтарик; попере¬джаючи, що можна перебігти на другий бік вулиці; Та й то всім одразу перебігтй не щастить, бо знову займається червоний ліхтарик. Доводиться перебігати вулиці неве¬личкими купками.

— Швидше! Швидше!

Ми поспішаємо туди, куди перш за все поспішає кожен радянський громадянин, вперше приїхавши до Москви.

— Ще одчинено, бачите, рівненька черга входить у двері...

Дивгіа черга. Це люди, що приїхали з усіх кінців Ра¬дянського' Союзу. Тут і кавказці, і сибіряки, ї башкіри, і саамі, і чукчі...

Швидко перебігаємо Червоний майдан і тихенько, без слів, стаємо й собі у чергу.

За хвилину, скинувши шапки і схиливши голови, ми майже навшпиньках, ніби ббячись порушити величний спо¬кій, увіходимо до мавзолей Леніна.

В скляній домовині лежить він, любий, величний, неза¬бутній—вождь, друг, учитель. Як важко відірватй очі від нього! Від його мужньоіго, і такого ніжного, ніби тільки йцо заснулого обличчя. Все здавалось, що він от — от устане, підійде, покладе на голову свою тегілу руку і скаже: „Па¬м'ятаєте, ребята, я колись говорив, що нам треба вчитись, вчитись і ще раз вчитись. Ану, розкажіть мені, як ви

вчитесь, куди це ви їдете?..» Скаже і, примруживши свої мудрі очі, лагідно посміхнеться. Так усміхнеться, що ні¬коли в житті тієї усмішки не забудеш.

Важко відірвати від нього очі!

Сумні виходимо.

Але за стінами мавзолею сум цей переходить у приплив енергії, в бажання ще більше прикласти зусиль, щоб ви¬конати заповіти любимого Ільїча.

І от Москва знову заполонила нас. Ми на вулиці. Які могутні, красиві будинки! І все нові, залиті вогнями елек-трики. Скільки принад!

Крутив вітер. Обличчя обпікав мороз. Але нікому не хотілося сідати в трамвай. Москва зачарувала — хотілося іти поволі і роздивлятися довкола.

— Пішки! Підемо пішки, аж до планетарій.

— Правильно, до планетарія!—погодилися всі.

І за годину експедиція любувалася зоряним небом і чу-довим ранком єдиного в Союзі велетня-планетарія.

— А тепер їдьмо на вокзал,—сказав Давид Ілліч.

— А чого так швидко? До поїзду ж ще дві години!

— Секрет!—усміхнувся Давид Ілліч.— Факт той, що ми вже й так запізнюємося. Щонайбільше через півгодини ми мусимо бути на вокзалі.

Через півгодини ми були на вокзалі. Швидко позно¬сили стільці і тісним півколом сіли. За вікнами гули поїзди, а нам здавалося, що то на острові Врангеля бушує пурга і завиває арктичний вітер.

І в пам’яті вставало все відоме про цей острів.

Сто десять років тому, моряк і дослідник Ф. Врангель, бродив узбережжям суворого Полярного моря. Він пішки обійшов увесь Чукотський півострів, про який тоді ще ніхто нічого не знав. Чотири роки він досліджував цей півострів. Бідував, голодував, хворів на цингу, але роботу не залишав. Він розпитував чукчів, ескімосів про нові землі, що ховалися там за торосистими кригами моря. І чукчі і ескімоси розказували йому, що в погожі дні, з високої скелі миса Якан видно береги невідомої землі. 1823 р. взимку, коли море вже замерзло, Ф. Врангель ви¬рушив на собаках у путь. Він їхав у тому напрямі, куди показували ескімоси і чукчі. Шлях був неймовірно важ¬кий. Торосистий лід прямо забарикадував путь до невідо¬мої землі, а невідому землю справді було видно. Від не¬людських зусиль, від шаленого холоду Врангель захворів і, не доїхавши усього тридцяти кілометрів до цієї невідо¬мої землі, повернувся назад. Невідома земля була великим островом. Ф. Врангель вперше правильно заніс цей острів на карту.

1914 року недалеко від острова Врангеля в льодах за-гинув пароплав „Карлук», що віз американську експеди¬цію. Учасники експедиції по кризі пішли на острів. Кілька чоловік з експедиції загинуло в дорозі, решта досягли острова. Це були перші люди, що жили на цьому острові. Через кілька місяців їх забрала рятівнича експедиція. По-вернувшись до Америки, вони розказали про надзвичайні багатства цього острова, а особливо про велику кількість песців з їх дорогоцінним хутром.

1921 року канадські капіталісти, скориставшися з того, що наша країна через громадянську війну дещо послабила свою увагу до цього острова, послали туди свою проми¬слову експедицію. Правда, ця маленька експедиція недовго прожила на острові. 1923 року, коли прибула друга аме¬риканська експедиція, була жива тільки одна ескімоска, решта загинула, не винісши суворої природи острова. Друга канадська експедиція залишила на острові трина¬дцять ескімосів і одного американця.

1924 року перша радянська експедиція, під керівництвом гідрографа Давидова, на канонерці „Червоний Жовтень» прибула на острів. Ця експедиція підняла на острові чер¬воний прапор і зняла з нього канадських загарбників.

В 1929 році, потужний криголам „Літке“ боровся з важ-кими кригами Полярного моря. Напружено працювали ма-шини. Криголам то врізався у льодові масиви, то відсту¬пав назад, щоб, розігнавшись, з новою силою штурмувати кількаметровий лід. Вся країна слідкувала за боротьбою і курсом цього криголаму. Ось вже кілька років, як жо¬ден пароплав не міг підійти до острова.

Острів Врангеля—найнеприступніший. Непроходимий то¬росистий лід білим кладовищем майже круглий рік ле¬

жить навколо нього... А на криголамі нова зміна зимовнн- кам острову, будівельні матеріали, харчі. Треба було за всяку діну досягти острова.

Кілька разів криголам уже майже наближався до острова. Та знову загортав його туман, і то в цей, то в той бік відносив дрейфуючий лід.

Але одного ранку „Літке“, вирвавшись із льодових обій-мів, пробився на більш-менш чисту воду. І тоді на суво¬рий, скелястий, вічно засніжений берег острова вийшла нова зміна замовників. їх було семеро, що мали три роки прожити тут у царстві шалених бурунів та морозів. Тільки самі хвилі радіо мали з’єднувати їх із світом.

їх було семеро: начальник острова, його дружина, гео-фізик, лікар, два раднсти-мотористи та повар.

Шалений вітер жене до берега кількаметрову кригу. Льодові гори здушують криголам, бьють у борти. Три¬вожно над криголамом літають і кричать чайки, ніби по-переджаючи—поспішайте, льоди можуть розчавити криго-лам, викинути його на берег, розбити в тріски об льодові скелі острова. Кругом кипить робота. На березі нашвидку будують дім і радіостанцію для нової зміни. Вони майже готові. Вже й вікна вставлені. Безупинно снують човни. Це з криголаму на острів перевозять вантаж. Нова зміна давно вже на острові. А старі зимовники на чолі з началь-ником тов. Ушаковим на криголамі. Вони пакують хутра величезних полярних ведмедів, хутра білих, ніжних песців. А їх не мало: за три роки зимовники убили триста ведме-дів, п’ятсот песців і багато моржів.

— Поспішайте, — ніби попереджають, ще нервовіше кружляючи над криголамом, чайки.

— Так, треба поспішати! Це бачать усі!

Протяжний, ревучий гудок криголаму дає знати про

відхід. Криголам ринає носом у льодову воду. Криголам рушає.

— Бу-х-х-х — несеться з берега. Це стріляють, проща-ючись з криголамом, сім полярників на острові. Вони малень¬кою купкою стоять на дикім березі мовчазного острова.

Раптом шалені хвилі налітають на берег. А на березі ще не прибрані бочки з гасом, бензином, консервні ящики.

Семеро кидаються в льодову воду рятувати дорогоцінне майно. Боротьба за нього,—це боротьба за життя. І ця бо¬ротьба починається з першої ж хвилини відходу криголама.

Вечоріє. Бродять довкола білі ведмеді, вдивляючись, що воно за новина на острові. Гудуть вітри. Мете пурга. Ра¬дист, хвилюючись, налагоджує зв’язок із світом, з великою, квітучою землею, що зосталася десь там, за тисячами кі¬лометрів льодової пустині, разом з рідними, знайомими, товаришами... Ескімоси з начальником острова готують капкани на песців, гострять ножі і чистять рушниці. Вони і завтра підуть на полювання.

Життя на острові почалося.

В щоденній боротьбі з арктичними стихіями, з полярним звіром — минає рік, другий, третій...

У холодній кімнатці лежать двоє. Вони з головою одяг- , нені в хутра. Один із них блідий, лежить спокійно і глухо кашляє. Нещодавно він ходив на полювання, поєдинок з білим ведмедем закінчився щасливо. Але мисливець не по¬мітив, як налетів вітер. Зірвалася пурга. Мисливець заблу¬дився. Він бродив кілька годин, шукаючи будинку зимов- ників. Він захлинався від снігової муті, він падав, прова- і люючись у сніжні замети. В кімнатці хвилювались зимов¬

ники, дожидаючись товариша-мисливця. Вони прислуха¬лися, виходили за поріг, кричали, стріляли. Але тільки дико гув вітер і тріщала на морі крига. Раптом почувся люд¬ський стогін. Зимовники кинулись туди. Під снігом лежав їх товариш-мисливець. Цілий вечір його розтирали снігбм. Життя йому врятували, але ось уже кілька день, як він ї лежить тяжко хворий.

Другий, що лежить у кімнатці, має дивний вигляд. Руки в нього зв’язані. Але і з зв’язаними руками він намагається порвати на собі одежу. Це повар. Він не виніс тяжких умов півночі. Бувши не зовсім здоровим нервово і раніше,-— він тут серйозно захворів. Хвилинами він просто божеволіє.

Перші роки зимівлі промайнули швидко. Всього було вдосталь, полювання добре.

Третій рік зимівлі був важкий. З семи — двоє захворіли. Харчові припаси ось-ось вже вийдуть. Тішить зимовників лише те, що це останній рік. З дня на день зимовники ви-

глядають криголама. Цього року криголам має привезти на острів Врангеля нову зміну і забрати їх.

Радист приймає радіограми. Обличчя в нього насторо¬жене. Раптом він схоплюється. Хапає шапку і, забувши про тріскучий мороз, без кожуха біжить до начальника острова. Начальник острова у кімнаті. Він упорядковує різні ко¬лекції, що їх зібрано тут на острові.

— Слухайте...— говорить радист і замовкає.

Начальник підводить голову.

— Ну, я слухаю,— говорить начальник.

Але радист від хвилювання не може вимовити й слова.

— Ну, я слухаю,— повторює начальник.

Радист підходить ближче. Він говорить майже пошепки.

— Зараз мені передали, що криголами цього року до нашого острова через важкі льоди підійти не можуть.

Начальник здригається. Але проходить одна мить, і він уже знову спокійний. Говорить чітко й твердо:

— Значить, треба готуватися до четвертої зимівлі,— каже він, підходячи до радиста, і говорить пошепки.— А про те, що криголами цього року до острова не піді-йдуть, нікому не говори. Особливо нашим хворим. Таке повідомлення їх приголомшить.

І знову потяглися буденні дні роботи й дожидання.

І знову потяглися дні поєдинків з білими ведмедями, полювання на лахтаків. Треба ж бо було заготовити харчі для четвертої зимівлі.

І раптом мертву тишу острова розірвав незвичайний шум. Шум наближався, дужчав.

— Літак! — не своїм голосом крикнули зимовники і по¬мчали назустріч.

Літак привіз найнеобхідніші продукти і забрав частину зимовників. З семи залишилося на острові троє: начальник, його дружина і лікар.

Довго стояли вони на пустинному березі острова, вди¬вляючись в далечінь, де маленькою чорною крапкою зникав літак. Ось він ще раз виринув з хмари і ніби розтанув у далині...

Троє махнули востаннє руками, попрощалися з літаком і пішли до будинку.

ЗО

Начальник перш за все завітав до радіо-кімнати.

Радіо—це була єдина розрада. Хвилька радіо зв’язувала їх із світом. Хвилька радіо щодня розказувала про герой¬ства й перемоги там —на великій квітучій землі радянської країни. Тремтюча хвилька радіо давала їм можливість від¬чувати себе часткою великого мільйонного колективу. Тремтюча хвилька радіо підбадьорювала, заспокоювала, живила думки, давала нові сили для важкої роботи. Радіо¬концерти, заглушуючи виття арктичної пурги, прикрашали їхні вбчори.

Але на цей раз радіо мовчало.

Радистів забрав літак. І тільки тепер начальник зрозу¬мів, що вони зовсім відрізані від світу.

І тоді троє полярників вхопилися за радіо-літературу. Цілі дні просиджували вони, вивчаючи установку приймача. І добилися. Радіо запрацювало.

Але навушників було мало, а кожному хотілося чути, що передають з далекої рідної землі.

Тоді і народився хрипуша... Хрипуша— це старенький радіорепродуктор. Назвали його, так тому, що інколи, за¬мість передавати людську мову та музику,— він тільки оглушливо хрипів.

Та не зважаючи на це, він був найдорожчою річчю в по¬буті зимовників.

Увечері, після роботи, троє полярників нашвидкоруч ве¬черяли і сідали біля радіорепродуктора, з хвилюванням за¬питуючи:

— Ану, хрипушо-дорогушо, чим ти нас сьогодні по-радуєш?

І хрипуша-дорогуша порадував...

В ті дні, коли зимовники напружено дожидали криго-лама, в ті дні, коли вже не було ні палива, ні продуктів, ні гасу, ні цукру, хрипуша-дорогуша передав:

— І цього року криголами до острова через важкі льоди підійти не зможуть.

— Ну, що ж,— намагаючись бути спокійним, сказав на¬чальник,— доведеться готуватися до п’ятої зимівлі.

Через кілька день на острів прилетів літак. Літак при-віз деякі продукти і забрав лікаря. Начальник з дружиною

залишились на острові самі. Не могли ж вони кинути на¬призволяще острів, майно.

Двоє самотніх полярників почали готуватися до п’ятої зимівлі. Старий будинок був уже непридатний. Будувати новий не було з чого.

Врни пошили з мішків хутрову кімнатку. Води не було, доводилося користатися снігом і льодом. Гасу не стало. В кімнаті була така холоднеча, що все зразу замерзало. Підлога зробилася крижаною. Від холоду попухли руки.

Вдалися до винахідництва.

Зробили невеличку металеву коробку, знизу в цю ко-робку вставили голівку від примуса. Така споруда дала можливість огрівати хутрову кімнатку бензином.

Після хрипуші-дорогуші це була друга дорогоцінна річ у житті зимовників.

Коли примус горів, пічка ця досить приємно шепотіла. Назвали її полярники шипою-шипушею.

— Шипа-шипуша хоче їсти, — говорили вони, коли в примусі вигорав бензин.

Вечорами вони приходили до своєї заледенілої хутрової кімнатки, наливали бензин у пічку і говорили:

— Шипа-шипушо, зогрій нашу душу! А ти хрипушо-до- рогушо, — зверталися вони до радіорепродуктора, — роз¬кажи но нам, що чути на далекій рідній батьківщині.

Шипа-шипуша і хрипуша-дорогуша охоче виконували свої обов’язки, зогріваючи самотніх полярників, прикра¬шуючи їхнє життя.

Після п’ятої зимівлі, коли дзюрчали струмки, коли сонце протягом усього короткого полярного літа не хова¬лося за обрій —до острова підійшов червонопрапорний кри¬голам „Красін».

Він привіз, нарешті, нову зміну і забрав з острова двох героїчних полярників — начальника острова і його дружину. Начальник острова був Арефа Мінеєв, його дружина — Варя Власова.

З цими героічними полярниками ми й мали зустрітися на вокзалі. Тому так і поспішали.

Привітно посміхаючись, т. т. Мінеєв і Власова підходять до нас.

Дружними оплесками зустрічає експедиція мужніх по¬лярників.

— Розкажіть же нам, як ви жили, як ви полювали на білих ведмедів.

Мінеєв і Власова сідають проти нас і починають розпо¬відати.

Багато цікавого про далеку сувору північ, про білих ведмедів, про моржів і лахтаків почули ребята. А напри-кінці тов. Мінеєв показав нам власні фотографії, де було знято і острів Врангеля, і хутрову кімнату, і, ясна річ, хри- пушу-дорогушу та шипу-шипушу.

І от ми знову в поїзді.

Другий дзвінок.

Мчимо до Ленінграда.

ЛЕНІНГРАД

Ану, відгадайте! — Знайомимося з містом. — Оповідання про профе¬сора.— Орденоносці полярники бажають успіху арктичним ребятам.

Наукову годину закінчено. Змірено температуру, силу вітру, глибину снігу, заповнено щоденники.

— Ребята, зараз година гри.

В дівчачому купе грає патефон.

Штурмани дружно підхоплюють пісню:

В наших спогадах, як казка,

Як зоріючі огні —

Бойовії ночі Спаська,

Волочаївськії дні.

В середнім купе ребята грають в гру—„А ну, відгадай!»

Гра ця полягає ось у чому. Ребята змовляються і заду¬мують, або якусь відому річ, або відому людину (поета, композитора, наукового діяча, вождя і т. ін.). Той, що має відгадати, виходить і, даючи всякі запитання, мусить від¬повісти кого, а чи що ребята задумали.

На запитання того, хто мусить відгадати, ребята відпо¬відають тільки двома словами —ятак“, або -„ні».

Ось Миша виходить з купе. Ребята швидко змовляються.

3. Дивний криголам ОО

—Вже! — гукають вони.

Миша увіходить.

— Жива істота? — запитує він.

— Так,—в один голос відповідають йому.

— Людина?

— Так.

— Живе в наші часи?

— Ні.

— Науковий робітник?

— Ні.

— Полярник?

— Ні.

— Письменник?

— Так.

— Класик?

— Так.

— Поет?

— Так.

— Написав „Євгеній Онєгін»?

—■ Так.

— Олександр Сергійович Пушкін! — урочисто відпові дає Миша.

— Молодець! Правильно!

— Ану, нехай ще раз відгадає.

Миша знову виходить.

Ребята змовляються.

— Єсть! — гукають вони.— Заходь!

— Жива істота? — звично запитує Миша.

— Так.

— Тварина?

— Ні.

— З породи жучків і комах?

— Ні.

— Лазить?

— Ні.

— Літає?

— Так.

Миша зрадів. Тепер, мовляв, відгадаю.

— Ворона?

— Ні.

— Сорока?

— Ні.

— Але ж птиця?

— Ні.

Миша спантеличений: — Що ж воно таке? Жива істота, літає і не птиця? — Сам до себе говорить Миша. Раптом, сяючи, відповідає:

— Літак.

— Ні,—сміються ребята.

Але Миша і сам зрозумів, що ні, бо ж літак не жива істота. Миша тре лоба. Він нічого вже не може приду-мати.

— Не можу відгадати,— ніяково говорить він і сідає.

Ребята сміються.

— Та що ж ви задумали? — зривається з місця Миша. Він ніяк не може погодитися з тим, що не може вгадати. Він ніяк не бажає здатися.

— Мабуть жартуєте? — говорить Миша.

— Ні,-—сміються ребята.

Миша б’є себе по лобі.

— Відгадав! — радісно і переможно гукає він.—Тепер відгадав — кажан!

—■ Ха-ха-ха. Попав пальцем у небо. Не те! Не вгадав! Значить, получай фант.

— Що ми йому присудимо?

— Нехай танцює.

— Танцюй, Мишо!

Високо підкидаючи ноги, ведмедикуватий Миша танцює.

— Та що ж ви все таки задумали? — викаблучуючи но¬гами, ніяк не може заспокоїтися він.

— Задумали ми нашого дорогого героя літуна, товари¬ша Молокова — відповідають ребята.

Миша аж рота роззявив. Як же йому, мовляв, і на думку не спало, що не тільки птахи, а й люди тепер літають.

А иоїзд мчить рівними, як струни, рейками. З розгону підТздимо до станції. Штурмани з відрами біжать по чай.

Пора вечеряти.

Після доброї вечері, після сміху й ігор — спалося смачно.

Прокинулись вже, як поїзд прибув до Ленінграда.

І от ми крокуємо широкими вулицями цього величного міста.

Ще майже вдосвіта.

Установи, музеї закрито. Експедиція вирішила викори¬стати вранішній час, щоб познайомитися з Ленінградом. З містом, де кожна вулиця і майдан — це ніби уривок з історії революційної Росії.

Тріскучий мороз. Біля трамвайних зупинок горять вогни¬ща. А нашим полярникам хоч би що.

— Толю, у тебе побіліли щоки, підніми комір, — попере¬джає його начальник експедиції.

— Я ніколи коміра не піднімаю,—-відповідає відважний юний полярник.

— Гляди, повідморозиш щоки!

Толя* сміється.

— Не бійтеся, не повідморожую.

Важко відірвати ребят, а особливо наших художників — Ігоря та Шуру — від історичних пам’ятників.

Ось „пугало», — так назвав поет Дем’ян Бєдний пам’ят¬ник туполобому деспотові Олександру III.

А ось майдан, де виступали декабристи. Далі — майдан Революції, Зимовий палац і нарешті Марсове поле. Місце жертв революції, де лежать найкращі сини Ленінграда, бор¬ці й соратники дорогого Сергія Мироновича Кірова, заби¬того 1 грудня 1934 року підлим ворогом з кубла розбитого контрреволюційного троцкістсько-зінов’ївського блоку. Не¬забутнього т. Кірова, натхненного більшовика, одного з найвидатніших керівників, що віддав усе своє славне життя справі комунізму. Дорогого тов. Кірова, що відродив Запо¬ляр’я, що його йменням назване м. Кіровськ, перше велике промислове місто, побудоване за його ініціативою серед безлюдної тоді тундри.

О дванадцятій годині ми — в будинку Всесоюзного арк¬тичного інституту.

Ми сидимо на м’яких кріслах затишного кабінету. А тим часом Микола Петрович говорить по телефону з директо¬ром інституту про те, що його дожидає, бажаючи зустрі¬тися, наша, експедиція.

— Через п’ятнадцять хвилин Рудольф Лазарович при¬йде,— говорить нам Микола Петрович.

Коля перевіряє свій фотоапарат „Лейку».

— Будеш знімати?

— Ну, звичайно,— відповідає Коля.

У Миколи Петровича під рукою книга. На обгортці цієї книги червонопрапорний криголам „Красін». Ребята знають цю книгу і пригадують її зміст:

1928 року в Берлінському готелі сиділо двоє. Один з них був Умберто Нобіле. Другий — широкоплечий, з приєм¬ним обличчям і спокійними розумними очима — був наш відомий полярник професор.

Професор говорив:

— Отже, ваш план — летіти на дирижаблі „Італія» для того, щоб дослідити Північну землю, а також досягти північ¬ного полюса. Історія знає кілька, і навіть щасливих, польо¬тів до північного полюса. Та все ж, я вважаю своїм обов’яз¬ком попередити вас, що дирижабль, на якому ви маєте летіти, на мою думку, не цілком підходящий для польотів в Арктиці. Насамперед, його оболонка має схильність до зледеніння. У наслідок цього може обважніти дирижабль прорватися сама оболонка і т. ін. Крім того, мотори у ва¬шому дирижаблі мені здаються занадто слабими, щоб боро¬тися з арктичними вітрами.

— Не турбуйтеся, професоре,— сказав Умберто Нобіле.— Взяте раз рішення я ніколи не зміню.

— Тобто ви думаєте все ж таки летіти? — запитав про¬фесор.

— Так. Я думаю все ж таки летіти,— відповів Умберто Нобіле.

— Ну, що ж, взявши на увагу вашу рішучість, мені за¬лишається тільки щиро побажати вам успішної роботи і щасливого повернення,— сказав професор.

— Дуже вдячний вам, професоре,—відповів Умберто Нобіле, і вони міцно потисли один одному руки.

Через деякий час після цієї розмови професор повернув-

ся до себе в Ленінград. А Умберто Нобіле поїхав до Італії, де підготовлялася експедиція на дирижаблі „Італія*.

Шостого травня 1928 року Умберто Нобіле на дирижаблі „Італія» з своїм екіпажем прилетів на острів Шпіцберген. Звідси він мав вилетіти для докладного дослідження Пів¬нічної землі, а потім до північного полюса. На північнім полюсі він збирався зробити деякі наукові спостереження та поставити італійський прапор.

Після двох невдалих польотів, Умберто Нобіле двадцять третього травня вилетів прямо до північного полюса. Цілу добу летів і досяг своєї мети. Тим часом зірвався вітер. Сісти на лід дирижабль не міг, тому Умберто Нобіле вирі¬шив просто скинути на полюсі прапор.

Дві години кружляв дирижабль над полюсом, поки ски¬дали прапор. А тим часом ■ вітер набирав все більшої сили. „Італію» відносило до берегів Сибіру. Густий туман осідав на оболонці росою, оболонка дирижабля, як і казав про¬фесор, вкрилася льодом. Повітряний корабель почав па¬дати. Радіозв’язок припинився.

Професор три дні, хвилюючись, чекав звісток про „Іта¬лію». А коли й на четвертий день газети жодних звісток про долю „Італії» не принесли, він узяв телефонну трубку подзвонив у Раднарком.

— Я вважаю,— сказав він,— що з дирижаблем „Італією» трапилося нещастя. Треба негайно нашими науковими си¬лами організувати і відрядити рятівничі експедиції.

Професор не помилився. Через декілька день один ра¬діоаматор прийняв радіограму іноземною мовою. Три слова в цій радіограмі ясно говорили про те, що з дирижаблем „Італією» таки трапилося нещастя.

„Італія». Нобіле. 5. СЬЗ. 3.0.5., тобто — рятуйте нас — благала ця радіограма.

Як саме загинула „Італія», де її шукати, ніхто точно не знав. Увесь світ лагодив рятівничі експедиції.

На пароплавах, на літаках вирушали шукати загинулий дирижабль і потерпілих.

Тоді, на потужному криголамі „Красін* вирушив і про-фесор. Той професор, що розмовляв з Нобіле, що дзвонив до Раднаркому. Він був начальником рятівничої експедиції.

На борту „Красіна» був літун — тов. Чухновський — із своїм літаком.

Велетень „Красін» поспішав. Тоді, коли за кордоном ще сумнівно посміхалися, мовляв, більшовики вирішили зробити неможливе, великі полярні експедиції ладналися роками, а вони, гляньте, за три дні хочуть зібратися. Та тоді, коли за кордоном ще сумнівно посміхалися, „Красін» підходив уже до берегів Норвегії.

Професор вийшов на палубу. На березі норвезького міста Бергена стояли великі юрми людей. Коли професор зійшов на берег, вони кинулися йому в ноги.

— Врятуйте нашого Роальда Амундсена,— благали вони.

Роальд Амундсен — великий полярник. Роальд Амундсен

відкрив південний полюс, побував і на північному.

— А що з ним сталося? тривожно запитав професор.

Професорові розповіли:

— Роальд Амундсен, як тільки почув, що з „Італією» сталося нещастя, зразу ж вилетів на літаку „Латам* на роз¬шук потерпілих. Він вирішив зробити все можливе, щоб допомогти Нобіле, не зважаючи на те, що був уже старий, і що Нобіле, з яким він літав на дирижаблі „Норвегія», на цей раз обминув його, не взявши в цю експедицію.

Минуло сім день відтоді, як Амундсен покинув Норве¬гію. Сім день, як од нього немає ніякої звістки. Ніхто не знає, де він.

— Найдіть його, врятуйте його! — благали професора.

Професор важко схилив голову і замислився.

Що міг відповісти професор? Він знає невблаганну запо¬лярну стихію. Він не раз водив експедиції в льодові моря. Він знав, як важко вирвати з крижаної пащі Півночі потер¬пілу людину.

— Я зроблю все, що в моїй силі,— відповів професор і, ще більше зажурений, повернувся на криголам.

— На Північ! „Повний хід«! Швидше!

А там на півночі, біля Шпіцбергена вже багато іноземних експедицій розшукували потерпілих. Та важкий лід перего¬родив їм шлях, і всі вони кружляли майже на однім місці. Єдине, що їм пощастило, це—встановити радіозв’язок з по терпілими і виявити приблизно місце їхнього перебування. 

Але жоден пароплав пробитися до того місця не зміг.

Правда, шведському літунові Лундборгу пощастило вря¬тувати самого Нобіле, але коли він удруге полетів, щоб забрати ще когонебудь з членів експедиції, то назад не повернувся. Сідаючи, він поламав літака.— Літун врятував Нобіле, а сам опинився на його місці.

Оце й все, що зробили інші експедиції.

„Красін» підійшов до крижаної межі. Він не зупинився. Він узяв розгін і врізався в льодове поле. яКрасін“ випе-редив усі експедиції. „Красін“ один пішов у льоди, туди, до того місця, де були потерпілі.

Щоправда, точність місця була сумнівна, бо потерпілі були на крижині, а крижину щогодини відносило то в той, то в інший бік.

Довгі години професор простоював на капітанському містку, вдивляючись у крижану далечінь.

„Красін“ гудками кликав потерпілих, ніби просячи по-дати про себе звістку, але відповіді не було. Тільки оглуш¬ливо тріщала, ламаючись, крига та здивовано підводили хижі носи білі ведмеді.

А льоди щодалі збільшувались. Величезні льодові гори щомиті загрожували нещастям. Криголам *Красін“ мав три гвинти. Борючися з кригою, він одного зламав. Криголам здригнувся і, врізавшись у суцільне крижане поле, зупи¬нився.

Було ясно — криголамові мусить допомогти літак. Вирів¬няли на крижині майданчик, зняли з криголама літак, і літун Чухновський злетів над льодовим хаосом Північного моря. Він мав розвідати, чи немає поблизу місця, хоч більш-менш вільного від криги, куди б міг пройти „Красін“. А також знайти потерпілих і подивитись, чи не можна їх забрати на літак.

Через кілька хвилин від Чухновського отримали радіо¬граму. Чухновський сповіщав, що вітер спереду трохи ро¬зігнав лід, і криголам може пробитись далі.

У Чухновського був запас пального для літака на шість годин.

Минула година, друга... Чухновський не повернувся.

А тим часом густий арктичний туман непроглядною

муттю обгорнув усе навкруги. Літак у такому стані без допомоги не може сісти. Йому загрожувала неминуча заги¬бель. Тому професор наказав запалити на льоду багаття. Це єдиний спосіб врятувати літак, вогнем показавши місце» де можна сісти.

Палали бочки з гасом. Страшне і величне те багаття: то вогонь, то дим високо підлітав над крижаною пустинею. Огонь кликав відважних літунів, вказуючи місце для по¬садки літака.

— Остання бочка, більше гасу немає, — сказали профе¬сорові.

— Паліть усе! Паліть зайві коробки, ганчірки, порожні бочки...

Чухновського не було. Серце стискав біль...

Професор всю ніч не відходив від радіоприймача.

— Де ви? Що з вами? — через кожні п’ятнадцять хвилин гукав професор.

Відповіді не було.

Значить, з Чухновським трапилося нещастя.

Це нове нещастя приголомшило всю команду вКрасіна“.

„Красін» уже збирався відпливати на розшук літака,* коли раптом радіостанція почула сигнали станції Чухнов¬ського.

Чухновський передавав, що бачив людей!

Трьох людей на невеличкій крижині!

Відлетівши за кілька кілометрів від „Красіна», він по-пав у густий туман, намагався повернутися до „Красіна% але навкруги нічого не було видно, і він криголама не знайшов.

Безпорадний літак кружляв кілька годин над розвіддями і льодами. Сісти не міг, бо, що було там під ним, — безпро¬світний туман заважав бачити. Тоді він взяв напрямок до Шпіцбергена в надії сісти поблизу острова.

Раптом він виринув з туману і на мить побачив чисту К воду, невеличкі крижини і на одній з них людей.

— Негайно вирушайте рятувати їх! — передав Чухнов- ськйй, — а потім нас. Ми сіли недалеко від Шпіцбергена. Сідаючи зламали шасі, летіти не можемо. Всі здорові, хар¬чів стане на два тижні.

— Скажіть, — запитав професор у Чухновського, — на якій широті і довготі ви побачили людей?

Чухновський відповів.

За кілька хвилин криголам знову з непослабною силою бився з кригою, рвучись уперед. Вперед, туди, де гинули люди!

Професор майже не сходив з капітанського містка.

„Красін» час-від-часу пронизливо гув, закликаючи по¬терпілих дати про себе будьяку звістку, знак.

— Людина, бачу людину! — крикнув хтось із команди.

Професор взяв бінокль.

Вперше за ці тривожні дні почуття радості охопило його. Він мало не крикнув.

— Так, у бінокль він ясно бачив людину... Ні, двох. Два чоловіки. Один з них, як божевільний, бігав по кри-жині, вимахуючи руками. Другий лежав на льоду і тільки безсило піднімав голову.

За кілька хвилин двоє потерпілих були на борту „Кра- сіна“. Один ще тримався на ногах. Він мав досить міцний вигляд і був добре одягнений. Другий потерпілий був у •дранті, тяжко хворий і виснажений голодом. Здавалося, що, коли б „Красін» запізнився хоч на один день, його б уже живим не застали.

Тринадцять днів потерпілі нічого не їли.

—■ Це начальник експедиції, — показав хтось потерпілим на професора.

Потерпілий, що тримався ще на ногах, зразу підбіг до професора і схопив його за руки. Другий попросив під¬нести його до професора. Коли його піднесли, він руками обійняв професора за ноги і припав до них з невимовною вдячністю.

Професор нічого не міг говорити. Радість здушувала йому груди. Він готовий був плакати з радості так, як справді плакали деякі з команди „Красіна».

— О, врятувати людину від смерті — це велика ра-дість!

Двоє врятованих були члени експедиції на дирижаблі „Італія» — Цаппі і Маріано. Це було ті люди, що їх поба¬чив літун Чухновський. Тільки їх було, як бачите, не троє.

На крижині лежали шматки подертого одягу. Тому Чух- новському й здалося, що він бачив третю людину.

З ними таки була третя людина, вчений Мальмгрем. Але він загинув.

Врятовані розповіли про загибіль дирижабля таке:

В густому тумані оболонка дирижабля почала, як ми вже знаємо, вкриватися льодом. Дирижабль швидко падав. Вітер то підкидав його вгору, то з силою жбурляв униз. Дирижабль мав дві гондоли. Падаючи, дирижабль заче¬пився передньою гондолою за лід.

Гондола розбилася вщент, і люди всі, що в ній були, випали.

Дирижабль „Італія», звільнившись від важкої головної гондоли з неймовірною силою підлетів угору і зник навіки разом з дев’ятьма членами експедиції, що зосталися в дру¬гій гондолі. В повітрі дирижабль, очевидно, згорів, бо через кілька хвилин потерпілі, що залишились на кризі, побачили вгорі клуби густого диму.

На кризі опинилося, таким чином, дев’ять чоловіка, що випали з головної гондоли. Між ними був і Нобіле. Один, падаючи, розбився на смерть. Кілька потерпілих і сам Но¬біле покалічилися, падаючи, але залишилися живі.

Ніхто не вірив, що їх знайдуть і врятують, тим більше, що на їх радіо-виклики ніхто не обзивався. Вони й поду¬мали, що радіо в них не працює. Тоді Мальмгрем, Цаппі і Маріано визвалися через лід піти до Шпіцбергена і ви¬кликати людей на допомогу потерпілим.

Два тижні блукали вони льодами Крижаного моря. Мальмгрем, що тоді, як падав з дирижабля „Італії» зламав руку, — зовсім захворів і вибився з сил. Він не міг іти. Пробував лізти, але вкрай повідморожував руки й ноги. Побачивши, що він тільки заважає Цаппі і Маріано — Мальмгрем сказав, щоб вони викопали для нього могилу в кризі і поклали його туди. Він віддав свої харчі і одяг Цаппі та Маріано, щоб ті швидше змогли добратися до Шніцбергена, а сам залишився помирати.

Минуло два тижні, харчів у Цаппі і Маріано не стало. Лід почав танути і ламатися. І врешті вони опинилися на невелич¬кій крижині, без харчів, серед пустинного крижаного моря.

На цій крижині їх і знайшов „Красін».

А тим часРм, ті, що зосталися на льоду дожидати до¬помоги — зв’язалися по радіо з пароплавом „Чітта-ді-Мі~ лано“. Цей пароплав врятувати їх не міг, але тепер допо¬магав „Красіну», сповіщаючи, де і в якому стані потерпілі.

— Ми врятували Цаппі і Маріано. Скажіть нам місце перебування другої групи потерпілих, — сказав по радіо професор.

„Чітта-ді-Мілано“ відповіла, і „Красін“ зразу рушив на розшук.

Лід м’якшав. Треба було поспішати, бо групі потерпі¬лих щохвилини загрожувала смерть. Крижина, на якій вони були, могла розтанути, поламатися, і холодна безодня мор» поглинула б їх.

Лід розступався перед „Красіним». Великі айсберги пливли обіруч...

Довго шукав „Красін».

Професор знову з біноклем стояв на капітанському містку. Раптом:

— Дим! Гляньте, дим! — крикнув хтось. Справді далека на обрії піднялися клуби густого диму. Це група потер¬пілих сигналізувала ракетами.

Радості не було краю.

Потерпілі побачили „Красіна» і кричали.

— Уруса карашо!

їх було п’ятеро. Вони обнімали професора, вони цілу¬вали руки своїм рятівникам. Потерпілі мали страшний ви¬гляд. Вони позаростали волоссям, були брудні. Але разом з тим живі, здорові і нарешті врятовані.

— Тепер черга за Роальдом Амундсеном, — сказав про¬фесор.

Але тут до професора підійшов радист. Він був сумний. Він сказав:

— Марна справа — Амундсена вже не врятуємо, — і по¬дав професорові радіограму.

В цій радіограмі сповіщалось, що біля берегів Північної Норвегії знайдено поплавок від літака „Латам», тобто від. того літака, на якому вилетів Роальд Амундсен. Значить,, літак розбився, і холодні води Крижаного моря поглинули

навіки цю мужню людину. Він віддав своє життя в надії ©рятувати інших.

Професор мовчки пішов до себе. Свій невимовний сум він виливав на сторінках щоденника. Він писав:

„... Не хочеться вірити. Не хочеться думати, що це лихо справді сталося... Туга, глибока туга охопила серце не тільки норвежців. Увесь культурний світ поділяє горе норвезького народу. А для нас, для красінців ця звістка удвоє сумніша. Нехай невеличка та все ж таки жевріла надія в наших серцях, що розшуки „Красіна* можуть увінчатися успіхом, розквітнути перемогою. Як прикро — цій надії не судилося здійснитись... Арктичне царство на цей раз жорстоко, занадто жорстоко розправилося з тією людиною, що з винятковою мужністю, з виключним знанням, крок за кроком завойовувала Арктику...

Але, нехай так, — та навіть ці тяжкі втрати нікого не зупи-нять — наука переможно буде продовжувати свій шлях, і недалеко той час, коли Арктику буде переможено на користь усього люд¬ства. А зараз ми засмучені схиляємо свої голови; життя Амундсена має навчити нас і жити, і помирати. Не можна примиритися з його смертю. Залишається тільки одне — своєю роботою показати, що ми гідні тієї визначної спадщини, яку залишив нам Амундсен».

А тим часом, з усього світу, всіма мовами летіли при¬вітальні радіограми. Бо красінці зробили те, чого не могла зробити жодна експедиція. Бо були врятовані люди, які й самі не вірили в своє врятування. Навіть вороги схилялись перед мужністю більшовиків.

Але професор не мав часу перечитувати всіх радіограм.

„Красін» знову боровся з льодами. Не вважаючи на те, що один гвинт уже був зламаний, він з усією наполегли¬вістю, вибиваючись із сили, довбав крижані поля, поспі¬шаючи на допомогу Чухновському, що з товаришами до¬жидав порятунку біля зіпсованого літака.

Три довгі дні пробивалися до того, місця, де мусів бути літак Чухновського. Але підійти близько так і не поща¬стило. Важкі льоди перегородили шлях. Тоді команда „Кра- сіна“ на руках приволокла літак Чухновського до криголаму. Врятували, отже, і літака і Чухновського з товаришами.

Таким чином всі, кого можна було врятувати, були вже

на борту „Красіна».

Професор попрощався з берегами Шпіцбергена і пішов до себе в каюту. Він міг радіти, всі врятовані були веселі й бадьорі. Тільки нещасний Маріано не міг досі як слід, прийти до пам’яті. Він ще навіть не говорив, а тільки пла¬кав від радості.

„Красін“ громив крижані барикади Північного моря,, тримаючи курс назад на батьківщину.

Професор уже збирався лягти і спокійно відпочити,, коли знову радист приніс тривожну радіограму. На при¬м’ятім папері було написано:

— 303!—Рятуйте нас! Гинемо! Пароплав „Монте Сер- вантес». Протримаємося не більше шістнадцяти годин. Приходьте швидше.

І знову тривога. І знову „Красіна поспішає рятувати. І знову професор з біноклем у руках переходить з одного місця на друге, вдивляючись у тривожну крижану даль.

І от після багатьох годин боротьби з льодами професор-

побачив жахливу картину.

Великий океанський пароплав „Монте Сервантеса, що мав на борту тисячу вісімсот пасажирів, уже до половині® поринув у льодову воду. Він хилився набік, готовий що¬миті перекинутись і зникнути в морській безодні навіки*.

Довколо нього гойдалися набиті Суіідими від страху па¬сажирами рятівничі човни.

Тисячі рук і очей тяглися до „Красіна*, благаючи до¬помогти, врятувати...

Три дні не спав професор. Три дні не спала команда „Красіна“. Водолази не вилазили з крижаної води, лаго¬дячи „Монте Сервантес».

І от запрацювали помпи. Викачали з пароплава воду. „Монте Сервантес* підвівся, випрямився.

— Готово! Тисячу вісімсот чоловік урятовано.

Професор тоді пішов до себе в каюту. Він замкнувся,,

бо кожен з врятованих хотів особисто побачити його, хотів^ подякувати йому. Голова професорові тріщала від утоми* від подяк, від вітальних телеграм, яких він уже не встигав перечитувати.

Все населення міст виходило в порти, куди заходив повертаючися з експедиції, „Красін“. Іноземні пароплави гудками вітали більшовиків-переможців.

Особливо ж тепло і щиро зустрів красінців рідний Ра-дянський Союз, рідне місто Ленінград, куди повернулася * експедиція „Красіна*.

Ціла флотилія виїхала назустріч „Красіну». Гарматні салюти, громове „ура“, сотні оркестрів злились у єдиний гімн, що славив і вітав мужніх.

В портах, над пароплавами майоріли червоні прапори, к Струнко стояли команди червонофлотців. Увесь Ленінград

вийшов на вулиці до портів. Море людських голів хвилю¬валось вздовж узбережжя. Люди лізли на дахи високих будинків, навіть на заводські димарі, кружляли літаки.

— Слава переможцям красінцям!

— Слава мужнім керівникам експедиції! — лунало згори» знизу, з боків.

Того дня груди професорові прикрасила вища наго-рода—орден Червоного трудового прапора.

Це було 1928 року. За цей час професор побував у нових експедиціях. Він разом з Отто Юльйовичем Шмідтом брав участь в експедиції на Землю Франца Йосифа. Ві» побував на Північній землі. Він очолював наукову частину арктичної експедиції на дирижаблі „Цепелін*. Він очолю¬вав експедицію на криголамі „Русанов*, що їздила на мис Челюскіна і острів Каменева. Під його керівництвом було- проведено експедицію до північної частини Карського моря. Він є керівником всесоюзного Арктичного інституту. Груди йому тепер прикрашує й друга найвища нагорода — орден Леніна. Ім’я його знає ввесь світ. Шанує його кожен тру¬дящий.

Професор цей — Рудольф Лазарович Самойлович — ди¬ректор Всесоюзного Арктичного інституту.

1 Його наша експедиція оце й чекала.

Рівно через п’ятнадцять хвилин одчинилися двері, і Ру¬дольф Лазарович увійшов. Лагідний, крем’язний, він при¬вітно оглянув усіх, привітався, і зразу стало так легко і просто, як у себе вдома. Коли зразу ввійшов у роль фо¬тографа. Він забігав то спереду, то з боків і націлявся своєю „Лейкою» прямо в обличчя Рудольфові Лазаровичу.

— Спокійно, знімаю,— хотів уже крикнути він, коли Рудольф Лазарович повернувся і запитав: — У чім справа?

Виручив Микола Петрович. Він розказав, що Коля—ви¬хованець комуни Дзержинського, що ця комуна виробляє фотоапарати, звані „Фед“, що ці фотоапарати не гірші від кращих закордонних апаратів „Лейка*. Отож Коля має власного виробу „Лейку» і хоче зняти Рудольфа Лазаро- вича.

Тоді Коля, нарешті, сказав своє урочисте:

— Спокійно, знімаю! — Цокнув, радісно зітхнув і оголо¬сив: — Готово!

І зразу вийшла Зіна. Вона розказала Рудольфові Лаза¬ровичу про клуб і про першу організовану ними експеди¬цію за полярне коло.

— О, це прекрасна ідея, — сказав Рудольф Лазарович, і розповів ребятам про історію радянської Арктики. Він

сказав:

— П'ятнадцять років тому вперше радянські пароплави почали штурмувати неприступні крижані моря.

Невеличкий човен на чотири чоловіка —оце й було, на той час, все наше майно. На цмшу човні ми вперше п'ят¬надцять років тому об'їхали довкола Нової Землі. Навкруги була крижана пустка. Майже жодної полярної станції не було.

Та з року-в-рік ми міцніли. Уже через рік було відря¬джено кілька експедицій на північ. А потім ще. Під час цих експедицій полярники вивчали Арктику, її погоду, морські течії, переміщення льодів у північних морях, буду¬вали на узбережжях та островах Північного Полярного моря полярні станції.

Партія і її вожді —в минулому Ленін, а нині Сталін — велику увагу приділили Півночі. І от ми маємо тепер най¬потужніші в світі криголами.

Більшовики-вчені відкрили багато нових проток і остро¬вів, як от: острів Більшовик, острів Жовтневої Революції, острів Комсомолець, Піонер та інші.

Героїчними рейсами „Красіна», „Сибірякова“, „Челю- екіна*, „Літке“ більшовики відкрили найпівнічніший у світі морський; шлях. Вони показали, що можливе плавання пароплавів з Архангельська аж до Владивостока через Полярне море. ; г :

Ми побудували на Землі Франца Йосифа найпівнічнішу е світі геофізичну обсерваторію.

Крок за кроком радянські вчені їдуть все далі на північ, опановуючи Арктику і її багатства.

Тридцять сім полярних радіостанцій, десятки кригола¬мів, літаків,— ось наше майно тепер. Тисячі вчених поляр¬ників провадять тепер постійну уперту науково-дослідну роботу в Арктиці...

— Ось якою була Північ п’ятнадцять років тому,— закінчуючи свою промову, сказав Рудольф Лазарович і показав на велику карту.

Карта ця була вся вкрита білими плямами недослі- джених районів. Від цієї карти віяло холодною пусткою.

— А оце Арктика тепер, — сказал Рудольф Лазарович І показав на другу карту..

Десятки нових радіостанцій, зимівель, метеорологічних станцій, авіобаз, шляхи криголамів — оживлювали цю карту. Від неї вже не віяло пустинею. Вона вже було живою част¬кою цілого Радянського Союзу. і: 'х'3'■''/’г

— Таку карту, — сказав Рудольф Лазарович, коли ви

будете повертатись, я потурбуюсь дістати для 'вашого «лубу. Крім того, ми підготуємо для вас деякі колекції мінералів та північної птиці. '

Щиро дякували ребята Рудольфові Лазаровичу. На цій зустрічі вони познайомилися з багатьма полярниками-ордено- носцями, учасниками сибіряковських і челюскінських по¬ході з. ■: , • ■ ■ ■

Герої,. Арктики бажали юним полярникам успіху в нав¬чанні, в роботі експедиції.

Ще раз, і ще раз виступала Зіна.

Ще раз, і ще раз виголошував Коля своє урочисте:

—- Спокійно, знімаю!

А наприкінці Рудольф Лазарович міцно потис кожному юному полярникові руку і сказав:

4. Дивний криголам

— Бажаю вам, арктичні ребята, стати справжніми смі-ливими дослідниками Арктики.

Організовано вийшли ребята з г кабінету і пішли огля-дати окремі відділи й лабораторії Арктичного інституту.

— Гляньте, ось колекції птахів, зібрані на острові Вран- геля Мінеєвим і Власовою.

— А ось мінерали, зібрані на Новій Землі Рудольфом: •Назаровичем.

Багато цікавого побачили ребята тут. Вони побачили маленьке ведмежатко у банці, чучела моржів, тюленів, риб. Незліченні багатства півночі сотнями колекцій заповнювали відділи й лабораторії Арктичного інституту.

Після цієї зустрічі, після знайомства з Арктичним ін-ститутом, ще більше всі горіли бажанням якнайшвидше побачити, побувати в суворій і казковій країні Заполяр'я.

ЗА ПОЛЯРНЕ КОЛО

Загадковий пакунок — Перший день без сонця — Білий ведмідь у вагоні.—

Ми ступили за поріг Арктики.

— Що таке? Де наші керівники? Де Гриша? Де Микола Петрович? Де Давид Ілліч? Зараз же поїзд відходить,— турбувалися ребята, щохвилини підбігаючи до вікон ва¬гона.

— Ідутьі

— Допоможіть, ребята,—гукнув Гриша Розовський. Гриша і Давид Ілліч несли багато пляшок. Пляшки,.

наче бомби, стирчали зза пояса, виглядали з кишень.

— Що це таке?

Гриша, жартуючи, відповів:

— Вода. Знаєте, коли полярники виходять на кригола¬мах у море, вони перш за все беруть з собою прісну воду. А ми ж їдемо в Заполяр’я. Хто зна, де ми там дістанемо води. Може, там всі джерела і криниці позамерзали.

Дехто з ребят сміявся. Дехто прийняв слова Гриші за цілковиту правду. Ребята накинулися, почали витягати пляшки з кишень, ^забирати з рук у Гриші й Давида Ілліча.

Микола Петрович ніс великий клунок.

Шура й Миша підскочили до Миколи Петровича.

— А це що? Давайте допоможемо,-— в один голос ска-зали вони.

— Ні, ні! Це засекречений клунок. До нього не можна доторкатися. Я сам понесу,—загадково усміхаючись, відпо¬вів Микола Петрович.

Коли зайшли до вагона, Микола Петрович поклав свій за-секречений клунок на третю полицю і прикрив його газетою.

Ребята зацікавлено поглядали на той клунок. Але більше в Миколи Петровича не розпитували, що воно таке. Бо в кожного і так було безліч усяких цікавих вражінь, кож¬ному хотілося поділитися з товаришами тим, що він чув, з ким із видатних полярників розмовляв...

А поїзд, справді, ніби тільки і дожидав, поки прийдуть наші керівники. Він зразу м’яко відійшов від перону.

І от:

Ще шумлять в уяві ребят московські вулиці з трам¬ваями, автобусами, тролейбусами, величними будинками, електричними рекламами...

Кремль. Червоний майдан. Мавзолей, де лежить любий Їльїч...

Ще горить перед очима зоряне небо московського пла-нетарій...

Ще мерехтять вечірні вулиці Ленінграда...

Ще дзвенить, ніби зараз, ласкавий голос Рудольфа Ла- заровича Самойловича...

А поїзд мчить і мчить все далі й далі на північ.

Все густіші ліси.

Все глибші сніги.

— ‘Валю, .на наступній станції треба зміряти глибину снігу.

— Сама знаю,—говорит Валя. Вона давно стоїть напо-готові із своїм снігоміром.

Поїзд зупиняється.

Валя біжить вбік від залізничної лінії. Раптом — бух... і тільки хутрова шапка із снігу визирає.

— Ой, ой, ой!—кричить Валя, все глибше поринаючи в сніг.

— Рятуйте!—крикнув Юрко і з трьома штурманами в одну мить схопив Валю за комір від пальто.

Борсаючись в снігу, ребята ледве витягли Нашого не-одмінного снігоміра Валю.

— Та невже ж справді тут такі глибокі сніги?—смію¬чись запитували ребята.

— Які там сніги,— сердилася і сміялася Валя, обтру-шуючись.

— Не глибокі сніги, а глибокі рови,— додала вона.— Я в рів ускочила.

Всі крім Слави сміялися. А Слава не сміявся, бо був заклопотаний.

— Не може бути. Ми їдемо назад,— запевняв він Давида Ілліча.

— Та ні ж, не назад, ми їдемо вперед, до полярного кола.

— Тоді термометр коверзує; або він зіпсувався, або його закачало в поїзді.

— А в чім справа?

— Та гляньте ж, у Ленінграді показував 30° морозу, а тут 2° тбпла. Хіба ж це може бути?—дивувався Слава.

А воно таки справді було тепло, як весною. На даху поїзда танув сніг, по-весняному капаючи прозорими крапли¬нами.

— В чому ж справа?—допитувався Слава.

— Справа в переміщенні повітряних течій,— пояснював Давид Ілліч.— Ми попали в смугу .циклону. Отож і спо-стерігаємо таке переміщення холоду й тепла. Холодні те¬чії прорвалися на південь, а на місце холодних з півдня повіяли теплі.

•— От не везе!—сказав відважний полярник ТЬля.— їдемо, можна сказати, до Арктики і морозу доброго не понюхаємо.

— А ти хіба в Ленінграді не понюхав?— запитав Миша, приглядаючись до Толиного носа, що був чомусь занадто червоний.

— Нюхати не було чого,— відповів Толя.— Подумаєш, мороз! Тридцять градусів... Мені б понюхати градусів сім-десят.

— Хто там черговий штурман?—гукають з третього купе.

— Льоня!—лунає відповідь.

—- Льоню, скажи, яка наступна станція?

— Петрозаводськ,—відповідає Льоня.

Ми проїздимо Карелію. Країну‘численних озер і пишних: дорогоцінних лісів. До революції вона була країною заслань. А тепер Карелія розвивається нарівні з іншими республі¬ками. Ростуть і тут нові міста, заводи. Більшовики побу¬дували тут Біломорсько-Балтійський канал, що з’єднує Балтійське і Біле моря водним шляхом.

Нема більше непрохідної, дикої Карелії— є багата, лі¬сова промислова країна.

Пливуть за вікнами безкраї простори: сніги, ялини, сосни...

Сідає сонце, рожеві тіні його мерехтять на засніжених, пухнастих верхів’ях дерев.

— Ребята,— гукає Давид Ілліч, — дивіться на сонце! Прощайтеся з ним, бо завтра ми вже його не побачимо. Завтра ми будемо в смузі полярної ночі.

Не відриваючися від вікон, проводжали ребята сонце, аж поки воно геть зайшло.

А ввечері у нас були гості-^матроси, що їхали на Пів¬ніч. Вони розказували про своє життя, про те, як уперше попали до флоту, як плавали на кораблях. Вони співали пісень про море і відважних моряків. Вони співали про бойові лінкори, що стоять на сторожі радянських кор¬донів.

Співали з матросами і ребята.

Співав і Шура. Він зручно сидів на тому загадковому, м’яком;у пакунку, що його ото ніс Микола Петрович, і як на пружинах гойдався на ньому в такт пісні.

Шура співав, сидячи на цьому клунку, навіть тоді, коли вже матросів ребята випровадили.

Шура співав би, мабуть, ще довго, коли б не помітив його Микола Петрович.

—- Ой, ой, ой! Все пропало,— мало не крикнув Микола Петрович.—Злазь! Злазь но швидше! Ой, леле, ти сидиш на наполеоні!

— Що?—здивувався Шура.— Я сиджу на Наполеоні, на якім Наполеоні? Наполеон давно помер. Я сиджу на м’я-кенькому клунку.

— На клунку. Ой, лишенько, на клунку! Ти сидиш на наполеоні. На пирожному такому, що зветься—на-по-ле-он! Воно ж усередині з кремом! Подушив, мабуть, чисто все!

Шура, як підстрелений, скотився з клунка.

— Іди ж та хоч не признавайся,— сказав схвильовано Микола Петрович.

— Спать! Спать,—закликав начальник експедиції.

Ребята почали вмощуватись. Бо таки справді вже було

пізно. За годину всі міцно спали.

Вдавав, що спить, і Альоша. Він старанно сопів, час від часу ховав голову під ковдру,, Але вартовий все ж таки помітив, що Альоша не спить.

— Чому ото не спиться, Альошо?—запитав вартовий, підійшовщи до Альоші в ту мить, коли той пильно вди¬влявся у вікно.

Альоша зніяковів.

— За домом, може, ото так заскучав, що й сон не бере?

— Ні!—усміхнувся Альоша.—Додому ще не дуже ску¬чив, я... я просто боюся проспати північне сяйво.

— Он як! Ні, тут ще сяйва не побачиш. Ми ж поляр¬ного кола не переїхали. Сміливо спи. Не проспиш,— запев¬няв вартовий.

Альоша ліг. Він обіцяв спати, але ще довго одним оком позирав на вікно.

Ніч тяглася довго. Ребята кілька разів прокидалися. Дивилися у вікна, але там за вікнами вагона все було темно та й темно. Очевидно, ще зовсім рано,— думали ре¬бята і намагалися знову заснути, хоч сон уже настирливо відлітав.

Кроки порушили тишу вагона. Це проходив начальник експедиції.

— Ну, ребята,— сказав він,—час уже давно вставати. Ви так солодко спите, що аж будити жалко. Заполяр’я, мабуть, впливає на хороший сон, чи що. »

— А яка година?—спитав хтось.

— Та вже одинадцята.

— Що? Та ще ж зовсім темно. Гляньте, ще он зорі не зійшли з неба, а сонце й не думало показуватись.

— Сонце тепер покажеться, аж як ми в Ленінград на¬зад приїдемо,—відповів начальник експедиції.

А воно й справді не показалося. Аж о дванадцятій годині тільки рожева заграва там, де сонце має сходити, пишно розгорілася. Все здається — ось-ось і сонце зійде. Та так і не діждалися—не зійшло.

Отже, перший день без сонця почався. Почав його знову Тео.

— Ребята,—крикнув він так, що Володя аж підскочив, стукнувшись при цім головою об полицю з такою силою, що іскри з очей посипались.

— Ребята,— крикнув він так, що у одного хлопця аж чашка з рук вилетіла, розбившись при цім на черепочки. .Але тут якраз проходив Гриша і став між ними, докірливо похитуючи головою. Скривджений підібрав черепки і сів на своє місце.

— Ребята,— вже трохи тихше сказав Тео.— Гляньте, у Толі ніс, як бараболя, і щоки попідпухали. Наш арктичний герой уже встиг підморозитись.

Всі збіглися дивитися на Толін ніс. І всі погодились:

— Відморозив...

Толя ніяково щупав носа, намазуючи вазеліном. Але виявилося, що потерпілим був не тільки Толя. Лежав у постелі, „нанюхавшись» ленінградського морозу, і Йося Яблокович, що теж не слухався, коли йому наказували .добре замотати шию.

В ці хвилини і вийшов другий ну мер нашої газети „За полярне коло».

Тепер на першому місці була стаття капітана „Криго¬ламу на колесах» Миколи Петровича:

„НА ПІВНІЧ»

Наш поїзд взяв курс на північ. З кожною хвилиною ми на-ближаємося до полярного кола, до географічного кордону Арктики. Ми мчимо в країну полярної ночі. Вчора ми востаннє побачили

сонце. Північ зустріне нас лютими- морозами, — ніби — випробовуючі»' юних дослідників Арктики на витривалість.

■Але .витривалість дослідника Арктики вимірюється не лише його фізичними .властивостями. .Ця- витривалість, вимірюється також

свідомою дисциплінованістю. І коли хтось із нас одморозив носа, то хай не думає, .що він Амундсен, бо відморозив він лише через: те, що, бравуючи, не піднімав коміра, коли хтось застудився, то сталося це тільки тому, що він уникав порад, керівників експеди¬ції. та нашої лікарки Олександри- Георгіївни.

У нашій першій дослідній експедиції ми робимо перевірку юним дослідникам Арктики.

Видатні дослідники Арктики побажали нам вдачі і висловили надію, що ми будемо їм гідною зміною.

Працюйте ж над тим, щоб виправдати їхні сподіванки.

Капітан клубу — М. Т р у б л а І н іС

Мчить поїзд.

— Справжнє сніжне царство—любується наш художник: Ігор. . . ,

Ще кілька годин, і ми будемо в тундрі. В тундрі—там*, де вирують снігові бурани, запорошуючи, завалюючи сні” гами таємниці і багатства заполярного краю. Там, де не¬прохідні крижані гори височіють крутими боками, не* даючи можливості прокладати в тундрі шляхів. А на вер¬шинах гір лютують, навіть влітку, завірюхи. Та й яке тут літо! Так місяців зо три ледь-ледь визирне сонце, затем¬ніють мохи, а потім знову приморозки, а потім знову сніп® і темні полярні ночі.

Пустинна тиша звисала над тундрою. Коли-не-коли проїде на оленях саамі, поспішаючи до своєї юрти—і знову тільки вітри виють.

Але ні сніги, ні бурани не страшні більшовикам. Запо¬лярні багатства не можуть дурно пропадати, рживитш тундру, розкрити її таємниці, розкопати її багатства!

І ось рушили в тундру сотні наукових експедицій. Вони роками блукали, перемагаючи хуртовини й бурани тундри^ На лижвах, на оленях перебиралися вони з однієї гори на другу, і майже на протязі всього свого шляху, майже на* кожній горі, після їхнього перебування, підносився заявоч-

ний стовпчик. Цей стовпчик вказував на ті чи інші міне¬ральні багатства, заховані в цій горі. ;

Дивна природа! На зледенілій землі тундри не квітнуть дерева, не шумить, колосиста пшениця.—Ну, що ж, коли так,—ніби говорить тундра, — то я тоді в надрах своїх, може, заховала родючість у вигляді мінералів. Розкрийте надра мої, „заберіть родючість мою, перенесіть її в ті краї, де пухка земля парує під сонцем—і ви матимете тоді удвоє кращі врожаї. Це моя щедра данина. Цим я виправдую своє існування!

Ні, не брехала тундра! Незчисленні багатства мінералів заховані в її надрах. Цілі апатитові гори підносяться над тундрою. А з апатиту {добувають добрива. І добрива ці ще вище підносять колос наших посівів, ще повніше нали¬вають зерна. Та не тільки апатити, є тут і залізні, і мідні, і ніклеві руди, і найрідкісніші, найдорожчі метали. А Мурманськ! А Баренцове море з теплою течією Гольф- штрем! Море, південна частина якого не замерзає і в своїх глибинах таїть невичерпні багатства риби.

І от слідами оленів у тундру, в країну, що була за ца¬рату місцем заслання,— почали пробиватися машини, елек¬трика, культура. Почали виростати міста і робітничі се¬лища. Тундра оживає.

Мерехтять у вікнах засніжені віти ялинок. Пломеніють над обрієм червоні заграви. Це горить полярна зірка. Червонувато-зеленими мінливими фарбами грає вона на снігах, на лапатих засніжених ялинках.

Ребята, не відриваючись од вікон вагона, милуються сні-гами й зорею, що вже поволі згасає.

Ще кілька хвилин і починає темніти.

А через годину за вікнами вже не видно ні дерев, ні гір, все злилося в темносніжну пустиню.

— Зайців, мабуть, тут багато,— цікавляться зоологи.

— Не тільки зайців, є тут багато вовків і навіть вед¬медів,—відповідає Давид Ілліч.

Та не встиг Давид Ілліч скінчити, як раптом розчиня¬ються двері вагона і, клацаючи зубами, в купе увалю¬ється—ведмідь!

Кошлата, сіра шкіра наїжачилася...

— У-гу-гу!—ричить він. А куди це ви зібралися?—за¬питує.

— Та це експедиція юних дослідників Арктики, ведме¬дику. Іди собі, ведмедику, не лякайся,— виступивши з па¬лицею наперед, говорить Зіна.

— Ги-ги-ги! А це ми зараз побачимо, хто кого зля¬кається.

І, клацнувши зубами, ведмідь закричав:

— Не пущу! Не пущу нікого в моє царство снігів і криги. В мою Арктику.

— Ведмедику, не гримай, не ричи,— знову умовляє його наша красномовна Зіна.—Не сердься, ведмедику, ми льодів твоїх не поламаємо, снігів твоїх не з’їмо.

— Розказуйте! Сніги ви мої порозгрібаєте, льоди мої понївичите, ліси мої порозчищаєте. Ведмежат моїх поля-каєте. Геть звідси!

— Он який ти? Ні, ведмедику, не підемо! Не відсту¬пимо! Ми більшовиченята, а більшовики і більшовиченята не відступають. Так що ти не дуже кричи. Ти подивися ксаще, які герої сидять тут. Думаєш, такі, що злякаються? Глянь но, ось, полюбуйся.

І почала Зіна знайомити ведмедя з кожним героєм, юним полярником.

— Подивися, ось сидить Толя Гусак. Думаєш, це зви-чайний хлопчина? Ні, ведмедику, це герой.

Це арктичний наш герой,

Перші його кроки—

Відморозив собі носа,

Поморозив щоки.

— Або ось стоїть Льоля Хаєт. Її не злякаєш, будь певний.

О, ця дівчина іде Із віком у ногу.

Жінці штурману, ану—

Дайте но дорогу!

— А ось стоїть Валя. Юний геофізик. Її не тільки сніги, а й рови не лякають.

Наша Валя—молодець,

Тільки те І знає,

У глибокому яру Сніги виміряє,

— Або ось Любімов Тео. Твоє ричання, ведмедику, ні¬чого не варте в порівнянні з криком та балакунством цього юного штурмана.

Це нечуваний герой,

Пурга, завірюха—

Де не стане—крику, зойку,

Аж лящить у вухах.

— А ось, ведмедику, познайомся з цим юним і мужнім дослідником. Це наш художник—Ігор Найдьонов. Якщо ти на нас гриматимеш, то він тебе так змалює, що й сам себе

не впізнаєш.

— Слід тобі познайомитися і з Шурою Бесідовським. Це наш наймолодший штурман. Можна сказати, юнга. Надзви-чайно хоробрий хлопчина. Він нічогісінько не боїться. Сідає, на чому попало, хоч би там і динаміт, так йому начхать. Правда, він умудрився на цей раз сісти зовсім на нестраш¬ну річ. Він сів на загадковий клунок Миколи Петровича, просто кажучи, на пирожні, та ще й з кремом. Гляди, вед¬медику, щоб він і на тебе не сів. Бо:

Не питавши, він сідає На чому попало;

Через нього ці пирожні Мало не пропали.

— Бійся, ведмедику, і ось цього високого героя —Володі Кіселєвського. У нього така міцна голова, що він у вагоні скоро всі полиці повідбиває. Гляди, щоб він і тебе головою своєю не стукнув.

Що міцніше,—це для нас Просто таємниця,

Чи в Володі голова,

Чи третя полиця.

— Познайомся, ведмедику* і з Женею Олейніковою. Вона тебе чудовими речами почастує. Вона ж бо в нас

Хазяїнує так, що аж На полюсі жарко—- Невід’ємна, незамінна Наша господарка.

— А ось. І ти, ведмедику, насмілюєшся не пускати цього героя Альошу Набокіна до Арктики? Та він же дні і ночі мріє нею. Дні і ночі не спить, майже з тої хвилини, як поїзд рушив. Зразу за Харковом і то ледве уклали ми його спати. Чому?

Бо в Набокіна одна Турбота одвічна —

Все боїться не проспати Сяйво північне.

— Ага, ведмедику, затремтів! Та це ще не все! Ти поглянь, хто нас веде. Ти поглянь, хто он у кутку спокійно собі стоїть і посміхається з тебе. Хто це? Ага, злякався, запиту¬єш? Це — Микола Петрович. Що ти питаєш? Хто він такий? А ось хто:

Це наш мужній капітан,

Літковець завзятий.

Бійтесь його, ведмеді,

Бійтесь, ведмежата.

Від цих слів, як піднятий, упав ведмідь. Дружно наки-нулись на нього ребята і в одну мить стягли з нього вед¬межу шкуру і... маску. А спід маски, а з ведмежої шкури, а чи простіше з кожуха, виверненого догори хутром, виліз ведмедикуватий Миша Пеккер. Маленький Миша Пеккер, що мріє стати обов’язково героєм-полярником.

— Ой, ой, ой! — заблагав він.— Помилуйте мене, мужні герої полярники. Не вбивайте. Я ж ваш друг.

— Це я, це я, друзі мої. І припас я для вас від справж¬нього ведмедя одбиті яблука та врятовані від Щури Бесі- довського пирожні. Частуйтеся, бо... штурмани,— крикнув він,— яка наступна зупинка?

— Полярне коло! — в один голос відповіли штурмани

— Скільки хвилин їхати залишилось? — знову запитав Миша.

«—П’ятнадцять^

■ — Ура, ребята! Через п’ятнадцять хвилин ми будемо за полярним колом. Через п’ятнадцять хвилин ми в’їдемо в країну полярних ночей і буранів.

Дружно стискали ребята одне одному руки, щиро віта¬ючи з першою арктичною подорожжю.

Лунали пісні, вітальні вигуки. А поїзд мчав 1 мчав нас туди, за поріг Арктики. За поріг казкової, суворої й багатої Арктики, яку юні дослідники мають вивчити і остаточно перемогти.

Рівно о дванадцятій годині ночі ми переїхали полярне коло. Летіли телеграми в Харківський Палац піонерів і жоц- тенят, летіли телеграми зимовникам бухти Тихої, миса Че- люскіна, Землі Франца Йосифа. Ребята вітали старих зимов- ників. Ребята запевняли, щО всі покладені на них обов’язки вони з честю виконають.

КІРОВСЬК

Місто, що виросло з казковою швидкістю,— Арктика розкривав свої

багатства. — Апатитова гора.— Привіт піонерам Заполяр’я.

Тундра. Сніги. Ялини. Озера...

Промайне маленька дерев’яна станційка і знову — сніги, ялини, озера.

Та ось заворушилися геологи.

— Стопі

— Станція Апатити.

А від Апатитів рукою подати до Кіровська.

Мчить поїзд. І враз споміж засніжених гір та ялинок виринув Кіровськ.

Поки поїзд підходив до станції, керівники експедиції розказували:

— ...Глуха бездоріжна тундра, що починалася майже одразу за Ленінградом, віковічні непрохідні ліси, засніжені гори —довго не давали спокою вождеві й керівникові ле- иінградських більшовиків Сергію Мироновичу Кірову. Ні, не може бути, щоб такі простори пустували. Там же Мур¬манськ, багатюще море, що ніколи не замерзає. Треба ожи¬вити мурманські порти, по-новому відбудувати саме місто. Треба приглянутися до тундри, до її засніжених гір. Може, там невичерпні багатства. Треба спробувати оживити тун¬дру..: Треба... Треба,— не відступали настирливі думки.

— Пошлемо туди знаючих людей, геологів, нехай подив-ляться, що воно за гори, нехай обізнаються з тундрою,— сказав Сергій Миронович.

Знаючі люди, геологи вирушили. Минали довгі місяці, люди перемагали бездоріжжя тундри, люті вітри й морози. Люди свердлували надра неприступних гір.

— Ну, як справи? — запитував у них Сергій Миро¬нович.

— Дурниці! Нічого там в тих горах немає,— сказали де¬які понурі старички.

— Ні, не дурниці,— гори таять у собі невичерпні багат¬ства мінералів. Ці гори можуть переродити цілі країни, оживити виснажені грунти. На пісках, на глинах з допомо¬гою цих 'мінеральних добрив зацвітуть нечувані врожаї,— сказали ентузіасти більшовики.

— Мінерали там є, але їх небагато,— сказали маловіри.

Кому ж вірити? Звичайно, вірити треба більшовикам

ентузіастам, але перш за все треба самому перевірити, впев-нитись. І Сергій Миронович вирушив у тундру.

Він сам поліз на крижані гори. З нам пішли люди, що мали показувати йому багатства гір. Сергій Миронович ліз на обмерзлу кручу, льодовий вітер пронизував до кісток. Довкола бушувала непривітна сніжно-імлиста тундра. Части-на людей, що йшли з Сергієм Мироновичем, повернулися назад, не витримавши жахливого холоду тундри. Сергій Ми-ронович добрався до найвищої границі, туди, де продовбано хід в середину гори. Він довго оглядав нутро гори, розпи-тував, набивав кишені мінералами...

Всі дожидали.

— Ну?..

Всі хотіли почути, що скаже Сергій Миронович.

Сергій Миронович мовчав. Мовчки він повернувся до

бараку, де жили геологи, знову розпитував, записуючи все до блокноту.

— Ну, що ж ви вирішили, Сергію Мироновичу?— хви¬люючись, запитували ентузіасти геологи.

Сергій Миронович мовчав. Слово легко сказати! Але які будуть наслідки? А що, коли він помилиться? Та тоді ж про¬падуть мільйони, пропаде енергія сотень тисяч людей. І за все це нестиме відповідальність він!

Сергій Миронович нічого не сказав. Він повернувся до Ленінграда. Він ще раз детально перевірив і зважив все, що чув і бачив. Він вирішував. Він рішуче взяв на себе всю відповідальність за цю справу. І він вирішив:

— Будемо будувати!

І от пройшло всього кілька років після того, як біль-шовик сказав своє рішуче слово. Гляньте ж, як це слово здійснюється,— закінчили керівники.

А тим часом поїзд підходив до Кіровська, до міста, що прибрало собі ім’я свого натхненника й будівника Сер¬гія Мироновича Кірова.

Ось уже і електростанція.

Ось озеро Вуд’явр.

— Приїхали!

Через місто проїжджає саамі1). На саночках у нього пакунки й родина — дружина, очевидно, синок, а дочка чі¬пляється за саночки і гальмує, примушує оленів бігти тих¬ше, бо батько, зацікавившись містом, відстає...

Саамі зупинився. Очі його перебігають з вулиці на ву¬лицю, з будинка на будинок.

Диво, він уперше .бачить триповерхові будинки. А ген величезна, в пасмах диму, збагачувальна фабрика. Коли ж це все побудували? То ж усього кілька років тому він проїздив цим місцем. Жило тут два земляки саамі, та й край. А зараз... О, саамі не полічить. Тепер у цьому місті понад сорок тисяч людей. І все це за три-чотири роки. Саа¬мі здригнувся. Що це?.. Ні, це не північне сяйво! Що ж це

!) Саамі — це народ, що живе на Польському півострові. Раніш їх зва¬ди лопарі.

таке? Саамі вперше бачить електрику. Тисячами огнів сяє заполярний Кіровськ.

— Куди ми зараз підемо? — допитують геологи.

—1 Куди ж, звичайно, на Кукіс-Вумчорр, на апатитову гору, на рудні.

— О, наш край багатий,— розказує ребятам робітник комсомолець, що веде експедицію на рудню.

— Ось тут здобувають апатит, та не тільки апатит, є в нас і нефелін, з якого робитимуть алюміній, і ловчорит, і молібденіт —рідкісні метали, потрібні для високосортної сталі. Є й мідні руди, залізні, ніклеві тощо. Та навіть такі рідкісні, як радій і уран. Скоро не менш казково, ніж Кіровськ, виростуть такі ж багаті промислові центри нав¬круги. Тундра оживе. Справу Леніна-Сталіна-Кірова біль¬шовики доведуть до кінця.

Швидко збігають ребята східцями вгору до апатитових рудень.

Все вище і вище...

Які чудові краєвиди навколо! Горить полярна зоря. Кру¬гом засніжені гори, ялини.

Наші художники — Вадим Миколаєвич Невський та Ігор — не можуть відірватися. Дарма, що мерзнуть руки,—малю¬ють.

Геологи набивають кишені мінералами.

Гуде гора, вивозять апатит, що величезними брилами лежить після вибухів. Там, на вершині гори його просто рвуть вибуховими речовинами.

: А ось і рудня. Велика. Її устаткують за останнім словом

техніки. Звичайний великий паровіз зможе увійти сюди в глибокі надра гори.

З неменшим захопленням знайомилася експедиція і із збагачувальною фабрикою. Фабрикою, що роздрібнює вели¬чезні брили апатиту і виробляє апатитовий концентрат, з якого кандалашський хемкомбінат робитиме добрива та фосфорити.

— Колись ми апатитовий концентрат привозили зза кор¬дону, а тепер забезпечуємо і наш Союз, і закордонні краї¬ни— продаємо їм.

Зіиа Олвйнїкова

з птахом — га-гою, — подарун-ком Рудольфа Лазаревича для клубу

За полярним

колом

— Вже тисячі тонн нашого апатиту з великим апетитом споживає закордон,—-жартує інженер.

Дрижить каменедробарня. Струмує вода. Крутяться вели¬чезні махини, що й не уявляєш, як тільки їх везли та вста¬новлювали.

Та де лише перша черга фабрики. Уже готові проекти другої черги, не менш величної.

Вечоріє. Ми йдемо містом. Нас дожидають піонери. За¬поляр’я.

Велика, нова, триповерхова школа.

Тепло зустрічають нас кіровські школярі, піонери.

— Привіт піонерам і школярам Заполяр’я! —говорить від імени експедиції Льоля.

Дружно відповідають ребята на наше привітання, а по¬тім з захопленням слухають, як Льоля, а після неї Боря, а після нього Шура, а після нього Володя, а після Володі Зіна — розказують про роботу клубу юних дослідників Арктики.

— Наша мета не тільки познайомитися із Заполяр’ям, а і всюди, де ми проїздимо, допомогти ребятам Організувати подібні клуби, гуртки юних дослідників Арктики.

Сипляться сотні запитань. Докладно відповідають ребя¬та на них. Докладно знайомить начальник експедиції піоне¬рів Кіровська з роботою у Харківському Палаці піонерів і жовтенят, з роботою експедиції.

А після цього, посідавши дружніми купками, почали ре¬бята товариську розмову.

І ось наслідок:

Договір соцзмагання між першою школою

м. Кіровська і клубом юних дослідників

Арктики м. Харкова.

Перша школа м. Кіровська поряд з боротьбою за підвищення якості навчання зобов’язується для більш досконалого вивчення Арктики зробити таке:

1. Організувати гурток юних дослідників Арктики до 1 лю¬того 1935 року.

2. Організувати куток Арктики.

3. Виділити з бібліотеки фонд для вивчення Арктики.

4. Провести ряд лекцій, присвячених Арктиці.

5. Встановити зв’язок з харківським клубом юних дослідників Арктики через листування і інформацію про свою роботу, а також допомагати клубові юних дослідників Арктики, посилаючи метеорологічні дані, мінерали тощо.

Харківський клуб дослідників Арктики зобов’язується:

1. Систематично, не менше одного разу на місяць, висилати матеріали про роботу клубу.

2. Зведення про роботу.

3. Фотографії клубу.

4. Становище клубу і плани роботи*

5. Метеорологічні дані.

6. Друковані матеріали харківського Палацу піонерів та

жовтенят.

Підпис сторін....

А щоб закріпити зв’язок зразу, піонери Кіровська пода¬рували експедиції цікаву колекцію мінералів, що іх здобу¬вають і знаходять у горах Кіровська.

Аж до вагона проводжали ребята експедицію. Дружньо прощались, запрошували знову приїхати.

— Приїдемо, а ви до нас! — гукали ребята, не зважаючи на те, що поїзд уже мчав.

МУРМАНСЬК

Невже вода?—Заполярний центр.—, Чорний принц*—Героічний Епрон.—

Ми на справжньому криголамі.—Чесне піонерске слово, більш не за”

хворію!—Сон і північне сяйво.—Прощай, Заполяр'я.

— Вода! — крикнули ребята, і всі як один прикипіли до вікон вагона.

Та й справді, хіба не диво побачити воду, морську, з білими гребінцями хвиль тут, де все вкрито снігами, де сонця і на мить не видно.

Читали в газетах про те, що південні порти позамерзали,

§б

а тут спокійно хлюпає в береги вода, а на її оранжево- голубій поверхні гойдаються пароплави.

— Як же це так? — цікавляться ребята. Давид Ілліч докладно з’ясовує ребятам про повітряні течії та про „Гольфштрем» — теплу течію води, що доходить аж до Мурманська.

А тим часом поїзд підходить до станції.

— Мурманськ,—заполярний центр. |Кінцевий пункт Коль- еького півострова. Кінцева мета нашої подорожі.

Мурманськ — на горі. А з гори він увесь, як на малюнку, веред нами.

Он порти: торговельний, що приймає норвезькі, англій¬ські, американські пароплави. Взимку, коли замерзає ленін¬градський порт, він приймає і пароплави інших країн. Там же на рейді стоять наші криголами. А трішки нижче — рибний порт. А ген далі —- судноремонтний і лісопильний заводи. І все в огнях, усюди кипить робота. І знову ж таки, як і в Кіровську, все це виросло за кілька років.

До революції тут, де галасує тепер велике промислове місто, була пустинна безлюдність. Тільки саамі пасли табуни оленів та влітку помори ‘) ловили недалечко від берега рибу.

Засніжені гори переходили», в тундру, а там — ялини, мох, сніги...

І тільки море вічно жило. Вічно плескалося своїми си- ньооранжевими хвилями в береги. А в його глибинах — спокійно множилися незчисленні рибні багатства.

Баренцове море — це одне з найбагатших морів.

Тепла нордкапська течія, відгалуження Гольфштрему, є найкращий розплідник для риби.

Але й це не приваблювало ситих купців та дворян, вони ж бо звикли до легкої наживи.

Тільки в скрутні часи, коли гіршали взаємини з іншими державами, коли Німеччина не пускала наших пароплавів в Балтійське море, а Туреччина —в Чорне море — дорево¬люційна Росія згадувала про Баренцове море.

1915 року навіть надумали були будувати порт і місто.

*) Росіяни, що здавен жили на узбережжі Баренцового моря.

Збудували вісім бараків, кілька дерев’яних будиночків — і назвали все де „Романов на Мурмані».

Революція, шпурнувши Романова з престола і вигнавши інтервентів з Мурманську, почала будувати справжнє місто— радянський Мурманськ.

До імперіалістичної війни населення всього Кольського півострова становило приблизно 1.000 чоловіка. А тепер у самому тільки Мурманську понад 100.000 мешканців.

До революції не було жодного письменного саамі, а тепер саамі закінчують уже технікуми, інститути. Ребята- заполярники майже всі вчаться в школах»

До революції ледве-ледве животіли порти; пароплавів- траулерів майже не було. А тепер понад 60 пароплавів- траулерів у самому тільки рибнім порту.

Два дні ми були в Мурманську. Оглядали місто, музей, порти. Хороші порти, великі. Погойдуються пароплави іноземні, наші радянські — і не полічиш, скільки їх тут! Усюди кипить робота — вантажать, розвантажують.

Побували й на судноремонтному заводі. Мурманський судноремонтний завод —один з найбільших у Союзі.

А вечорами розважались, милувалися Заполяр’ям, його природою.

Вечоріє. Нам ще не хочеться йти до себе у вагон. Ми стоїмо біля готелю „Арктика», що виблискує привабними електричними вогнями. Зовсім тихо. Зоряне небо. Мороз усього сім градусів.

— Просто, як у Харкові,—говорить Боря.—Тільки зорі тут ніби повніші. Велика Ведмедиця круглу добу кру-титься над головою. Навіть не віриш, що ми в Арктиці, що тут можуть вирувати пурга, вітри...

— А хіба й тут буває справжня арктична пурга? — запи¬тав Шура.

— Буває, ще й частенько. Взагалі Польський півострів дуже мінливий щодо погоди. Сьогодні тепло, а завтра може налетіти такий буран, що й носа не висунеш,— сказав Микола Петрович і розповів ребятам випадок, що тра¬пився з письменником Кальницьким тут у Мурманську.

— У 1933 роді криголам „Красін“ уперше в історії мав іти в Полярне море взимку. Завжди полярні експедиції відбуваються літньої пори. Але більшовики вирішили пере¬могти й зиму, тим більш, що цього вимагали обставини* Криголам мусів обов’язково привезти харчові продукти зимовникам Нової Землі. В Мурманську криголам забирав останні вантажі. Увечері, коли вже всі роботи були закін¬чені, команда „Красіна44 пішла прогулятися. Кальницький пішов до своїх знайомих, що мешкали на краю міста. При¬йшов він до них, коли ще на дворі була порівняно тиха погода. Поки знайомі накривали стіл, поки частували гостя чаєм —з гір налетів сніговий буран. Вітер вив. Сніг білою каламуттю кружляв, метушився, навівав величезні снігові горби. Гість і хазяї-знайохмі повечеряли, випили чай, наго¬ворилися. Час іти. Прощається Кальницький і виходить на двір, щоб іти до криголама. Кілька кроків тільки зробив він від тієї хати, де був, а вже нічогісінько не видно — ні спереду, ні ззаду. Дихати важко, сніг сліпить очі, вітер валить з ніг. Що не крок, то більші снігові гори. За білою муттю хурделиці нічогісінько не видно, і він або з голо¬вою провалювався в сніг, або, зашпортуючись, летів сторч головою. В такому борсанні проходить ціла година. Руки починають дубіти від холоду.

— Ні, не може бути,—думає Кальницький.—Це ж смішно. Заблудитись, замерзнути в місті, де біля ста тисяч мешкан¬ців. Але смішно, чи ні, а рятуватися треба. Він уже сто¬мився, захекався, [а шляху нема. Напрям зовсім згубив. Може,— думає Кальницький,— замість іти в місто, я побрів казна куди? Може, я вже в безлюдній тундрі? Коли б хоч у провалля^яке не потрапити! Раптом він з головою пірнув у сніговий замет. Швидко видираючись звідти, він заче¬пився за якусь річ. Що таке? Ще раз штовхнув ту річ ногою. Коли щось загомоніло. Невже людина? Нагнувся, почав нишпорити руками — факт! Людина замерзає.

Отже, треба було рятуватись самому і рятувати людину. З новою рішучістю, схопивши впоперек людину, що замер¬зала, Кальницький почав борсатися в сніжному вирі, шу¬каючи порятунку. Знову линули години. Що робити? Кричати? Лягати і дожидати порятунку? Він уже майже не міг

Іти. Стомився вкрай, бо ж доводилося ще й тягти * за собою людину, що знайшов у снігу. Раптом стукнувся плечем об віщось тверде. Помацав руками — одвірок. Значить, за сті¬ною люди. Значить, врятувався і врятував:

— Агей! Одчиніть, людина замерзає... ось! — гукнув тоді Кальницький.

Двері відчинились і диво — перед Кальницьким [ті самі знайомі люди, що він ото в них вечеряв.

Кілька годин, значить, він тупцявся довкола цієї хати, заблудившись у сніговому вирі, в пурзі.

Ось яка тут буває погода,— закінчив Микола Петрович.

Ми стояли на пригорку, дивились на зоряну ніч і диву¬вались.

Почав зриватися вітер—холодний, пронизуватий, з моря.

Час спати.'

Вранці нас розбудили піонери. Довідавшись, що при¬їхала експедиція, вони знайшли наш „криголам на колесах* і прийшли привітати та переказати нам, що ввечері нас дожидатимуть піонери Мурманська.

Ми щиро дякуємо за увагу і поспішаємо в порт.

О, сьогодні у нас виключний день! Сьогодні ми будемо на справжньому криголамі.

Сіріє холодний північний день. Небо без сонця, як око без зіниці. Видає воно нам — холодним, сірим і пустинним. Та щомиті дужче починає горіти полярна зоря. Ось вона вже палахкотить на сході ніжними рожевозеленуватими фарбами.

Ми в порту. Буксирний пароплав — „Корелець* — має

везти нас до криголамів, що стоять далеко від порту.

„Корелець* маленький. Він стоїть біля причалу так, що ми без жодних зусиль стрибаємо на палубу.

— Всі сіли?

— Всі!

„Корелець* здригнувся. Він тихо відходить від причала» рівно погойдуючись на багряночорних хвилях Кольської затоки.

Вітер зриває шапки. Але нікому не хочеться йти з па¬луби. Чудові краєвиди. Снігові береги. Засніжені гори;.

Лапаті в снігу ялини і ця хвиляста, вічно жива, холодна, м інливокольориста морська вода.

Недалеко від порту [стоїть якийсь великий пароплав. Написа на борту розібрати важко. Тому ребята читають по одній літері.

— Я бачу першу літеру — М,— напружено вдивляючись у бік пароплаву, говорить Юрко.

— Правильно, М, а за М, здається, А — підтверджує Шура.

— Правильно, МА, а за МА, здається, літера Л,—говорить Валя.

— Правильно МАЛ, а за МАЛ, здається, літера И,—го-ворить знову Юрко.

— Правильно, МАЛИ... бачу, бачу вже весь напис—МА¬ЛИННІ Це кррголам, червонопрапорний „МАЛИГІН*,— крикнув Шура.

— Він, він і є!—підтримую і я ребят.

Він і є, червонопрапорний „Малигін», якого нещо¬давно наш героічний Епрон зняв з мілини біля Шпіцбер- гена. Теж нечувана в історії людства річ — врятувати кри-голам з виру Полярного моря. Це могли зробити тільки більшовики. До речі,—кажу я,— хочете послухати казкову правду про Епрон. їхати ще довго. Час є.

Ребята з радістю погодилися.

Ми ідемо до невеличкої, єдиної на „Корельці* каюти і сідаємо тісним гуртом за столик.

Я починаю:

— Більш як вісімдесят років тому,—коли Севастополь був в облозі англійських, французьких і турецьких військ— з англійського порту вийшов пароплав „Принц*. Цей па- роп лав, як говорили, віз кількамісячне утримання англій- ськ им солдатам. Отож, говорять, на борту пароплава було, в спеціальних бочках, понад п’ять мільйонів золота. Золо¬тим и грішми мали розплачуватися з англійським військом. Ан лійський флот стояв недалеко від Севастополя в Бала- клавській бухті. Балаклавська бухта — найбільша і разом з тим, здається, найвужча в світі бухта. В бухті цій може сховатись величезний флот, але вхід у бухту дуже вузень-

кий, так що кораблі можуть проходити туди тільки по одному. Береги біля бухти скелясті, море глибоке. Підій-шовши близенько до скелястого берега Балаклавської бухти, „Принц» почав чекати своєї черги на вхід до бухти.

Вночі зірвався нечуваної сили шторм. Такі шторми бувають раз на тридцять, сорок років. Трьом лише кораблям з тридцяти чотирьох, що стояли тоді біля Балаклави, по¬щастило врятуватися. Вони встигли знятися з якорів і ві¬дійти далеко в море. Решта ж загинула. Шторм зірвав їх з якорів, велетенські хвилі підкидали їх, ніби це були не пароплави, а легенькі м’ячі. Пароплави перекидалися, про¬бивали один одному борти. їх підхоплювали чорні, лютуючі хвилі і жбурляли об берегові скелі, розбиваючи на тріски.

„Принц» між ними був найбільший і найвеличніший.

Він був гордістю англійського флоту. Поряд з іншими де¬рев’яними й парусними суднами „Принц», побудований за останнім словом техніки стояв, як чудо-велетень. З розгону кілька разів кинуло його об скелю, і темна морська безодня навіки поглинула його, разом із сто п’ятьма чоловіками команди, з майном, і з золотом.

Довгі роки лежав „Принц» на дні моря. А тим часом,, довкола нього складалися цілі легенди. Почали його нази¬вати таємничою назвою „Чорний принц». Почали говорити, що не п’ять, а двадцять мільйонів золота було заховано в забиті бочки. Потихеньку, ховаючись одна ,від одної, по¬чинають з’являтися закордонні експедиції, щоб спуститися на дно морське, розшукати „Чорного принца» і витягти золото. Експедиції ці привозять всілякі таємничі приладдя,. і

але знайти „Чорного принца» їм не пощастило.

В 1923 році один радянський громадянин прийшов да тов. Дзержинського. Він сказав, що вже п’ятнадцять років займається „Чорним принцем». Він показав папери, ща стверджували наявність на пароплаві золота і попросив дозволу на організацію робіт по розшукуванню цього зо¬лота.

Тов. Дзержинський обіцяв допомогти. І скоро справді був організований невеличкий гурток водолазів, з яких 1 організувався в дальшому перший зародок нашого Епрон’у.

Отож, цей невеличкий гурток водолазів і почав шукати

„Чорного принда». Для цього побудували спеціальний глибоководний апарат, з допомогого якого можна було досягти великої глибини і оглядати морське дно. Дістали баржі, підйомну лебідку, кілька водолазних костюмів і за¬ходилися шукати „Принца».

Щодня спускалися водолази оглядати дно морське, що являло собою ціле підводне царство. Купами лежало тут дорогоцінне майно: якорі, канати, ланцюги, протимінні сіті, троси тощо. Один біля одного найрізноманітніших форм і розмірів лежали й стояли туї і пароплави. Дорогоцінні рештки: есмінців, дредноутів, крейсерів, підводні човни панцерники. Деякі з них були геть чисто побиті, а деякі з невеликими пошкодженнями. Все це були наслідки лютих штормів і не менш лютих хижацьких воєн.

Нишпорили водолази в підводному царстві, сумно ди¬вилися на вкриті морськими черепашками руїни пароплавів. Над водолазами кружляли табуни найрізноманітніших риб. Риби зовсім не боялися водолазів. Вони плавали довкола, вони підпливали до самісіньких окулярів водолазного костюма і допитливо дивилися в очі водолаза. Водолази брали з собою хліб і просто з рук годували риб. Риба їла хліб з рук водолазів, примощуючись у них на плечах.

Так проходили дні, а слідів від „Чорного принца» все не видно було.

— Чого ж ми даремно будемо лазити? Давайте хоч ви¬тягатимемо принагідно дорогоцінне майно з дна морсько¬го,—сказали водолази.

І почали витягати—канати, ланцюги, троси.

— А може попробуємо витягти хоч кілька невеличких катерів?

Попробували і витягли. Витягли досить великий підвод¬ний човен.

Витягли таким способом. Підкопали під човном в кількох місцях грунт, просунули під човен залізні троси. До тросів прикріпили два величезні понтони. Понтони—це такі великі з особливо міцного матеріалу ящики-циліндри. їх затоплю¬ється на рівні з пароплавом, 'а опісля» накачується пові¬трям. Надуті повітрям понтони з силою рвуться на поверхню води і підіймають при цім човен чи пароплав.

З моменту підняття першого човна і почалася справжня сторія героічного Епрон’у.

Наші епронці за кілька років підняли сотні затопле¬них бурями й золотопогонниками — білими генералами —

пароплавів.

Потужні крейсери, панцерники, есмінці, під натиском біль¬шовицької волі виринали з глибин морських.

Ось коротенький перелік піднятих та врятованих Епрон’ом пароплавів: „Потьомкін*, „Керч*, „Орлані

дредноут „Марія*, „Меркурій», „Степан Разін», „Слава труда», „Баранов*, „Гаджібей*, „Харків», „Сталінград*, „Самоїд*, і багато інших.

Багато підняли і багато врятували епронці і наших, та навіть закордонних, сучасних пароплавів. Слава про Епрон

гримить нарівні із славою наших героїчних полярників, наших героічних пілотів.

В усіх портах існують тепер загони червонопрапорного Епрон’у. На перший виклик крізь пургу, крізь шторми кидаються вони на місця аварій. Рятують, підіймають па¬роплави з глибин морських, воюють з морськими стихіями, з страшними чудищами морськими—восьминогами.

Цілком випадково, але знайшли5 епронці і „Чорного принца*. Розбитий під самісіньким берегом, лежав він при¬валений мільйонами тонн скелі, підмитої хвилями. Лише кілька шматочків від котла свідчили, що тут десь під ске¬лями лежить увесь „Чорний принц*.

Знайшли наші епронці „Чорного принца*, та й плюнули на нього. Не вартий він був того, щоб шукати розкидане на дні морському і привалене мільйонами тонн скелі не¬щасне золото. Багато цінніших і важливіших справ чекало тепер епронців.

Звістка про те, що знайдено „Чорного принца*, все ж таки облетіла увесь світ.

Одна приватна японська фірма зразу ж запропону¬вала нашому Союзові дозволити їй розшуки золота „з по¬ловини*.

— Будь ласка,—сказали їй.

Кілька місяців порпалася японська фірма. Найшла сім золотих монеток, поділила їх надвоє, віддала половину нам

так, як і умовилась, а сама з трьома золотими монетками повернулася назад. Бо теж побачила, що справа не варта праці.

З цього часу цікавість до „Чорного принца» зовсім за¬непала. Уже не про „Чорного принца», а про наш героіч. ний Епрон складалися пісні й легенди.

Врятували наші епронці і кілька криголамів,—„Мали* гіна», що оце ми його бачили, „Леніна», підняли з дна морського і великий криголам „Садко».

Увесь світ стежив за тим, як епронці рятували „Мали- гіна». Увесь світ стежив і за тим, як епронці підіймали „Садка».

Криголам „Садко» побудований у Канаді в 1913 році. Куплено його за один мільйон карбованців.

В 1915 році криголам прибув до Астрахані, а через рік він загинув за полярним колом, біля Кандалакші. Канда¬лакська затока мілка і вкрита підводним камінням. Для того, щоб підійти до Кандалакші, великі криголами заходили збоку, огинаючи затоку.

Капітан „Садка», докладаючись на свою спритність, по¬вів криголам навпростець. Криголам з усього розгону на¬летів на підводний камінь і за п’ятнадцять хвилин, крижані води поглинули його. Він загинув на десятиметровій гли¬бині.

Криголам „Садко» для північних морів надзвичайно цін¬ний. Тоді, коли інші пароплави можуть плавати в Балтій¬ському та Білому морі тільки п’ять місяців, улітку; він, як і „Малигін» зими не знає. Цілий рік він міг кромсати льоди північних морів. А „Садко» ж був ще міцніший, ще устаткованіший, ще більший від „Малигіна».

До революції ніхто і не думав про те, що „Садка» мож¬на підняти.

Зате нашим героїчним епронцям „Садко» не давав спокою. І, не зважаючи на те, що місце, де загинув „Садко», лежить за полярним колом. І не зважаючи на те, що над „Садком» тільки на три-чотири місяці розтавав лід,— епронці в 1933 році заходилися підняти „Садка».

Для цього було побудовано особливо міцні і потужні понтони.

День і ніч працювали епронці, прокопуючи під „Сад-ком» тунель, щоб просунути під нього залізні троси. До цих тросів з двох боків прикріплювалися понтони.

Готово!

Почали продувати понтони (накачувати їх повітрям). І раптом аварія. Кілька понтонів з велетенською силою вирвалися з глибин моря.

Виявилося, що не витримали троси, якими були при-кріплені понтони. Троси пообривалися.

— Що ж! Поміряємося ще раз із стихією. Почнемо знову спочатку,—сказав начальник партії Епрон’у.

Почали спочатку.

Знову просували під криголам троси. Знову прикрі-плювали понтони.

— Готово!

Почали понтони продувати.

Аварія.

Знову понтони вилетіли. Троси пообривалися.

— Що ж! Поміряємося ще раз із стихією. Почнемо спочатку,—сказав начальник.

Почали спочатку.

— Готово!

Продули понтони. Криголам хитнувся. Піднялася корма- Ось уже половина криголама над водою...

І раптом—аварія.

З тріском полопалися троси. Понтони, як гарматні ядра, з гуркотом вилітали спід води, підіймаючи за собою водяні вихори. Криголам знову поринув у морську безодню.

— Що ж! Поміряємося з силою стихії ще разок. Спро¬буємо почати спочатку,—закусивши губи, сказав начальник.

Почали спочатку.

Через два-три тижні вже море мало замерзнути. А тут ще лихо—криголам ліг на нове місце. Треба було знову прокопувати під водою у скелястому дні нові тунелі. Та більшовики не відступають. З новими силами, ще напо* легливіше взялися вони до роботи. Прокопували нові ту¬нелі, підкладали нові, ще міцніші, троси. В роботі не знали, що таке день і ніч.

— Готово!

Так! Цього разу було справді готово. Криголам вири-нув. Епрон рапортував партії і урядові про нову пере-могу.

Наш „Корелець» м’яко зупинився.

Ми вискочили на палубу. Перед нами сторчовою ске¬лею стояв „Садко“.

— „Садко», ура!— крикнули ребята.

— Який же він красивий! Високо піднісши закруглений ніс, що ним він кромсає крижані масиви, величний, чудово пофарбований, новенький стояв він, як казковий. Навіть не вірилося, що отакий красунь-велетень сімнадцять років пролежав на дні морському.

„Корелець» перед „Садком» стояв, як ліліпут перед ве¬летнем Гуллівером.

По трапу ми сходимо на борт „Садка».

Зустрічає нас старший помічник капітана, тов. Ножкін.

І от ми на справжньому криголамі.

Ребята заглядають у кожен закуток криголама. Веле-тенська палуба. Чисті, просторі каюти.

— А де тут радіо-рубка?—запитують юні радисти.

— А де штурманська?—шукають очима юні штурмани.

Веде капітан ребят, показує, розказує історію криголама

та як його з дна морського підняли.

Скільки тут приладь!

Скільки тут принад!

— Гляньте но, ось штурвальне колесо, а он і капітан¬ський місток...

Не стримуються юні штурмани. Шура хапається за ко¬лесо, а Юра біжить на капітанський місток.

— Курс норд-ост!—командує він.

Але криголам стоїть на місці. Не слухається. А хочеться, дуже хочеться ребятам, щоб він рушив—туди, де вирують шторми, де крижані поля, де бродять білі ведмеді, де бу¬шує пурга. Це ж недалеко. Зовсім уже недалеко.

— Рано ще,— говорить капітан юним штурманам.— Вчіться добре, загартовуйте себе, станьте справжніми по¬лярниками, тоді і криголам рушить. Обов’язково рушить. І поїдемо ми з вами завойовувати Арктику, кришити льоди заполярних морів.

На руках доводилося зносити юних полярників з кри-голама. Ніяк не хотілося нікому повертатися назад.

Та вже вечоріло. „Корелець» більше дожидати нас не міг.

їдемо назад, в порт, де вже дожидає нас делегація мур¬манських піонерів та школярів.

Шкільна зала переповнена.

Знову розповідають ребята, члени нашої експедиції, про свій хороший клуб, про роботу, про навчання.

Мурманські піонери просять розказати докладно про кожен загін.

Тому, один за одним виступають наші штурмани, зо-ологи, геофізики.

Юний юнга Шура поетично розказує про те, як він „веде поїзд“, як заповнює штурманський вахтовий журнал.

Юні геофізики розказують про свої наукові спостере-ження, не забуваючи оповісти й про те, як Валя в ровах сніги виміряє, а Стьопа і Слава міряють швидкість вітру і температуру — один на східцях вагона, а другий у кутку біля вікна.

Аж до вагона проводжають нас мурманські піонери, вони дають слово організувати в себе не менш цікавий гурток юних дослідників Арктики, тим більше, що тут є всі умови для безпосередньої роботи.

Тепло попрощавшись, мурманські піонери й школярі шумливим роєм ідуть назад до міста, на кожному кроці зупиняючись і махаючи до нас руками, шапками...

— До побачення!

— До побачення!

— Приїздіть до нас частіше!

—■ Приїдемо обов’язково.

— Не забувайте нас!

— Не забудемо...

Нарешті мурманська ніч і вулиця зовсім ховають від нас шумливий гурт заполярних друзів. І ми знову самі віч-на-віч з заполярною ніччю.

— Давид Ілліч, а може сьогодні вночі буде північне сяйво?—допитує Альоша.

Ребята нетерпляче ждуть, що відповість Давид Ілліч.

— Хто його знає. Погода ніби й підходяща. Хоч, правда^ мороз маленький. Важко вгадати. Мій брат,— відповідає Давид Ілліч — прожив тут три місяці і не бачив північного сяйва.

— Я сьогодні питав мурманських ребят, робітників,— говорить Альоша, — кажуть теж, що давно вже північного сяйва в них не було.

— От бачите, воно не часто буває.

— Давайте пройдемо ще раз до моря. Хочеться поди¬витись, попрощатись,— просять ребята.

— Давайте,— погоджується Давид Ілліч.

Ребята радісно стають у колонку і йдуть.

А я заходжу до вагона. Там у вагоні сам один наш юний дослідник Яблокович Йося. Він, нанюхавшись у Ле¬нінграді морозу, два дні таки прохворів. Тепер він уже здоровий, але Олександра Георгіївна ще заборонила йому виходити.

У вагоні темно.

— Що таке? Яблокович, де ти? Чому у тебе темно?

— Я тут,—відповідає Яблокович.—Олександра Георгіїв¬на тільки що пішла на пошту, а я тим часом погасив світло, щоб краще видно було. Коли у вагоні темно, тоді з вікна вагона все навколо видно. От тільки через оцей вагон, що стоїть перед нашим, не бачу моря,— з жалем говорить Яблокович,

Г нараз, усміхаючись, підходить до мене,

— Ярослав Васильович, на одну хвилиночку... Я вже два дні як зовсім здоровий. На одну хвилиночку тільки вийдемо з вагона, я погляну на море,— майже крізь сльози просить він.

Я не знаю, що відповісти.

— А Олександра Георгіївна що нам за це зробить? — питаю я.

Олександра Георгіївна сказала, що взавтра я уже можу виходити.— Ну, а що тут уже лишилось до завтра кілька годин. Я вас запевняю, що я більше не захворію. От чесне піонерське слово, не захворію. Це ж тільки одна хвилш- ночка.

Що його робити? Я просто розгубився. Але тут Ябло-кович сказав таке, що я не міг йому заперечувати.

т

— Отто Юльйович, бувши хворим, не при таких вітрах і морозах виходив, а я що ж... З мене сміятися будуть, — ледве стримуючи сльози, сказав юний полярник.

Я ясно побачив, що мої переконування на нього не вплинуть. А коли я скажу—ні, то мій герой просто-напросто героічно розплачеться.

— Гаразд, — сказав я.—Але слухати мене. Одягай світр.

— Уже одяг,—чітко виконуючи мої накази, рапортував

мені Яблокович. ,

— Одягай кожух — командував я.

— Уже одяг.

— Одягай поверх ще один, оцей великий кожух.

— Уже одяг.

— На ось, обв’яжися гарненько хусткою.

— Уже обв’язався.

— А тепер за мною. Дихати носом, рота зовсім нС від¬кривати. На дворі не говорити. Зрозумів?

— Зрозумів,— відповідає Яблокович, щасливо посміха¬ючись.

Ми йдемо крадькома, щоб не зустріти Олександру Георгіївну. Туди, де хлюпаються об берег темнозелені хвилі Кольської затоки.

Яблокович, як зачарований, стоїть, милуючись, як гой¬даються на хвилях велетні пароплави, як переливається вогнями великий порт.

Раптом чуємо гомін. Це повертаються ребята.

— Швидше, а то нас застукають,— командую я. І ми, перестрибуючи через залізничні колії, швидко йдемо до вагона.

Через кілька хвилин приходять і ребята.

Вагон оживає. Парує чай, хрумкають яблука, пряники.

Альоіііа Набокін розгортає свій щоденник. Він записує:

„І так, прощай, Мурманськ. Завтра раненько виїздимо назад...” ,

Довго пише Альоша. Він стійко1- вирішив, не дивлячись на попередження вартового, не спати сьогодні всю ніч? вартуючи північне сяйво. Але очі не слухаються, злипа¬ються.

Ось уже година ночі. То там, то тут голова підводиться.

Очі припадають до вікна.; Бояться ребята проспати північне сяйво.

Ось уже пів на другу ночі...

Ось уже за чверть дві...

Ні, нема північного сяйва.

Голови одвертаються од вікон. Сон опановує ввесь вагон...

Як тільки почало сіріти, під вікнами вагона почулося тупотіння ніг і шопітлива розмова.

Це прибігли ще раз виряджати нас мурманські піонери. Вони принесли для колекції кілька морських зірок та крабів.

— Ну, як вам подобається Заполяр’я? — допитувались вони.

-Дуже_ подобається.— відповідали ребята.

— От тільки одне не подобається,—говорить Альоша.

— А що саме? —тривожно запитують мурманські ребята.

— А те, що ми не бачили у вас північного сяйва.

— А чого ж... Треба було подивитися, дуже цікаве було.

Коли?

—< Та цієї ночі, — спокійно відповідають мурманські ребята.

— Як?..

— Цієї ночі?

— Так, цієї ночі о другій годині.

— Та не може бути!.. А я ж!.. Та я ж заснув за чверть годинки до другої. Ще чверть години і був би побачив! Ще чверть години!., і тільки,—бідкається Альоша.

— Значить, ми всі спали. Проспали...

— Ну, ми ж не винні, що ви проспали,—нібш виправду- Млись перед нами мурманські ребята.

Коли б над самісіньким вухом був гримнув гарматний ви тух, ми б не так здригнули, як від цього слова: про-спали! Проспіли північне сяйво!..

— Ну, я ж тепер не спатиму, поки й до Ленінграда не доїдемо. Давид Ілліч, цієї ночі воно може ще бути?—допи-тував зовсім спантеличений Альоша.

— Навряд... А втім можливо... — розчаровано відповів Давид Ілліч.

— Та не журіться. Зрештою, хіба ви мало цікавого і

6. Дивний криголам

так побачили. А північне сяйво — це така річ, що щепо 1 бачите. і

— І то правда,— погодилися ребята. 1

А тим часом вдарив другий дзвінок. І

— Прощавайте, мурманські ребята!

— Прощавай, Мурманськ! |

— Ми ще приїдемо! І

НАЗАД

В центральному гідрографічному управлінні. — Ще раз зустрічаємося

з Рудольфом Назаровичем. — Розмова біля свічки. ;;

Дві доби мчав наш швидкий поїзд, що зветься „полярна стріла».

І от ми в Ленінграді.

Ранок. Тиша. Падає пухнатий, ріденький сніжок. Зразу ж ми розподіляємося на три гуртки.

Один гурток їде в колишнє Царське село.

Гурток штурманів іде в центральне гідрографічне упра¬вління.

І третій гурток—це делегація, що має рапортувати Ру¬дольфові Лазаровичу Самойловичу.

В Центральнім гідрографічнім управлінні зустрічає юних штурманів визначний полярник і гідрограф А. М. Лавров. Він розказує ребятам про історію та роботу центрального гідрографічного управління.

— Ми працюємо над складанням морських карт. Ми виготовляємо різні мореходні інструменти '* чочлади і ві¬даємо пунктами берегового огородження,— сказав Лаврои,.;

Він пообіцяв допомогти клубові в його роботі—ДІСТР' для загону штурманів потрібні морські карти, мореход інструменти тощо.

Юні штурмани оглянули штурманський відділ та віддВ огороджу вальних споруд, прикрашений макетами маяків тощо.

Виряджаючи делегацію юних штурманів, А. М. Лавров розповів їм про нову думку щодо північно-морського шляху.

— Є припущення,— сказав він,—що тепла течія Гольф-

штрему доходить аж до Новосибірських Островів. А коли це так, то там, де проходить течія Гольфштрему, льоди мають бути незначні, а значить, там легко проходити па¬роплавом.

Щоб учасники експедиції краще обізналися з цією теорією, А. М. Лавров подарував кожному делегатові книжечку „Проблема північно-східного проходу».

Крім цього, на спомин про зустріч у Центральному гід-рологічному управлінні А. М. Лавров дав ребятам дві карти Арктики і побажав успіху у вивченні цієї суворої, але цікавої країни.

Повертаючись з Центрального гідрографічного упра-вління, штурмани об’єднались з групою ребят-делегатів і таким чином всі вдруге опинилися в затишному кабінеті Рудольфа Лазаровича.

— Рудольф Лазарович, коли ми виїздили, ви нам бажали успіху в роботі. Свою роботу експедиція закінчила і має за честь рапортувати вам,— і професорові Самойловичу подали рапорта про роботу експедиції.

Рудольф Лазарович уважно перечитав рапорта, вислухав повідомлення про роботу експедиції в Кіровську, Мурман¬ську, а потім тепло, по-діловому відзначив високу якість роботи і експедиції й керівників, вказавши, що такі великі наслідки можливі тільки тоді, коли гарний, дружний, гнучкий колектив.

— Сподіваюся, — закінчив він,— що в найближчому часі ваш колектив і клуб стане надійним і серйозним поміч¬ником у роботі Арктичного інституту.

Знову фотографував нас Коля, знову багато цікавого розповів Рудольф Лазарович про сувору північ і її мужніх дослідників.

Після закінчення бесіди Льоля від імени експедиції за-просила Рудольфа Лазаровича до Харкова на перше засі¬дання клубу Арктики.

Рудольф Лазарович подякував і пообіцяв обов’язково взяти, нехай хоч і заочно, участь в роботі цього засідання.

— До побачення, ребята!—сказав Рудольф Лазарович.— Сподіваюсь, що ми скоро зустрінемося з вами у спільній роботі на території радянської Арктики.

Дивний криголам.

Увечері всі три групи нашої експедиції зустрілися у вагоні. Електричного світла не було, бо вагон стояв ще далеко в тупіку.

Ребята засвітили свічку і, посідавши тісним гуртком» почали переказувати одне одному свої вражіння.

Ті, що їздили до колишнього Царського села, розпові¬дали, в яких пишних, золочених хоромах жили кровопивці царі і їхні прихвосні.

— А тепер,— говорила Женя,— це не Царське, а Ди¬тяче село.

Штурмани розказували про Центральне гідрографічне управління. Льоля і Зіна розказували про зустріч з Ру¬дольфом Лазаровичем.

— А хто це там був у кабінеті Рудольфа Лазаровича, коли ми рапортували?—запитав Боря.

— То Єрмолаєв,—відповів один.

— Розкажіть про Єрмолаєва,— попросили ребята.

Але розказувати не було кому, бо наші керівники пішли десь з’ясовувати, коли наш „криголам11 відправлять до Москви.

Довелося мені виручати. Та я знав тільки один випадок з Єрмолаєвим і розказав його так, як умів.

Трапилося це на Новій Землі в 1933 році. Єрмолаєв, гіімецький вчений Курт Велькен і моторист Петерсон поїхали аеросаньми з Руської гавані до миса „Желаніє11. До миса „Желаніє11 аеросани могли пройти за один день.

' 3 замовниками Руської гавані Єрмолаєв договорився

так: якщо вони щасливо доберуться до миса „Желаніє11, то звідти зразу повідомлять про це радіограмою. Коли ж радіограми не буде, то це значить, що з ними в дорозі трапилося якесь лихо. Тоді Яша Ардаєв має на собаках їхати їм на допомогу.

І от вони вирушили. Аж вітер обпікав морозом обличчя, так мчали аеросани. Вони перелітали через глибокі льодові ущелини, вони перестрибували через крижані нагрома¬дження і снігові замети. Як у кіно кадр за кадром, так і тут миготіли кілометр за кілометром.

Раптом, якраз серед дороги, нерівно задріботів мотор, і сани зупинилися.

— Невеличка аварія,— говорить механік Петерсон.— Не турбуйтесь, через кілька хвилин поладнаю.

Через кілька хвилин аеросани справді були готові.

— Сідайте,— сказав Петерсон, ще й рукою запросив.

Сіли.

Мотор запрацював, все дужче, дужче. Аж повітря гуде, а аеросани ні з місця.

— Що за лихо?

Кинулися оглядати — сюди, туди... Першим помітив лихо Єрмолаєв.

— Еге, лижви примерзли,— сказав він.

Три дні бідкалися вони, відриваючи примерзлі лижви. Випалили увесь бензин.

— Тепер крапка, — сказав Єрмолаєв. — Аеросани однак уже не підуть. Треба дожидати Яші Ардаєва.

Десять день дожидали вони Яші.

А Яша таки справді був виїхав їм на допомогу. Та, від’¬їхавши всього на всього кілька кілометрів від Руської га¬вані, він скотився в льодову прірву разом з саньми й со¬баками. Прийшовши до пам’яті, Яша ясно побачив, що Вже їхати на допомогу не зможе. Він був увесь побитий і ледве сам добрався назад до Руської гавані.

— Яші немає і харчів у нас більше немає. Спробуймо дійти пішки до миса „Желаніє»,— сказав Єрмолаєв.

Курт Велькен сумно посміхнувся.

— Ви думаєте дійти пішки до миса „Желаніє»?—сказав він.

— Так. Я думаю,— відповів Єрмолаєв.—А ви що ду-маєте, Курт Велькен?

— Я думаю, що Робертові Скотту треба було пройти всього одинадцять кілометрів, і він загинув, не дійшовши.

— Ну, і що ж? —запитав знову Єрмолаєв.

—■ Ну, а нам треба іти не одинадцять, а сто п’ятдесят кілометрів. Ви розумієте? — Сто п’ятдесят кілометрів!

— Я розумію. Але я хочу знати, що ви думаєте, Курт Велькен? — сказав Єрмолаєв.

— Я думаю,— відповів Курт Велькен, що ми можемо тринадцять з половиною разів загинути, але не дійти.

— Чому саме тринадцять з половиною разів загинути? — здивувався Єрмолаєв. Як це ви вирахували?

— Дуже проста арифметика, — відповів Курт Велькен. — Я поділив сто пятдесят кілометрів, які ми маємо пройти, на одинадцять кілометрів, які мав пройти Роберт Скотт.

— Справді, дуже проста арифметика,— відповів Єрмо¬лаєв.—Але я думаю, що ми спробуємо пройти сто п’ят¬десят кілометрів і не загинути навіть на одну третину.

— Що значить навіть на одну третину?— здивувався Курт Велькен.

— Дуже проста арифметика, — відповів Єрмолаєв.— Нас троє і я сподіваюся, що ми всі троє дійдемо живі й здорові. Давайте, спробуймо.

Іншого порятунку, однак, не залишалося. Треба було покладати надії тільки на себе. Тому вирішили йти.

Без харчів, крізь пургу, при тріскучому морозі вони йшли, вони лізли, вони падали від утоми, вони падали, зриваючися з крижаних нагромаджень, і знову підводилися, і знову йшли...

Поки Курт Велькен відпочиває, Єрмолаєв провадить ще й різні геофізичні спостереження.

, Раптом Курт Велькен сів.

— Що з вами? — запитав Єрмолаєв.

— Я буду тут помирати,— сказав Курт Велькен,— Я далі іти не можу.

— Курт Велькен, ви мусити йти, я вас примушу йти,— кричав Єрмолаєв. У нас немає такого закону, щоб ми за¬лишали товариша помирати. Ви живете в радянській країні, ви мусите підкорятися нашим радянським законам.

— Я зараз, — сказав Курт Велькен, перебуваю в безлюд¬ній, немилосердній Арктиці. Її законам я й підкоряюся. Я йти не можу, значить, я мушу загинути і не заважати вам іти далі.

Курт Велькен безпорадно опустив голову і ліг. Обличчя в нього було чорне, потріскане від морозу, руки кривави¬лись.

Не кращий вигляд, ніж Курт Велькен, мали Єрмолаєв і Петерсон. Навпаки, Курт Велькен показувався втроє дуж¬чим від Єрмолаєва. Єрмолаєв—худенький, маленький, а Курт

Робітниче селище в М. Кіровську

Мурманськ. Судноре®

глонтний завод. Спу-

скання траулера

„Бєлуга*

Велькен — огрядний спортсмен. Та в Єрмолаєва і Петерсона зате була більшовицька воля, якої бракувало Куртові Велькену.

— Для нас ніяких інших законів, крім радянських, не існує, — сказав Єрмолаєв. — Вставайте, Курт Велькен, а не встанете самі, ми вас силою примусимо.

Курт Велькен не встав.

Єрмолаєв і Петерсон взяли Курта Велькена під руки і силоміць поволокли.

— Нам треба дотягти Курта Велькена, хоча б до затоки, що зветься Красивою. Там у затишку ми можемо добре одягти його і залишити. А самі швидко доберемося до миса „Желаніє“ і вишлемо Куртові Велькену допомогу, — сказав Єрмолаєв.

До затоки Красивої було тридцять кілометрів. За ариф¬метикою Курта Велькена можна було ще добрих два з по¬ловиною рази загинути. Але вони не загинули. Вони дово¬локли Курта Велькена до затоки, викопали в снігу яму. Одягли Курта Велькена, яму накрили ковдрою, єдиною, •що в них була, і сказали:

— Ми скоро прийдемо по вас, Курт Велькен. Спокійно спіть собі.

Другого дня вони добралися до миса „Желаніє“ і зразу вислали допомогу Куртові Велькену.

Допомога прийшла вчасно. Ще кілька хвилин, і Курт Велькен був би загинув. Великий білий ведмідь уже стягав з нього ковдру і сердито ричав. Ведмедя вбили, Курта Велькена врятували.

Не встиг я закінчити, як у двері нашого вагона хтось постукав.

— Просимо, заходьте, хто там?

До вагона увійшов відомий полярник, орденоносець тов. Єрмолаєв.

Цікаво і весело розказував він ребятам про своє життя на новосибірських островах, про охоту на білих ведмедів, про своє перебування в інших місцевостях на Півночі.

— А там малята є? — запитав хтось.

— Є, — відповів Єрмолаєв.

— А як же вони там живуть? — запитує Зіна.

— Розкажу, — говорить тов. Єрмолаєв. І розповідає про хлопчика тунгуса, як він допомагає батькові рибу ловити, сільця на звірів ставити.

— Часто цей хлопчик приходив до мене в гості, — гово¬рить тов. Єрмолаєв.— І просив мене, щоб я йому розказав про теплу країну. Тільки він ніяк не вірив, що є на світі великі краї, де не знають снігу, і навіть сміявся з мене, коли я йому оповідав, що у нас на землі ростуть де¬рева, цвітуть квіти, зеленіє трава.

— Як? Просто на землі. ростуть дерева і квіти?1 — дивувався хлопчик,'—і упевнено говорив, що це я вигадую, що це неможливо.

— А нам не можна ніяк з ним зв’язатися? Ми б йому роз¬казували про все, — запитали ребята.

— Можна, через Арктичний інститут, — відповів тов. Єр¬молаєв і пообіцяв сам допомогти.

— А ми сьогодні були в Арктичному інституті, захо-дили звітувати Рудольфові Лазаровичу, — сказав Боря.

— До речі, — сказав Єрмолаєв, — Рудольф Лазарович обіцяв вам дати деякі колекції, так ось він і передав перші екземпляри колекцій.

Єрмолаєв розгорнув газету. В газеті були загорнені красиві зразки мінералів з Півночі червонуватого гранату та темнокоричневого блискучого піриту.

— Крім цього, Рудольф Лазарович передав вам на спомин авторський примірник своєї книги „Во льдах Арктики»,— сказав Єрмолаєв і дав ребятам книгу.

— А тепер, ребята, прощавайте, а то краще — до швид¬кого побачення. Через п’ять хвилин . ваш поїзд відходить.

Ребята дружно проводжали тов. Єрмолаєва, щиро і палко дякували, просили не забувати про клуб, про юних дослідників, хцо мріють бути такими ж відданими і не¬зламними, як і наші героічні ветерани полярники.

— А де книга? Ану, покажи книгу!

Книгу тримав Миша. Ребята почали перегортати її і враз на першій сторінці побачили щось написане.

— Ану, читай, що там таке!

Дорогі, юні дослідники Арктики!

Нехай ваша перша подорож з Харкова на Північ вселить у ваші душі ще більший порив до пізнання суворої, але пре-красної природи полярних країв, щоб приєднати їх до нашої великої соціалістичної країни.

Ваш Р. Самойлович

13-1-1935 р.

Ленінград, Всесоюзний Арктичний Інститут».

в КРИЖАНОГО КОМІСАРА

Москва. — І знову в уяві героїчна челюскінська епопея.—Юні дослідники

в крижаного комісара.—Незабаром нові експедиції.

Ще з вечора в поїзді хвилювалися ребята, готуючи ра- порта Отто Юльйовичу.

І от рапорт готовий.

— А може його і в Москві немає. А чи захоче Отто Юльйович нас прийняти?—хвилювалися ребята.

Старанно розмальовували художники аркуш паперу, на якому мали писати рапорта. Старанно оформляли ребята кожен пункт, щоб якнайкраще, щоб якнайкоротше пере¬дати все.

Москва. Щільною лавою виходимо на перон. У Жені, у спеціальній папці рапорт.

Швидше, швидше до Головної управи Північно-мор-ського шляху. Можливо, якраз Отто Юльйович там.

Ми ідемо знову вулицями Москви, а в уяві ще і ще раз відроджується героічна челюскінська епопея.

Велике Північне Полярне море протягом багатьох сотень років притягало до себе увагу капіталістичних країн. Це була найкоротша морська путь з європейської частини материка до Тихого океану, на Далекий Схід, до Китаю.

Але жодна капіталістична країна організовано не спро¬моглася підійти до розв’язання цього питання. Великі до-

слідники, або на свої власні, часто мізерні кошти, влашто¬вували експедиції, або експедиції влаштовувалися -на кошти одного-двох зацікавлених капіталістів. А ці капіталісти, обпікшись раз (бо перші експедиції здебільшого закінчу¬валися невдало), більше і самі жодних експедицій не ор¬ганізовували і інших не радили. Отож, дослідження Пів¬нічного Полярного моря, як і інших північних морів та земель, проходило неорганізовано, випадково. Експедиції відряджалися раз на двадцять, тридцять років. Звичайно, такі випадкові експедиції давали здебільшого випадковий, неперевірений дослідами матеріал.

А тому розв’язати остаточно питання мореплавства в Арктиці не могли.

— Ми Арктику переможемо організовано, — сказала Ра¬дянська країна.

Для цього щороку, систематично відряджалися різні наукові експедиції, провадилися досліди. Більшовики побу¬дували багато наукових, метеорологічних, радіостанцій. Полярники вивчали глибини північних морів, течії, товщу і хід криги. Отже, тепер наші пароплави й криголами пла¬вають не наосліп. Ми наперед знаємо, яка де погода, який лід, куди він рухається, бо про все це повідомляють радіостанції.

Було три випадки, коли експедиції пройшли через усе Північне море. Це експедиції Норденшельда, Амундсена і Вількицького.

Та ці експедиції проходили Північне Полярне море за два — три роки.

Такий термін нікого, звичайно, не міг задовольнити. Користі від такого дворічного проходження не було аж ніякої, навіть навпаки, — такі походи і для людей були важкі, і рисковані, і багато грошей потребували.

— Ми переможемо Північне полярне море. Ми дове¬демо, що його можна переплисти за кілька місяців, за одне літо, — сказали більшовики полярники.

В 1932 році крижаний комісар Отто Юльйович Шмідт першим довів перед усім світом правильність цього біль¬шовицького твердження.

Вперше в історії пароплав „Сибіряков», де начальником

експедиції був Отто Юльйович, пройшов усе Північне по-лярне море за одне літо.

— Перевірмо ще раз, — сказав крижаний комісар.

І влітку 1933 року на пароплаві „Челюскін» вирушив знову тим самим шляхом.

Залунали прощальні гудки.

— Повний вперед! — скомандував капітан.

І „Челюскін» рушив.

Він ішов з Ленінграда через Балтійське і Баренцове море. Він ішов рівно, чистою водою, злегка погойдуючись.

Перший лід показався в Карському морі. Синюваті кри¬жини пливли назустріч, важко черкаючись об борти криго¬лама. Що день, то шлях ставав важчий.

Крижаний комісар підійшов до радіоприймача. Він ви¬кликав криголам „Красін».

— Ми ввійшли в льоди,—сказав він. — Будьте напого¬тові нас виручати, якщо нам не пощастить самим ви¬братися.

— Ми напоготові, — відповіли з „Красіна»,

„Челюскін» — це тип вантажного криголамного паро¬плава. Він більш-менш легко може проходити легку й се¬редню кригу. Але важка — йому не під силу. Тому було договорено, що в разі „Челюскін» потрапить на важку кригу, йому допоможе потужний криголам „Красін».

Кілька разів ходив літак над полярним морем, вишу-куючи хоча б невеличке розвіддя для „Челюскіна». Але лід щокроку міцнішав, облягав борти криголама.

Холодні вітри віщували близьку осінь. „Челюскін» по¬спішав. Залишалося вже зовсім мало. Треба було перемогти кілька крижаних миль і кінець,— шлях пройдено. Там, за Берінговою протокою вже чиста вода.

„Челюскін» підходив до Берінгової протоки. Челюскінці дні й ночі воювали з немилосердною стихією. Вони обко¬лювали лід біля бортів криголама, вони амоналом рвали крижані поля, але пробитися не могли.

Крижаний комісар ще раз сів на літак. Він довго круж¬ляв над торосистими льодами. Всі надії марні, кругом су¬цільний важкий лід. Тоді крижаний комісар ще раз викликав „Красіна»: — Ідіть допомагайте нам! — сказав він.

— Не можемо,— відповіли з „Красіна*—у нас зламався вал, і ми на ремонті!

І знову, як на фронті, гримів гарматними вибухами амо¬нал. Рвали лід. Сподіватися на будь-чию допомогу тепер вже було пізно. Наставала зима. Жодного криголама поблизу не було.

Челюскінці вибивалися з останніх сил. Ні, крижані гори щільно зступилися довкола. Крига підхопила „Челюскіна» і понесла назад, напризволяще в Полярне море. Темна по¬лярна ніч, оглушлива тріскотнява торосистих льодів, виття дикого вітру і безпросвітна пурга огорнули челюскінців-

Довелося зимувати серед дрейфуючих криг.

Крижаний комісар скликав команду і сказав:

— На випадок аварії, щоб кожен знав своє місце, треба розподілити людей по бригадах. Крім цього, треба винести на палубу двомісячний запас провіанту й одягу. Ми не мо¬жемо знати, що трапиться з криголамом, але ми певні, що нашу згуртованість ніяка стихія не зламає!

Почалися довгі і тривожні місяці зимівлі. Одного ранку зірвалася шалена пурга. Довкола нічогісінько не було вид¬но. Ніби сотні гармат глухо загуркотів, затріщав лід. Кри¬жані гори полізли одна на одну. Вони обступили криголам, вдарили в лівий борт з такою силою, що він тріснув від носа аж до корми. Крига вдарила в казан, порвала водо¬проводи.

— На лід! — спокійним голосом наказав крижаний ко¬місар.

Полетіли мішки, ящики, одежа...

Челюскінці зійшли на лід.

Криголам високо підняв корму, ніби востаннє хотів по¬глянути на тих, кого він залишає, і шубовснув у морську безодню, поглинувши з собою Ґ молодого завгоспа тов. Мо- гилевського, який не встиг вчасно зіскочити з палуби.

Челюскінці опинилися віч-на-віч з льодовими силами півночі. •

Увесь світ облетіла тривожна чутка.

За кордоном згадували численні потерпілі експедиції За кордоном говорили, що в історії не було такого випадку коли без жертв було б врятовано потерпілих. В Арктиц двох_-трьох чоловіка врятувати, та й то треба докласти не¬людських сил, а челюскіндів же понад сто чоловіка... Це,— говорили вони,— річ неможлива!

— Ні, ми не здамося,— сказав крижаний комісар.

На кризі побудували намети, збудували кухню, барак, радіостанцію. Вечорами, коли вщухала пурга і не гуркотіли льодові зсуви, челюскінці слухали радіо, читали вірші, про¬довжували свою наукову роботу.

Часто ночами ламались крижані аеродроми, які готовили челюскінці для літаків. Челюскінці ранком вирівнювали їх. Лід лопався під наметами, він розірвав барак надвоє. Заги¬нула кухня. Але ні криги, ні люті морози, ні пурга — не могли зламали більшовиків-челюскінців. Так само, як ніякі труднощі не могли зупинити героічних пілотів і капітанів, що рушили рятувати челюскіндів.

З Хабаровська, з Олюторки, з Нома, з Уелена летіли радянські пілоти. Першим прилетів на величезному літаку Ляпідевський. Він забрав жінок і дітей.

Крижаний комісар не відходив від радіоприймача.

— Отто Юльйович, ви тяжко хворі, я повідомлю про це уряд,— говорив радист.

— Не вигадуйте. Я зовсім здоровий,— запевняв крижа¬ний комісар.

А тим часом температура в Отто Юльйовича досягала сорока градусів.

Минали дні, шуміла пурга, тріщали льодові тороси.

— Ви чуєте, щось гуде, не летять, бува, літаки? — запи¬тував крижаний комісар.

— Ні, це гудуть шалені арктичні вітри,— відповідали йому.

— Нічого, прилетять, обов’язково прилетять,— заспокою¬вав всіх крижаний комісар.

І вони таки прилетіли.

Прилетіли герої Радянського Союзу: Леваневський, Водоп’янов, Доронін, Молоков, Каманін, Слєпньов.

Челюскіндів почали вивозити на континент.

Незабаром радист приніс радіограму і подав Отто Юльйо- вичу. В тій радіограмі уряд наказував Отто Юльйовичу негайно позачергово вилетіти з крижини.

— Ви запевняєте, що негайно всіх перевезете? — запитав у пілотів Отто Юльйович.

— Безперечно, перевезем,—сказали героічні пілоти.

Крижаного комісара винесли на повітря. Він сам полічив

челюскінців, що зостались ще на крижині і, впевнившись, що їх справді негайно вивезуть — сів до літака.

Хворий крижаний комісар вилетів одним з останніх. А другого дня над крижиною, що була табором „Челюскіна», майорів лише червоний прапор. Більшовики пілоти вряту¬вали не тільки людей, а й кількох собак, що були в челю- скінському таборі.

Героічні пілоти врятували челюскінців. Вони, ще раз перед усім світом довели, що міць нашої країни непереборна. Вони ще вище піднесли над світом славу наших героічних поляр- ників-пілотів, моряків.

І ця слава сяє і над краями крижаної Арктики.

Криголами й пароплави, що підуть цього року крижа-ними морями, переможними гудками салютуватимуть цій славі.

1934 року криголам „Літке“ пройшов уже без аварій увесь Північно-морський шлях. Той час, коли більшовики остаточно освоять Північне Полярне море, вже недалеко.

Ми підійшли до головної управи Північно-морського шляху.

На дверях управи нас зустрів Микола Петрович.

— Отто Юльйович тут,— сказав він.— Та от секретарі ніяк до нього не підпускають, говорять, що дуже він за- нятий.

— А ми звідси не підемо, так і стоятимемо під дверима. А як Отто Юльйович після роботи вийде, ми й віддамо йому рапорта і бодай поглянемо, який він є,— говорять ребята.

Та Отто Юльйович, як тільки довідався, що експедиція піонерів приїхала, зразу ж дав згоду прийняти.

Схвильовано біжимо до кабінету.

— Здрастуйте, ребята! — привітно зустрів нас Отто Юльйович,' ще й рукою на стільці показав, сідати запросив.

Тепло усміхнувся Отто Юльйович.

Кіровська піонерка

Клава Міхієва

Матрос з буксир-

ного пароплава

«Корелец*

— Ну, розкажіть же мені, що ви цікавого бачили, як

ви працюєте,— сказав він. '

Тоді підвелася Зіна. Вона коротенько ознайомила з ро¬ботою і клубу, і експедиції і подала Отто Юльйовичу ра¬порти. '

РАПОРТ

ПЕРШОЇ ПІОНЕРСЬКОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ ЗА ПОЛЯРНЕ КОЛО

ОТТО ЮЛЬЙОВИЧУ ШМІДТОВІ

Успішно закінчуюча першу піонерську експедицію за полярне коло, організовану клубом юних дослідників Арктики при харків¬ському Палаці піонерів та жовтенят під час зимової перерви, по маршруту Харків-Москва-Ленінград-Кіровськ-Мурманськ і назад — ми, учасники, рапортуємо Вам про наслідки:

1. Під час подорожі експедиція провадила такі роботи: геофі¬зики — щоденні метеорологічні спостереження, штурмани — несли вахти і вели подорожній журнал; географи — детальне описування рельєфа місцевості; зоологи — спостереження за тваринами і пта¬хами півночі.

Всі учасники експедиції знайомилися з соцбудівництвом За¬поляр’я.

2. Двічі відвідали Всесоюзний Арктичний інститут, де мали бесіду з Р. Л. Самойловичем і його співробітниками, учасниками сибіряковського і чедюскінського походів, встановили зв’язок і одержали обіцяну допомогу в нашій роботі.

3. У вагоні провели цікаві розмови з зимовниками-полярниками тт. Минеєвим, Єрмолаєвим та ін.

4. В місті Кіровську ознайомилися з добуванням і збагачу¬ванням апатитових руд.

5. У Мурманську оглянули порт, відвідали криголам „Садко», були на судноремонтному заводі під час спуску Р-Т 56 „Белуга»^ відвідали краєзнавчий музей, де ознайомилися з природними багат¬ствами Польського півострова.

6. Були прийняті начальником гідрографічного управління В. В. Васильєвим, оглянули ряд відділів управління і мали роз¬мову з полярником Лавровим.

7. У Мурманську Й Кіровську на зустрічах з піонерами поста¬вили питання про організацію гуртків юних дослідників Арктики.

Передаючи Вам, дорогий Отто Юльйович, палкий піонерський привіт, Вам, який запалив у юних серцях любов до Арктики, ми обіцяємо з ще більшою силою боротися за високе опанування основ наук з тим, щоб стати дійсно активними учасниками соцбу- дівництва, зокрема в освоєнні радянської Арктики».

— Молодці, дуже радий. Але цього мені мало. Я хочу знати кожного з вас,—прочитавши рапорта, сказав Отто Юльйович.

Аж здивувалися ребята від такої теплоти і уваги до них. Докладно познайомив Микола Петрович з кожним чле¬ном експедиції, докладно розпитував Отто Юльйович і про клуб, і про подорож.

Спокійно і сміливо відповідали ребята, тільки раз заїк¬нулися, очі додолу спустили...

■— Ну, а північне сяйво бачили?—запитав Отто Юльйович.

Тиша запанувала. Аж зітхнули важко юні полярники.

Ледве видушили з себе:

— Проспали...

Засміявся Отто Юльйович.

— Нічого. Не сумуйте, ще побачите. Це ж тільки поча¬ток. Ви ж ще не раз побуваєте на Півночі.

— Це правда, побуваємо обов’язково! — повеселішали ребята.

На зустрічі був присутній і начальник політвідділу го- ловуправління Північно-морського шляху т. Бергавінов. Він дуже зацікавився роботою юних дослідників Арктики.

— Такі клуби,— сказав він,—треба створити в кож¬ному місті.

Тепло прощався Отто Юльйович з експедицією. Дякував за те, що відвідали його.

— Працюйте, ребята, загартовуйтесь. При першій наго¬ді, як тільки вирядимо експедиції, я вам надішлю живих арктичних звірів.

— Спасибі, Отто Юльйовичу! .

— А... А нас в експедицію ви не можете взяти?

Усміхнувся Отто Юльйович.

— Гм... Всіх, звичайно, взяти не зможемо. Але обіцяю двох-трьох ребят взяти в дальню експедицію в Карське море і десять-п’ятнадцять ребят вашого клубу влітку до Шпіцбергена.

Не знали, як дякувати ребята. Всю дорогу тільки й розмов було, що про Отто Юльйовича.

— Володя, не пустуй! Ти забуваєш, щодо Шпіцбергена поїдуть тільки найкращі.

Так після цієї незабутньої зустрічі з Отто Юльйовичем все почало вимірятися Шпіцбергеном і далекою експеди¬цією в Карське море.

Незабутнє вражіння, ще більшу охоту працювати, за. гартовуватися залишила у ребят ця зустріч.

А вранці другого дня юних полярників привітно зустрів Харків.

Після цієї експедиції ще краще розгорнув свою роботу клуб юних дослідників Арктики. Ще з більшим піднесен¬ням працюють ребята. Тим більше, що час, коли юні до¬слідники вирушать у справжню експедицію, на справжніх криголамах в крижані моря Арктики, вже недалеко.

Кращі друзі клубу, зимовники полярних станцій, як тільки довідалися, що Отто Юльйович обіцяв узяти ребят в числі справжніх полярних дослідників в Арктику, зразу ж з усією щирістю надіслали ребятам вітання, подарунки та запрошення приїхати до них.

Ось кілька радіограм, що їх отримали ребята після своєї першої експедиції.

.БУХТА ТИХА

Харків, Палац піонерів. Юним дослідникам Арктики.

Двадцять шостого березня вперше після полярної ночі ми по¬бачили сонце. Вбили трьох ведмедів і піймали двох ведмежат. Одне ведмежатко закріплюємо за вами. Почали прилітати птиці. Увесь колектив бадьорий, веселий, зробили перший політ на літаку над бухтою, погода чудова, мороз двадцять п’ять—тридцять градусів Шлемо привіти, вітаємо, бажаємо успіху у вашій учобі і в роботі. — Зимовники».

97

А ось і друга:

„МИС „ЖЕЛАНІЄ»

Ріст вашого клубу юних дослідників Арктики вітаємо. Боріться за якість роботи. Стимулом до цього неха|і стане і наше перше запрошення. Ми запрошуємо двох кращих ударників, членів клубу, до нас на полярну станцію влітку першим рейсом криголаму. До вашого приїзду ми приготуємо цікаві дослідницькі матеріали. Ми просимо архангельський крайвиконком дозволити вивезти нам для клубу юних дослідників Арктики ведмежі шкури, морських звірів, птиць та гідробіологічні матеріали. Бажаємо успіху в роботі. Наші зимовники всі здорові, полярну ніч провели добре. Скоро зустрі¬чаємо перше сонце. Пишіть про свої досягнення.

Зимовник и“.

Не забув і Отто Юльйович про свою обіцянку. Від тов. Бергавінова вже отримав клуб юних дослідників Арктики повідомлення про те, на які криголами можна буде взяти ребят. Ось це повідомлення.

„КЛУБОВІ ЮНИХ ДОСЛІДНИКІВ АРКТИКИ

м. Харків.

і м. Київ.

КОПІЯ ЦК ЛКСМУ

Виходячи з ваших прохань та переговорів, повідомляємо вас про рейси наших арктичних криголамів, на які можемо взяти ваших представників для ознайомлення з окремими районами Арктики.

1) Рейс криголама „Малигін»—Карське море, на острови Діксон, Стерлінгов, Руський і Таймирський. За планом цей рейс почнеться з Архангельська 24 липня і закінчиться З вересня.

На криголам можемо взяти три-чотири чоловіка.

2) Пароплав „Онега» вийде з Архангельська 22 червня на острів Колгуєв та Нову Землю (західний берег) і за¬кінчить свій рейс 25 липня.

Можна взяти двох-чотирьох чоловік.

3) Пароплав „Софія Перовська» піде через протоки

Юшар і Матшар на Нову Землю. Першим рейсом з 2 по 25 липня, і другим рейсом з 1 серпня по 1 вересня.

Можна взяти два-три чоловіка.

4) Пароплав типу лісовозу піде 10 липня з Архангель¬ська на острів БІЛНІІІ і закінчить рейс 11 вересня.

Також можна взяти два-три чоловіка.

5) Рейси на острів Шпіцберген почнуться з другої по-ловини травня і триватимуть до середини листопада. Се¬редній термін рейсу 15-20 діб.

В один з цих рейсів можна взяти також три-п’ять чо-ловіка.

Безперечно, ми повідомляємо вас про спокійні рейси з тим, щоб ви могли повернутися назад у встановлений строк.

Разом з тим,, ці рейси дадуть деяку уяву про Арктику.

Обміркуйте і повідомте, як ви думаєте це використати. При чому, посилати ребят треба через головне управління Північно-морського шляху.

Начальник політуправління головного управління пів¬нічно-морського шляху при РНК СРСР — С. Б е р г а в і н о в.

До цих нових експедицій старанно готуються ребята. Вчаться вони тільки на „добре» і „дуже добре», вивчають радянську Арктику, гартують на прикладах героічних по¬лярників, пілотів, епронців свою волю й мужність.

ЗМІСТ

Це був початок

Харківські піонери ідуть зустрічати Отто Юльйовича.—А де ж дістати квітів?—Мирні переговори.—Зіна дає слово З

Мрія здійснюється

Вітаємо ваш задум! — Хочете послухати, як загинув Роберт Скотт?—Ура! Качати Гришу. 6

Криголам на колесах

Як радісно б’ється серце.—Хто ж їде?—Щасливої дороги!—Пра¬цюють загони.—Завтра в Москві 14

Москва

Ку-ку-рі-ку!—За дружний піонерський колектив.—Острів Врангеля . на Мо ковському вокзалі. — Хрипуша-дорогуша і Шипа-Шипуша.—

Перша зустріч з героїчними полярниками 22

Ленінград.

АнV, відгадайте!—Знайомимося з містом,—Оповідання про про¬фесора.—Орденоносці полярники бажають успіху арктичним ребятам 33

За полярне коло

Загадковий пакунок.—Перший день без сонця,—Білий ведмідь у вагоні.-Ми ступили за п *ріг Арктики.. 50

Кіровськ

Місто, що виросло з казковою швидкістю.—Арктика розкриває свої багатства.—Апатитова гора.—Привіт піонерам Заполяр’я. ... 61

Мурманськ

Невже вода?—Заполярний центр.—„Чорний принц11.—Героїчний Епрон.—Ми на справжн ому криг ламі.—Чесне піонерське слово, більш не захворію!—Сон і північне сяйво.—Проший, Заполяр’я . . 66

Ііізад

В центральному гідрографічному управлінні.—Ще раз зустрічає¬мося з Рудольфом Лазароаичем.—Розмова біля свіічки. ...... 82

В крижаного комісара

Москва.—і знову в уяві героїчна челюскінська епопея.—Юні дослідники в крижаного комісара,—Незабаром нові експедиції. . . 89

Ні* Олвйнікова

Г, Безсмертний

Ш. скачко

В. Макаров

Т, Любімов

Такий вигляд мали юні дослідники Арктики ті полярне коло. Вони до дванадцятої години тоді пургу, вітри й морози Заполяр’я.

Не спав і художник Вадим Миколаевич Невський.

Знаменної ночі, коли експедиція переїздила спали, бувши щомиті напоготові зустріти

і Він малював дружні шаржі на юних по-лярників. Оце й е плід його творчості за ту ніч.

Юра Маслін Ш. Беседовський   О. Набокин

Гримайло Я. / Дивний криголам : перша піонер. експедиція за полярне коло / Я. Гримайло ; мал. В. Невського. – Харків ; Одеса : Дитвидав, 1935 (Одеса : Друк. ім. Леніна). – 100 с. : іл., [9] арк. іл. – На тит. і обкл. авт. : Ярослав Гримайло.

ПДФ   https://dropmefiles.com/jJpuT