«Ось твої прадіди, вони померли у 33-му році від голоду» Родина Олеся Бердника, село Кийлів, Київщина Родина Олеся Бердника: мати Марія Василівна, батько Павло Трохимович. Діти – Ольга та Олександр. 1928 рік, село Вавилове Миколаївської (тоді Херсонської) обл. Голодомор пережили.
Спілкуючись із людьми мого віку, часто доводиться чути, що вони вже в досить зрілому віці дізналися про Голодомор 33-го, а тим паче про те, як він торкнувся їхньої сім’ї, їхнього роду. Наші старші, бабусі й дідусі, не наважувалися про це говорили, носили глибоко в собі ту страхітливу пам’ять, боячись навіть словами і згадками повернути ті часи. Мій батько, письменник Олесь Бердник, відрефлексував свої дитячі спогади про 1932-33 рік на початку 90-х, в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює…», і це стало однією з перших літературних згадок про Голодомор у художній літературі незалежної України. Але всередині родинного кола в нашій сім’ї про ті часи говорилося. Від мами я знала про предків по маминій лінії — братів Сокиринських. Вони, коли всю їхню родину «розкуркулили» у 1932-му (а сім’я була однією з найзаможніших у селі, пізніше у хаті наших предків зробили сільський клуб!), очолили місцевий селянський спротив проти колективізації в одному із сіл Вінниччини. Старшому братові Гнатові вдалося втекти з родиною в сусідню Черкаську область, а двох молодших заарештували, і досі ми не знаємо про їхню долю… І я пригадую, як уперше почула про Великий Голод від батька. Мені було тоді 12 років. Тато щойно повернувся з таборів, народився молодший брат, і ми жили досить скромно, їжа була одноманітна і дуже проста. Якось мама зварила пшоняний куліш, який я не любила, і я завередувала, що не буду його їсти — відсунула миску і навіть кинула ложкою. Тато спокійно підняв ложку і сказав: «Доню, ти не знаєш, що таке Великий Голод». І замість вечері він дістав старі світлини, на яких були його діди — Василь Олександрович та Трохим Дадович. І сказав, показавши їх мені на фото: «Ось твої прадіди, вони померли у 33-му році від голоду». І розповів – як забирали з домівок останні харчі, як карали за зірвані колоски на полі, як люди вмирали просто на вулицях і як ледве не помер з голоду він сам із сестричкою Олею. Як їхні діди, і Василь, і Трохим, відмовилися від їжі — «хай дітям буде» — і тихо згасли серед зими 33-го. Розповів тато і як його батько — мій дід Павло — тоді не опустив безпомічно руки, а будучи вправним ковалем, почав шукати способу заробити трохи харчів. І знайшов зрештою роботу в якомусь третьому селі, голова якого виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Він повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом, щоб той міг врятувати родину. Так малий Олесь із сестрою вижили… Напевно, це ще одна поки що до кінця невідчитана сторінка тих страхітливих часів — власні «праведники світу», як називають таких людей 6 7 Родина матері Олеся Бердника: батько Василь Олександрович Бердник, мати Гафія Бердник, на руках у батька — донька Марія, майбутня мати Олеся Бердника. Фото зроблене в Севастополі. 1902 рік. Василь Олександрович Бердник помер взимку 1932-1933 років, щоб вижили інші. в єврейській культурі — ті, хто допомагав вижити іншим, ризикуючи власним життям… І в той вечір, показуючи старі світлини, батько розповів мені про наш рід і про людей, зображених на фото. Ось перше. Дід Олеся Бердника — Бердник Василь Олександрович (1875-1933), його дружина Гафія (Гапка) (1875-1957). Мої прадід і прабаба одружилися в Севастополі, коли прадід Василь служив на флоті. Василь Олександрович був дуже освіченим і розумним чоловіком. Любив читати, досі в нашому родинному архіві зберігаються деякі його книги, які уціліли в сімейних перипетіях ХХ століття — старі підшивки журналу «Вокруг света», книги Камілла Фламмаріона і видання Жуля Верна. Василь Олександрович служив мічманом на броненосці «Дванадцять Апостолів», але в 1905-му році за «революційні погляди» був звільнений з військової служби і згодом найнявся на гідрографічне судно. Тричі плавав довкола світу. Під час військово-визвольних подій 1917-1920 років переховував петлюрівців від гетьманців, гетьманців від червоних, червоних від петлюрівців, рятуючи всім життя. Взагалі, рід батьковий по материнській лінії походив із козацької старшини Переяславського полку, прабабця Олеся Павловича Ганна Михайловська була донькою священика, вона вийшла заміж за Олександра Сильвестровича Бердника, який працював на побудові першого мосту, що з’єднав два береги Дніпра. І на фото ця козацька, горда «порода» добре вгадується у рисах красивого обличчя прадіда Василя. А мати Олеся — Маруся Бердник — була в загоні отамана Зеленого, про що й зараз у родовому селі Кийлові та сусідніх селах люди розповідають. Сама бабця все життя це заперечувала, лише майже перед смертю розповіла моїй мамі, що в юності була в «одному військовому загоні і мала там коханого, і коли повідомили про його загибель, то випали мені кочерги з рук і життя мені стало немиле». Можливо, то був бій, у якому було смертельно поранено і самого отамана Зеленого… У роду діда Павла всі чоловіки були вправними ковалями — і Павло, батько письменника, і дід Трохим, і прадід Дада… Найцікавіше, що і в батька, і в матері Олеся Бердника було однакове прізвище, так що бабці після заміжжя не довелося його змінювати. Нам вдалося прослідкувати, що в шостому поколінні вони мали спільного предка. А ще раніше предки діда Павла були посполитими селянами, а саме село Кийлів належало Києво-Печерській лаврі до секуляризації церковних земель. Як виглядала моя друга прабабця Юхимія – Химка, як її в сім’ї називали — я не знаю. На фотографії, яка збереглася в родинному архіві, вже літній прадід Трохим із ясною світлою усмішкою на обличчі сидить серед жінок, але прабабці серед них немає. Фото зроблене на початку 30-х років. Достеменно ми не знаємо, хто ці жінки і якою була їхня доля. Фото ми знайшли вже після смерті бабці Марії, яка знала їх усіх, тож спитати не було в кого. Але жінка з дитиною на руках — швидше за все, Трохимова донька Ганна, сестра діда Павла, тож на руках в неї мій дядько. Якщо це справді вона – то вона вижила в Голодомор 33-го. Але в баби Ганни теж була драматична доля. Її чоловік Іван Басан був Георгіївським кавалером з Першої світової війни, і в 1937-му за доносом він був заарештований і розстріляний у Биківні, я вже тепер знайшла його прізвище у архівних розстрільних списках… Той страшний рік 1932-33-го, як пізніше згадував уже зрілий письменник Олесь Бердник, заклав певне духовне зерно в його дитячу душу. Зерно, яке пізніше проросло осмисленням і внутрішнім зростанням…
Розповіла Громовиця Бердник, культурологиня .
***
Фрагменти із книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює»:
…Мати й батько народилися в селі Кійлові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд – Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті імлою віків. Материн батько — дід Василь – служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То – моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають – максі). То моя бабуся Гапка (Агафія)… …Батьків батько – дід Трохим – був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей – Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами… …Настав страшний рік. Тридцять третій. По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні. Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті — витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру. — Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент! Тоді любили висловлюватися таким високим штилем. Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала. Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів: — Оставь ей узелок! Все равно подохнет!... На передньому плані — Трохим Дадович Бердник, дід Олеся Бердника, батько його батька Павла, спадковий коваль. Бориспільський район Київської обл. Фото приблизно 1930-31 років. Помер у 1933-му під час Голодомору. 10 11 …За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра. Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно... Мені страшно, я втікаю геть... …Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло. Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок. Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини... …І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість... Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати... …Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів чоловік на Україні і в Росії. Досі серце не може простити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснення!.. …Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли батька, а потім почергово – від старшого до меншого – п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсомольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна. А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний «кооператив». Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді «кооператив» тріснув: міліція заарештувала бізнесменів сталінської ери. Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху...
Фото — у файлі.
Кобзар Василь Литвин і письменник Олесь Бердник. 1984 р.