Для періоду формування української наукової фантастики характерною була зосередженість багатьох майстрів жанру на темі сонячної енергії. Павло Крат став автором першого твору, де були окреслені широкі можливості її використання. 1918 року у «Коли зійшло сонце» він описував, як сонячна енергія може використовуватися для енергозабезпечення всіх заводів і безгучно піднімати в повітря гігантські літаки й невеличкі орнітоптери, призначені для персональних перевезень. Як писав П. Крат, сонячне проміння перетворюється так званими «геліократами» на електричну енергію. У який спосіб цей «геліократ» трансформує енергію сонця, лишається загадкою, але читач переконаний, що все функціонує бездоганно. У творі П. Крата сонячна енергія має свої обмеження, адже доповнюється електрикою, отриманою від гідроелектростанцій. Оскільки П. Крат дає замало технічних подробиць щодо сонячної енергії, неясно, чи він уявляв можливість зберігання генерованої геліократами енергії. Письменник детально не пояснив цієї технології в англомовній версії своєї утопії.
Зовсім іншим є зображення геліотехнології у Миколи Чайковського. У його науково-фантастичній повісті «За силу сонця» подаються розлогі описи виробництва й зберігання сонячної енергії за допомогою «чорного скла», винайденого геніальним інженером. Крім того, М. Чайковський розповідає, як цю геліотехнологію можна використовувати для живлення наземних транспортних засобів, аеропланів і човнів, а також про те, як з її допомогою забезпечити електроенергією всю Україну.
Третій опис використання сонячної енергії з’являється в науково-фантастичному романі Володимира Винниченка «Сонячна машина», написаному між 1921 і 1924 роками. Тут талановитий хімік винаходить лінзу з геліоніту (сонячного каменю), яка вловлює й переробляє сонячне проміння. Хоч застосування геліотехнології в романі В. Винниченка обмежується машинами, які пристосовують світло для виготовлення сонячного хліба, письменник згадує також інші способи використання такої енергії. Він акцентує увагу на тому, що геліонітовий вловлювач солярної енергії можна буде «уживати не тiльки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалi замiсть рiзних газiв i тому подiбного прикласти до роботи сонячну енергiю. I ви уявiть…, що ви ставите гелiонiтове скло у ваше авто чи аеро — i сонце вас понесе, куди вам захочеться» . Хоч В. Винниченко згадує такі способи використання сонячної енергії, він не описує детально технології, необхідні для здійснення цих операцій.
Тенденція, засвідчена в науковій фантастиці Заходу наприкінці XIX — на початку XX століть, була повністю протилежною. Більшість західних авторів приділяла мало уваги джерелам енергії. Вони переважно описували, як саме загадкові й надприродні форми енергії використовувалися для живлення космічних кораблів або зброї — від легкої вогнепальної до ракет, здатних знищувати цілі планети. Хоч є певні винятки, варті окремої уваги. Найвизначнішим серед них було передбачення розвитку ядерної зброї, уперше описаної майже забутим письменником-фантастом Робертом Кромі. У своєму романі «Трубний глас» («The Crack of Doom»), створеному 1895 року, за рік до того, як Анрі Беккерель відкрив радіоактивність, Р. Кромі зображує винайдення ядерної бомби божевільним науковцем, який потім вимагає викуп за її невикористання. Після успіхів Ернеста Резерфорда в з’ясуванні природи радіоактивного розщеплення (1903) багато письменників-фантастів видало твори про атомну енергію та ядерні бомби. Першими й найважливішими серед них стали «Повелитель праці» («The Lord of Labour», 1911) Джорджа Гріффіта, де зображено використання ядерних ракет, і «Звільнений світ» («The World Set Free», 1914) Герберта Д. Веллса, де подано зображення не лише ядерної війни, але також і наслідків радіоактивного зараження. Також з’являлися цікаві передбачення щодо мирного використання атомної енергії. Найвигадливіше способи її застосування окреслив Едмонд Гамільтон у повісті «Металеві гіганти» («The Metal Giants», 1926). У цьому атомна енергія уможливлює рух роботів, а в «Кометній загрозі» («The Comet of Doom», 1928) автор «розповідає про расу чужинців, які досягли успіху в конструюванні металевих тіл, що живляться атомною енергією» .
Не менш вражаючим, ніж провіщення мирного вжитку атомної енергії і можливих катастроф, пов’язаних з її використанням, є той факт, що на початку XX століття ані передові британські, ні американські фантасти не спромоглися передбачити майбутнього розвитку геліотехнологій. Лише 1950 року Роберт Е. Гайнлайн видав оповідання «Нехай буде світло!» («Let There Be Light»), що містить опис трансформування сонячного світла в електричну енергію. Р. Гайнлайн у своєму творі «пояснює метод прямого перетворення сонячного світла на енергію. Використовуваний для цього прилад — це кристал, який… генерує електричний струм, коли на нього потрапляє сонячне світло» . Отже, оповідання Р. Гайнлайна випереджає появу геліотехнології лише на чотири роки, адже перший фотоелектричний елемент був «створений у телефонних лабораторіях Белла 1954 року» .
Підходи українських і західних фантастів до геліотехнології суттєво відрізняються. Як можна пояснити таку відмінність у трактуванні науково-фантастичної теми сонячної енергії? Чи було простим збігом, що три українські письменники-фантасти зупинилися на цій проблемі? Навряд. Можливо, звичайно, що цікавість до цієї теми серед українських авторів стала результатом появи практичних розробок, таких як будівництво сонячних станцій парогенерації в Африці на початку XX століття. Хоч набагато ймовірніше, що захоплення письменників сонячною енергією стимулювало літературне джерело, а саме роман Курда Лассвіца «На двох планетах» («Auf zwei Planeten»), німецький витвір наукової фантастики, у якому зображено широкий спектр геліотехнологій.
Роман К. Лассвіца надруковано 1897 року, тоді само, коли й «Війну світів» («The War of the Worlds») Герберта Веллса, і йдеться в ньому про те саме — висадку на Землю марсіанської експедиції. Роман «На двох планетах» був добре сприйнятий німецькими читачами, і до 1930 року «було видрукувано принаймні 70 000 його примірників — чимала кількість для того часу…» . Протягом десяти років «На двох планетах» переклали кількома європейськими мовами . Роман К. Лассвіца був також перекладений російською і надрукований 1903 і 1925 року . Досить дивно, що роман не було перекладено англійською. Власне, перший англійський переклад скороченого німецького тексту роману К. Лассвіца з’явився лише 1971 року під назвою «Дві планети» («Two Planets»). З огляду на затримку англійського видання роман «На двох планетах» не мав жодного впливу на англомовні країни.
У Німеччині Курд Лассвіц був визнаний так само, як Герберт Веллс в Англії або Жуль Верн у Франції. Він заслужив таку високу оцінку завдяки своєму внеску в теорії наукової фантастики, оповіданням і першому великому науково-фантастичному роману в Німеччині. «На двох планетах» присвчяений зустрічі людей із марсіанами. Марсіани зовні подібні до землян, але мають глибші знання й розвиненіші технології. Вони прибувають на Землю не з агресивними намірами, а прагнуть покращити людське життя, ділячись своїми знаннями й технологіями. За це прибульці хочуть здобути право на використання сонячної енергії на територіях, які земляни не використовують. Випадкове непорозуміння між марсіанами й командою британського есмінця переростає у війну між двома видами. Завдяки розвиненішим технологіям марсіани перемагають британську морську флотилію, збурюючи величезні хвилі в океані. Зрештою вони беруть Землю під контроль. З часом марсіанське правління стає тиранічним і корумпованим, що призводить до виникнення підпільного руху й появи таємного заводу в Латинській Америці, де повстанцям вдається створити копії марсіанських повітряних кораблів і, врешті-решт, перемогти загарбників. З цього починається нова ера дружніх стосунків і співпраці між людьми й марсіанами, яка приносить мир і добробут обом цивілізаціям.
У романі «На двох планетах» К. Лассвіц не лише пропонує відмінну від веллсівської концепцію першого контакту з марсіанами, але й дуже детально описує високорозвинені марсіанські технології. Кілька відкриттів стають запорукою потужного розвою культури й цивілізації марсіан. Їхній перший науковий прорив дозволяє накопичувати сонячну енергію й зберігати її для майбутнього використання. Другий пов’язаний із застосуванням техніки для створення синтетичної їжі, яку споживають усі марсіани. Далі вони розгадують таємницю гравітації й протидії їй за допомогою субстанції під назвою «діабарик». Потім вони конструюють космічний корабель, який використовує сили гравітації для переміщень у просторі зі швидкістю, наближеною до швидкості світла. На своїй рідній планеті марсіани також винаходять безліч технічних приладів. Вони споруджують дороги, різні сегменти яких рухаються з різними швидкостями. Усі їхні будинки можна поставити на рейки, а отже, перемістити на нове місце у випадку переїзду мешканців. Дахи будинків збирають сонячне випромінення й перетворюють його на електроенергію. Інший вражаючий винахід марсіан — «ретроспектива», прилад, який ловить світлові хвилі й показує події, які траплялися в минулому. Ще один пристрій використовує світлові хвилі для передавання повідомлень між планетами. Марсіани мають також швидкісні потяги, космічні кораблі, електромобілі й багато інших автоматичних приладів. Отже, роман К. Лассвіца містить описи сили-силенної розвинених технологій і більшої кількості механічних пристроїв, аніж будь-який інший науково-фантастичний твір наприкінці XIX століття.
Іронічним у контексті еволюції наукової фантастики стало те, що ні англо-американська читацька публіка, ані письменники нічого не чули про роман К. Лассвіца. Результатом цієї необізнаності стала запізніла поява зображення геліотехнології в західній науковій фантастиці. Українська наукова фантастика засвідчила якраз протилежну тенденцію. Усі українські письменники, які торкалися теми геліотехнологій, П. Крат, М. Чайковський і В. Винниченко, могли читати твір «На двох планетах» і в російському перекладі 1903 року, і мовою оригіналу. У цих митців було чимало можливостей натрапити на німецькомовні примірники роману. Павло Крат навчався у Львівському університеті, який належав до австрійської юрисдикції, крім того, їздив до Відня, де роман «На двох планетах» був широко відомий і схвалений читацьким загалом. Так само Микола Чайковський навчався природничих наук у Празі й у Віденському університеті й цілком міг знати про популярність цього твору. Володимир Винниченко також жив за кордоном між 1905 і 1917 роками й, багато мандруючи Європою, не міг не знати про прихильне сприйняття роману К. Лассвіца в Німеччині й інших країнах.
Оскільки в жодному іншому європейському науково-фантастичному романі не було описів геліотехнологій, є причини вважати, що всіх трьох українських письменників надихнув саме роман «На двох планетах». Але відвертого наслідування цього зразка творам українських авторів закинути не можна: жоден з письменників не намагався описати перший контакт марсіан і людей, не спинявся докладно на роботі антигравітаційних приладів, космічних кораблів чи високотехнологічної зброї. Замість цього, П. Крат і М. Чайковський зосередилися на геліотехнологіях та їх застосуванні для живлення різноманітного наземного транспорту та літаків, а також на використанні сонячної енергії для генерування електроструму. В. Винниченко вибрав інший мотив з німецького прототипу — виготовлення синтетичної їжі. Він не дотримувався Лассвіцевого догмату, що технологічно розвинене суспільство здатне перетворити «камінь на хліб», виробляючи «білки й вуглеводи зі скель і землі, з повітря й води без фотосинтезу рослинних клітин!» . Тож у романі В. Винниченка «сонячний хліб» синтезований не з неорганічних речовин, а з будь-якої органічної субстанції, завдяки винайденню спеціальної лінзи, що перевторює задля цього сонячне випромінювання. Троє письменників обрали для себе мотиви з роману «На двох планетах» досить еклектично, і жоден з них не описав сонячну технологію як винахід позаземних створінь. Навпаки, перші представники української наукової фантастики уявляли собі розвиток геліотехнології якраз у контексті наукового й технологічного прогресу нашої планети.
Зображення сонячної енергії було одним з найдивовижніших феноменів раннього періоду української наукової фантастики. Як правило, такі інноваційні теми стають об’єктом наслідування для інших авторів. Однак з темою геліотехнологій в українській науковій фантастиці цього не відбулося — ідея не зазнала належного поширення. Хоч П. Крат і переклав свою утопію англійською, а роман В. Винниченка був перекладений французькою й німецькою мовами, ці переклади так і не були надруковані, отже, читачі та критики Європи й Північної Америки не мали уявлення про те, що в українській науковій фантастиці розвинена тема сонячної енергії. А через ідеологічну невідповідність ні роман П. Крата, ані повість М. Чайковського так і не були опубліковані й навіть не цитувалися в радянській Україні. Якщо ж говорити про «Сонячну машину» В. Винниченка, то, хоч твір і надрукували в Україні, він був доступний лише протягом трьох років, а потім його вилучив комуністичний режим. За таких обставин українська наукова фантастика, у якій зображувалися геліотехнології, не стала об’єктом наслідування, хоч часом деякі радянські письменники згадувати про неї. Таку згадку бачимо, наприклад, у романі Петра Лісового «Червона ракета», надрукованому 1932 року.
«Червона ракета» П. Лісового містить алюзії на твори кількох письменників-фантастів — досить несподівано автор навіть згадує «Сонячну машину» В. Винниченка, коли роман уже заборонено в Радянському Союзі . П. Лісовий звертається до цього твору, спростовуючи ідею використання сонячної енергії для виробництва їжі, як це показано в романі В. Винниченка. Але, описуючи мегапроект зі створення в арктичному регіоні «плавучих островів», які можуть вмістити до п’яти мільйонів мешканців, П. Лісовий неодноразово стверджує, що всі ці досягнення неможливі без широкого використання сонячної енергії. Він наголошує на її важливості й зазначає, що в минулому сонце використовували для виробництва теплової електроенергії, «але істотні зміни почалися, коли стало можливим стискати сонячну енергію прямо в спеціальних конденсаторах, щоби трансформувати її в електромагнітну енергію, а потім, за потреби, використовувати. Зараз “сонячні” станції у нас є повсюди, але більшість їх розташована в тропіках. Звідти ми відсилаємо “полонене сонце” куди завгодно» . У цьому творі й у повісті М. Чайковського є схожі мотиви: це не тільки пряме перетворення сонячних променів на електричну енергію й зберігання та передавання електрики «куди завгодно» для живлення «універсальних електричних моторів», а й згадка про пустелю Сахара як місце розташування «найсучасніших сонячних станцій і сонячних приладів» .
Хоч П. Лісовий явно запозичив ідею сонячно-електричної енергії в М. Чайковського, його посилання на твір попередника не могли бути прямими, оскільки «За силу сонця» — повість ідеологічно «неправильна» щодо офіційної радянської лінії, зокрема, у ній наявна повторювана ідея вільної незалежної України, що робило твір незручним для радянського режиму. До того ж детальніший аналіз «Червоної ракети» засвідчує, що ідея геліотехнології запозичена П. Лісовим з роману «На двох планетах». Це чітко простежується в зображенні штучних островів за Північним полярним колом, джерелом живлення для яких стає сонячна енергія, а також в описі численних сховищ для зберігання електроенергії, генерованої гігантськими сонячними електростанціями. Крім того, П. Лісовий відкрито посилається на твір К. Лассвіца : «У своєму романі “На двох планетах” Курд Лассвіц описує станції, побудовані марсіанами на висоті 6 400 кілометрів над Землею, де перебувають їхні космічні кораблі; далі цей же письменник описує, як вони [марсіани] побудували за полярним колом Землі величезні станції з переробки сонячної енергії на спеціальний сірий порошок, призначений для вивезення на їхню планету» .
Поява геліотехнології в романі-утопії П. Лісового дає підстави думати, що ця ідея могла б і далі втілюватися у творах письменників радянської України й справити великий вплив на вітчизняну наукову фантастику 1930-х років, якби не пряме втручання представників радянського політикуму. Радянські цензори не схвалювали зосередженість письменників на темі сонячної енергії й фантастичних технологічних винаходів. Цей уплив можна помітити в науково-фантастичному романі Дмитра Бузька «Кришталевий край» (1935). Автор зображує молоду дослідницю Валю, яка «часто мріяла про створення фантастичного приладу», що перетворював би сонячну енергію на електрику, але врешті «повернулася від мрій до реальності» й зосередила свою енергію на будівництві доріг, бо їй сказали, що радянська держава потребує доріг більше, ніж електрики . Це була остання згадка про сонячну енергію в науковій фантастиці радянської України 1930-х років.
Домінантною рисою української наукової фантастики від 1930-х до пізніх 1950-х років стали ідеологічні приписи. Це було наслідком дії літературної формули, нав’язаної письменникам-фантастам радянським режимом. Державна влада постановила, що письменникам належить друкувати лише «наукову фантастику близького прицілу», орієнтовану на найближче майбутнє. Вона має вихваляти радянську ідеологію й адресуватися переважно дітям та юнацтву. Як наслідок, під впливом цієї директиви усі письменники-фантасти були змушені оспівувати роль партії в розвитку науки й техніки. Іронічним, однак, було те, що такий підхід до зображення дійсності був і раніше характерний для декого з письменників-фантастів радянської України: багато хто з них виявляв фанатичну прихильність комуністичній ідеології в 1920 і роки.
Піонером використання наукової фантастики для поширення радянської ідеології став Юрій Смолич. Таке прагнення помітне вже в його першому романі «Останній Ейджевуд», виданому 1926 року. Нагадаємо, що темою роману є ідеологічний конфлікт між капіталістичним і комуністичним суспільствами в майбутньому: класова боротьба призводить до громадянської війни в Сполучених Штатах, війна перетворється на соціальну революцію й приводить до остаточної перемоги американських комуністів, підтримуваних і керованих Радянським Союзом. Хоч події роману відбуваються в середині 1940-х років, наука й технології майбутнього перебувають на рівні часів Першої світової війни. Оскільки «Останній Ейджевуд» описує примітивні застарілі технології й всепланетну революцію, підтриману СРСР, не дивно, що цей роман був суворо розкритикований і ніколи не перевидавався.
Відомий літературознавець Олександр Білецький стверджував, що перший науково-фантастичний роман Ю. Смолича «Останній Ейджевуд» — «видатна агітка, а не художній твір» , й інші критики поділяли цю думку. Це не відбило в Ю. Смолича охоту до написання наступного ідеологічного роману під назвою «Господарство доктора Гальванеску», який вийшов друком 1929 року. Те, що цей твір був значно краще сприйнятий як читачами, так і критиками, підштовхнуло Ю. Смолича до написання його продовжень, якими стали «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932) і «Що було потім» (1934). Урешті-решт, ці романи утворили трилогію, названу «Прекрасні катастрофи», яка була надрукована 1935 року й потім перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір. По суті, трилогія Ю. Смолича складається із серії захопливих пригодницьких романів, об’єднаних образом енергійної радянської дівчини Юлії Сахно. Радянська влада схвалювала часті перевидання твору, тому що їй імпонували ідеологічні засади «Прекрасних катастроф».
Антагоніст у «Прекрасних катастрофах» Ю. Смолича, доктор Гальванеску, є типом класичного капіталіста, експлуататора пролетаріату. Він керує великою кількістю заводів у Румунії, вербуючи на роботу економічно залежних утікачів-емігрантів з колишньої Російської імперії. Для того щоб перетворити цих людей на слухняних рабів, доктор Гальванеску хірургічно видаляє в них їхні власні мізки, замінює їх на радіопередавачі й у такий спосіб перетворює своїх нових найманців на роботів. Нелегальні операції доктора Гальванеску викриває його медсестра, Юлія Сахно, яка насправді є радянським таємним агентом. Разом зі своїми колегами-шпигунами Юлія руйнує бізнес-імперію доктора Гальванеску, ув’язнює лиходія, а потім застосовує до нього його власну хірургічну технологію видалення мозку й встановлення радіопередавача. З допомогою інших агентів вона таємно вивозить Гальванеску до Радянського Союзу. Там його беруть під свою опіку радянські лікарі, які не лише замінюють йому мозок, але й роблять з Гальванеску лояльного й суспільно корисного радянського громадянина. Химерний сюжет трилогії Ю. Смолича містить недвозначну підтримку марксистської ідеології, яка спирається на віру в природню доброту всіх людей і впевненість, що причиною всього суспільного й особистого зла є корумповане капіталістичне середовище. Отже, основний ідеологічний урок «Прекрасних катастроф» Ю. Смолича такий: навіть дуже розбещений і злий індивід може виправитися за допомогою корекційного виховання й позитивного впливу соціалістичного оточення.
В анналах радянської літератури Юрій Смолич майже однозначно виголошується патріархом української наукової фантастики. Дійсно, він був одним з перших її творців. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір, але з цього не випливає, що Ю. Смолича слід оцінювати як фундатора української фантастики. Як бачимо з попередніх розділів, є кілька вартих уваги письменників, що вплинули на формування жанру наукової фантастики в Україні. Але не буде помилкою назвати Ю. Смолича основоположником української ідеологічної фантастики. Він був визнаний і став об’єктом наслідування для українських письменників-фантастів, які поділяли його політичні переконання. Прикладом може бути перший науково-фантастичний роман Володимира Владка «Ідуть роботарі», який вийшов друком 1931 року. У ньому В. Владко зображує ідеологічну боротьбу між пролетаріатом і капіталістами Сполучених Штатів. Власники підприємств створили певну кількість радіоконтрольованих роботів для роботи на охоплених повстанням заводах, сподіваючись, що це змусить робітників припинити їхній страйк. З допомогою, отриманою від Радянського Союзу, американським робітникам удається переорієнтувати сигнал, спрямований роботам, і здобути контроль над їхніми діями. Урешті роботи вливаються в ряди страйкарів і не тільки забезпечують перемогу повстання, а й запускають соціальну трансформацію суспільства, перетворюючи Сполучені Штати на соціалістичну країну.
Петро Лісовий також гостро усвідомлював ідеологічні течії в літературній і політичній сферах, коли взявся за написання науково-фантастичного роману «Червона ракета». В анотації й додатку до роману П. Лісовий відверто визнає, що йому бракує живої уяви, тож писати фантастичні твори йому важко. Однак він був наділений здібністю вдало використовувати концепції інших митців-фантастів і впорядковувати різноманітні утопічні бачення. П. Лісовий досить щиро визнавав це у післямові до свого твору, стверджуючи, що він «вмонтував» до своєї оповіді багато ідей, не посилаючись на їхні джерела, аби не переобтяжувати текст. Проте у своєму романі П. Лісовий апелює не лише до «авторів старих романів-утопій», а й до таких письменників-фантастів, як Герберт Веллс, Жуль Верн, Курд Лассвіц та Володимир Винниченко . Імена декого з них не згадувалися, але з численних текстових паралелей стає зрозумілим, що П. Лісовий використав багато деталей з їхніх творів. Наприклад, така ідея, як руйнування всіх міст і пієтет людей перед важкою фізичною працею, за яку вони охоче беруться, запозичена з роману-утопії Вільяма Морріса «Вісті нізвідки» («News from Nowhere», 1890).
Хоч П. Лісовий асимілював чимало ідей з творів попередників-фантастів, він усе ж не володів достатньою майстерністю для зв’язного їх поєднання у своєму романі. У результаті «Червона ракета» залишається сумішшю уявлень про комуністичну утопію прийдешнього з часто повторюваними стрибками від радянської сучасності до віддаленого майбутнього. Тому читання роману П. Лісового стомлює й викликає розчарування. Могло би здатися, що автор і сам це розуміє, адже відчуває необхідність розтлумачити свій роман в епілозі й великому за обсягом додатку. Зокрема, він пояснює, як Богдан, головний герой роману, може бачити майбутнє. Загіпнотизований професором медицини, Богдан протягом трьох діб бачить уві сні чудесну всепланетну радянську утопію. Для зображення майбутнього соціалістичного суспільства П. Лісовий вдається до старомодного літературного прийому. Можливо, йому не хотілося застосовувати веллсівську ідею використання машини часу для мандрівки в майбутнє, бо вона не узгоджується з тогочасними прагненнями радянського уряду.
Письменник визнав у додатку до роману, що приділяв велику увагу радянській періодиці й почерпнув з неї чимало ідеологічних настанов. Багато з них він інтегрував до оповідної структури свого твору. Зокрема, люди майбутнього кажуть Богданові, що їхня комуністична утопія є кінцевим результатом радянських економічних і політичних програм, започаткованих у XX столітті. Тому Богдан із задоволенням згадує досягнення своєї епохи й навіть використовує цитати з промов Йосипа Сталіна . Проте, коли текст перенасичується згадками про радянський технічний прогрес, П. Лісовий для викладу подальших аргументів удається до багатослівних виносок. Із посилань і коментарів випливає, що наміром П. Лісового було показати комуністичну утопію майбутнього в межах сучасної йому радянської ідеології. Оскільки великий обсяг тексту П. Лісовий приділив ідеологічним питанням, він не зміг належно розгорнути зображення важливих технічних винаходів, таких як «атомні ракети», «нове ракетне паливо» й «міжпланетні кораблі» . На цю невідповідність, імовірно, вказували редактори роману, тому П. Лісовий змушений був визнати в додатку: «Я так і не зміг написати роман про міжпланетні польоти на ракеті». Надалі він намагається захиститися, стверджуючи: «Я і не ставив перед собою такого завдання, я тільки спробував поглянути на певні аспекти нашого життя в близькому майбутньому…» .
Винниченко В. Сонячна машина // Твори. – Том 23. Сонячна машина: Роман. У 3-х ч. Ч. 3 / Володимир Винниченко. – Харків: Рух, 1928. – С. 159–160.
В. Смирнів. Українська фантастика: історичний і тематичний огляд. Харків: Мачулін , 2019 г.
Ash B. The Visual Encyclopedia of Science Fiction / Brian Ash. – New York: Harmony Books, 1977. – P. 185.
Там само. – C. 158.
Asimov I. Asimov’s New Guide to Science / Isaac Asimov. – New York: Basic Books, 1984. – P. 463.
Fischer W. B. The Empire Strikes Out: Kurd Lasswitz, Hans Dominik, and the Development of German Science Fiction / William B. Fischer. – Bowling Green, Ohio: Bowling Green State University Press, 1984. – P. 126.
Як зазначав Віллі Лей, роман «На двох планетах» був «перекладений шведською, норвезькою, данською, іспанською, італійською, чеською, польською й болгарською». Див. післяслово Марка Гіллегаса до видання Lasswitz K. Two Planets / Kurd Lasswitz. – Carbondale and Edwarsville: Southern Illinois Press, 1971. – P. 397. – Прим. автора.
Бритиков А. Ф. Русский советский научно-фантастический роман / А. Ф. Бритиков. – Ленинград: Наука, 1970. – C. 346. Див. також: http://archivsf.narod.ru/1848/kurd_lasswi... – Дата звернення: 21.09.2012.
Lasswitz K. Two Planets / Kurd Lasswitz. – Carbondale and Edwarsville: Southern Illinois Press, 1971. – P. 181.
Лісовий П. Червона ракета: Фантастична повість / Петро Лісовий. – Харків: Рух, 1932. – С. 106–107.
Там само. – С. 29, 47, 100, 101, 107.
Там само. – С. 55, 73.
П. Лісовий, очевидно, посилається на радянський переклад роману Курда Лассвіца, опублікований 1925 року під назвою «На двух планетах».
Прим. автора.
Лісовий П. Червона ракета: Фантастична повість / Петро Лісовий. – Харків: Рух, 1932. – С. 101–102.
Бузько Д. Кришталевий край: Науково-фантастичний роман // Бузько Д. Вибрані твори / Дмитро Бузько. – К.: Дніпро, 1971. – С. 269–270.
Білецький О. «Соняшна машина» В. Винниченка / Олександр Білецький // Критика. – 1928. – № 2. – С. 32.
Лісовий П. Червона ракета: Фантастична повість / Петро Лісовий. – Харків: Рух, 1932. – С. 27, 71, 101, 106.
Там само. – С. 50–51, 70–72, 122, 128, 134, 212.
Там само. – С. 103, 189, 190.
Там само. – С. 216.
***
Від себе:
1. Ю. Смолич. Ще одна прекрасна катастрофа. Харків-Київ: Література і мистецтво, 1932 фантастика
"роман «Ще одна прекрасна катастрофа» про індійського лікаря-сонцеїста Нен-Сагора (мимоволі виникає перегук із «сонцепоклонником» М. Коцюбинським), який виступає у творі своєрідним «професором Гальванеску навиворіт», намагаючись максимально розвинути фізичні та духовні якості пересічних людей. Втім, обох об’єднує «…прагнення до створення досконалого природного середовища» та «…не надто великі сумніви у моральній припустимості ризикованих експериментів над великими групами людей» Н. Марченко
"социально-медицинская утопия Нен-Сагора, который выступает в романе эдаким «профессором Гальванеску наоборот», экспериментируя, чтобы максимально развить физические и духовные качества рядовых людей. Впрочем, объединяет обоих как стремление к созданию совершенной природной среды, так и не слишком большие сомнения в моральной приемлемости рискованных экспериментов над большими группами людей. В монологах Нен-Сагора о его методе использования солнечного/светового излучения в видимом и невидимом диапазонах, приведена программа перестройки человеческого организма и всей жизни: «...В основе моего метода новой медицины лежит тот первейший принцип, что задача медицины не только в том, чтобы вылечить больного человека, а — это главное — создать для каждого человека такие условия быта и поведения, чтобы человеческий организм не был склонен к любым заболеваниям. В человеческом организме надо воспитать иммунитет ко всем болезням. В этом — основа проблемы воспитания нового человека. Нового поколения, которое не болеет, которое не способно болеть! ...Дело медицинского воспитания я, разумеется, осуществляю над людьми с первого же дня их появления на свет, дело же лечения я осуществляю на первом попавшемся больном, который придет сюда ко мне и потребует лечения. Этот городок Гелиополь фактически и есть моя большая лаборатория, мой профилакторий, где я с помощью целой системы профилактических мероприятий ...провожу воспитание человеческого организма, осуществляю закаливание в человеческом организме широкого, комплексного иммунитета, где я со своими помощниками работаю над созданием нового, абсолютно здорового и неспособного болеть человека...» газета "День" 17.10.2013
2. В. Владко. Запряжене сонце. Харків: Молодий більшовик, 1931 г. наук.- поп.
https://fantlab.ru/edition150552
