Вести с Дикого Поля

Чтение иностранного текста дает некоторую иллюзию постоянной занятости: мол, и напрягаешься, и пауз на мучительный поиск сюжета (ну, или слов при написании лекции/статьи/другой-какой-гадости) не возникает. А поскольку человек я весьма ленивый, то эта иллюзия крепко бодрит. А заодно уж – дает некоторый материал для развлечения окружающих. Этим последним – в очередной раз – и попытаюсь сейчас заняться.

И позвольте представить еще одного автора, о котором хотелось бы сказать слово-другое.

http://fabrykaslow.com.pl/imgs_upload/Image/autorzy... " align=right style='margin-left:10px; max-width:600px'>

Итак: Яцек Комуда, 1972 г.р., историк по образованию, автор более десятка книг, один из соавторов нескольких компьютерных игр, среди которых – более чем известный нам «Ведьмак» (вот оно, лицо врага :) ). Период, вокруг которого выстраиваются сюжеты подавляющего числа его романов и сборников – конец XVI – XVII вв. Сюжеты и герои – весьма разнообразны: от правобережной Украины (например, в «Волчьем гнезде») до Карибских морей (сборник «Черный флаг»); от полковника Ивана Богуна (в одноименном романе) до Лжедмитрия (трилогия «Самозванец»).

Сам о своем творчестве говорит так: «Я черпаю вдохновение равным образом как из произведений Словацкого и Мицкевича, так и из голливудских фильмов, например, гангстерского боевика, произведений Яна Химильсбаха (польский писатель, актер, сценарист). ... Я сентиментален, но не наивен, оттого не нравится мне «Огнем и Мечом». ... Как противник моральных побед, и сторонник аморальных викторий, в которых трупы врагов – единственное что остается, я решился воспроизвести величественный мир польской шляхты, не впадая, однако, в избыточность и героизм, показать климат польского «истерна» — и рассказы мои происходят в пространстве XVII-вечной Речи Посполитой».

Здесь отмечу лишь, что — и правда, текстам Комуды присуща этакая... э-э... кинематографичность — многое просится на перенос на экран, буквально готовая раскадровка. Хорошо это или плохо — сказать трудно; по крайней мере, чтение — вполне завлекательное

http://fabrykaslow.com.pl/imgs_upload/Image/ksiazki... " align=right style='margin-left:10px; max-width:600px'>

Несмотря на то, что романы Комуды – историчны, в них всегда находится место фантастическому элементу – что совершенно понятно, учитывая контекст событий, вокруг которых он строит свои сюжеты. Но среди прочего, обращу внимание на сборник «Рассказы с Дикого Поля» («Opowieści z Dzikich Pól»). По сути, это сборник чего-то среднего между готическим романом и классическими историями о призраках – в антураже Речи Посполитой конца XVI – начала XVIII веков. Обрамленные единой сюжетной схемой (что-то вроде того, что делал Сапковский в первом сборнике рассказов о ведьмаке Геральте), каждый из них – совершенно завершенная история. Сборник существует в двух редакциях, отличающихся числом текстов (восемь – в первой и семь – во второй) и составом (из второго издания автор изъял четыре рассказа, вставив вместо них три других), и наиболее доступным остается текст именно первого издания. По сути, порой это крепко напоминает исторические вставки из «Черного замка Ольшанского» — но именно что напоминает.

Но хотелось бы предложить именно рассказ, ставший заключительной историей второго издания – в силу, надеюсь, причин, которые станут понятны при его прочтении. И – да, язык снова «как-бы-украинский» (имея надежду, что он-таки меняется к лучшему сравнительно с более ранними попытками)

                                                                           Комуда Я.

                                                                        Nobile Verbum (1)

1. Castrum dolorіs (2)

То були похорони великого пана. Сотні миготливих свічок освітлювали нутрощі костьолу. Тіні миготіли між колонами, ховалися за пілястрами. Жовті язички полум’я видобували з мороку абриси кам’яних епітафій, надгробків й саркофагів. Надавали блиску портретам та скульптурам, що зображували гордовитих чоловіків та чарівних, піднесених жінок, ангелів, які спиралися на алебастрові оздоби, кам’яні чаші. Освітлювали рельєфи, що представляли шляхтича в жупані з петлицями: спирався у бік правою рукою. Ліву простягав до смерті, що власне запрошувала його на танок.

Костьол був сповнений шляхтою та челяддю. Оббиті чорним сукном стіни тлумили відлуння. Восьмеро гайдуків у чорних жупанах, перерізаних поясами із золотим гаптуванням, несли до олтаря просту дерев’яну труну, вкриту червоною тканиною. Обік йшли члени братства із свічками у руках. Голови вкрили під каптурами. Тихо співали погребальну пісню. Позаду йшли слуги у деліях та каптанах, несли золоту булаву, кінську упряж, шаблю, калкан та кам’яний гербовий щит...

То був простий герб. Підкова та два хрести. Любіч.

За слугами сунув тлум шляхти. Ясніли поголені лоби панів-братів, видко було пишні вуса, делії та ферязі, вовчі та ведмежі коміри, жовті та кармазинові барви жупанів.

Двоє старих слуг підтримували молоду жінку в чорному. Не дивлячись на жалобу, до олтарю підходила випростана. Похитнулась, коли потрапила ногою в щілину на кам’яній підлозі. Один із шляхтичів, що товаришували почту, простягнув руку, щоб їй допомогти, але відіпхнула долоню гвалтовним жестом.

Труна спочила під стрілчастими castrum doloris – на катафалку, оздобленому різьбленими головами орлів та вовків. Високі античні колони возносилися над постаментом, вспираючи арку, криту чорним трауром. Дві статуї янголів стикалися там крилами, а світло свічок миготіло на їхніх обличчях.

Коли подув вітер, полум’я свічок затремтіло. Вистрелило вгору, і на білій стіні тіні на мить склалися у фігуру коня, що стояв дибки: ніс на собі їздця у плащі, що тріпотів по вітру.

Гайдуки відступили, відкриваючи погребальний портрет, прибитий до віка.

Каштелян Лігеза.

То був гордовитий шляхтич із довгою сивою бородою та очима, що блищали від гніву. Обличчя його прикрашало декілька шрамів, які виніс з битв. Навіть по смерті споглядав на світ огнистим поглядом. Ніщо і ніхто не могли б втекти від його уваги.

Члени братства співали й далі. Голоси їх бриміли зі смутком і жалобою під високим склепінням. Стишували голоси поволі, делікатно, аж нарешті запала тиша, переривана лише далеким завиванням вітру.

Хропіння коня, стукіт копит!

Один з прислужників тривожно роззирнувся. Ні, лише здалося. У костьолі панувала тиша.

Перед castrum doloris вийшов сивий ксьондз.

– Пане каштелян Лігезо!

Вітер завив навколо костьолу. В бічному нефі стукнули не причинені до кінця віконця.

– Пане каштелян Лігезо! – голосно повторив священик. – З пороху ти повстав, і у порох йдеш. Приходиш до Господа нашого не в кармазиновій делії, і на коні із збруєю, не із шаблею і в броні блискотливій, але нагий та беззбройний. Ото скінчив ти тяг життя свого, облишив гідність, гонор та владу. За всі гріхи спокутуєш, а рід твій ніколи вже не стане призваний до слави.

Кам’яний щит із гербом Любіч з лоскотом падає на підлогу. Б’ється на три частини; частини розлітаються по castrum doloris. З віка труни, з шестикутного портрету, дивиться на те обличчя каштеляна галицького Януша Лігези, старости брацлавського, долінського, кутського, диновського, білгорайського, меречицького...

Булава із гуркотом впала на підлогу перед труною. За нею впав і калкан. Потім – залізний щит, кінська упряж, шабля, шпага... Високий гайдук підняв над головою шаблю-карабелу. Одним швидким рухом зламав її навпіл й кинув перед обличчя мертвого каштеляна.

Ніхто й слова не промовив. Було так тихо, що чулося шкварчання свічок. Ксьондз відступив від труни. Вогні пригасли.

Раптом зацокали кінські копита. Їх цокання – гуркіт – зближалося, ставало дедалі голоснішим. Нарешті чувся вже під самим воротами святині. А тоді всі поволі, наче уві сні, повернулися в бік входу.

Між колонами стояв великий буланий кінь із огнистими очима. Здіймався на ньому величезний вершник в чорній броні і пошматаному плащі. В руці тримав чорну шаблю.

Їздець рушив. Кінь йшов шагом, голосно хропучи; ржав та мотиляв головою. Підкови мірно вдаряли у підлогу, кидаючи до стелі різке відлуння, будили жах та тремтіння. Ніхто не смів і з місця зрушити... Аж врешті один з гайдуків не витримав. Вдивлявся у вершника, а рука сама сягнула по гаківницю.

Кінь рушив чвалом. Ураганом проскочив до олтаря, крешучи іскри підковами. Коли в’їхав до частини, що була краще освітлена, на воронованій броні вершника зблиснули блакитні лілеї. Жеребчик скочив до castrum doloris, вершник осадив його при труні, зіп’явся у стременах та рубанув по погребному портретові каштеляна. Удар був потужним. Легко відбив бляху від віка і відкинув її у кут, просто в темну пащу відкритої крипти. Вершник обвів поглядом присутніх. Ніхто не бачив його обличчя, прихованого за важким забралом німецького шолома.

– Чорт! Диявол! – почулися верески з рядів. – Чорний вершник!

– Горе нам!

– Взяти його! Взяти його!

Гуркіт пострілів відізвався під склепінням святині. У нефі та за лавами зблиснув вогонь від пістолів та самопалів. Кулі засвистіли навколо чорного. Крики та стогони вдарили аж попід стелю, а тупіт ніг змішався із брязкотом зброї. Від головного нефу набігали вже гайдуки із шаблями, челядь із списами та алебардами. З боку каплиці застукотіли підкуті чоботи шляхетних панів-братства, блиснули видобуті шаблі та палаші. Всяк набігав до олтаря.

– Вперед, оточити його! Брати чорта! Лови!

Надбігаючий гайдук каштеляна ткнув в черево коневі партизаном. Буланий румак затанцював на задніх ногах, обернувся, уходячи з-під удару. А тоді скочив вперед, валячи супротивника. Чорна шабля впала із свистом, розрубала першу голову. Кінь заржав голосно, а тоді кинувся у вир битви. Вершник повернув його вліво. Швидкий, мов блискавка, спрямував зброю вістрям долу, відбив випад, що був направлений в бік коню, а тоді хльоснув супротивника по шиї. Шляхтич у жовтому жупані захарчав, впав на підлогу, просто під копита, а кінь стоптав його і скочив, штовхаючи тих, що стояли найближче.

Чорний перехилився в сідлі. Роздавав удари із швидкістю блискавки, із силою грому сіяв смерть і знищення. Вороги набігали звідусюди, намагаючись його оточити, приперти до муру, вдарити вістрями рогатин. Але він не підпускав до себе. Невразливий до зброї та ударів, мчав мов вихор. Молодий пахолок схопив його за лівий нагрудник, повис на ньому, бажаючи стягнути з сідла. Але вершник швидко вдарив шаблею під руку і вбив тому вістря просто в серце.

Інший слуга підняв аркебуз. Чорний дістався його раніше, ніж той встиг спустити гачок на полицю із порохом, та швидким ударом позбавив життя. Рушниця, падаючи, вистрелила у повітря, куля полетіла у темряву, потрапила у крило янгола, відбила його – те впало на підлогу.

Шляхта, гайдуки та слуги в паніці розбігалися. Чорний вершник обернувся навколо себе, у затятості битви відшукуючи супротивника. І знайшов! З боку каплиці йшов на нього ксьондз із розп’яттям та кропильницею у руках.

– Дух нечистий, диявол втілений! Згинь, пропади!

Ксьондз плеснув свяченою водою на вершника. І в ту ж мить буланий кінь встав дибки, вдарив копитами священика, і той впав назад, вдарився головою в оздоблений пілястр, зсунувся на підлогу. Кров бризнула на мармур, на епітафії, на траурні корогви.

Кінь відплигнув, ржучи та верещачи. Вдарив задом у труну, зіпхнув її з катафалку, розкидав свічки, із тріском перевернув. Легка тканина та важкий оксамит зайнялися відразу. Полум’я стрелило високо вгору. Плигнуло аж під стелю, загуло...

Вершник повернув коня до лав. Видко було, що мав якусь мету. У костьолі панував хаос. Всі кричали, тікали чи хапалися за зброю. Тканина займалася щоразу сильніше.

Чорний скочив у тлум, із гуркотом перекидаючи лави. Старий шляхтич вистрелив йому просто у груди. Але хоч кремінь скресав іскру... пістоль не стрелив!

Вершник рубанув шаблею, а дідуган поточився, впав із криком до роззявленого рота катакомб, скотившись по східцях у саму крипту.

Величезний кінь скочив наперед, а тоді заржав, стриманий сильною рукою.

Затримався перед стрункою постаттю, вдягненою у чорне.

Дівчина підняла погляд. В її очах спочатку був гнів, тоді переляк, а на останок – жах. Позаду, при олтарі, бухнули пекельні вогні. Стрелили високо, плигнули крізь вікна та запалили дах абсиди костьолу. Вогонь біг швидко, полум’я стовпами стрелило вгору.

– Горить! Горить! – озвалися крики. Хтось кинувся навтьоки. В паніці вибили бічні двері. Хвиля втікачів почала пропихатися до виходу, збиваючи з ніг та топчучись один одного.

Дівчина крикнула із страхом. Повернулась та побігла. Чорний вершник наздогнав її у два скоки. Похилився в сідлі, випустив шаблю, що повисла на темляці, схопив втікачку та підніс наверх. Кинув через передню луку кульбака (3), галопом рушив до виходу.

Був вже близько від дверей, може за крок від них. За собою мав знищення та відлуння пожежі. Перед собою – дорогу до волі.

Скочив у відчинені ворота і випав назовні. Встримав коня. У відкритій хвіртці костьолу стояв білий кінь. Закривав шлях. У гусарському кульбаці сидів шляхтич у високому ковпаку і делії, накинутій на кольчугу.

2. Під шибеницею

Йшли крізь морок, не бачачи й своїх облич. Ніч була тепла, душна та темна. З лук та мочарів вставала густа імла, пливла по узбіччям пагорбів, густішала в ущелинах та розпадках.

Владним рухом притягнув до себе дівку. Рвонув гудзики, розірвав застібку контушка, грубо розчахнув корсет та схопив голі груди Насткі. Писнула та відскочила назад, випручуючись з рук. Розсерджений, підкрутив довгого вуса та схопив її за плече.

– Ну, ходи, дурепа, – ревнув. – Золотом відплачу!

– Не так зразу, ясний пан, – прошепотіла. – Дам, як тільки в ліс ввійдемо.

– Чого боїшся?

– Страшно тут, – роззирнулась навколо. – Тумани йдуть...

Глянув за себе. Вози Рокіцького, в яких містився найкращий пересувний бордель у Пшемиській землі, залишився далеко позаду. Нетерпляче попхнув курву в бік дерев, що ледь-ледь бачились в імлі. До біса, що б воно значило? Це ж просто дівка, яка давала себе грати за жменю шелягів – і сміє опиратися йому, каштелянові Лігезі, старості любачовському!

Схопив її за карк, притягнув ближче, поцілував у розхилені вуста, а тоді почав грубо стягати з неї контушок. Хвильку боронилася, а тоді піддалася. Зірвав з плечей делію і кинув на землю, поклав на неї Настку, відчепив від перев’язі шаблю і почав зривати з дівки решту вбрання. Важко дихала, аж раптом мов заціпила в його обіймах.

– Там! Там, в імлі, – прошепотіла й шарпнулася назад.

– Що, хай йому грець?!

Скочив на ноги. Йому здалося, що десь в білому тумані заіржав кінь. Лігеза роззирався навколо. Імла отуляла їх мов щільний плащ, тлумила звуки, лізла в горло. Прислухався. Вже знову хотів допастися до плечей Насткі, коли почув стукіт копит.

Кін біг крізь імлу. Глухий тупіт то наближався, то віддалявся. Староста запалав гнівом.

– Яцько, хлопський сине, відізвися!

Тиша.

– Яцько! Шельмо! Я ж чую, що те ти!

Стукіт копит наближався. Лігезі почулося глибоке, міцне зітхання огира, але в імлі та пітьмі нічого було не розрізнити. Шляхтич почув стукіт, що стишувався... Кінь віддалявся.

– Яцько, до диявола! Сто різок по спині накажу. Більше, ніж тоді, коли позіхнув на месі!

Огир десь зник. Староста вже думав, що все минулося, але знову почув іржання. У тому звуці, що видобувався з кінського горла, було щось такого, що відчув дрижаки по спині. Настка перелякано споглядала на всі боки.

Витягнув з піхв шаблю й рушив туди, де чув дивні відголоси. Імла проковтнула його, вкрила непрозорою вуаллю, сховала в обіймах.

Тупіт копит почувся десь близько. Кінь заіржав знову – мабуть, заспокоєний залізною рукою вершника.

Лігеза почувався непевно. Що ж то значило? Хто насміхався з нього в імлі...

Ступив ще два кроки наперед і став нерухомо. Дивився в те, що вилізло з туману.

Була перед ним стара шибениця. Три почорнілі від віку деревини. Груба, просмолена мотузка вільно колисалася, а на її кінці... На кінці її звисало висохле, випотрошене стерво величезного вовка.

Лігеза відчув тиск у горлі. Пиха, гордощі та гнів миттєво десь ділися. Відчув, як біжить холодними краплями по хребту піт.

Вершник!

Обік вовчого стерва стояв вершник... Тіло його було закуте у чорну броню. На голові мав шолом із забралом. Лігеза почув свист леза, видобутого із чорних піхв.

Чорний кінь рушив чвалом. Староста почув його хропіння над собою, побачив блиск вістря, в якому відбився на мить вузький серп місяця.

Втікав крізь хащі, затинався за камені, плутався у високих травах, падав у кущі. Вершник гнав слідом. Лігеза боявся повернутися, боявся стати до нього обличчям. А страх був відчуттям цілковито незвичним його душі. Відчував за собою подих буланого коня і холодну смерть, вкриту у блиску вістря. Зненацька узгір’я наче розступилося перед ним. Скотився по гострим каменям униз, роздираючи жупана з адамашки та шаровари. Відчув, як щось липке стікає по потилиці, обліплює чоло... Кров.

Затнувся об корінь сухого дубу, гепнувся, покотився, але піднявся і став обличчям до загрози. Втім, як побачив величезного коня, що пер просто на нього, з вуст його почулося скавчання. Чорний вершник прокрутив палашем кілька петель коло боку, а тоді здійняв зброю для удару. Блиск сталі!

Відблиск світла впав на зблідле, скривавлене обличчя Лігези... Буланий кінь з розгону впав на каштеляна. В останню мить шляхтич повернувся, бо хотів вже знов втікати – або ж хоч ухилитися перед ударом, але дарма!

Палаш сік зі свистом, відрубавши праве плече та руку із шаблею. Чорна кров плеснула на стовбур дуба, на кущі, на хащі. Відрубана рука впала, дригаючись, стиснувши прикрашене клейнодами руків’я карабели. У нічній тиші розляглося виття. Ліс відповів відлунням, а тоді вже чулося лише ржання коня, стукіт копит, що віддалявся – і запала тиша.

3. Eques polonus sum (4)

Підйомний міст із гуркотом опустився. Виїхали з похмурих щелеп брами, а стукіт копит по дерев’яним колодам розлігся під склепінням голосним відлунням. Яцек Дидинській глянув вгору. Високо над воротами побачив кам’яну гербову таблицю із Любічем. Була тріснута. А може так лише здавалося...

В’їхали на вузький, тісне подвір’я сідоровського замку. Високо вгорі небо починало темнішати. Важкі дощові хмари затягли місяць та зірки.

– От, щастя, пані-коханка, зуміли ми оце, – просапав Анзельм Нєтикса. – А то б, пані-коханка, ночували б в полі.

– Чому б це?

– Пан каштелян брами зачиняти наказує. І нікому по сутінкам до замку потрапити несила.

Дидиньській роззирнувся. На мурах стояли гайдуки, а на вежах горіли факели.

– Боїться? Чого ж?

– Всього, пані-коханка, в ці наші часи, – висапав Нєтикса та зліз з коня. – Ще взнаєш, пані-коханка, таке, що все тобі прояснить.

Дидиньській зіскочив на землю. Кинув повід пахолкові.

Нєтикса, похитуючись, рушив слідом. Праву ногу мав дерев’яну. Як сам розповідав, відірвала її йому в битві куля з фальконету.

В битві, чи, як здогадувався Дидиньській, під час однієї з приватних воєн, які ще кілька років тому Лігези точили на Червоній Русі.

Раптом Нєтикса затримався. Вилаявся, бо дерев’яна нога потрапила між камінням. Безпорадно шарпав нею вперед-назад.

Дидиньській нахилився, схопив дерев’яну палю, вирвав ту якби-ногу зі шпарини, притримав Нєтиксу.

– Окуй собі, вашмосць, ту деревину. Бо як злапає тебе дружина із дівкою, не втечеш від неї далеко.

– Та ціле життя від неї втікав, а втекти не міг. Хоча тоді навіть оцієї дерев’яної шкутильгачки не мав. Змилуйся, Господи, над її грішною душею.

Рушили в бік сходів.

– Жалісливий ти, пане рубайло, – розсміявся Нєтикса. – А може, пані-коханка, ти й тих всіх жалієш... кхе-кхе-кхе, панів братів, яких січеш, га?

– Так і є, – твердо сказав Дидиньській. – Жалію.

– Відчитуєш молитву за свою душу?

– Ні. Ніколи.

– А за тих, кого вбиваєш?

– Та вічності б не вистачило б.

Вийшли на внутрішню галерею по кам’яним сходам. Перед великими, набитими бретналами (5) дверми до кімнати каштеляна стояли двоє гайдуків і високий шляхтич у лисячому ковпаку. Досить було пану Яцеку глянули на примружене око, перетяту праву брів та шрам на чолі, щоб відразу розпізнати старого і, як видко, поганого знайомого.

– О, пан Закліка, вигнанець та інфаміс (6)! Чолом б’ю!

– Дидиньській?! – прогарчав шляхтич. – Що ти тут робиш?

– З візитом, пані-коханка, приїхав, – промовив Нєтикса. – То гість пана каштеляна.

– Гість у дім – біс у дім, – промурмотів Закліка. – Ну, пане кавалере, так вважаю, що знайдемо можливість поговорити про наші давні справки. А тепер – шаблю віддай, як вже до каштеляна входиш.

Дидиньській завагався, але Нєтикса поклав йому долоню на плече.

– Такий вже в нас закон в останні часи. Хто до каштеляна має справи, той зброю віддає.

Дидиньській відчепив з перев’язі свою чорну серпантину (7) і віддав Закліці.

– Це та сама? – вороже запитав Закліка.

– Приклади до шраму, як не впізнаєш.

Закліка сплюнув. Кивнув гайдукам, а ті відчинили двері.

Ввійшли до сіней. Нєтикса впровадив Дидиньського до великої зали. Було тут темно, лише у величезній печі горів вогонь, а на столі – три свічки у золотому свічнику з вирізаними конями та лицарями. Обік свічника лежали старі папери – пожовклі, складені в кілька разів листи.

– Вітаю, вітаю вашмосць!

Януш Лігеза, каштелян галицький, йшов до нього з розведеними руками. Дидиньській роздивився його високе чоло, блискучі очі, довгу білу бороду та витончену делію з горностаєвим коміром. Обійняв Дидиньського і поцілував його в обидві щоки.

– Сідай, вашмосц, – вказав на оббите шкірою крісло. Кивнув Нєтиксі, і той налив із дзбана вино до кришталевого келиху і поставив перед гостем.

– Напевне вже перемовився ти, пане Яцеку, із Заклікою, – сказав каштелян. – Не переймайся ним, бо Закліка дістає шаблю лише тоді, коли я йому те дозволяю. Аж поки боргів не сплатить – висить у рукава моєї делії. Тут ось, – каштелян вказав унизаною перснями рукою на обшиту хутром пахвою. – Твоє здоров’я, – підняв келих вгору. – За зустріч. І за те, щоб ми домовились.

Випили. Угорське було непогане, напевне походило зі склепів каштеляна. А може і з льохів Боратиньських, чию фортечку Лігеза захопив навесні, у суперечці за Журавіцу?

– А про що ж ми повинні домовитися, ваша милість? Про Закліку? Так він не вартий стільки, аби ти мене сюди визивав. Про напад?

Каштелян впав на крісло. Глянув на Дидиньського швидко та хитро.

– А як вважаєш, чого б міг хотіти від найкращого рубайла у руському воєводстві? Не на теревені ж я тебе сюди запросив. Є для тебе завдання. Добре оплачене завдання.

– І що ж?

Каштелян і Нєтикса обмінялись поглядами. А тоді Лігеза опустив погляд.

– Хтось вбиває моїх людей. То розбійник, найманий вбивця, напевне якогось з моїх особистих ворогів. Б’є зненацька, завжди один. З-під облав втікає. Забив... – голос його зламався, – ..забив Олександра, мого найстаршого сина. Єдиного спадкоємця. А ще раніше вбив Самуїла...

– Як розумію, вбиває з укриття і ніхто не бачив його в обличчя?

– Якби хтось бачив його обличчя, то я б не мусив гукати Дидиньського. Якби знав, хто то, – видихнув каштелян, – забив би його вдвічі, втричі, вчетверо страшніше, ніж він вбив моїх синів. За одну руку відрубав би йому обидві. За одну краплю крові роду Лігез – випустив би з нього ціле море...

– Все почалось десь з півроку тому, може трохи раніше, – спокійно почав оповідати Нєтикса. – Спочатку загинув орендар Вєрушового, одного з наших селищ. На його подвір’я влетів вершник о чорній броні. І забив його, порубав на шматочки... Той чорний пізніше забив нашого економа з-під Галича. Тоді ще двох наших людей...

– Напевне, вершник був без голови, – пхикнув Дидиньській. – А коли їхав, то брязкотів ланцюгами, а душі вбитих увозив до пекла! А може то не вершник, а бестія, що жере хамів, що не дають пожертви на недільній месі?

– Той вершник, – муркнув каштелян, – має голову. Легко знімеш її з шиї, га?

Вдарив у стіл ребром долоні. При тому перевернув келих. Вузький струмочок вина потік вздовж старого листа, із печаткою чужоземного гербу із лілеями. Потік мов справжній струмок крові. Каштелян упав на крісло знову.

– Чорний вершник, – промурмотів Нєтикса, – хлопи гадають, що то кара за гріхи. Має вибити весь рід Лігезов.

– Ну що ж, – спокійно сказав Дидиньській, – то може вам треба ксендза чи екзорциста. Я привидів не ловлю.

– То не привід. То людина. Їздить на буланому коні, голову прикриває забралом, але даю слово, що під його чорною бронею б’ється звичайне серце. То вбивця чи розбійник, який хоче помсти.

– Ми ставили на нього облави, – вигарчав каштелян, – але – спритний, мов рись, жорстокий, мов вовк та сильний, мов ведмідь.

– Чого очікуєш від мене, пане Лігезо?

– Хочу побачити тебе, а обабіч – віз чи коня. А на тому возі бажаю, щоб лежало гниюче стерво того вбивці. Тоді зірву йому шолом з голови та загляну в його мертві очі. І вже буду знати, кому дякувати. Й подякую по-каштелянські. Хочу, щоб ти знайшов та вбив вбивцю. Отримаєш стільки золота, скільки той вершник буде важити.

– В броні чи без?

– В броні.

– Низько мене цінуєш, пане каштелян, – сказав повільно Дидиньській. – Мисливець, що висліджує рись, ставить капкан на вовка та береться на бари з ведмедем, дуже ризикує. Тому моя ціна буде високою.

– Знайдеш його?

– Знайду. Полюбляю ризик. Але то стане дорого. Хочу десять тисяч червонців.

Того разу каштелян загарчав куди голосніше аніж тоді, коли пригадував про смерть синів. Розкашлявся, і Нєтикса швиденько подав йому новий келих вина. Лігеза вихилив його одним ковтком, захрипів. Кашлянув...

– Стільки... – знову стало йому душно. – Думав, що ти мені приятель, пане Дидиньській.

– А я і є, пане. Одне лише, що кохаємося ми, мов брати, а рахуємо, мов жиди.

– Добре, – прохрипів Лігеза. – Дістанеш десять тисяч червонців. Але лише як його знайдеш та привезеш його стерво. А я насиплю тобі мішок дукатів, червонців, талерів, флоренів та рейнських...

Запала тиша. Полум’я у печі пригасло, тихо шкварчали гноти свічок. Каштелян та Дидиньській вдарили по рукам.

– Даю слово шляхетське, що отримаєш гроші, – урочисто сказав каштелян.

– Даю nobile verbum, що отримаєш, вашмосц каштеляне, голову вбивці, – пан Яцек поклав руку на серце. – Слово Дидиньського – не дим.

– Тоді – дійшли ми згоди?

– Nobile verbum.

– Що відомо про того вершника?

– Б’є ввечері або вночі. Носить чорну рейтарську броню і німецький шолом. Має страшну силу. Як шестеро гайдуків на нього кинулись – вбив всіх. Стріляли, але стріли відлетіли від броні. Їздить на буланому коневі, вишколеному до битви. Та бестія голови людям відгризає, якщо загрожують його планам. І ніколи не показує обличчя.

– Зброя вершника?

– Палаш. Довгий, важкий.

– Рейтар, – тихо буркнув Дидиньській. – То зброя вільних рейтарів.

Каштелян здригнувся і аж затрясся.

– Що?! Що ти сказав?!

– Вершник вживає зброю вільних рейтарів. Може – чужоземець. Коли вбив в останній раз?

– Місяць тому зарубав мого сина, – тремтячим голосом промовив Лігеза. – Вибач, але не маю сил про те говорити. З моїх дітей живою залишилась лише донька. Моя єдина ясочка... Чи повинно тобі про те зараз питати, шляхтичу?

– Чи є хто, пане, хто міг би тебе зненавидіти? Хтось кому зчинив таку велику кривду, що винайняв... Або й сам став тим вершником.

– Гольській ту думку облишив, із Стадніцькими маю договір. Гербут вже в пеклі, а Дрохойовській вбитий людьми каштеляна пшемиського...

– А Тарнавський? – втрутився Нєтикса.

– Тарнавський на щось таке не насмілився б. Зрештою – вже й помирає.

– А Вєруш?.. – знову втрутився тихенько ключник.

– Вашамосць, – звернувся каштелян до Дидиньського, – мій слуга вкаже тобі кімнату. Коли вирушиш по вбивцю?

– За кілька днів. Спочатку треба б розглянутись.

– За два дні полюю в хащах на ведмедя. Запрошую.

Дидиньській встав, вклонився. Нєтикса взяв його за руку, повів до дверей.

– Хочу порозмовляти із кимсь, хто останній раз бачив того чорного вершника, – сказав Дидиньській. – Є хтось такий?

– Ясько, пахолок пана Олександра, хай Господь змилується над грішною душею. Накажу йому прийти завтра до твоєї оселі.

Вийшли з кімнати. Каштелян на них навіть не глянув. Закліки за дверима вже не було. Гайдук подав пану Яцекові шаблю. Тоді Нєтикса повів гостя крізь зали та галереї. Сідоровський замок був великий та багатий. Дидиньській бачив чарівні гданські меблі, турецьку парчу, ковдри, картини... Споглядали на нього вибляклі обличчя з портретів. Нєтикса затримався.

– Нещастя спало на пана нашого, – сказав раптом. – Гніздо сідоровське залишилося без спадкоємців та наступників. Лише портрет по паничах залишився.

Дидиньській глянув на стіну. У світлі свічок розгледів картину, на якій було двоє молодих чоловіків у чужинському одязі. Мабуть, малювали той образ у часи, коли молоді Лігези вояжували по Європі і ще мали голови на карку.

– Ото молодший син каштеляна, Самуїл, і старший – Олександр, – мурмотів Нєтикса. – А тепер залишилась лише пані Єво. Успадкує почти та дукати. Ще взнаєш ту пані, пане брате. Лише голову через неї не втрать, бо легко такому статися.

Дидиньській дивився на портрет. У миготливому світлі свічки, що її тримав Нєтикса, обличчя молодих Лігезів виглядали блідими. Картина, здавалось, була нерівно підрізаною – не зрозуміло чому, постаті обох юнаків знаходилися при правому краю полотна.

– Веди до кімнати, – промурмотів Дидиньській.

4. Ясько

Перед дверима кімнати Дидиньського чекав молодий слуга каштеляна. Шапкою, оздобленою пучком соколиних пер, чи не землю вимітав.

– Ото Ясько, – сказав Нєтикса. – Пан каштелян віддає його до твоїх послуг. Бачив вершника через мить по тому, як вбив він святої пам’яті каштелянка Олександра.

Ясько виглядав саме так, як повинен був виглядати пахолок. Був щуплий, рум’яний на всі щоки, одягнений у короткий зелений жупан, зап’ятий на гудзики.

– Був близько від вбивці, як той зарубав єгомосць пана Олександра?

Пахолок склонився ще нижче.

– Пан Олександр з драгункою до лісу пішов. Мені казав між курвами чекати. Чекаю ’го й чекаю, ач, чую – копита стукотять. Я й помислив собі зразу ж, що – гвалт – щось з моїм паном не так. На коня – і в туман. Аж звідти щось таке велике на мене як гайне! Отуточки поза мене той чорний вершник й скочив. Як є – біс! Мов за чортом гнав, я ж подумав: що то воно? Ще повернеться та людинку задавить, – Ясько перехрестився набожно.

– Як виглядав?

– На великому коні їхав. Мав чорну зброю, як рейтари його королівської величності, як я їх у Кракові бачив... А на зброї мав видавлену лілею срібну, в руці палаш. Обличчя не показав, чорт такий, бо на морді мав шолом із забралом, великий як дзвін у костьолі бернардиновому у Львові. Чи як купола на замку у Вішнічу...

– Чекай, чекай, бачив його лише мить і стільки пам’ятаєш? А казав, що ще й туман був!

– Не знаю, пане. Якось вже пам’ятаю.

– Люди різне балакають, – буркнув Нєтикса. – Повторюють, що на торгу чують.

– Як думаєш, Яську? Той чорний вершник – то людина чи привид?

– Привид, пане, як Бог живий. Чув я, як баби у Підгаях теревенили, що то кара за гріхи наші. За те, що єгомосць наш каштелян часто іншим панам шляхетське слово давав і не дотримував.

– Йди до челядницької, – Дидиньській клепнув пахолка по спині. Ясько скулився та охнув.

– Що там?

– Тридцять різок взяв, з пана каштеляна ласки, – втрутився Нєтикса.

– За що ж?

– Бог зна, – Ясько опустив погляд. – За гордощі, пан каштелян мовили. Що голову високо ношу.

– А носиш?

– Не знаю.

– Ти шляхтич чи хлоп?

Ясько мовчав. Склонився низько.

– Хлоп, пане, – прошепотів, і дві сльози скотились йому по щоках.

– Йди вже до челядницької, – промурмотів пан Яцек. – А завтра на світанку приходь... І не бійся, – додав тихо. – Не стану тебе бити.

5. Амор і демон

Різна буває осінь. Є осінь волоська, тепла та сонячна. Осінь французька, сповнена дозрілого винограду, осінь надлишків та збору. Осінь інфляндська – чорна, понура і смутна. Осінь мультанська, гаряча, сповнена пилом та задухою.

Втім найкращою є золота польська осінь.

Так, принаймні, думав пан Дидиньській, рушаючи на каштелянське полювання в Бескиди.

Був початок жовтня. Ліси й поля вкрилися золотом, а дерева якраз губили жовте листя, що падало на килим, зітканий з трав, квітів та зіль. Небо над горами було блакитне і спокійне. Струмки тихо плюскотіли між камінням, а під вечір з ущелин та лісних хащів підіймалися перші осінні тумани. В такі часи звір виходив з лісу на поля, кабани рилися під дубами, гуси тягнулися на південь.. На стоках Бескид паслися стада сарн, під кущами ховалися зайці, вовки підходили під садиби. Тож той, хто відчував себе шляхтичем, той вирушав із гостями та слугами у хащі, пускав з повідків хортів та зграї гончаків, хапався за самостріли чи арбалети. Їхав у хащі із луком та списом, ловив зайців, ганявся за вовками, лосями та оленями. Полював із соколом на небесне птаство, ходив із сіткою на ведмедя чи ставив пастки на лиса.

Втім того вечора в голові Дидиньського було не полювання.

Каштелянова...

Як зайняв вказане боровим місце за купою пожовклих кущів, витяг зброю та причаївся – почув за спиною стукіт кінських копит. Повернувся та побачив молоду панянку у білому огирі. Вдягнена була по-чоловічому – у жупан, делію і ковпак, з-під якого вибивалися пасма чорного волосся. Під’їхала ближче, дивлячись Дидиньському просто в очі, а тоді зіскочила на землю. Поправила перев’язь на плечі. За той час пан Яцек встиг роздивитися її чарівні чорні очі, малі, але повні губи, вузькі брови й маленькі ніздрі, що тріпотіли, мов у породистого коня.

– Вітаю, пане Яцеку.

– Вашпані, – Дидиньській склонився і зняв ковпак. – Напевне ви – Єва Лігезова, йогомосці пана каштеляна галицького, мого добродія дочка, про чию вроду та величезну мудрість доводилось мені не раз вже чути?

– Бачу, що вашмосць рівно добре володіє як шаблею, так і словом. Чи й жінок здобуваєш так же легко, як звіра на полюванні?

– Дівчат захоплюю двома способами, – відповів Дидиньській, – шаблею та поезією. Поезією здобуваю серце, а шаблею рублю того трубадура, що кращий за мене у римах, аніж у фехтуванні. І що ж вашпані до мене привело?

– Було мені цікаво, чи такий відомий мисливець вже вполював вовка чи ведмедя?

– Я полюю на ще більшого звіра, пані каштелянова.

Єва всміхнулася легенько. Обійшла навколо товстелезної деревини, легенько ведучи по стовбуру пальцями.

– Знаю, пане Яцеку, на кого полюєш. Галопує на буланому коні, і кожного разу, як десь з’являється, спадає в когось голова.

– Безглуздо робить. Якби я був тим вершником, то полював би не на чоловіків.

– А на кого ж?

– На... лань.

Тихенько розсміялась.

– Чи той вершник не є кимсь, кому пан каштелян відмовив у руці вашпані?

– Якби хтось з них був би таким відважним, то дала б йому себе вкрасти... Пан отець має бажання видати мене за магнацького сина. А для таких рейтарська зброя – заважка, і заважка їх броня. Не знаєш, пане Яцеку, яке воно нудне життя у салонах при дворі. Ти, вашмосць Дидиньській, робиш, що бажаєш: хочеш – живеш, хочеш – вмираєш! А я завжди бачу принижені посмішки гладких панів й тоскувати за вільним життям. За таким, яке й ти знаєш...

– Таке життя швидко закінчується. В бою, у корчмі, на гостинці, під копитами коней. Від татарської стріли. Чи на поганських галерах. Чи під сокирою ката...

– А знаєш, пане Яцеку, нащо сюди прийшла? Хотіла відновити знайомство. Все пригадую, як колись приїздив до мого батька, до замку у Підгайцях.

– Не пам’ятаю.

– Не звертав на мене увагу... А направду, пане Яцеку, – сперлась щокою в його плече, так, що його прошило тремтіння, – пришла до тебе, бо знаю, що він ударить знову. Прийде по мою душу.

– По тебе? Чому б це?

– Я остання з роду. Рятуй мене, пане Яцеку... Врятуй перед ним. Мій батько колись та помре. І тоді треба мені бути когось сильного. Когось, як ти...

– А Закліка?

– То звиклий інфаміс та вигнанець. Закліка? І хто ж то є – той Закліка?

– То мій ворог. Я його поцілив у поєдинку.

– Але він – не Дидиньській. Не ти...

Здаля розляглося грання рогів. Зразу після того захрустіли галузки та кущі позаду Дидиньського та Лігезовою. Виступили каштелян, а з ними – Нєтикса, Закліка та кілька пахолків. Лігеза тримав в руках рушницю. Закліка підтяг перев’язь, глянув з неохотою на Дидиньського та каштелянову.

– Облава рушила! – крикнув каштелян. – Ведмідь у хащах перед нами. На коней, панство, бо як в шал впаде, то відбігти не встигнете!

Дидиньській допоміг всістися Єві, а тоді скочив в кульбаку, приготував гаківницю, підняв замок. Здалека крізь ліс неслося грання рогів, лоскіт палиць і крики загонщиків.

– Вийде на нас! – видихнув Нєтикса. – Був би я молодим, то вже б пограв в ведмедиком рогатиною.

Роз’їхалися, та укрилися у кущах. Високий, грізний рик роздавався зовсім близько. А зараз по тому – лай собак.

Дидиньській чекав у напрузі. Перед ними були лісові хащі, закриті пожовклими кущами – глибокий яр, порослий деревами, перегороджений струхлявілими стволами, завалений камінням. Щось вовтузилося у глибині ущелини. Лай псів зробився ближчим. Шелест та лоскіт роздалися неподалік. Ведмідь наближався...

Всі стволи скерувалися до виходу з ущелини.

Ведмідь? Дидиньській виразно чув тупотіння кінських копит... А якщо то?.. Але звідки?..

Із блиском світла від чорненої зброї... Із тупотінням копит та хеканням величезної буланої тварюки, критої обладунком... З-під балдахіну золотого листя вискочив чорний вершник у плащі, що вився позаду. Швидко скочив між деревами.

Верески, крики...

Блиск, грім і дими переорали галявину. Втім кулі вершника оминули. Швидко, мов уві сні, як примара, ринув туди, де стояв каштелян. Дидиньській почув лоскіт копит, а тоді свист повітря, яке рубило вістря рейтарського палаша. Яцек відкинув вбік гаківницю, схопився за шаблю й вихором поскакав за напасником.

Не встиг!

Привид, мов буря, впав на поблідлого Лігезу, закрутив вістрям – аж свиснуло! – і вдарив!

Каштелян зумів захиститися. Кінь під ним встав дибки, Лігеза ринув назад, на спину, а жеребчик впав зверху, придавив його своїм тілом.

Чорний лицар натягнув повід, його румак зіп’явся, затанцював на тонких ногах. Привид роззирнувся, його очі, вкриті за шпаринами забрала, глянули вправо, вліво...

– До зброї! Бий! – рикнуло кілька голосів.

Слуга каштеляна кинувся ближче, підняв рогатину над головою та пхнув в бік чорному. Вістря зслизнуло по броні, а вершник скочив наперед, замахнувся та зрубив пахолка, просто в голову. Обернувся; ззаду ринув на нього Барщевський – приближений клієнт Лігези. Відразу вдарив шаблею в обличчя під забралом. Вістря брязнуло, зслизнуло з шолому, вершник відбив ще один удар шляхтича, а тоді блискавично перейшов від оборони до нападу, вбив вістря у груди Барщевського, продавив глибше, та пробив його навиліт. Шляхтич загарчав, безвладно звис на кульбаці, а тоді звалився на землю.

Привид роззирнувся навколо.

Зліва напав на нього Закліка, справа – Дидиньській. Обидва били чи не одночасно. Втім вершник відбив удар Дидиньського, а шаблю Закліки прийняв на звинутий плащ на боку.

Закліка знову підняв зброю. Вершник зупинився, а шляхтич якраз вдарив. Швидко та плавно перекинув зброю з руки в руку.

То був несамовитий фінт.

Якби так бився на поєдинку з Дидиньськім...

Леза розминулися, але в ту ж мить буланий кінь скочив вбік, розділяючи тих, що билися. Чорний вершник завмер, мов би знайшов, що шукав.

Каштелянова!

Поблідла, шарпала повід коня, тицяла в нього острогами. Її білий скакун заржав та погнав чвалом в хащі. Привид скочив за нею. Буланий кінь захропів і поніс, мов буря. А за ним, на кілька кроків позаду, летів, із гривою по вітру, гусарський огир Дидиньського.

Дерева миготіли перед їх очима, камінці та земля з-під копит сікли обличчя. Вирвались на довгу галявину, заслану жовтим листям, зарослу висохлою травою. Кінь Дидиньського ані на крок не зміг наблизитися до буланого огира. Зате чорний вершник із кожним скоком наближався до білого скакуна.

Каштелянова крикнула. У пориві відчаю схопилась за пістолет і, повернувшись на кульбаці, вистрелила в бік лицаря, що наближався до неї!

Схибила. Куля пролетіла над плечем привиду. Яцек різко нахилився. Свинець свиснув в нього над головою, пробивши ковпак.

Чорна сталева рукавиця впала на плече каштелянової. Вершник вирвав Єву із сідла і кинув на кульбак. Дівчина шарпнулася. Застібки делії та жупанчика тріснули, і каштелянова в останньому пориві розпачу з усієї сили вдарила рукояттю пістоля у забрало лицаря.

Напасник від удару качнувся. Послабив утиск, а Єва вирвалася, залишивши в його руках делію. Впала між конями, покотилась по траві, знерухоміла.

Вершник розвернув коня тут таки, на краю галявини. Зіп’яв скакуна острогами, і саме в ту мить Дидиньській до нього дістався.

Зійшлися під засохлим дубом. Величезне дерево простягало до неба кукси гілок з обідраною корою.

Яцек крутонув шаблею над кінським карком. Мав супротивника зліва, то ж рубав з того боку – з двох рук. Чорний лицар відбив удар пласким боком клинка, тримаючи палаш вістрям до землі. Зараз по тому вдарив рукояттю в скроню Дидиньського. Яцек ухилився! Знав той фінт. Розвернув коня в бік ворога.

Зітнулися знову, тим разом на довше. Привид вдарив вліво, але в останню мить відсмикнув лезо над клинком Дидиньського та через фінт пхнув вістрям.

Схибив!

Яцек збив клинок, відкинув вбік, сам рубонув від ліктя, аж вістря шаблі скреготнуло по забралу шолома. Коні відскочили в боки, бійці ж знов направили їх один до одного. Лицарь вдарив першим. Дидиньській заблокував – відсмикнув легенько шаблю, а тоді провів коротку та сильну відповідь. Привид замахнувся, вдарив з розмаху, і тоді Яцек рубонув зліва, у кисть. Вже під час удару долучив ліву руку до правої і зі свистом рубанув трибунальським прийомом просто у лезо супротивника!

Палаш, вибитий з чорної рукавиці, зафуркотів у повітрі та встряв у ствол дуба.

Чорний лицар вдарив коня острогами. Дидиньській від’їхав до каштелянової, що лежала, де й була, повернув коня і завмер, придивляючись на супротивника, готовий боронити дівчину до кінця. Довго мірялись поглядами.

Далеко почувся лай псів.

Привид поволі опустив голову. Оминувши широким колом Дидиньського, погнав галопом, а минаючи дуб, мимохідь вирвав вбитий в нього палаш. Повернув коня на задніх ногах, глянув ще раз на Дидиньського, а тоді підняв рукавичку у рейтарському привітанні та погнав між дерев, щез у вечірній темряві.

Дидиньській зіскочив з коня, припав до каштелянової. Її чорне волосся розсипалося на ковдрі золотого листя, розірваний каптан оголив білі груди із рожевим соском. Шляхтич схопив її в обійми, потрусив.

– Живи! – прошепотів. – Живи, милостива пані.

Тихенько застогнала. Яцек, відчуваючи тепло її тіла, притиснув уста до вуст, поцілував міцно, брутально, насичуючись її дотиком, смаком її вуст.

– Єгомосць! Хей, єгомосць!

Відірвався від дівчини, поклав її бережно на траву. Блідість обличчя Лігезівни змінилась на рожу. Повільно приходила в себе.

Дидиньській схопився на ноги та побачив перелякані очі Яська, що тримав повід коня.

– На Бога! – закричав пахолок. – Живі?! А пані? Теж жива?

Застукотіли копита. Із сутінків виринули розгарячені коні, брехали пси. Нєтикса, Закліка та кілька інших панів-браттів зіскочили з коней, засвітили факели, світло заграло на шаблях та пістолях.

– На Бога! Пане Дидиньській! – закричав Нєтикса. – Живий, вашамосць? А кінь, а панні? Де панні?

– Жива! – видихнув Дидиньській.

То дивне, але з вуст пахолків не було й крику радощів. Лише Закліка припав до каштелянової. Зробив те дуже швидко, що не приховалося від уваги Дидиньського. Шляхтич став біля неї на коліна, доторкнувся до щоки, приклав вухо до грудей.

– Дихає! – крикнув. – Дякувати Богові!

Лише тепер помітив подерту одежу. Дидиньській відчув на собі його шалений, розпалений погляд.

– Сміло вашмосць розпочав! – просичав Закліка. Швидко вихопив шаблю, рушив в бік Дидиньського. – На каштелянську дочку руку підняв?!

Дидиньській, здивований такою поведінкою, навіть шаблі не здійняв. Закліка багато чому навчився від останньої їх зустрічі. Може навіть забагато. Дурнею було б ризикувати на поєдинку в таку хвилю.

– А чи не запитаєш, що сталося із вершником?

– Спокійно, зацне панство! – Нєтикса впав між Заклікою та Дидиньськім. – Візьміть панні! – наказав пахолкам.

Закліка скинув делію. Разом із слугами каштеляна поклали на неї Єву, підняли з землі. Закліка делікатно доторкнувся її щоки.

– Живи, соколице, – прошепотів. – Живи, прошу!

– А я все бачив, – прокричав Ясько і низенько склонився перед Дидиньськім. – Йогомосць із чортом бився. Вибив йому меча з руки і кістки всі порахував!

– Як то?! – прикрикнув Нєтикса. – Пане Яцек? Дрався із привидом?

Дидиньській поклав йому руку на плече.

– Що із каштеляном?

– Побив його кінь. Але жити буде.

– Тоді ходімо!

6. Пароксизм і геральдика

– Ваша милість добре знає, хто той чорний вершник.

– Досить! – ревонув Лігеза та відштовхнув Яська, що якраз похилився над тазом, до якого власне зціджували каштеляну кров. – Сказав: досить!

Ясько склонився, по чому перев’язав руку Лігези чистим бандажем. Каштелян відіпхнув його із злістю, закашляв, із стогоном схопився за лівий бік.

– Що там сказав? Що знаю вершника? Чому так думаєш?

– Бо він не хотів вбивати твою дочку. Вершник, – Дидиньській вбив зелені очі в Лігезу, – хотів її вкрасти.

– Аби вбити! – крикнув каштелян і схопився на ноги. Ясько услужливо подав йому келих із гарячим напоєм, але Лігеза його відвів.

– Пийте, ваша милість. Пийте! – закричав пахолок. – Те зілля медик...

– Та мовчи, до диявола! – Лігеза вибив з рук слуги келих, а тоді ще із розмаху ткнув того в обличчя. – І так здохну, – розкашлявся.

Ясько припав до землі. Лігеза сперся об стіл, а на його губах виступила кривава піна.

– Вершник – то хтось, кому якось відмовила чи панні, чи вашмосць, пане каштеляне, – незворушно продовжував Дидиньській. – Порахуй, скільком магнацьким синам наказав подати гарбуза.

– Та їх більше було, ніж зірок на небесах. Не віддам бо доньку за голоту... Досить вже тих питань! Бо забуду про наш контракт!

– Ви, пане, дали мені nobile verbum, що як знайду вбивцю, то й нагорода мене не мине. Каштелянське слово – не дим!

Обличчя Лігези почервоніло. Рука, яку витягнув в бік Дидиньського, тремтіла все сильніше.

– Як ми розмовляли вперше, пан Нєтикса промовив прізвище Вєруш... Хто то є?

– То хлоп, – видавив каштелян. – Я... Напевне... – Лігеза замовк, впав у крісло, а його обличчя почало робитися щоразу червонішим. – Єзус Христе! Єзус... душуся... – шарпнув застібки атласного жупана.

– Ясько! Нєтикса! Сюди! – Дидиньській підхопився з крісла. Двері із тріском відчинилися. До кімнати вбіг Ясько, пахолки і замковий медик. Підхопили хриплячого, апоплексією вдареного каштеляна, понесли в сусідню кімнату.

Дидиньській важко зітхнув. Вийшов назовні. Встав при галереї та обперся на поруч. Почув стукіт молотків на дворі. Внизу, біля виходу із замкової каплиці, столяри збивали з дерев’яних колод хреста. Двоє пахолків вносили досередини просту дерев’яну труну.

Дидиньській рушив до своєї кімнати. Зійшов сходами, тоді – коридором, затримався на хвильку в залі з портретами. Знову розглядав картину, на якій стояли обидва каштелянові сини – Самуїл та Олександр. Замислився на якусь мить.

Чому на портреті було двойко гербів? Один – то Любіш Лігезів, а другий – дивний, згори вниз поділений щит із чотирма лілеями. То не був герб Лігезів. То не був жоден польський герб.

Обидва молодика були намальовані близько правого краю картини. Надто близько. Гербовий щит у їх стоп напевне колись знаходився посередині картини...

Дидиньській знизав плечима і рушив до кімнати. Пхнув двері. Всередині покою лежала чверть паперу. Дидиньській підняв її, прочитав:

Вельможний, Уприємнено вельмишановний Господній Величності Пане-Брате!

Стався випадок, який потребує сказати Тобі дещо важливе. Стану чекати нині ввечері у корчмі „Під шаблями” у жида Берка, на краківському тракті.

Підпису не було. Дидиньській зібгав папір у руці.

Й помацав при боці рукоять шаблі.

7. „Під шаблями”

Корчма „Під шаблями”, яка стирчала на тракті зі Львова до Кракова, називалася так з приводу багатеньких числом сварок та рубанин, що розігрувалися всередині її. Тут домовлялись про двобої панове браття, а корчму палили що кілька років. Востаннє вчинили те збунтовані солдати львівської конфедерації. Але й по тому на протязі минулого року на дошки підлоги, столів і лав натекло стільки шляхетської крові, що вистачило б її на те, щоб пофарбувати всі жупани у воєводстві руському на кармазиновий колір.

Корчма була повна гостей. Дидиньській ледве пропихався крізь тлум гербових. Розглядався навколо із усміхом і відповідав на чисельні поздоровлення, яких не заощаджувало йому панство браття. Адже був знаним та шанованим у всій землі Пшемисько-Сяноцькій, а за дерев’яними столами, позначений шаблями та чеканами, сидів сам цвіт шляхти того прикордоння Речі Посполитої. Якби пан Дидиньській ввійшов до господи чи заїзду у далекій Франції або в Нідерландах, із певністю оточували б його бліді та смутні обличчя кавалерства, що потягало б маленькими ковтками вино з келихів. А ще – багаті міщани та боягузливі шляхетники у напудрених перуках. Люди холодні і витончені, що цідили б слова з-під губи та пильнували б, щоб, боронь Боже, не зронити ані краплі з келиха, не говорячи вже про те, щоб впасти в пияцькому сні під стіл.

На щастя, була то господа у Речі Посполитій, то ж пана Яцека оточували червоні та доброзичливі обличчя польської шляхти, а у вуха вдарили пияцькі співи та окрики. Бачив пики, що були позначені шрамами від ударів шаблями, синцями та слідами від пороху. Пики рум’яні та бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, веселенькі, хоч і з блиском в оці. Жовті та темні підстрижені чуприни, пишні вуса – а часом й нерівні, по були підрізані сусідом чи конкурентом до панні. Обличчя поштиві й відверті, пияцькі, веселі, але понад усе – щирі.

Дидиньській розглядався навколо, але не бачив, щоби хтось в тлумі гостей кивнув йому. Прошов так крізь всю залу, аж нарешті заглянув в маленький альков. Заглянув та завмер.

Нєтикса.

Шляхтич сидів над кухлем пива. Кивав роздумливо, дивлячись кудись в далечінь. Чи не його чекав?

Дидиньській ввійшов до алькову. Із шумом присунув лаву до столу й вигідно розсівся на ній. Нєтикса глипнув одним оком.

– Нарешті, пане Яцеку. Чекав...

– Слухаю.

– Мабуть знаєш, про що я бажаю із тобою говорити...

– Про вершника.

Нєтикса глянув направо, тоді наліво, мов би перевіряючи, чи не підслуховує їх хтось.

– Вершник цілить у честь та гонор Лігезів. А понад усе в те, що пан в Сідорові кохає більш за все. В каштелянову!

– Хоче вкрасти її до олтаря?

Нєтикса всміхнувся, допив пиво та відставив пустий кухоль.

– Вершник на буланому коні, що приїздить із темряви. Не перемогти, не наздогнати. Швидкий, мов змія, відважний, мов лев і... справедливий, мов сама смерть.

– Як його звуть?! Скажи мені ім’я.

Нєтикса глядів вдалечінь. Пала тиша, навіть у головній залі стихли пияцькі крики.

– Я знаю, хто є тим вершником, – сказав тихо. – Знаю ту історію. І каштелян її знає, але не розповість ніколи, бо взагалі не бажає повірити, що вона могла статися. Той вершник – то привид.

– Привид?!

– Я думав, що чорний диявол ніколи не встане із гробу. Але він вижив, повстав з мертвих, хоча я сам бачив відтяті голови його товаришів.

Дидиньській глянув Нєтиксі просто в очі.

– Тож? Кажи, кажи, пане брате!

– Колись каштелян прийняв на службу певну людину, яка звалася Християном фон Турном. Казав, що він – шляхтич з-під Вюртембергу, але вважаю, що насправді то був бастард зі Шлоська, що присмоктався до чужого клейнода. Пан Лігеза зробив його доводцем сторожі та довіреним слугою. Як обоє паничів підросли, послав його з ними за кордон. Каштелян голубив його при дворі, живив та оточував ласками. А погано робив, дуже погано. Бо від панської ласки у чортового бастарда помішалося в голові. Щоразу сміливіше себе вів, щоразу більш впевнено. Одного разу каштелян поїхав до Кракову. Втім в дорозі перестрів його загін розбишак. Вибили його челядь та гайдуків. Був би загинув, але врятував його Християн. Вчасно встиг із своїми людьми та врятував горло пана Лігези від меча.

– І що на те каштелян?

– Дав nobile verbum, що віддасть за нього доньку. Але лише тоді, як виповниться їй двадцять один. Хитрий був пан Лігеза, але сам себе перехитрив. То було якраз перед погромом під Цецорою (8). Християн збирався на війну, став навіть капітаном загону рейтарів у полку єгомосці пана Казановського, а панночка була ще молода. Каштелян думав, що бастард загине або забуде про все. Але він вижив. Після Хотимської битви (9) повернувся – і не один!

– Як то – не один?

– Була із ним купа гультяйства. Християн набрав собі товаришів з вільних рейтарів, які не отримали, що бажали, і враз із ним грабували тепер села та міста. Каштелян боявся, що згадає про панночку, але мав щастя. Християн шалів та убивав, завзято жорстокий був до хлопів. І тоді почали говорити про нього – чорний вершник або чорний привид, бо їздив у чорній рейтарській броні і ніколи не показував обличчя. Але загинув від рук хамів. Спочатку староста Красіцький розгромив зі своїми людьми його загін, а тоді в одному селі оточили його озвірілі хлопи та витяли до ноги косами. Його та дванадцять рейтарів. Християн загинув у битві, але рейтарів кмети взяли живцем і всім постинали голови косами. Всі думали, що чорний вершник загинув. Аж тут раптом... У травні цього року панні виповнилось двадцять один... І тоді впав перший труп.

Нєтикса розкашлявся.

– Чорний вершник повертається. Ховається в імлі – і б’є. Хоче увезти до пекла те, що йому належить... Забрати до пекла пані Легізівну...

– Єву?!

– Пану каштелянову. Так і є. Пан Лігеза дав йому шляхетське слово. А пан Лігеза ніколи слово не порушить.

– Яким гербом користався Християн?

– Чотири лілеї на щиті, поділеному згори донизу...

Яцек завмер. Все завирувало перед його очима. Той самий герб був на портреті. Все потроху ставало ясним...

– Або Християн не загинув тоді, – промурмотів Дидиньській, – або хтось ще знає про ту історію й рядиться під вершника. Я з ним бився... То не привид... Вставай, вашмосць! – закричав. – Вже час нам рушати!

– Куди?

– Проведеш мене туди, де є гроб того Християна. Якщо й справді загинув, будуть там лежати його кості. А як ні – то значить, ще живе.

– Зараз? Вночі?!

– Й хвилини неможна втрачати!

Нєтикса схопився на ноги. Пошкутильгав до виходу. Дидиньській майже наступав йому на п’яти.

Вийшли до сіней, а з них – рушили до стаєнь за корчмою. Дидиньській відхилив двері. Зайшли до величезного залу, де пахло кіньми, сіном, кінським навозом. Поки розмовляли – запала глупа ніч. Місяць зазирав у вікно.

Нєтикса крикнув пахолку, але відповіла йому лише тиша. Рушив до величезних дверей, що вели назовні, стукаючи дерев’яною ногою у дошки підлоги. Дидиньській сам знайшов свого коня, надів на нього кульбаку, затягнув попруги, наклав мундштук та трензеля... Тоді глянув на двері й завмер... Щось було не так. Місяць світив сильно, його блиск падав у стайні через шпарини під воротами, втім на самій середині той блиск був розділений, наче щось його затуляло, стоячи назовні...

Почув шелест і майже побачив, як щось велике та чорне затуляє світло місяцю по той бік.

– Не торкайся, вашмосць, дверей! – крикнув. Запізно!

Нєтикса шарпнув обидві стулки. Ворота із скрипінням відчинились.

– Єзус Христе... Вершник...

Дидиньській побачив лише червоні очі коня та блиск світла на оголеному палаші. Нєтикса кинувся тікати, біг, ридаючи, просто до дверей.

Величезний огир зрушив з місця...

Кульгавий із криком біг до корчми...

Іржання коня, свист леза...

Нєтикса затнувся, завмер нахилений, коли дерев’яна нога вбилася у шпарину між дошками. Шарпнув дерев’яний обрубок, але не здужав вирвати його з пастки. Із криком втяв шаблею по дерев’яній нозі – раз, другий, третій.

Не зміг! Швидко, мов тінь, вершник пролетів обабіч нього. Лезо палашу впало із понурим свистом, а одрубана голова Нєтикси полетіла під стіну.

Вершник стримав коня, повернув і погнав за двері, вискочивши назовні.

Дидиньській скочив на коня, ударив огира п’ятами, кинувся за вершником.

Виїхали в ніч. Буланий мчав, мов вихор, не знаючи втоми. Гнав, мов буря, гостинцем, а тоді звернув на полудень. Скочив бродом, над яким вставала імла, і помчав до старого лісу. Покручені віти миготіли Дидиньському в очах. Місяць був повним, просвічував крізь гілки, лягав плямами світла на мхи та папороті.

Вершник вискочив на велику поляну, затримався, стишив біг. Дидиньській витяг шаблю.

– Християн! Стій!

Вершник завмер. Поволі повернувся в бік Дидиньського. Яцек відчув тремтіння, коли помітив чорні щілини в забралі супротивника. Не бачив там очей, не бачив пекельних вогнів... Нічого... Темінь.

Що там було, за тим забралом... Коня б віддав, аби побачити обличчя... Обличчя вершника.

– Пане фон Турн! – крикнув. – Відкрий обличчя.

Чорний вершник знизив палаш до удару, а тоді мов буря рушив на Дидиньського.

Зіткнулися на середині поляни, облиті місячним сяйвом. Чорний диявол рубанув вниз, а тоді вліво, з відмахом, у кисть, Дидиньській ухилився, рубанув, блокував підступний фінт і відповів коротким ударом вверх. Билися у люті, затято вдаряли та приймали удари. Коні вищали, били один одного, скалили зуби.

Несподівано Дидиньській збив лезо важкого палаша набік. Тоді пхнув під вістрям, бажаючи завдати вбивчого уколу. Втім в останню мить змінив напрям. Швидко, мов змія, скочив з сідла та всім тілом вдарив у броньовані груди супротивника, обійняв його.

Буланий кінь встав дибки, чорний вершник перехилився назад, випав з сідла. Впали на каміння, розділилися, як летіли. Дидиньській закрив голову, покотився по землі, а вершник впав на спину, вдарився об каміння.

Пан Яцек швидко скочив, плигнув до супротивника. Його шабля тоненько свиснула, відбиваючи вбік вістря важкого палаша. Шляхтич з усіх сил вдарив з ноги, копняком важкого, підкутого чобота вибив зброю з рук супротивника.

Тоді поставив ліву ногу на груди вершника, притиснув шаблю до шиї.

– Хто ти? – видихнув. – Покажи мені своє обличчя.

Чорний вершник мовчав. Не рухався. Дидиньській пересунув шаблю вище, до шолому. Вістрям підважив забрало.

Обличчя!

Побачить обличчя вершника!

Єдиним швидким рухом відкинув забрало.

Ржання коня, лоскіт копит.

Дидиньській кинувся вбік, покотився по камінню.

Величезний буланий кінь з червоними очима проскочив над ним. Повернувся та кинувся в бік шляхтича із похиленою донизу мордою. Скочив просто до Яцека, бажаючи стоптати його копитами. Дидиньській відкотився в останню мить, рубанув шаблею збоку у писок бестії. Кінь скрикнув від болю, повернувся, заржав. Дидиньській відплигнув. Почув за собою шелест сталі. Хотів глянути через плече, але почув свист леза, і щось вдарило його в бік. Провалився у темний колодязь без дна і стін – і падав в нього довго...

8. Nobile verbum

Не впав в ніщо, але й не вдарився об каміння. Упав на стос чогось м’якого. Лежав в тиші, слухаючи потріскування вогню у печі. Відкрив очі та побачив над собою побілену, із балками, стелю, по якій плигали відблиски полум’я.

Лежав на лаві у бідній хаті без підлоги. У червоних щелепах хлібної печі жеврів вогонь. У його миготінні побачив простий стіл, дерев’яне цебро, стос дров у куті, дерев’яне корито, киянку, кілька глиняних горняток. Дидиньській скочив на ноги. Серце стукотіло, бо подумав, що він у полоні. Втім, хата виглядала як комора у хлопській халупі, а не як розбійниче гніздо. Коли зірвався на ноги, відразу почув біль у лівому боці. Помацав там і відчув під пальцями грубі сувої перев’язки.

Живий, подумав. Він мене не вбив.

Пройшовся по хаті. Віконця позакривані наглухо. Цікаво стало – чи двері теж. Рушив до них, але встримався. Щось було заткнуте за піч.

В шпарині там хтось приховав шаблю – просту баторійку із широким, трохи скривленим лезом, із довгою гардою та скошеною голівкою рукояті.

Крім шаблі Дидиньській витяг щось ще. Малий мішечок, в якому зблиснуло щось золоте... Перстень! Шляхетський перстень із викарбуваним знаком стіжку. То був герб Лещиць.

Двері із скрипом розчинилися. Дидиньській схопився за шаблю. До хати ввійшов низький, плечистий чоловік у баранячій шапці та у хлопській сермязі. А за ним... За ним йшов Ясько із заклопотаною міною. Незнайомець завмер, побачивши шаблю у руці пана Яцека.

– Тихенько, пане рубайло, – промурмотів. – Ледь-ледь з того світу, а відразу хапаєшся за шаблю?

– Вашу милість добряче підрізали, – склонився Ясько. – Ми вас знайшли при дорозі, в лісі. Кінь стояв над тобою переляканий та погризений.

– Потроху, Ясько, – сказав чоловік у шапці. – Як бачиш, пане, ми не розбійники, але по християнському врятували тебе з біди. Я – Миколай Вєруш, батько твого пахолка Яська. А ти, пане, тримаєш в руках мою шаблю.

– Вже віддаю, – Дидиньській простягнув йому баторійку. – Перстень теж твій?

– Як Бог живий.

Дидиньській глянув на перстень, а тоді знову на Вєруша.

– То як воно так? Ясько – хлоп, сам так казав, а батько його – з печаткою?

– Забрали в мене шляхетство.

– Забрали? Розбійники? Зачаїлися і – хап! – забрали?

– Не розбійники. Один розбійник, найбільший у всьому світі. Пан каштелян із Сідорова. Пан Лігеза. Так собі уподобав нашу садибу, що вчинив нашому шляхетству нагану та перемінив на хлопство. Ясько тоді малим був. Колись називалися Вєрушовські гербу Лещиць. Тепер звуся лише Вєруш.

– Не знав, – промурмотів Дидиньській. – Але й так вдячний за допомогу і врятування життя, пани-браття.

– То ж чому б тобі дещо й для мене не вчинити?

– І що ж?

– Досить ловити чорного вершника.

– Що?! Чому ж це?

– Вершник вершить волю Бога. Слушно карає грішників. Не в правді владарював пан Лігеза, ламав слово й присягу, наїжджав на сусідів, брав, що хотів – чужих жінок, дівок і дочок, села, замки і містечка. А тим часом вершник взяв те, що Лігеза кохав сильніше за все. Його синів. Візьме ще й дочку.

– Кажеш так, бо ненавидиш Лігезу. А скількох невинних людей вбив вершник? Скількох вимордував?

– А чи забив тебе?!

Дидиньській опустив погляд. Помацав свій бік... Та рана аж ніяк не могла бути смертельною.

– Забивав людей пана каштеляна. Його слуг, його гайдуків, його дворян, – продовжував Вєруш.

– А чим завинив орендатор, якого порубав першим?

– Пан Любіч був сином каштеляна з незаконного ложа. Був кат над нами. Він батька мого Себастіана на чотири ночі поставив при стовпі, аж старець помер...

– Вершник – то людина чи привид?

Микола кивнув на Яська. Хлопець вийшов до сусідньої кімнати. Притягнув важкий полотняний мішок. Ледве поставив його на стіл. Шнур розв’язався. Брязнуло золото, на стіл сипонули червонці, дукати, срібні гроші, прусські талери, флорини, четвертні та мідні шеляги...

Дидиньській онімів. Сперся на стіл і з недовірою дивився на золото.

– Всі знають, що вашмосць наймається шаблею за гроші. Каштелян обіцяв тобі десять тисяч червонців. От, тут – дванадцять. Забирай їх, та їдь, куди хочеш.

Дидиньській покрутив головою.

– Не бійся, то не золото Вєрушовських. Не лише Вєрушовських. Але ж і ми сюди вклалися.

– Тут не про золото мова! Я дав шляхетське слово. Verbum nobile debet esse stable (10)!

– Чи може мало?

– Не про гроші йдеться.

Вєрушовский відіп’яв від пояса мішечок та кинув його на стіл.

– Бери, все бери.

– То не гроші мене тут тримають, – повільно повторив Дидиньській. – Я обіцяв, що переможу вершника, а я свій гонор маю. Хочу побачити, чиє обличчя криється під забралом того шолома.

– А звідки знаєш, що не побачиш там відбиття власного?

Дидиньській вперся в боки. Грізно глянув на Вєрушовського.

– Кажи, що знаєш про вершника.

– Нічого не скажу.

– Міг би доставити тебе каштеляну. Під мукою признався б навіть, що розпинав нашого Збавителя.

– Не зробиш того. Бо ти ж Дидиньській, не Лігеза.

– Бог тобі заплатить за опіку, пане Вєруш. Якщо подолаю вершника – то підмовлю каштеляна, аби повернув тобі шляхетство.

– Не підмовиш.

– Чому?

– Бо загинеш. Вершник тебе вб’є.

– А чому ж до того не зробив цього?

– Ти вибив йому шаблю з рук, але дав поїхати. А він – такий же гоноровий, як і ти. І як і ти дав слово, що вкраде каштелянову до пекла. Чиє слово є більш міцним, твоє, чи його? Не розраховуй на те, що буде милостивим іншим разом.

Запала тиша. Дидиньській вслухувався у тріск вогню у печі.

– Ясько, принеси жупан і делію!

– Пане Дидиньській, – тихо сказав Вєрушовський, – все було інакше, аніж Нєтикса розповідав. Християна фон Турна не вбили холопи, які озвіріли від грабунків. Потрапив у засідку, що зробили люди каштеляна Лігези. Заманили його в певне місце і забили.

– І хто заманив його у засідку?

Вєруш не відповів. Дидиньській довго вдивлявся в нього. А тоді вийшов з хати в чорну ніч.

9. Exitus (11)

Лігеза помирав. Тіні свічок, встановлених при ліжку каштеляна, кидали золоте світло на його обличчя. Підкреслювали чорні тіні під очима та кості вилиць. Обличчя його було обличчям трупу. Привезений зі Львову маляр вже скінчив портрет на труну на олов’яній дошці, а на вежах сідоровського замку вивісили чорні корогви.

– Так, то правда, – вихарчав каштелян. – Так воно і є, жив колись Християн фон Турн, якого наказав слухатись дворні, і який уподобав мою дівку. А тепер повернувся як чорний вершник. Не знаю, чи то той бастард, чи хтось під нього робить. Шість років тому наказав його вбити, заманив у пастку, але повстав із гробу.

Каштелян розкашлявся. Медик, що чатував при ложу, подав йому зілля у кубку. Лігеза із трудом кілька разів ковтнув трунок.

– Він прийде сюди... Прийде по Єву, забере її. Але то не має значення.

– Чому це?

– Я вмираю. Мої села... Все здобув власною кров’ю. Дивись, – захарчав і вказав рукою на столик, на якому лежали стоси паперів. – Вже знають... Вже збираються. Як вовк старіє, молодь його розриває. Моя донька маєтності не утримає. Навіть якщо не вб’є її вершник, родичі та сусіди візьмуть її під опіку та все розграбують...

– Я дав тобі, пане, слово, що вб’ю чорного вершника. І слово своє дотримаю.

– Обіцяв тобі десять тисяч. Але тепер хочу скласти нову угоду, – із зусиллям продовжив Лігеза. – Врятуй Єву, вбий вершника, і... призначу тебе опікуном. Дістанеш дівку і весь маєток. П’ятдесят сіл, яких у диявола з горла вирвав... Ех-х-хе-е. Ех-хе-е-е-е!!

Каштелян знову захарчав, схопився за груди. Давився, душився власною слиною.

– Ч-ч-чи-и то не д-д-добра ум-м-мов-в-ва? Вб’єш вершника, а тоді отримаєш опіку.

– Забагато аж даєш. Забагато, як на каштеляна Януша Лігезу.

– Не маю вибору. Лише ти-и-и. Ти-и-и вийшов живим з битви з ним. Ін-нш-ш-ші... Наймав вже інших. Рожнятовського, Дебіцьких... Всі загинули... Лише ти-и-и зможеш-ш його подолати. І знаю, що ти і Єва...

– Хочу письмово.

– Дістанеш... вже тепер, зараз накажу вписати до книг гродських.

– Хочу бачити, де поховано фон Турна.

– Ц-ц-це п-п-під Наружновічами... Там... Знайдеш перехрестя. Не йди ані вправо, ані вліво, але на полудень, прямо, куди не веде жодна дорога. Дійдеш до лісу, до яру. А в яру є каплиця від часів морової зарази. Там мої люди повбивали рейтарів та заховали тіла.

– Чи поховали Християна із зброєю?

– Їдь! – крикнув каштелян. – Їдь! Чого тут стоїш? Я не... я не... Єзус! Маріє!

Дидиньській вийшов з кімнати. Медик і двойко помічників кинулись до Лігези. Один з них обернувся, чи ніхто не дивиться, і швидко здер з пальця помираючого персня з рубіном.

Пан Яцек вийшов на галерею й рушив сходами наверх, до зали із портретами.

Картина із зображенням братів Лігезів висіла, де й була. Дидиньській глянув на герб із чотирма лілеями, а тоді взяв у руки картину, зняв її з гаків. Тримав із хвильку перед собою, врешті кинув об підлогу. Дерев’яна рама розлетілася на друзки. Дидиньській відірвав її від полотна. Як і думав, правий край картини був не відрізаним, але просто загнутим та захованим під дерево.

Розправив полотно та глянув на портрет.

Невідомий фламандський художник намалював трьох чоловіків. Був там Самуїл, Олександр і...

Той третій.

Християн фон Турн.

Високий молодик у рейтарській броні. Без шолому. Але...

Мав довге темне волосся, а очі дивились уважно і спокійно. Втім Дидиньській не бачив його обличчя. Хтось здер фарбу нижче очей фон Турна, хтось здряпав її нігтями так, аби ніхто не міг розпізнати рис обличчя юнака.

– Пане Яцеку!

Повернувся. Перед ним стояла Єва у чорній сукні. Не прикрила волосся ані вуалькою, ані чорною хусткою.

– Я була в батька, він записав тебе опікуном... Я... Чи захистиш мене?

Дидиньській мовчав.

– Пане Яцеку. Я люблю тебе вже стільки років, відколи вперше приїздив до мого батька... Чи хочеш мене?

Випустив портрет, який із шурхотом впав на підлогу. А тоді схопив її у руки. Її вуста зразу знайшли його губи, її язик прослизнув в них такий швидкий, а руки Дидиньського зімкнулися на тонкій талії, гладили по спині, сунулись під сукню, під корсет. Провела йому долонею по обличчю, відчув її нігті, як пазурі, що були готові пошматувати йому шкіру і видряпати очі, якщо б лише...

Якщо б лише не кохала його так сильно.

– Так, – видихнула у перерві між поцілунками. – Вб’єш його, мій пане. А тоді візьмеш мене. І замки, і двори, в села, і староства Лігези... Тільки знищ його, прошу...

– Я дав слово, що стане трупом.

Цілував її у шию, розіп’яв сукню, дійшов до грудей.

– Єгомосць, хей, єгомосць! – роздалося за спиною. Дидиньській відірвався від чудового тіла Єви.

У дверях стояв Яцек, а на його обличчі було здивування та страх.

– Ти хлопський сину, – крикнула каштелянка. – Ніс тобі видеру, а очі накажу видлубати! Під батіг підеш! Нащо ти приліз!

– Єгомосць... Кінь сідланий, зброя готова...

– Мушу йти, – прошепотів Дидиньській. – Але повернусь. Повернусь по тебе!

– Буду чекати... Чекати на тебе, мій пане...

Дидиньській почув, що тіло його огортає гарячка. Прагнув каштелянову. У ту єдину хвилю відчував, що побвивав би всіх, підпалив би весь світ, здобув би всі замки, аби лише дістати хоч один її поцілунок...

– Люблю тебе! – крикнув до неї. Дивилась на нього очима, сповненими сльозами. А тоді зняла з шиї хрестик та подала йому.

– Принесе тобі щастя.

Слухала його кроки по сходах. Тоді підняла портрет з підлоги та кинула його у вогонь пічки.

– Іди до пекла! – прошепотіла.

Плеснула в долоні та посміхнулась широко, коли скрипнули, відкриті, двері.

10. Каплиця черепів

Яр, яким їхали Дидиньській і Яцек, ставав все більш диким, зарослим і неприступним. Проїхали вже зо три милі від перехрестя, а все ж не було каплички. Коні тривожно хропли, перескакуючи над зваленими деревами, часом грузли у трясині чи затинались об каміння чи корені. Навколо вершників стояли хащі, де не ступала нога людини, один із диких лісів на схилах гір Червоної Руси. В їх гущавині мешкали дикі звірі, а часом й здичавілі, небезпечні смолярі чи й опришки. По селам кружляли гадки про вовкулаків або й упирів, що жили в тих лісах, а по дворах – розповіді про те, як на полюваннях, замість вовків чи ведмедів ловлено вовчих дітей-потвор, що поросли шерстю, із великими кривими іклами і страшнючими мордами.

Заглибилися в гущавину... Дидиньській вже подумував, чи не збрехав йому каштелян, коли дерева раптом розступилися. Виїхали на велику поляну. На її краю стояла широка, низька будівля із гострим дахом. Коні пирхали, йшли боком, не хотіли просуватися далі. Дидиньській заскочив, взяв коня за узду. Із гострого даху каплиці скалили зуби людські черепи... Стіни й дах були з почорнілих або пожовтілих, зігнутих та поламаних людських кісток... Колись, років сто чи двісті тому, як на тих теренах буяла зараза, такі каплички будували досить часто.

Ясько перехрестився, а Яцек прив’язав коня до дерева і став у дверях, витягши шаблю.

На кам’яній підлозі лежали стоси кісток, валялися черепи. Згнилі лахмани та проржавілі рештки броні, перемішані з ребрами та кістками гомілок, спочивали під ногами у Дидиньського.

В кінці поміщення, при старому олтарі, пан Яцек побачив никлий вогник.

Ввійшов всередину. Внутрішнім зором бачив, як кидали тут закривавлені тіла. Бачив, як набиті на держаки коси падали на шиї поставлених на коліна рейтарів. Навіть через роки на камінні залишилися сліди кривавих струмків.

Ступив по кісткам – хрупали під ногами, – доторкнувся черепа, що покотився зі стукотом. Добрався до олтаря. Кам’яна плита тріснула, роздробили її коріння дерев, що пробились крізь підлогу, брутально обійняли її та здавили, роздавивши у друзки.

При олтарі горіла свічка. Дидиньській роззирнувся, шукав тіла у чорній броні, але нічого не знайшов. Ніде не побачив ані шолома, ані лахміття з чорного плащу. Тут не було рештків Християна.

– Ваша милість, ваша милість, – шепотів Ясько. – Ту свічку люди запалили, щоб відігнати дияволів та злих духів.

– Чи твій батько був тут, коли перебили загін фон Турна?

– То було не тут. Холопи та гайдуки пана Лігези напали на них під нашим маєтком... Під Вєрушовою... Мій батько каштеляну допомагав поставити засідку.

– Добре. Їдь звідси!

– Ваша милість, пан Дидиньській... Чи ти його мусиш вбивати?

– Я дав слово Лігезі.

– То ж кат без честі та сумління! – вибухнув Ясько. Дидиньській бачив, як в очах хлопця блиснули сльози. – Чому ж...

– Але я – Дидиньській. Я завжди притримуюсь слова! Тікай! Не хочу, щоб тобі тут щось сталося...

– Пане...

Єдиним швидким рухом пан Яцек вдарив шаблею. Гніт, відтятий від свічки, впав на олтар. Мить ще горів, миготів, а тоді згас.

– То наказ! Їдь!

Ясько розглядався.

– Давай! Рушай!

Хлопець побіг в бік виходу. Яцек чув стукіт його чобіт, тоді ржання коня – і тиша.

Довго стояв із шаблею біля олтаря. Нарешті відіп’яв піхви та кинув на підлогу, заклав за пояс поли жупану. Чекав.

Здаля наближався стукіт важких копит. Величезний кінь йшов довгим скоком через хащі. Заржав голосно – раз, другий, третій. Потім... Потім Дидиньській почув брязкіт металу. Лоскіт важелезних кроків. Тяжке дихання. І свист витягненого з піхв палаша.

Чекав, повернувшись до входу.

Брязкіт.

Тупіт.

Брязкіт.

Важкий подих щоразу ближче. Брязкіт чорної броні! Замах!

Понурий свист палашу!

На коліно, уйти, рубанути, блок, фінт, фуркотіння палаша, свист гусарської шаблі.

Дидиньській уникнув удару, який відрубав би йому голову. Присів, повернувся в піруеті, рубанув сам. Чорний привид заблокував удар лезом, сам рубанув від ліктя, а тоді – хрест-нахрест через груди.

Блиск! Фінт! Відхід! Укол!

Колона з кісток із гуркотом розпалася, коли Дидиньській, відіпхнутий супротивником, вдарив в неї. Швидко перекотився по підлозі. Чорний лицар рубанув палашем, схибив. Кам’яна плита тріснула на шматки.

Дидиньській відіпхнув його ногами, скочив з навприсядок. Польська шабля заскреготіла по панциру. Дидиньській, мов змія, повернувся – та рубанув супротивника в ногу, понижче коліна. Чорний відплигнув, а тоді випустивши палаш кинувся на Яцека! Схопив броньованими рукавицями за горло шляхтича, нагнув назад, бажаючи розбити йому голову о кам’яний постамент.

Дидиньській швидко, мов блискавка, кинув шаблю, сягнув правою рукою до боку, а потім, як падав, з розмаху – скоса – вбив кинджал під пахву рейтару, там, де не було броні... Чорний захарчав. Дидиньській вдарився головою об камінь, побачив в очах зірки, відчув на губах солоний присмак крові. Гепнулись на підлогу. Рейтар завалився набік. Захрипів. Силувався встати, але лише перевернувся на спину, ворухнувся – раз, другий – і знерухомів.

Дидиньській скочив на ноги. Темні плями стояли перед очима. Кров з розбитої голови капала на комір жупана.

Хитаючись, підійшов до чорного вершника. Кінець... Нарешті кінець.

Єва... Спокійно. Тепер – буде його. Буде його – все... Як же прагнув її в ту мить.

Похилився над тілом, вкритим чорною порубаною бронею із лілеями. Зараз побачить його обличчя.

Обережно доторкнувся забрала. Чиє ж обличчя під ним скрите? Хто то був?

Вєрушовський?

Лігеза?

Заруба?

Ясько?

Хтось інший...

Відкрив забрало і завмер. З-під важкого шолому на нього дивилося двоє мертвих блакитних очей...

Але під ними не було обличчя. Обличчя того чоловіка було жорстоко зрізане. Не мав носа, залишки губ відкривали пожовклі, вищерблені зуби.

Саме тому приховував обличчя!

З боку, під пахвою, натекла ціла калюжа крові...

Портрет! Обдерте від фарби обличчя.

Опустив забрало на скалічене обличчя. Хто і коли спотворив ту людину? За що?

Сягнув у капшук загиблого. Не було там золота, лише якісь папери. Лист, складений вчетверо, запечатаний Любічем Лігезів

Вельможний та умилований пане брат!

Кохаю тебе і не можу перестати про тебе думати, відколи лише тебе побачила, як приїздив відвідувати мого батька. Знаю, що мій батько тобі відмовив щодо заручин, але скажу тобі одне – то нічого не значить! Втечемо, як і хотів, на Шлоськ. Будь назавтра о полудень під хрестом на перехресті, при селищі Наружновічі. Там зустріну тебе, мій милий. Чекай на мене, прошу...

Єва з Лігезів.

Папір випав з руки Дидиньського. Він заточився, всівся обік чорного лицаря, сперся на броню. Сиділи так поруч – мертвий і живий, поєднані страшною правдою

Коли уклав Християна фон Турна у каплиці на вічний спочинок, вже смеркло. Тоді всівся на коня і вирушив вперед.

11. Чорний вершник

Вистрелив мушкет. Кінь Дидиньського звалився із криком на землю. Вершник впав, привалений його тягарем.

Чотири постаті скочили ближче. Вистачило одного удару руків’ям рушниці, щоб Дидиньській безвладно впав. Швиденько зв’язали його та понесли під дерево. Обперли на стовбур.

Дидиньській поволі опритомнив. Відкрив очі. Пахолки. Чотири. У кольорах Лігезів.

Найстарший із пишними вусами і обличчям із шрамами, похилився над шляхтичем.

– Приготуйся до смерті, кавалере. Кажи молитву.

– А може ти єретик, – сказав інший.

– Та й так загину, – буркнув Дидиньській. – Хоч би скажіть мені, хто наказав мене вбити.

Переглянулися.

– Як то хто? Пані каштелянка. Їй – наказувати, нам – слухати.

– Насиплемо тобі високу могилу. І каменями накриємо.

– Не встанеш з гробу, як чорний вершник.

Найстарший підірвав Дидиньського вгору. Інші підняли рушниці.

Постріли були глухими. Один з пахолків впав набік, знерухомів. Інший впав горілиць, тіпався у дрижаках.

Дві тіні скочили з-за кущів. Старий гайдук потягся до пістоля, але раніше, ніж встиг направити його на супротивників, Дидиньській, хоч і зв’язаний, підтяв йому ноги. Куля свиснула мимо Яська, відлупала шматок кори від стовбура. За мить по тому чекан Яська розвалив голову пахолку. Останній з ворогів схопився за шаблю, стикнувся із Вєрушом, а тоді й впав, порублений: стогнав якусь хвильку, а потім знерухомів.

– В останню мить! В останню! – видихнув Ясько.

Вєруш та його син підняли Дидиньського с землі. Перерізали мотузки. Старий швиденько влив до рота шляхтичу ковток горілки.

– Стократно дякую, пан Вєрушовський, – прошепотів Дидиньській. – Вже краще.

Довго сиділи, дивлячись на тіла вбитих, на кров та аркебузи, що так і лежали на землі. Нарешті Яцек відізвався.

– Я його вбив.

– Знаю. Небагато йому залишалось. Тоді, шість років тому, скінчилося його життя. Приїхав під капличку із своїм загоном. Там вже чекали його люди Лігези. У засідку ж затягла його каштелянова... Панна Єва. Наказала зрізати йому обличчя. Тому й ховався під шоломом.

– Допомагав йому?

– А чому ні? Але не вбивав.

– Звідки він прибув?

– Приїхав десь з півроку тому. Казав, що смерть краща, ніж таке життя.

– Хотів помсти?

– Нічого йому не залишилось. Що тепер, пане Дидиньській? В ліси?

– Ні, – Яцек всміхнувся. – Ще не всі борги віддав. Поїдемо.

– Але куди?

Дидиньській не відповів.

12. Castrum Dolores

Полум’я заревло, обійняло весь дах костьолу. Повіяло жаром, жахом, тріснули, валячись додолу, балки. Величезна заграва від пожару освітлювала все місто.

Чорний лицар і вершник на білому коні стояли серед диму та полум’я. Коні хропли, налякані близькістю пожежі, виривалися, щоб втекти.

– Куди ти, чорний дияволе! – крикнув Закліка, притримуючи коня, що вставав дибки. – Пусти пані! Залиш її в спокою. Я – не Дидиньській... Він був дурнем!

– Пане Закліка, змилуйся! – кричала каштелянка. – Вбий його! Вбий його, прошу, – заплакала. – Я не...

Вершник вдарив її броньованою рукавичкою в скроню. Голова Єви безвладно повисла.

Закліка у гніві скрикнув й ударив коня острогами. Погнав прямо на чорного вершника. Як буря впав на рейтара. Шабля його свиснула в повітрі, завдаючи вбивці удар.

Брязкіт сталі... Вістря відбилося від леза.

Свист шаблі.

Коні відскочили один від одного. Закліка крикнув, коли шабля чорного вершника прорізала йому руку. Схопився за передпліччя, мажучись у кров.

– Відступись від мене, – відізвався вершник холодним, крижаним голосом. – І будеш жити.

– То пусти її! Звільни її – соколицю мою найдорожчу!

– Ні, пане Закліка, вона – моя.

Шляхтич послав коня галопом. Копита загриміли по камінню. Вершник дав коню остроги. Розминулись ледь-ледь. Шабля Закліки мелькнула над вістрям вершника...

Гусарське ж лезо розітнуло кільця кольчуги, наче шмаття, скреготнула по костях.

Закліка встримав коня, з недовірою глянув на кров, що лилась з рани на боку, а тоді випустив шаблю й зсунувся по спині коня на землю. Кінь брикнув, скинув його, побіг в бік брами.

Закліка зіп’явся на руках. Хотів встати, але сил йому не вистачило.

– Вмираю! – крикнув. Повернувся в бік вершника.

– Все ’дно помру, – простогнав. – То ж покажи мені своє обличчя. Хочу бачити, хто ти такий.

Вершник завагався. А тоді підняв забрало. Блиск пожежі висвітлив його молоде засмагле обличчя, позначене кількома шрамами. Обличчя Яцека Дидиньського.

Закліка застогнав.

– Але ж ти дав слово, – вигарчав. – Дав слово Лігезі, що вб’єш вершника.

– І дотримав його. Але не обіцяв нічого після того, як той помре...

– Чому... Люблю Єву... Ніхто...

– Спи, – прошепотів Дидиньській. – Спи, пане Закліка. І не думай про неї.

Закліка впав на спину, розкинув руки і так і залишився, мертвий, у калюжі крові, під бічною хвірткою палаючого костьолу.

Чорний вершник рушив наперед. Далеко в ніч понісся зловісний тупіт копит та тривожне іржання буланого румака. Біг просто до пекла, аби віддати дияволу те, що тому давно належало.

13. Ex oriente lux (12)

Сиділи на килимі в садибі турецького купця Селамета Улана у Кам’янці. Червоний блиск вогню витанцьовував на стінах та біленій стелі, висвітлював два обличчя: похмуре Дидиньського та хитре Селамета, оздоблене довгою, рідкою борідкою.

Купець вийняв з вуст чубук кальяну. Був здивованим. Ціна, яку запропонував той лях, була аж занадто велика. Десять тисяч червонців – це була ціла купа грошей. Втім і полонянка, яку пропонував, варта була й тричі по стільки. Ясна річь, якби спродав її очаківському берлейбею. Хоча ні, то було б не найбільш вигідно. Краще за все треба було б її виставити на базарі в Стамбулі, хоча дорога туди важка і небезпечна. Так може й справді – в Очакові? Ні! З пори, як буджацька орда полює на Подолі, ціни на молодих невільниць значно впали. То не настільки добре, як було б в Стамбулі.

– Вісім тисяч, – сказав. – І ані талером більше, гяуре! Або по хребту тебе батогами перетягну!

Дидиньській широко всміхнувся. Погрози завжди були неодмінною частиною торгівлі із Селаметом.

– Думай, що кажеш, купчино! Невже знайдеш на Подолі когось, хто наважився б підняти на мене руку? А як сам спробуєш, то станеш шукати свою п’ясть он на тому килимі.

Турок сапнув. Підтяг трохи диму з кальяну.

– Згода! Але гроші виплачу за два дні. Такої суми в мене немає.

– Заплатиш тут і зараз. А гроші маєш в отій-он скрині.

– Добре, добре, – Селамет посміхнувся. Вдарили в знак згоди по рукам. Купець плеснув у долоні і наказав слузі принести трохи добрячої арабської хербати (13) із зіллями. То був знак, що власне дійшли згоди.

14. Епілог

Через два дні по нещасному погребінню, при якому дощенту згорів сідоровський костьол та тіло пана каштеляна, до міста приїхав відомий лицар, колишній лісовський солдат Яцек Дидиньській гербу Налуч. Привіз із собою та склав на попелищі чорну броню жорстокого вершника, який раніше вбив синів старого каштеляна та вкрав красуню пані каштелянову Єву. Вість про те, що молодий лицар переміг чорта, блискавично розлетілась по цілому воєводстві. У Підгайцях та Сідорові били у дзвони, а ксьондзи справили благодатний молебень за душу пана Дидиньського. Отець пріор Жабчинський у Підгайцях навіть виголосив довгу вдячну промову, в якій назвав пана Яцека захисником християнства, збавителем отчої віри і сином щасливим Польської Католицької Корони – а також лицарем, сповненим найрізніших чеснот. Щоправда, злостиві голоси казали потім, що раніше на тому лицарі тяжіли вигнання та інфаміси, і що пан Дидиньській, ще як був лісовчиком, грабував кляштори і накладав контрибуції на церковне майно. Втім відомо ж, що там, де знайдеться єдиний святолюбивий чоловік, зразу ж його єретицькі плюгаві язицюри починають обмовляти.

Вже скоро про вчинки Дидиньського почали кружляти легенди: як чорта за роги схопив та з костьола викинув, а по роках – і про те, як каштелянку, що присвятила своє дівоцтво Найсвятішій Панні Марії, оборонив перед дияволом. Найбільше про те оповідав єгомосць пан Артур із Забежова Махловській, який нібито був наочним свідком, коли диявол у постаті рейтара-єретика вдерся до костьола у Сідорові. Втім деякі пани браття тим словам не дуже вірили і твердили, що пан Махловській, знаний п’яниця та брехун, всю ту подію проспав у корчмі і те, про що говорить, знає лише з оповісток інших.

І що ж вчинив пан Дидиньській? Як справжній незганьблений польський шляхтич, оборонець християнської святої католицької віри і лицар прикордонних станиць, посилаючись на записи у книгах, згідно яким пан Лігеза встановлював його опікуном пані Єви, загорнув швиденько всі волості каштеляна собі, в чому йому допомагав один довірений клієнт, шляхтич Вєруховський. Пан Яцек потім вів довгі процеси і війни із кревними та спадкоємцями Лігезів, нападав на села і фільварки, брав з добра сусідів, а панам возним (14), які приїздили до нього із позовами, наказував ті листи з’їдати. Втім, залишаючись дійсно милосердним католиком, дозволяв їм передохнути між з’їданням одного позову і другого, хай навіть ненадовго.

Нарешті, пан Дидиньській осів, наче лев, на замках та староствах можного роду Лігезів і сидів на них, поки смерть не закрила йому очей.

Переклав С. Легеза

(1) Букв. „слово шляхтича”

(2) Букв. „замок страждань”, місце в церкві, де ставлять труну

(3) Рід татарського високого сідла із широкими дерев’яними луками

(4) З лат. „Я є лицар польський”

(5) Бретнал – довгий залізний гвіздок із великою шляпкою.

(6) Від лат. „infamis” – зганьблений.

(7) Серпантина – рід шаблі, близької до східної.

(8) 1620

(9) 1621

(10) Від лат. „Слово шляхтича повинно бути твердим!”

(11) Від лат. «відхід», переносно „смерть”.

(12) З лат. „Зі сходу світло”

(13) В сучасному польському – взагалі-то „чай”, але в даному випадку, мабуть, – „кава”

(14) Судівська посада в Речі Посполитій