Кожна епоха цікава по-своєму, кожне століття пропонує своїм сучасникам щось нове, доти незнане, і так триває споконвіку, — відтоді, як людина усвідомила себе людиною. Навіть найвидатніші “зоряні часи” людства, — такі, як оволодіння вогнем чи винахід книгодрукування, — не були одномоментними; “нове” розповзалося по планеті дуже повільно. Проте з кожною наступною епохою цей процес прискорювався, і ми, сучасники XX століття, на забарність поступу вже не поскаржимось. Загальновідомі — і вже прозорі для нас — “чудеса” сьогодення, майже всі, починаючи з телебачення і кінчаючи, скажімо, “луноходом”, з’явилися протягом життя одного покоління і враз набули глобального масштабу.
Так, нам випало щастя жити у величну, буремну епоху. Та ще більше право пишатися з цього мають ті, хто не тільки на власні очі бачив, як “казкове” ставало реальністю, а й докладав усіх сил, щоб сприяти цьому перетворенню. Говорячи про це, я насамперед маю на увазі корифея наукової фантастики в українській радянській літературі, ровесника XX сторіччя Володимира Миколайовича Владка.
Важко відтворити з повною достовірністю навіть недавнє минуле, хоч від нього майже завжди залишаються певні матеріальні свідчення. А ще важче проникнути творчою уявою в майбутнє, яке неодмінно стане безапеляційним суддею висловлених раніше припущень та прогнозів. Це — жорстокий екзамен, зате оцінка твору письменника-фантаста в такому разі буде повністю об’єктивною, а досягнутий ним успіх — подвійним успіхом. Звичайно, йдеться не про геніальні винаходи та відкриття майбутнього, не про передбачення подробиць життя наших нащадків, а про вміння автора визначити головні тенденції суспільного та науково-технічного поступу. Тож саме отаке вміння і було притаманне Володимиру Владку.
Пам’ятаю, одного разу в бесіді перед телекамерою я запитав у письменника-фантаста чи відповідає нинішній реальний світ тому, який поставав в його уяві десь на початку 30-х років. “Ні, він інший”, — лаконічно відповів Владко. І повторив по паузі, навіть з деяким смутком: “Інший...” Я задовольнився тоді цією відповіддю, бо й справді, хіба можна, — та чи й потрібно? — детально розписати неминучий завтрашній день? Проте згодом я дійшов висновку, що в даному разі була хибна сама постановка питання: слід не запитувати письменника, а просто проаналізувати його твори з точки зору відповідності сучасним проблемам доби.
Трапляється часом, що той чи інший твір загалом написано цікаво й розумно, але читачів не захоплює, тому що з’явився він на світ або надто рано — і ще не може стати каталізатором літературно-суспільного процесу, — або ж надто пізно. Твір має з’явитися вчасно, і особливо важливо це для наукової фантастики, саме в цьому криється запорука її успіху.
Володимир Владко дебютував як письменник-фантаст ще 1931 року повістю “Ідуть роботарі”. Однак тоді цей твір з’явився, мабуть, зарано: ще далеко було до ери “розумних машин” і ще не виникло гострої потреби в роботах чи навіть автоматах. Може, саме через це і автор не розкрився в тій повісті на повну силу. Справжня популярність прийшла до письменника після виходу в світ повісті “Аргонавти Всесвіту”.
Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок; найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати “продовження” роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній низі...
Чому ж нам сподобалися “Аргонавти Всесвіту”? Ми, підлітки, тоді не замислювалися над цим питанням: хороша книга, та й годі! Звичайно, ми захоплювалися й багатьма іншими фантастичними та пригодницькими творами переважно перекладними, але сприймали їх критично: в одних йшлося про надто далеке від здійснення, явно нереальне, в інших — про надто прозове, хоч і прикрашене карколомними пригодами, ще інші — неприємно вражали, бо і прагнення героїв, і науково-ідейні погляди автора були в них чужі, далекі й незрозумілі. Наша країна в той час “набувала крила”; в надхмарну височінь підносилися стратостати і перші ракети; вчені штурмували атомне ядро; блискавичними темпами розвивалась промисловість. У книзі Володимира Владка нас приваблювала романтика близьких і вірогідних звершень, заклик невтомно рухатися вперед крізь час і простір; ми, тодішні підлітки Країни Рад, були наснажені енергією творити й дерзати, і твір Володимира Владка з’явився для нас дуже вчасно.
Мабуть, не один із письменників-фантастів, заживши гучної слави твором про подорож на Венеру, розпочав би регулярні рейси і до всіх інших планет Сонячної системи... аж доки терпіли б читачі та видавці. Але Володимир Владко не пішов легкою стежкою, — і я недарма посилався на “чуття” письменника щодо першорядності проблем. Його наступна науково-фантастична повість “Чудесний генератор” була повністю “земною” і гостро потрібною, бо вже наближалася епоха радіолокації й телебачення, і таємничі радіохвилі УКХ-діапазону мали стати об’єктом якнайпильнішого дослідження. Ця галузь науки й техніки, як на той час, була настільки багата й плідна можливостями для обдарованого письменника, що Володимир Владко мав усі підстави взятися до найенергійнішої експлуатації цієї невичерпної “золотої жили” в тодішній скарбниці тем наукової фантастики. Проте і цього разу письменник не скористався з свого права “першопрохідця”. Несподівано для всіх він відійшов од улюбленої техніки і написав повість “Нащадки скіфів”, розвідку про життя-буття наших далеких пращурів.
Щиро кажучи, повість “Нащадки скіфів” підпадала під рубрику наукової фантастики хіба за чисто формальними ознаками, але не в цьому суть. Цікавить інше: які ж саме причини спонукали письменника зазирнути з позицій сучасності не в майбутнє, а в минуле, написати реалістичний у своїй основі, суто історичний твір?
Ні, це було не знічев’я, не з бажання випробувати власні сили ще в одній галузі жанру. Пригадаємо: саме в той час гітлерівські душогуби почали галасувати на весь світ про віковічну вищість арійців, намагаючись перекрутити, спотворити й принизити історію всіх інших народів. Отим горлопанам потрібно було дати гостру відсіч, розповісти юним читачам правду про наших гідних поваги предків. А таких творів ще не було. Ось через це письменник-фантаст не став чекати, доки до справи візьмуться фахівці-історики. Він написав повість “Нащадки скіфів” і цим сказав своє вагоме слово...
Різноманітними й завжди актуальними були його твори довоєнного періоду. Нині, з висот науково-технічних досягнень сучасності, які справді перевищують колишні найдерзновенніші мрії людства, в тих творах можна знайти чимало наївного, — але саме такі були тодішні твердження найвидатніших світил науки й техніки; нині/ коли літературні критерії піднялися надзвичайно високо, можна було б знайти в тих давніх творах і чимало огріхів, — але знову ж, такий аналіз був би глибоко хибний. Так, скажімо, сам творець Періодичної системи елементів знав про будову атома набагато менше за сучасного студента-хіміка, однак Менделєєв назавжди лишиться в історії людства, а студент про таку честь може поки що хіба мріяти. Отож і оцінюючи творчість Володимира Владна, слід сказати прямо: він прокладав шлях для нас, молодших, як один із засновників жанру наукової фантастики на Україні, і недарма критика надала йому шанобливий титул “українського Жуля Верна”.
Володимир Владко був у розквіті сил. Можна було б сподіватись, що він почне працювати ще енергійніше, випускаючи в світ твір за твором. Але сталося несподіване: опублікувавши повість “Нащадки скіфів” і перший, журнальний, варіант роману “Сивий капітан”, письменник замовк... аж на 15 років!
Не варто доскіпуватись причин, чому так сталося: творчий процес — надто делікатна сфера. Можна лише здогадуватися, що велику роль зіграло характерне для всякого справжнього письменника незадоволення самим собою — результат парадоксальної ситуації, коли здатність до критичного осмислення власноручно написаного наростає значно швидше за літературну майстерність.
Письменник-фантаст Володимир Владко замовк... Але його голос, цілком реальний голос політичного коментатора української радіостанції імені Т. Г, Шевченка, лунав під час Вітчизняної війни на всю Європу, і пізніше, як спеціальний кореспондент Радін-формбюро та власний кореспондент “ Правд ьі”, Володимир Владко промовляв уже на весь світ. І не одну запальну промову довелося проголосити йому, керуючи Головреперткомом республіки; не один десяток статей він написав як завідувач українського відділення “Литературной газети”. Це насамперед завдяки його зусиллям українське радіо повсякчас відзначалося дуже високим рівнем науково-популярних передач для дітей та юнацтва. Ті п’ятнадцять років життя Володимира Владка були сповнені напруженої праці й боротьби... але на писання науково-фантастичних творів, яких так чекали від нього читачі, йому вже бракувало і енергії, і часу.
Недарма цю статтю розпочато згадкою про вміння Володимира Владка визначити головні тенденції розвитку науки й суспільства, про його здатність вибрати найактуальнішу тему для своєї творчості письменника-фантаста: часом буває так, що саме письменник, маючи в своєму розпорядженні тільки логічний апарат і гостру творчу уяву, значно правильніше передбачає події майбутнього, аніж фахівці-футурологи. Але розуміння цього надходить значно пізніше, після “перевірки життям”.
У 1956 році Володимир Владко опублікував докорінно перероблений роман “Аргонавти Всесвіту”. Переробка була дуже значна, це й не дивно, адже за п’ятнадцять років у світі багато чого змінилося, а з виходом людства в космос...
Однак стривайте: адже ця велична подія тоді ще не настала! Навіть в січні 1957 року найвидатніші зарубіжні вчені не припускали, що штучний супутник буде справді запущено незабаром та ще й у Радянському Союзі! Саме в той час американці проголосили програму завоювання космосу, згідно з якою вони мали запустити перший штучний супутник завбільшки з апельсин і вагою чотириста п’ятдесят грамів десь аж у 1980 році. Тоді ще ніхто не знав, що в Радянському Союзі закінчуються останні випробування величезного, як на той час, супутника завважки понад вісімдесят кілограмів!
Не знав цього і Володимир Владко. Він тільки відчув гостру потребу покликати до завоювання космосу нове покоління юних читачів, а незламна віра в неосяжні можливості, надані вченим Радянською владою, допомогла йому осмислити й переробити свій твір відповідно до нових вимог.
Запуск першого супутника став видатною подією в історії всього людства. А для Володимира Владка — тим більше: з повідомленням про тріумф радянської науки до нього, так би мовити, прийшло “друге дихання”. Здійснення мрій — найенергійніший стимул для подальших творчих шукань фантаста. Отож власноручно запущений ним 22 роки перед тим бумеранг — “Аргонавти Всесвіту” — надав письменникові могутній поштовх до творчості.
П’ятнадцятирічна творча пауза для письменника — неабищо. Але його “друге дихання” перейшло у справжню “другу молодість”, з 1959 року він опублікував два романи, дві повісті, збірку оповідань. А найголовніше — Володимира Владка не зрадило гостре чуття злободенності тем і проблем. Уже в зовсім іншому ключі написано роман “Сивий капітан” і повість “Фіолетова загибель”, бо для кожного чесного письменника на перший план виступило завдання будь-якою ціною відстояти мир на Землі. Вже зовсім по-іншому сприймаються роботи з докорінно переробленого роману “Залізний бунт” (“Ідуть роботарі”)- бо кібернетичні системи вже справді конкурують в наш час з робітниками на заводах капіталістичних країн, і ця тенденція стає загрозливою для робітничого класу.
Навряд чи треба детально аналізувати творчість періоду “другої молодості” письменника. Значно важливіше підкреслити глибоку творчу принциповість одного з фундаторів жанру наукової фантастики, його вміння зазирнути в майбутнє і варте схиляння прагнення не повторюватися ні в тематиці, ні в літературних засобах.
Зараз це не так важливо, скільком юнакам та дівчатам Володимир Владно допоміг обрати шлях у житті, — статистика в даному разі ні до чого. Зараз це не так важливо, але не в одного з його колишніх читачів слово “космонавти” мимохіть асоціюється з “аргонавтами” і не тими, що пливли в Колхіду по золоте руно, а з відважними завойовниками Венери; не один із нинішніх радіофахівців захопився технікою, прочитавши “Чудесний генератор”; і, може, не одна з дівчат услід за героями повісті “Фіолетова загибель” мріє знайти інопланетні форми життя в метеоритах. Наукова фантастика — аж ніяк не розважальне чтиво. Це — гостра зброя в боротьбі за краще майбутнє людства. Володимир Владко цією зброєю володів майстерно.
МИКОЛА ДАШКІЄВ https://fantlab.ru/work140873