Научно-фантастический роман А. Беляева «Прыжок в

ничто» затрагивает увлекательнейшую проблему современ-

ности и мечты о возможности полета человека в космос,

завоевании межпланетного пространства, посещении планет

солнечной системы.

Эта грандиозная задача многим еще и теперь кажется

совершенно утопичной и невыполнимой. Действительно,

неужели возможен штурм «неба», неужели человек когда-

нибудь, разорвав и пробив панцыри земного тяготения и

атмосферы, окружающей нашу землю, унесется в этот таин-

ственный «эфир» мирового пространства и побывает на Луне,

Марсе, Венере и других планетах, заполняющих простран-

ство между Марсом и Юпитером?.. Не следует ли ко всем тем

лицам, которые увлечены этой идеей и стремятся к ее осуще-

ствлению, отнестись как к безумцам, маниакам, или, в

лучшем случае, как к людям несерьезным и гоняющимся

за химерой. Однако так могут думать только те, кто не дал

себе труда углубиться в историю и современное положение

как идеи космического полета вообще, так и успехов науки

и техники в этой области в частности.

И если такие люди расценят занятие вопросом о межпла-

нетных сообщениях как своего рода «прыжок в ничто», .ка-

ковой испытала часть героев романа А. Беляева, то можно

сейчас же привести ряд доводов противоположного харак-

тера, доказывающих читателю, что изучение этого вопроса

равносильно «прыжку во все». Действительно, трудно найти

проблему, более поражающую своей широтой, глубиной,

интересом и грандиозностью, чем вопрос о межпланетных

сообщениях. Трудно найти науку, которая не нашла бы

себе применение при изучении этого вопроса. Астрономия,

физика, химия, механика, медицина, метеорология, аэро-

динамика, физиология, термодинамика, науки, взятые нами

наугад, случайно, и многие другие — все они необходимы,

чтобы поставить задачу и решить «мучительную» проблему

космического полета.

Уже десятки лет и сотни ученых и техников работают над

разрешением этой проблемы, отдавая ей все свои силы и

некоторые даже жизнь. Еще не осуществленные межпланет-

ные сообщения имеют уже свои жертвы: вспомним хотя бы

немецкого ученого Макса Вальера, не так давно безвременно

погибшего в Германии при испытании своего ракетного

двигателя.

На нашей памяти и кончина русского ученого фанатика

идеи космического полета, также безвременно скончав-

шегося в 1932 году.

История научно-технического развития идеи завоевания

человеком космоса и связанной с нею идеи развития и усовер-

шенствования будущего космического ракетного корабля

уже достаточно велика.

Вопрос этот давно изучается в классической и небесной

механиках и связан с теорией движения тела переменной

массы.

В настоящее время почти все ученые и техники, занимаю-

щиеся вопросом о космических полетах, считают, что един-

ственный двигатель, способный унести человека в межпла-

нетное пространство, есть ракета, принцип работы которой

заключается в том, что она со стороны своей кормы извергает

в пространство энергию своего горючего, топлива, т. е.

продукты горения какого-то вещества, а со стороны носа

получает (изнутри) отдачу или реакцию , которая и со-

общает движение ракете. Вот почему ракетные двигатели

называются также двигателями прямой реакции.

1

Итак, «ракета, теряя в полете часть своей массы, и может

бдлть рассматриваема как тело переменной массы». Такая

постановка задачи позволяет искать разрешение ее в смеж-

ных аналогичных случаях механики. Например, лорд Рэн-

лей еще в 1877 году учитывал влияние изменения массы на

продолжительность колебания тела. Аналогичную работу

произвел в 1884 году Рут. Поллар и Дюдебу в 1891 г. при-

меняют эту задачу к изучению качки корабля, с которого

удален какой-нибудь груз.

1

В отличие от двигателей «непрямой» реакции, например, винто-

моторных двигателей на самолетах, в которых энергия горючего сна-

чала заставляет двигаться поршень в цилиндрах, далее вращать вал

и пропеллер, лишь последний является причиной реакции воздуха,

создающей полет аэроплана. Мы не будем перечислять ряда

решенных в разное время

интересных задач о движении тел с переменной массой, вроде

изменения вращения земли под влиянием падающих на нее

метеоритов или подъема воздушного шара при выбрасывании

из него балласта, а перейдем прямо к интересующему нас

прикладному вопросу, именно исследованию движения ра-

кеты.

Насколько нам удалось выяснить, первый, кто составил

и решил уравнение взлета ракеты в атмосфере и в поле зем-

ного тяготения, был русский профессор механики И. В. Ме-

щерский, который в своей диссертации «Динамика точки

переменной массы» (Спб., 1897) опубликовал эту задачу и

решил ее.

Однако он не имел в виду возможности полета ракеты в

космос. Теоретическое же обоснование возможности тако-

вого полета и основные черты устройства ракетного корабля

на жидком топливе первым дал другой русский ученый

К. Э. Циолковский, опубликовав в 1903 году свою работу

«Исследование мировых пространств реактивными прибо-

рами».

На сочинения И. В. Мещерского и К. Э. Циолковского в

«вое время внимания было обращено мало. Работы их вряд

ли были 'известны и заграницей. Также мало замеченной

прошла и работа французского инженера Эсно — Пельтри,

в 1913 г. исследовавшего возможность полета чела века в

ракете на Луну.

И лишь начиная с 1919 года, когда в Америке была опубли-

кована профессором Годдаром теория полета ракеты на

Луну и результаты опытов его с пороховыми ракетами,

идея о возможности космических полетов начинает проникать

в круги техников и ученых. Появляются на ту же тему труды

Оберта (1923 г.), Вальера (1924 г.), Гоманна (1925 г.) в Гер-

мании, Крокко (1926 г.) в Италии, Рынина (1927 — 1932 гг.),

Кондратюка (1929 г.) и Цандера (1932 г.) в СССР и многие

другие.

1

Разные ученые в разных странах и часто независимо друг

от друга в многочисленных своих исследованиях (до 1933 г.

вышло более 1500 названий) пришли к выводу, что полет

человека в ракете в межпланетное пространство вполне воз-

можен. Правда, задача эта колоссальной трудности, еще

1

Подробнее см. в сочинении Н. Рынина «Межпланетные сообще-

ния» (вып. 1 — 9). Прим. ред. много и долго придется над ней

поработать, много затратить

на ее осуществление средств, а может быть и жизней, НО'

пути к разрешению ее уже намечены.

В настоящее время в разных странах, в особенности в воен-

ных кругах капиталистических стран, идет усиленная экс-

периментальная работа над ракетным двигателем, пробле-

мой его топлива, устойчивости ракеты в полете (с целью

применения его в военном деле) и т. п. Есть основание ду-

мать, что рано или поздно соединенные усилия ученых и

техников решат проблему космического полета.

Широкий интерес в массах к проблеме межпланетных

сообщений появлялся, однако, не только под влиянием упо-

мянутых малоизвестных ученых работ. Толчок к этому ин-

тересу дали научно-фантастические романы, авторы кото-

рых, подхватив идеи, высказанные учеными в их специаль-

ных трудах, и положения, доказанные анализом, так сказать,

экстраполировали их во времени и заставили своих героев

строить эти будущие межпланетные корабли, улетать в них

в мировое пространство, посещать Луну, Марс, Венеру и

не только планеты нашей солнечной системы, но даже доле-

тать до отделенных звезд.

Такой научно-фантастический роман о космических по-

летах также имеет свою историю.

Еще за столетие до нашей эры греческий писатель Лукиан

Самосатский заставляет своего героя уноситься на Луну.

На небо «летает» Магомет, туда совершают полеты ангелы,

демоны, святые. Одни пользуются птицами, другие — кры-

латыми конями, третьи просто возносятся туда «чудесной

силою».

Первый, кто своим гениальным умом предвосхитил реаль-

но-возможную идею полета в небеса, был французский пи-

сатель Сирано-де-Бержерак, который в 1649 — 1652 гг. в

своих сочинениях описывает свой фантастический полет в

небеса при помощи ракет. Еще в одном романе, появившем-

ся во Франции в 1866 г., «Путешествие на Венеру» Ахилла

Эйро также описывается ракетный принцип, примененный

для этого путешествия. Упоминаем также и о романе Жюль-

Верна «От Земли до Луны» (1865 г.), где говорится о при-

менении ракет.

Однако этот способ находит вновь себе широкое отражение

в романах лишь тогда, когда возможность полета на небо

при помощи ракеты была доказана трудами вышеупомянутых

ученых. И вот, начиная, примерно, с 1910 года появляется

и у нас и заграницей серия романов на тему о космических

полетах, например: Жулавского, Лассвица, Трена и Вуда,

Бренера, Бюргеля, Лафферта, Гейля, Мираля-Виже, А. Тол-

стого, Палея и многих других.

У нас в СССР большую услугу оказал делу популяриза-

ции идеи межпланетных сообщений Я. Перельман своими

сочинениями на эту темы.

Роман А. Беляева «Прыжок в ничто» является как бы

завершением работы романистов на тему космических по-

летов.

Автор, тщательно изучив все доступные ему сочинения

по теории этого вопроса и обладая широким кругозором в

различных вопросак науки и техники, предлагает читателю-

в популярном и занимательном изложении идею возможного

полета человека в межпланетном пространстве при помощи

ракетного двигателя. Он главным образом основывается

на исследованиях К. Э. Циолковского, но, кроме того, ис-

пользовывает и новейшие данные, приводимые и другими

учеными^например, теорию относительности, условия равно-

весия в мировом пространстве и т. п.

Целый ряд вопросов и проблем невольно заинтересовы-

вают читателя, заставляют его глубже вдуматься в них и,,

может быть, самого принять участие в их решении.

Вопросы же эти самого разнообразного и неожиданного

характера.

Начинает свои научные идеи о полетах автор с проблемы

стратоплана, т. е. проблемы, актуальной уже и теперь,

когда во всех странах идет «штурм стратосферы»

1

страто-

статами и сверхвысотными аэропланами, и, в то время когда

проблема скорости полета мыслится разрешимой именно в

стратосфере, автор, описывая устройство и прекрасные

некоторые качества подобных высотных аэропланов (стр. 16),.

в то же время указывает на ограниченность высоты их по-

лета (стр. 191) и подготовляет читателя к восприятию пред-

ставления о более совершенном двигателе для завоевания

высот — ракетном двигателе.

Попутно указывается и на новое оригинальное приспо-

собление, тормозящее пробег стратоплана при спуске на

Землю, именно на электромагниты (стр., 26).

Подробно автор описывает устройство, управление и полет

1

См. подробнее книжку Н. А. Рынина «Завоевание стратосферы»,,

изданную «Молодой гвардией». Прим. ред. 'Самого ракетного корабля.

\ Задумываясь над проблемой

'горючего, он упоминает о работах русских физиков, работаю-

щих над разложением атома, — Гамова, Капица и других

фтр . 19) и предвидит устройство двигателя, энергию для ко-

торого даст атом (стр. 165).

Его интересует и слой Хивисайда, облегающий 8емлю

(стр. 95) и мешающий радиосвязи корабля с землей.

Старт ракеты происходил на плоскогорьи в центральной

Америке, на экваторе. Автор объясняет причину выбора

этого места (стр. 23) и прибавляет описание возможности

сообщить энергию кораблю в полете с земли (стр. 92, способ

Ямато). Оригинальны и забавны ощущения пассажиров в

корабле при взлете, когда они испытывают увеличенную

тяжесть (стр. 83, 84, 120, 121) и при свободном полете, когда

они лишены веса (стр. 123, 130, 134, 137, 139, 153).

В вопросе о «гидроамортизаторах», т. е. о погружении

людей в ванны при взлете, чтобы ослабить толчок, автор,

/пожалуй, слишком категоричен, приписывая такому способу

/непреложное предохранение людей от вредного влияния

увеличенной тяжести. На наш взгляд, такой прием может

предохранить тело человека лишь от механического повре-

ждения его благодаря равномерному распределению давле-

ния воды на все части тела, а не является средством умень-

шить само давление.

Интересно описаны у автора предварительные опыты с

людьми по определению на них влияния эффекта ускорения

{подковообразная установка, стр. 36 — 37, и кориолисово

ускорение, вращающийся цилиндр, стр. 42). Вращающийся

шар (стр. 42) с помещенным внутри человеком позволяет

изучать обмен веществ и выяснять вопросы питания. Автор

подробно объясняет, как будет отапливаться аппарат за

• счет энергии солнечных лучей (стр. 15 и 174) и как сами

путешественники, в случае их выхода наружу ракеты в спе-

циальных «эфиролазных» костюмах (стр. 76), будут согре-

ваться по радио (стр. 42). Громадная оранжерея (стр. 173),

несущаяся с ракетой, снабжает пассажиров овощами. Вопро-

сы дыхания и других физиологических процессов в ракете

и на планете Венера автор кладет в основу новой науки

«небесной медицины» (стр. 76, 125), анализируя работу груд-

ных мышц при пониженном и повышенном наружных давле-

ниях.

Весьма много (попутно с развитием фабулы романа) чи-

татель найдет в книге сведений по астрономии и астронави-гации,

например, данные о планетах Марс и Венера (стр. 68),

возможные геологические периоды планет (стр. 223), строе-

ние солнечной и галактической систем (стр. 152), приемы

навигации в межпланетном пространстве (стр. 135, 196).

Невольно читатель заинтересовывается явлениями, которые

будет наблюдать межпланетный путешественник, летящий

со скоростями, близкими к скорости света, навстречу или

попутно световому лучу (стр. 166, 20).

Аналогичные же явления происходят и в радиосвязи ра-

кеты с землей (стр. 199).

Оригинально преломляет автор и теорию относительности

в ощущениях и психологии своих героев, кладя в основу

положение: «чем быстрее движется тело, тем медленнее в

нем протекает время» (стр. 21, 74, 142, 231). Он заставляет

свой небесный корабль нестись со скоростью света, замедляя

таким образом течение времени для его пассажиров и до-

пуская нормальное течение его на земле, где успевает про-

изойти ряд политических событий.

Наконец, целый ряд технических подробностей о полете,

спуске корабля на почву Венеры и обратном взлете в романе

переданы возможно правдоподобно, согласно новейшим пред-

положениям техники этого вопроса.

Таким образом, в своем романе автор, на фоне заниматель-

ных приключений и переживаний, дает много интересных

и верных сведений о технике реактивных двигателей (их

работе, возможности применения их в будущих межпла-

нетных сообщениях) и сообщает попутно данные и по дру-

гим наукам— астрономии, физике, механике, медицине и

т. п., развивая у читателя научный кругозор и заставляя

работать его фантазию и делать вместе с автором научно-

технический прогноз открывающихся будущих возможно-

стей в науке, технике и их применении.

Можно только пожелать широкого распространения этого

интересного романа.

Проф. Н. А. Рынин

Ленинград, октябрь 1933 г

http://epizodsspace.no-ip.org/bibl/fant/b....

https://fantlab.ru/work449633

Кожна епоха цікава по-своєму, кожне століття пропонує своїм сучасникам щось нове, доти незнане, і так триває споконвіку, — відтоді, як людина усвідомила себе людиною. Навіть найвидатніші “зоряні часи” людства, — такі, як оволодіння вогнем чи винахід книгодрукування, — не були одномоментними; “нове” розповзалося по планеті дуже повільно. Проте з кожною наступною епохою цей процес прискорювався, і ми, сучасники XX століття, на забарність поступу вже не поскаржимось. Загальновідомі — і вже прозорі для нас — “чудеса” сьогодення, майже всі, починаючи з телебачення і кінчаючи, скажімо, “луноходом”, з’явилися протягом життя одного покоління і враз набули глобального масштабу.

Так, нам випало щастя жити у величну, буремну епоху. Та ще більше право пишатися з цього мають ті, хто не тільки на власні очі бачив, як “казкове” ставало реальністю, а й докладав усіх сил, щоб сприяти цьому перетворенню. Говорячи про це, я насамперед маю на увазі корифея наукової фантастики в українській радянській літературі, ровесника XX сторіччя Володимира Миколайовича Владка.

Важко відтворити з повною достовірністю навіть недавнє минуле, хоч від нього майже завжди залишаються певні матеріальні свідчення. А ще важче проникнути творчою уявою в майбутнє, яке неодмінно стане безапеляційним суддею висловлених раніше припущень та прогнозів. Це — жорстокий екзамен, зате оцінка твору письменника-фантаста в такому разі буде повністю об’єктивною, а досягнутий ним успіх — подвійним успіхом. Звичайно, йдеться не про геніальні винаходи та відкриття майбутнього, не про передбачення подробиць життя наших нащадків, а про вміння автора визначити головні тенденції суспільного та науково-технічного поступу. Тож саме отаке вміння і було притаманне Володимиру Владку.

Пам’ятаю, одного разу в бесіді перед телекамерою я запитав у письменника-фантаста чи відповідає нинішній реальний світ тому, який поставав в його уяві десь на початку 30-х років. “Ні, він інший”, — лаконічно відповів Владко. І повторив по паузі, навіть з деяким смутком: “Інший...” Я задовольнився тоді цією відповіддю, бо й справді, хіба можна, — та чи й потрібно? — детально розписати неминучий завтрашній день? Проте згодом я дійшов висновку, що в даному разі була хибна сама постановка питання: слід не запитувати письменника, а просто проаналізувати його твори з точки зору відповідності сучасним проблемам доби.

Трапляється часом, що той чи інший твір загалом написано цікаво й розумно, але читачів не захоплює, тому що з’явився він на світ або надто рано — і ще не може стати каталізатором літературно-суспільного процесу, — або ж надто пізно. Твір має з’явитися вчасно, і особливо важливо це для наукової фантастики, саме в цьому криється запорука її успіху.

Володимир Владко дебютував як письменник-фантаст ще 1931 року повістю “Ідуть роботарі”. Однак тоді цей твір з’явився, мабуть, зарано: ще далеко було до ери “розумних машин” і ще не виникло гострої потреби в роботах чи навіть автоматах. Може, саме через це і автор не розкрився в тій повісті на повну силу. Справжня популярність прийшла до письменника після виходу в світ повісті “Аргонавти Всесвіту”.

Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок; найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати “продовження” роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній низі...

Чому ж нам сподобалися “Аргонавти Всесвіту”? Ми, підлітки, тоді не замислювалися над цим питанням: хороша книга, та й годі! Звичайно, ми захоплювалися й багатьма іншими фантастичними та пригодницькими творами переважно перекладними, але сприймали їх критично: в одних йшлося про надто далеке від здійснення, явно нереальне, в інших — про надто прозове, хоч і прикрашене карколомними пригодами, ще інші — неприємно вражали, бо і прагнення героїв, і науково-ідейні погляди автора були в них чужі, далекі й незрозумілі. Наша країна в той час “набувала крила”; в надхмарну височінь підносилися стратостати і перші ракети; вчені штурмували атомне ядро; блискавичними темпами розвивалась промисловість. У книзі Володимира Владка нас приваблювала романтика близьких і вірогідних звершень, заклик невтомно рухатися вперед крізь час і простір; ми, тодішні підлітки Країни Рад, були наснажені енергією творити й дерзати, і твір Володимира Владка з’явився для нас дуже вчасно.

Мабуть, не один із письменників-фантастів, заживши гучної слави твором про подорож на Венеру, розпочав би регулярні рейси і до всіх інших планет Сонячної системи... аж доки терпіли б читачі та видавці. Але Володимир Владко не пішов легкою стежкою, — і я недарма посилався на “чуття” письменника щодо першорядності проблем. Його наступна науково-фантастична повість “Чудесний генератор” була повністю “земною” і гостро потрібною, бо вже наближалася епоха радіолокації й телебачення, і таємничі радіохвилі УКХ-діапазону мали стати об’єктом якнайпильнішого дослідження. Ця галузь науки й техніки, як на той час, була настільки багата й плідна можливостями для обдарованого письменника, що Володимир Владко мав усі підстави взятися до найенергійнішої експлуатації цієї невичерпної “золотої жили” в тодішній скарбниці тем наукової фантастики. Проте і цього разу письменник не скористався з свого права “першопрохідця”. Несподівано для всіх він відійшов од улюбленої техніки і написав повість “Нащадки скіфів”, розвідку про життя-буття наших далеких пращурів.

Щиро кажучи, повість “Нащадки скіфів” підпадала під рубрику наукової фантастики хіба за чисто формальними ознаками, але не в цьому суть. Цікавить інше: які ж саме причини спонукали письменника зазирнути з позицій сучасності не в майбутнє, а в минуле, написати реалістичний у своїй основі, суто історичний твір?

Ні, це було не знічев’я, не з бажання випробувати власні сили ще в одній галузі жанру. Пригадаємо: саме в той час гітлерівські душогуби почали галасувати на весь світ про віковічну вищість арійців, намагаючись перекрутити, спотворити й принизити історію всіх інших народів. Отим горлопанам потрібно було дати гостру відсіч, розповісти юним читачам правду про наших гідних поваги предків. А таких творів ще не було. Ось через це письменник-фантаст не став чекати, доки до справи візьмуться фахівці-історики. Він написав повість “Нащадки скіфів” і цим сказав своє вагоме слово...

Різноманітними й завжди актуальними були його твори довоєнного періоду. Нині, з висот науково-технічних досягнень сучасності, які справді перевищують колишні найдерзновенніші мрії людства, в тих творах можна знайти чимало наївного, — але саме такі були тодішні твердження найвидатніших світил науки й техніки; нині/ коли літературні критерії піднялися надзвичайно високо, можна було б знайти в тих давніх творах і чимало огріхів, — але знову ж, такий аналіз був би глибоко хибний. Так, скажімо, сам творець Періодичної системи елементів знав про будову атома набагато менше за сучасного студента-хіміка, однак Менделєєв назавжди лишиться в історії людства, а студент про таку честь може поки що хіба мріяти. Отож і оцінюючи творчість Володимира Владна, слід сказати прямо: він прокладав шлях для нас, молодших, як один із засновників жанру наукової фантастики на Україні, і недарма критика надала йому шанобливий титул “українського Жуля Верна”.

Володимир Владко був у розквіті сил. Можна було б сподіватись, що він почне працювати ще енергійніше, випускаючи в світ твір за твором. Але сталося несподіване: опублікувавши повість “Нащадки скіфів” і перший, журнальний, варіант роману “Сивий капітан”, письменник замовк... аж на 15 років!

Не варто доскіпуватись причин, чому так сталося: творчий процес — надто делікатна сфера. Можна лише здогадуватися, що велику роль зіграло характерне для всякого справжнього письменника незадоволення самим собою — результат парадоксальної ситуації, коли здатність до критичного осмислення власноручно написаного наростає значно швидше за літературну майстерність.

Письменник-фантаст Володимир Владко замовк... Але його голос, цілком реальний голос політичного коментатора української радіостанції імені Т. Г, Шевченка, лунав під час Вітчизняної війни на всю Європу, і пізніше, як спеціальний кореспондент Радін-формбюро та власний кореспондент “ Правд ьі”, Володимир Владко промовляв уже на весь світ. І не одну запальну промову довелося проголосити йому, керуючи Головреперткомом республіки; не один десяток статей він написав як завідувач українського відділення “Литературной газети”. Це насамперед завдяки його зусиллям українське радіо повсякчас відзначалося дуже високим рівнем науково-популярних передач для дітей та юнацтва. Ті п’ятнадцять років життя Володимира Владка були сповнені напруженої праці й боротьби... але на писання науково-фантастичних творів, яких так чекали від нього читачі, йому вже бракувало і енергії, і часу.

Недарма цю статтю розпочато згадкою про вміння Володимира Владка визначити головні тенденції розвитку науки й суспільства, про його здатність вибрати найактуальнішу тему для своєї творчості письменника-фантаста: часом буває так, що саме письменник, маючи в своєму розпорядженні тільки логічний апарат і гостру творчу уяву, значно правильніше передбачає події майбутнього, аніж фахівці-футурологи. Але розуміння цього надходить значно пізніше, після “перевірки життям”.

У 1956 році Володимир Владко опублікував докорінно перероблений роман “Аргонавти Всесвіту”. Переробка була дуже значна, це й не дивно, адже за п’ятнадцять років у світі багато чого змінилося, а з виходом людства в космос...

Однак стривайте: адже ця велична подія тоді ще не настала! Навіть в січні 1957 року найвидатніші зарубіжні вчені не припускали, що штучний супутник буде справді запущено незабаром та ще й у Радянському Союзі! Саме в той час американці проголосили програму завоювання космосу, згідно з якою вони мали запустити перший штучний супутник завбільшки з апельсин і вагою чотириста п’ятдесят грамів десь аж у 1980 році. Тоді ще ніхто не знав, що в Радянському Союзі закінчуються останні випробування величезного, як на той час, супутника завважки понад вісімдесят кілограмів!

Не знав цього і Володимир Владко. Він тільки відчув гостру потребу покликати до завоювання космосу нове покоління юних читачів, а незламна віра в неосяжні можливості, надані вченим Радянською владою, допомогла йому осмислити й переробити свій твір відповідно до нових вимог.

Запуск першого супутника став видатною подією в історії всього людства. А для Володимира Владка — тим більше: з повідомленням про тріумф радянської науки до нього, так би мовити, прийшло “друге дихання”. Здійснення мрій — найенергійніший стимул для подальших творчих шукань фантаста. Отож власноручно запущений ним 22 роки перед тим бумеранг — “Аргонавти Всесвіту” — надав письменникові могутній поштовх до творчості.

П’ятнадцятирічна творча пауза для письменника — неабищо. Але його “друге дихання” перейшло у справжню “другу молодість”, з 1959 року він опублікував два романи, дві повісті, збірку оповідань. А найголовніше — Володимира Владка не зрадило гостре чуття злободенності тем і проблем. Уже в зовсім іншому ключі написано роман “Сивий капітан” і повість “Фіолетова загибель”, бо для кожного чесного письменника на перший план виступило завдання будь-якою ціною відстояти мир на Землі. Вже зовсім по-іншому сприймаються роботи з докорінно переробленого роману “Залізний бунт” (“Ідуть роботарі”)- бо кібернетичні системи вже справді конкурують в наш час з робітниками на заводах капіталістичних країн, і ця тенденція стає загрозливою для робітничого класу.

Навряд чи треба детально аналізувати творчість періоду “другої молодості” письменника. Значно важливіше підкреслити глибоку творчу принциповість одного з фундаторів жанру наукової фантастики, його вміння зазирнути в майбутнє і варте схиляння прагнення не повторюватися ні в тематиці, ні в літературних засобах.

Зараз це не так важливо, скільком юнакам та дівчатам Володимир Владно допоміг обрати шлях у житті, — статистика в даному разі ні до чого. Зараз це не так важливо, але не в одного з його колишніх читачів слово “космонавти” мимохіть асоціюється з “аргонавтами” і не тими, що пливли в Колхіду по золоте руно, а з відважними завойовниками Венери; не один із нинішніх радіофахівців захопився технікою, прочитавши “Чудесний генератор”; і, може, не одна з дівчат услід за героями повісті “Фіолетова загибель” мріє знайти інопланетні форми життя в метеоритах. Наукова фантастика — аж ніяк не розважальне чтиво. Це — гостра зброя в боротьбі за краще майбутнє людства. Володимир Владко цією зброєю володів майстерно.

МИКОЛА ДАШКІЄВ https://fantlab.ru/work140873

Детиздат Украины выпустил вторым изданием роман В. Владко «Аргонавти всесвіту» https://fantlab.ru/edition134342. Этот же роман вышел на русском языке в Ростовском областном книгоиздательстве https://fantlab.ru/edition64491.

В послесловии украинского издания* сказано: «Автор использовал свое выгодное положение писателя, который писал роман о межпланетных путешествиях уже после многих предшествующих произведений. Это дало ему возможность избегнуть многих ошибок, которые допускали в своих талантливых произведениях авторы фантастических произведений о межпланетных путешествиях…»

Это совершенно верно. Однако положение писателя, который пишет на тему, уже использованную его предшественниками, имеет не только свои выгодные стороны. Избегать ошибок предшественников — этого еще мало. Необходимо избегать и повторений, по-новому раскрывая старый материал и обновляя его новейшими достижениями науки.

Рецензируемая книга, таким образом, поднимает важный вопрос о произведениях, написанных на одну и ту же или близкую научную тему. Академик В. А. Обручев в статье о научной фантастике (журнал «Детская литература», № 1, 1939 г.) правильно пишет, что нам надо создать в ближайшее время целый ряд поучительных научно-фантастических романов на наиболее интересные и актуальные научные темы: о межпланетных полетах, о проникновении в недра Земли, в ледяные просторы Арктики, в морские глубины и т. п.

Некоторые из этих тем очень широко использованы в мировой литературе. Например, мой роман «Прыжок в ничто» https://fantlab.ru/work3068, по словам профессора Н. А. Рынина https://fantlab.ru/autor23493, с которым я консультировался, занимает по счету 701-е место в ряду произведений о межпланетных путешествиях. Советские авторы дали едва ли более десятка из этого числа. Количество переводов также незначительно. Работы впереди много, задачи ответственны, и, чтобы мы успешно справились с этими задачами, нам необходимо следить за работой друг друга, учиться на своих и чужих ошибках, избегать повторений, стараться, чтобы книги на одну и ту же научную тему как-то дополняли друг друга, а не дублировали материал. Необходимо тщательно изучать уже вышедшие книги и научный материал на данную тему, иметь живой контакт, знакомить друг друга со своими творческими планами. К сожалению, этого нет. Наши писатели-фантасты все еще, как и зарубежные, работают изолированно друг от друга.

Это отзывается на качестве произведений и в конечном счете на интересах читателя.

Вернемся к рецензируемой книге. В отношении научного материала автор В. Владко https://fantlab.ru/autor2735 находился действительно в выгодном положении. К его услугам был значительный научно-популярный и научный материал. Надо было только хорошо обработать его. И автор сделал это вполне добросовестно. В книге отсутствуют научные ошибки, за исключением разве мелких описок; так, например, на странице 59 автор пишет, что остатками человеческого дыхания являются «лишний углерод и вредные газы», а на странице 58 говорится об углекислоте и вредных остатках дыхания. В основном использован материал К. Э. Циолковского и Н. А. Рынина. Имеется хороший чертеж ракеты. Хотелось бы, чтобы вопрос об управлении ракетой был изложен более подробно, иначе у читателя могут возникнуть некоторые вопросы. Все устройство ракеты, например, рассчитано на то, чтобы путешественники могли удобно расположиться не только в невесомом состоянии, но и в пределах, где существует тяжесть. Судя по описанию спуска на Венеру, управление было далеко не идеально. При таком положении вещей ракета, опустившись на почву Венеры, могла лечь, если так можно выразиться, килем вверх. Что осталось бы тогда от всех удобств, предусмотренных автором, как люди поднимались бы по перевернутым лестницам, что было бы со складами, машинами и пр.? Однако такие недомолвки трудно ставить в вину: материал неисчерпаемый.

Плохо то, что в романе много дублирования, повторения других произведений. Если бы читатель, прочитавший мой роман «Прыжок в ничто» и «Звезду КЭЦ» https://fantlab.ru/work3064, вслед за этим прочитал «Аргонавтов вселенной», он был бы поражен обилием совпадений, и у него, пожалуй, явилась бы даже мысль о том, что кто-то у кого-то позаимствовал. Причем в невыгодном положения оказался бы писатель, произведение которого вышло последним. Я лично не сомневаюсь, что никто ни у кого не заимствовал, что сходство объясняется единством исходного материала и его внутренней логикой (приготовление к отлету, отлет, в мире невесомого, посадка, обратный путь, возвращение). Если все же у кого-нибудь явится мысль, что В. Владко использовал «мой» материал, то в утешение В. Владко могу ему сообщить, что, когда появился мой роман «Прыжок в ничто», Я.И. Перельман https://fantlab.ru/forum/forum14page1/top... писал в своем отзыве, что я совершил чуть ли не плагиат, повторяя «его» материал. Его же материал в свою очередь повторяет иной, хотя бы из романа «Вторая луна» Артура Трэна и Р. Вуда https://fantlab.ru/work231473 (журнал № 2,1922 г., «В мастерской природы», под редакцией Я.И. Перельмана). И уж, конечно, весь этот материал целиком повторяет первоисточник — высказывания К.Э. Циолковского.

Так, Циолковский https://fantlab.ru/autor2714 иллюстрирует жизнь без веса, между прочим, примером того, как будет вести себя в невесомом пространстве жидкость: вытолкнутая из сосуда, она превращается в шар. Этот же шар фигурирует у Перельмана, у Артура Трэна и Вуда, у Беляева и Владко. И эти шары, конечно, похожи друг на друга, «как две капли воды».

Я думаю, нам не следует устанавливать патенты и авторские права на идеи, тем более не нами выдуманные, и вступать в споры по поводу того, кто первый сказал «э». Гораздо полезнее, если мы позаботимся о том, чтобы не пичкать читателя одними и теми же шарами в каждом романе. Не следует забывать, что даже Циолковский не исчерпал материала, не привел всех частных случаев общего закона. И мы должны позаботиться о том, чтобы вводить новый иллюстрационный материал.

Вот, например, как авторы «Второй луны» описывают момент исчезновения силы тяжести: «Хукер положил руки на пол сбоку и, оттолкнувшись, поднялся на всю длину рук. Он легко держался на кончиках обоих указательных пальцев; потом, к изумлению своих спутников, быстро поднял руки, но вместо того, чтобы упасть, медленно вернулся в первоначальное положение, подобно телу, взвешенному в жидкости».

Кончики указательных пальцев, поддерживающие вес человеческого тела, — вот один из бесчисленного количества вариантов того, как можно о старом сказать по-новому. Но для этого необходимо самостоятельно продумать то или иное новое положение, исходя из общего закона. Это, конечно, труднее, сложнее, ответственнее, чем простое повторение пройденного.

И дело не только в подобных мелочах, а и в том, чтобы в целых разделах научного материала мы проводили размежевание. В одном романе можно уделить главное внимание технике и теории реактивных двигателей, в другом — более подробно объяснить сущность астронавигации и т. п. Тогда каждый новый роман будет давать читателю и новый материал, один роман будет дополнять другой.

То, что отмечено выше, не может быть отнесено к числу недостатков романа В. Владко, а скорее к недостаткам нашего Союза писателей, который до сих пор не нашел писателям-фантастам определенного места, не умеет объединить их. Научная же сторона романа Владко, безотносительно взятая, безупречна. Удачно поданы приключения на Венере: каждое из них играет какую-то служебную роль в развитии сюжета или подаче научного материала. В общем роман читается с интересом, но следует указать, что значительная часть этого интереса держится на увлекательном материале о межпланетных путешествиях. Этот материал сам по себе так ярок, разнообразен, обилен, что он заслоняет собою недостатки романа, а они имеются.

Прежде всего — люди. Нелегкая задача показывать «четырех представителей наилучшей части человечества — советского общества», как называет своих героев сам автор.

К сожалению, эти герои выглядят далеко не наилучшими оригинальными фигурами. Их язык, их остроты — все говорит о невысоком уровне культуры. «С чем его кушают», «не по адресу обратились» — такими шаблонными, дешевыми остротами обмениваются герои. Вместо конфликтов, возникающих на несходстве характеров, между ними возникают только словесные препирательства, споры, «подкалывания» друг друга. «Уж если опять заспорили, опять начали грызться, все напасти позади», — говорит о своих спутниках сам начальник экспедиции. Хороши наилучшие представители человечества! Правда, когда нужно, они приходят друг к другу на помощь, проявляют заботу, но все же они больше проявляют черты мелкого характера. И как обрисованы эти характеры! Профессор Рындин — спокойный. Охотник Гуро — спокойный и насмешливый. Геолог Сокол — обидчивый и нервный. Василий Рыжко, попавший «зайцем» на ракету, — типичный юноша-совершенство. Кстати, не слишком ли много «зайцев»?.. Они становятся постоянной принадлежностью наших научно-фантастических романов.

С безбилетными пассажирами, с «зайцами», нам необходимо повести серьезную борьбу не только потому, что такой персонаж и такой эффект становится уже дешевым, шаблоном, но и потому, что «заяц»-герой — фигура очень вредная в педагогическом отношении. «Заяц» не только недисциплинированный человек, но и преступник, если брать всерьез те последствия, к которым может повести появление «зайца» в ракете или подземном, подводном снаряде. Это может повести к гибели всех, к провалу дела, на которое правительство затратило миллионы. А между тем этот дезорганизатор в романах возводится в героя, идеализируется, наделяется всяческими достоинствами, и получается так, что без «зайца» люди не справились бы с работой, даже погибли бы.

Угрожающие размеры также принимают словечки-ярлыки, которыми подменяется характеристика, вроде излюбленного Василием словечка «факт», которое он употребляет к месту и не к месту.

К недостаткам романа следует также отнести неудачную форму подачи научного материала. Самая простая и примитивная — это вопросно-ответная. Есть в романе профан и всезнайка. Профан спрашивает, всезнайка отвечает. Совсем избегнуть вопросно-ответной системы трудно, но надо стараться хотя бы соблюдать некую обоснованность и правдоподобие. В романа В. Владко часто встречаются мало обоснованные и неправдоподобные вопросы. Вот пример. Весь мир следит и интересуется отлетом ракеты. Вне всякого сомнения, газеты, журналы полны статьями, объясняющими научные основы межпланетных путешествий. Даже в наше время редкий пионер не знает, почему летит ракета. А в романе представитель газеты, фоторепортер, обращается к Рындину с наивным вопросом: каким образом ракета отделится от Земли? «Крыльев у нее нет. Как же?» И Рындин через голову невежественного фоторепортера должен был «терпеливо» объяснять принципы ракетного двигателя непосвященным читателям. Больше того, даже непосредственные участники полета оказываются совершенно не подготовленными к тому, что их ожидает. Люди, которые намереваются сами совершить первое в истории человечества межпланетное путешествие, по-видимому, не проявили ни малейшего интереса к этому делу. И Гуро, и Сокол ведут себя в невесомом мире так, как будто невесомость явилась для них полнейшей неожиданностью. И они так же задают Рындину вопросы, как профаны в этом деле: «Значит, мы уже далеко от Земли? Ведь я ничего не вешу… Я не совсем понимаю, однако: ведь Луна притягивается к Земле… Почему ж не притягиваюсь я?..» и тому подобное.

Такие недостатки не составляют принадлежности только романа В. Владко. Мы, все советские научные фантасты, в том числе и я, не овладели еще уменьем обрисовывать характеры героев, уменьем связывать фантастическое с реальным, как это мастерски делает Уэллс, уменьем незаметно и естественно подавать научный материал.

На вопросе о причинах слабой характеристики героев в научной фантастике следует остановиться. Чем это объяснить? Прежде всего, конечно, личным дарованием автора. Один одарен способностью хорошо изображать пейзаж, другой — людей, портреты. Так ведь и в живописи. Бальзак говорил про Фенимора Купера, что он был бы великим писателем, если бы умел так же хорошо изображать характеры, как природу.

Очевидно, есть и общая причина, возможно, и не одна. Одной из таких причин может быть раздвоение внимания при работе над научно-фантастическим произведением между научным материалом и изображаемыми людьми, причем первый приковывает дольше внимание автора.

Основная причина плохого изображения характеров — в недостатке мастерства, литературной техники, художественной культуры. Мы добросовестнее многих зарубежных писателей в подаче научного материала, но далеко отстаем от их литературного мастерства.

Почему так медленно идет наша литературная учеба? Доля вины за это приходится на наших редакторов. Почти до самого последнего времени они не только не указывали автору на этот недостаток, но был период, когда принимали активное участие в обезличивании героев. Невероятно, но факт. В моем романе «Прыжок в ничто», в первоначальной редакции, характеристике героев и реалистическому элементу в фантастике было отведено довольно много места. Но как только в романе появлялась живая сцена, выходящая как будто за пределы «служебной» роли героев — объяснять науку и технику, на полях рукописи уже красовалась надпись редактора: «К чему это? Лучше бы описать атомный двигатель».

С героями поступалось строго. Они должны были неукоснительно исполнять свои прямые служебные обязанности руководителей и лекторов в мире науки и техники. Всякая личная черта, всякий личный поступок казался ненужным и даже вредным как отвлекающий от основной задачи. А между тем именно на таких личных элементах и держится вся ткань художественной характеристики, только в таком смешении личного и «служебного» и возможно придать реальный характер миру фантастическому.

Роман В. Владко в некоторой степени отражает редакционные требования того времени. «Аргонавты вселенной» находятся в пути сто сорок шесть дней. Почти полгода. Большой срок. Что же мы узнали о них за этот долгий период? За все время они только один раз позавтракали, да и то «по служебным обязанностям», чтобы демонстрировать и объяснить читателю, как сложна эта процедура в мире невесомого. Затем обязательные служебные разговоры — о силе тяжести и т. п. Сколько они могли бы рассказать друг другу о себе во время длительного путешествия! А между тем они и автор хранят почти гробовое молчание о личной жизни. Сокол имеет невесту и скрывает это почти как нечто постыдное. Мы так и не знаем, имеет ли семью Рындин. Все поглотило служебное усердие. Где же здесь место обрисовке характеров?..

Проблема человека приобретает особое значение в наше время, в нашей стране. У нас создаются грандиозные научные учреждения, по-разному исследующие проблему человека: Всесоюзный институт экспериментальной медицины, институты мозга, Физиологический институт им. Павлова и др. Научные темы этих институтов и исследовательские работы могут дать огромный материал для научной фантастики. На этом материале я и предполагаю построить свой новый большой научно-фантастический роман.

Интересует меня и человек будущего, жизнь, быт коммунистического общества. Первой попыткой дать более или менее развернутую картину жизни нашего будущего я даю в романе «Лаборатория Дубльвэ» https://fantlab.ru/work12625 (с большими сокращениями печатался в журнале «Вокруг света» в 1938 году). В переработанном виде роман выйдет в Детиздате. В этом романе я еще не решаюсь дать характеристики людей будущего — для этого у меня недостаточно материала. Главное внимание обращено на описание городов будущего, коммунальных учреждений, квартир, транспорта и т. п. При обилии описаний сюжет не может быть слишком острым, захватывающим, иначе читатель начнет пропускать описания. Именно поэтому роман получился не очень занимательным по сюжету.

Cтатья указана в базе https://fantlab.ru/work56597

...Акядемік Риндіи поглянув на годинник і натиснув оранжеву кнопку Струмені диму, звуки ЛЮТОГО шипіння, шо переходило у високий свист, наповнили велику гірську долину. А через кілька секунд астроплан зник за обрієм..

Про незвичайні пригоди сміливців-космоиав-тів. які здійснюють подорож на загадкову планету Венеру. розповідає науково-фантастичний роман Володимир» Владка «Аргонавти Всесвіту». Написаний 25 років тому, твір був улюбленою книгою багатьох поколінь юних читачів. З особлигою цікавістю читається роман нині, коли почалась ера космічних польотів.

Володимир Миколайович Владко народився 26 грудня 1900 року 8 м Ленінграді Писати почав у 20-х роках. В 1930 році видав першу иауково-фантастичну повість «Ідуть робогарі». Відтоді працює майже виключно в жанрі наукової фантастики його івори — повість «Чудесний генератор» та романи «Аргояавти Всесвіту». «Нащадки скіфів» і «Сивий капітан» — відомі широкому колу читачів Радянського Союзу.

Романом «Аргонавти Всесвіту» Дитвндав УРСР починає видання творів В Владка. яке складатиметься з кількох книжок («Нащадки скіфів». «Сивий капітан». «Ідуть рсботарі»), іпо вийдуть в наступні роки.

ТВОРЧІСТЬ ВОЛОДИМИРА ВЛАДКА

«Аргонавт Всесвіту» — не перший науково-фантастичний твір Володимира Миколайович* Владка Першою за часом була повість «Ідуть робота рі> (1930 р.). Та «Аргонавти» — це книга, яка завоювала любов І юних, і дорослих читачів Вийшовши 1935 року, вона витримала кілька видань, була перекладена на російську молу. А поряд я нею йшли у читацьке оередовише теж з чималим успіхом інші оповідання, повісті і романи письменника: «Аероторпеди повертають назад» (1933 р), «Чудесний генератор» (1935 р ). «Дванадцять оповідань» (1936 р>. «Нзшадки схіфіп> (1939 р.). —аж до написаного в 1959 році роману «Сивий капітан»

Володимир Владко посідає значне місце в історії української наукової фантастики Разом з Юрієм Смоли-чем («Прекрасні катастрофи») він увів цей жанр в нашу літературу, л якій до Жовтня не подибуємо жодного такого зразки.

В 1960 році Володимиру Владку минуло 60 років. Тепер, коли ми навчилися рахувати час «світловими роками», шістдесят літ уже не можна вважати порогом, котрий знаменуй початок старості фізичної І духовної. Ні про яку старість не може бути й мопи, якшо говорити про В. Владка. людину, сповнену кипучих наукових

і літературній інтересів, творчих сил і багатобарвних задумів. Ллє як не піде обертом голова, коли згадаєш зміни, що сталися у світі за шістдесят років! Так не змінювався він раніше ч за століття

Ще в кінці XIX віку в царській Росії були дивиною телефон, електричне світло, трамвай. Про можливість повітрянії* сполучень між країнами тільки мріяли, читаючи захоплюючі романи Жюля Берна Все. то міцні увійшло в наш побут.— кіно, телебачення, радіо — було тоді майже казною, ях килим-самоліт та інші дива народної фантастики Герой одного з романів Жоля Берна виграп парі, здійснивши неймовірний на той час задум: вій об''їхав навколо землі за 60 дніві Тепер він міг бн. нікого не вражаючи і чс витрачаючи так багато енергії на подолання різних перешкод, зробити таку подорож за 8 днів.

Ще на початку XX століття відважні мандрівники безуспішно намагалися розкрити таємниці Північного та Південного полюсів Нині иа обох полюсах живуть і провадять ваукові дослідження сміливі радянські люди.

З острахом дивилися люди на зоряне небо, тремтіли при появі нової комети, лякалися незрозумілих їм сонячних затемнень А вже у 80-х роках К. Е Ціазков-ськнй. викладач математики в провіииізльній Калузі, почав розробляти ідею міжпланетних сполучень. Та до Велико? Жовтневої соціалістичної революції до його праць мало хто ставився серйозно. Важко було навіть уявити, шо через кілька десятиріч у космос спершу буде ззкинуто штучний супутник Землі, а потім ракета полетить на Місяць.

Фантазія письменників випереджала досягнення науки і техніки. Автор с Божественної комедії» Дачте здійснив подорож у підземні глибини, а потім піднісся у височінь безмежного неба. Це була, звичайно, справж

нісінька вигадка; скований забобонами католицької релігії. Дайте не міг вийти за межі П вчення Але осі. у XV столітті француз Моїгтень створив проект чогось схожого на сучасний танк, його співвітчизник — Рстиф де ла Бргтоин (XVIII ст.) — виклав принципи авіації та автомобіля.

Це були, безперечно, лише мрії, які не мали під собою реального грунту,— адже XIX вік — вік пари А електрики — ше не настав Велика тру нічия революція підвела під ці мрії міцну основу Після Едгара По. Жюля Берна. К Фламмаріона література збагатилася ше одним жанром, який ми тепер називаємо науковою фантастикою

Критики скаржаться, що науково-фантастичний жанр І досі не має ні історії, ні теорії. Ці скарги не безпідставні. До цього часу в одну «купу» з ярликом «науково-фантастичні твори» звалюють книги, яхі мають лиш* ту спільну ознаку, що в них йдеться про речі, яких кс можна спостерігати на власні очі.

Назріла потреба розібратися у цій «купі». З неї необхідно вилучити, насамперед, різні «небилиці в особах». шо їх особливо полюбляє народна творчість У ху. дожній літературі вони беруть початок приблизно віл давньогрецького письменника Лукіаиа Самосатського (II ст. до и. є ). У його творі «Правдива історія» знаходимо досить точне визначення подібно? літератури: «Я писатиму.—чесио заявив автор,—про те. чого не бачив, ке пережив і ні від кого не чув. до того ж про те. чого не тільки нема* насправді, але й не може бути»

Було б несправедливо вимітати із словесного мистецтва нісенітниці, шо виникли спочатку у фольклорі, ь потім продовжували сяос життя в Лукіаиа. у авторів знаменитого «Мкжхаузена». (А іноді їх з серйозним виглядом пропонує читачеві сучасна буржуазна літера-

тура) Не можна заперечувати потрібиість таких цікавих «луриииь». що викликають сміх у наших дітей. які одержують справжню насолоду і від «Мюихаузеиа». і від «Аліси в країні чудес», і від «Крокодила» К. Чукотського Ллє ш літературні жанри в наш час ми ке «врахуємо до наукової фантастики.

Особливе місце у літературі належить так званим утопіям—романам про ідеальний, з погляду авторів, державний і суспільний лад,— творам, які теж походять з сивої давнини. Найкраще ці думки вислоолеиі в «Утопії» Томаса Мора. в «Новій Атлаитиді» Ф Бекона. а далі в літературі утопічних соціалістів першої половини XIX століття Звичайно, у цих творах можна віднайти 1 «наукові елементи», оскільки більшість з них були наслідком спостережень авторів над сучасним їм суспільним ладом Трапляються в них і елементи технічної фантазії, хоча їй відводиться другорядне місце.

На наших очах відмер ще один суміжний жанр — «авантюрно-географічний роман» — після того, як на карті земної кулі ічикли «білі плями». Неможливі в наш час одннаки Робім іони, відкривачі казкових земель Гумімрн. шукачі »-..*ітики у дусі героїв Купсра. Майн-РІда Поки шо зберігають, на жаль, актуальність романи про боротьбу прої и к-ілотзаторів. але колоніалізму залишилось жити недовго Мине якийсь час — І ш твори сприйматимуться яь історичні Вже тепер вони змушені поступатись місцем оповіданням мандрівників, що передають справжні, а не вигадані враження від не так давно «казкової» Індії, від країн Африки І Південної Америки

Зрозуміло — літературні жанри не відгороджені один від одного непереборною стіною. Вже Жкхль Верн не боявся ввести у деякі свої романи соціально-сатиричне загострення Чимало творів Г. Уелса —ие по суті

оціальні сатири, що мають форму фантастичного роману,—такі його «Перші люди на Місяці». «Машина часу», «Люди — боги»

Подібні памфлетно-фантастичні твори знаходимо і в радянській літературі, хоча мни не типові для науково-фантастичного жанру, а п нашій літературі трапляються порівняно рідко. Згадаємо хіба «Гіперболоїд інженера Гаріна» О Толстого, повісті Л. Лагіма, «Стрибок в ніщо» О. Беляева тощо

Галузь наукової фантастики звузилась, хоче в той же час І розширилась Коли а зарубіжних буржуазних літературах розвивалась і поширювавсь — та вона поширюється І нині — література про світові катастрофи, про загибель цивілізації після майбутньо? війни І таке інше, то увага радянських фантастів зосереджена на міжпланетних подорожах, перетворенні природи, відкритті нових джерел енергії, боротьбі з хворобами І передчасною смертю,— одне слово, на тих проблемах, над якими працюють радянські вчені і які коли не завтра. то післязавтра обов’язково будуть розв’язані.

Радянські люди, заклопотані перш за все благоустроєм людського життя, впепнгпо і ясно дивляться а майбутнє Наші письменники, спадкосмці кращих традицій наукової фантастики дев''ятнадцятого століття, описують майбуткє-мрію як уже здійснене. Навіть Жюль Вери. котрий жив за умов капіталізму, якось сказав «Шо б я не писав, що б я не вигадував — все ас поступатмметься перед дійсністю, оскільки настане час, коли досягнення паухи перевершать силу уяви».

Чсоез багато років, уже не як здогад, а з цілковитою упевненістю, подібну думку вигловив наш письменник В. Владко:

«Сьогодні пе хдяеться фантастикою, сьогодні це скидається на казку. А завтра—наша сьогоднішня фантас-

тика стає вже звичайним явищем, вона вивчена, вона працює на нас...

І знов у лабораторія*, на лапах, у науково-досдід-иицьких станціях, в інститутах і заводах сидять уперті, зосереджені дослідники, люди, що професією своєю обрали перетворення фантастики на дійсність Фантастика. що стала фактом, незаперечливим фактом нашого чудесного життя,—оточує вже нас.

А попереду нові безкінечні обрії, нові неосяжні перспективи. І немає їм меж. немае Ти краю, як немає меж і краю людській допитливості, великому тяжінню людей до пізнання всього існуючого...» («Чудесний генератор»).

Ці слова дуже точно характеризують суть творчості В. Владка, II спрямованість.

Слова «фантазія», «фантастика» можуть вживатися з різними відтінками Іноді ми протиставляємо їх тверезому мисленню, підкреслюючи своє зневажливе ставлення до них епітетами ««ісенітпа фантазія», «безглузда фантастика». Та ше Д. Писарєв говорив, що людина не може жити й діяіи без мрії, хоча ке осі мрії рівноцінні. Є мрії, здатні лише пііпереджаги прирздний хід подій. Воии необхідні для життя 6 праці. «Коли б людина була зовсім позбавлена здатності мріяти таким чином, коли б вона не могла зрідка забігати впергд і споглядати уявою своєю в цільній і закінченій картині те саме творіння, яке тільки шо починає складатися під її руками,— тоді я аж ніяк не можу уявити, яка спонукальна причина змушувала б людину розпочинати і доводити до кінця обширні і втомлюючі роботи в галузі мистецтва, науки і практичного життя... Розлад між мрією I дійсністю не завдас ніякої шкоди, яхто тільки мріюча особа серйозно вірить в свою мрію, уважно вдивляючись в життя, порівнює свої спостереження Із своїми надхмарними замками і взагалі сумлінно працює

над здійсненням своєї фантазії» 1 В. І. Ленін, цитуючи ці слова Д. Писарєва, повністю приєднується до них, вважаючи фантазію надзвичайно цінною здібністю». «Даремно думають,— писав В. І. Леніи,— шо вона потрібна тільки поетові. Це дурний забобоні Навіть у ма тематиці вона потрібна, нввіть відкриття диференціального і інтегрального числень неможливе було б без фантазії. Фантазія е якість найбільшо! цінності...»1

Отже, фантазія буває різиих якостей і має повне право на Існування в мистецтві — та без неї неможлива будь-яка творчість, не кажучи вже про художню Поганий той Історичний роман, який пишеться з відривом од наших днів, з цілковитим відходом у музей старовини. Але чого вартий і твір про сучасність, в якому 1 немає оглядки на минуле) Соціалістичний реалізм, за відомим висловом М. Горького. вимагає, окрім иього. й зображення «третьої дійсності»—дійсності майбутнього. Осі. чому цілком закономірний розквіт иауково-фантастичного жанру саме у нас. ■ мистецтві соціаліс-і тнчиого реалізму.

Ще кілька десятиріч тому наукова фантастика вважалася приналежністю літератури для дітей і підлітків. У багатьох зарубіжних Історіях французької літератури марно шукати щось про Жюля Верне. Інколи, правда, його побіжно згадували... як вульгаризатора природничих і науково-технічних знань. І раптом — як це нерідко трапляться в процесі літературного розвитку — цей * «другорядний науково-фантастичний жанр» виплив на поверхню великої літератури і заявив про свою рівноправність з іншими жанрами, став вимагати від критики суджень «без знижки», викликав жваві суперечки

і В. 1. Лспія. Тют-Л. іімамні 4-те. т. 6. 1948. стор. 450-460

1 В 1. Л«п1и. Твори вяа»»** 4-те. т. Я. 1951. сгор. ЯЗ

навколо своєї теорії. За радянського часу народилися сотні науково-фантастичних творів В українській літературі, де, крім мрій про майбутнє, висловлених у творахТ. Шевченка. П. Мирного та інших, до Жовтая ке було взагалі приавісток нового жанру.— маємо багато десятків оповідань, повістей та романів І. Сенченка. П. Будка. Ю Смолича, С. Скляренка, М Трублвіні. М Дашкіева О. Бердинкв уж інших. Найбільш «класичними» се{(ед'' них йГзнаїіо романи Ю. Смаїича I В. Владка, шо виступив майже одночасно з Ю. Смоли-чем і зосередив свою увагу переважно на цьому жанрі.

Рядовому читачеві не завжди легко ввійти у світ сучасних науково-фантастичних творів Люди старшого покоління, шо набули освіту в гімназіях за царського '' часу, не сильні в галузі технічних і точних наук. Про одного з героїв соціально-фантастичної повісті В, Владка «Ідуть роботар!» ав»ор говорить «Техніка була для -Тима китайською грамотою, але він завжди і з широкі увагою слухав, що розказувала йому з своєї праці Мад-лена». Скажемо одверто: немало серед нас таких, котрим слова кібернетика, магнетрон, синхрофазотрон настільки зрозумілі, як «китайська грамота» Читаючи талановиту книгу І. Єфремова «Туманність Андромели» чн роман польського письменника Станіслава Лема «Астронавти» раз у раз почуваєш себе так, наче читаєш. наприклад, вірші на не досить знайомій іноземній мові — ритм відчуваєш, але обрати наче сховані за туманною завісою Правда. В. Влздко не зловжила* термінологією. а користуючись спеціальними словами, пояснює їх в самому тексті. Та все одио — науково-фантастичні твори — в тому числі й романи В Владка — настійливо вимагають від нас розширення знань. Немас змоги бути всебічним фахівцем, але у вік розщеплення атома, у вік космічних рекет азбуку точних і технічних наук ми повинні мати, як і всяку іншу азбуку. Людину,

шо не читала Пушкіна 1 Шевченка, вважають неосві-чеиою. Але неосвіченою треба вважати й т>— людину, яка не розуміється в радіотехніці чи атомній енергії. Цього вимагає часі Якщо ви не можете читати наукових праць—читайте популярні брошури чи науково-фантастичні романи, зокрема твори В. Владка. які в цікавій формі. Інколи з відтінком гумору розкажуть вам про речі, котрих вам не доводилось бачити

Ось «Аргонавти Всесвіту». Відомо, що на Венеру посилали своїх героїв не тільки письменники дореволюційної епохи, але й письменники нашого часу — російські: О. Беляев. Г. Мартииов. польський письменник Станіслав Лей і. певно, чимало інших. Вчені дотепер ке дійшли згоди в питанні — існує чи не існує на Венері органічне життя. Та читаючи роман В. Владка. чи не гадаємо, на чиєму боці правда: акаягміка В. Фесенко-ва. який негативно відповіла? на пе питання, чи професора М. Козирєва. котрий твердить про наявність кисню і азоту ■''атмосфері планети. Силою свого таланту автор змушус нас повірити в страшних комах І потвор, в іи-Фрарадій і ультразолото..

Хай здасться зовсім неможливим Існування «нащадків скіфів» у підземних порожнявах Донбасу — читач згоджується з цим припущенням, схвильований драматичною історією участі радянських люде£ в битві, шо розгорілася в племені.

Те ж можна сказати і про інші твори В Владка.

Приваблює палке захоплення автора науковими про блемамн. якими він не просто цікавиться, а якими він дійсно живе і якими змушує жити й нас.

Звичайно, у Владка було чимало попередників не лише «у мандрах на Венеру» «Нащадки скіфів» до псино! міри перегукуються з творами В. Обручова «Плутоній» I «Земля Саннікова». з романом Конан Дойда «Загублений світ», не кажучи вже про «Подорож до

центра Землі» Жюля Берна. В тексті повісті «Чудесний генератор» е пряме посилання на «їжу богів» Г Уелса, хоч. до речі, з погляду науковості англійський роман поступається перед твором В Владка. Читаючи книгу «Ідуть роботарі». мимоволі згадуєш «Бунт машин» О. Толстого чи «Рур» Карела Чапека Чи не свідчать иі співставлсиия про мзлооригінальиість творів В. Владка? Аж ніяк. Гете якось рекомендував письменникам братися за опрацювання сюжетів, уже використаних літературою. Вій сам так і вчинив у «Фіусті». Самобутність В. Владка полягає в тому, що всі його сюжетн звернені обличчям до сучасності Про що б він не писав — чи про мандри на інші планети, чи про світову війну («Аероторпеди повертають назад»), чи про роботів, створених капіталістами для боротьби проти робітркчого класу, які несподівано стали знаряддям у руках трудящих («Ідуть робот арі»), чи про індивідуаліста. котрий викликав на герць весь світ експлуататорів. не розуміючи, що тільки разом з трудящими масами вій може одержати перемогу («Сивий капітан»).— всі його твори пройняті глибоким радянським патріотизмом. пафосом віри в силу вільної радянської науки, яка не має Інших інтересів, крім щастя ірудяїцих.

Потрапивши в безодню світового простору, радянські астронавти иі на мить не забувають рідної землі і жадібно ловлять 11 голос по радіо

«Яке це шастя. яка радість слухати далекий голос рідної Радянської Країни! Батьківщино, дорога моя БатьківшнноІ Чи знаєш ти. як ми любимо тебе? Чи знаєш ти. якими міцними, енергійними, такими, що не бояться нічого і нікого, стали мн одразу, шойно почули твій турботливий голос?.. Твій голос — це значип.. шо ми знову разом я тобою, ми не відірвані від тебе, рід-на І Говори, говори ще далі, любий голос Землі! Говори, мн готові слухати без кінияі» («Аргонавти Всесвіту»),

Такі зворушливі слова записує у свій щоденник юна Галина Рижко. Ті ж почуття надихають Ті супутників — мудрого академіка Риндіна. заповзятого Ван Луна, енергійного і иевтомного Вадима Сокола.

Кілька років тому теоретики наукової фантастики твергклн. шо поетика цього жанру виключає можливість створення людських характерів, заглиблення в психологію героїв. Досип., якщо діють «маски», головне — в сюжеті, в пізнавальному матеріалі, але не в дійових особах Був час, коли і В. Владко підтримував таку помилкову думку,—це легко встановити, порівнявши ранню редакцію «Аргонавтів» з пізнішими переробками Згодом письменник засудив теорію «масок» і категорично від не! відмовився І персонажі «Аргонавтів». і герої роману* «Нащадки скіфів» — геолог Іван Семенович, археолог Дмитро Борисович, котрий до того захоплений своєю наукою, що не забуває про неї ■ небезпечні хвилини, і відважні Артем і Ліда в «Сивому капітані»,— все це люди, добре нам відомі з нашої дійсності. хоч вони змальовані в умовах «третьої дійсності» — дійсності завтрашнього дня

В. Владка. як уже було сказано, захоплюють питання технічного прогресу. Та він знає, що техніка — дв''ь січиа зброя. У романі «Аероторпеди повертають назад» яскраво показано сутичку двох технік.

«Одна, шо сподівалася дістати перемогу, базуючись лише на машинах. Якнайменше людей, бо кожна людина може зрадити, може піддатися більшовицькій агітації. Якнайменше людей — якнайбільше певності в машині— таке гасло першої техніки.

І друга техніка, поєднана з живою людиною, сполучена 3 непереборною СНЛОЮ біЙЦІВ. ЯКІ 9НДЛИ. шо вони йдуть дати відсіч лютим ворогам, яких треба знищити, щоб потому повернутись до своїх фабрик І заводів, радгоспів і колгоспів — вільно працювати, будувати.

жити в своїй трудовій країні. Дві техніки — техніка руйнації, техніка нападу будь-що-будь, гола техніка з пригніченою людиною, що їй заздалегідь не довіряють,— і друга техніка свідомих пролетарів, що кожс» з них певно знає шлях трудящого і бійня.

Друга техніка перемогла».

Такі деякі риси творчості Володимира Владка. Вона, поряд з творчістю інших письменииківфаитастів. зміцнює в нас віру в людський розум, а безмежну могутність людини Вона споаиюе нас гордістю за радянських людей, здатних на подвиги в найважчих умовах. Твори письменника вчать нас мріяти, зазирати у майбутнє і сприяти його наближенню. Вони подають нам в доступній формі, без сухого дидактизму І б« перевантаження фактичними даними, цінні пізнавальні відомості, пробуджують у нас бажання працювати над розширення»! свого кругозору.

А який простір для дальшої творчості відкрився перед письменником нині, в час небувалого прогресу науки і техніки! .Мас рацію В. Владко. який в одній газетній статті говорить: <... Проіснувавши тисячоліття, попільно створюючи основи науки І техніки, людство підійшло до початку великої науково-технічної революції. шо неминуче перетворить обличчя землі. Уже сьогодні людина володіє такими технічними засобами, які докорінно змінюють, до невпізнаиості перетворюють наші давні уявлення про час і простір.

Та це лише початок».

Володимир Владко уважно стежить за невтримними семимильними крохами науки і техніки. І можна бути певним, шо письменник створить ше чимало нових книг, не менш захоплюючих, ніж його попередні оповідання, повісті і романи.

Олександр Білецький

1961 року у передмові до науково-фантастичного роману «Аргонавти

Всесвіту» О.Білецький скаржився на відсутність в українському

літературознавстві теоретичних студій про літературну фантастику. За

півстоліття в Україні майже зник жанр наукової фантастики, але з’явилося

фентезі, побільшало літературознавчих досліджень немагістральних

«напрямків» літератури, зокрема дитячої, масової тощо. Утім, наукова

фантастика традиційно лишається на периферії літературознавчих

зацікавлень.

Твори В.Владка (1900–1974) незмінно викликали жвавий читацький

інтерес. Від читачів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник отримав

близько чотирьох тисяч листів [5, 13]. У Японії ця книга перевидавалась

шість разів. Його романи, повісті, оповідання не обходили увагою

літературні критики. Однак це були в основному публікації «з приводу»:

рецензії, передмови, післямови, ювілейні статті О.Бєляєва, М.Пивоварова,

О.Білецького, В.Бурбана, О.Яроменка. Творчості В.Владка присвячено

окремі сторінки монографій про наукову і ненаукову фантастику, зокрема

Н.Чорної. Успіх у масового, а отже, за визначенням, невибагливого читача

поєднувався із «зарозумілим» ставленням офіційного літературознавства.

Напевно, цим можна пояснити обмаль спеціальних статей і брак окремих

книг про видатного українського фантаста.

Щоб з’ясувати мотивацію наукових зацікавлень у романах В.Владка,

мусимо насамперед відповісти на питання про загальну концепцію

використання наукових відомостей у радянській фантастиці 30 – 50 –х рр.

ХХ ст. Неабияке значення, з нашого погляду, мають принципи, згідно з

якими письменник моделює образ ученого. Соціальний зміст роману

допомагає висвітлити суспільне значення постаті науковця. Означену тему

необхідно розкрити в єдності змісту і художньої форми, тобто поетикальних

засобів.

В.Владка називали «українським Жуль Верном». Як відомо, Жуль Верн

створив науково-фантастичний роман задля популяризації наукових

досягнень. Натомість Г.Уеллс підпорядкував наукові елементи суто

художнім завданням, розв’язанню людинознавчих проблем. Науково-

фантастичний роман у ХХ ст. розвивався головним чином у річищі,

прокладеному Г.Уеллсом. Проте в радянській фантастиці до другої половини

50-х рр. домінував погляд, згідно з яким фантастика мусить ілюструвати

реалізацію виробничих, науково-технічних ідей у найближчому

майбутньому. 1936 року влада наказали знищити увесь тираж

антифашистського роману В.Владка «Аероторпеди повертають на захід», бо

саме тоді готували підписання договору з «братською» Німеччиною.

Науково-фантастична література розглядалася таким чином як субмистецтво.

Роман «Аргонавти Всесвіту» у першому виданні 1935 р. виконано саме за

цими канонами. Навіть 1966 р. В.Владко перебував у полоні цієї ідеології,

коли твердив у статті «Філософія фантастики»: «…Я ніколи не захоплювався

так званою далекою фантастикою, не писав, і не писатиму творів, дія яких

відбувається десь через тисячу чи п’ять тисяч років» [4, 28]. «Далека

фантастика», вважав письменник, «не може бути ні переконливою, ні хоч

якоюсь мірою науково обґрунтованою: в кращому разі я сприйму її як

утопічний твір і віддам належне умоглядним розрахункам автора.

Хвилювання й емоції читачеві така книга не принесе» [4, 29]. О.Білецький

волів бачити у націленості на сучасність самобутність В.Владка, пов’язував її

зі світоглядом митця, можливо, також з особливостями його вдачі, природою

таланту: «… всі його твори пройняті глибоким радянським патріотизмом,

пафосом віри в силу вільної радянської науки, яка не має інших інтересів,

крім щастя трудящих» [2, 222].

Таким чином радянська наука переймалась насамперед найближчими

науково-технічними завданнями чи ідеологічно обґрунтовувала радянський

лад. Критерієм науковості і стимулом наукової діяльності була радянська

практика. Однак існувало усвідомлення необхідності розвитку

фундаментальних студій, і способи зв’язку теорії з практикою неодноразово

зазнавали переосмислення, особливо у післясталінські часи. У романі

Н.Рибака про фізиків-атомників «Час сподівань і звершень» йшлося про

конфлікт між керівником атомного проекту Максимом Нерчиним і віце-

президентом Академії наук, консерватором у питаннях довгострокових

наукових досліджень з невизначеною перспективою. У романах і повістях

В.Владка наукові пошуки умотивовані, згідно з марксистською доктриною,

переважно потребами економіки, хоча, завдяки відповідальному ставленню

до роботи і природному обдаруванню, всупереч обмеженому погляду на

завдання наукової фантастики, письменник не втратив ні на польоті фантазії,

ні на ґрунтовності викладу. Згідно з власним визнанням В.Владка, щоб

написати «Аргонавтів Всесвіту», йому довелось за кілька років перечитати

цілу шафу книжок з космонавтики, фізики, хімії, біології, палеонтології,

палеоботаніки тощо [7, 20]. Після появи роману прозаїка критикували за

химерну, як тоді здавалось, ідею про енергетичний потенціал трансуранових

елементів. Пізніше з’ясувалось, що автор «Аргонавтів Всесвіту» мав рацію.

Письменник згадував, що під час праці над романом про подорож на

Венеру йому допомогли зокрема праці професора М.Риніна. Очевидно,

Владко мав на увазі знамениті тритомні (у дев’яти випусках) «Міжпланетні

сполучення» (1928 – 1932), книга, яку називали «космічною енциклопедією».

Микола Ринін створив першу в Росії аеродинамічну лабораторію (1909) і

організував факультет повітряних сполучень (1920), сам літав на дирижаблі,

літаку, повітряній кулі, встановив кілька рекордів. Його ім’ям названо кратер

на зворотному боці Місяця. Ринін був невтомним колекціонером відомостей

про дослідження міжпланетних подорожей, письменником-популяризатором

космічних польотів, автором повісті «В повітряному океані» (1924).

Професор усвідомлював величезну роль художньої літератури, фантазії у

справі «завоювання неба». У «Міжпланетних сполученнях» він проаналізував

проекти космічних кораблів багатьох письменників-фантастів.

М.Ринін (1877–1942) міг бути прототипом одного з головних героїв

роману «Аргонавти Всесвіту» академіка Миколи Риндіна. Оскільки В.Владко

став відомим у 20-х рр. насамперед як театральний критик, а по війні якийсь

час очолював український Головрепертком, то цілком можливо, що прізвище

вченого у галузі космонавтики він «виправив», тримаючи на думці відомого

театрального художника В.Риндіна (1902 – 1974).

Згадка про М.Риніна важлива ще й з іншого погляду. У романах

українського фантаста теорія і практика науки міцно пов’язані. Улюблені

герої прозаїка не могли бути кабінетними вченими. Вони є активними

учасниками подій, навіть коли участь не відповідна ні їхньому статусу, ні

віку. Серед космонавтів не зустрінеш академіків, до того ж у поважному віці,

як-от в «Аргонавтах Всесвіту». У романі «Сивий Капітан» Ернан Раміро

особисто здійснює керування своїм диво-автомобілем. «Люцифер»  не

тільки його інженерний винахід, це друге «я», ніби еманація єства

конструктора. Через те Раміро і гине одночасно з своїм кораблем. Очевидно,

В.Владка приваблювали науковці з гострим, особистісним ставленням до

наукових завдань, у яких теорія не розходилась з ділом, особисте з

громадським. Таким був М.Ринін, вчений і пілот. Таким змальовано

археолога Дмитра Борисовича («Нащадки скіфів»), котрий не забуває про

науку навіть у найнебезпечніші хвилини. Назвемо це внутрішнє начало

науковця фаустівським,

адже «Спочатку було діло» – так ґетевський Фауст

переклав знаменитий вірш з Євангелія від Івана.

Загалом кажучи, ідеальний образ вченого В.Владко «ліпить», згідно з

рецептом «батька НФ», тому що «центральний герой творів Жуля Верна –

учений, мандрівник, вчений-винахідник – це людина, до кінця віддана одній

справі, вся її душевна енергія, всі сили зосереджені на боротьбі з суто

зовнішніми труднощами і перешкодами на шляху до бажаної мети, і він

досягає її без страху і душевних вагань, озброєний вірою в свою правоту, у

всепереможну могутність наукових знань» [6, 27].

Однак образ вченого у творах В.Владка далекий від однотипності.

Традиція Г.Уеллса розробляти людинознавчі проблеми у науковій

фантастиці особливо позначилась на романах, повістях, оповіданнях

українського письменника, де він розповідає про обставини життя і праці

науковця у буржуазному середовищі, як-от у повісті «Фіолетова загибель»,

романі «Сивий Капітан». Над цими творами Владко працював наприкінці 50

– на початку 60-х рр., і проблеми морального вибору, переродження

крайнього індивідуалізму в диктатуру, відповідальності за використання

наукових здобутків, які порушував автор в атмосфері «хрущовської відлиги»

могли сприйматися як відгомін сталінізму.

Водночас ґенезу постатей науковців у романах «Аргонавти Всесвіту» і

«Сивий Капітан» можна вбачати у духовній спадщині ХІХ ст., у впливах

романтичної та реалістичної традицій. До початку Просвітництва і пізніше в

епоху романтизму, як зазначав Ю.Кагарлицький [6, 172], постать натураліста,

математика, була овіяна чарами таємничості. Науковців підозрювали у

знайомстві з чорною магією. Саме тоді народжувався стереотип науковця і

злого генія в одній особі. Саме такими постають окремі герої М.Шеллі,

Н.Готорна, Е.По. Але реалізм схильний був трактувати науковців у більш

земному, навіть побутовому плані. «Однак тільки-но, – твердить Н.Чорна, –

почала прояснятися та справді фатальна роль, яку може відіграти наука в

історії людства або яку могли примусити її відігравати, образ ученого,

в першу чергу в творчості Уеллса, знову забарвлюється в похмурі романтичні

кольори…» [6, 172]. Таким чином, «аргонавти всесвіту», академік Риндін,

професор Ван Лун, геолог Вадим Сокіл, більше належать до героїв жуль-

вернівського типу, хоча й модернізовані завдяки тіснішому зв’язку з

практикою, а Сивий Капітан – яскравий представник «родини» уеллсівських

персонажів, на зразок доктора Моро чи людини-невидимки. Про це говорить

назва автомобіля-амфібії «Люцифер», помста за дружину і сина як головний

мотив війни Раміро проти фалангістів, невиправдана іноді жорстокість,

авторитарний стиль керівництва. Цікаво, що в романі Г.Уеллса «Їжа богів»

бачимо також застосування того самого принципу гіпертрофії стосовно

фантастичних тварин, наприклад, гігантські пацюки, що й у романі В.Владка

про політ на Венеру.

Один з перших рецензентів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник-

фантаст О.Бєляєв ставив на карб авторові збідненість особистого життя

персонажів, використання жанрових кліше, адже роман самого Бєляєва про

подорож на Венеру «Стрибок в ніщо», за словами М.Риніна, посідав 701

місце у ряді творів про міжпланетні подорожі. Скажімо, одним з таких кліше

є мотив «зайця», тобто непередбачуваного учасника мандрівки, що потрапляє

на корабель таємно. Рецензент висловився про це згідно з духом свого

суворого часу, забуваючи про умовні рамки науково-фантастичного роману:

«Заєць» не тільки недисциплінована людина, але й злочинець, якщо брати

серйозно ті наслідки, до яких може призвести поява «зайця» в ракеті або

підземному, підводному снаряді… А поміж тим цей дезорганізатор в романах

підноситься до рангу героя, ідеалізується, наділяється всілякими перевагами,

і виходить так, що без «зайця» люди не справились би з роботою, навіть

загинули б» [1, 54]. У наступних виданнях роману четвертим астронавтом

стала юна студентка Галя Рижко, і таким чином автор додатково умотивував

появу «зайця» художньо. У ставленні до неї виявляються найкращі риси

науковців як батька, друга, коханого. Таким чином у членів екіпажу

«з’являється» особисте життя. Закиди О.Бєляєва не стосується безпосередньо автора.

Він шукає причини вад роману у жанровому автоматизмі,

обмеженості редакторів, недосвідченості прозаїка, обминаючи, ясна річ,

головну причину: нав’язувану на той час письменникам знеособлену

пропагандистську манеру викладу.

Екіпаж міжпланетного корабля «Венера-1» монолітний професійно,

проте різноманітний на вдачу: мудрий Риндін, палкий Вадим Сокіл, мужній

Ван Лун. І все-таки набагато важливіше те, що їх суто по-людськи об’єднує:

світогляд, віра в комуністичний ідеал. З цього погляду, навіть наукові

інтереси виглядають вторинними. Якщо у романах П.Загребельного «Розгін»,

М.Амосова «Нотатки з майбутнього» наукова організація життя тотожна

комуністичній ідеології чи навіть стоїть над нею, то В.Владко явно вважав

наукову діяльність підрядною, щодо соціальних завдань. Дванадцятий розділ

другої частини роману «Аргонавти Всесвіту» вирізняється майстерно

вплетеною наскрізною деталлю червоного прапора на високій скелі.

Тримаючи курс на той прапор, Ван Лун, що заблукав у первісних хащах

Венери, подолав усі небезпеки і вернувся до друзів. Тому радіозв’язок з

рідною планетою служить рятівним колом для усіх астронавтів, як і червоний

прапор для китайського професора. Тому-то Сивий Капітан зазнав поразки,

бо знехтував законами класової боротьби: «Розум нагадував, що існують

незалежні від романтичних почуттів закони класової боротьби. І ті закони

стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, ніколи не

можуть досягти вирішальних успіхів у боротьбі з цілим державним ладом.

Закони класової боротьби доводять, що тільки великі маси трудящих, тільки

організований народ може здійснити революцію…» [3, 157]. Виходить, наука

може далеко не все. Теорію прогресизму модифіковано з поправкою на

ідеологію, яку наука мусить обслуговувати.

У дванадцятому розділі першої частини «Аргонавтів…» знаходимо

цікавий зразок металітератури, коли персонажі обговорюють мотивацію

міжпланетних мандрівок героїв науково-фантастичних романів Жуль Верна,

Г. Уеллса та інших класиків. І тоді дізнаємось, що «коли судити за цими романами,

то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися

випадково, без всякої потреби» [3, 469]. Класики, виявляється, не розуміли,

що потреби наукової діяльності, зумовлені розвитком суспільства. Вони теж,

певно, не знали законів класової боротьби. Адже «мрія може існувати в усякі

часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть

певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю» [3,

470]. Можливо, тому науково-фантастичні епопеї, на зразок «Туманності

Андромеди» І.Єфремова, здавались українському письменникові відірваними

від реального кипучого життя і він пророкував таким книгам творчу поразку,

таку ж неминучу, як одинакові Раміро. Однак річ у тому, що не тільки «буття

формує свідомість». Тому романи В.Владка виграють завдяки пригодницькій

канві і програють через слабкість духовно-інтелектуального змісту. Чиста

наука поза політикою і насущними потребами сучасників уявлялась

письменникові чимось на зразок алхімії.

Повість В.Владка «Фіолетова загибель» розповідає про те, як

американський дослідник Джеймс Марчі знайшов у щілині метеорита

мікроби, що розчиняють усе живе. Після загибелі Марчі, який прагнув

використати відкриття на добро, його друг Клайд Тальбот, щоб не

нашкодити людям викинув метеорит у річку, таким чином навіки поховавши

таємницю властивостей цієї плісняви. Герої Владка оцінюють наукову істину

з погляду етичного і соціального. Сама по собі вона мало що варта.

Додатковим джерелом вивчення мотивації наукової діяльності у

художніх творах можуть служити зображально-виражальні засоби,

особливості поетики романів В.Владка. У цьому випадку з особливою

переконливістю актуалізується принцип єдності форми і змісту. Йдеться

насамперед про зміщення точки фокалізації наратора у ході розповіді/оповіді

з наступним «переформатуванням» часу і простору. Наприклад, у романі

«Аргонавти Всесвіту» окремі розділи викладено у формі щоденника Галі

Рижко. У романі «Сивий Капітан» вододілом між розділами є не стільки

вузлові моменти дії, скільки «перемикання» точки зору на перебіг подій,

причому події у наступному розділі (наприклад між п’ятим і шостим)

продовжуються не з того моменту, який полишив читач у попередній

частині, а трохи заздалегідь, з погляду іншого персонажа. Таким чином

структурні частини зовнішньої композиції не стикуються, а

взаємонакладаються, їх ніби склеєно краями з виходом на «чужу територію».

На межі розділів епізоди висвітлено з різних точок зору, і тому вони творять

стереоскопічний ефект. Однак, Владко не написав поліфонічного роману.

Голоси персонажів увиразнюють і доповнюють мозаїчну картину реальності,

але ідеологічно вони далеко не рівноправні. Суб’єктивація викладу не

відміняє об’єктивної реальності. Напрямок, яким треба прямувати до

абсолютної істини, так само, як і сітку ціннісних координат для вчинків

героя, вже визначено.

Згідно з епістемологією Арістотеля, основу речей складають матерія,

форма, причина, мета. Наука Нового часу, тобто технологічна наука,

відмінила знання мети у процесі пізнання природи речей. Телеологією

пізнання стала ідея прогресу, благополуччя, комфорту. Антропоцентрична і

охлоцентрична ідея загального блага поглинула автономні голоси

«маленьких правд», перспективи альтернативних цілей. Астронавти «Венери-

1» не думають про моральне право використовувати на користь землян

ресурси іншої планети, втручатися у перебіг еволюції її флори і фауни. Отже,

благородна мета на користь усього людства виправдовує засоби. Без жодних

докорів сумління, щоправда, з метою самозахисту, мандрівники знищують

потвор на Венері. З другого боку, справедлива війна Сивого Капітана проти

режиму каудильйо Фернандеса, зійшовши на індивідуалістські манівці,

вироджується до рівня мстивих терористичних вилазок. Індивідуальність

цінується тою мірою, якою вона служить загальній справі.

Друга особливість романів В.Владка, пов’язана з порушеною

проблематикою, – це перипетії, що спочатку загрожують життю героя, а

потім обертаються йому на благо. Зайвий член екіпажу спричинив

відхилення у траєкторії польоту ракетоплана, але згодом не раз допоміг у критичних ситуаціях.

Галя Рижко ледве не загинула, потрапивши в печеру до

венеріанської потвори, але там-таки знайшла рідкісний хімічний елемент

інфрарадій. Вибухи атомітних гранат, які були використані проти гігантської

сколопендри, розбили скелю над астропланом і допомогли знайти поклади

ультразолота. Гігантська комаха схопила Ван Луна і понесла за десятки

кілометрів від станції, проте саме ця пригода дала йому змогу краще вивчити

місцевість, спрямувати воду у старе річище і визволити літальний апарат,

затиснутий у скелях. Виходить, як у російському прислів’ї, «нет худа без

добра». Найнебезпечніший шлях – найкоротший. Порятунок криється там, де

небезпека. Теолог сказав би, що у цьому випадку всесвіт являє свою

серцевинну благість. Однак в українського фантаста такий сюжетний

поворот радше свідчить про винахідливість і силу людського розуму. Його

персонажі не бояться ризикувати, жертвувати собою, бо вірять у кінцеву

перемогу людини над усіма темними силами природи.

Мотивація наукового пошуку героїв В.Владка зумовлена, найперше,

настановою радянської фантастики 30 – 50-х рр. зображувати найближче

майбутнє і ставити перед науковцями практичні завдання. У романах цього

письменника маємо справу з некабінетними вченими, котрі особисто беруть

активну участь у практичному втіленні теоретичних напрацювань. Мета їхніх

досліджень є передовсім соціальною, утилітарною: якомога більше щастя

якомога більшій кількості людей. Художні засоби, зокрема зміщення точки

зору на межі структурних частин тексту, перипетії сюжету, також

«працюють» на висвітлення ідеї про зв’язок науки з насущними потребами

людей.

На перший погляд, науково-фантастичні романи В.Владка цілковито

підпорядковано радянській ідеології. Однак діахронічний погляд на

проблему відкриває ширший горизонт. Наука Нового часу прагне реалізувати

соціальний проект. Її мету, її методи формують потреби мас і техніка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляев А. Аргонавты Вселенной / А. Беляев // Детская литература. —

1939. — №5. — С. 51—55.

2. Білецький О. Зібрання праць : у 5 т. / О. Білецький — К. : Наук. думка,

1965—1966. — Т. 3. — 1966. — 507 с.

3. Владко В. Аргонавти Всесвіту. Сивий Капітан : Романи / В. Владко. — К. :

Веселка, 1990. — 687 с.

4. Владко В. Філософія фантастики / В. Владко // Радянське

літературознавство. — 1966. — №8. — С. 23—36.

5. Пивоваров М. Втілення людської мрії / М. Пивоваров // В. Владко. Твори :

в 5 т. — К. : Молодь, 1970—1971. — Т. 1. — 1970. — С. 5—19.

6. Черная Н. И. В мире мечты и предвидения. Научная фантастика, ее

проблемы и художественные возможности / Н. И. Черная. — К. : Наук.

думка, 1972. — 227 с.

7. Яроменок О. Той, що небо підпирає / О. Яроменок // Наука — Фантастика.

— 1991. — №1. — С. 20—21.