Григорий Леонидович Лужницкий (1903-1990).
Псевдоніми: Меріям, Богуслав Полянич, Павло Корнич, Л. Нигрицький, Нікі Грегор, Семен Ордівський, Р. Жданич та інші. Ними він намагався відволікти увагу цензорів.
В 1922 р. став засновником і членом Товариства українських католицьких письменників «Логос» та членом видавництва цієї ж назви і самостійним видавцем бібліотеки зі світової літератури під назвою «Меріяма».
Він — автор понад 500 художніх, наукових і науково-популярних праць, низки публіцистичних творів, оглядів, нарисів, рецензій. Відомі його численні псевдоніми: Мар-н, Марусин, Меріям, Б.Полянич, П.Корнич, Семен Ордівський, Нікі Ґреґор, Р.Жданич, Р.Сенечільський та інші.
ПОЛЯНИЧ Б.
Украинский журналист, прозаик, драматург Григор Леонид (Мериям) ЛУЖНИЦЬКИЙ (наст. имя) (1903, Львов – 1990, Филадельфия) – сын священника. Учился в гимназии и самостоятельно, в Украинском тайном университете. С 1922 года – в Граце и Праге, в 1926 году защитил диссертацию. Был редактором журнала, работал в АН. Во Львове с 1942 года возглавлял Союз украинских писателей, в 1944-м ушёл на Запад, с 1949 года жил в США. В 1959-1965 годах был профессором в Пенсильванском университете. Автор прозы, пьес, критических работ, среди нескольких его приключенческих повестей есть «шпигуньска повiсть» «О-313» (1950), в которой шпионы охотятся за «лучами смерти»… Под псевдонимом "Р.Сенечiльский" опубликовал во Львове в 1928 году книжку "Марево вiйни" — псевдорецензию на книгу вымышленного автора о войне 1975 года... (vokula).
БАГРЯНИЙ ХРЕСТ
Як намагання оновити українську літературу можна класифікувати детективні твори Григора Лужницького. Його історичні повісті презентували жанр пригодницької літератури. Сам автор називав їх сенсаційними, або кримінальними, тепер вони перевидаються з підзаголовком “український детектив”. З цього приводу критики зауважували: “...Полянич написав цілу низку сенсаційних повістей різноманітної тематики..., впровадив в українську літературу жанр так званої кримінальної повісти” [232; 25], а деякі з них дотримувалися думки, що письменник “започаткував жанр пригодницької повісті” [47; 176]. Такий різнобій пов’язаний із жанровою невизначеністю. Василь Лесин, Олександр Пулинець, Лідія Мошенська вважають детектив видом пригодницької літератури. Микола Славинський, Вадим Назаренко стверджують, що це два окремі жанри, а серед детективів виділяють воєнний, політичний, сатиричний та історичний [див. 253; 97-98].
Сам же Григор Лужницький зазначав “...все, що в цій ділянці маємо, – це або незґрабні спроби-дебюти, або репортажі з реального життя”, а детективна література, в значній мірі, залежить від “розумової конструкції”, яка може бути кримінальною, фантастичною, сенсаційною [213; 3, 7]. Добре обізнаний зі світовою літературою, письменник послуговувався різними видами так званого “конструювання”, вважаючи, що детектив нероздільно пов’язаний з пригодницькими та авантюрними ходами. Часові реалії повістей “складаються із суми безконечно невизначеної кількості відтинків, об’єднаних авантюрними “зачепленнями”, пульсаторами: “раптом”, “несподівано”, “якраз”, “потім” [3; 164]. Усі ці часові інтервали пов’язані з випадком (“випадковими одночасностями і випадковими різночасностями” – за Михайлом Бахтіним). Герої, що вступили в такий час, стають людьми інциденту. Відтак з’являється притаманний їм авантюрний простір. Найчастіше він пов’язаний із зустрічами та передбачуваними подіями (втеча, переслідування).
У той час коли детектив розвивався у двох напрямках (перший – романтично-сенсаційний із містифікацією ситуацій, другий – класично-інтелектуальний із підвищеним розумовим началом), Григору Лужницькому притаманне поєднання різних елементів – “ідеаліста-візіонера з моментом містерії та детектива кримінальних злочинів із залізною логікою” [252; 257]. Митець “добре знав літературні процеси і скористався досвідом основоположників кримінальної повісті Едгара Еллана По, який “вніс у цей жанр елементи містерії і жаху”, Артура Конан Дойля, Фенімора Купера, Уільяма Коллінза, Агати Крісті; таким чином, базуючись на здобутках світової літератури, письменник вводить у твори “різнорідність розслідувальних методів” [252; 256, 257].
Водночас Григор Лужницький закликав облишити “формальні шаблони” і захоплювався Честертоном, який “зумів поставити проблематику сенсаційности й криміналістики в повісті на високий рівень метафізично-естетичного підходу в християнському дусі” [213; 5].
Елемент містицизму характерний і для повістей Григора Лужницького. Звернення до минулого, предків, традицій у них часто базується на національній містиці. Письменник висвітлював визвольну боротьбу українців часів козацтва, підпільний рух у Галичині після Першої світової війни. З цього приводу письменник зауважував: “...всякі екзотичні теми сенсаційности й криміналістики, перейнятої з англійського, французького чи навіть німецького роману, – не мають на нашому ґрунті умовин для розвитку. Зате українська нація розпоряджає іншим, ближчим джерелом сенсаційности й романтики. Джерелом, що добре знане лише недержавним народам”, адже їх історія здебільшого сповнена елементами сенсаційності (детективності), а це переноситься у твори відповідної тематики [213; 7].
Григор Лужницький щедро послуговувався як історичними фактами, так і художньою вигадкою. Беручи до уваги поділ історичних творів Стефанією Андрусів на художньо-історичні, історико-художні, художньо-документальні (в основі поділу співвідношення достовірних даних і вигадки, більшість повістей Лужницького відносимо до історико-художніх (увага зосереджена на художності, домислі). Домисел письменника виявляється у посиленні чи послабленні окремих рис характеру історичних персонажів. Письменник “перший пробує дати українському загалові історичну сенсаційну повість, основану на українській історії, повість про змагання цих українців, яких ім’я присипав попіл забуття” [196; 4]. Намагаючись відвернути пильність цензорів, виступав під псевдонімами Богуслав Полянич, Семен Ордівський, Павло Корнич, Р.Жданич.
Серед детективних творів Григора Лужницького окрему групу становлять кримінальні або шпигунські повісті – “Перша ніч”, “Товариші усміху”, “Кімната з одним входом”, “Стріл уночі”, “0-313”, “Генерал W”, написані письменником під псевдонімом Б.Полянич. Лужницького захоплювали події визвольної боротьби, у якій він сам брав участь.
Перші чотири повісті творять “один цикл з ідентичними чи спорідненими головними героями”, – зауважує Наталія Пазуняк [203; 258]. Єдність повістей “Перша ніч”, “Товариші усміху” відзначав сам автор, а видавництво під час друкування першого твору вказувало: “Того ж автора друкується: “Товариші усміху” – дальші пригоди героїв “Першої ночі” [211; 18]. Ці твори перекладені на хорватську мову. З цього приводу Леонід Рудницький писав: “Полянич був першим українським автором по Шевченкові, твори якого перекладено на хорватську мову” [232; 25].
Повість “Стріл уночі” пов’язана з попередніми творами тематично, героями, проте не є їх сюжетним продовженням. Об’єднуючим фактором стала визвольна боротьба українського народу, хоча Григор Лужницький часто переносив дію на території інших держав. Це викликано тогочасною політичною ситуацією та цензурою, що не дозволяла “публікувати твори, які виявляли б негативні сторони окупанта, тож на загальному тлі (щодо місця й причиновості дії та її фактичних наслідків) лише прізвища персонажів протилежних груп вказують на їх етнічне походження” [203; 258].
Підпільна організація постає в уяві читача своєрідною державою в державі, де свій уклад, норми поведінки. Хоча діяльність спілки ще не досягла поставлених цілей, налаштованість автора оптимістична: на наше місце “прийде другий, третій, десятий… І врешті на наших кістках стане великий будинок” [213; 121]. Відтак підпільники зображені добрими будівничими (відчутні біблійні асоціації), держава осмислюється як власний дім, автентичний простір, який вони відстоюють. У повісті “Стріл уночі” Григор Лужницький показує діючий державний устрій на прикладі обшуку помешкання одного з героїв – професора Салятіча: “Поліціянти переглядали його приватне житло, поліційні агенти перечитували його листи, нишпорили у шафі його жінки, передирали подушки в його ліжках, заглядали до найбільш тайних скриток його світу, світу, про який він дбав, який сотворив, якого був батьком і опікуном.
Його дім став публічним домом…” [213; 37].
Письменник зумів показати переживання індивіда, пов’язані з втратою власного хронотопу (внутрішній простір дому – внутрішній простір душі). Отже, боротьба за державність тісно споріднена з відстоюванням прав особистості. Оскільки діяти персонажам доводиться таємно, то читач не може їх ідентифікувати. У повістях “Перша ніч” та “Товариші усміху” такими “загадковими” героями є професор археології Василь Слуцький, його дружина Ліда, Роман Модрич, Ґліва-Рецкі. Професор, удаючи з себе далеку від політики людину, відвертає увагу поліції і очолює підпільну організацію. Про його конспірацію не здогадується навіть дружина, яка ненавидить свого чоловіка і таємно закохана в загадкового, діяльного керівника підпілля: “Вона уявляла собі його сильного, високого, стрункого мужчину, повного запалу й енергії, завжди молодого, незрівнянного. І тут мимоволі приходила їй на думку розлізла стать її мужа із вічно заспаними очима, закопаного в свої горшки, ушка, урни й тим подібні речі. В тамтого десь в очах грає посвята для ідеї, а в того розхристаний сміх на лиці…” [215, 1928. – Ч. 7-8. – С. ].
Потрапивши у вир політичного життя, зайнявши активну позицію, жінка стала щасливою. Стефанія Андрусів відзначала, що в західноукраїнському дискурсі початку ХХ століття зберігався ідеал жінки-діяча, що допомагає чоловікові [3; 167].
Автор помістив героїв у світ, в якому вони не можуть виявити своє правдиве обличчя. Прикладом служить професор. Письменник зумів показати протилежні “характери” героя і несподівано для читача об’єднати їх. А у повісті “Товариші усміху” сказано, що “…розвідникові не вільно жити тільки одним життям” [214; 69]. Відтак реципієнт усвідомлює, що одна з постатей Василя Слуцького – це маска, яку його змусило одягти суспільство. Структура образів Григора Лужницького породжена двокомпонентністю будови: поєднання чуттєвого образу та ідеї. Саме тому письменник часто вводить у повісті любовні сюжетні лінії, які здебільшого другорядні, проте цікаві та інтригуючі. Їх суть не в романтичних освідченнях, а у вчинках: у повісті “Кімната з одним виходом” у хвилину смертельної загрози панна Неллі гине від ворожої кулі, закриваючи собою Мондрича, який тільки в той момент зрозумів силу почуттів дівчини. Відтак для творів Григора Лужницького характерним є не тільки таємничість подій, а й почуттів. Дехто з дослідників вважає таку сюжетну насиченість дещо важкою, інші відзначають, що “очищення” сюжету від зайвих подій знизило б напругу, характерну для творів такого жанру. адже циклом шпигунських повістей Григор Лужницький намагався передати атмосферу державницьких змагань.
Саме за таким принципом поділяються герої: ті, хто прагне волі та бореться за життя, й ті, якими керує жадоба влади. Григор Лужницький вважав, що роль керівника у державі повинна виконувати інтелігенція. Саме вона має взяти на себе тягар побудови держави. Такими зображені підпільники: “Підпольна організація, на чолі якої стоїть цей просто, – дозвольте вжити цього слова, – несамовитий шеф, – це організація не лише інтелігентних людей, здисциплінованих, вироблених, метких і рішучих…” [214; 32]. Григор Лужницький наділяє підпільників найкращими рисами. Вони не просто відважні борці, а особистості, здатні на високі почуття, самопожертву. Науковці стверджують, що процес формування нації пов’язаний з героїчними, жертвенними вчинками певних груп людей.
Письменник показує читачеві причини виникнення підпільних організацій, принцип налагодження їх роботи. Їх дії – це не агресія, а самооборона, вони не злочинці, а герої, без яких народ втратив би культурні та національні цінності: “У вас так завжди, література, мистецтво, наука мусить стояти поза нацією і поза її горизонтом. А тим часом, на суті, воно мається інакше…” [215, 1928. – Ч. . – C. ]. Діяльність підпільних організацій автор окреслює як підготовку основи для творення власної держави, про яку принаймні підсвідомо мріє кожен представник поневоленого народу.
У такий спосіб постаті керівників визвольних змагань набувають ознак харизматичності, що сприяє об’єднанню мас навколо цих лідерів. Спільна дія допомагає успішно проводити операції, на перший погляд, неможливі. І читач навіть зразу не вірить у спроможність їх реалізації: у повістях “Перша ніч” і “Товариші усміху” підпільна організація зуміла викрасти таємні документи, здійснила вибух в архіві, вирядила своїх членів у ряди поліції. Григор Лужницький вказує на абсурдність тогочасної системи, суб’єктом підозр якої міг стати кожен. Читач вловлює авторську позицію, хоча письменник залишається “поза твором”. Наталія Пазуняк зауважила, що Григор Лужницький “уміє змалювати атмосферу боротьби без зайвих епітетів, про все говорить дія й герої” [203; 258]. При цьому дія прирівнюється до трагедійної, а її оксюморонним символом виступає лагідна усмішка – шифр підпільної організації, винесений у заголовок повісті. Трагічність – одна з форм емоційного охоплення і художнього освоєння життєвих протиріч, а вони породжують все нові інтриги та колізії.
Твори написані Григором Лужницьким привертали увагу цензури: наклад однієї з повістей – “Стріл уночі” – був знищений разом із рукописом. Це було пов’язано з тим, що герої твору мали реальних прототипів, які брали активну участь у політичному житті Галичини 20-х років минулого століття. Леонід Рудницький відзначав, що “Стріл уночі” – це, за німецьким терміном, “шлюссельроман”, тобто повість, в якій зображені реальні події [див. 231; 9]. Незважаючи на те що місцем дії є вигадане письменником хорватське місто Башти, Григор Лужницький розповідає про життя Львова. Критики зауважують, що навіть голярня, де зустрічалися підпільники, – “справді існувала у Львові…, канали, якими революціонери переходять з одної частини міста до другої, – це канали закритої річки Полтви, а неофіційний часопис підпільної організації “Час” – це відомий “Новий час”, де друкувалися твори Б.Полянича” [там само].
Цензура розгледіла у сюжеті твору про хорватське підпілля реальні події, пов’язані зі зрадою одного з членів УВО – Романа Барановського, який перейшов на службу до польської поліції. Леонід Рудницький переконаний, що “читачеві, ознайомленому із змаганням УВО, не буде важко розпізнати між героями повісті “Стріл уночі” таких визнаних політичних діячів того часу, як сотник Іван Рудницький, о.Леонтій Куницький, д-р Степан Шухевич, Толя Бромфан (псевдо) й інших. Рівно ж автентичними є урядовці режиму. В постаті комісара Кремера пізнаємо підкомісара польської поліції у Львові Ю.Чеховського, прокурор нагадує відомого прокурора Ґіртлєра…” [232; 27]. А обізнаність із тогочасними подіями сприяє глибшій інтерпретації текстів, бо за таких умов відбувається “злиття” горизонтів сприйняття (за рецептивною критикою). Сюжет повісті “Стріл уночі” пов’язаний із пошуком зрадника у підпільній організації: “Детектив та пригодницька література постійно запозичують, окрім здобутків психологічної прози, прийоми документального жанру. Слід підкреслити, що особливо багато детективних творів ґрунтується на архівних матеріалах, свідченнях очевидців.
Членів таємної “сімки” Григор Лужницький традиційно показує інтелігентами, адже тільки освічена людина здатна осмислити політичні процеси, що відбуваються у суспільстві. Саме такими зображені син та донька професора Салятіча. Проте держава, якій простіше керувати несвідомою масою, відкидає їхні прагнення і ставить на них тавро політичних злочинців: “Політики гірші за злодіїв, бо воно (політики. – Н. В.) й вмирати не боїться і вбити (людину. – Н. В.) в нього не гріх” [213; 11]. Письменник часто творить асоціативні ланцюжки, які вказують на ставлення до того чи іншого героя: постать донощика навіть у надкомісара поліції Вукіча викликає відразу, на це вказує образ гадини, своєрідного біблійного Юди. Герой перетворився на корисливого плазуна. Основними характеристиками змії названо холоднокровність, отруйність, підступність, здатність поглинути жертву, більшу за себе.
Роздвоєність язика вказує на лицемірство, обман. Християнська традиція представляє змія як ворога всього людства, ідентифікує його з сатаною, загибеллю.
Задумуючись над проблемою життя і смерті, яка тісно пов’язана з діяльністю підпілля, на перше місце письменник ставить заповіді Божі. Він осмислює життя людини як найвищу цінність, небесний дар. А віра – це те, що змушує людину прислухатися до свого сумління. Комісар поліції визнає, що “добре бути віруючим. Знаєте, що віра – то неначе регулятор: що-небудь зробите, а знаєте, чи ви добре зробили, чи погано” [213; 82]. Держава, яка відкидає Божі заповіді, приречена на постійні війни. Члени підпільних організацій, за словами Петара, пояснюють свої вчинки необхідністю самозахисту: “…я є одним із цих, яким відбирають все: честь, вітчизну й життя. Я є одним із тих, що боронять других, які не знають, що їм грозить загибель. Я є одним із тих, яких ніхто не розуміє і яких всі бояться” [213; 53]. Намагаючись діяти згідно з Божими заповідями, Петар звертається за порадою до священика. Той визнає, що оборона власного життя не є гріхом. Проте символом душевного неспокою героя виступають очі розп’ятого Ісуса і довга дорога з хрестами, біля яких стояли навколішки батьки. У такий спосіб витворюється асоціативна композиція: розп’ята Україна, сини та дочки, які йдуть хресним шляхом історії, втрачені молоді життя, (самотні батьки – сім’я Салятіча, Юда Іскаріот – зрадник у рядах підпільної організації).
Отже, навіть у шпигунських повістях Григора Лужницького категорії релігійності, історизму та патріотизму нероздільні. Вони проявляються у характеротворенні: постаті окреслюються за допомогою вчинків, поведінки, спілкування, думок, почуттів, намірів. А за Михайлом Бахтіним, це і є центром особистості. Позитивні герої творів Григора Лужницького показані справжніми патріотами, які у своїх діях керуються християнськими нормами. Вони сповідують вищу мету не заради власної вигоди, а боронять свій край від чужинців. Саме тому такі люди відчувають внутрішнє задоволення, у той час як робота поліції викликає протилежні почуття навіть у її керівництва. Наприклад, у Кремера “на згадку про завтрішню працю дрож проходила йому по спині. З якими він людьми не говорив, і як він мусів говорити?! Часом його урядування було для нього мукою, якоюсь каторгою. Самі підозріння, злочини, вбивства, брехні й сльози винних і невинних”; у надкомісара Вукіча часто виникали відчуття, що він брудний: “Просто, знаєте, як то часом людина соромиться перед собою самим, що брудна, небрита…” [213; 79, 77]. Такі почуття психоаналітики пояснюють існуючими внутрішніми конфліктами: людина розуміє, що її вчинки не правильні, проте намагається придушити підсвідомі почуття.
Прояви підсвідомості автор пов’язує з елементами містики: в той день, коли на комісара Кремера вчинено замах, він третім закурив сигарету від одного сірника (а це погана прикмета), а на серці було легко і спокійно, “неначе недужому перед смертю”; зрадник “сімки” передбачав, що проти нього йде хтось сильніший – той, кого він не знає, проте відчуває його існування [213; 80]. Отож, доречно звернутися до символіки чисел: за твердженнями психологів, із числом сім пов’язані оптимальні розміри первинного колективу (це такий собі шестикутник із центром – керівником), творчі сили (сім днів творення світу), трійка “містить” у собі теперішнє, минуле й майбутнє [див. 311; 352]. Відтак підпільна “сімка” – оптимальне об’єднання з таємничими, прихованими завданнями.
Містичний елемент у Григора Лужницького невіддільний від загадки та “сенсації”, які лежать в основі детективних шпигунських творів. Саме тому несподіваною видається розв’язка. У повісті “Стріл уночі” вона набуває ознак містерійності (вчинено розправу над зрадником, який асоціюється з біблійним Юдою – учнем, що продав учителя). Запроданцем у повісті Григора Лужницького виявився шеф таємної “сімки” Волковіч.
Така розв’язка на початку твору видавалася неможливою, її відкидали самі герої. Розплата за зраду – це суд підпільної організації, він асоціюється з містерійним ритуалом: “Я, Гальковіч, довірочний сімки, число сім хорватської підпільної організації, присягаю, що говоритиму правду й тільки правду…”, “Присягаю, що присуд є справедливим, і ми вирішили його по правилам нашого гуртка та згідно з нашим сумлінням”, “Присягаю, що кожний з нас, хто б по волі чи по неволі зрадив тайну цього суду, винен буде смерти”, “І на знак присяги цілую оцю зброю” [213; 110, 115]. Життя підпільної організації залишається загадкою для суспільства. “Посвяченим” у її таємниці є тільки читач, який знає “усе” як про конспіративну “сімку”, так і про спецслужби.
Григор Лужницький витворив ідеал активно-творчого героя, який на противагу стихійній пропонує “ділову” концепцію побудови держави. В історичних сенсаційних повістях часто використовуються вербальні та іконічні (візуальні) знаки-коди як уособлення певної ідеї або загадки. Розгадування численних “шарад” рухає сюжетну дію, в основі якої трапляються найрізноманітніші “конструкції”: кримінальні, фантастичні, містичні. Тематика історичних повістей, як сенсаційних, так і кримінальних, об’єднана навколо однієї ідеї – боротьби за державність України. Тож не випадково Григора Лужницького називали історіософом, котрий бачить кожен епізод у контексті загального історичного процесу, а деякі твори сприймали як достовірні факти. Особливості художнього мислення письменника невіддільні від джерел авторської самосвідомості, світоглядних констант, в основі яких християнізм та патріотизм, що простежується в усій творчій спадщині автора.
(Наталія Вівчарик. Своєрідність національного дискурсу детективних повістей Г. Лужницького).
Художній історизм автора також невіддільний від світоглядних переконань, що розвивалися під впливом літераторів консервативно-християнського напряму. Письменник відмовився від хлопоманії” у зображенні історичних постатей, возвеличування народних мас, черні. Для Григора Лужницького характерна певна форма містерійного сюжету: месія, рятівник, у ролі якого може виступати як власне герой, так і певний колектив, група, притаманними лише їм засобами рятують якусь людську спільноту (Лицарі ночі”, Ой Морозе, Морозенку”). Образ Батьківщини полемічно загострений, виразно міфологізований на противагу тодішньому радянському матеріалістичному світогляду. При цьому для драматурга важливий не стільки історичний характер дійових осіб, скільки цілісна ідея, що є рушієм дії та конфлікту. Письменник найчастіше звертався до тих сторінок минулого, які замовчувалися або подавалися у викривленому вигляді.
Основними завданнями лоґосівця” було художнє утвердження християнських та національних цінностей, що усвідомлювалися письменником як нероздільні і реалізовувались у всій творчості, зокрема у детективних повістях, які стали спробою оновлення української літератури, оскільки цей жанр у ній не розвивався.
В основі таких творів Григора Лужницького історичні факти та художня вигадка. Найчастіше письменник звертався до часів козаччини (Багряний хрест”, Срібний череп”, Чорна ігуменя”), визвольних змагань (Перша ніч”, Товариші усміху”, Стріл уночі”). Він витворив ідеал активно-творчого героя, який на противагу стихійній пропонує ділову” концепцію побудови держави. При цьому Григор Лужницький звертався до архетипних пластів: у Багряному хресті” постать гетьмана асоціюється з архетипом Мудрого Старця (Великого Батька), а Україна уособлює священний простір рідної землі. Сакральна аура зумовлює центрованість художнього світу, головна конструктивна особливість якого полягає у хрестоподібній національно-космогонічній структурованості. А це спричинює нову якісну модифікацію та градацію художнього простору. В одній текстовій підгрупі національно-християнська ідентичність пізнається завдяки вертикальній проекції космосу з координатами земне-небесне”, в іншій домінує горизонтально-альтернативний вибір, проектований у координатах схід-захід”.
У своїх творах Григор Лужницький використовує принцип ступенево-просторового звуження або розширення, що відповідає символіці центру Світу. Загалом український простір осмислюється як глобально-духовний континуум, а його фрагментація пов’язана з політичними чинниками. Еміграція творить опозиційну пару поняттю дім”, породжує тугу за власною ідентичністю (Сім золотих чаш”, Замок янгола смерті”). Чужим”, тобто антисвітом, виступає Москва та Польща. Як дихотомія постають еліта і чернь. Україна представлена як втілення міфічного доброго начала, що то вмирає, то воскресає завдяки сильному керівнику, будівничому держави.
Концепція зображення минулого та майбутнього творить символічну неперервну хронотопну вісь існування. В історичних сенсаційних повістях часто використовуються вербальні та іконічні (візуальні) знаки-коди як уособлення певної ідеї або загадки (чаша, хрест, замок). Розгадування численних шарад” рухає сюжетну дію, в основі якої трапляються найрізноманітніші конструкції”: кримінальні (Стріл уночі”), фантастичні (0-313”), містичні (Генерал W”). Тематика історичних повістей, як сенсаційних, так і кримінальних, об’єднана навколо однієї ідеї боротьби за державність України. Тож не випадково Григора Лужницького називали історіософом, котрий бачить кожен епізод у контексті загального історичного процесу, а деякі твори сприймали як достовірні факти. Особливості художнього мислення письменника невіддільні від джерел авторської самосвідомості, світоглядних констант, в основі яких християнізм та патріотизм, що простежується в усій творчій спадщині автора. А ідеологічно табуйована тематика й проблематика реконструйовані Григором Лужницьким у лоґосівському” ключі, що характерно для обох етапів його діяльності (довоєнного і повоєнного, або діаспорного).
(Н.Вівчарик. ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРА ЛУЖНИЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРУПИ ХРИСТИЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ “ЛОҐОС”)
Першим автором типових „сенсаційних повістей‖ був С . Ордівський (псевдонім Г . Лужницького), блискучий стиліст, який у своїх історичних творах використав детективно-пригодницький сюжет для увиразнення „потужної ідейної домінанти, поданої у надзвичайно динамічному стилі‖ [10, с. 202]. Редактори цих видань чітко окреслюють жанр повістей як „сенсаційно-історичних‖, хоча в деяких передмовах наголошують на нечіткості цього терміна: „Автор „Срібного черепа‖ вихований на сучасних, сказати б, сенсаційних – хоч це не дуже правильно характеризує повість С. Ордівського – повістях‖ [13, с. 126].
цих творах помітну роль відіграє шпигунська лінія, яка на той час у світовій літературі розвивалася здебільшого у творах про сучасність. Крім того, повість „Замок Янгола Смерті‖ написана з помітним тяжінням до готичної прози. Поряд з історичними шпигунськими повістями Г. Лужницький (щоправда, під іншим псевдонімом – Б. Полянич) явив західноукраїнським (а згодом – і діаспорним) читачам аналогічні тексти про міжвоєнну та повоєнну добу, ставши одним із перших творців пригодницького роману в українській літературі. У цьому жанрі написані повісті „Перша ніч‖ (1928), „Товариші усміху‖ (1929), „Кімната з одним входом‖ (1931), „Годинник з надбитим склом‖ (1933), „Стріл у ночі‖ (1934),
„Гальо!.. Гальо!.. Напад на банк!‖ (1935), „0-313‖ (1950), „Генерал W‖ (1951).
У більшості з них у центрі подій фігурують діячі націоналістичного підпільного руху міжвоєнної Галичини або аналогічні образи інших рухів. Підпільна організація постає в уяві читача своєрідною державою в державі, де панує свій порядок, норми поведінки, наявна конспірація. У повістях „Перша ніч‖ та „Товариші усміху‖ професор археології Слуцький, удаючи з себе далеку від політики людину, відвертає увагу поліції й очолює підпільну організацію. У першому – конфіскованому польською цензурою у 1934 р. – виданні повісті „Стріл у ночі‖ український націоналістичний рух було замасковано під хорватський з відповідною зміною персонажів, але у газетній публікації 1957 р. та окремому виданні 1974 р. повернуто українсько-польські реалії. У повісті „0-313‖ шпигуни прагнуть викрасти „промені смерті‖, нібито винайдені фізиком Ґ. Марконі, а в „Генералі W‖ відтворено смерть польського генерала К. Свєрчевського від рук бійців УПА, яка згодом стала основною причиною операції „Вісла‖. На думку Н. Вівчарик, жанрово тексти Г . Лужницького через поєднання категорії релігійності, історизму та патріотизму тяжіють як до класичних історико-кримінальних романів, так і до певного роду містицизму: „Містичний елемент невіддільний від загадки, „сенсації‖, яка лежить в основі детективних шпигунських творів‖ [2, с. 151].
Усі ці варіанти змалювання українського підпілля й шпигунських операцій були першими спробами трансформувати національні ментальні коди в розрізі як козацького минулого, так і бурхливої міжвоєнної доби. Сам Г. Лужницький у передмові до львівського видання повісті „Стріл уночі‖ говорить про те, що „всякі екзотичні теми сенсаційности й криміналістики, перейнятої з англійського, французького чи навіть німецького роману, – не мають на нашому ґрунті умовин для розвитку. Зате українська нація розпоряджає іншим, ближчим джерелом сенсаційности й романтики‖ [14, с. 7].
Еміграційні критики звертали увагу на те, що ніша „сенсаційних творів‖ незайнята в українській літературі через орієнтування на „високі‖ жанри, які мають пробуджувати тільки шляхетні почуття. Так, Л. Луців твердив, що „більшість сенсаційних повістей деморалізують читачів, ширять розпусту, славлять злочинників та крім грання на нервах – не дають нічого доброго читачеві‖ [9, с. 3]. При цьому критик усе ж зазначав, що такі твори пишуться не лише за простими шаблонами: „До сензаційної, чи шпигунської творчости, треба мати окремий дар і не можемо собі подумати, щоб Іван Нечуй-Левицький міг був написати добру шпигунську повість‖ [9, с. 3]. Що стосується самого Б. Полянича, то він, на думку Л. Луціва , як і Г.К. Честертон, не відступає від християнської етики у своїх детективних повістях. До того ж Полянич-Лужницький був одним з основоположників католицької течії в українській літературі.
(Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі).
Григор Лужницький, якого називають візитною карткою групи “Логос”, у своїх художніх та публіцистичних творах активно розробляв історичну тематику. Варто зауважити,що “логосівець” виховувався у високоосвіченій, з давніми українськими традиціями родині Лужницьких, у щоденному житті якої завжди домінували слова: Бог, Народ і Воля. Григор Лужницький зробив значний внесок в українську літературу своєю прозою, він працював здебільшого у жанрах сенсаційної повісті та кримінального роману. Прозові твори виходили під псевдонімами:Б. Полянич,Р. Жданич,Р. Сенечільський, С. Ордівський. Починаючи з 1927 р. і до війни щорічно, з’являються нові оповідання, есе, нариси спогади: “Або плач або кров” (1927), “Смерть Куна з Кунсвальду” (1927), “Свист” (1927), “Перша ніч” (1928), “Мій перший подвиг” (1928), “Чорний сніг” (1928), “Генерал барон Гатаяма” (1928), “Марево війни” (1928), “Кімната з одним ходом” (1931), “Гальо, гальо, напад на банк!” (1932), “Годинник з надбитим склом” (1933), “Стріл уночі” (1934) та ін.
Наталія Пазуняк зазначає, що тематика прозових творів Б. Полянича взята переважно з українського підпільного рухув Галичині, яка після Першої світової війни опинилася під польською окупацією. Різні прояви несправедливості й брутальності окупантів, що намагалися знищити дух незалежності серед свідомого українського населення, викликали завзятий спротив борців за волю України, що виявили свою активність у підпільній організації УВО. Неабиякою спонукою до створення повістей про українське підпілля могло бути знайомство з провідниками руху – полковником Євгеном Коновальцем і полковником Романом Сушком. “Він відчував, що його праця перебуває немовби під патронатом учасників підпільного руху, тож свідомість цього зміцнювала його натхнення” [5, 256].
Починаючи з 1937 р., Григор Лужницький пише більші за обсягом прозові твори на історичну тематику. У сенсаційних (тобто пригодницьких) історичних повістях Г. Лужницького “Багряний хрест” (1937), “Срібний череп” (1937), “Чорна ігуменя” (1938) – непримиренна опозиція двох світів – українськокозацького і російсько-московського [1, 171].
Виїхавши до США, письменник захоплюється пригодницькою і сенсаційношпигунською тематикою. Так, у 1950 р. з’являється його твір “О313” про Європу у роки після Другої світової війни, у 1951 – “Генерал W” про наступ тоталітарних режимів комунізму і нацизму, у 1957
– “Вершники смерти” з часів Івана Виговського, у 1963 – “Замок янгола смерти” про Кирила Розумовського та Григорія Орлика, у 1969 – “Сім золотих чаш” з доби Івана Мазепи.
Григор Лужницький опрацьовував історичну тематику і в драматургії. Окрім відомих релігійних драм (“Посол до Бога”, “Голгота”, “Ой зійшла зоря над Почаєвом”, “Сестраворотарка”), комедій (“Акорди”, “Муравлі”), він писав історичні драми – “Дума про Нечая”, “Ой Морозе, Морозенку”, “Січовий суд”, “Лицарі ночі” та інші.
(Ірина Дмитрів/ТЕМА ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ-“ЛОГОСІВЦІВ”)
ФАНТАСТИКА:
Р. Сенечільський. Марево війни. Думки з приводу повісті В. Є. Жарковецького "Рік 1974 і рік 1975". — Львів: 1928. (Б-ка "Нового часу") — 126с.
Жанр произведения для своего времени редкостный — рецензия несуществующего произведения вымышленного автора (на тему Польско-Германской войны 1975г.) (?)
Полянич Б. О-313 (шпигунська повість). Філадельфія, 1950 Сторінок: 180 с. Опис: Видання “Америки” (шпионы стремятся украсть "лучи смерти", будто бы изобретённые физиком Г. Маркони.)
Полянич Б. Замок янгола смерти (сензаційна повість з часів Гетьмана Кирила Розумовського і Григора графа Орлика). Торонто, 1963 (шпионская повесть с тяготением к готической прозе).
Сторінок: 200 с. Опис: Видавництво “Добра Книжка” вип. 178
http://encyklopediafantastyki.pl/index.ph...
***
https://books.google.com.ua/books?id=MqbT...