Каждый, право, имеет право
На то, что слева и то, что справа.
На черное поле, на белое поле
На вольную волю и на неволю.
В этом мире случайностей нет,
Каждый шаг оставляет след,
И чуда нет и крайне редки совпаденья.
И не изменится времени ход,
Но часто паденьем становится взлет,
И видел я, как становится взлетом паденье.
Ты шел, забыв усталость и боль,
Забыв и это и то.
Ты видел вдали волшебный огонь,
Который не видел никто.
И часто тебе плевали вслед,
Кричали, что пропадешь,
Но, что тебе досужий совет,
Ты просто верил и шел на свет —
И я знаю, что ты дойдешь.
А. Макаревич
*****
Цікаво, що у відношенні до Олеся Бердника органи держбезпеки вирішили недоцільним застосовувати арешт. Чекісти підготували цілу кампанію з дискредитації дисидента й письменника. Передбачалося застосовувати до нього дисциплінарні заходи на роботі та спрямувати на обстеження до психіатричної лікарні ім. Павлова в Києві (відомою в народі за тодішньою адресою «Фрунзе, 103»). Більше того, планувалося опублікувати в пресі фельєтон під назвою «Конкурент Васисуалія Лоханкіна», який би компрометував Бердника як «особу, яка розклалася морально і політично» через порівняння його з персонажем сатиричного роману І. Ільфа й Є. Петрова «Золоте теля».
goo.gl/pr9HFe
http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa...
*****
ВАЛЕНТИНІ МАСТЄРОВІЙ НА ПОСВЯТУ
*****
«…Ви ж волю бачите як різновид хвороби.
Давно відвикли ви ходити в хати й саклі.
Відвикли думати про […] для корів.
Ви бачите народ в дешевому спектаклі,
Куди людей женуть під страхом таборів».
Микола Руденко, Поема «Історія хвороби»
Давно те було. Їхали в Бучак. Канівщина. Минали село Гребені. То вже Кагарлицькі землі. Вадим Бородін, архітектор, уже покійний, каже: тут Бердник лежить, Олесь Павлович, паралізований. Уже аж цілих шість років. І ти принагідно згадав столичну Прорізну. Богемну оксамитову кав’ярню «трі ступєні». Той же Вадим Бородін, щільний густий прозаїк Олесь Ульяненко, «сучасні» Анатолій Заєць, головний художник журналу, Ігор Римарук, поет, його головний редактор – так само вже всі мертві – були в гурті.
-- Он ВІН іде, – мовив Ігор.
Тією стороною вулиці йшов чоловік. Джинси. «Кросовані» чоботи. На випуск вишита блиском біла сорочка. Простоволоса сивина вітром стелила плечі.
-- Ох і доля, – проказав той же сам Римарук.
Ми пригубили: хто по звичній чарці, хто подумав по коньяку.