Надо сказать, что в те времена корпункт «Литературной газеты» играл там роль, выражаясь нынешним языком, неформального литературного клуба. И не только литературного – немало интересных людей самых разных профессий пришлось мне там видеть: и «киношников», и художников, и врачей, и инженеров <…>. Заходили туда мимоходом, как будто бы на минутку, а застревали обычно надолго. Благо там были три комнаты – одна из которых вроде бы предназначалась для приема посетителей, лучше сказать, для трепа, в котором вовсе не обязательно принимали участие хозяева (многие гости чувствовали себя как дома), а во второй, которую тоже порой захлестывали волны пришельцев, делалось дело. Но по-настоящему служебной эта комната становилась лишь тогда, когда изредка появлялся возглавлявший корпункт Владимир Николаевич Владко, популярный до войны украинский писатель <…>, человек с отменными манерами, всегда внешне и внутренне застегнутый на все пуговицы, смахивающий на англичанина, вернее, на то, как мы себе представляем англичан. <…> Киевский корпункт, судя по выходившим на полосу материалам, был лучшим в «Литературной газете». Там работали блестящие журналисты – большая часть из них была или становилась писателями, – и то, что было наработано предшественниками, не уходило в песок, не пропадало, передаваясь по своеобразной эстафете, прочно утвердилась необходимая в любом деле преемственность»[8]. Л. Лазарев. То, что запомнилось. – М., 1990. С. 11–12.

Аркадий Романович, по его собственным словам, которые мы привели выше, был в «Литературной газете» «инородным телом». В киевский корпункт «Литературной газеты» его пригласил как раз вышеупомянутый тогдашний заведующий этим корпунктом украинский писатель Владимир Николаевич Владко.

Владимир Владко был писателем-фантастом, он писал по-украински, и его романы «Аргонавты Вселенной» и «Потомки скифов» пользовались популярностью у читателей. Аркадий Романович считал В.Н. Владко своим учителем в журналистике. Об этом свидетельствуют надписи Владимира Владко на подаренных Аркадию Галинскому фотографии и книге. Надпись на книге: «Дорогому моему соратнику Аркадию Романовичу Галинскому на добрую память дружески. 30.12.52. Киев». А на фотографии надпись более конкретная, говорящая об их взаимоотношениях: «Дорогому моему А.Р. Галинскому – с большими надеждами. 1953».

http://agalinsky.narod.ru/igapbook.html

*****

Мы встретились на конференции и после нее как старые знакомые. Появившись через какое-то время снова в Москве, Некрасов позвонил, потом стал бывать у нас дома… Когда через год после съезда, в начале декабря 1955 года (дату устанавливаю по надписи на подаренных мне «Окопах»), я впервые отправился в командировку в Киев, меня встречал Аркадий Галинский — мой университетский однокашник и друг, работавший собственным корреспондентом «Литературной газеты» по Украине, а когда мы приехали в корпункт, там вскоре появился предупрежденный о моем приезде Некрасов с традиционной бутылкой…

Надо сказать, что в те времена, когда редакционные дела довольно часто приводили меня в этот город, корпункт «Литературной газеты» играл там роль, выражаясь нынешним языком, неформального литературного клуба. И не только литературного — немало интересных людей самых разных профессий пришлось мне там видеть: и киношников, и художников, и врачей, и инженеров, и даже закройщицу ателье, писавшую острые и проницательные статьи о современной литературе. Заходили туда мимоходом, как будто бы на минутку, а застревали надолго. Благо там были три комнаты, одна из которых вроде бы предназначалась для приема посетителей, лучше сказать, для трепа, в котором вовсе не обязательно принимали участие хозяева, многие гости чувствовали себя как дома, а во второй, которую тоже порой захлестывали волны пришельцев, делалось дело. Но по-настоящему служебной эта комната становилась лишь тогда, когда изредка появлялся возглавлявший корпункт Владимир Николаевич Владко, популярный до войны украинский писатель, чей фантастический роман о космическом полете на Венеру «Аргонавты вселенной» я прочитал в школьные годы, — человек с отменными манерами, всегда внешне и внутренне застегнутый на все пуговицы, смахивающий на англичанина, вернее, на то, как мы себе представляем англичан.

За долгие годы журналистской работы я не раз имел возможность убедиться, что если в редакции сам собой возникает такой клуб, где вечно толкутся по делу и без дела какие-то люди — авторы, потенциальные авторы и просто жаждущие там провести время, потому что интересно, клуб, где постоянно идет соревнование остроумцев — стоят смех и гвалт, прерываемые изредка кем-нибудь из сотрудников: «Ребята, потише, дайте дописать абзац», но его никто не слушает, — то в этой редакции наверняка делается хорошая газета или журнал. И киевский корпункт, судя по выходившим на полосу материалам, был лучшим в «Литературной газете». Там работали блестящие журналисты — большая часть из них была или становилась писателями, и то, что было наработано предшественниками, не уходило в песок, не пропадало, передавалось по своеобразной эстафете, — прочно утвердилась необходимая в любом деле преемственность. Владко потом сменил Владимир Киселев, затем там стал работать Григорий Кипнис-Григорьев, которого Галинский привлекал в качестве внештатного сотрудника. Потом с Кипнисом, который стал старейшим по стажу сотрудником «Литературной газеты», стал работать сын Киселева — Сергей, быстро составивший себе журналистское имя. Он еще при жизни Кипниса принял у него корпункт…

Самой заметной фигурой и душой этого корпунктовского клуба был Некрасов. Уже в тот первый приезд в Киев я познакомился со многими другими его завсегдатаями: Николаем Дубовым, Леонидом Волынским, Михаилом Пархомовым, театроведом Вадимом Панкеевым-Сахновским, литературоведом Дмитрием Затонским — называю лишь тех, с кем у меня потом на долгие годы установились добрые отношения. На самом деле круг людей, так или иначе связанных с этим клубом, разместившимся на улице Полупанова, дом 10, вход со двора, — вот ведь до сих пор сидит в памяти этот адрес, — был куда шире. Помню, как Некрасов водил меня во Дворец пионеров, чтобы познакомить с художниками Адой Рыбачук и Владимиром Мельниченко, показать выкладываемую ими великолепную мозаику. Как-то поздним вечером мы шли с Некрасовым по одной из киевских улиц. Он вдруг остановился: «А здесь живет мой старый друг, замечательный архитектор Ава Милецкий, давай зайдем к нему, тебе будет интересно с ним познакомиться. Неудобно? Какая чепуха, он будет нам очень рад». Без предварительного телефонного звонка мы ввалились к Милецкому и просидели у него до поздней ночи… И в каждый мой приезд в Киев вот так возникали какие-то новые интересные люди…

Эта пестрая клубная компания состояла в основном из бывших фронтовиков, но тогда все были еще молоды, и нравы и интересы соответствовали возрасту (в одном из писем ко мне Некрасов назвал их «наши киевские мальчишки из „забегаловки“» — так он окрестил корпункт). В этой компании Некрасов был самым старшим — лишь Николай Дубов был старше на год. Я, как и многие другие, был гораздо моложе его, но никогда не ощущал возрастную разницу (когда Некрасову исполнилось пятьдесят, я послал в Ялту, где он был в Доме творчества, телеграмму: «Не может быть», она точно выражало мое чувство — действительно никак не верилось), наверное, потому, что в чем-то существенном наш возраст одинаково определялся войной. Разговоры и споры о серьезном: о прошлом и будущем страны, о жизни, освобождающейся от сталинских оков, о путях литературы, о положении писателя — перемежались дурачеством, розыгрышами, коллективными походами на стадион, застольями на скорую руку — не всегда по достаточно веским поводам.

http://mreadz.com/read-295257/p9

В Киев я приехал около девяти утра и с вокзала отправился не в гостиницу «Москва», где Союз писателей бронировал приезжим номера, а по привычке поехал на улицу Полупанова, 10, где в ту пору размещался корпункт «Литературной газеты», возглавляемый тогда писателем Владимиром Киселевым. Там был своеобразный клуб, где часто собирались «потравить» близкие по духу, по мысли и слову, в той или иной мере дружившие между собой люди: Виктор Некрасов, Николай Дубов, Михаил Пархомов, названный уже Владимир Киселев, второй корреспондент «Литературки», ныне возглавляющий корпункт Григорий Кипнис, заглядывал сюда и элегантный Владимир Владко.

В то утро все они были там.

— Ну вот, наконец-то объявился «третий»,— весело сказал Некрасов, хотя он отлично знал, что в сессионном зале Верховного Совета, где должно проходить совещание, на его долю веселья достанется мало. И все же...— Кто пойдет за закусоном? — подмигнув, заключил он.

Самыми младшими были я и Григорий Кипнис, потому не мешкая мы отправились к гастроному на углу и к ларьку напротив.

— Не забудьте минеральной воды и пива,— напомнил В. Некрасов.

Закуска была нехитрая: неведомо когда и где выловленная и изжаренная рыба, плавленые сырки и банка маринованной тюльки. Когда вернулись, стол уже был сервирован — накрыт старой газетой, выдранной из подшивки, на ней стояли две бутылки водки, лежал нарезанный крупно хлеб и куски вареной колбасы. За разговорами время текло быстро. У Киселева и Кипниса были свои служебные заботы: из «Литгазеты» на это совещание прибывало их высокое начальство,— совещанию на Украине придавалось большое значение, ждали выступления самого Подгорного, первого секретаря ЦК КП Украины,— решалось по телефону, в каком объеме и как давать отчет в газету об этом идеологическом событии, и Кипнис куда-то уезжал, то ли в Союз писателей, то ли в гостиницу,— проверить, чтоб не было накладок с номерами для руководства «Литгазеты».

http://nekrassov-viktor.com/AboutOfVPN/Ne...

********

Предисловие В.В. к одной из ранних книжек сатирика А.С. Каневского:

О сборнике «Чудаки».

Это очень особое, целиком индивидуальное, неповторимое умение писать смешно, весело, так, что всё написанное хочется читать вслух. Именно таким умением обладает Александр Каневский. Как он достигает такого эффекта? Как получается, что его повести, рассказы, фельетоны, миниатюры смешат буквально до слёз?.. Я думаю, потому что он умеет обыграть взятую тему в разных комедийных аспектах – и каждый из них умеет блестяще подать, выразительно, остро, остроумно, оставляя между этими тематическими поворотами ровно столько места, чтобы читателю хватило от души посмеяться. Ничего лишнего, всё «работает», всё служит поставленной цели. И это – в каждом произведении!.. Тут не помогут никакие анализы – это природный дар Александра Каневского. И рядом с насыщенными смехом рассказами в этой книжке есть и такие, в которых сквозь смех просвечивается человеческая грусть. Давно известно, что наивысшая форма юмора – трагикомедия. Когда мы ощущаем, как вдруг сквозь смех к горлу неожиданно подступает комок, а на глазах появляются слёзы. Искусством писать так обладают далеко не все, ибо для этого надо очень любить людей. А Александр Каневский обладает этим искусством.

Владимир Владко,

писатель, г. Киев

****

А. КАНЕВСКИЙ

Смейся, паяц! М. Зебра Е, 2006 – с.132-133

КОМИТЕТ ДРАМАТУРГОВ – СПАСЕНИЕ ДЛЯ УТОПАЮЩИХ ЕВРЕЕВ

Мы знали, что в Москве существует профессиональный комитет драматургов, созданный с той же целью: легализовать литераторов, не членов творческих союзов. Я поехал в Москву, узнал, как они это организовывали, и, вернувшись в Киев, начал вместе с Робертом Виккерсом и ещё несколькими нашими коллегами, «пробивать» аналогичный комитет в Киеве. То, что такая организация существует в столице, было очень весомым аргументом для киевских чиновников и, спустя несколько месяцев у нас на руках было решение о создании киевского профессионального комитета драматургов, но с обязательным условием, что руководить им будет какой-нибудь известный украинский писатель, непременно, член партии. Мы долго перебирали приемлемые кандидатуры и решили, что нашим председателем должен быть Юрий Петрович Дольд-Михайлик, в то время очень популярный писатель, автор первого нашумевшего советского шпионского романа «И один в поле воин».

...

После смерти Дольд-Михайлика надо было искать нового председателя и мы остановились на кандидатуре Владко Владимира Николаевича. Это был известный на Украине писатель-фантаст, его часто издавали и переводили в других странах. Но самое главное – он был интеллигентным и порядочным человеком.

Когда я впервые пришёл к нему, он покорил меня своей импозантностью: седоволосый аристократ сидел в старинном кресле, в роскошном халате с атласными отворотами, на шее – шёлковая косынка, на пальце – рубиновый перстень. Он уже перешагнул за шестьдесят пять, но глаза были молодыми, живыми, цепкими. Жена Марина была младше его лет на 30 (Владко до конца дней своих любил молодых женщин). Мама Марины, Клавдия Яковлевна, тёща Владимира Николаевича, тоже была значительно младше его. Эти две женщины ухаживали за ним, как за падишахом. Марина занималась изданием его книг, переводами, договорами, гонорарами, а тёща – его желудком: варила, пекла, жарила, мариновала… Она изумительно вкусно готовила, я пробовал у них такие деликатесы, которых никогда не ел раньше. Вообще, застолья у Владко славились своей изысканностью и вкуснотищей.

Сначала он очень сдержанно отнёсся к моему предложению. Тогда я перечислил несколько очень известных фамилий членов нашего комитета, например, таких как поэт Юрий Рыбчинский, автор десятков популярных песен, которые исполняли самые известные вокалисты, и на эстрадах, и по радио, и по телевидению. В глазах у Владко зажёгся интерес. Потом он долго расспрашивал обо мне, о моих работах… Постепенно теплел всё больше и больше. И в итоге, заявил:

– Ваша организация – какая-то фантастическая, а я – писатель-фантаст, поэтому готов её возглавить.

За время его председательства мы очень подружились, часто я и Майя бывали у него, он с Мариной – у нас. На праздновании моего сорокалетия я читал стихи о каждом, кто сидел за столом. Сохранились строчки и о нём:

«Владко Владимир, бабник и эстет,

Наверное, судьбе было угодно,

Чтобы пройдя через десятки лет,

Вы в жизнь мою вошли бесповоротно.

Я поделюсь секретом тайных дум:

Хочу дожить до ваших лет, не меньше,

И сохранить Владковский ясный ум,

И сохранить Владковский взгляд на женщин!..»

Ему очень нравились весёлые, хулиганские вечера, которые мы устраивали в помещении нашего комитета; обсуждения стихов, пьес, киносценариев, честные, иногда довольно резкие, но всегда доброжелательные, в отличие от подобных обсуждений в Союзе писателей, льстивых и лицемерных. Он любил присутствовать на совещаниях бюро, которые проходили легко, весело, по-семейному, иногда даже за рюмкой коньяка. При нём организация окрепла, выросла (в неё входили уже более ста человек), приобрела известность не только в Киеве, но и во всей республике.

Владко умер скоропостижно. Были пышные похороны, богатый гроб, прощальные речи секретарей Союза писателей, коих Владимир Николаевич при жизни терпеть не мог, и обилие, как всегда, вкуснейших яств, которые плачущая Клавдия Яковлевна приготовила на поминки своего зятя. Мы провели траурное собрание, посвящённое памяти Владко, и стали думать, как жить дальше. Все решили больше никого «на царствие» не приглашать и единогласно проголосовали за то, чтобы председателем киевского профессионального комитета драматургов был Александр Каневский. К тому времени моё имя уже было достаточно известно не только на Украине, но и в Москве, и в Ленинграде, и в других городах и республиках СССР. Издавались книги, ставились пьесы, на эстрадах исполнялось более 200 моих монологов, сценок, миниатюр и целых обозрений. Мои рассказы регулярно публиковало большинство центральных газет и журналов: «Труд». «Литературная газета», «Комсомольская правда», «Крокодил», «Юность», «Неделя», «Советская культура», «Московские новости» и даже самая-самая газета – «Правда». Я уже был членом Союза кинематографистов и Союза театральных деятелей СССР, лауреатом международной премии «Алеко».

Всё это вынудило наших непосредственных кураторов – союз писателей и горком профсоюзов примириться с мнением собрания, но, при одном условии: Каневский должен вступить в члены коммунистической партии. А я этого категорически не хотел. Но отказаться «в лоб» – навредить комитету. И я стал думать, как выкрутиться из этой ситуации.

ЕЩЁ ОДНА КВАРТИРНАЯ АВАНТЮРА

Когда родилась Маша, в нашей маленькой двухкомнатной квартире стало тесно, мой кабинетик превратился в детскую. Я начал вынашивать планы строительства кооперативной квартиры. Это было сложно, трудно, почти невозможно: требовалось получить разрешение в исполкоме, стать в очередь на десять-пятнадцать лет, потом внести деньги и ждать ещё лет пять, пока твоя квартира будет построена. Но (да здравствуют друзья!) мне повезло. Мой бывший сокурсник Миша Рисман (я о нём уже писал) работал в «Киевпроекте» и курировал строительство огромного кооперативного дома на Березняках – это был новый район на берегу Днепра. В этом доме Миша имел право на четырёхкомнатную квартиру: либо купить самому, либо предложить её своим близким. Он предложил её мне. Услышав, что её площадь более ста метров, я замахал руками:

– Не потяну! У меня не хватит денег!

– Прежде, чем отказываться, посмотри.

И Миша повёз меня на стройку. И там я, мягко говоря, обалдел: квартира была огромная, нестандартная, с потрясающим видом на Днепр, на Печерскую Лавру и Выдубецкий монастырь. Прямо под окнами проплывали пароходы.

Архитектор получил право с помощью семиэтажной вставки соединить два дома, построенные под углом друг к другу. Один дом стоял параллельно Днепру, другой – параллельно Русановскому каналу. Моя будущая квартира была увеличена за счёт вставки, балкон, продлённый за угол, достигал двадцати метров в длину (Маша на нём каталась на велосипеде). Фактически там было не четыре, а шесть комнат: ещё большой внутренний холл, в котором у нас потом стояла тахта и телевизор, плюс тёмная комната в десять квадратных метров, мой будущий бар, о котором я расскажу чуть позже.

Конечно, я «заболел» этой квартирой и стал срочно изыскивать нужную сумму. После того, что я поскрёб по всем сусекам и собрал все следуемые мне гонорары, не хватало ещё две с половиной тысячи рублей. Прикиньте, какая это была большая сумма, если в те времена зарплата от ста десяти до ста сорока рублей в месяц считалось очень хорошей.

У папы и мамы сбережений никогда не было, Лёня тогда только начинал свою артистическую карьеру, служил в Театре Ленинского комсомола, получая восемьдесят рублей в месяц. И опять помогли друзья: эти деньги мне предложил Марик Глинкин. Я был просто в шоке: и он, и его жена Майя, зарабатывали по сто двадцать в месяц, я зарабатывал раза в четыре больше, чем они оба, но у меня всегда была пустая сберкнижка.

– Как вам удаётся накопить деньги?

– Ты этого всё равно не поймёшь, – ответил Марик, вручая мне всю требуемую сумму. – Если нужно будет ещё – скажи.

И тогда, и ещё много раз в жизни, я убеждался, что умение собирать деньги – это особый талант, это уже от Бога, этому нельзя научиться. Сколько раз я давал себе клятву, пытался, старался, но ничего не получалось: как только появлялись деньги, какой-то бес начинал дёргать меня за руку и подсказывать, на что их можно и нужно потратить, причём, он был настолько убедителен и настойчив, что я не мог устоять, и деньги моментально исчезали. А потом я уже и не сопротивлялся: я понял, что родился гулякой и транжирой, что это суть моего характера, но я в этом не виноват – виновата предсказательница Ксения.

Итак, нужная сумма была набрана, я внёс её, и вся наша семья стала с нетерпением считать дни, оставшиеся до вселения в этот дворец. И тут у меня возникла очередная авантюра: не оставлять Горсовету мою двухкомнатную квартиру, а передать её Марику. Он с женой и маленьким Сашкой жил в сыром и тёмном полуподвале, ребёнок всё время болел. Хотя они считались «первоочередниками», но уже много лет стояли в очереди в своем райисполкоме, а квартира и не предвиделась. Идея была великолепной, но не реальной. Как? Как осуществить эту рокировку: Марик – ко мне, а я – на Березняки?.. Я перебирал всяческие варианты, советовался со знакомыми чиновниками, с юристами… И, наконец, замаячило решение. Кто-то вспомнил, что ещё во времена народных комиссаров был указ правительства о том, что квартиры писателей в случае их смерти или переезда, остаются в собственности Союза писателей. Это решение никто официально не отменял. Поэтому первым делом я принял Марика в члены нашего комитета драматургов. (Основание для этого было: последние годы он сочинял сценарии для так называемых массовых праздников – в парках и на стадионах) . Затем на бланке Союза писателей, который мне тайно добыл директор агентства авторских прав мой друг Иосиф Динкевич, я написал в свой Печерский райисполком письмо от имени председателя комитета драматургов Владимира Владко, с просьбой оставить квартиру Каневского комитету драматургов – на основании указа правительства СССР от такого-то года. Владко всегда поддерживал все мои авантюрные затеи, поэтому охотно подписал письмо, и я направился в райисполком. Конечно, Союз писателей и комитет драматургов – это две разные организации и, если бы кто-то в исполкоме в этом разобрался, меня бы с позором выдворили. Но я строил свой карточный домик в надежде на то, что для исполкомовских чиновников все мы – одна шайка-лейка. И, как увидите, не ошибся.

Приём осуществлял раскормленный мордоворот, явно не перегруженный интеллектом: его лицо выдавало, что он ещё дочитывает букварь. Он брезгливо взял в руки бланк с грифом Союза писателей, недовольно морщась, прочитал и монотонно продиктовал секретарю, сидящему напротив:

– Союз писателей просит оставить квартиру комитету драматургов… Слушай, – вяло обратился он ко мне, – а шо это за комитет такой, а?..

Я понял, что надо немедленно ломать ледяную корку безразличия и пробиваться к его эмоциям. Глядя на его лицо, было нетрудно догадаться, что главный его эмоциональный заряд – ненависть к интеллигенции. На этом я и решил сыграть:

– Вы, конечно, знаете, что среди писателей есть и сатирики, и юмористы, и фельетонисты… Их много, очень много. Вот партийные органы и решили собрать всю эту заразу вместе, в одном комитете, чтоб было видно, где они и чем занимаются!..

Я, конечно, надеялся, что это ему понравится, но такого дебильного восторга – не ожидал: он просто подскочил в кресле, глаза засверкали одухотворённым жлобством:

– Зараза!.. Ха-ха-ха!.. Здорово! Всю заразу – в одно место!.. Ха-ха-ха!.. Правильно! Пусть вся зараза будет вместе!.. – Он просто захлёбывался от счастья. – Дадим заразе квартиру!.. Ха-ха-ха!.. Квартиру заразе!.. – Он умирал от хохота и под этот хохот поставил на нашем письме нужную мне резолюцию.

Это, конечно, была победа, но не полная: моя квартира и наш комитет находились в разных районах и предстояло пройти сквозь ещё один исполком – Ленинский. Я пришёл на заседание жилищной комиссии, на которой уже побывал несколько лет назад: всё такие же мрачные, усталые люди, всё то же нескрываемое желание поскорей закончить и уйти домой.

Прочитав наше письмо, председатель комиссии завершил:

– «…Киевский комитет драматургов просит разрешить предоставить квартиру члену комитета Глинкину Марлену Абрамовичу, его жене Малой Майе Ароновне и сыну Александру Марленовичу»…

Эти имена и отчества не очень порадовали комиссию.

– А они на очереди в нашем исполкоме? – спросил кто-то.

– Нет, – ответила председатель.

Раздался недовольный гул:

– Так чего мы время теряем?.. Отказать!

Я попытался спасти положение:

– Но они на очереди в нашем комитете.

– Ваш комитет – это не Советская власть! – заявил председатель. – Советская власть – мы, мы ставим на очередь и мы даём квартиры. А они у нас не на учёте. Всё! Переходим к следующему вопросу.

Я был в отчаянье: неужели провал?! После таких усилий, ожиданий и надежд?.. Нет, нет, нет!.. Надо что-то делать!.. Но что?.. Как повлиять на эту усталую и недоброжелательную массу? Как?.. И вдруг мои мозги сделали двойной кульбит и меня осенило:

– Если вы – Советская Власть, вы должны быть справедливыми!.. – закричал я, перекрывая зачитывание следующего документа. – Это же мы виноваты, мы: председатель комитета Владимир Владко, и я, его заместитель – это мы не поставили их к вам на учёт, потому что не знали. Накажите нас! Зачем же вы наказываете людей, которые и так наказаны, живя столько лет в сырой и тёмной пещере!.. Ведь вы же – Советская Власть!.. Где же ваша справедливость!?..

Мой демагогический вопль подействовал – наступила пауза.

– А чем он занимается, этот ваш Глинкин? – спросил кто-то.

– О, он делает очень важную работу! – с воодушевлением начал я. – ЦК партии принял решение о развитии массовых праздников – вот Глинкин и организовывает праздничные шествия и представления на улицах, в парках, на стадионах…

И вдруг, какая-то женщина, со случайно интеллигентным лицом, громко произнесла:

– Боже! Какой кошмар – эти праздники!

Я почувствовал, что сейчас опять всё может рухнуть, и в отчаянье заорал:

– Ну, знаете, какая квартира – такие и праздники!

И вдруг все эти уставшие люди дружно расхохотались и потеплели. Было принято решение: «В виде исключения, предоставить».

Операция «Квартира Глинкина» завершилась.

В этот вечер я впервые отведал валидола.

https://www.litmir.me/br/?b=203699&p=55

— І коли вже ти, Дзюбо, погодишся віддати мені Магніта ? Адже на такому коні не соромно було б і вперед самим товаришем Леніним прогарцювати! Віддай Магніта, Дзюбо 1 Свого коня дам тобі, та ще й додачу неабияку — оцю гостру шаблю із срібною ручкою, що відбив я в білого есаула. Віддай мені Магніта, Дзюбо!

Але той тільки головою крутив:

— Не можу, товаришу командире! Все візьміть, нічого мені не жаль для бойового мого командира. Візьміть мою шаблю, ще й бойовий мій карабін, кинджал оцей срібний, хазяїн якого, колишній, запеклий біляк, давно вже зотлів у сирій землі, спробувавши мого богатирського вдару. Ну тільки Магніта я не можу віддати. Бо його сам викохав, ми з ним, як брати рідні, усюди разом з моїм конем.

А Магніт дивиться на обох, білими яблуками зиркає, мов розуміє. Тоді покладе голову на плече Дзюби і легенько так поірже.

— Бач,— каже Дзюба,— то він зі мною погоджується. Спасибі, Магніте, любий мій коню ! — І лізе в кишеню, де завжди зберігав кусочки цукру.

Магніт голову на плечі тримає, а сам оком скоса дивиться, чекає цукру, тільки губи шовкові з довгими волосинками ворушаться. Ех, кінь ! Вогонь, не кінь І

А швидкий же, а спритний 1 Командир наш Проценко таку звичку мав. Як сигнал в атаку, він два пальці в рот, свисне раз, вдруге. Ну, весь загін знав цей сигнал. Почули свист Проценків,— значить уперед, бити, рубати без пощади німців-загарбників. Проценко попереду скаче, тут таки біля нього завжди і Дзюба на своєму Магніті, а поруч і я. І весь загін наш навколо. Клинки -блищать, коні хропуть — хіба хтось міг спинити червону кінноту ?

Та ніхто довго й не пробував. Найчастіше бувало, тільки наскочимо ми, як німці вже тікають. Зрідка

6

якась частина спробує прийняти бій. Та де там! Вріжемося, вдаримо,— тільки й бачили німців. Одне можу сказати — тікати вони були завзяті. У нас на Україні німці бою не приймали. Грабувати—то їхня робота. А битися — ні!

Отак сунули ми вперед і вперед, бо то був знаме- . нитий вісімнадцятий рік, коли наш загін, як блискавка, по німецьких гарнізонах вдаряв. То там ми з’являлися, то тут, де нас менше німці чекали. Так от, про Магніта.

Було це під сільцем Панасівкою — малесеньке таке сільце, не було б чим його й згадати, коли б не та справа. Вдарили ми в атаку. А німці на цей раз приготували кулемети. Тільки ми до сільця, кулемети й застрочили. Щож, воно не первина. Загін мчить, бо в такій справі перше діло — швидкість, проскочити до кулеметів, зім’яти їх. Та ви, молоді, тепер усе це не гірше від мене знаєте, вам про таке в школах розповідають. От, мчимо ми, а збоку — німці на нас. Загін трохи позаду, Проценко, командир наш, та Дзюба, та я — попереду. І тут трапилось лихо.

Мчимо ми, шаблі наголо, тільки дивлюсь я—Дзюба мій тихенько на бік поточився. Клята куля груди пробила! Перехилився він на бік і впав на землю. Ех, Дзюбо, Дзюбо! Чи вбитий ти, чи поранений, все одно тут залишився лежати на землі!.. А Магніт скаче вперед без вершника, бо звик він бути біля командира в кожнім бою. Ну, нам не до коня тоді було, саме тут німці напереріз. Скреснулися ми з ними. Б’ємося — і бачу раптом я, що якийсь німецький офіцер, замість битися, хапає за поводи Магніта й тягне його.

— Егей,—кричу я,— ти що ж коня крадеш?

А він уже схопив — і тікає. Магніт на дибки, не йде. Аж офіцер його нагаєм —раз!

— Чекай,— кричу,— волоцюго, от я тобі зараз!

А тут на мене аж троє німців. Ну, не розрахували вони радянської сили 1 Один упав з розрубаною головою, другий шаблю впустив з перерубаної руки, третього я кулею спинив. Тим часом офіцер той з Магнітом уже далеко.

Що робити? Стріляти — так можна й Магніта підстрелити ... Опустив я в розпачі вірний свій наган, та не надовго, бо знов німці налягли. Ну, і розсердився ж я на них ! Та не один я, а й Проценко, і весь загін. Хіба ж це діло, коней красти? Оце замість битися ? Та ще яких коней ? Наче знав, сукин кіт, якого красти...

Порубали ми німців багато, а ще більше їх утекло, як роздивилися, з ким справу мають. Бож слава про наш загін попереду нас бігла! Спинилися ми вже в самій Панасівці. Тільки невеселий наш командир Проценко. І я сам не свій.

Принесли в хату пораненого Дзюбу. Відкрив він очі, питає :

— Де Магніт ?

А що ми йому скажемо? Добре хоч, що більш не питав, заплющив очі, ослаб, крові багато втратив.

Нема Магніта ! Проценко й говорить мені :

— Одужає Дзюба, що скажемо йому ?

Я мовчу. І Проценко відвернувся, мовчить. Бо немає гіршого лиха для кіннотника, як втратити свого вірного коня. Та ще не якогось там, а Магніта.

День минув, другий. Дзюба в госпіталі, ми посуваємося далі. Ну, скажу я вам, товариші мої любі, і били ж ми німців у ті дні 1 І за Дзюбу, і за Магніта разом !

Тільки от на четвертий день одержує наш командир Проценко наказа:

„Раптовим ударом оволодіти селом Зшенським, де розташований штаб німецького полку".

Діло було на світанку. Коли трохи розвиднілося — пішли ми. Вдарили на Зшенське, як тая блискавка.

8

Німецькі офіцери навіть взутися не встигли. Хто в чоботях, хто босий—на коней і тікати. Звісне діло, штаб. Там уся відвага грабіжницька в лакованих чоботях. Тікають, аж курява знялася.

Ми — слідом. А вони за село і до лісу. Тільки одна ще купка селом скаче від нас, поспішає.

Побачив це командир наш хоробрий Проценко, розсердився :

— Чортові втікачі! Все одно спіймаємо 1 Гей, брати, вперед 1

А щоб усі почули, поклав він, за своєю звичкою, два пальці в рот і свиснув. Ех, і свистів же він чудово, той Проценко! За три кілометри чути, як свисне 1

Почули бійці той свист — і вперед, навздогін німцям. А ті ще дужче тікати.

Тільки дивимося ми — якась заворушка серед них. Збилися в купу, наче один на одного наскочили. Що таке? Ну, то нам краще, швидше доженемо.

Але через мить усі вони знов помчали до лісу. Всі, крім одного. А один з них кар’єром —до нас. От диво, думаю, що то за герой такий узявся?

Дивлюсь, а він, бідолаха, за гриву коня тримається, поводи загубив, вчепився в гриву, щоб не впасти. Товстий, пикатий, з полковницькими погонами. Придивився я — та як закричу:

— Та це ж наш Магніт ! Товаришу командире, Магніт!

І справді, мчить до нас Магніт. А на собі полковника везе. Ото кінь, як почув звичний йому свист Проценків, то й помчав до нього, бо завжди звик це робити, щоб укупі бути. Полковник то за поводи, то за гриву тягне, спиняє, та де там ! Хіба ж стримати Магніта німецькому полковникові, ще й переляканому ?

Що поробиш, спинилися ми з Проценком. Дивимося— ось він, наш Магніт. Ірже, радіє, танцює.

А полковник на ньому вкрай переляканий. Та хіба ж не перелякається німець, раптом, майже спросоння опинившися серед кіннотників? Каску свою залізну згубив, теліпається вона в нього на ремінці збоку, обличчя сполотніле... Белькоче:

— Панове товариші... панове... здаюся...

Ясно, що здається. Що ж йому ще робити ? Підніме ото полковник руки, щоб довести, що здається, а Магніт під ним танцює,— і полковник знов за гриву хапається, щоб не впасти. Хоч і не підходящі обставини, а розреготався Проценко, і я за ним. А тут і всі наші бійці зібралися. От сміху було з того полковника !

Скільки цукру з’їв тоді Магніт — не знаю. Бо кожен йому з своєї пайки давав, доки командир наш Проценко заборонив:

— Годі, зіпсуєте коня так, хлопці!

Того ж таки дня привели ми Магніта до госпіталя, до Дзюби. І що ви скажете ? Підвів я Магніта до розчиненого вікна, а він ніби почув, що там його хазяїн. Тихенько так заіржав, мов кличе. І вуха наставив, прислухається.

А зза вікна вже чути слабий голос Дзюби — теж впізнав коня:

— Магніте, коню мій!.. Чекай, незабаром... знову разом будемо...

... Отак і трапилося, що наш кінь Магніт узяв у полон німецького полковника. Ех, і кінь був ! Увесь загін любив його, та й я теж. І на цьому, пробачте мені, товариші мої любі, молоді бійці, закінчую я листа вам, іншим разом ще щось розкажу. Бо є що розповісти старому будьоннівцю про ті незабутні роки, коли кожен день бойовим полум’ям палав і кожна година до країв, мов повна чаша, відвагою нашою була налита.

НОВИЙ ДІД-МОРОЗ

Тепер був час обдивитися навкруги. Охоплений чорним димом і блакитнуватим полум’ям палаючого бензину літак врізався в гущавину соснового бору і зник. Тільки стовп диму вказував місце, де він упав. Микола Ярцев помітив ще недалеко на сході невеличку ферму на узліссі —і більше нічого. Скрізь було одне й те саме. Усе вкривав пухнастий сніг —він ішов аж дві доби, не даючи змоги літати.

„Насамперед —далі від ферми. Де ферма, там і люди14,—міркував Ярцев. Він звичною рукою підібрав стропи з одного боку. Парашут, гойднувшися, легко ковзнув убік. Білі верхівки засніжених дерев зростали, наближалися щосекунди.

„Не дуже зручне місце для приземлення"—встиг ще подумати Ярцев, перед тим як м’яко вдарився об гілля. Хмара сніжного пилу обсипала його; здавалося, згори звалилися цілі замети снігу. Ярцев провалювався нижче й нижче, вітки з сухим хрускотом ламалися підним. З хвилину він лежав у снігу нерухомо, відчуваючи, як натягли-ся стропи парашута, затриманого вгорі гіллям. Було зовсім тихо,так тихо, що Ярцев почув, коли біля щоки впала грудка снігу з дерева.

Він розплющив очі. Навколо сутеніло. Ярцев сів, потім підвівся — і враз провалився по пояс. Снігові кучугури були майже по метру заввишки.

— Так... тут пішки не підеш,—тихо мовив Ярцев.—

І все одно, треба вирушати. Бо коли не замерзну в лісі, то знайдуть білофіни. Адже, напевно, вони бачили, як я спускався на парашуті... от, були б лижі...

Лиж, певна річ, не було. Та й звідки могли узятися лижі в льотчика, що, збивши три білофінські літаки, мусив стрибнути на парашуті з своєї машини, яка загорілася від останніх куль з третього фінського літака?.. Тепер Ярцев був сам серед соснового бору, на „нічиїй" землі. Ще позавчора під навальним натиском Червоної Армії білофіни знову відступили, кинувши чимало зброї та боєприпасів. Вони тікали так швидко, що частини Червоної Армії ще не встигли зайняти кинуту біло-фінами територію, з глибокими балками, густими лісами. Ще заважав глибокий сніг. Да, так от — коли б лижі...

Мимоволі Ярцев потягнув за стропи, ще не відчеплені від лямок. І враз майнула думка:

„Ось вони, лижі! Справжні мисливські лижі!“

Льотчик дістав з кишені ножик, порізав стропи. Тепер він мав довгі, метріз по два, тонкі, міцні мотузки. Зрізати гілки потрібної довжини теж було недовго. Ярцев скрутив гілки каблучкою, перев’язав мотузками, зробивши густий перепліт. Одна каблучка, друга... Тепер прив’язати їх до ніг... Готово!

Ярцев випростався. Він стояв на круглих мисливських лижах. Вони не ковзалися, це вірно. Проте, не провалювалися в сніг, можна було йти по заметах. Ярцев ступнув кілька раз: чудово!

Він перевірив напрямок по кишеньковому компасу. Отак буде на північний схід, лівіше від ферми, яку він бачив з парашута. Вперед, Миколо, вперед!

Ліс несподівано швидко закінчився. От і узлісся. В сутінках, праворуч, угадувалася ферма. Еге, то її будівлі! Значить, треба було забирати ще лівіше. Гаразд! Здається, немає нікого. Он зліва немов гребля. Там можна буде пройти непомітно.

12

Широкими кроками,схилившися,щоб меншбуло видно, Ярцев простував до греблі — і раптом спинився. Серце застукотіло в грудях. Невже ?..

На півдорозі до ферми він побачив людину. Жінка? Так, жінка. Вона дивилася сюди, вона бачила його. Е, тоді треба тікати! Швидше, до греблії

— Стій! Егей!—почув Ярцев зляканий дівочий голос, але не спинився. Ось він уже біля греблі. Ще трохи — і можна буде перейти через неї, зн ікнути... Та ба! На нього кинулись фіни, що вистрибнули зза греблі. Ярцев упав обличчям у колючий сніг.

„Тепер уже кінець!"—майнула думка.

Він спробував вирватися. Даремно! Фінських солдатів було аж троє. Один скручував йому руки мотузкою.

— Підіймайся, більшовик!—почув Ярцев. Ворожі руки підштовхнули його. Він устав. З обличчя падав мокрий сніг. Білофіни з цікавістю оглядали його з голови до ніг.

— Льотчик,—мовив один, вказуючи на шолом Яр-цева.

— Мабуть, з того згорілого літака, що збив три наших,— обізвався другий. Вони говорили фінською мовою. Ярцев її добре розумів, але вирішив цього не показувати.

— Годі балакати,— рішуче сказав третій.— Поведемо до капітана. Той краще розбереться.— І він грубо підштовхнув Ярцева киркою, що була у нього в руці. Навіщо у солдата кирка?.. Відповіді на це запитання Ярцев покищо не знайшов.

Вони підіймалися до ферми. Хоч стало майже зовсім темно, Ярцев добре бачив невисоку струнку дівчину, що притиснулася до воріт. Очі її дивилися на полоненого. Вони були широко розкриті і, здавалося, дивилися на нього навіть з жалем. Ярцев одвернувся. Він почув, як один із солдатів засміявся й сказав:

— От спасибі, Ельзо! Це ж ти допомогла спіймати більшовика. Як закричала, ми й вибігли. А то могли б і пропустити за роботою...

Дівчина змовчала. Солдат заговорив знову:

— І чого ти така гордовита, Ельзо ? Коли б ще панночкою була. А то—диви І — звичайна собі наймичка. Ну, зажди!

— Іди, іди,— гнівно мовила дівчина.— Тобі, звичайно, до панів ближче!

Ярцева ввели в жарко натоплену кімнату. За столом сиділо двоє в офіцерській формі. Вони хутко озирнулися. Один з них, молодший, з лляним коротко стриженим волоссям, нервово спитав:

— Хто такий?

— Більшовика спіймали, пане лейтенант,— доповів солдат, що стояв ближче до столу.— Льотчик...

— Льотчик?—здивувався офіцер і придивився до Ярцева.— Справді, льотчик. Пане капітане, це, очевидно, той самий...

Другий офіцер, старший, темноволосий, в окулярах, уважно розглядав Миколу. Пальці його рівно стукотіли по краю стола.

— Льотчик?—уривчасто спитав він Ярцева російською мовою. Ярцев нахилив голову: сам, мовляв, бачиш.

— Якої частини ? Де розташована ?

Ярцев мозчав.

— Раджу говорити,— продовжував старший офіцер.— Інакше примушу іншими засобами.— Холодні його очі пронизливо дивилися на Ярцева.—Скільки літаків у твоїй частині?

Микола мовчав, стиснувши за спиною зв’язані руки.

— Попереджую, що ти в мене заговориш,—люто процідив крізь зуби капітан. Потім повернувся до лейтенанта,— вже фінською мовою:

— Вам доведеться зайнятися ним. Треба взнати

14

у нього все: яка частина, скільки літаків, що чути про їхній наступ, чи підуть вони цим напрямком... Цей льотчик мусить чимало знати... і крім того, ви знаєте, як рідко нам доводиться мати в руках живого льотчика-''більшовика. Розумієте, я певний, що ми розмістили міни за цим планом правильно і в достатній кількості... зокрема, вздовж греблі... але — може, треба додати трохи на півночі?., треба взнати у нього все... хоч спаліть його живцем, але взнайте, чуєте?

— Слухаю, пане капітан,— відповів молодший.

— Але... приготуйте все, а тим часом повертайтеся. Треба нанести на карту все до кінця, щоб негайно відправити її. А тоді вже повозитеся з цим більшовиком.

Ярцев ішов, високо підвівши голову. Хай ніхто не подумає, що радянський льотчик може злякатися чогось. Хай ріжуть, хай спалюють живцем, як пригрозив той капітан. Він мовчатиме!.. Так от чому солдати були з кирками ! Вони підкладали міни під греблю! Виходить, тут усе міноване?.. А коли підійдуть частини Червоної Армії, тоді... О, Ярцев добре знав, якої шкоди можуть завдати замасковані міни.

Оточений солдатами, він пройшов двір, наблизився до сараю. Всередині горіла маленька лампа. Ярцева штовхнули в сарай. Від удару він упав.

— Прив’яжіть його отут,—розпорядився лейтенант.— Так. І хай він трохи полежить, відпочине. Ганс, приготуй вугілля на жаровні. Принесеш сюди хвилин через п’ятнадцять, коли я вернуся.

Лейтенант загасив лампу й вийшов. Слідом за ним вийшли і солдати. Почувся ляскіт засову. Ярцев лишився сам у темряві.

— Погані ваші справи, Миколо Ярцев,— подумав він.— Те, що їм не пощастить нічого взнати від мене, це ясно. Але терпіти доведеться від цих фашистських катів чимало, це теж ясно. А головне — міни... скільки наших може загинути!..

Ярцев заплющив очі. Ось — ідуть червоноармійці... вони не знають про міни... адже білофіни відступали так швидко... і зненацька вибух замаскованої міни... другий... третій... е, чорт!

Враз він увесь напруживсь і прислухався. Невже ж минуло п’ятнадцять хвилин ? Ось м’яко, майже безшумно відсунувся засув, скрипнули двері. Яскравий білий промінь електричного ліхтарика впав йому на обличчя, засліпив. Мимоволі Ярцев примружився.

— Тихше... тихше...— почув він приглушений дівочий голос. Світло погасло. Ярцев нічого не розумів. Хтось наблизився в темряві, присів біля нього. Знову засвітився ліхтарик. Це була та сама дівчина, що своїм криком допомогла фашистам спіймати Ярцева! Коли б не вона... але що ж вона робить?..

Микола Ярцев чув схвильоване шепотіння:

— Треба негайно бігти, тікати ... ось я зараз переріжу мотуззя... біля цього сараю, коло самих дверей стоять лижі... візьми маузер... і обойми... я все приготувала... бо я ненавиджу, як і всі ми, їх, панів, офіцерів, огидних шюцко івців, що мучать нас... вони негідники, вбивці, жорстокі кати...

Вона розрізала одну мотузку за другою.

— І я не хотіла зовсім, щоб вони спіймали тебе... Я закричала, щоб ти не йшов на греблю, бо там міни... я знаю... а ти не зрозумів і побіг прямо на них, тих фашистів... і вони спіймали тебе і хочуть катувати... біжи, біжи...

Ярцев уже стояв на ногах. Він дивився на дівчину. Очі в неї палали, вона важко дихала від хвилювання. Ось вона дала йому електричний ліхтарик і маузер :

— Біжи! Швидше! Прямо на схід схилом униз. Тут усього три кілометри — і ваші частини. Я знаю, офіцери говорили про це ... і вони сьогодні ж тікатимуть... вони казали так... а, та може ти не розумієш по — фінськи?.. а я ж ке вмію по — руськи... — в одчаї мовила вона,

16

— Розумію, Ельзо! — вихопилося в Миколи. Він вхопив маузер, засунув його за пояс, поклав обойми й ліхтарик у кишеню. Звільнивши руки, Ярцев у темряві обняв дівчину і міцно поцілував її.

— Спасибі! Чекай, я незабаром повернуся сюди... разом з нашими... тоді, Ельзо, поговоримо як слід. Спасибі тобі! — І він вибіг за двері. Руки його намацали лижі. Це були добрі військові лижі, на яких можна швидко бігти, та ще й з палками! От дівчина!

Погляд Ярцева впав на будинок. У вікні світилося. Там сидять над картою оті двоє... офіцери...

„Стій, Миколо, стій! Одну хвилинку!" — сказав він собі.

Думати довго не доводилось. Не одягаючи лиж, з ними в руках Ярцев обережно наблизився до вікна. Так, офіцери, схилилися обидва над картою... ага, ось і двері... ну, треба все зробити вмить!

Двері з грюкотом розчинилися. Офіцери озирнулись і скам’яніли. Прямо на них дивилося дуло маузера. Спокійний, ледь вібруючий голос полоненого льотчика вимовив чистою фінською мовою:

— Руки вгору, панове фашисти! Інакше обох постріляю! І два кроки назад 1

Із задоволенням Ярцев побачив, як офіцери слухняно підвели руки й одступили від столу.

— Так. І будь ласка, без фокусів. Я, знаєте, воро-шиловський стрілець, — сказав він, забираючи з столу карту з безліччю поміток червоним олівцем. — А тепер залишайтеся, панове фашисти, мені ніколи!

Він вистрибнув за двері. Карта була вже в нього за пазухою. Ще через кілька секунд він мчав на лижах униз схилом. Іззаду пролунали постріли. Ярцев хутко озирнувся: нагорі блимали жовті відблиски.

— Ну, це можете скільки завгодно, — посміхнувся він. — Стріляйте, мене ж ви все одно не бачите!

Сніг весело поскрипував під лижами. Ярцев біг на схід, на схід...

...Один з бійців, лежачи в передовому дозорі, почув дивні звуки. Мов би хтось, не ховаючись нітрохи, біг на лижах — і прямо сюди, з ворожої сторони. Червоно-армієць прислухався ще, подивився вперед. У пітьмі не видно було нічого. Але тепер уже ясно чути скрипіння лиж.

— Стій! — вигукнув боєць, клацнувши затвором.

— Свої, свої!— почув він зовсім близько.

— Таке ми вже чули! Стій, стрілятиму!

— Та ти подивися, товаришу, ось я сам себе освітлюю! Хіба ж так ворог робитиме?

У пітьмі блиснув яскравий промінь, що освітив запорошену снігом постать людини в комбінезоні льотчика, в шоломі з червоною зіркою.

— Все одно, стій, — не вгавав червоноармієць з гвинтівкою напоготові. — Зараз до тебе підійдуть, перевірять!..

... Через кілька хвилин Микола Ярцев стояв перед командиром частини. Його комбінезон був уже чисто весь у снігу, сніг лежав на шоломі, вкривав плечі, розтавав і падав з обличчя. Ярцев сміявся, обтрушуючись:

— Ось, маєте ! Все було гаразд. А як освітив себе ліхтариком — бо що ж мені лишалося робити? — так після цього зразу осліп. Ну, і впав у яму...

— Еге, і вигляд, як у справжнього Діда-Мороза,— сміявся й командир. — Навіть борода з снігу...

— А що ви думаєте, товаришу командире? — відгукнувся жваво Ярцев.—Я й є святковий Дід — Мороз, — і з подарунком, та ще з яким!..

Він помацав груди: за пазухою поскрипувала карта з відмітками про закладені фашистами замасковані міни.

— Ну, допоможіть мені, товаришу, скоріше дістатися до командира ділянки. У мене такий для нього

подарунок, такий подарунок, що для цього я ладен був би ще раз зробити отаку подорож. Старому казковому Дідові-Морозу і не снилося ніколи принести комусь такий дорогоцінний подарунок, як мій. Хо-дімте ж, ходімте!

І Микола Ярцев майже вибіг з кімнати, не знімаючи руки з грудей, де лежала фашистська карта.

МУЖНІСТЬ

Зігнутий, з маленькими сивими вусиками дворецький повернув ключ у важкому замку, з помітним зусиллям розчинив великі двері. Рука його клацнула вимикачем. Яскраве світло кришталевої люстри бризнуло зза дверей.

— Прошу, панове !

Комдив увійшов до великого залу своєю легкою, швидкою ходою, подзвонюючи шпорами. На мить його погляд спинився на високих темних вікнах. Одне з них було відчинене. З вулиці долинав важкий гуркіт танків, що проходили повз будинок. Комдив повернув голову до супутників:

— Добре приміщення, товариші,—весело сказав він.— Пан бургомістр непогано жив, га?

Дворецький біля дверей низько схилив сиву голову: о, він то добре знав, як жив пан бургомістр!

— Так і буде, — продовжував комдив. — Тут ми розмістимо штаб. Товаришу Петров, розпорядіться приготувати зал. Я призначаю на вісім годин ранку нараду. Сповістіть командирів і комісарів.

— Єсть підготувати зал і сповістити командирів і комісарів, — чітко повторив начальник штабу, приклавши руку до кашкета.

Комдив дивився на великий, портрет худого, жилавого чоловіка в генеральській формі, що висів на стіні. Сиві вуса його поважно звисали вниз. Свинцеві очі

20

дивилися поверх людських голів. Суха стареча рука спиралась на ефес золотої шаблі. Комдив посміхнувся:

— Пан генерал Маннергейм досі дивився на засідання свого бургомістра, — мовив він. — Завтра побачить нашу нараду. Незвична буде для генерала справаї Ну, пішли, товариші. Робота не жде.

Комдив вийшов із залу. Слідом за ним вирушили і його супутники. Останнім ішов молодший лейтенант Микола Мальков. І саме він зачепився на порозі носком чобота за килим. Дворецький спритно підтримав його надто міцною для діда рукою. Цей старик посміхнувся— ввічливо, шанобливо. Під блідими вузенькими губами блиснули золоті зуби.

— То дуже пухнатий килим, пане, — вимовив дворецький, знову відступаючи до дверей. — Справжній персидський килим, пробачте.

Мальков ледве стримався, щоб не послати йому чорта. Не відповідаючи, він швидко пішов далі. Отакий вредний старик 1 Чи він хотів сказати щось єхидне, чи так, єрунду якусь? А все ці залізні набійки на носках! Не стерлися ще, от і чіпляються. Ну й рука в того дворецького, чесне комсомольське! Дід, а який міцний! Зубатий ще!..

Спускаючись із сходів, Мальков раптом спинився.

» Золоті зуби у звичайного дворецького? Дивно...

— Чого став, Колю? — почув він голос свого друга Петра Дороха. — Ходімо, брате, діла є. Та що ти замислився?

Мальков дивився, як дворецький спускався сходами непевною старечою ходою. Ключі в його руці тихо побрязкували. Він пройшов повз друзів, опустивши голову, замислившись.

— Зубр, правда? — посміхнувся, вказуючи на старика очима, Дорох.

Мальков усе ще дивився вслід дворецькому, що повільно спускався в підвальне приміщення.

■''..лііди»''*'' ‘''~м-в" ■*пг*1

— Слухай, Петю!—раптом тихо сказав він. — Ти йди, а я тут трохи займуся. Одна думка є в мене ... ні, ні, не питай, зараз ніколи! Я незабаром вернуся!

І він, намагаючись не шуміти, побіг униз сходами, за стариком. Дорох здивовано подивився йому вслід, махнув рукою й пішов до виходу.

Мальков стояв перед вузенькими дверима, куди ввійшов дворецький. Тут, напевне, він живе. Гаразд, увійдемо. Постукати? Ні, хай це буде несподівано!

Він легко розчинив двері й увійшов у маленьку кімнатку. Старик стояв коло протилежної стіни. Лампочка під стелею неясно освітлювала його сухе обличчя. Він вороже подивився й спитав:

— Я потрібний панові?

Мальков переступив з ноги на ногу. Чорти його знають, як бути! Підозра — це одне, а докази... А, гаразд!

— Ви тут дворецький, так? —спитав він, не задумуючись щодо непотрібності такого запитання.

— Так, — спокійно відповів старик.

— Мабуть, чимало заробляли, — вів далі Мальков, уже лютуючи на себе. Він бачив, як старик зневажливо здвигнув плечима, і, не чекаючи відповіді, додав гостро:—Золота щось дуже багато у вас у роті.

Старий випростався. Він не відривав від молодшого лейтенанта колючих сірих очей. Щось холодне, гостре було в тих очах — і це не пасувало до шанобливого єлейного голосу:

— Багато золота? Пан офіцер багато бачить, ой, багато, тільки не все помічає...

Старик підвів руку. В ту ж мить Мальков схопився за кобуру, але не встиг її розстібнути. Міцні руки схопили його ззаду. Мальков шалено рвонувся. Густа тканина закрила йому рот, обвила голову. Спритні, міцні руки вмент підштовхнули його до стіни, зв’язали йому руки й ноги мотузкою.

22

Було тихо. Мальков ледве стояв, приставлений до стінки, як річ, нездатний поворухнути рукою ані ногою, позбавлений можливості говорити. Він лише чув і бачив. Троє високих шюцкорівців одійшло від нього до дверей. Мабуть, вони стояли там і тоді, коли він увіходив, і, не помітивши нічого, сам потрапив у пастку, мов миша!.. Ганьба! Не зміг постояти за себе. А ще гадав щось викрити, з’ясувати.

Старик сів на стілець навпроти Малькова. Тепер він посміхався — насмішкувато, презирливо, відкриваючи ряд золотих зубів.

— О, пан офіцер прекрасно бачить, прекрасно... тільки не все, сказав я щойно,— заговорив він.— Ги думав, що все це так, жартома, як полузати насіння, ха-ха! Ти думав, так воно і обійдеться? Ні, ми ще покажемо вам!

Старий спинився, почувши стукіт у двері. Мальков побачив, як приготувалися шюцкорівці біля входу.

Двері розчинились. На порозі став Петро Дорох. Він голосно сказав, вдивляючись у напівтемряву:

— Колю, де ти? Там тебе питає... О, чорт!

Шюцкорівці накинулись на нього з обох боків.

Мальков міг лише дивитись, як уперто відбивався Дорох, один проти трьох, захоплений іззаду, зненацька. Ось і він став біля стіни поруч з Мальковим, теж зв’язаний.

Старий підійшов до дверей, запер їх на засув. Потім щось сказав шюцкорівцям фінською мовою. Голос його пролунав, як твердий наказ.

— От, коли б я не був таким дурнем,— з одчаєм подумав Мальков.— Адже це, напевне, важлива птиця...

Офіцери наблизилися до зв’язаних друзів. Один з шюцкорівців скинув на свої плечі Малькова, другий— Дороха. Третій відкрив двері в глибині кімнатки. Старий ішов позаду, вже не дряхлою ходою — він упевнено ступав за ними вузенькими сходами — нижче,

нижче... Ще двері, ще сходи і ось кам’яний підвал. Що це за приміщення? Мальков розглядів у напівтьмі велике залізне коло з дверцятами, купу вугілля біля стіни... Казан!

Зв’язаних поклали біля казана. Старий повернув вимикач, і вгорі загорілася жовта лампа. Старик знову віддав шюцкорівцям якийсь наказ фінською мовою.

Підкоряючись йому, шюцкорівці зняли з Малькова й Дороха пов’язки з ротів і відійшли. Тепер перед зв’язаними друзями стояв зовсім не старик. Сиве штучне волосся його й вуса, скромний одяг дворецького, кілька зморщок на обличчі,— увесь вмілий грим не приховував тепер чітких, певних рухів, здавався непотрібною, неприродною маскою.

— Ну, давайте познайомимося,— мовив він глузливо.— Адже вам дуже хотілося цього? Вас цікавить, чи дворецький я? Не зовсім, не зовсім... Вірніше, тимчасово виконую його обов’язки. Дуже тимчасово,— в чому ви незабаром переконаєтеся. Як вам, до речі, подобається моя російська мова?

— Досить добра для шпигуна,— відповів Мальков.

— Ви так думаєте? Дуже радий. Свого часу в мого батька був непоганий маєток, в Росії, і ми знали російську мову. Та це неважливо. Отже, маю честь репрезентувати себе. Майор Альберт Райвола. Це мої помічники,— кивнув він убік шюцкорівців.— Залишився тут, шоб по відході нашого війська достойно зустрінути червоних. Дозвольте взнати, з ким маю честь бесідувати?..

І Мальков і Дорох мовчали.

— Не волієте відповідати? Щиро шкодую. Я все ж пропоную вам домовитися. Відкиньмо дурну мораль. Ви молоді люди, вам хочеться жити. Ніхто не знає, що трапилося з вами. Я відпущу вас. Завтра я буду вже далеко. Ви не будете небезпечні для мене,— і я залишу вам життя. Отже?

24

Мальков подивився на Дороха, Дорох на Малькова.

— Я жду,— повторив майор.

— Можете не ждати, пане шпигун,— відповів Мальков.—Це даремна справа. Ніяких відомостей від нас ви не дістанете.

-— Здається, це на вашій мові називається — патріотизм, любов до батьківщини ? —іронічно посміхнувся майор.— Застарілі поняття, запевняю вас. А втім, як вам завгодно. Я хотів лише допомогти вам врятувати ваше життя, панове.

— Виходить, ви так зацікавлені в тому, щоб зберегти наше життя, пане шпигун? — насмішкувато сказав Дорох.— Слабо віриться...

Холодні очі майора Райволи примружилися.

— Ви вважаєте можливим дотепувати у вашому стані? Будь ласка, не заперечую. Я лише хочу трохи пояснити вам цей самий стан. Ви перебуваєте в казановій цього будинку. Вона розташована якраз під тим великим залом, що сподобався вашому комдиву, і в якому через кілька годин почнеться нарада, якщо я правильно зрозумів комдива. Ось три скрині з динамітом. Як бачите, проводи від них ідуть сюди. Тут, біля казана, стоїть годинник. Зараз ми його поставимо на вісім п’ятнадцять. Так. Тепер ви, мабуть, розумієте, що рівно о восьмій п’ятнадцять відбудеться невеличкий вибух, який знищить зал з усіма, хто буде в цей час у ньому. Цей вибух трохи вплине і на вас... якщо ви не зміните вашого рішення.

— Нам нема про що балакати,— промовив Мальков крізь зуби. Тепер він розумів диявольський план контррозвідника.

— Що ж, я не наполягаю. Ми зараз ідемо звідси. Щоб уникнути непорозумінь, оцей маленький прилад, який я — бачите?—включаю, викличе негайний вибух щойно хтось спробує відчинити зовні двері до казанової після нашого уходу. Останній раз — ви збирає-

тесь і далі гратися в патріотизм та іншу мораль? Як бачите, я не жартую, молоді люди!..

Останні слова він вимовив з підкресленою загрозою.

_ Ми теж не жартуємо. І більше не відповімо вам

жодного слова,— рішуче сказав Дорох.

— Тоді бувайте здорові. Дуже шкодую, що Д°ве'' деться знов потурбувати вас пов’язками. Гак буде спокійніше.

За його знаком, шюцкорівці знов зав язали роти Малькову й Дороху і вийшли. Вийшов і майор Рай-вола востаннє показавши в глузливій посмішці свої золоті зуби. Двері зачинилися й стало тихо. Ледве чутно цокав годинник на стіні біля казана. Малькову здавалося, що він вицокує весь час одне й те саме: „як без — глуз — до ... як без — глуз — до...

Дійсно, як безглуздо... коли б він не пішов слідом за дворецьким... якби він був обережнішим... і ще втягнув за собою Петю Дороха... Але все одно зал злетів би в повітря о восьмій п’ятнадцять... командири й комісари... і комдив... весь штаб, усе командування... Чорт! Коли б хоч не зав’язаний був рот, можна було б кричати, покликати когось ... А якщо о хтось почувши відкрив двері сюди, тоді стався о вибух... ну, що ж, хай і вибух! Алеж це трапилося б раніше

восьмої... зал був би ще порожній...

Щось клацнуло в трубі парового опалення, овук гучно затремтів у повітрі. І раптова думка прорізала мозок Малькова. Казан!., труби від нього розходяться по всіх поверхах... по всіх кімнатах... звук поширюється по тих трубах...

Хутким рухом Мальков перевернувся, поповз, звиваючись, із зв’язаними ногами до казана. Дорох здивовано дивився на нього. Він нічого не розумів. Але Мальков усе звивався, як вуж. Ближче, ближче... Ось і казан! Підбитим залізною набійкою носком свого чобота він торкнувся казана!

Дорох, усе ще дивуючись, поглядав на Малькова. Він бачив і чув, як розмірено й уперто стукотів Мальков залізною набійкою по казану. Протяглі звуки тремтіли в повітрі. Коротка пауза, довга, дві короткі.. знов довга, знов коротка... і раптом очі Дороха блиснули радістю. Він зрозумів! Мальков, його друг, вистукував абеткою Морзе виклик. І він, і Дорох знали, що десь у будинку, в якійсь кімнаті сидить черговий радист, який мусить почути дивні звуки в трубі, в радіаторі парового опалення. Він зрозуміє, він прочитає виклик!..

Минали хвилини—довгі, безконечні. Мальков стукотів. Інколи спинявся, прислухався і знов стукотів. Зрідка він повертав голову до циферблата годинника, до йоіо стрілок, що повільно, але невблаганно рухалися. І знов стукотів, ще наполегливіше, ще впертіше ...

Коли терпнула від утоми одна нога, Мальков стукотів другою. Так минали години... І раптом, під час одної з пауз, казан немов відповів Малькову — тихими розміреними звуками абетки Морзе. Почули! Зрозуміли! Зрозуміли!

Дивне хрипіння, неясні приглушені звуки пролунали в казановій. То сміялися з радості обидва друга, дивлячись один на одного сяючими очима. І Мальков знов почав стукотіти, збираючи всі сили, долаючи тупий біль і отерплість у ногах. Він стукотів, він розповідав про динаміт, вибух, двері, які не можна розчиняти. А стрілки годинника, пекельного годинника, вже перейшли цифру сім, вони вже рухалися до восьми ДО ВОСЬМИ...

І тоді, коли годинна стрілка проповзла повільно цифру „8 , пролунав стукіт під стелею казанової. Хтось розбивав забите наглухо вікно казанової, падали дошки, товсте скло...

Лупий біль стискав ноги Малькова, перед очима

пливли фіолетові й зелені кола. І все пливло й гой-

далося навкруги нього. Але, вже непритомніючи, м0: лодший лейтенант ще побачив, як з вікна під стелею казанової ізскочили червоноармійці. Один з них підбіг до скринь з динамітом і вмілим швидким рухом виключив проводи, що звивалися гадюкою до годинника

на столі.

Тоді Мальков полегшено зітхнув і закрив очі — втомлено, знесилено й радісно.

УДАР НА СЕБЕ!

— Увага, товариші командири!

Висока міцна постать генерал — майора випросталась. Блиснули бойові ордени, золота зірка Героя Радянського Союзу. Генерал держав у руці складений аркушик паперу. Обличчя його, до останньої маленької зморщечки знайоме кожному з льотчиків, що стояли перед ним, було серйозне й зосереджене. Брови ледь зсунулися.

— Оголошую наказ командування. „У відповідь на бандитський наліт німецьких фашистів на наші мирні міста наказую негайно провести нічний наліт на аеродроми ворога Т * 18 і Т — 34, розбомбити їх, висадити повітряний десант в тилу ворога в районі Грюневальда. Десантній частині взяти підривні матеріали. Виліт провести сьогодні о 02 годині. Летіти на максимальній висоті. Винищувачі супроводжують бомбардувальників, у разі потреби приймають удар ворога на себе".

Генерал-майор склав аркушик паперу і уважно, запитливо оглянув усіх. Жоден м’яз не ворухнувся на цих спокійних, впевнених, засмаглих обличчях. Генерал поклав наказ на стіл.

— Командування операцією я доручаю полковникові Федотову,— сказав він.— Ескадрильєю винищувачів командує капітан Рощин. Чи є запитання, товариші командири ?

Генерал переждав трохи. Усі мовчали. Тоді генерал

вийшов зза столу.

— Мені нічого більше сказати вам, товариші командири _Трохи зміненим, може злегка схвильованим голосом сказав він.—Радянські льотчики знають свої машини, знають свої обов’язки. Бажаю вам успіху, товариші-командири! За батьківщину! За Сталінаї

— За батьківщину! За Сталіна! — пролунали у великому кабінеті вигуки льотчиків. Генерал стояв з піднесеною рукою. Очі його блищали. Льотчики вихо

дили з кабінету.

Важкі бомбардувальники пробігали по землі сотню метрів і лише тоді відривалися від неї. Тремтячі промені прожекторів розсікали нічну темряву, простилали на аеродромі довгі світлі стежки. Бомбардувальники, похитуючи величезними крилами, то потрапляли цілком на ці яскраві стежки, то, відходячи в сторону, раптом тонули в темряві. Через люте гудіння моторів не чути було нічого. Слова тут замінялися хугкими і впевненими помахами прапорців, що метеликами трепетали в сліпучому сяйві прожекторів.

Рощин бачив міцну, кремезну постать Федотова. Ось його друг востаннє озирнувся. їх погляди зустрілися. Рощину здалося, що Федотоз посміхнувся.

— Будь певний, Федотичу!—крикнув Рощин, хоча й був певний, що той не почує його. Але Федотич немов почув. Він махнув рукою Рощину, хутким рухом спустив окуляри і зник у кабіні. Через мить його важкий бомбардувальник, підстрибуючи, вже йшов у темряву. .

Тепер піднімалися винищувачі. Мов одним міцним стрибком, вони врізалися в повітря, вгвинчувалися в нього, зразу ж таки набираючи висоту. Широкі крила і короткі товсті фюзеляжі робили їх подібними до джмелів. Один за одним винищувачі проскакували через вузенькі світлові стежки і зникали в густому мороці.

Рощин впевнено тримав штурвал. На мить його засліпили відблиски сяйва прожекторів на приладах керування. Потім зразу стало темно. Все було гаразд. Рощину здавалося, ніби він відчуває, як пропелер з непослабною силою тягне вперед вібруюче тіло винищувача. Вгору, вгору!

Позаду і з боків розгорталися в бойовому строю всі інші „яструбки", літаки його ескадрильї. Якимсь шостим почуттям Рощин відчував їх присутність. Це бадьорило, сповнювало його всього радісною енер-

Сигнальні вогники бомбардувальників, що повільно набирали висоту, мерехтіли вже внизу. Винищувачі поділившись на дві групи, летіли трохи вище і обабіч бомбардувальників. Бойовий стрій був виконаний. Рощин зменшив обороти мотора.

На секунду тільки Рощин заплющився, щоб відчути загостреним слухом рівну й потужну пісню мотора. Але він спокійно міг би побути з заплющеними очима і значно довше. Виліт проходив точним, багато раз перевіреним ладом. Ніщо не могло порушити його. А як почуває себе зараз Федотич ? Напевно, непогано. Іак само, як і Рощин, він відчуває близькість товаришів, знає, що вони думають про нього, знає священне гасло радянських льотчиків: „Один за всіх і всі за одного!.."

... Обер-лейтенант Мерцель прокинувся від пронизливого звуку сигнального дзвоника. Він сів на ліжку протираючи очі. Що трапилось ? Невже виліт ? Якому чорту знадобилося знову гнати їх у повітря?.. Мало хіба доводилося працювати останніми місяцями в Югославії та І реції ? Як усе це втомило всіх німецьких льотчиків... усіх з тих, хто залишився, певна річ... Алеж то було там, на Балканах. А тут... ніхто не знає навіть, навіщо Гітлер ув’язався в цю нову страшну

А що війна з більшовиками буде страшною, в цьому НІ V Мерцеля, ні в інших льотчиків не було жодного сумніву. Це показав хоча б учорашній наліт на радянські міста. . .

Обер-лейтенант здригнувся. Так, із сорока літаків, шо брали участь у вчорашньому нальоті, на аеродром вернулося всього шість. Ці чорти більшовики літають одчайдушно, вони просто не знають страху!., і оді ж таки, вчора, Мерцель ледве уникнув нападу радянського винищувача, який, здавалося, ладнии був протаранити його. Це була гостра гра на нервах, літаки мчали назустріч один одному-і справа була в тому, хто довше витримає це наближення. Та Мерцель перший не витримав гри на нервах і круто ПІКІРУ®*® униз... А тепер ось знову виліт. Погане, погане життя для людини, якій зовсім не хочеться вмирати ...

І головне, диявол його знає, навіщо все це потрібної..

’ Алеж наказ є наказ ... Мерцель глянув на годинник : третя година ранку. Знову дзвоник. Якого чоотя?

У кімнату вбіг захеканий механік Фруман. Виструн-

ЧТнСак''аГе=ГдрРиТлУьГви„иЩувач, в негайно вилетіти назустріч радянським бомбардувальникам і винищувачам, що наближаються, пане обер-лейтенант!

Мерцель не витримав. Прорвалася лють людин , якій усе набридло, яка страшенно хоче спати і яку знову надсилають шукати смерті. Він схопив

і кинув його в механіка.

— Забирайсь під три чорти! Знаю самі Гетьі зарепетував він і почав одягатися, все ще люто бурмотячи:

— Кляте життя 1 Спиш напіводягнений, виспатись не дають... Добре начальству, воно не літає... хіба що на параді... сидить у затишній кімнаті, тільки роз

ряджається... Полетів би якийсь генерал, хоча б 1 сам

маршал Г ерінг, сам спробував би, як воно під кулеметами більшовиків, коли тільки й мрієш, як утекти щоб не залишитися в хвості своїх, не прийняти всі кулі на себе...

передранкове сутіння ще обгортало аеро-

дром. Мерцель похмуро підійшов до свого Мессер-шмітта^ люто відштовхнув ногою залізний бак коло літака. Не дивлячись ні на кого з інших льотчиків, він вліз у кабіну; та й на нього ніхто не дивився, кожен заглибивсь у свої власні невеселі думки. Вмостившись зручніше, Мерцель спідлоба зиркнув на опущений прапорець сигналіста: він, цей сигналіст, певно, залишиться на землі... хоч яка чужа, польська, а все ж тривка тверда земля ...

Прапорець піднявся. Загули мотори. Мерцель ясно відчув, як заливає його нестримна лють — не на кого-небудь одного, а на всіх. На генералів, що спали в своїх опочивальнях, на механіків і сигналістів, бо вони лишалися тут, на землі... і найбільше, звичайно, на

льшовиків, назустріч яким він удруге вже вилітає... відчайдушних більшовиків, які лізуть пробоєм, примушують офіцерів * льотчиків імперської німецької армії тікати, не озираючись, до своїх аеродромів, аби врятувати життя... к

...Далеко внизу темніла земля. Рощин помітив, що небо на сході порожевіло. А з заходу швидко насувалися хмари. Вони йшли невисоко над землею розірваними клубастими острівцями. Через півгодини вони оудуть між літаками, що линуть у височині, і строкатими земними візерунками. Рощин поглянув на годинник. Четверта година... а як видно!

Бомбардувальники і винищувачі йшли все тим самим непорушним строєм. Тепер він бачить земні орієнтири.

ощин задоволено відзначив, що курс був виконаний на відмінно . Він подивився назад і вниз.

Рівними трикутниками пливли в димчастому ранко-

вому повітрі важкі бомбардувальники, широко розпластавши величезні чорні крила. Вони були подібні до велетенських птахів, що підібрали пазурі и несуть V них якийсь вантаж. Незабаром цей вантаж упаде на аеродроми фашистів — і навряд чи можна заздрити тим хто одержить з повітря цей подарунок!

Частина вантажу зірветься з важких літаків трохи пізніше Ця частина не полетить каменем на землю, а затримається в повітрі, розквітне великими білими квітками парашутів, а згодом опиниться на землі, ви-конуючи наказ командування. І її справа оуде, напевно, не менш руйнуючою, ніж дія раніше скинутих бомб.!, фашисти дістануть добрий урок!

Винищувачі пливли обабіч бомбардувальників. Рощин знав, що його товариші на швидкісних винищувачах навмисне зменшують швидкість, щоб не відірватись від бомбардувальників. А так хочеться дати газ до відказу, натиснути на ручку кулемета ! _ .

Раптом тіло Рощина напружилося. Руки міцніше стиснули штурвал. Вдалині, у сивій димці, вище хмар, що наближалися, з’явилися малесенькі чорні крапки. Вони швидко зростали, ставали більш чіткими, ясними. Вони наближалися. Це — фашистські літаки! Вони вилетіли назустріч радянським льотчикам, щоб спини-ти їх

Рощин подав сигнал, погойдавши крилами „яструбка , хоч він добре знав, що не один він помітив наближення ворога. Тепер дорога була кожна секунда. Мотор несамовито загув. Тіло з силою втиснулося в спинку сидіння. З кожною миттю збільшуючи швидкість, винищувач помчав назустріч фашисіам.

І водночас з літаком Рощина дали повнии газ інші винищувачі. Немов люті джмелі, в незмовкаючому гудінні моторів вони линули вперед і вперед, залишаючи важкі бомбардувальники далеко позаду, приимаючи удар ворога на себе.

...А втім, хто ж нападав—літаки з зловісними фашистськими хрестами на крилах чи літаки з яскравими червоними зірками?

Спочатку можна було думати, що нападають німці. Адже радянські винищувачі лише захищали своїх бомбардувальників. Мерцель ішов для нападу. Вже здаля він упявся очима в радянські літаки, які наближалися. Він був напоготові до обстрілу.

Та метою німецьких Мессершміттів були не маленькі верткі „яструбки", що линули їм назустріч а великі чорні птахи —бомбардувальники. Треба було зламати опір „яструбків", проскочити повз них і напасти на бомбардувальників.

Мерцель потяг штурвал на себе. Його Мессершмітт круто шугнув угору. Обер-лейтенант хотів виграти висоту. Але в ту ж мить він помітив, що так само швидко пішов угору і радянсі кий літак, який мчав йому назустріч. Тепер обидва літаки зближалися, круто видираючись угору.

— Ч-чорт ! — промурмотів Мерцель.— Ну, побачимо!

Коротка черга трасуючих куль з його кулеметів прошила повітря, майже з’єднавши обидва літаки димним віялом. Але винищувач Рощина наполегливо линув на Мерцеля.

Не було часу довго думати. Рощин автоматично натискував на важелі. І літак, покірний цим наказам „яструбок0, з шаленою швидкістю мчав уперед дедалі крутіше врізаючись в повітря.

Раптом винищувач зробив складний переворот. Рощин побачив, як повз його крила знову простяглися димки трасуючих куль. Ці димки виникали ближче і ближче. Ще через секунду вони були б на тому Місці, де щойно була голова Рощина. Збоку вискочив другий фашистський винищувач. Це він підкрався до Рощина й обстрілював його з кулемета. Переворот У повітрі, зроблений цілком механічно і лише потім

усвідомлений розумом, виніс літак Рощина спід обстрілу. Тепер уже Рощин опинився в хвості німецького

Рощин відчув приплив енергії. Це було подібне до

сп’яніння, радісного сп’яніння боєм, впевненістю в собі,

в машині. Починалася головна частина рискованої гри з смертю.

Перший Мессершмітт, уникнувши зустрічі з літаком Рощина, йшов у напрямі до радянських бомбардувальників. Другий ішов недалеко від нього. Рощин пооа-чив як фашистський льотчик озирнувся —і враз по тому зробив крутий віраж, щоб уникнути можливого

обстрілу. „

Рішення прийшло зразу. На повному газі Рошин кинувся слідом за другим Мессершміттом. Рука лежала

напоготові на гашетці кулемета.

...Німець відчував небезпеку. Крутим віражем він ішов убік, врятовуючись від обстрілу. Але Рощин бачив шо фашист одночасно хоче відвести його від першого Мессершмітта, що летів до бомбардувальників. Повні оборотні Повторити крутий віражі

Маленький силует німецького літака виник, нарешті в рамці кулемета —і в ту ж мить Рощин натиснув гашетку. Ручка затанцювала, застрибала в руці. Довгі темні димові сліди простяглися до Мессершмітта. Секунда, дві, три... і раптом фашистський винищувач похилився. З його фюзеляжу вихопився вогонь. Чорний дим із передньої частини в юнкою стрічкою оперезав літак, розтягнувся химерним довгим плащем. Мессершмітт, перекидаючись, падав. Рощин устиг ще помітити, як безживною дерев’яною лялькою випала з нього маленька постать фашистського льотчика, що не зміг навіть використати парашут.

—’з цим покінчено! А другий, що летить до бомбардувальників?..

Німець забирав вище й вище ліворуч, намагаючись

підійти до бомбардувальників збоку. Рощин слідкував за ним, беручи напрям правіше, щоб опинитися між Мессершміттом і бомбардувальниками. Більше швидкості, оільшеї Прийняти удар на себе І

Припавши до штурвала, Рощин стежив за німцем. Іепер можна було не боятися раптового нападу другого фашистського винищувача. Завдання було розв’язане правильно. Газу, газу! Радіючи, Рощин бачив, що відстань між ним і Мессершміттом дедалі меншає.

Мерцель помітив погоню. Треба було вибирати. Можна напасти на бомбардувальники, але тоді він буде зовсім відрізаний від своїх. Адже решту німецьких винищувачів уже відігнали назад радянські літаки. Та й сам Мерцель давно тікав би назад, коли б його не захопила лють. Тепер він лаяв себе за нестриманість.

Є ще другий вихід. Зразу ж круто повернути, вискочити праворуч, пройти на висоті над бомбардувальниками, між іншим випустити в них чергу з кулемета—і тікати, швидше тікати назад. Це було доцільніше. Навіщо йому, Мерцелеві, рискувати, брати на себе більше за всіх? Хіба хтось подумає виручати його потім? Навіщо йому бути хоробрішим від інших?

Роздумувати ніколи було. Цей другий вихід —єдиний придатний. Тільки б утекти від цього одчайдуш-ного більшовика, що женеться за ним, вже збивши один Мессершмітт!

— Праворуч!

Літак Мерцеля раптом повернув. Він був уже над бомбардувальником, невпинно повертаючи на захід. Ще мить —і можна випустити чергу з кулемета Але радянський винищувач був уже тут. Відрізаючи Мер-целя від бомбардувальників, літак Рощина линув прямо на Мессершмітта, примушуючи його тікати вбік піл загрозою зіткнення.

І знову обер-лейтенант Мерцель не витримав. Він віддав штурвал. Його літак шарпонуло вниз. Пікірую-

чим польотом він ішов до землі, рятуючись від радянського літака, який, здавалося, готовий був протаранити його. Отак долетіти майже до землі, удаючи, що літак пошкоджений, перевернутися, навіть увійти в штопор. Тоді радянський льотчик кине думати про нього, піде своїм шляхом, можна буде над самою землею виправитися, врятуватися...

Але Рощин не пролетів над Мессершміттом. Він так само круто пішов униз. Обидва літаки швидше від каменів падали один за одним.

Ось другий літак, „яструбок", немов справжній шуліка крутнувся над Мерцелевим Мессершміттом, ловлячи його в рамку кулемета. Рощин натиснув на гашетку. Ціла черга куль пішла навздогін німцеві. Літак Мерцеля перейшов у штопор. Вгвинчуючись у повітря,

він стрімголов мчав до землі.

— Врятовується, дурить, чи що ?..—майнуло в голові Рощина.

Обер-лейтенантові Мерцелю пізно було врятовуватися Спід дошки приладів вирвалося жовте полум’я, вдарило йому в обличчя. Мерцель устиг ще перевалитися через борт. Пальці його правої руки конвульсійно сіпали куртку комбінезона, намагаючися знайти кільце парашута. Ось вони намацали його... вчепилися в те кільце.

Але потягти його вниз Мерцель уже не зміг. Він каменем падав униз, на чужу, польську, землю...

Останнє, що встигли почути вуха обер-лейтенанта Мерцеля були вибухи бомб, що рвалися на німецькому аеродромі. Останнє, що встигли побачити його широко розплющені в жахливому передчутті смерті очі, були яскравобілі квітки радянських парашутів, які повільно пливли до землі.

ПОМИЛКА ГЕНЕРАЛА ШТРАССЕРА

„Наступ проведено* бездоганно. Радянське військо примушене було відступити, залишивши в наших руках командні висоти. Ми закріпили за собою ділянку глибиною шістнадцять кілометрів і завширшки вісім кілометрів, як головну лінію прориву. Цілим фронтом наші частини просунулись на схід на чотири-п’ять кілометрів. Наступ повільно триває. На світанку починаємо розгорнений форсований наступ з флангів, розширюючи зону прориву з допомогою авіації та танків. Підписано: Генерал Штрассер".

Радист — шифрувальник закінчив пересилання цього рапорта і поглянув на годинник: було вже пів на першу ночі. Він одкинувся на спинку стільця, солодко позіхнув і потягнувся. Чергування кінчалося. Скоро він піде відпочивати. Нелегке життя в радиста: жодної хвилини відпочинку протягом усього чергування! Проте, важкий день позаду. Хто це ?

— До апаратної увійшов другий радист і недбало кивнув головою першому:

— Як діла, друже ? Втомився ? Багато пересилань ?

— Тобі буде краще, бо я вже переслав головніше. Ось щойно закінчив рапорт про наступ. Великий, проте цікавий. Коли бажаєш, матимеш змогу прочитати. Ну, бувай. Хайль Гітлері

— Хайль!

Перший радист, одягши шинель, виишов, з насолодою вдихаючи на повні груди свіже нічне повітря. Круг будинку радіостанції було спокійно, тихо, іільки вартові проходили вулицями. Увага вартових до виконання своїх обов’язків здалася радистові навіть трохи

смішною.

Що могло трапитися тут, на відстані п ятидесяти кілометрів від фронту, та ще після блискучого танкового наступу генерала Штрассера? Радист навіть посміхнувся і попростував своїм шляхом.

Ніч була темна й свіжа. Чорносинє небо повільно затягалося хмарами, що потроху ховали за своєю завісою хибкі іскорки зірок: хмари мов тяглися слідом за вогким нічним вітром. Радист ішов, опустивши голову і міркуючи про наступ. Генерал Штрассер рапортував, що починає удосвіта далі розгортати його.

О, він досвідчений чолов’яга, той старий сивовусий Штрассер 1 Знаменитий генерал! Ще у Франції він одержав особисту подяку самого фюрера за такии самий прорив французьких ліній.

Приглушений гуркіт моторів примусив радиста підвести голову. Він проходив повз аеродром. Високо в небі сяяли сигнальні вогники. Машини, видимо, йшли на посадку, їх було кілька. Радист спробував перелічити літаки, як він завжди робив це, бачачи на неоі стальні зграї. Але більше шести він не міг нарахувати—заважали швидкі рухи літаків, що кружляли

над аеродромом.

_ Мабуть, резерви, про які говорила депеша, подумав радист. Але не встиг він ще опустити голову, як мимоволі спинився на місці, вражений диким завиванням сигнальної сирени. Що це ?

Почавши з низької ноти, сирена завивала, піднімаючи вище й вище свій звіриний голос, тремтячии голос, що пронизував, здавалося, всі стіни, насичував

увесь простір і примушував людину з жахом озиратися: що, де трапилося ?.. На секунду сирена змовкла,—і радист відчув, як в абсолютній, неймовірній тиші дзвенить його мозок, ніби все ще підкоряючись вібруючому крикові сирени. І знову почався дикий і довгий стогін сирени, зразу поглинувши тишу.

Раптом зникло світло,— сирена захлинулася на частку секунди, немов ковтнувши електрику. Всі лампи й ліхтарі погасли, наче задуті велетенським диханням сирени.

— Тривога!.. Повітряний напад!..— шепотіли тремтячі губи радиста. О, він добре знав цей сигнал повітряного нападу, знав, що саме означає завивання сирени, чому погасли разом усі вогні. Це визначало, що повітрям прилинув ворог, що через кілька хвилин почнуть вибухати скинуті з літаків важкі бомби, розкриваючи на землі жахливі вогнедишні кратери. А може зверху поллється й найстрашніше — задушливий газ який отруїть усе навкруги, уб’є все живе, умертвить у диких конвульсіях ?.. Треба ховатися... бігти кудись... А куди? Що знайдеш у цій пекельній темряві ?..

Сирена змовкла. Тишу наситило важке гуркотіння літаків.^ Сигнальних вогнів уже не видно було і на літаках, їх погасили, вони потрібні були лише як дотепне маскування, щоб зробити враження, ніби це були не ворожі літаки, а свої, що звідкись поверталися. Зненацька в неоо вдарили тремтячі блакитні ножі прожекторних променів, що швидко промацували чорний неоесний простір, вихоплюючи з нього білі контури хмар 1 поринаючи повз них у чорну безодню. Важкий дедалі гучніший гуркіт літаків доводив, що вони знижись. Але чому досі вони не кинули жодної

Радист навпомацки знайшов якусь кам’яну стіну. Яку саме—він не знав. Це було байдуже, він шукав будь-

якого захисту. Як цуценя, він скорчився під стіною, даремно намагаючись втиснутися, вдавитися в камінь, щоб сховати своє тремтяче тіло.

І раптом стіна здригнулася. Загуркотіли важкі постріли. То почали стрілянину зенітні гармати, намагаючись влучити в літаки, що їх де-не-де в небі вихоплювали з темряви прожекторні промені. На чорно-синьому оксамиті неба, який швидко різали на шматки ніжноблакитні світляні леза,— виникали й зникали вогняні жовтогарячі плями: то вибухали снаряди зенітних гармат.

Широко розкритими очима радист дивився вгору, щохвилини чекаючи на неминучу смерть. Він побачив, як два блакитні прожекторні ножі спіймали над аеродромом велетенського літака, що був схожий на великого хижого птдха, який ніс у своїх пазурях смерть і руйнацію. Промені прожекторів тремтіли, поспішаючи за птахом, не випускаючи його із своїх світлових обіймів і показуючи зенітній артилерії. Зраділо навколо літака розірвалося разом кілька снарядів зенітних гармат. Але літак знижувався, роблячи велике півколо над аеродромом. Нарешті велетенський птах розкрив свої пазурі й випустив униз велику чорну річ, що відразу зникла, вилетівши за межі світлової плями прожекторних променів.

Радист, скорчившись, чеказ на громовий вибух бомои. Але вибуху не було. Крізь гуркіт пострілів долетів новий шум. Наче зза аеродрому наближався великий танк. Важко гуркотів мотор, одна за одною стукали залізні гусениці. Радист нічого уже не розумів : то було якесь божевілля, все переплуталося в гримотні й ревінні пострілів. Звідки танк? Як він міг опинитися тут?..

Радист затрусився, наче від жорстокої пропасниці. Увесь аеродром, ціле місто залило яскравим білим світлом. Високо в небі сяяли десятки сліпучих сонць, що повільно спускалися нижче й нижче, заливаючи не-

42

стерпним світлом кожну будівлю, кожен камінь, кожну травинку й порошинку. Радянські літаки, ''залишаючись самі в непроглядній темряві, випустили вниз на маленьких парашутах освітлювальні прилади, що кидали все світло на землю. Це світло сліпило, примушувало заплющувати очі, ховатися. Проте, радист не заплющувався. Він дивився вгору, хапаючи себе за руки й ноги, намагаючись впевнити себе, що це — дикий, неймовірний сон...

У білому сліпучому світлі яскраво було видно, як падали вниз потворні невидані танки. Божевілля, неможлива річ, жахливий привид!.. Танки падають з неба?.. Ні, цього не може бути!..

Але так було. Радист бачив це на власні очі. Значить, і та чорна річ, що її кинув із своїх пазурів перший спійхманий прожекторами стальний птах — телс був танк ?

Знову й знову намагаючись влипнути в стіну, радист побачив, як зза аеродрому з блискавичною хуткістю, ламаючи й роздушуючи на своєму шляху всі перепони, промчав величезний танк, на прапорі головної башти якого було ясно видно червону п’ятикутну зірку — ознаку радянського війська Червоної Армії. Ще один ... ще... ще... І раптом припинилася стрільба гармат, ніби розітнувшися разом одним нечуваної сили вибухом. То літаки скинули разом кілька фугасних бомб на залиту білим небесним світлом і видну їм зенітну батарею й висадили її в повітря.

Танки мчали один за одним до радіостанції, до штабу, немов хтось показував їм шлях. Радист почув рідкі постріли танкових гармат, почув залізне торохкотіння кулеметів. Все це спліталося в його запаленому мозку в дивне чергування довгих і коротких трісків, ніби то вистукували ключем якусь телеграму. Крапки й риски, риски й крапки... Одна за одною крапки і риски складали літери, літери складали слова, що їх мимоволі

комашиною мелодією сприймав радист своїм звиклим вухом:

— ...наступ... проведено... бездоганно... на... світанку ... починаю... розгорнений... наступ... генерал... Штрассер...

Це було божевілля. Радистові привиджувалася де--пеша рапорту генерала Штрассера, яку він пересилав наприкінці свого чергування. З протяжним стогоном радист опустив голову на безсилі руки: він знепритомнів...

А наступ розгортався. Його провадили великі танки, що їх скинули в повітрі, не сідаючи на землю, радян-'' ські літаки. За великими танками йшли танкетки, швидкохідні, повороткі, озброєні кулеметами. Великі танки знищували перепони, ламали опір охоплених панікою частин фашистської армії, танкетки закріплювали становище, проносячись по вулицях міста і захоплюючи менш важливі пункти.

З блискавичною хуткістю центральне ядро танків

і танкеток розгорталося в усі боки, напосідаючи в північно — східному напрямі, майже не натрапляючи на опір. Та й звідки він міг узятися, коли в цьому районі були лише вартові частини та резерви, захоплені нападом по казармах та бараках? Північно — східний напрям приводив танки до передової лінії фашистських ворогів з тилу, в тій її частині, що підтримувала зв’язок загального фронту з позиціями загону фашистських танків, які заглибились проривом на шістнадцять кілометрів на схід...

А наступ розгортався. Власне, це був не наступ, а контратака частин Червоної Армії. Генерал Штрассер, старий досвідчений фашистський генерал, помилився. Йому не пощастило захопити зненацька Червону Армію, як щастило свого часу використати легковажність французького командування. Генералові

44

Штрассеру, як доброму шахістові, пощастило, правда, непогано розіграти дебют. Але середину партії він програв.

Радянські літаки сміливою відважною операцією перенесли повітрям у тил ворога найдосконаліші нові танки, які можна було скидати вниз, не приземлюючись. Ще в повітрі їхні мотори починали рухати колеса й гусениці з найбільшою хуткістю. Слушної хвилини недалеко від землі літаки скидали танки, які описували в повітрі м’яку дуговидну криву і, стикаючись із землею, продовжували свій рух, нападаючи на фашистів з тилу, звідки він аж ніяк не ждав нападу. Справа була лише в тому, щоб забезпечити можливість най-певнішого скидування танків.

Саме для цього літаки прилетіли з сигнальними вогнями, щоб їх хоча б на кілька хвилин визнали за своїх: хіба можна було припустити подібну одчайдушну сміливість — робити наліт уночі з сигнальними вогнями?.. Адже такого випадку не знає військова історія! А потім літаки погасили сигнальні вогні, скинули освітлювальні прилади на парашутах, щоб засліпити артилеристів зенітних батарей, вибрати найзручніше місце для танків.

Танки скинуто. І коли важкі танки на землі вже забезпечили головний удар, друга ескадрилья важких літаків, що чекала сигналу командування танкового загону, спустила вниз на парашутах легкі танкетки, які остаточно закріпили становище. Тільки потому третя ескадрилья знизилася вже на самому аеродромі і- висадила піхотні, саперні і зв’язкові загони. Все це звалося — механізований повітряний десант.

Зрештою, генерал Штрассер міг би все це передбачити,— все, крім танків, що падали з повітря і зразу переходили в наступ. Танків, що їх несли в своїх лазурях радянські стальні птахи. Цього він передбачити

не міг. Генерал Штрассер, старий фашистський чемпіон шахової військової гри, забув, що перед ним новий молодий чемпіон, для якого зовсім не обов’язково йти старими шляхами. Навпаки: молодий чемпіон вибирав ходи, яких не знали старі знавці... і ці несподівані блискучі ходи виявлялися вирішальними, переможними!

...У великому будинку штабу фронту, що був за сто кілометрів від місця, де радянські літаки висадили повітряний десант, у кабінеті, біля великої карти на всю стіну, мовчки стояв, похитуючись на широко розставлених ногах, генерал Штрассер. Він дивився на два тонкі шнурки, що звивалися по карті, чорний

і червоний. Подекуди вони зближалися, потім розходилися— і знову наближалися один до одного.

Вчора червоний шнурок майже безсило відступив праворуч, на схід, звільняючи місце для чорного, який в навальному натиску зробив глибоку петлю.

Сьогодні на світанку чорний шнурок відразу пересунувся назад, на захід, ліворуч. За ним поспішав червоний, що його рух ледве стримувала, здавалось, шпилька, глибоко встромлена в карту. Але не на це дивився генерал Штрассер.

Зціплюючи зуби так, що під шкірою помітно рухалися жовна м’язів, він дивився на невеличке неправильної форми коло, праворуч від обох шнурків,— коло, утворене маленькими чорними прапорцями. Це коло визначало відрізаний повітряним десантом та радянськими головними силами, які з єдналися з де ан-том, загін проривних танків — гордощі генерала Штрас-сера. Той самий загін, що вчора зробив чудовий прорив радянського фронту. Загін був відрізаний, засуджений на знищення. Загін цей оточила Червона Армія, його не могло врятувати ніщо.

До кабінету хутко ввійшов вартовий. Він подав генералові радіодегіешу:

46

„Червона Армія наступає з усіх боків. Через півгодини не матимемо снарядів. Роблю спробу прорватися назад самими танками. Не маю змоги допомогти піхоті. Чекаю наказів.

Вольф“.

Так сповіщав командир відрізаного загону фашистських танків. Генерал Штрассер повільно підвів очі на адьютанта:

— Передайте Вольфові, що...

— Зв’язок перервано, пане генерале. Окремий тан-ковии загін не відповідає,— доповів адьютант.

Генерал Штрассер знову схилив голову. Це був кінець загону. Не підводячи голови, він наказав:

— Зніміть з карти прапорці окремого загону.

Генерал бачив, як адьютант спішно виконував наказ.

Мертвий одчай поволі охоплював старого фашистського вовка, відчай людини, яка програвала вирішальну гру і тепер знала, що її чекає гнів всесильного, божевільного в своїй люті диктатора фашистської Німеччини.

Генерал Штрассер рвучко наблизився до свого письмового столу і поклав холодну руку на якусь блискучу річ. Його пальці намацали маленькі округлі боки кишенькового маузера, який завжди лежав на його столі поруч із чорнильницею. Невловимо хутким рухом генерал Штрассер підніс руку до виска.

— Генерале!..— злякано крикнув адьютант. І воднораз гримнув сухий короткий постріл. Генерал Штрассер похитнувсь і важко впав на підлогу.

Але ще раніше впав маленький чорний маузер, якого випустили мертві пальці генерала, що програв свою гру.

ЗМІСТ

Магніт (оповідання-пролог) ... 5

Новий Дід-Мороз 11

Мужність 20

Удар на себе ! 29

Помилка генерала Штрассера . . 39

Редактор І. Кобелецький

В. Владко „Старинный враг“

(Отпечатано на украинском языке)

КВ-И983. Зам. 456. Тир. 15.300. Друк. арк. 1»/а-

Авт. арк. 2‘/в- В 1 друк. арк. 61.000 знаків.

Підписано до друку 12/\ШІ 1941 р.

Ціна 40 коп.

Друкарня ім. Фрунзе, Харків, пров. Фрунзе, 6.

Якщо в цій книжці будуть дефекти, просимо

повернути її для заміни на адрес: Харків,

пров. Фрунзе, 6, друк. ім. Фрунзе.

https://fantlab.ru/work405044

Внимательный коллега Zirkohid заметил, что в 1951 г. иностранные имена и фамилии персонажей были заменены на русские.

В. Владко. Блискавка в полоні с.95-102 Під сонцем Батьківщини: антол. укр. рад. л-ри для дітей / ред. колегія В. Бичко та ін.; худ. оформл. Л. Склютовського, Л. Рабіновича. – К., "Молодь", 1951. стр. 634

Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!

Гроза заважала професорові Дубову. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нер¬вово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі ЇЇ прямокутника. Справді, безна¬станні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.

Проте професор Дубов не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно по¬глянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру і ще швид¬ше заходив по діагоналі кімнати.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

«Любий дядю! Я несподівано захопився роботами місцевих куста¬рів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашу люту вівчарку Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте, як хочете, цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Петро». 

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюблену вівчарку Джіма — в цю незграбну річ?.. Ну, Петро, хоч він і племінник професора Дубова, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Увійдіть!

На порозі показалася худорлява жіноча постать. Домашня робітниця професора Ольга Іванівна несміливо промовила:

— Миколо Борисовичу, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить...

— Облиште мене! — гримнув професор.

— Мене вже немає... немає!

Двері знову зачинились. Професор, засунувши руки в кишені, сердито дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Ольга Іванівна не здавала позицій одразу. Професор розгнівався:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Дубов почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках—і застиг від здивування.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібру¬вала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху... Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кім¬нату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коли-валася, вона плавко обминала речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Дубов не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтя¬чими губами він шепотів:

— Куляста блискавка! Єдиний випадок із мільярдів звичайних бли-скавок! Зберегти... сховати... вона ж розірветься!

Вогняна куля пливла по кімнаті, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу... і професор Дубов побачив, як голуба куля повільно наближається до великої мармурової скрині.

— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але... але як же її всадити туди?..

Куля пливла просто по скрині. Професор Дубов забув про все. Прожо-гом він кинувся до скрині і натужливо відкрив-її важку кришку.

— Іди... іди сюди, любонько,— бурмотів він,— чудова блискавонько, іди сюди!

Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зази-ваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче і спинилася над самою скринею, вібруючи й коли-ваючись у повітрі.

— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя... лізь у скриню... благаю тебе!

Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.

І раптом відчинилися двері кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Дубов швидким рухом пристукнув кришку. Голуба куля сховалася в скрині.

В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:

— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.

Так, це був Петро, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.

— Іди допоможи мені,— з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.

— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати...

— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!

— Але...

— Ніяких «але». Натискуй!

— Єсть натискувати!

— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!

— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але...

— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.

— Але... Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!

Професор, полегшено зітхнувши, опустився В крісло. Племінник стояв перед ним, з непорозумінням поглядаючи на дядю.

— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Петро.

— Хто?

— Джім... Ваша вівчарка.

— Ніякої вівчарки. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!

Петро широко відкрив очі, але відразу розсміявся:

— Дядю, е межа всяким жартам...— почав він. Та професор Дубов владним махом руки спинив його:

— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.

Петро безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.

— Так, блискавка там,— говорив професор переможним голосом.— Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт, і історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали, як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж конденсована електрика! І вона тут у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..

Ні... я нічого,— промовив Петро.— Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав... а що ви робитимите з нею далі?

— Далі? Хм... Я цього ще не вирішив. А й справді.

Професор замислився:

Ай справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.

Петро оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.

— Твоя скриня не має замка? — запитав професор

— Ні.

— Хм... тоді треба... а чорти його знають, що саме треба!

Професор Дубов замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно,

становите було загрозливе. Не далі як за три кроки від нього в марму¬ровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшоі хвилини могла зруйнувати все довкола.

— Дядю, — порушив мовчанку Петро.

— Що?

Навіщо ви її спіймали? Пішла б вона собі геть і той... все було б гаразд.

Професор Дубов сердито поглянув на Петра.

— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже...

Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Та вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах

— Ти чуєш, Петро?

— Що саме?

— Цей запах озонованого повітря. Та? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона, робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.

Петро кисло усміхнувся:

— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах...

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба... разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?

— Не знаю... Гм... бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.

Петро знову усміхнувся.

— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне обігрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..

— Ні до чого твої жарти,— суворо відрізав професор Дубов.

Але Петро невгавав:

— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкла¬динки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежить на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?

Петро глянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:

— Дядю, годинник стоїть.

Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.

— Е... е... Бач, Петро, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизуе все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло... як біля великої динамомашини. Та чого ти знову усміхаєшся?

Петро важко опустився в крісло:

— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне нагрі-вання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спи¬нені й зіпсовані вкрай годинники пять. Що буде далі?..

Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Дубов і Петро замовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.

— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Петро.

Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похит-нулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався під¬няти її. Шипіння гучнішало.

Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Петра.

— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані наймен¬шого бажання розстрілюватися навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!

Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одна дужка окулярів зско¬чила й повисла збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.

— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Петро.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор!

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.

— Ось воно! Зараз я її вижену.

Петро обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Тихше, Петро, тихше!..

Але Петро уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко вилетіла через нього і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Петро полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.

Він витер рукою лоб. Професор Дубов з повагою дивився на племін¬ника: той врятовував становище.

— Так,—вів далі Петро,—гаразд. Дядю, ідіть до скрині!

— Але...

— Ніяких «але». Ідіть! Зніміть лампу.

— Проте, Петро...

Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..

— Ой! Обпікся!

Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз... два... три!

Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

Вилізай... та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Петро — Махніть на неї рукою, дядю!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнулася й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Петро зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Дубов зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.

Але Петро не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Петро підійшов ближче, наставляючи вентилятор проти кулі.

Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.

— Чорт! — вилаявся Петро.— Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком, професор Дубов опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, іцо гойдне кулясту блискавку і спричинить вибух... Але було вже пізно.

Двері відчинилися, і нерішучий, проте лагідний голос Ольги Іванівни запитав:

— Чи не час уже, любий Миколо Борисовичу, пити чай? Адже все готове з півгодини...

— Облиште мене,— розсердився професор Дубов.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати... мене немає!

Ольга Іванівна зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Петра.

Проте той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка

— А... блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Петро махнув недбало рукою на вікно:

— Вилетіла! Шановна Ольга Іванівна допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!

А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано див-лячись на племінника, Петро додав:

— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо Ользі Іванівні, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавок, хоча б і кулястих. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас... Але краще без цього. Ходімо! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої Ольги Іванівни.

https://fantlab.ru/work69641