Будь-який літературний твір або винахід може вийти у світ без підпису автора або під псевдонімом, тобто під вигаданим іменем. Такі випадки відомі ще до винаходу книгодрукування і навіть з часів давніх римлян і греків. Маскувалися перед сучасниками комедіограф Арістофан та історик Ксенофонт. Історик Тацит зазначав, що авторів, котрі писали сатири на римських імператорів Тіберія, Нерона, Калігулу, скидали зі скелі або ж душили у в’язниці...
Літературознавець Олексій Дей, укладаючи «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ–ХХ)» зазначає, що українські письменники користувалися псевдонімами з ХVІ століття, як-от: Стефан Зизаній, Іван з Вишні або Іван Вишенський, Теофіл Ортолог.
Надмірне захоплення псевдонімами покритикував у 1894 році Осип Маковей в одному зі своїх фейлетонів, наголошуючи, що для письменника досить одного-двох псевдонімів. Коли ж їх є до шістнадцяти, як, скажімо, їх мав Панько Куліш, то це не робить честі ні авторові, ні читачеві. Герой фейлетону юрист розповідає Меценасові, що на крайову виставку приїдуть письменники. Ось уривок:
«Приїде, може, – кажу дальше, – хоч він уже старенький, Белебень Козак, Т. Вешняк, Іван Горза, Петро Забоцень, Панько Казюка, Ломус, П. Необачний, Нечуй-Вітер, Опанас Прач, Павло Ратай, Денис Федоренко, Д.П. Марченко, Хуторянин.
– Я й не знав, що в нас стільки письменників.
– Меценасе! Адже се лише один письменник!»
Юрист вів далі:
«– А знаєш, хто се: Любарт Боровський або Співомир, Іван Чайка, Іван Щипавка?
Меценас здвигнув плечима.
– То бувший сатирик, а тепер заслужений природознавець, професор Іван Верхратський.
– Щипавка? Гм... – замітив Меценас. – Чому ж вони, ті письменники, поназивали себе так: один Шилом, другий Щипавкою?
– То, бачиш, така річ: вони писали сатири, отже, псевдонімами вказували на се, чого сподіватися від їх віршів: один колов, другий щипав.
– Хитро! – засміявся Меценас.
– Мода така! – замітив я для пояснення».
«...Тепер розважимо сю справу поважно. Хто видумав собі псевдонім і нащо? Молодий письменник, що вперше виступає на арену публічну, ховається за псевдонімом. Коли його будуть ганити, то хоч не назвуть його справдішнє прізвище. Старший письменник, що жиє в прикрих політичних обставинах, зі страху перед грізною карою, криється за псевдонім; йому йде більше о справу, котру боронить, ніж о славу власного імені; він волить спокій за життя, ніж тюрму; радо зносить се, що за життя його не знають. Такі два випадки дадуться оправдати...
Така-то користь з псевдонімів».
Висновок Маковей робить такий:
«Найлучче було би не уживати зовсім псевдонімів, а коли вже треба, то уживати і уладитись так, щоб жоден ворог його не відгадав. Під творами «невинними» не підписуватись ніколи псевдонімами! Відвага – прикмета така, що годиться її мати».
1750 року у Франції вийшла книжка «Опис планети Меркурій». Щоб обмежити владу монарха, автор вдався до фантастичної розповіді. Ось яку присягу нібито приносив імператор далекої планети, коли вступав на престол:
«Клянуся забезпечити усім моїм підданим свободу особи, свободу користування власністю, свободу слова, свободу смаків і свободу поведінки за умови, що спільний добробут не постраждає від цього.
Моїм підданим дозволяється, якщо вони будуть незадоволені мною, зібратися і обрати собі нового правителя.
Клянуся не віддавати ніяких розпоряджень без відома і згоди депутатів від усіх верств, які матимуть постійне представництво при моєму дворі».
Це були думки передових людей Франції, і, зрозуміло, автор не поставив свого імені на книжці. Лише згодом літературознавці встановили, що ним був де Бетюн.