Предисловие https://fantlab.ru/blogarticle41203
***
«Четверта причина»
Нам, читачам, пощастило, що Георгій Корнелійович Смолич вивчив українську мову і вибрав літературу. Так ми здобули прекрасного українського письменника Юрія Смолича. Почнемо з того, що він створив українську наукову фантастику.
Надворі стояла середина 1920-х. Досі фантастика для поодиноких авторів, які за неї бралися, була випадковим жанром. Першим автором, який свідомо, міцно і надовго прийшов у фантастику, і став Юрій Смолич. У 1926 році вийшов його перший роман «Останній Ейджевуд» і це був роман фантастичний. Коли 1928-го почав виходити «Універсальний журнал», а Смолич став його редактором, у пригодницької прози, зокрема й фантастики, з’явився ніби свій друкований орган. На схилку літ Смолич пригадував про діяльність «УЖ’а»: «У нашому гурті так розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісаренко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першопрохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури…»
Із першого ж числа в «УЖ’і» почав друкуватися з продовженням роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску». Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Це міцний сплав кримінальної і фантастичної прози, а завдяки потужним детективним елементам — загадка на початку і розслідування на очах у читача — його цілком закономірно можна віднести і до перших українських детективів.
Це перший роман у трилогії «Прекрасні катастрофи», продовженням його стали «Що було потім» (1934) та «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932). П’ятий і останній науково-фантастичний роман Смолича — «Четверта причина» (1932).
«Прекрасні катастрофи» безліч разів перевидавалися: і за життя Смолича, і після його смерти. «Господарство доктора Гальванеску» востаннє побачило світ 2016 року — завдяки кримінальному сюжету роман потрапив до антології українського детективу 1920-х років «Постріл на сходах» (див. тут). Забутий і занедбаний «Останній Ейджевуд» увійшов до другої антології української фантастики 20-х років, яка так і називається — за романом Смолича (2018; див. тут).
Та найцікавіша, але прикра історія сталася з його романом «Четверта причина» (1932). Пов’язана вона з напівлегендарною «Техно-мистецькою групою А». Напівлегендарною, бо про про цю групу відомо тільки з її опублікованого в збірці літературних документів статуту та зі спогадів Смолича.
«Що робила “Група А”?
Насамперед ми вирішили замість свого групового журналу чи альманаху, який неодмінно починала видавати кожна нова літературна організація, видавати твори членів групи однією серією. Серія мала спеціальне поліграфічне оформлення — максимально просте: обкладинка кольору “кава з молоком» і на ній синя дошка. На дошці (як на табелі в установі чи на заводі) надруковано бляшки-номерки: А1, А2, А3, А4… і так далі — по кількості членів організації на день виходу книжки. На звороті обкладинки розшифровка: кожному робочому номеркові відповідає прізвище члена “Групи А”. Я, здається, був А8. Нумерацію розігрували і тягли білетики з кепки Майка Йогансена. Один з номерків на дошці неодмінно знятий — це номерок, що відповідає прізвищеві автора даної книжки. На дошці цей номерок відсутній, але виставлений на обкладинці вгорі — там, де завжди друкується прізвище автора. Цією абракадаброю ми, так би мовити, демонстрували “виробничий”, колективістичний, мовляв, принцип організації нашої групи — наче бригади на виробництві. Придумав це, звичайно, Майк.
Ми заготовили з півдесятка таких книжок, але “Група А” проіснувала недовго і вийти встигли, здається, тільки дві книги: Мар’ямова “Право на літературу” та моя (А8) — науково-фантастичний роман “Четверта причина”. З цією книгою трапився конфуз: я сам, її автор, змушений був подати заяву з проханням книжку “изъять”. Справа в тому, що в цей час у тому ж видавництві (ЛІМ) виходив якийсь альманах з уривків різних творів (дуже яскраво оформлений, пригадую, Петрицьким) — до якоїсь дати. Упорядником альманаху був якраз редактор моєї книги “Четверта причина” (Клебанов). Він узяв з книжки один розділ для альманаху, але забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало безглуздим. Книжку, за моєю заявою, вилучили — так мене принаймні повідомлено. Та кілька років пізніше я придбав цю книжку на базарі: частина тиражу була все ж таки поширена. Дуже це мені було прикро: роман таким чином скомпрометовано, і я навіть його не перевидавав».
І навіть коли 1972 року Смолич у щоденнику розписує, яким би могло бути повне видання його творів (до речі, 15 томів!), то в перший том — пригодницькі й науково-фантастичні романи — він планує тільки «Останній Ейджевуд» і трилогію «Прекрасні катастрофи», а потім на машинописній сторінці приписує від руки «Четверта причина».
Той утрачений розділ саме так і називається. І звичайно, він не загубився безвісти, ми його знайшли. Повний цілісний текст роману буде вперше опубліковано через 90 років після його написання в черговій антології фантастики в серії «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора»). І зацініть обкладинку! Усе, як і казав Смолич, тільки номер свій він переплутав — А6, а не А8.
Ярина Цимбал
цитировать
свернуть ветку