Батиєва гора.
Уперше назва «Батиєва могила» зустрічається на мапі Києва 1860 року. Відомо, що в той час на горі було близько 50 курганних могильників із похованнями, які 1862 року дослідив науковець Яків Волошинський. Іноді трапляється варіант назви «Батієві могили». Цей топонім ближче до кінця XIX ст. породив популярну міську легенду: нібито 1240 року на цій горі стояв намет хана Батия.
Ще одна версія — назва гори походить від якогось Бати (Баті).
Територія гори у XIX ст. належала Києво-Софійському митрополичому дому, який насадив тут розлогі вишневі сади. На мапах межі ХІХ-ХХ ст. цю місцевість так і підписано: «Дача скотного митрополичого двору». Ще одно назва — Паньківська дача — походить від прізвища власників цих земель у XVI ст. Паньковичів (Панькевичів). В останні роки XIX ст. церква продавала землю на горі під будівництво. Робітники-залізничники паровозного депо розплановували тут ділянки та забудовували гору будиночками. Так 1898 року виникло робітниче селище Батиєва гора. Вулиці, як було поширено в робітничих поселеннях, називали лініями. 1898 року з'явилися Перша, Друга й Третя лінії. Окремо на межі ХІХ-ХХ ст. на південній частині гори сформувалася вулиця Городня, яка сполучила Батиєву гору з Протасовим яром. Селище розпланували й забудували досить швидко, близько 1909 року виникло ще сім нових вулиць-ліній. 1909 року но Ботиєвій горі вже існували 254 забудовані садиби, населення становило близько б тис. осіб. Міська дума на засіданні 11 листопада цього ж року постановило включити Батиєву гору до меж міста. 2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання до Києва передмість. Батиєва гора разом із сусідніми місцевостями стала частиною Києва.
Розширення залізничного вузла та розбудова паровозного депо потребували покращення водопостачання. Тому 1905 року на Ботиєвій горі було виокремлено ділянку із земель Паньківської дачі для влаштування резервуарів, вода з яких мала б використовуватися для заправки паровозів. У 1911-1913 роках тут побудували два залізобетонних резервуари. Воду привозили з Десни й накачували в резервуари, а звідти вона вже надходила до паровозного депо під власним тиском. У серпні 1914 року петербурзька фірма «Железобетон» мала розпочати зведення поряд із резервуарами залізобетонної водогінної вежі місткістю 24 тис. відер. Вартість будівництва мала становити 45 тис. рублів. У вересні 1914 року було подано на розгляд проект башти, але через початок Першої світової війни її так і не побудували.
Біля резервуарів 1913 року спорудили цегляний будиночок для наглядача, який мав постійно стежити за рівнем води. Для контролю встановили спеціальний поплавок. Коли заповнювався перший резервуар, вода трубою надходила в другий. Коли ж повними ставали всі резервуари, наглядач телефонував до паровозного депо, аби звідти припинили подавати воду. Час від часу резервуари спорожнювали, щоб очистити дно від мулу. Працівники, котрі чистили їх, потрапляли досередини через люк угорі баку. Резервуари використовуволи до 1960-х, проте наглядом спостерігав за ними до 1976 року. Ще в 1980-х родина наглядачів, яка мешкала в будинку з 1944 року, замислила влаштувати в резервуарах храм — один із членів родини стов священником. Проте у 1990-х землю, де стоять резервуари, віддали під забудову тодішнім високопосадовцям. 1995 року було зареєстровано церковну громаду. Після багатьох років поневірянь 2003 року вдалося відкрити церкву в одному з двох резервуарів. Того ж року порядіІз будинком наглядача звели капличку. Храм було присвячено іконі Божої Матері Одигітрії. Верхівки обох резервуарів увінчано куполами з хрестами, хрест установлено й біля церкви. У церкві періодично правлять служби, вона поступово облаштовується. Коли землю остаточно передадуть церковній громаді, це дасть змогу освятити храм архиєрейським чином і зробити діяльність громади повноцінною.
У 1950-х но Батиєвій горі почали споруджувати багатоквартирні житлові будинки. На вулиці Городній звели гуртожитки заводу «Транссигнал» (двоповерховий будинок № 9) та фабрики «Роза» (чотириповерховий будинок № 38, 1951, триповерховий будинок № 40/8, 1953), житловий будинок № 11 (1958). Є декілька будинків 1950-х і на вулиці Докучаєвській — № 5 (1960), 11 (1958), 18 (1954), 18-А (1954). До забудови 1960—1970-х належать: п'ятиповерхівки на Городній, 7/11 (проект 1-438-6,1963), 32 (1966), 9-поверхівки но Городній, 13 (проект 96-К, 1979) і на Докучаєвській, 16 (1972).
У 1950-х на Батиєвій горі спорудили клуб локомотивного депо. 1972 року клуб було «перепрофільовано» на кінотеатр «Вогник». Його закрили ще наприкінці 1980-х. 1996 року ділянку, на якій стояв закинутий кінотеатр, відвели приватній структурі — формально для експлуатації будівлі. Проте 1997 року кінотеатр знесли, натомість звели будівлю невідомого призначення.
У 1958-1964 рокох на початку вулиці Волгоградської, навпроти школи N60, з'явився невеликий квартал, забудований здебільшого дев'ятьма цегляними 4-5-поверхівкоми. Першим, 1958 року, спорудили будинок на вулиці Волгоградській, 2 за проектом 1-443-3. Другим (і останнім) представником цього проекту є сусідній будинок № 2/4 1962 року. За проектом 1-438-6 звели будинки на вулиці Волгоградській, 4 (1962), 6 (1961), вулиці Івана Неходи, З (1962), 5 (1966), за проектом 1-438-5 — будинки на вулиці Івана Неходи, 7 (1963), 8 (1963), 10 (1964).
У 1963-1965 роках південніше селища Батиєва гора з'явився Золізничкий масив. Селище злилося із сусідніми місцевостями. До початку 2000-х Батиєва гора зберігала майже всю робітничу забудову початку XX ст. У 2000-х стару забудову частково замінили індивідуальними 2-3-поверховими котеджами, переважно на вулицях Дружній, Локомотивнійі і Привітній, проте частина старих будинків збереглася. Но на інших вулицях здебільшого залишилися садибні будівлі початку-середини XX ст. із вкрапленням пізнішої забудови.
О. Михайлик, С. Широчин. Невідомі периферії Києва. Солом’янський район