Проблеми біоетики в українській літературі — очима Юрія Смолича
***
ЮРІЙ СМОЛИЧ — ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ УПЕРШЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОРУШИВ СКЛАДНІ ПИТАННЯ БІОЕТИКИ ТА ЕКСПЕРИМЕНТІВ НАД ЛЮДИНОЮ
Біоетика сьогодні — одна з найпопулярніших проблемних сфер, яка перебуває у фокусі уваги філософії, соціогуманітарних наук і художньої літератури. І це не дивно — адже йдеться про надто важливу проблемну царину. В Encyclopedia of Bioethics (т. 1, с. XXI) біоетика визначається як «систематичне дослідження моральних параметрів, — включаючи моральну оцінку, рішення, поведінку, орієнтири тощо — досягнень біологічних і медичних наук». Об’єктом біоетики при цьому є:
1. Людська поведінка в біологічно-медичній галузі та у сфері охорони здоров’я щодо її відповідності моральним нормам і цінностям.
2. Межі дозволеності медичних втручань у людський організм, з точки зору права, зокрема втручань, які пов’язані з розвитком біологічних і медичних наук.
3. Межі використання біологічних наук на службі людині з метою покращити умови життя.
4. Створення та інтродукція в біосферу трансгенних рослин і тварин, використання генетично модифікованих харчових продуктів.
У вітчизняній філософії совєтського періоду ця проблематика тією чи іншою мірою почала осмислюватися доволі пізно, тоді як художня література почала ставити подібні питання значно раніше. І це не дивно — адже література, попри тиск і репресії, завжди почувалася відчутно вільніше порівняно з офіційною філософією, фактично зведеною до ролі «прислужниці ідеології». І, що цікаво: перша спроба винести «на публіку» ті проблеми, які сьогодні вважаються проблемами біоетики, була здійснена тоді ще молодим письменником Юрієм Смоличем буквально одразу ж після того, як з’явився сам термін «білетика» (його впровадив 1927 року Фріц Ягр у статті «Біоетичний імператив», вживаючи як поняття, що характеризує моральні засади використання біологічних об’єктів у лабораторних дослідах). Схоже, в ті часи ці проблеми якщо й не «витали в повітрі», то вже почали викристалізовуватися на обрії наукового й соціального розвитку, тому й були «схоплені» традиційно чутливою до загальносуспільних питань літературою. При цьому цикл пригодницько-фантастичних романів Смолича «Прекрасні катастрофи» (три книжки), в якому йдеться про ці питання, несе на собі неминучий відбиток соціологізаторства, проте цілий ряд реальних проблем якщо і не оцінено належним чином, то бодай окреслено й позначено. Межі експериментів над людиною, ідея відповідальності експериментатора, здатність суспільства адекватно сприймати результати трансформації біологічних об’єктів — ось про що йдеться у Смолича, звісно, з додаванням антуражу доби, коли визначальним вважався принцип класової боротьби.
Перший роман цього циклу — «Господарство доктора Гальванеску». Фабула його така: перебуваючи на академічних студіях у Німеччині, українка Юлія Сахно відряджена Берлінською академією до Румунії, щоб вивчити передовий досвід доктора Гальванеску в царині сільського господарства. Дорогою з’ясувалося, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску має лиху славу. Доктор, як згодом виявилося, розв’язує не лише сільськогосподарські проблеми, а ще й проводить злочинні експерименти над людьми. Звісно, радянська дослідниця Юлія Сахно за допомогою кількох місцевих відважних персонажів вступає в боротьбу зі злим генієм-науковцем і здобуває перемогу, хоча й неповну.
У пригодницький сюжет автор вписує проблеми, які стосуються нинішньої сфери інтересів біоетики. Скажімо, ось яких колосальних успіхів у землеробстві досягає доктор Гальванеску — але, як з’ясовується потім, завдяки використанню праці перетворених на біороботів людей: «Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання. Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі — знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів, і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю... Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання».
Інакше кажучи, найвища наукова раціональність і довершеність діяльності з перетворення живого світу можуть бути аморальними, нести зло, стверджує письменник. І спершу скупими штрихами, натяками показує тих біороботів, на яких перетворює людей геніальний учений Гальванеску: «Лакей виконував усе з винятковою вправністю, його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки; відштовхувала потворна, гидка зовнішність. Його червоне обличчя було наче спечене, спухле. Від усього тіла віяло якимось мертвим холодом, і дотики його були бридкі. Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців». І далі: «Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і... мимоволі Сахно моторошно скулилася... Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле... Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів...»
А далі йдуть програмні монологи доктора Гальванеску, які надзвичайно нагадують настанови «мічурінської агробіології», про яку почнуть говорити вже пізніше, в 1930-х, та ідеологію «сталінського плану перевлаштування природи», який з’явиться через два десятиліття після написання й виходу у світ книжки:
«Виправляти природу, керувати нею — є завдання людини... Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні... Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин... Хімія — мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів... Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят...»
Далі в діалозі персонажів постає питання про мету цієї роботи:
«— Ви зробите людство щасливим. Ви навчите його легко заробляти хліб. Ви дасте йому змогу раціонально витрачати свою працю. Ви звільните його від зайвої роботи...
— Для того, щоб воно більше часу мало на лінощі та безпутства?
— Хіба ж можна так казати? Невже ви не вірите в людство, в поступ, в культуру?
Доктор Гальванеску неохоче засміявся.
— Припустімо, вірю. Бо не можу не вірити. Коли не в людство, то в окремих людей, в їх поступ, культуру. Не можу не вірити, бо оце, що я вам демонструю, це і є поступ, культура. Але... це зробив я. Що мені дасть за це людство?»
На перший погляд, йдеться не більше ніж про претензії такої собі вченої надлюдини (такі персонажі не раз з’являлися в літературі й до Смолича). Але, крім того, маємо спробу оцінки соціального значення нових технологій, хай її й виголошує негативний персонаж: раптове звільнення непідготовлених поступом культури до цього людей від необхідності заробляти на хліб тяжкою працею внаслідок нових біотехнологій здатне мати наслідком розвиток «лінощів та безпутства».
Та проблеми цим не вичерпуються. Межі зрушень, на які здатна наука, значно ширші: «Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування... Це якраз розчин для зрошування грунту під цукрові буряки. Кожна рослина, звичайно, потребує трохи одмінної формули розчину. І цей якраз, на мою думку, найближчий до того, що може бути поживою для живого організму. Свині, скажімо, що їхній травний апарат і формула крові найближчі до людського, їдять це залюбки і вгодовуються швидше, як на кукурудзі, висівках чи мелясі», — зазначає доктор Гальванеску. І додає: «З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки — організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини...»
Але чи має право наука на такі ризиковані експерименти, пов’язані з насильством над живим, і передусім — над людиною? Для Гальванеску тут немає проблеми: «Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш — іменем науки. Для науки можна йти й на злочин».
Інакше кажучи, задля прогресу науки можливе відкидання не тільки тих моральних і правових норм, які вважаються загальнолюдськими, а й тих, які побутують у науковій спільноті, є корпоративними: адже доктор Гальванеску готовий перетворити на біоробота і свою колегу Юлію Сахно: «Я зроблю з вас свого слугу, свою служницю, і ви будете сумлінно виконувати функцію холуя... Ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом!».
Ці «живі трупи», керовані за допомогою радіохвиль, викликають естетичне неприйняття та огиду: «Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їхні були похилі і мляво куняли за кожним рухом... Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах».
Кульмінацією першого роману є розгорнутий монолог доктора Гальванеску, який до краю загострює реальні проблеми етики наукового пошуку, цілей та перспектив прогресу і спрямованості перетворювальної активності людини, особливо в тому, що стосується змін людського єства:
«Цивілізація йде велетенською ходою вперед і залишає далеко позаду родильні здібності бабусі землі. Надра землі виснажуються й збавляються. Вона вже не годна сама вродити стільки хліба, скільки треба плодючому ненажерливому людству. Підземні копалини — ця основа машинізації — катастрофічно зменшуються: їх грабіжницьки збавляють... І ні механізація, ні машинізація тут не допоможе. Треба шукати нових способів для здешевлення споживних виробів, треба знайти інший, новий матеріал для цього, матеріал, якого було б на світі до біса, який — і це головне — витратившись, відновлювався б швидше, ніж усякі копалини, рослини й тому подібна сировина. Матеріал, який би коштував найдешевше і був би найпридатніший до різних виробничих процесів... Такий матеріал є! Людина! Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати... Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад».
І от, щоб не зупинився прогрес, Гальванеску і створює своїх біороботів, використовуючи тіла живих людей шляхом повного заміщення їхньої крові спеціальним розчином, що не тільки підтримує діяльність організму, а й слугує приймачем командних радіоімпульсів. В утопічному світі Гальванеску життєві функції мають бути кардинальним чином розділені: одні рухають прогрес науки й культури та користуються всіма благами цивілізації, інші створюють основу цих благ. Прикметним при цьому є те, що Юлія Сахно висуває як аргумент проти логіки доктора Гальванеску не вульгарно-марксистські ідеологеми, вельми поширені у ті часи, а вселюдські цінності: «Я кажу про те, що культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша».
Закінчується роман частковим успіхом Юлії Сахно: вона, за вимушеного сприяння відомого хірурга Патрарі, перетворює на біоробота самого Гальванеску за його ж методикою. Це відкриває шлях до другого роману циклу — «Що було потім», — де автор також ставить проблеми біоетики та етики науки як такої. Фабулу цієї книжки можна стисло передати так: вирвавшись із лабетів доктора Гальванеску, Юлія Сахно повертається в Україну. Тепер головне її завдання — повернути до життя двох своїх друзів, які стали жертвами експериментів ученого-маніяка. До цієї справи вона залучає найкращих медиків Радянської України, а також самого доктора Гальванеску, перетвореного з біоробота назад на людину.
Цей роман, написаний якраз у рік сталінського «великого перелому», істотно спрощує проблеми етики медицини та біології, відтак деякі монологи та внутрішні роздуми позитивних персонажів нагадують ідеї доктора Гальванеску, лише «совєтизовані». Всевладдя і всемогутність науки, її апріорне право на будь-яке втручання в людський організм мотивуються характером совєтської системи, яка, мовляв, служить трудящим. Водночас «буржуазна наука» оголошена неспроможною розвиватися ефективно. Ці сентенції вкладені автором у роздуми професора Трембовського: «Та наукова медицина, що в буржуазних країнах захована по приватних кабінетах і приватних клініках окремих віртуозів-лікарів, які науку медицини обертають на шаманство і чародійство. Ця наукова медицина у нас, у Радянській країні, не тільки широко й безплатно обслуговує найширші маси трудящих, а й у своїх наукових шуканнях спирається на конкретні потреби цих широких трудящих мас, на їхню ж творчу ініціативу». Як бачимо, етика науки та медицини розглядається із суто класових, сказати б, вульгарно-соціологічних позицій, не як відносно автономна сфера, що є кроком назад порівняно з першою книжкою. Чи, можливо, йдеться про дуже добре замасковану авторську іронію, яку не змогли вловити пильні цензурні структури і «компетентні органи»? До такого припущення підштовхують деякі надмірно гіперболізовані ідеї та монологи героїв цієї частини трилогії. Утім, хоч би як там було, навколонаукові ідеологічні пристрасті свого часу Смолич змалював правдиво. Скажімо, доктор Івановський заявляє: «...Ви забуваєте, що радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий у дослідах над тваринами».
І нарешті, третій роман циклу — «Ще одна прекрасна катастрофа» — істотно відрізняється від попередніх. Фабула його така: визначний індійський учений Нен-Сагор здійснює епохальне відкриття, спроможне здійснити революцію в медицині, ба навіть зникнення медицини як такої. Проте Британська медична академія сприймає цю ідею як маячню й виключає Нен-Сагора зі своїх лав. Але про людське око до Індії відряджається комісія у складі трьох британських медичних світил, яка має проревізувати суть відкриття вченого. Під час подорожі до них приєднуються двоє радянських лікарів — знайомі читачеві з попередньої книжки харківські медики Думбадзе і Коломієць, також зацікавлені відкриттям професора Нен-Сагора.
Вульгарний соціологізм у цьому романі сягає меж. Автор прямо ототожнює медичну і наукову етику в західному суспільстві з буржуазною класовою етикою. Якщо в першому романі Смолич описував геніального ученого з хибною етикою, то зараз він у стилі фейлетону висміює і заперечує всю «буржуазну науку» як таку: «Великий експериментатор» — так і звав його Лондон: ніхто досі забути не може славетного експерименту сера Овена Прайса, терапевта, над спиртними напоями. Сер Овен Прайс після довгих емпіричних робіт довів, що в спиртних напоях є алкоголь і що цей алкоголь загалом зле діє на людський організм».
Цьому протистоїть соціально-медична утопія Нен-Сагора, що виступає в романі таким собі «професором Гальванеску навиворіт», експериментуючи, щоб максимально розвинути фізичні та духовні якості пересічних людей. Втім, об’єднує обох як прагнення до створення досконалого природного середовища, так і не надто великі сумніви у моральній припустимості ризикованих експериментів над великими групами людей. У монологах Нен-Сагор про його метод використання сонячного/світлового випромінювання у видимому і невидимому діапазонах, подано програму перебудови людського організму та всього життя: «...В основі мого методу нової медицини лежить той найперший принцип, що завдання медицини не лише в тому, щоб вилікувати недужу людину, а — це головне — створити для кожної людини такі умови побуту й поводження, щоб людський організм не був схильний до будь-яких захворювань і недуг. У людському організмі треба виховати імунітет до всіх хвороб. У цьому — основа проблеми виховання нової людини. Нового покоління, що не хворіє, що не здатне хворіти! ...Справу медичного виховання я, певна річ, здійснюю над людьми від першого ж дня їхньої появи на світ, справу ж лікування я здійснюю на першому-ліпшому хворому, що прийде сюди до мене й зажадає лікування. Це містечко Геліополь фактично і є моя велика лабораторія, мій профілакторій, де я цілою системою профілактичних заходів, ...здійснюю виховання людського організму, здійснюю вигартовування в людському організмі широкого, комплексного імунітету, де я разом зі своїми помічниками працюю над справою створення нової, абсолютно здорової, нездатної хворіти людини...»
Загалом трилогія Юрія Смолича порушує цілу низку проблем етики науки і власне біоетики, проте окреслення цих проблем і варіантів їхнього розв’язання помітно спрощується від першого до останнього романів. Це не дивно, бо загальносовєтські процеси в Радянській Україні посилювалися боротьбою з «буржуазним націоналізмом». А суть цих процесів становив перехід від НЕПу до «розгорнутого будівництва соціалізму», власне, до широкомасштабної підготовки до тієї війни, раціональне використання в якій трупів полеглих вояків оспівав другий роман циклу «Прекрасні катастрофи».
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: №189, (2013)
Рубрика: Історія і Я