Антагоніст у «Прекрасних катастрофах» Ю. Смолича, доктор Гальванеску, є типом класичного капіталіста, експлуататора пролетаріату. Він керує великою кількістю заводів у Румунії, вербуючи на роботу економічно залежних утікачів-емігрантів з колишньої Російської імперії. Для того щоб перетворити цих людей на слухняних рабів, доктор Гальванеску хірургічно видаляє в них їхні власні мізки, замінює їх на радіопередавачі й у такий спосіб перетворює своїх нових найманців на роботів. Нелегальні операції доктора Гальванеску викриває його медсестра, Юлія Сахно, яка насправді є радянським таємним агентом. Разом зі своїми колегами-шпигунами Юлія руйнує бізнес-імперію доктора Гальванеску, ув’язнює лиходія, а потім застосовує до нього його власну хірургічну технологію видалення мозку й встановлення радіопередавача. З допомогою інших агентів вона таємно вивозить Гальванеску до Радянського Союзу. Там його беруть під свою опіку радянські лікарі, які не лише замінюють йому мозок, але й роблять з Гальванеску лояльного й суспільно корисного радянського громадянина. Химерний сюжет трилогії Ю. Смолича містить недвозначну підтримку марксистської ідеології, яка спирається на віру в природню доброту всіх людей і впевненість, що причиною всього суспільного й особистого зла є корумповане капіталістичне середовище. Отже, основний ідеологічний урок «Прекрасних катастроф» Ю. Смолича такий: навіть дуже розбещений і злий індивід може виправитися за допомогою корекційного виховання й позитивного впливу соціалістичного оточення.

В анналах радянської літератури Юрій Смолич майже однозначно виголошується патріархом української наукової фантастики. Дійсно, він був одним з перших її творців. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір, але з цього не випливає, що Ю. Смолича слід оцінювати як фундатора української фантастики. Як бачимо з попередніх розділів, є кілька вартих уваги письменників, що вплинули на формування жанру наукової фантастики в Україні. Але не буде помилкою назвати Ю. Смолича основоположником української ідеологічної фантастики. Він був визнаний і став об’єктом наслідування для українських письменників-фантастів, які поділяли його політичні переконання. Прикладом може бути перший науково-фантастичний роман Володимира Владка «Ідуть роботарі», який вийшов друком 1931 року. У ньому В. Владко зображує ідеологічну боротьбу між пролетаріатом і капіталістами Сполучених Штатів. Власники підприємств створили певну кількість радіоконтрольованих роботів для роботи на охоплених повстанням заводах, сподіваючись, що це змусить робітників припинити їхній страйк. З допомогою, отриманою від Радянського Союзу, американським робітникам удається переорієнтувати сигнал, спрямований роботам, і здобути контроль над їхніми діями. Урешті роботи вливаються в ряди страйкарів і не тільки забезпечують перемогу повстання, а й запускають соціальну трансформацію суспільства, перетворюючи Сполучені Штати на соціалістичну країну.

Перше осмислення теми роботів в українській науковій фантастиці наявне в романі Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Головний герой, доктор Гальванеску, запитує: «Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті чи інші виробничі функції?» . Гальванеску не в захваті від таких розробок і піддає їх сумніву, адже багато матеріалів і зусиль «попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків...» . Гальванеску вважає, що роботів треба конструювати не на механічній основі, а за біологічними принципами — і доводить це не шляхом теоретичних міркувань, а безпосередньо на практиці.

Доктор Гальванеску починає монтувати своїх роботів, досягши успіху в адаптації людського організму до масового виробництва біологічних роботів. Він здійснює її шляхом виконання складної операції, яка включає заміну крові хімічним розчином, видалення мозку й встановлення на його місце радіоприймача, а також зупинку процесів травлення. Крім того, для цих процедур доктор Гальванеску використовує не трупи, а живих людей. Після такого втручання люди стають сумлінними робітниками: ні на що не скаржаться, не влаштовують страйків і завжди підкоряються командам Гальванеску, які передаються по радіо. Колосальне господарство доктора — його величезна вілла, фабрики й плантації — тримається перш за все на біонічних роботах, які були виготовлені з живих людських організмів.

Що намагається повідомити читачеві Ю. Смолич, зображуючи роботів, створених доктором Гальванеску? Якщо звернутися до перипетій роману, здається, що головна мета письменника — донести думку: такі крайні форми експлуатації можливі лише за капіталістичних режимів Румунії та інших європейських країн. Ю. Смолич ілюструє цю тезу за допомогою пригодницького сюжету. Під час свого тимчасового перебування на Заході Юлія Сахно, молода аспірантка з Радянського Союзу, виявляє, що в основі величезного господарства доктора Гальванеску — негуманне застосування наукових знань задля особистої влади й прибутку. З’ясувавши, як доктор створює роботів, Юлія Сахно не лише успішно уникає кількох замахів на своє життя, але й захоплює Гальванеску та випробовує на ньому унікальну операцію, яку він сам винайшов. Так вона перетворює доктора на слухняного робота й таємно провозить його до Радянського Союзу.

Однак, хоч це й не одразу помітно, Ю. Смолич пише свій пригодницький роман з дещо іншою метою. Вчитавшись уважніше, можна зрозуміти, що автор намагається полемізувати з Карелом Чапеком про технічну здійсненність створення роботів і кінцеву мету, яка його стимулює. У п’єсі К. Чапека після відкриття способу отримання синтетичної протоплазми доктор Россум починає виробництво роботів, аби звільнити людство від важкої й нудної праці. Тіла роботів доктора Россума не сконструйовані відповідно до людської анатомії, але це розумні істоти, здатні думати й говорити, а дехто з них вільно володіє чотирма мовами. Доктор і його молодий небіж створюють величезну корпорацію і продають своїх роботів у світових масштабах.

Очевидно, Юрій Смолич не поділяє переконань К. Чапека щодо можливості масового виробництва розумних біонічних роботів. Ю. Смолич не сприймає також і Чапекових прогнозів щого майбутнього повстання роботів проти людства. У романі «Господарство доктора Гальванеску» український письменник стверджує, що роботів на біологічній основі можна створити лише з живих людей, і після такого перетворення в них зникне будь-яка психічна активність, отже, роботи, які будуть у змозі лише виконувати людські команди, ніколи не повстануть.

Інші українські фантасти не наслідували ні полеміку Ю. Смолича з К. Чапеком, ні особливості зображення роботів вітчизняним письменником. Це очевидно з твору Володимира Владка «Ідуть роботарі» (1931), другого в українській науковій фантастиці, присвяченого темі роботів. У романі В. Владка роботи відіграють важливу роль, але їх не виготовляють з людських тіл. Навпаки, автор зображує механічних роботів, зроблених із заліза, що отримують вказівки й енергію через радіопередачі. Тож не дивно, що їх постійно називають «жахливими залізними потворами», яким «бракує людської свідомості» . Американський винахідник і його магнат-господар добре знають, що можливості їхніх роботів, або «роботарів», як називають їх у романі В. Владка, обмежені, тож не вважають за доцільне заміняти живих робітників на роботів, адже «залізні потвори» «коштували надто дорого й потребували забагато дорогої енергії» . І хоч роботи виконують певні завдання на заводі, головне їхнє призначення — бути штрейкбрехерами. Американські робітники-страйкарі швидко виявляють, що їхні «залізні вороги» не надто вправні, і з допомогою Радянського Союзу робочим вдається перепрограмувати роботів і надіслати їм інші інструкції по радіо. Так страйкарі перемагають і разом з роботами починають соціальну революцію в США.

Порівняно з роботами, зображеними К. Чапеком, роботи Ю. Смолича не більше ніж зомбі, а так звані «роботарі» в романі В. Владка — грубі «залізні потвори». Багато в чому вони нагадують бездушний автомат, так звану «залізну людину», описану американським письменником Едвардом Ф. Еллісом у романі 1868 року «Парова людина прерій» («The Steam Man of the Prairies»). «Залізні потвори» В. Владка мають небагато спільного з «механічними роботами» у творах його сучасників. Наприклад, роботи, описані Едмондом Гамільтоном в оповіданні «Металеві гіганти» («The Metal Giants»), опублікованому 1926 року, мають «електронний мозок», думають і діють самостійно, а енергію отримують від атомної батареї, вбудованої в їхні тіла. І хоч ані Ю. Смолич, ні В. Владко не додають до концепції роботів нічого нового, їм, тим не менш, вдається ввести до наукової фантастики нові уявлення, підпорядковуючи зображення роботів соціалістичній ідеології. Отже, Ю. Смолич звертається до теми роботизації, аби поширити думку, що експлуатація людини людиною існує лише в капіталістичних країнах, а В. Владко наголошує на торжестві соціалізму в прийдешній глобальній соціалістичній революції під проводом СРСР.

Хоч Ю. Смолич і В. Владко були сучасниками К. Чапека, жоден з них не наслідував тенденцію до зображення «повстання машин», яка стала популярною в 1920-і роки після появи Чапекової п’єси «R.U.R.». Очевидно, українські письменники не поділяли думок К. Чапека щодо всемогутньої технології, яка забезпечила б масове виробництво розумних людиноподібних машин. На противагу цьому обидва автори вважали, що ідеологія виявиться потужнішою за технологію, тож вони подали своє бачення роботів, покликане продемонструвати перемогу соціалізму над капіталізмом. Панівна роль ідеології підтверджується не лише наведеним вище досить «грубим» зображення перших роботів в українській літературі, але й повною відсутністю теми роботизації у вітчизняній науковій фантастиці в наступні 25 років.

https://fantlab.ru/edition250124

У статті розглянуто науково-фантастичну трилогію Ю. Смолича «Прекрасні катастрофи» («Господарство доктора Гальванеску», 1928; «Ще одна прекрасна катастрофа», 1930; «Що було потім», 1933), розкрито особливості художньої концепції людини і світу. Таке дослідження здійс¬нюється вперше, що і зумовлює наукову новизну роботи.

Спираючись на гуманістичні принципи люд-ського існування, Ю. Смолич вбачає у людині носія певних етичних норм таких як: доброта й правда, любов і мужність, справедливість і повага. Це бачення письменник своєрідно реалізує через образ Нен-Сагора.

У цьому персонажі автор зображає «нову лю-дину». Це новий тип особистості «технічного віку» — учений-гуманіст, який убачає прогрес науки у безкорисливому служінні людству в ім’я миру і життя на планеті, й у своїй діяльності ке¬рується принципами доброти, совісті та соціаль¬ного обов’язку.

Ю. Смолич підтримує класичні традиції євро-пейської фантастики, адже подібний образ на¬уковця був популярний у західній науково-фан¬тастичній літературі. С. Пильненький справедливо зауважує: «Образ ученого — філантропа і альтру¬їста широко розповсюджений у західній фантас¬тиці, особливо в Жуль Берна. По-різному склада¬ються долі таких героїв. Одні з них зазнають поразки в сутичці з навколишнім світом — як капі¬тан Немо (“Таємничий острів”) або доктор Сара- зен (“П’ятсот мільйонів Бегуми”). Інші потрапля¬ють у пазурі грабіжників і деспотів, що використовують їхні наукові відкриття для на¬живи й зміцнення своєї влади, — як Тома Рок (“Пра¬пор батьківщини”) і Зефірен Ксірдаль (“В погоні за метеором”). Треті відрікаються від своїх ідей, зневірившись у людях й у суспільстві, на їхню думку ще не дозрілому для того, щоб володіти таємни¬цями природи й без шкоди для себе ними скориста¬тися: Кау-Джер («Ті, що зазнали катастрофи на “Джонатані”»), Робур (“Робур-Завойовник”) та інші»[4,168].

Дослідження вченого автор підносить до по¬двигу, адже повсякденна праця науковця заради людини — це, по суті, подвиг усього його життя. Не слід забувати про те, що мотиви поведінки осо¬бистості — це точний виразник суспільного життя і, відповідно, людина, зіштовхуючись з реальними, конкретними подіями, повсякчас проходить пере¬вірку на міцність характеру. Звідси бере початок конфлікт «людина — середовище», саме завдяки створеній конфліктній ситуації читач «бачить» образ живої людини у всій динаміці її розвитку, людини, яка бореться, сумнівається й радіє, а не шаблонний, відірваний від реальності літератур¬ний персонаж. Тому заснування заповідника по¬яснюється осмисленою соціальною позицією ін¬дійського ученого, адже домінантний мотив у його житті — бути корисним людям, суспільству, в якому живеш.

Антигуманна концепція «надлюдини» знахо¬дить свою реалізацію в образі доктора Гальва¬неску. Із приводу цього антигероя К. Волинський зазначає: «У самому докторі Гальванеску ми вба¬чаємо прообраз “вчених-фашистів”, з їхніми люди-ноненависницькими теоріями, садистськими дослі-дами над живими людьми...» [2,14].

Філософії доктора притаманний нацистський світогляд, згідно з яким він уважає себе «надлю-диною» щодо інших людей, його не турбують страхітливі та жорстокі експерименти, оскільки за цією ж ідеологією «неповноцінну людину» (зви¬чайну людину) приносять у жертву «надлюдині».

«Для ідеології нацизму характерні:расизм, шо-вінізм, антидемократизм, елітизм, зовнішньополі-тичний експансіонізм, марення про світове пану-вання» [3, 383]. Одержимий абсурдною ідеєю світового панування, Гальванеску хоче механізу¬вати лише непотрібну (з його точки зору) частину людства — так звану «робочу силу», а інша ж час¬тина, тобто «обрані», повинна насолоджуватися повноцінним життям: «...Для того щоб постачати

все потрібне, зовсім не треба всьому людству ви¬снажувати себе на роботі. Досить, коли працюва¬тиме якась частка людства. Вона постачить все потрібне для інших. Ви ж чули, мабуть, про проле¬таріат і буржуазію? За моїм проектом механізу¬ється тільки оцей так званий пролетаріат, тобто робочу, рушійну силу культури. Ми з вами, тобто — вибачте — я і не збираюся механізува¬тися. Я і мені подібні житимемо повним життям почуттями і різноманітними природними рефлек¬сами, а ви постачатимете нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба ма¬шина здатна на революцію?» [5, 285-286]

А. Есалнек із приводу розгляду внутрішнього світу людини підкреслює: «Потреба в зображенні й аналізі внутрішнього світу особистості й чине¬них нею діянь вимагає показу її оточення, яке в одних випадках зводиться до декількох персона¬жів, в інших — становить величезний людський масив. Всі персонажі, вписані в роман і створюють начебто тло, найрізноманітнішими нитками пов’язані зі здійсненням основного задуму...» [6,90]. Тому певного мірою розкриттю антигуманних поглядів доктора сприяє зіткнення між ним та іншими персонажами твору. Подібне протистав¬лення дозволяє провести межу між його мораль¬ними установками й показати перевагу позитив¬них персонажів. Наприклад, протиставлення Гальванеску — Сахно розкриває мотивацію вчин¬ків центральної фігури роману. Відтак зауважимо, що доктор Гальванеску — це особистість егоцент¬рична. Румунський учений зайнятий тільки своєю особою. Завдяки злочинним експериментам він підкоряє своїй волі інших персонажів (Чіпаріу, Йонеску), повністю позбавляючи їх будь-яких по-чуттів.

Однак не потрібно сприймати постать Гальва-неску однозначно. Незважаючи на негативну оцінку світогляду вченого, у ньому ми вбачаємо особливий тип наукового таланту, таланту скалі¬ченого, спрямованого на шахрайські потреби ок¬ремих осіб, витраченого на справи, що не прине¬суть користі цивілізованому суспільству. У цьому й полягає трагічність образу доктора, адже він, по суті, став жертвою капіталістичного середовища, хоча сам не усвідомлює цього. Таким чином, цей образ неоднозначний: з одного боку, Гальва¬неску — це видатний учений, особистість, що була покалічена капіталістичним вихованням, а з ін¬шого — він аморальна і часом навіть вульгарна особа.

Письменник переконаний, що моральна дегра-дація Гальванеску, заперечення ним гуманістич¬них цінностей цивілізованого суспільства не були тільки його особистою провиною і насамперед за¬лежать від політичної та соціальної моделі су¬спільства, виразником якої завжди залишається людина. На думку автора, атмосфера капіталіс¬тичного суспільства сприяє деморалізації внут¬рішнього світу особистості, розвиває скептич¬ність, меркантильність, холодний розрахунок та прагматичність її мислення.

Отже, можна дійти висновку про те, що ху¬дожня концепція людини Ю. Смолича передбачає те, що капіталістичне суспільство нищить люд¬ську природу, і людина залишається людиною лише до тих пір, доки здатна опиратися згубному впливу цього суспільства.

Художня модель творення дійсності в науково- фантастичній трилогії містить у собі концепцію утопічного соціалізму, в основі якої лежить соціа-лістична ідеологія, котра визначила дві її харак¬терні ознаки. З одного боку, утопічний соціалізм був виразником сподівань та мрій народу, а з ін¬шого — нещадно критикував та засуджував закони розвитку капіталістичного суспільства. Підва¬линами для подібної критики капіталістичних ідеалів слугував зміст самих ідей утопічного со¬ціалізму, оскільки відображав прагнення проле¬таріату до перебудови суспільства.

В основу письменницької концепції утопіч¬ного соціалізму покладена соціалістична ідея за¬гальної рівності й засудження капіталізму. На¬приклад, у романі «ГЦе одна прекрасна катастрофа» усі мешканці містечка Геліополь мають рівні права, тут немає ніякого суспільного розшарування, тільки учений-засновник Нен- Сагор має особливий статус, що пояснюється важ¬ливістю його наукової місії. Капіталізм же роз¬глядається письменником як лицемірство, зло й омана для людей, що призводить до повної су¬спільної деградації.

Художня концепція дійсності трилогії реалізу-ється через відповідну систему персонажів твору. Так, образ капіталіста — доктора Гальванеску зоб-ражується в негативних тонах. Дійсно, з точки зору соціального утопізму капіталіст — це людина, що володіє приватною власністю й використовує людську працю в особистих цілях. Це — цивілізо¬ване рабство, його основа — гроші. «Робота— гроші—виживання» — ось традиційна схема капі¬талістичного життя для тих, хто купує найману працю, і для тих, хто її продає. Одні заробляють гроші на експлуатації чужої праці, інші продають свою працю, щоб заробити собі на життя. Як, на¬приклад, таємничий незнайомець, який зустрівся Сахно і розповів їй про майбутню операцію. Цей пересічний емігрант з України згоден піти на не¬безпечний експеримент доктора Гальванеску, щоб заробити гроші на прожиття: «...Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки житиму, а й житиму значно краще... Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра. — Хіба доктор Гальванеску лікар? — Атож. Ще й який! — Він має робити вам операцію? — Як би вам ска¬зати. Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гаранто¬вана праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — іі/е непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операцій¬ний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися» [5, 236].

Звідси, письменник доходить висновку, що проблему «суспільство—людина» — не варто спрощувати. Якщо суспільство складається з ок¬ремих індивідуальностей, то для його гармоній¬ного розвитку потрібно, щоб особисті цілі підпо¬рядковувалися громадським. Якщо ж суспільство на перший план висуває тільки людину, то воно приречене підкоритися їй. Більше того, воно про¬дається цій людині. За автором, таке суспільство не може вижити, відстоювати інтереси своїх гро¬мадян. Суспільні інтереси в ньому зводитимуться до інтересів окремих осіб, і лише їх суспільство по¬винно буде відстоювати, оскільки капіталістичне суспільство існує за рахунок влади грошей та об¬дурювання звичайних громадян.

Серед важливих чинників, які впливають на реалізацію цієї концепції, можна назвати антиуто- пічне зображення дійсності. Взагалі з приводу ан- тиутопії Е. Баталов висловлюється так: «Антиу- топія — не просто суперечка з утопією, це її принципове заперечення. Заперечення самої мож¬ливості побудови ідеального суспільства (якреалі¬зації ідеї соціального прогресу), а значить, і бажа¬ності орієнтації на здійснення утопічного ідеалу, що мав би загальнозначущий характер» [1, 264].

Очевидно, що через своєрідне розкриття об¬разу Гальванеску та антиутопічне зображення дійсності, письменник критикує капіталістичний устрій, прагне показати згубний вплив такої соці¬альної системи на людську особистість, наголо¬шуючи на тому, що капіталістичне суспільство спустошує людину, робить її жорстокою та мер¬кантильною, не здатного цінувати справжню ду¬ховну красу. Однак перед Ю. Смоличем постало нелегке завдання, адже йому потрібно було не тільки розкритикувати суспільні підвалини, що віджили, але й показати динаміку характеру го¬ловного героя таким чином, щоб читачеві стало зрозуміло: сильна, розумна людська особистість, котра використовує свої здібності, свій інтелект і знання заради людства, так чи інакше трансфор¬мується в носія антиморальних етичних устано¬вок.

Ще однією концепцією, на якій грунтується художня модель дійсності в трилогії, можна на¬звати футурологічну концепцію творення су¬спільства. Найбільш повно її розкрито в романі «Що було потім».

Серед багатьох проблем сучасного світу, які висвітлює наукова фантастика, однією з основних є проблема майбутнього. Усі, хто живуть в су¬спільстві, так чи інакше є його творцями. Яким воно буде? Як впливатиме на розвиток людства? Цих питань торкається більшість футурологічних концепцій.

В основу футурологічної концепції творення суспільства Ю. Смолича покладена ідея підко¬рення людському розуму всіх природних процесів за рахунок науково-технічного прогресу і навіть відродження біологічного організму після смерті. Наприклад, саме завдяки науковому розвитку віт-чизняної медицини стає можливим оживлення людини.

Футурологічна концепція творення суспіль¬ства Ю. Смолича має оптимістичний характер. Він вірить у краще майбутнє, яке вбачає в прогресив¬ному розвитку науки. Ця концепція підкреслює необхідність розвивати медичну галузь. Автор- оптиміст стверджує, що радянське суспільство, гу¬манно використовуючи результати сучасної науки, суттєво підвищить рівень розвитку соціальної сфери. У зв’язку з цим прогрес суспільства май¬бутнього уявляється авторові тісно пов’язаним з досягненнями у медичній галузі.

Зі свого боку зазначимо, що футурологічна концепція письменника не становить певної чіт¬кої системи, не містить аналізу суспільства май¬бутнього та його закономірностей, а змальовує лише бажану картину дійсності. Проблемі меди¬цини, яка розглядається як важлива сфера діяль¬ності суспільства, він надає соціального значення. На жаль, письменник тільки декларує її, не роз¬криваючи повного змісту.

Своєю футурологічною концепцією він нама-гається обґрунтувати можливість застосування досягнень науки для вирішення актуальних соці¬альних проблем. Таким чином, Ю. Смолич переко¬наний, що утвердження загальнолюдських цінно¬стей, гуманізм вітчизняної медицини сприятимуть формуванню свідомості існуючого суспільства і створенню нового суспільства (на гуманістичних засадах) — «суспільство високих наукових техно¬логій» майбутнього.

Футурологічна концепція дійсності дає мож-ливість авторові замислитися над актуальними проблемами суспільного призначення науки, тими соціально-політичними і моральними прин¬ципами, якими керуються її працівники, гуманіс¬тичного й антигуманного використання її потен¬ціалу тощо. Загалом можна стверджувати, що авторська футурологічна концепція порушує про¬блему використання наукових досягнень з мир¬ною метою. Вона сприяє усвідомленню масштабів тих проблем, які стоять перед людством, оскільки для показу майбутнього враховуються тенденції тогочасного суспільного розвитку, які безпосеред¬ньо стосуються наукового прогресу, притаманного початку XX століття.

Отже, концепцію людини письменник реалі¬зує, зіштовхуючи протилежні концепції особис¬тості: гуманістичну й антигуманістичну (нацист¬ську) концепцію «надлюдини». Ці концепції знаходять свій вияв через персонажів твору: ін¬дійського лікаря Нен-Сагора й доктора Гальва- неску. Нен-Сагор має гуманістичне світобачення, в основі якого лежить повага до людської гідності. Антигуманне ставлення до людини, ідея світового панування й «надлюдини», антидемократизм свід¬чать про ідеологію нацизму у світогляді Гальва- неску.

У моделюванні дійсності автор спирається на концепцію утопічного соціалізму й футурологічну концепцію творення суспільства. Розглядаючи ав-торські концепції дійсності варто зазначити, що в них поєднується дві утопічні ідеї творення ху¬дожнього світу: соціалістична ідея загальної рів¬ності й засудження капіталізму та ідея підкорення людському розуму всіх природних процесів за ра¬хунок науково-технічного прогресу.

Відтак можна впевнено стверджувати, що розгляд концепції людини і дійсності в науково- фантастичній трилогії Ю. Смолича «Прекрасні катастрофи» дає можливість краще зрозуміти художню своєрідність твору, розкрити цілісну картину українського роману першої третини XX століття.

ДЖЕРЕЛА

1. Баталов 3. В мире утопии. Пять диалогов об утопии, утопическом сознании и утопических зкспе- риментах / Здуард Баталов. — М.: Политиздат, 1989. — 320 с.

2. Волинський К. З кагорти фундаторів // Ю. Смолич: Твори в 6 т. — К. : Дніпро, 1971. — Т. 1. — С.5-23.

3. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. Горбатенко]. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.

4. Пьільненький С. Спустя десятилетия. Фантастика Юрия Смолича и современность / Сергей Пьільненький // Радуга. — 1972. — № 2. — С. 158-170.

5. Смолич Ю. Твори: у 8 т. / [упоряд. О. Смолич]. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 2. — 592 с.

6. Зсалнек А. Внутрижанровая типология и пути ее изучения / Асия Зсалнек. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1985. — 184 с.

https://litp.kubg.edu.ua/index.php/journa...

И он спрашивал Цандера, нельзя ли сделать хотя бы часть ракеты из его золота. Цандер объяснил, что это невозможно. Золото даже мягче серебра. Плавится оно при тысяче шестидесяти двух градусах Цельсия, тогда как железо — при тысяче пятиста. Поверхность же ракеты при перелете через атмосферу подвергается сильному нагреванию.

— Мы рискуем сгореть в нашей золотой ракете или расплющиться при посадке. Для оболочки ракеты необходимы самые прочные тугоплавкие сорта специальной стали.

Стормер был разочарован и даже обижен. Впервые ему приходилось слышать, что золото ставят ниже стали.

— Ну а на внутренние поделки?

— Это можно, хотя и невыгодно: золото чересчур массивно, увеличивает мертвый груз. На газо- и водопроводные трубы, пожалуй, можно употребить этот металл, если вы настаиваете.

— На канализацию, может быть? — возмущаясь такой профанацией «золотого тельца», спросил Стормер.

— А хотя бы и для уборных, — спокойно ответил Цандер. — На небе иная котировка ценностей.

На том и порешили: в «Ноевом ковчеге» трубы и некоторые детали оборудования будут сделаны из золота."

Так вот, является ли эта идея отсылкой к ленинскому "Когда мы победим в мировом масштабе, мы, думается мне, сделаем из золота обще­ственные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира"? Или это "независимое" стремление унизить не столько благородный металл (ему все равно), сколько его владельца (да, связанное с советской идеологией, но все же не напрямую цитирующее В.И.Ленина)?

Тропинки:Беляев, История, Книги, СССР, Советская литература, Фантастика, Цитаты

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Владимир Гук — Посвящение Колчаку

24 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

Золотая гора! https://silent-gluk.livejournal.com/12172...

14-дек-2018 00:52 — Все еще продолжая тему "Воздушного корабля"

14. Книги-фантастика

Вот Бачелли трясется над своими археологическими находками (над их сохранностью и над тем, чтобы они не достались американцам, англичанам, китайцам... в общем, чтобы они в целости и сохранности попали в музеи Италии).

Лично я его вполне понимаю, но интересно, какую реакцию на его переживания имел в виду автор? "Чего он цепляется за свои древности, тут вон будущее наступило!"? "Он прав"? "Эти капиталисты вечно чем-нибудь не тем заморочатся"? и т.д.

Тропинки:Беляев, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Йовин — Менестрель

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12083...

11-дек-2018 01:47 — В продолжение разговора о "Воздушном корабле"

14. Книги-фантастика

Какой, однако, полезный персонаж этот Бачелли (итальянский археолог)! Помимо того, что он обеспечивает "комедийную разрядку" читателю, его еще и _просвещать_ нужно.

Ну не будь его — кому бы Ханмурадов показывал "места, над которыми вы пролетали, а также и те, по которым проходил ваш Марко Поло", демонстрируя не столько их, сколько успехи социалистического строительства ("Нефть из недр земли сама поступает по трубам прямо на заводы. Ни одна капля не вытекает больше на поверхность. Воздух Баку пахнет розами, а не нефтью")?.. Этому мальчику, Суну? Но, во-первых, откуда бы он тогда взялся на дирижабле, во-вторых, читать лекции ребенку — это явно штамп (вспомните хоть "Тайну двух океанов").

И вообще, есть в этом Бачелли что-то жюль-верновское. Хотя, скорее, "жюль-верновское наоборот". Если те же Паганель или кузен Бенедикт, хотя и напоминают Бачелли оторванностью от жизни и зацикленностью на любимом предмете, сами кому угодно прочтут сколько угодно лекций (правда, все о том же предмете), то Бачелли лекции читаЮт; Бачелли, может, и мог бы прочесть N... нет, N мало, лучше М лекций об археологии, но автор ему такой возможности почти не дает.

Тропинки:Беляев, Верн, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Дракон — Тропа судьбы

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12076...

8-дек-2018 14:28 — А вот еще интересно

18. Любопытное

История со спасением _итальянского_ археолога в "Воздушном корабле" А.Беляева — не отголосок ли истории с экспедицией Нобиле?.. Правда, экспедиция — 1928 год, а "Воздушный корабль" — 1934...

Тропинки:Беляев, История, Италия, Книги, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Дэн Назгул — Еретин

12 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12069...

3-дек-2018 04:26 — А вот еще интересно

14. Книги-фантастика

Финал "Подводных земледельцев" Беляева.

Последние слова Таямы, антагониста: «Когда из четырёх японцев двое оказываются коммунистами и когда измена проникает в собственный дом, не надо больше жить».

Проблема в том, что двое "не-коммунистов" — это сам Таяма и Цзи Цзы, который везде по тексту упоминается как кореец. Так вот, Цзи Цзы на самом деле японец (маскировавшийся под корейца с какими-нибудь шпионскими целями) или положение Таямы было еще хуже (учитывая отношение тогдашних японцев к корейцам... когда тебя, японца, поддерживает только _кореец_... ну это примерно как для нациста — причем такого, идейного — быть поддержанным только евреем — в то время как товарищи-нацисты дружным дуэтом переходят на сторону англосаксов)?

Тропинки:Беляев, Книги, Национальные и расовые проблемы, Советская литература, Фантастика

Месторасположение:Москва

Настроение:напуган(а)scared

Музыка:Легенда о принце-2: Е.Адеев, П.Савельева, Е.Медведев — Послесловие (хор)

8 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/12056...

25-фев-2010 01:42 — Ф.Лукманов, "Пленники подземного тайника"

04. Девушка на ступеньках

Добрый человек com_2 существенно расширил мои познания в области подростково-шпионских книг. Вот, например, сабж...

Как сказано на Алибе, который-таки "наше почти все", — "повесть насыщена элементами научной фантастики". И это чистейшая правда. Причем... как бы сказать... фантастично _все_. Я уж молчу о базе-заводе-оранжерее-что-там-было-еще-в-пещере. Но сама идея... То, что более-менее гармонично смотрелось у Беляева в "Продавце воздуха" — 1920-е годы, да еще и в Якутии... мало ли что там и тогда могло быть... — уж очень странно смотрится в Башкирии и в 1940-е. Идея снабжения этой базы с помощью самолетов (база, напоминаю, на Южном Урале — сколько там до какой-нибудь границы?) вошла в такой "когнитивный диссонанс" с читанными ранее шпионскими книгами, где самолеты засекали чуть ли не до пересечения границы, а потом либо сажали, либо они взрывались (или падали; или падали и взрывались), что глюк надолго завис кверху лапками. Потом, правда, решил, что фантастика должна быть фантастичной — и перевернулся обратно.

Идея "подмены туриста" меня (хорошо помнящую "Нокаут" Сидельникова... кстати, спасибо за идею!) тоже искренне порадовала. Равно как и чей-то монолог (пытающийся притвориться частью диалога), в котором подробно рассказывается история этой несчастной базы. С другой стороны — ну а как эту историю изложить еще? Да так, чтобы читателю сразу стало понятно, что это очень-очень плохое место, и сделали его очень-очень-очень плохие люди? Радует и идея трогательного союза немцев-гитлеровцев и американцев (впрочем, книга издана в 1971 году, тогда это уже было общим местом. Но действие-то происходит, повторяю, в 1940!). Радует и уровень преподавания иностранных языков: чтобы со "школьным немецким" понимать беглую сложную речь — это круто!

И кончается все, конечно же, хорошо. Но вот общее впечатление... Рассказ "Молекулярное кафе" помните?.. Так, надеюсь, вы уже поняли общее впечатление. Хотя как знать — если бы мне в детстве попались "Пленники подземного тайника", а не "Тайна Стонущей пещеры" — как знать, не стала бы я фанатеть по ним?..

PS. Есть у меня одно чувство: что идея нацистских тайных баз была в большой моде еще в те времена. Любопытно, с чего эта тема пошла?...

PPS. Ну, надо же о книжке сказать хоть что-то хорошее? Так вот: там _нет_ всеобщего восстания угнетенных. И прочих аллюзий на мировую революцию. Что, с одной стороны, очень приятно — а с другой побуждает подумать на тему "а почему". К 1970-м "мировая революция" и прочие восстания вышли из моды?..

Тропинки:Беляев, Благодарности, Детективы, Детская литература, Книги, Лукманов, Параллели, Сидельников, Фантастика, Шпионское

Месторасположение:Москва

Настроение:задумчивоеamused

Музыка:Блэки — Жил-был король отважный

18 комментариевКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/37189...

24-янв-2009 10:25 — О войне против СССР

04. Девушка на ступеньках

Опять же, в шпионских романах.

Даже, скажем так, в _фантастических_ шпионских романах.

Вот интересно, мне кажется или нет, что в какой-то _определенный момент_, помимо привычных средств борьбы с СССР (ну там шпионы, диверсанты и все такое прочее) в литературе стало модно описывать "климатическое оружие"?... Первым — если не рассматривать романы в стиле "красного Пинкертона" — был, кажется, Адамов, где в "Тайне двух океанов" упоминается идея "перегородить Гольфстрим" (правда, как явно невыполнимая — "по техническим причинам"). Да, был еще Беляев с "Продавцом воздуха" — но это все же не _шпионский_ роман.

Вот тот же Цацулин (все еще недочитанный; интересно, верно ли мне глючится, что климатическое оружие может обернуться против его же создателей? В книге Цацулина, в смысле), до какой-то степени — Казанцев, кажется — Тушкан с "Черным смерчем", но не уверена...

Или даже правильнее будет сказать так: в какой-то момент к собственно шпионским приключениям начинают примешиваться "проблемы экологии", причем с уклоном в "катастрофизм" (ср., скажем, "Изгнание владыки" и "Льды возвращаются"). Так вот, вопрос — в _какой_ момент? И с чем тот момент связан?...

Тропинки:Адамов, Беляев, Детективы, Казанцев, Книги, Параллели, Советская литература, Тушкан, Фантастика, Цацулин, Шпионское

Настроение:задумчивое

Музыка:Фирнвен — Надежда канет на дно

2 комментарияКомментироватьГлючь в подробностяхЗасушить на памятьПоделитьсяСледить за дискуссиейОсторожно — цапля!

https://silent-gluk.livejournal.com/26895...

25-июн-2008 18:43 — Было же ж время...

04. Девушка на ступеньках

В ходе очередной раскопки не-помню-уже-чего на Алибе обнаружила среди продающихся книгу Д.Гранина "Ленинградский каталог". Вспомнила, что и у нас такая была. В свое время купила ее на празднике детской книги (во Дворце Пионеров?... вот уже не помню, где это было. Книга издана в 1986? Вот, наверное, примерно тогда... или в 1987 — дело было весной... и происходил этот праздник — о котором больше ничего и не помню). Мне еще тогда сказали, что будет неинтересно читать — "ни героев, ни сюжета" ("нe бeллeтpиcтикa — ни cюжeтa, ни любoвныx пepeживaний... Baм бyдeт cкyчнo..."). Но оказались неправы. Интересно было — правда, естественно, не так, как при чтении какого-нибудь детектива ("а что дальше?"), скорее — как при "рассказе о жизни" ("а как это все было?"). Узнала заодно много нового и интересного.

Кстати, что-то давно она мне на глаза не попадалась. Вот они, недостатки расстановки книг в два ряда. Ну а что делать?... В один ряд ведь не разместить их — ну никакими усилиями. Разве что нравственными: решительно сократить количество книг вдвое... Нет, это даже не фэнтези!

А еще на том празднике купила Беляева, "Ариэль". Но позже выяснилось, что у нас есть восьмитомник Беляева (кстати, и его что-то давно не видно).

А с тех пор глюк существенно деградировал — и читает почти только фантастику и фэнтези.

Тропинки:Беляев, Воспоминания, Гранин, Книги

Настроение:задумчивоеamused

https://silent-gluk.livejournal.com/21232...

Самої технічної школи для цього замало. Бо треба не тільки навчити нашу молодь робити технічні розрахунки, — треба прищепити її любов до техніки, треба розвинути її конструкторські та винахідницькі здатності, треба з дитячих літ привчити її «технічно мислити», ба навіть «технічно мріяти», зосереджуючи думку навколо тих науково-технічних проблем, до розв’язання яких прикладає свої зусилля творча робота сучасних учених та інженерів.

Геніальний дослідник і винахідник концентрує в собі, ніби збирає у фокус шукання, спроби, досвід цілих поколінь, дає остаточне сміливе розв’язання проблеми, що нею вже довгий час явно чи приховано боліло людство, і для наймогутнішого індивідуального польоту думки потрібна чорнова робота сотень рядових працівників. Загальний, так би мовити тонус науково технічних інтересів має велике значення для найскоршого й найефективнішого розв’язання завдань науки й техніки, а науково-фантастична художня література є, безперечно, важливим засобом підтримувати цей тонус.

Але які ті вимоги, що їх повинні ставити радянська критика й радянські читачі перед нашим науково-фантастичним романом?

Найважливішою передумовою до цих вимог є технічна й наукова (в галузі, обраній матеріалом для художнього твору) грамотність автора, достатня його обізнаність з тими проблемами й дисциплінами, що про них він розповідає читачеві. Всякий художній твір, що будується на певному «специфічному» матеріалі, але не опановує цього матеріалу чи перекручує його, не заслуговує ні на яку іншу назву, крім однієї: халтура.

Ця передумова конче потрібна, але недостатня. Поруч із нею, на наш погляд, повинна стати вимога технічної конкретності. Адже ж не треба забувати, що сучасний молодий читач науково-фантастичної літератури — зовсім не той, що чверть віку тому захоплювався, скажімо, Жулем Верном.

Наше юнацтво росте в атмосфері техніки. Доба великої індустріалізації СРСР не могла не відбитися на дитячій та юнацькій психіці. Кожному підліткові відомі в нас імена героїв індустріальних перемог, і ледве чи не переважна більшість цих підлітків мріє бути саме інженерами або представниками таких професій, які зв’язані також з технікою (наприклад, льотчиками).

Отже, наша дитина — досить письменна технічно, й вимоги її до речей, які так чи так «репрезентують» їй техніку — дуже підвищилися. Варто відзначити, як удосконалювалися дитячі іграшки, що відтворюють машини та механізми. Перед революцією, за рідкими винятками, іграшкові паровози, наприклад, або являли собою конструкції, абсолютно немислимі з технічного боку, або в кращому разі орієнтувалися на стівенсонівського прадіда; споживач цих іграшок — дитина з буржуазної чи інтелігентської сім’ї — не помічав такої невідповідності, бо дивився на паровоз лише як на засіб цікавої подорожі, але не як на машину. А сучасні іграшкові паровози здебільше дуже сумлінно копіюють принаймні зверхність найпотужніших серій, що обслуговують залізниці СРСР. Від примітивної «подібності», доповнюваної необмеженою фантазією дитини, наша технічна іграшка наочно еволюціонує до моделі, бо груба поверхова аналогія більше не задовольняє дитини.

І це покладає велику відповідальність на авторів наших науково-фантастичних літературних творів. Коли юний читач помітить, що автор орієнтується в технічних питаннях гірше від нього, він втратить будь-яке довір’я до твору, просто не стане ним цікавитись, — і ні виховного, ані художнього ефекту, що його домагався автор, не буде досягнено. Не маючи певної технічної обізнаності, радянський письменник не може братися за науково-фантастичний жанр, принаймні за ті його зразки, де дія зв’язана з технікою (а таких більшість).

Читач цього жанру лише тоді відчуває себе задоволеним, коли йому подадуть не тільки докладні описи, але й технічні рисунки машин та конструкцій, плани місцевостей, коли йому буде видно ввесь шлях від творчого задуму до практичного, технічного здійснення.

Звичайна річ, практика ставить певну межу цій вимозі. Бо не може письменник передбачити всіх технічних деталей винаходу, до реалізації якого ще не дійшли навіть інженери спеціалісти.

Але це вже від авторського такту та літературної вмілості залежить так розташувати свій матеріал, щоб читач не помітив неминучих прогалин між задумом і втіленням, щоб від читачевого зору було заховане те, чого досі не вміє здійснити ні автор, ні вся науково технічна думка.

Ще одну вимогу формулюємо так: повна погодженість між авторовими припущеннями, прогнозами та сподіваннями й даними точних наук в їхньому сучасному стані. Іншими словами, науково-фантастичний літературний твір повинен малювати нам здійснення того, що не здійснене ще, але вже визнане за здійсненне.

Ці наші міркування ми спробуємо ілюструвати історично-літературним прикладом — саме зіставленням двох «подорожей на Місяць»: Жуля Верна («З гармати на Місяць») і Герберта Уельса («Перші люди на Місяці»). Авторові цих рядків колись довелося читати твердження, ніби Уельсів твір з наукового боку являє такий самий крок уперед від твору Верна, яким був твір Ж. Верна порівняно з попередніми фантастичними «мандрівками на Місяць»

З цим твердженням ми ніяк не згодні. Щоправда, Уельс передбачив більше подробиць космічної мандрівки; треба відзначити й те, що твір Уельса цікавіший з літературного боку. Але щодо основного принципу мандрівки на Місяць, то тут, вважаємо ми, Уельс зробив чималий крок не вперед, а назад від Верна. Справді, що пропонував використати Жуль Верн для встановлення космічних сполучень? Дію вибухових речовин, силу газів, що утворюються при їхньому згорянні; простіше кажучи, він пропонував вистрілити з гармати в Місяць. Звичайна річ, він не врахував при цьому багатьох «дрібниць», як, наприклад, того, що сидіти всередині набою під час пострілу (як це вже зауважив якийсь дотепник) — це однаково з боку безпеки, що стояти в цей самий час перед гарматним горлом... Але принцип обрано вірно: в принципі «можна» закинути якесь тіло в космос, подолавши силу тяжіння силою газів, що їх утворюють вибухові речовини. І сучасна ідея «ракети», що тільки її технічним втіленням нині й сподіваються здійснити космічні сполучення, по суті є лише модифікація Вернового принципу: одноразовий поштовх зовні (набій і гармата) замінено низкою скерованих поштовхів зсередини, сумарна дія яких і перемагає зрештою силу тяжіння.

А Уельс, — як він сподівається подолати цю силу? За допомогою особливого ґатунку матерії, що не підлягає загальнообов’язковим проявам Ньютонового закону; саме, він вигадує «кеворит», непроникливий для сили тяжіння. Але наші сучасні відомості про матерію абсолютно ніяких підстав не дають шукати цього «кевориту». Отже, у Жуля Верна маємо прогноз, нехай завчасний, поквапний, непродуманий до кінця, але виведений з низки фактів, уже опанованих людською науковою думкою; в Уельса натомість знаходимо цілком довільне припущення, фантастику, що не має прав зватися науковою. Нам здається, що автор радянських науково-фантастичних творів має йти саме шляхом методу Жуля Верна, але не шляхом Уельса.

Цей пункт, як і попередній, вимагає деяких застережень. По-перше, кажучи про технічну конкретність, ми маємо на увазі лише твори науково-фантастичного жанру, а не всі взагалі твори, де дія розгортається навколо якогось винаходу, якоїсь наукової проблеми тощо. Наприклад, змагання молодих радянських учених — тема, вже розроблювана в літературах народів СРСР, і інші, подібні їй, зовсім не вимагають, щоб автор докладно зупинявся на всіх теоретичних, технічних, виробничих моментах; у даному разі досить загальних відомостей про суть завдання чи винаходу, про його значення для людства. Але там, де в центрі уваги винахід сам по собі та його реалізація, там технічна конкретність є «conditio, sine qua» не може існувати науково-фантастичний жанр.

Друге зауваження. Ми лише проти таких науково-фантастичних припущень, які йдуть врозріз із нашою системою фізичних, хемічних, астрономічних і т. п. уявлень, які з погляду цих уявлень нічим не можуть бути виправдані.

Але ми зовсім не вимагаємо, щоб автор науково-фантастичних творів базувався лише на тому, що точно доведено, що являє собою загальновизнаний факт чи загальноприйняту теорію. Коли якесь явище не піддається ще вичерпливому поясненню, воно може бути з’ясоване письменником, сказати б, «на свою користь», цебто на певному його витлумаченні може бути заснований цілий сюжет твору чи певна лінія його розвитку, аби тільки це тлумачення не суперечило цілому ладові наших природничих знань.

Візьму приклад, що до нього якраз близько підходить Владко у своїх «Аргонавтах всесвіту». Всім відоме «попелясте світло» Місяця; кожен спостерігав, що в молодика можна бачити не лише ясний серп, але й ціле коло, слабо освітлене туманним присмерковим сяйвом. Причина цього явища також добре відома кожній освіченій людині: це освітлення Місяця Землею, видне з Землі, іншими словами, це сонячне проміння, двічі відбите: від Землі на Місяць і від Місяця назад на Землю.

Венера має такі самі фази, як і Місяць. І коли ця планета в телескоп має вигляд тонкого серпа, то і в неї спостерігається «попелясте світло», тобто можна бачити не тільки серп, але й цілий диск планети, дуже слабо освітлений. Але причина цього явища цілком загадкова : адже Венера не має супутника, що міг би освітлювати її ночами .

Тепер питання: письменникові треба відрядити на Венеру експедицію за радіоактивними речовинами, а для цього треба мати доказ, що такі речовини на Венері є. Чи має він право припустити (не претендуючи, звичайна річ, ні на яке наукове значення своєї «гіпотези»), що загадкове «попелясте світло» Венери є загальна флюоресценція її поверхні під впливом випромінювання радіоактивних речовин? Так, має. Бо «попелясте світло» Венери — це факт, спостережений багатьма вченими; флюоресценція, яка спричиняється радіоактивними речовинами, — загальновідомий факт; наявність на Венері такої великої кількості радіоактивних речовин, щоб була можлива загальна флюоресценція всієї поверхні, — нічим не доведена і навіть здається малоправдоподібною (беручи на увагу мале поширення атомно-важких елементів у приступних нашому спектральному аналізові частинах космосу), але необґрунтованим було б і категоричне заперечення такої наявності. Подібних прикладів можна навести чимало, і вони до певної міри відчиняють двері письменницькій фантазії, пом’якшують вимогу суворої наукової точності. Але з погляду наших вимог ми не можемо бути прихильниками «мандрівок до центра Землі» через отвір у її поверхні , бо існування такого отвору навряд чи можна погодити з даними сучасної геології та астрономії.

Третє застереження. Вимога науковості, відсутності невиправдуваних людським знанням припущень стосується, як і вимога технічної конкретності, тільки до науково-фантастичного жанру.

Заперечення фантастики взагалі було б педантським ригоризмом, і всі спроби таких заперечень на радянському ґрунті (а їх було, здається, чимало) не виправдувалися життям. Цілком можлива у нас фантастика, серйозна або пародійна, й не тільки на тему «блакитних фей» чи «гномів», але й на теми космічні. Але радянський науково-фантастичний роман не повинен бути утопією — ось, власне, те, що ми хочемо сказати. Науково-фантастичний жанр є певна і, здається нам, досить окреслена жанрова категорія, що зовсім не заперечує існування сусідніх жанрів, але для себе вимагає від письменника додержання певних принципів, саме тих, гадаємо, які ми оце формулюємо.

Нарешті, ще одна вимога. Автор радянського науково-фантастичного твору повинен показувати практичні наслідки наукового відкриття чи технічного винаходу, обраного ним для побудування сюжету. Адже нерозривний зв’язок теорії з практикою є одним із найголовніших гасел усього нашого культурного будівництва.

Інтересно запитати: хто герої буржуазного науково-фантастичного роману — ну, хоч би герої Жуля Верна? Відважні шукачі пригод (як капітал Гаттерас), нудьгуючі аристократи чи плутократи (як Філеас Фогг), нарешті, вигнанці, «одщепенці», які не порозумілися з цілим суспільством (як капітан Немо) й нерідко йдуть на нього війною, отже, завжди індивідуалісти. За здійснення своїх грандіозних намірів вони беруться тому, що в своєму суспільстві або можуть нічого не робити, або не можуть нічого робити. Тому їхні винаходи залишаються тільки індивідуальним зльотом творчої думки, непотрібним цілому людству, а нерідко людству й невідомим, зльотом, що не має практичних наслідків. Звичайна річ, це лише літературна концепція. Насправді буржуазії ніяк не можна закинути відсутність практицизму; навпаки, він ущерть переповнював її діяльність, частенько перероджуючись у вузьке діляцтво. Але характерно, що для буржуазного науково-фантастичного роману типовий саме герой, що не хоче або не може знайти практичного застосування для своїх мрій.

Зовсім інші риси повинні окреслювати обличчя героя радянського науково-фантастичного твору. Він працює для свого суспільства, для радянської батьківщини, виконуючи її завдання; він колективіст, клітина великого організму. Його сила — в двобічному зв’язку з колективом; він підтримує колектив своєю творчою роботою, його творчу роботу підтримують колективні зусилля радянської людності.

Але справа не тільки в рисах героєвого обличчя. Радянському письменникові — авторові науково-фантастичних творів — слід показувати ті зміни, що постають на виробництві, в економіці, в побуті після застосування винаходу. На жаль, ця вимога (в даному випадку, може, краще назвати її побажанням) рідко коли здійснюється. Здебільшого автори, так чи інакше розгорнувши боротьбу навколо реалізації наукового чи технічного наміру, закінчують драму «четвертим актом» — щасливим досягненням поставленої мети, забуваючи, що ця мета — лише один з етапів на шляху людської культури, що «п’ятим актом» повинна бути «досягнена мета в дії», геніальний винахід на заводі, в школі, в лікарні, на службі батьківщині та цілому людству, й що саме радянським письменникам личить давати цей «п’ятий акт», бо тільки включивши його в свій обсяг, науково-фантастичний жанр може виконувати ті виховні завдання, з характеристики яких ми почали нашу статтю.

II

Чи відповідає цим вимогам роман В. Владка «Аргонавти всесвіту»?

Сюжетну схему романа становить історія космічної подорожі. Шлях Владковим героям лежить на Венеру, куди дуже рідко завертають міжпланетні мандрівники: в обраному ним шляхові Владко майже не має попередників. Мандрувати на Венеру примушують Владкових героїв моменти народногосподарського характеру: треба добути нові джерела енергії для дедалі ростучої радянської промисловості та нові радикальні засоби боротися з корозією. І те й інше сподіваються знайти у вигляді невідомих на Землі хемічних елементів, які повинні існувати на Венері. Подорожують академік Риндін, конструктор ракетного корабля, геолог Сокіл, мисливець Гуро (якого включили до складу експедиції для боротьби з доісторичними потворами, існування яких передбачали на Венері) й «несподіваний супутник», комсомолець Рижко, що потай забрався до ракети, був «амністований» її екіпажем і багато чим йому прислужився. Після багатьох пригод «аргонавти всесвіту» (так зве Владко своїх героїв) добувають потрібні елементи й благополучно стартують з Венери на Землю.

Цим моментом закінчується роман.

Передусім зауважимо, що Владків твір є безперечно радянський роман і герої його — справді радянські люди. Не роблячи зайвих ідеологічних акцентів, не переобтяжуючи сторінок твору фразеологією політичних передовиць, автор зумів зробити героїв привабливими, здатними викликати у читача бажання наслідувати їх вчинки. Найулюбленіший автором (хоч може і не найвдаліший) персонаж — це бойовий комсомолець Василь Рижко, справжній носій «комсомольського задору». Академік Риндін каже в своїй промові: «Проте ми певні, що виконаємо наші завдання. Цього вимагає наш великий Радянський Союз, наша велика батьківщина». Далі: «Так, ці елементи є на Венері! Ми продовжуємо нашу думку: якщо вони там є, ми, радянські вчені, мусимо їх дістати!..» І нарешті: «Ми озброєні нашим знанням, нашим досвідом, озброєні відповідальним довір’ям до нас нашої великої радянської батьківщини. Експедиція, на чолі якої я стою, виконає своє завдання!»

Переходячи від слів до дій цих персонажів Владка, ми повинні відзначити і їхній героїзм, і відданість своїй справі, і їхній науковий ентузіазм, і, нарешті, дружність і злютованість їхнього невеликого колективу. Не зважаючи на безнастанні кумедні суперечки між Соколом і Гуро, всі «аргонавти» пліч-о-пліч ідуть до здійснення своєї мети, постійно ризикуючи життям ради неї та один для одного; вони є справжнім втіленням класичної формули колективізму: «всі за одного, один за всіх». І з цього боку роман Владка, призначений для юних читачів, може мати безперечно виховне значення.

В світлі цього вже видно, що й педагогічні вимоги «Аргонавти всесвіту» задовольняють, принаймні основною своєю настановою. Переважна більшість деталей також не викликає будь-яких педагогічних заперечень; але дещо тут можна все ж таки закинути авторові. Маємо на увазі те, що він надто любить зупинятися на агонії забитих під час полювання тварин, з якимось смакуванням малюючи їхні конвульсії: «Страховище падає, воно б’ється в корчах, з нього ллє кров», «Велетенський тулуб потвори важко осідав униз, мов вона звільнювала голову з білої хмари диму. Лапи сіпалися в усі боки. Два довгі відростки на кінці тулуба стискалися й знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів остаточно і завмер». «Волохатий тулуб здригував, лапи сіпалися, мов хапаючи ґрунт і перетираючи його. І, головне, ці довжелезні ножиці на кінці тулуба ще не припиняли свого руху». «Вона так само здригувала, так само все ще сіпалися її лапи», «Гігантське тіло потвори сіпалося за кілька метрів від нього... Чудище не вмерло відразу, хоча спритно кинута граната і відірвала йому голову. Тулуб його з незчисленними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Не спиняючись ні на мить, сіпалися ноги, піднімаючи й опускаючи хвилями довге тіло, що звивалося, ламаючи папороті й дрібні дерева. Не спиняючись, клацала гострими й кривими велетенськими щелепами голова, мов намагаючись будь-що схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала ще хвилину тому...»

Навряд чи треба доводити небажаність таких натуралістичних описів, та ще в дитячій літературі. Втім, підкреслюємо ще раз: це єдиний закид, що його може зробити педагог авторові.

Вимога «технічної та наукової письменності» в нашому випадку, мабуть, найскладніша й найвідповідальніша як для автора, так і для критика. Бо Владкові, пишучи про космічну мандрівку, довелося мати справу з теоріями таких мандрівок та ракетних кораблів (отже і з технікою), з астрономією, геологією (не тільки «земною», але й порівняльною, геологією небесних тіл), фізикою, хемією, палеонтологією й навіть ентомологією — далі побачимо, чому. Мати хоча б елементарні, але тверді знання з усіх цих галузей «дано не кожному». І це вже примушує нас з пошаною поставитися до автора, що, попри низку хиб, зумів усе ж таки орієнтуватися в такому різноманітному матеріалі, виклавши своєму молодому читачеві чимало інтересних теорій та фактів, художньо показаних. Зокрема, треба відзначити добру обізнаність Владка з сучасними проектами космічних мандрівок та даними щодо їх «побутових» подробиць.

На протязі цілої книжки, наскільки ми помітили, Владко припустився лише однієї грубої помилки, і, на жаль, саме ця прикра помилка лягла в основу сюжету, мотивуючи подорож до Венери. Щоб нас не обвинуватив хтось у педантській причепливості чи невиправданих претензіях на науковість, ми змушені навести кілька цитат, беручи матеріал з «Аргонавтів всесвіту» і поважного «Курса общей химии (неорганической)» проф. Б. Н. Меншуткіна.

Коротенько й вірно з’ясувавши устами свого академіка Риндіна, що таке корозія, Владко — знов таки його устами — веде далі:

«Згадайте відому таблицю елементів великого хеміка Менделєєва. І, згадавши її, ви відразу побачите в ній кілька місць, досі незаповнених наукою. Їх мало, тих незаповнених місць. Усього кілька. (Саме два. М. Ст.). Але саме тут, — у цих не знайдених ще наукою елементах, що їх свого часу передбачив Менделєєв, заховане розв’язання проблеми. Дивіться!.. Ось колонка так званих благородних металів. Ось цей перший ряд таблиці. З самого початку згори ми бачимо: водень, літій, натрій, калій, мідь, рубідій, срібло, цезій і нарешті золото. За ним — місце елемента номер вісімдесят сім. Назвемо його умовно ультразолотом. Ми маємо всі підстави гадати, що це — найблагородніший метал, який не тільки сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них в найменшій кількості. Оце наша зброя проти корозії». (Розрядка скрізь наша. М. Ст.).

У цих нечисленних рядках — повна хемічна плутанина. Насамперед автор змішав «воєдино» парну й непарну підгрупи першої групи періодичної системи. Вдамося трошки до хемії, щоб читачеві-неспеціалістові справа була зрозуміліша. В основі розподілу елементів по групах періодичної системи лежить їхня валентність , і № групи чисельно тотожний з вищою валентністю, яку елементи групи можуть виявляти в своїх сполуках. Так, елементи другої групи — завжди двовалентні, третьої — тривалентні, п’ятої — можуть бути п’ятивалентними і т. д. Валентність є спільна ознака, що об’єднує всі елементи даної групи, так би мовити, груповий паспорт; але поза цим елементи кожної групи за своїми хемічними та фізичними властивостями поділяються на три підгрупи: малих періодів, непарну і парну; підгрупа малих періодів здебільшого тісно прилягає або до парної або до непарної підгрупи, ці ж дві останні різняться між собою виразно, а часом і дуже гостро. Зокрема для першої групи — що її всю об’єднав Владко під назвою «колонки благородних металів» — маємо підгрупу малих періодів (літій, натрій), парну підгрупу (калій, рубідій і цезій) і непарну (мідь, срібло, золото) — водень стоїть цілком окремо; властивості елементів підгрупи малих періодів та парної збігаються настільки близько, що їх завжди об’єднують під однією спільною назвою «лужних» металів, властивості ж елементів непарної — міді, срібла та золота — різняться від них наочно, вони майже протилежні: ніде в періодичній системі нема такої різкої різниці між парною і непарною групами. Надаємо далі слово Меншуткіну:

«...эта подгруппа (непарна. М. Ст.) очень значительно отличается от чётной подгруппы. Некоторые из более резких противоположностей можно указать сейчас же... Медь, серебро, золото — одни из более тяжелых металлов, щёлочные же металлы — самые лёгкие; первые являются химически малодеятельными, так что серебро и золото называются благородными, последние, наоборот, легче всех других действуют на всевозможные вещества» (стор. 267, 4 вид., 1933). А ось таблиця (подаємо її в деякому скороченні), що нею проф. Б. Меншуткін (op. cit., стор. 287) порівнює властивості парної та непарної підгруп першої групи (розрядка наша):

З цієї таблиці виразно можна бачити, які з елементів першої групи можна назвати «благородними» і які можуть придатися до захисту інших металів від корозії. Благородними металами називаються ті, що важко реагують з різними елементами та сполуками, зокрема, важко оксидуються; саме такі метали стійкі проти корозії й можуть захищати від неї. До благородних металів звичайно залічують срібло й золото, а також платину; багатьма своїми властивостями до них наближається й мідь; отже непарна підгрупа першої групи — більш-менш «благородна». Але лужні метали першої групи (підгрупа малих періодів + парна підгрупа) «найнеблагородніші» з усіх відомих металів; як це видно з вищенаведеної таблиці, вони розкладають воду (при чому водень запалюється), оксидуються в звичайних умовах, горять на повітрі (цезій самовільно спалахує); вони вогненебезпечні, і зберігання їх вимагає спеціальних заходів. Отже, це не захисники від корозії, а справжні її носії, і залічувати, як це зробив Владко, лужні метали до «благородних» (дивись вищенаведену цитату) — це однаково, що звати Мессаліну або Клеопатру аскетками, або Ротшільда з Морганом — безсрібниками.

Але коли б Владко обмежився лише таким заліченням — це була б помилка, дуже істотна хемічно, але не значуща для сюжету даного твору. Лихо в тім, що незнайдений ще елемент «87» автор вважає за «ультразолото», «найблагородніший метал». Хемія тримається трошки іншої думки щодо цього. Як це відомо й Владкові, ще Менделєєв указав загальні способи передбачати ще невідомі елементи (що було найвеличезнішим проявом його генія), а після праць Мозелея й Бора ці способи значно удосконалилися. Будуючи періодичну систему, Менделєєв указав на порожні місця в ній і дав невідомим тоді елементам, що цим місцям відповідають (нині вони майже всі відкриті), умовні назви — додаючи до назви найближчого їхнього аналога санскритські числівники. І невідомий елемент, що йому нині надали № 87, дістав назву «екацезію», а не еказолота, чи ультразолота, бо він і справді має бути аналогом не золота, а цезію. Сучасні засоби передбачати незнайдені елементи дають нам повну змогу стверджувати це з усією відповідальністю .

А коли елемент 87 — це аналог цезію, то він має бути лужним металом, тобто з таким самим «успіхом» може правити за антикорозійний засіб, як і ці вогненебезпечні елементи. Додамо ще, що «жадібність» до кисню та води збільшується в лужних металів із збільшенням атомної ваги: натрій не завжди запалює водень, коли розкладає воду, калій — завжди, а цезій займається на повітрі при звичайній температурі. Що ж тоді повинен являти собою «екацезій», який має бути ще активніший? Очевидно, це — вибуховий елемент, елемент-полум’яр. І захищати ним від корозії інші метали мало б таку саму рацію, як уживати фосфор для боротьби з пожежами чи нітрогліцерин як антидетонатор...

Тут постає питання, а як же викараскатися авторові з цього становища? В наступних виданнях «Аргонавтів всесвіту» (а роман, сподіваємося, їх матиме, бо безперечно заслуговує на увагу юного читача) йому треба буде виправити це місце, викинувши геть «ультразолото», бо інакше вимога «письменності» не буде здійснена; але чим тоді мотивувати подорож до Венери? На щастя, авторове становище не таке вже трагічне, бо, як ми вже згадували, його героїв примушує мандрувати в космічних просторах не лише потреба боротьби з корозією, але й шукання нових джерел енергії. Автор використовує невідомість ще одного елементу, який має порядкове число 85 (він називає цей елемент «інфрарадієм»; проте, у хеміків для цього елементу існує інша умовна назва — «екайод») і який міститься між полонієм і еманацією радію (радоном); брак місця не дозволяє нам навести відповідну цитату з стор. 16 «Аргонавтів всесвіту».

На цей раз Владкові припущення не суперечать хемічному мисленню, бо невідомий елемент 85 за законами, що керують розподілом елементів у періодичній системі, має бути радіоактивним. Щоправда, припускати таку велику радіоактивність екайоду (чи інфрарадію), про яку каже академік Риндін, у нас немає ніяких даних; але оскільки ми не знаємо точної величини цієї радіоактивності, остільки автор науково-фантастичних творів має право приписувати їй величину довільну, згідно з своїми художніми намірами, тим паче, що сучасним уявленням про запаси внутріатомної енергії Владкові розрахунки не суперечать. Отже, ми нічого не маємо проти експедиції на Венеру по джерела радіоактивної енергії, тільки не слід було втручати в цю справу «ультразолото»: щоб мотивувати мандри «аргонавтів», досить і «інфрарадію», а купувати зайвий мотив ціною помилок — не честь для радянського письменника. Тим паче, що і в інших планах з «ультразолотом» не все у Владка гаразд; за браком місця не зупинятимемося на цих його неточностях.

«Ультразолото» — єдина, так би мовити, «радикальна» помилка Владка, що, на превеликий жаль, деякою мірою знижує освітнє значення його роману; тому ми так довго й затрималися на ній. Крім того, автор припустився кількох інших помилок; але вони не такі важливі з наукового боку й не мають значення для загальної тематики та композиції твору; «одним розчерком пера» їх можна викреслити чи виправити.

Найзначніша з цих другорядних помилок знов таки стосується хемії чи, вірніше, лежить на «стику» хемії з фізикою. Владко приписує знайденим на Венері камінцям, що містять сполуки інфрарадію, властивість «активізуватися», посилювати свої випромінювання під впливом радіохвиль чи електричного струму. Але в невблаганного В. Н. Меншуткіна читаємо (op. cit. 662-663): «...радиоактивность... характеризуется самопроизвольностью — мы не в состоянии ни прекратить процесса радиоактивности, ни его изменить в какой бы то ни было степени, какими бы то ни было физическими или химическими воздействиями и условиями, в которые ставится радиоактивное вещество». Крім того, Владко дивиться на «інфрарадій» як на зовсім безпечну, в звичайних умовах, річ: його герой Василь Рижко назбирав цих «камінців» просто в свою сумку, а Риндін непокоїться лише тим, щоб ізолювати запаси інфрарадію від впливу електричних струмів та космічного проміння; про фізіологічну небезпеку від цієї речовини не згадується. Втім, випромінювання «звичайного» радію «производят ожоги, заживающие крайнє медленно, — разрушают живые ткани тем быстрее, чем интенсивнее растёт данная ткань» (Б. Н. Меншуткін, op. cit., ст. 665); відомо, що в перші роки досліджування радію чимало дослідників потерпіло від його впливу — аж до каліцтва включно, а «інфрарадій», за Владком, розкладається «в сотні тисяч разів бурхливіше, ніж радій»!

Викликає сумніви й винайдений Владком (чи його героями) «супермагній» — «цей стоп, легший від усіх знайомих нам досі металів і стопів. Навіть суцільний шматок цього стопу вода викидає з себе так, ніби це булька газу». Який конкретно може бути хемічний склад цього «супермагнію»? Нечітко з’ясовує автор питання про фізіологічний вплив вуглекислоти. (До речі, хоч така назва газу — СО2 й дуже поширена, але з хемічного боку краще його звати карбонат-ангідридом). Він плутає дві речі: нестачу кисню, «кисневе голодування», і токсичну дію самого СО2. Це видно хоч би з такої цитати: ...«організм людини, якому ввесь час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою». Щоправда, справа з впливом СО2 з повітря на людину досить складна, і тут часто плутають автори не лише науково-фантастичних романів, а й спеціальних праць з хемії й навіть першої медичної допомоги.

Щодо астрономії, то тут, здається, помилок немає, але є термінологічна неточність. На запитання Риндіна : «Е... будь ласка, відстань від Землі до Венери?» — Рижко «одним духом» відповідає: «Під час так званої сполуки, себто у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів», що професор і санкціонує: «Хм... правильно...» Числові дані справді правильні, але термін «сполука» сам по собі щодо Венери не означає нічого певного. Бо для «нижніх планет» (Меркурія й Венери) існує «нижня сполука», під час якої вони дійсно найближчі від Землі, й «верхня сполука», що відповідає найбільшій відстані. Отже, Рижкові слід було сказати: «Під час так званої нижньої сполуки...»

В розділі «Еліпси навколо Венери» на стор. 104 маємо рисунок: «Схема спуску ракети на Венеру з міжпланетного простору». Але накреслені тут замкнені лінії з написами «1-й еліпс», «2-й еліпс» і т. д. — з геометричного боку ніяк не еліпси, а яйцеподібні овали, що мають лише одну вісь симетрії.

Нарешті, треба ще сказати про дві «припустимі фантазії» Владка, тобто про ті його припущення, що при сучасному стані точних знань не можуть бути ні стверджені, ні спростовані. Однієї ми вже торкнулися, розглядаючи такі випадки принципіально. «Загадкове блакитнувате сяйво, що обгортає час від часу Венеру» — не цілковита фантазія; справді, існує її попелясте світло, й воно справді загадкове; як уже сказано, Владко мав право його витлумачити як наслідок радіоактивних випромінювань. Але автор не поставив «крапки над і», нічого не сказав про попелясте світло, й читач не знатиме, чи має він справу з простісінькою вигадкою, чи з довільним тлумаченням відомого, але нез’ясованого фізичного явища.

Другий випадок стосується до палеонтології. За Владком, на Венері, що молодша від нашої Землі, тепер відбувається геологічний період, аналогічний земному юрському. (Треба сказати, подібна думка в науці висловлювалась). Але зайвина СО2 в атмосфері завадила розвинутись хребетним і скерувала еволюцію в бік комах (Insecta) та інших членистоногих (Arthropoda), що набули гігантських, «гіпертрофованих» розмірів, бо для них карбонат-ангідрид нешкідливий. Можливість такої еволюції фактично нічим не доведена, але логічно вона мислима, тим паче, що членистоногі (наскільки автор цієї статті уявляє собі, не будучи спеціалістом) за еволюційною теорією не є предки хребетних, а становлять окреме розгалуження ланцюга тварин. У плані ж літературному таке припущення дало змогу Владкові розгорнути низку несподіваних і цікавих пригодницьких кадрів.

Ось, здається, всі наукові хиби й неточності, що ми їх хотіли відзначити. Причепливе око, придивившись пильніше до сторінок «Аргонавтів всесвіту», може й знайшло б іще що-небудь. Але в цілому треба дивуватись не з того, що Владко зробив ці помилки, а з того, що він зробив їх так небагато, не бувши спеціалістом з тих численних дисциплін, які йому доводилось зачіпати відповідно до своєї теми. Адже ж і в Жуля Верна не все гаразд; можу послатися хоч би на ті його романи (щоправда, нечисленні), де дія відбувається в Росії, напр., «Michel Strogoff»: наш читач помітить там кілька «развесистых клюкв». І мимоволі постає питання: чи не знайшов би таку саму «клюкву» на сторінках, присвячених Патагонії, і патагонець? З цього ми ніяк не хочемо виводити мораль: «коли Жуль Верн помилявся, то Владкові сама доля звеліла»; ми підкреслюємо лише, що науково-фантастичний жанр — важкий і вибагливий, що на шляху до його освоєння — неминучі помилки. Цих помилок не треба лякатися, але виправляти їх треба. Зокрема, слід рішуче виправити все, що стосується до елементу «87», бо з усіх «фальшивих нот» у романі лише ця бринить не як випадковий дефект, але як серйозна хиба.

Переходячи до наших «спеціальних» вимог, слід відзначити, що в цілому Владків роман їх здійснює. Він безперечно позначається технічною конкретністю. Ми навіть знаходимо в ньому рисунки технічні (наприклад, ракетного корабля, на стор. 72-73) та астрономічні й плани місцевостей, про які ми згадували в наших вимогах. Наведення таких рисунків свідчить про вміння брати до уваги психологію нашої молоді, говорити зрозумілою та близькою їй мовою. Ракетний корабель академіка Риндіна описано настільки конкретно, наскільки це дозволяють сучасні наукові уявлення — звісна річ, неповні та недосконалі. Щоправда, іноді ми натрапляємо на такі, принципіально небажані описи: «Складний механізм дозволяє відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети», але не можна ж вимагати від автора науково-фантастичних творів, щоб він давав детальні описи кожного пристрою, з яким доводиться мати справу його героям; це ж перенесло б його твір з площини художньої літератури в площину технічної. Наша вимога конкретності стосується до головного, в даному разі до ракетного корабля, і тут Владко виявив себе на висоті цієї вимоги.

Так само задовольняє нас його твір і з точки зору другої «спеціальної» вимоги. Це є дійсно науково-фантастичний роман, побудований на справді науковому матеріалі; проблема, що стала «організучим моментом» для нього — та сама, над якою все своє життя працював небіжчик Ціолковський, якій присвячено чимало наукових досліджень. Звичайна річ, Владкові було незрівняно легше, ніж Жулю Вернові, бо до його послуг були й відповідні теоретичні розвідки, й численна популяризаторська література, й художні твори попередників, зате й «космічна мандрівка» його вийшла не утопією (якої автор старанно уникав), а науковою мрією — ескізом майбутніх здійснень. І коли де-не-де в автора все ж таки трапляються конфлікти з точним знанням, то лише внаслідок неповної обізнаності, а не внаслідок довільних припущень.

Щодо третьої «спеціальної» вимоги, то може здатися, що Владко здійснив її не цілком. Подорож на Венеру мотивована індустріальними та економічними потребами, але індустріальних та економічних наслідків її не показано. Щодо корозії, то це річ і непоказна; але, звичайно, можна було б побудувати вельми цікаві кадри, показавши ту технічну революцію, що її зробив на заводах «інфрарадій». Але скільки-небудь докладний показ цієї революції занадто збільшив би розмір книжки з усіма наслідками цього; і Владко на свою оборону може відповісти словами, якими Достоєвський закінчує «Преступление и наказание»: «Это могло бы составить тему нового рассказа — но теперешний рассказ наш окончен».

В усякому разі, попри неминучі «вільні» й «невільні» дефекти, «Аргонавти всесвіту» безперечно здійснюють авторову настанову й по праву можуть зватися радянським науково-фантастичним романом.

III

Нам залишилось тепер сказати кілька слів про художні властивості розглядуваного твору. Владко в ньому виявив себе добрим майстром сюжету. Його роман — міцна сюжетна річ, і — що найприємніше — ця сюжетність ніде не купована ціною порушення пропорції між окремими елементами твору.

Сюжет не «гіпертрофується», не обертається на низку самодостатніх «трюків»; усі кадри об’єднані однією ідейно тематичною настановою, — показати перемогу дружного колективу мужніх, самовідданих і розсудливо-впертих радянських людей; кожна пригода має завданням або несподівано наблизити героїв до їхньої мети, або демонструвати якісь особливості Венери чи космічного простору. Але ці композиційні та дидактичні завдання заховано досить старанно — пригоду не «притягнено за вуха»; та й взагалі «дидактичне» в романі не випинається.

Однією з специфічних трудностей науково-фантастичного жанру є потреба давати такий науковий матеріал, який неможливо показати, — його доводиться викладати в розмовах, що здебільшого виходить нудно й неприродно; а відмовитися від цього матеріалу часто буває незручно з причин не лише педагогічних, але й сюжетних — без нього частина пригод може лишитися незрозумілою. Таких наукових даних, не засвоєних тканиною художнього твору, чимало навіть і в Жуля Верна; не уникнув їх і Владко, але по змозі уникав. І треба сказати, що ті засоби, за допомогою яких ці дані вводяться, — екзаменування «несподіваного супутника» та його щоденник — все ж таки свіжіші й натуральніші, ніж звичайні «наукові розмови» між учасниками експедиції.

Твір небагатий на героїв; за винятком перших двох розділів, протягом усього роману діють лише четверо осіб. Владко цілком виключив момент будь-якої боротьби між героями, замінивши його координованою боротьбою героїв з природою — незнаною й грізною природою далекого світу. Ми вже відзначили, що щирий колективізм Владкових персонажів справді гідний соціалістичної людини, що сторінки Владкові можуть показати молодому читачеві, яких наслідків здатні дійти зосереджені зусилля, свідомо спрямовані. До того ж треба додати й оптимізм «аргонавтів», їхню бадьорість і готовість зустрічати труднощі та небезпеки. Читач не боїться за таких героїв — він певен: вони переможуть усе.

Але треба сказати, останній момент утворює труднощі — вже для самого автора. Читач надто рано починає розуміти, що кінець обов’язково має бути щасливий. І коли на початку він невпинно хвилюється — чи зможуть мандрівники закрити пробоїну; чи виправлять вони курс, з якого їх збив метеорит, чи не розіб’ється ракетний корабель, спускаючись на Венеру, чи пощастить Гуро знайти Василя, чи повернуть до життя Риндіна, отруєного вуглекислотою, — то наприкінці книжки він уже цілком спокійний; нехай гігантська сколопендра хоче поласувати Соколом, нехай потворний коник уніс із собою Гуро — хвилюватися нема чого; все повинне закінчитися щасливо, бо така вже авторова настанова. Очевидно, «оптимістичний жанр» (якщо можна так висловитися) має свої труднощі, які нашим авторам треба навчитися перемагати, бо послаблення інтересу — поганий виховний засіб.

Нечисленні герої роману виступають передусім як носії дії, акції; тому то їх характеризовано кількома поодинокими, але виразними рисами. Щодо окремих персонажів, то Гуро й Риндін, нарисовані скупо, але чітко й навіть сугестивно, — нас задовольняють; із Соколом і Рижком, проте, не все гаразд. Сокола на початку подано як «поетичну», лірично настроєну людину, а згодом виходить, що він хоч і герой, але все ж таки «другого сорту»; автор явно ставиться до нього не з такою симпатією, як до інших; він не те, що боягуз, але тієї мужності, що в Гуро чи Рижка, у нього нема; він і не такий кмітливий, як вони; він недовірлива людина, нездатна на ті сильні й щирі почуття, які інколи виявляє (наприклад, до Василя) навіть суворий і стриманий Гуро; хоч автор нам і рекомендує Сокола як вельми досвідченого геолога та інженера, проте на ділі він виявляється трохи педантом, і передбачення його щодо фауни на Венері не виправдуються. І постає питання: що має значити оце «зниження тону» (легеньке, але безсумнівне) навколо Соколової постаті? Коли Владко взагалі хотів дискредитувати натури, що мають нахил до ліризму, то навряд чи така настанова доцільна; коли ж він мав намір змалювати інтелігента, схильного до «тонких почувань», але слабодухого і — може, потай від самого себе — егоїстичного, протиставивши його людям сильної і суворої вдачі, — то такий намір не розгорнутий і суперечить тій все ж таки цілком позитивній ролі, що її виконує Сокіл у романі.

Постать Василя Рижка хибує в іншому плані. Частенько здається, ніби автор хотів змалювати ідеального комсомольця: Рижко не знає страху, не боїться ризикувати своїм життям для спільної справи; він надзвичайно, майже неймовірно здібний, все дається йому — від точних знань до стрілецької справи включно. До того ж у нього багато щирої гуманності. Ми не проти того, щоб у науково-фантастичному романі, призначеному для юного читача, була подана така — ідеальна — постать, аби це було зроблено коректно (а коректності у Владка, взагалі кажучи, вистачає). Але образ Рижка трохи подвоюється: з-за зразка, яким повинен бути справжній комсомолець, висувається комсомолець не кращий, далеко не позбавлений дрібних, але неприємних рисочок. Він слабує на деяку кострубатість мови (словечко — «факт», що внаслідок постійного вживання втрачає будь-який зміст), на вульгарність звичок («Рижко з насолодою випив води і погладив себе по животу: — «Тепер можу тренуватися далі... Факт!»); він подекуди виявляє комсомольське чванство («Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостат мабуть комсомольці запускали. Більш нікому б не доручили такої відповідальної справи, цього я певен»), а в інших випадках «лівацьке» спрощенство («Щодо душі — заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт. Душа, як кажуть, це пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета»). Можна виводити й ідеального комсомольця й комсомольця з побутовими «але», — «но смешивать два эти ремесла» — не слід. Непогодженістю нам здається й те, що в одних сценах Рижко виявляється вельми самовпевненим, а в інших соромиться й червоніє, коли його хвалять.

Як негативний момент треба відзначити авторову манеру переривати демонстрування кадру на «самому хвилюючому місці». Це ефективний, але занадто примітивний прийом, вкрай використаний пригодницькими кінофільмами. Один раз його можна вжити, а двічі — вже виходить вульгарно.

Щодо мови, то тут Владко взяв правильну лінію, щасливо уникнувши як гіпертрофії мовної тканини (чого не повинно бути в науково-фантастичному творі), так і надмірної сухості. Його мову не можна назвати високохудожньою; для цього вона недосить індивідуальна, недосить гнучка. Але вимоги коректності, пристойності, граматичної чистоти вона здійснює, а місцями й перевищує. Про це свідчать хоча б такі вислови, як «Дзвін стривоженого металу відповідав щоразу на це шкрябання», чи ефектна й змістовна кінцівка роману, яку ми, на жаль, не можемо навести за браком місця; варто відзначити також вдалі прізвища героїв, що поєднують нешаблонність з мовним реалізмом. Штампів у Владка небагато, проте трапляється неохайність. Не слід, наприклад, так зловживати епітетом «стара Земля», хоч сам по собі він і доречний.

В цілому враження від «Аргонавтів всесвіту» позитивне. Не претендуючи на артистичну художність чи філософську глибокодумність, Владко зумів дати твір, вельми читабельний, багатий науковим матеріалом, педагогічно витриманий, в багатьох відношеннях корисний для молодого читача. Автор зробив безперечний крок уперед порівняно як з його першими спробами в цьому жанрі (маємо на увазі «Чудесний генератор», що цього року вийшов уже другим виданням), так і з більшістю «масових» наших науково-фантастичних романів, що часто цієї назви зовсім не виправдують. Але знов і знов нагадуємо: сторінки з «ультразолотом» у наступному виданні роману конче треба виправити.

Літературний журнал. -- 1937. -- № 3. -- С. 107-122.

Слева направо: Анатолий Конопелько, Анна Тимофеевна Гагарина, Борис Бележенко, Алексей Иванович Гагарин, Владимир Хазанский, Давид Симанович.

Дата снимка 27 сентября 1972 г.

В сентябре 1972 года по приглашению Смоленского отделения Союза писателей СССР соседнюю область посетила группа витебских литераторов в составе Бориса Бележенко, Анатолия Конопелько, Давида Симановича и Владимира Хазанского. Незабываемой для них стала встреча с родителями легендарного космонавта — Алексеем Ивановичем и Анной Тимофеевной Гагариными.

Об этой встрече, состоявшейся 27 сентября в Гжатске (сегодня Гагарин), поэт Давид Симанович рассказал в одной из своих публикаций на страницах газеты «Віцебскі рабочы»:

«Мать космонавта искренне пообщалась с представителями города на Двине, где сама бывала в гостях у родителей Героя Советского Союза Александра Горовца. Анна Тимофеевна рассказала, что среди литературных произведений, на которых воспитывался ее сын, было и стихотворение Янки Купалы «Мальчик и летчик». Будущий космонавт знал его наизусть».

© Авторское право «Витьбичи».

Автор: Елена БОНДАРЕВА, заведующий отделом Госархива Витебской области.

https://www.vitbichi.by/news/obshchestvo/...