В кінці 20-х і на початку 30-х років у творчості Ю. Смолича, поряд з публіцистичною лінією, значне місце посів жанр наукової фантастики, який на Україні в 20-х роках ще не був представлений скільки-небудь помітними творами. Виступивши в 1928 році з науково-фантастичним романом «Господарство доктора Гальванеску», Ю. Смолич поклав початок цьому жанрові в українській прозі.
В основу роману, спрямованого на викриття антигуманної суті експлуататорського суспільства, покладена утопічно-фанта¬стична ідея — біологічного спотворення людського організму з метою зробити з людини слухняне механічне знаряддя праці.
Великий румунський землевласник, він же — вчений, доктор Гальванеску працює над створенням людини-автомата, руками якого можна управляти за допомогою радіохвиль. Він піддає людину операції знекровлення, після чого наповнює її кровенос- ну систему спеціальною рідиною. Мета Гальванеску полягає в тому, щоб перебудувати і «вдосконалити» сучасну систему екс¬плуатації.
«За моїм проектом,— пояснює він.— механізується тільки отой, так званий пролетаріат,— тобто робоча рушійна сила куль¬тури... Я і мені подібні, ми житимемо повним життям, почуттям і різноманітними природними рефлексами, а ви постачатимете
нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій. Хіба машина здатна на революцію?»
За традицією пригодницького жанру, в центрі оповідання стоїть позитивний персонаж. В даному разі це радянська дівчи¬на, агроном Сахно, що потрапила в маєток Гальванеску і мало не стала жертвою його нелюдських експериментів. Вона наділе- на винятковою мужністю, винахідливістю, сміливістю. Але в дії роману героїня є лише учасницею карколомних пригод і не несе якихось позитивних ідеалів. Образові доктора Гальванеску з його псевдонауковими й соціально-ворожими теоріями письменник не протиставив образу, який би втілював гуманні принципи радян¬ської науки.
Саме таке завдання поставив перед собою Ю. Смолич у на-ступному науково-фантастичному романі «Що було потім» (1933), який є продовженням «Господарства доктора Гальванеску».
Сахно привозить у Радянський Союз знекровлені тіла в стані анабіозу — самого Гальванеску і двох румун, яких доктор збирався перетворити на автомати. Радянські учені на чолі з ен- тузіастом-новатором професором Трембовським ставлять своїм завданням оживити напівтрупи. На цьому й будується сюжет твору. Автор змальовує цілий ряд сміливих експериментів про¬фесора Трембовського в галузі переливання крові і трансплан¬тації тканин, органів і частин тіла.
Трилогія «Прекрасні катастрофи» завершується написаним трохи раніше, в 1930 році, романом «Ще одна прекрасна ката-строфа», в якому письменник малює фантастичну картину «со-нячного міста», Геліополя, де живуть ідеально-здорові, прекрас¬ні й щасливі люди, що користуються цілющою дією сонячного проміння, розкладеного на спектри і дозованого за спеціальною рецептурою. Ця щаслива країна — у віддалених горах Індії. Тво¬рець Геліополя, індуський учений Нен-Сагор стикається в своїй діяльності з цілим рядом перешкод, породжених капіталістичною системою, в умовах якої йому доводиться працювати. Весь даль¬ший розвиток подій роману доводить, що біологічна проблема оздоровлення людини не може бути розв’язана в умовах екс¬плуататорського суспільства.
Наукова тематика, і зокрема — проблеми радянської меди¬цини — знайшли своє втілення не тільки в науково-фантастич¬них творах Смолича, але й у кількох повістях і оповіданнях, які можна віднести до науково-популярного жанру. Це повість «Я нічого не бачу» , де популяризується метод академіка Філатова, «Хребет є пасмо тгір», «Серце красуні».
Літературні портрети, т. 1, К., 1960, Є. Старинкевич. Юрій Смолич, с. 281-282
***
І на сьогодні не втратила інтересу й науково-фантастична три¬логія «Прекрасні катастрофи» («Господарство доктора Гальванеску», 1928, «Ще одна прекрасна катастрофа», 1930, «Що було потім», 1933), з якою пов’язується виникнення науково-фантастичного жан¬ру в українській радянській літературі.
Сучасний читач захоплюється не лише напруженим сюжетом, умі¬ло вплетеними в нього численними пригодами героїв, своєрідними образами ряду персонажів, для нього близька і зрозуміла висока гуманістична ідея цих творів. З щирим співчуттям ми стежимо за діями і вчинками радянських людей — мужньої дівчини аспірантки Сахно, професора-новатора Трембовського та іншими героями, котрі роблять все, аби врятувати людей (і людство), ліквідувати наслідки жахливих дослідів румунського поміщика доктора Гальванеску. І з тим більшим обуренням читаємо про страхітливі, злочинні «до¬сліди» буржуазного «вченого», який, прагнучи «вдосконалити» су¬часну систему експлуатації, хоче спотворити організм людини, випустити з неї кров і замінити її сивороткою, щоб перетворити трудівника на бездушного робота-автомата, слухняного і бездумного виконавця радіокоманд «хазяїна». У самому докторі Гальванеску ми вбачаємо прообраз «вчених»-фашистів, з їхніми людиноненависниць¬кими теоріями, садистськими дослідами над живими людьми в «лікарнях» Освенціма, Майданека, Дахау, Бухенвальда та інших таборів смерті третього рейху.
На прикладі людиноненависника Гальванеску письменник пока¬зує, як зазнала катастрофи спроба поставити науку на службу ре¬акції. Ту ж у принципі проблему (наука — людина — суспільство), але вже з діаметрально протилежного боку, розглядає він у романі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський вчений Нен-Сагор — цілковита протилежність Гальванеску. Все своє життя він віддає ви¬рощуванню покоління здорових і розумних, всебічно розвинених «сонячних людей». Але теж зазнає «прекрасної катастрофи», бо про¬водить свій дослід у своєрідному людському заповіднику, його бо¬ротьба за вдосконалення людини спрямована тільки на розвиток її організму і зовсім не передбачає головного — зміни соціальних умов.
У третій частині трилогії Ю. Смолич робить спробу показати науковий пошук цілого колективу радянських вчених. Спробу, в плані його художньо-стилістичних шукань, цікаву насамперед праг¬ненням письменника до глибшого розкриття психології особи. Пев¬них успіхів у цьому він досягає. Хоча й тут суто наукова ідея за¬лишається основним рушієм розвитку дії твору, зумовлює відповідне його компонування. А на цілому ряді образів помітний наліт ілю¬стративності.
Ю. Смолич. Твори в 6 тт., т. 1 , 1971 , К. Волинський. З когорти фундаторів, с. 13-14
Ю. Смолич, як і В. Владко («Ідуть роботарі», 1931), активно розширював жанрові межі української прози, освоєння науково- фантастичного роману, починаючи з твору «Останній Ейджевуд». Він зізнавався, що «зухвало намірився написати роман», у якому не так акцентував проблеми нового жанру, як розгорнув карко¬ломні авантюрно-пригодницькі сюжетні лінії більшовицьких роз-відників Володимира й Сіма. їм, ідейно «підкованим» комсомоль¬цям, радянська влада, зловживаючи поширеними формулами про «загрозу американських імперіалістів», доручила викрасти у ворога секретні формули отруйних газів. Продовженням цього напряму став роман «Фальшива Мельпомена: Піші аргонавти».
Найвдалішою стала його трилогія «Прекрасні катастро¬фи», що складається з романів «Господарство доктора Гальва-неску», «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), «Що було потім» (1934), у яких порушено, як і у творах Ж. Берна або Г. Велса, питання статусу науковця, його ролі в соціумі та відпо¬відальності за власні винаходи, в яких приховане як благо, так і зло для людства. Амбітний інтелектуал доктор Гальванеску, перебуваючи потойбіч моралі, трактував світ як полігон нена¬станних експериментів над людським організмом, за рахунок яких можна збагатитися, стати «надлюдиною» у звульгаризова¬ному розумінні ніцшеанського поняття. Він, будучи породжен¬ням утилітарної цивілізації, репрезентував прообраз науковця- садиста, передбачаючи його появу в тоталітарних режимах на кшталт більшовицького й нацистського. Охоплений манією сві¬тового панування, доктор Гальванеску мав на меті механізувати більшу частину людства, позбавивши його мислення й емоцій, зредукувши до елементарних функцій виробничого процесу, призначеного для безвідмовного обслуговування «еліти»: «Я і мені подібні житимем повним життям, почуттями і різноманіт¬ними природними рефлексами, а ви постачатимете нам засоби і розкоші. І ніяких заворушень, і ніяких революцій!». Його ото¬чують примарні людиноподібні істоти — результат лиховісних експериментів над людським організмом, — які повністю за-лежать від волі свого господаря. Румунський учений здатен пов¬ністю паралізувати психіку інших персонажів, приміром, Чіпа- ріу Йонеску, але за потреби, граючи інтелігента, може вдатися й до полеміки, наприклад із Юлією Сахно, аби використати її розумові здібності на свою користь. Вона переконалася, що сла¬ветний дослідник у галузі сільського господарства насправді виявився не тим, яким себе позиціонував у науковому світі і яким його сприймали інтелектуали й пересічні громадяни. Потрапивши в його маєток, Юлія пережила не тільки розчару¬вання, а й небезпечні пригоди на межі життя і смерті. Поява таких психотипів, як доктор Гальванеску, зумовлена не лише їхнім маніакальним синдромом, а й бажанням загалу бути впо-кореним, у чому зізнався пересічний емігрант у розмові з Юлією Сахно: «Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, та ще п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня».
Натомість індійський учений-гуманіст Нен-Сагор, охоплений утопічними уявленнями про довкілля та роль дослідника-медика, намаганням ощасливити пацієнтів, постійно шукає суспільство, адекватне його науковим пошукам, і знаходить його в Радянсько¬му Союзі. Цей образ був типовим серед аналогічних інтелектуа¬лів — філантропів й альтруїстів, керованих етичними принципа¬ми в науці, представлених, зокрема, у творах Ж. Берна: вони збе¬рігають людську гідність, потрапивши до негідників, як Том Рок («Прапор батьківщини»), Зефірен Крісдаль («В полоні за метео¬ром»), або гинуть у конфлікті з утилітарним й аморальним соціу¬мом, як капітан Немо («Таємничий острів»).
Завершальний роман «Що було потім» репрезентував футу-рологічну модель майбутнього за ідеалізованими соціалістични¬ми маркерами. В її основу було покладено прогресистську ідею підкорення природи, абсолютизованого панування людського розуму над нею, ґрунтованого, як здавалося автору та його сучас¬никам, на необмежених можливостях науково-технічного посту¬пу. Оптимістична тональність наративу позначилася на тракту¬ванні всесильності медицини, здатної навіть оживляти покійни¬ків, зокрема доктора Гальванеску, водія Чіпаріу, старого рибалку Йонеску, тіла яких таємно привезла аспірантка Юлія Сахно.
Містифікаторський роман «По той бік серця» Ю. Смолича мав химерний підзаголовок «Неймовірні і дедалі — неймовірніші при¬годи парубка з променистими очима та його побратима з великим заростом на лобі». Твір мав уточнення «Роман-хроніка з життя мого знайомого», засвідчував ознаки роману в романі, як і «Місто» В. Підмогильного. У ньому застосовано можливості розкутого фантазійного мислення, обстоюється право письменника на умов¬ність та вимисел. Роман Ю. Смолича справляє ефект перевернутої архітектоніки — починається з післямови, з уривка відозви голов¬ного героя, що розповідає про завершення історії, прототипом якої він став. Про його загибель ідеться на вісімдесят сьомій сторінці. Інтрига полягає і в тому, що в романі діють два персонажі — Клими з однаковими прізвищами Шестипалий, як їх записали жандарми. Один їхав до Києва вступати до фельдшерської школи, другий — ухилявся від військової служби. Мотив двійників зумо¬влює авантюрний характер розповіді, витворює ефект дзеркально¬го відображення, перемішування справжнього і несправжнього, засвідчує ілюзорність істини. Очевидною була схильність Ю. Смо¬лича до руйнування наративної традиції в літературному процесі 20-х років з наданням пріоритетної позиції автору, який несподі¬вано стає оповідачем і персонажем, намагається містифікувати читача. Отже, письменник запропонував роман про роман.
Доробок Ю. Смолича 20-х років — нерівноцінний. Подавши цікаві зразки експериментальної прози, він швидко переорієн¬тувався на літературу соціального замовлення, ілюстрування «політики партії», тому його епіка поступово втрачала свою іма¬нентно-художню якість.
Юрій Ковалів. овалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст. : підручник : У 10 т., 2017, т. 5, с. 424-426
***
У літературознавстві того часу побутувало, повторимо ще раз, твер¬дження, що пригодницький жанр (як і фантастичний) — це література ниж¬чого ґатунку. Саме тому, напевно, С. Шаховський у своєму ґрунтовному дослідженні творчості Ю. Смолича міг сказати про роман «По той бік сер-ця» (хоча це може сприйматися і як твердження про весь його творчий доробок), що у творі «чисто авантюрні моменти одійшли на третій план, стало менше пригодництва, більше психологізму [12, с.50]».
Проте пригодницька література мала велику аудиторію шанувальників цього жанру, тому варто віддати належне Юрію Смоличу — одному з пер- шотворців цього жанру в українській літературі.
Наприкінці 20-х років Юрій Смолич пише такі фантастичні романи, як «Господарство доктора Гальванеску» (1928(9) р.), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1930 р.).
«Господарство доктора Гальванеску» — це перша частина трилогії «Прекрасні катастрофи».
У бесіді з учнями вчитель з’ясовує наступне:
— Чи сподобався вам твір? Які епізоди запам’яталися найбільше?
— Чи погодитесь ви з думкою тогочасної критики про «надмірну наїв¬ність» та художню «небездоганність», про те, що в романі більше вигад¬ки, ніж науки?
— Які емоції у вас виникали під час прочитання твору?
— Які морально-етичні проблеми порушує автор у романі? (Одні з най-головніших проблем, порушених у романі — це особиста відповідальність кожного вченого за наслідки власних винаходів, моральність науки, до-пустимі межі вторгнення людини в науку).
— Визначте жанрову специфіку роману, скориставшися літературо¬знавчим словником-довідником.
«Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича — це науково-фан¬тастичний, пригодницький роман. Дамо означення цим термінам.
Роман науково-фантастичний — великий епічний твір, дія в якому від¬бувається в майбутньому щодо його написання, тобто якому властиві прогностичні функції. Для такого роману характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елемен¬тами у ньому мають місце наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнє- ве експериментування. Початки науково-фантастичного роману — XIX ст. (Ж. Берн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує складні сус¬пільні, соціально-політичні. Філософські, морально-етичні проблеми (А. і Б. Стругацькі, Г. Веллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредбері, А. Кларк).
Якщо у фантастичному романі фантастичним є насамперед художній простір, то у романі науково-фантастичному — час [3, с.597].
Роман пригодницький — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою дина¬мікою розгортання. Для роману пригодницького характерні мотиви ви¬крадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситу¬ації припущення й розгадування. Пригодницький роман має типологічні подібності з науково-фантастичним романом. Типовим прикладом такого роману літературознавчий словник-довідник називає «Прекрасні катаст¬рофи» Ю. Смолича [3, с.597-598].
В процесі роботи з текстом твору учням пропонується пошукове зав¬дання: віднайти у творі пригодницькі та фантастичні елементи, підтвер¬дити цитатами.
Наведемо декілька цитат для підтвердження фантастичних елементів. «Повз неї [Сахно] пливло щось гидке й незрозуміле... Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Мля-вий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів [10, с.222] ».
«... зовні лакей був мало схожий на звичайних людей цієї професії. По- перше, виправка. Тут було перевершено всяку військову муштру. Слуга рухався плавко й беззвучно. З максимальною точністю рухів і жестів. Жодного зайвого жесту, жодного нерозрахованого повороту... Обличчя мав якесь дивне, наче хворе, без звичайного переливу тонів від зафарблен- ня кров’ю [10, с.218-219]».
«Його [лакея] автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи завод¬ської ляльки [10, с.221]».
«Кожному пацієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його при-ставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичні, навіть професійні рефлекси, про м’язову пам’ять і таке інше... Всі мої експерименти будуються на цих основах [10, с.276]».
«Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина [10, с.283]».
«В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки [10, с.216]».
«Ці говорильні, поначіплювані на кожному кроці, вже добре надокучи¬ли Сахно [10, с.217]».
«- Це, бачите, невеличкий (я не казатиму «кишеньковий», бо він ще мало вдосконалений для таких розмірів) радіотелеграф. Сидячи тут, я переказую свої розпорядження в різні кінці мого маєтку... Це чудовий підручний. Мовчазний і швидкий. А головне — виконує те, що я сам хочу... В моїм ділі... я не терплю якоїсь іншої ініціативи, крім моєї власної [10, с.218]».
«Вам доводилося колись цікавитись справами переливання крові та гальванізації змертвілих м’язів?.. Я виточую з людини кров і лімфу. Їїспо-рожнілі жили я насичую штучною кров ’ю, яку виготовляю сам... що є до¬сконалим провідником для електричного струму. Отже, постійна цирку¬ляція електричної течії створює динамічну гармонію... і зберігає рушійну властивість окремих органів [10, с.283]л>.
Обов’язково звернемо увагу на термін «гальванізація» з останньої цитати. Назву основного процесу діяльності головного героя Юрій Смо- лич використовує як прізвище нелюда — Гальванеску.
Гальванізація — це застосування постійного електричного струму низь¬кої напруги з лікувальною або іншою метою. Від прізвища італійського фізіолога Л.Гальвані [13, с.136].
Фантастичними особливостями роману є, безперечно, й футурологіч¬ні передбачення письменника, багатьом з яких (наприклад, можливість пересадки різних органів людини) судилося здійснитися вже в наші дні. Говорячи про гуманістичні настанови медицини, Юрій Смолич перекон-ливо доводить, що тільки та наука, котра вірою і правдою служить людині, має право на існування, на майбутнє. Це є основною ідеєю ро¬ману. Поразка доктора Гальванеску є закономірною, оскільки це — крах людиноненависницької ідеології, яка породила і викохала лікаря-потвору.
Гіпертрофована жадоба влади («А може я хочу цілий світ?» [10, с.225], «Експлуатація цілого світу — це варто уваги» [10, с.281]) в поєднанні з цілковитою аморальністю («Для науки можна йти на злочин» [10, с.275]), що є визначальними рисами характеру Гальванеску, могли, доводить письменник, сформуватися у суспільстві, де панує культ сили і грошей, зневага до людини і людськості.
Під час характеристики головних героїв роману учням можна запро¬понувати погратись: скласти досьє або відновити втрачені особові справи героїв Юлії Сахно, доктора Вікторія Гальванеску, шофера Чіпаріу та ста¬рого перевізника Ионеску в зв’язку з пожежею у сигуранци (сигуранца — політична поліція у колишній монархічній Румунії).
Детальніше зупинимось на образі доктора Гальванеску. Лікар-кат... Можливо, таке поєднання несумісних понять і сприймалося кимось у 1929 р. як породження буйної фантазії автора. Проте мине зовсім не¬багато часу, і на історичну арену світу вийдуть не вигадані, а цілком реальні лікарі-нелюди з фашистських катівень, які своєю жорстокіс¬тю, витонченим садизмом і цинізмом набагато перевершать персонажа роману Юрія Смолича. В цьому контексті доктор Гальванеску сприй¬мається як образ-застереження, заклик до пильності, з яким письмен- ник-гуманіст звертався до людства якраз у період, коли гітлеризм на¬бирав сили.
Стисло означимо з учнями основні положення, на яких грунтувалася «успішність» господарства доктора Гальванеску. Подаємо як приклад асоціативну схему.
Завершуємо роботу над романом Юрія Смолича «Господарство докто¬ра Гальванеску» бесідою:
І.Чи можна погодитись з думкою головного героя доктора Гальва- неску, що «виправляти природу, керувати нею є завданням людини» [10, с.223]?
2. Чому діяльність головного героя була такою вседозволеною, зраз¬ком «аморальності»?
З.Чому, на вашу думку, автор створює образ Гальванеску як одиноко-го, бездітного чоловіка? Порівняйте з образом сторічного перевізника Йо- неску, зверніть увагу на ставлення дідуся до життя. (Діти — це продовжу-вачі роду. Автор навмисне створює Гальванеску одиноким, оскільки така людиноненависницька теорія не заслуговує на продовження. Тому доктор і боїться померти («Ах, цей проклятий обов’язок вмирати руйнує всі мої плани! [10, с. 226]», «Нехай інший розум винайде формулу безсмертя, а я віддалі свій винахід задарма [10, с.225]), а старий Йонеску — ні, знаючи, що його сини гідно продовжуватимуть його справу.)
4. Як завершується роман? Чому так несподівано? («Проте уважний читач, який прочитав цю правдиву повість з початку до кінця, мусив впізнати в цій муштрованій потворі шановного доктора Гальванеску, як і його господиню — Юлію Сахно» — такими словами завершується твір.)
5. Яка, на вашу думку, подальша доля головних героїв? Напишіть про¬довження роману, а потім можете звірити його з третьою частиною «Що було потім» трилогії «Прекрасні катастрофи» Юрія Смолича.
Щоб відповісти на питання, чому Юрій Смолич залишає жанр фантас¬тики, хоча письменник мав очевидний успіх на цій царині, що особливо виразно простежується в останній частині трилогії, варто процитувати по¬яснення самого автора: «Я не зміг дійти в жанрі наукової фантастики того рівня, якого хотів би для радянського науково-фантастичного роману: мені забракло наукових знань, а бути дилетантом — злочинно [1, с.76]».
Оцінюючи внесок Юрія Смолича в українську літературу, звертаємося до судження Л. Новиченка про письменника: «Він — романіст передусім культурний, дотепний, з щасливою професіональною легкістю руки. Він дав багато романів і повістей, принісши в нашу спалювану внутрішнім вогнем прозу європейську легкість виконання, формальну досконалість і піклування про читабельність. У своїх романах Смолич підняв досить ши¬рокі людські верстви, не завжди дбаючи про глибину відтворення харак¬теру й типу, зате вміючи, як ніхто інший, подати персонаж з його портре¬том і манерами, з його побутовим і соціальним оточенням, з характерною мовою [5, с.170]».
Юрій Смолич-фантаст майстерно володів таємницями творення дина¬мічного сюжету, напруженої інтриги, умів захопити і повести за собою читача у світ примхливої вигадки, неодмінно сфокусованої на сучасних соціальних проблемах і моральних цінностях. Тому його невелика кіль-кість робіт наукової фантастики посідає почесне перше місце в процесі створення української фантастичної прози.
ЛІТЕРАТУРА
1. Голубєва 3. Юрій Смолич: Нарис життя і творчості /З.С. Голубєва. — К.: Дніп¬ро, 1990. — 201 с.
2. Йогансен М. Про Ю.Смолича: Спроба характеристики / М. Йогансен // Кри¬тика. — 1929.-№ 12.-С. 61-62.
3. Літературознавчий словник-довідник / [ уклад.: Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів, В.І. Теремко]. — 2-ге вид., вип., доп. — К.: ВЦ «Академія», 2006. — 752 с. (ТЯоІа Ьепе)
4. Логвіненко Н. Українська фантастична проза. Програма факультативного кур¬су для учнів загальноосвітніх навчальних закладів / Наталія Логвіненко І І Україн¬ська література в загальноосвітній школі. — 2010. — №5. — 48 с. — С.38-46.
5. Новиченко Л. Проза чверті віку / Л. Новиченко // Українська література. — 1943. — №12. -С. 170.
6. Пильненський С. Фантастика Ю. Смолича і сучасність / С. Пильненський // Райдуга. — 1972. — №2. — С. 170.
7. Піскунов В. Творчість Юрія Смолича / В. Піскунов. — К., 1962. — С.46.
8. Романовська М. Шлях радянського науково-фантастичного роману / М. Ро- мановська // Літературна критика. — 1939. — №11. — С.89-90.
9. Смолич Ю. Головне — що сказати людям / Юрій Смолич // Українська мова і література в школі. — 1976. -№3. — С. 36-41.
10. Смолич Ю. Господарство доктора Гальванеску/ Юрій Смолич// Твори у 8-ми томах. — Т.2 / Упоряд. О.Г.Смолич. — К.: Дніпро, 1984. — 592с. — С. 198-297.
11. Смолич Ю. Я вибираю літературу / Юрій Смолич //Твори у 8-ми томах. — Т.8 / Упоряд. О.Г.Смолич. Примітки К. Волинського. — К.: Дніпро, 1986. — 440 с.
12. Шаховський С. Юрій Смолич. Повість про романіста / С. Шаховський. — К., 1970.
13. Словник іншомовних слів /За ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С.Мель- ничука. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974. — 776 с. — С.136.
Н. М. Логвіненко «Українська фантастична проза в системі факультативних занять» К. 2012. с. 47-52
