Произведение в сокращении опубликовано в журнале «Знання та праця». — К.: 1970, №№ 1-6. Иллюстрации: А. Пашута.
Полный вариант опубликован в журнале «Дніпро». — К.: 1989, №№6,7,8
С предисловием: Олекса Мусієнко. Заморожений цвіт валінурії. (1989, №6. — с. 22-24.)
Так же: Анатолій Григоренко, Олег Кузьменко. Запізнілий цвіт валінурії : наук.-фантаст. роман. [післямова О.Г. Мусієнка]/ . — Київ: КИМ, 2011. — 223 с.
мрачный маргинал ( Мухортов Николай Львович), 12 января 2014 г.
Произведение было смелой для советской фантастики попыткой взглянуть на современность с дистанции в пять веков (из 25-го столетия). Потому-то у романа оказалась непростая судьба. После первой сокращённой журнальной публикации рукопись в 1971г. была представлена в издательство «Радянський письменник» (Киев) и получила положительный отзыв писателя (члена СПУ) Олексы Мусиенко. Казалось бы, можно было ждать и первой книжной публикации. Но не тут-то было!
Изрядное идеологическое «похолодание», наметившееся в Украине как раз в это время вызвало повышенное внимание контролирующих партийных инстанций КПСС к представленным в издательства рукописям молодых авторов. Остро-негативную рецензию на роман сочинил профессиональный критик Лазарь Санов. Тон опубликованной в журнале «Радянське літературознавство» рецензии оказался для публикации убийственным. Сработал заложенный в издательскую машину УССР механизм «стоп-литературы». Роман так и не был опубликован отдельной книгой в 1970-е. — Зато уничижительная на него рецензия вошла в сборник трудов критика (1976). Понадобилось ещё более десятилетия, чтобы полный текст романа был издан сначала в журнале «Дніпро» (1989), а затем — в книжной серии «Компас» киевской «Молоді» (1990).
Как-то незаметно тихо ушел от нас Олег Кузьменко. Тысячи студентов 80-90-х гг. помнят его лекции по истории русской литературы, которые он читал в университете на филологическом, романо-германском и журфаке. Довольно небольшой круг почитателей его недюжинного лекторского и исследовательского талантов знал, что он еще и прекрасный романист, новеллист, переводчик. Что поделать: если в 1971 г. написанная им в соавторстве с
А. Григоренко первая украинская антиутопия «Запізнілий цвіт валінурії» вышла тиражом 50 тысяч экземпляров, то последняя, уже посмертная книга «Сентиментальное путешествие» — всего-навсего 5 экземпляров…
Вне всякого сомнения, вопиющая невостребованность таланта, писавшего на украинском и русском, переводившего с немецкого, французского и польского, сказалась на его здоровье, судьбе и смерти. Но не это, по моему глубокому убеждению, главное.
Главное вот что. Когда неизлечимо болела жена, в это самое время младшая дочь (надо же было случиться такому стечению обстоятельств!) познакомилась с молодым пакистанцем. Через какое-то время после смерти матери она вышла за него замуж и выехала в Пакистан. Олег съездил туда на разведку и заболел этой страной. Вернувшись в Украину, он еще один учебный год отработал на филфаке, но всеми помыслами был там. Окончательно решив переехать к дочери и уже двум внукам, он стал собираться в далекий путь. А в это время старшая дочь, с двумя другими внуками, эмигрировала в Германию. Олег знал немецкий язык, любил немецкую философию, литературу, культуру…
— Но мне туда не надо… — цитировал он В.Высоцкого.
Его тянуло в Пакистан. Однако дней за десять до отъезда — инфаркт! Теперь Пакистан, как мне казалось, стал той соломинкой, которая должна была помочь выкарабкаться из болота этой чертовой напасти наших мужчин.
Не судьба… Едва встретив свое 60-летие, О. Кузьменко познал то, что нам пока неведомо…
И все-таки, почему Пакистан, а не та же Германия? Ответ у меня совершенно иррациональный. В 1994 году покойный опубликовал эссе «Русская идея», в котором ошарашил своих коллег и студентов признанием, что в его жилах течет цыганская кровь… А цыгане изошли-то откуда? Из того самого края, куда, бросив дом, учебу, Украину, устремилась любимая дочь. И его туда потянуло, как магнитом. Это называется голосом крови, зовом предков.
Уйдя в мир иной, Олег Кузьменко оставил нам множество мастерски написанных произведений. Предлагаемая вашему вниманию новелла текстом и подтекстом может покорить самых изысканных ценителей словесности.
Спи спокойно, Олег: тебя читают.
https://zn.ua/politcs_archive/golos_krovi...
Опис книги
Самі автори визначають сюжет роману як «меморабілію», тобто переказ із пам'яті подій самими героями книги, в якому можуть бути різночитання подій або різний опис події її свідками.[3] У самій назві роману автори також заклали загадковість, схожу на навмисну помилку — адже в його назві присутня назва роду водяних рослин валінурія, якого не існує в природі, натомість описані ознаки має рід водяних рослин валіснерія, названий за іменем італійського лікаря та біолога Антоніо Валліснері.[4] Дія роману відбувається як у кінці ХХ століття, так і у ХХV столітті, причому частина героїв діють у ХХ столітті (включно з двома авторами роману, які діють тут під видозміненими іменами Антон Гаркун і Олесь Козир), а частина у ХХV столітті, хоча між цими героями відчувається нерозривний зв'язок, який розкривається у кінці роману.
Сюжет роману
Роман розпочинається із того, що молодий футуролог 90-х років ХХ століття Станіслав Однорічко разом із своїм науковим керівником Павлом Максимовичем Шатровим та секретаркою відділу, студенткою-заочницею Ніною (яку часто називають Офелією) починають ретельно вивчати новий науково-фантастичний роман «Запізнілий цвіт валінурії». Вони підозрюють, що автори роману Антон Гаркун і Олесь Козир є безпосередніми свідками та учасниками подій роману. Станіслав із Ніною спочатку знайомляться із Антоном Гаркуном, який раніше працював у відділі анабіозу, а зараз є пенсіонером та шахістом-аматором. Той радить молодим людям поговорити також із своїм співавтором Олесем Козирем, який працює учителем фізкультури в школі одного із південних курортних міст.
Одночасно в романі описуються події у далекому майбутньому, в ХХV столітті. Археолог Дельф Ряст знаходить під колишнім районом великого міста, залитим водою із повені, що виникла після прориву греблі водосховища після землетрусу, установку для анабіозу, в якій знаходяться троє людей. Археологи встановили, що в анабіозній установці знаходяться люди, які на момент введення їх у стан анабіозу були невиліковно хворі різними формами раку. Після наради за участю ведучих учених було вирішено оживити наймолодшого із трьох людей, оскільки в представників суспільства майбутнього виникли небезпідставні побоювання, що людина з минулого не в змозі буде повністю осягнути рівень технології майбутнього, а також моральні принципи суспільства майбутнього. Цією наймолодшою людиною став молодший науковий співробітник Євген Терен, у якого діагностовано рак печінки. Євгена Терена розморожують, та проводять йому успішну операцію. Після операції він деякий час знаходиться у стані медикаментозного сну, під час якого науковці та лікарі майбутнього записують його думки та сновидіння з метою якнайкращого вивчення особливостей його характеру та потреб, а також взаємовідносин людей у минулому та особливостей супільства ХХ століття. Під час вивчення особистості Євгена науковці ХХV століття виявляють, що в минулому в нього залишилась жінка, яка очікувала від нього дитину, проте з якою він так і офіційно не одружився. Окрім цього, він також мав коханку, з допомогою якої він очікував сприяння в своїй науковій кар'єрі. Також за допомогою вивчення його психіки встановлено, що він вважав свою майбутню кандидатську дисертацію абсолютно непотрібною для розвитку науки, а лише сходинкою для наукової кар'єри, а наукову кар'єру вибрав для того, щоб мати більш прибутковіше місце роботи та користуватися більшою повагою у суспільстві. Свого наукового керівника він абсолютно не поважав, вважаючи його бсолютно нікчемним науковцем, хоча й на людях усіляко вислужується перед ним. Після виходу зі стану медикаментозного сну Євген Терен поступово одужує, і для кращого вивчення його особистості до нього приставлять двох молодих лікарів-психіатрів Ілону і Вілену. Терен поступово одужує, та дізнається багато нового про сучасний тепер йому світ, а також про події, які відбулись під час його анабіозу. Він дізнається, що в минулому в нього народився син, що значна частина міста, в якому він жив, зруйнована повінню після прориву греблі електростанції унаслідок землетрусу, а також усвідомлює, що він також причетний до цієї трагедії, адже він сам брав участь у спорудженні цієї греблі, окрім того вона будувалась зі значною економією будівельних матеріалів, тому не мала належної міцності та не зуміла витримати серйзний землетрус. Євген Терен дізнається також, що в майбутньому коже вибирає собі фах за уподобанням, а не за положенням професії у суспільстві, що важка фізична праця і робота по дому повністю механізовані, велика увага надається налагодженню взаємовідносин між людьми в суспільстві, їх фізичному та моральному здоров'ю, а для сигналізації порушень психічного здоров'я людини у населених пунктах встановлені психорадари. які вловлюють найменші порушення психічного стану в людей, та сигналізують про необхідність їх корекції. Проте Євген Терен не може знайти місце в такому суспільстві, оскільки він відчуває, що в нього немає ні необхідних знань для вибору якоїсь професії, ні відповідних моральних принципів. у приступі потьмарення свідомості він пошкоджує один із психорадарів, при цьому гине стороння людина, а пізніше пошкоджує дві інших анабіозні камери, щоб ще двох людей з минулого не зуміли оживити, після чого закінчує життя самогубством.
У ХХ столітті Станіслав Однорічко з Ніною тим часом зустрічаються ще раз із Антоном Гаркуном, а пізніше їдуть на зустріч із Олесем Козирем. Вони дізнаються, що люди з майбутнього спеціально відвідували обох авторів роману, та переносили їх у майбутнє, оскільки вони на той час працювали в дослідницькому центрі анабіозу, щоб вони побачили наслідки своїх досліджень. після цього вони обидва покинули своє місце роботи, та вирішили написати роман про пережиті події та свої враження від перебування у майбутньому, причому ім'я головного героя роману вони навмисно змінили, щоб не викликати нарікань з боку жінки, яка народила дитину від Євгена, причому вони також вирішилили допомагати цій жінці та дитині. У кінці роману виявляється, що Станіслав Однорічко є сином героя роману, причому названим за іменем батька, якого також насправді звали Станіславом Однорічком. Закінчується роман одночасно картиною приготування до весілля Станіслава Однорічка-молодшого з Ніною, та картиною землетрусу, описаного людьми майбутнього, в якому гине науковий керівник молодих людей Павло Максимович Шатров.
Пролог
У ті часи, про які йтиметься далі, на вулиці Жюля Верна, котра лежала на околиці міста і одним кінцем виходила до приміського лісопарку, в невеликому триповерховому будинку, спорудженому із скла і бетону, який здалеку нагадував акваріум, що загубився серед буйнолистої зелені, розташовувалася спеціалізована бібліотека. Мало хто знав про її існування. Власне, стояла вона не на самій вулиці, а поодалік од неї — за невеличким закільцьованим майданом, по якому розвертався міський транспорт, а від нього неширока, вимощена бетонними плитами доріжка, що пірнала в зелений тунель, утворений схиленими над нею віттями плакучих беріз, вела до цього чудернацької архітектури будиночка.
Перед входом у тунель на розлогому старезному дубові висіла табличка: “Футурологічна бібліотека”. Нижче інша — з назвою вулиці, до якої була прописана бібліотека, та номером. Такі самі таблички були прикріплені й на фасаді будинку.
Бібліотека не була розрахована на широке коло читачів, тому-то тут було завжди тихо і затишно. У ній зберігалися й вивчалися книги, статті, реферати, різні бібліографічні довідники, які стосувалися науково-популярної літератури та фантастики. При бібліотеці діяв спеціальний сектор прогнозування та оцінки розвитку різних галузей знань. Особлива увага приділялася електронній і лазерній технологіям, фізиці плазми, біології, біофізиці, генетиці, ядерному синтезу... В обробці інформації широко використовувалися спеціальні математичні та лінгвістичні методи, а також комп’ютерна техніка, фотофони, відеомагнітофони, дисплейні установки. Не цуралися співробітники сектора й культурологічних проблем. Очолював сектор уже літній, з великим досвідом роботи вчений Павло Максимович Шатров. Його правою рукою, надійним помічником і однодумцем У багатьох починаннях був молодий учений-прогнозист Станіслав Станіславович Однорічко — людина широкої ерудиції, вихована на кращих зразках зарубіжної та вітчизняної науково-фантастичної літератури, тому-то його голова завжди була переповнена найфантастичнішими гіпотезами, прогнозами, теоріями, проектами... Шатров з великою шаною ставився до свого молодшого колеги, завжди підтримував його найневірогідніші починання, працювати їм було легко, цікаво, захоплююче. Станіслав був людиною своєрідною. Працею захоплювався до самозабуття, здавалося, крім неї, для нього не існує нічого, до того ж не міг виконувати її абияк, механічно, без зацікавлення. Він або не брався за справу зовсім, а вже коли брався, то заглиблювався в неї, осмислював усе до найдрібніших деталей.
У найсерйознішій справі для нього був присутній елемент своєрідної гри. Стосовно до цього ним навіть була розроблена своя філософська система, яка, врешті-решт, зводилася до відомого вислову Геракліта “Вічність — дитя, що грається”. Ці слова, написані на ватмані великими літерами готичним шрифтом і вправлені в масивну багетову рамку, висіли на стіні в робочому кабінеті Однорічка, заставленому книжковими шафами, заваленими старовинними книгами, рукописами, журналами, довідниками, різними гросбухами — в усьому цьому паперовому хаосі легко міг зорієнтуватися тільки він, прогнозист Станіслав Однорічко. “Вічність — дитя, що грається”... Обов’язки секретаря сектора виконувала ще зовсім молода дівчина, студентка вечірнього відділення футурологічного факультету університету Ніна Андріївна Заліська, яку за блондинисте волосся, бездоганну білизну шкіри та гнучку тендітну поставу охрестили Офелією. Це ім’я, либонь, імпонувало дівчині, — принаймні коли її кликали так, вона сприймала це як належне. Відразу зазначимо, що на відміну від героїні уславленої шекспірівської трагедії нічого трагічного і фатального в Офелії не було, крім тієї неуникної трагедії, яку кожна людина мусила зазнати після відпущеного їй життя — смерті. Та про це Офелії думати було ще рано, і дівчина завжди була веселою, життєрадісною, безтурботною, що так імпонувало її найближчим наставникам — Станіславу та Павлу Максимовичу. Її присутність була для них тим постійно діючим каталізатором, який у будь-якій ситуації додавав снаги. Природа наділила Офелію неабияким даром уяви і якоюсь особливою поетичною одухотвореністю — тихою і непомітною, мов у польової ромашки. Вона вся світилася ізсередини урівноваженим внутрішнім світлом, наче китайський паперовий ліхтарик. Здавалося, усе її єство було зіткане з багатьох різнопланових мелодій, що підпорядковувалися одній провідній темі. Це щось подібне до музичного контрапункту — одночасного звучання різних мелодій. Слух розрізняє окремо рух кожної з них, співвідносить їх у своєму сприйнятті, сплітаючи в єдине ціле. Чути кожну тему, але вона невіддільна від цілого, організована і підпорядкована чимось загальним, що домінує над усім. Основною ж темою серед постійних варіаційних сплетінь Ніниної вдачі, характеру, темпераменту, думок, почуттів, устремлінь — усієї конституції, усієї музики її душі поставав глибоко прихований у підсвідомості лейтмотив, пісня її життя: “Excelsior… amans amare! Excelsior!” — вище, все вище вперед, в ім’я Любові, — через любов до Любові! В одухотвореній високим смислом буття підсвідомості дівчини все підпорядковувалося цій провідній темі. Все для цього: життя, пізнання, творчість... Все, як шлях до одного, в чому конкретно розкривається повнота Людини: до Людини, до зірок майбутнього, до зірок любові й свободи.
Заморожений цвіт валінурії
З чиєїсь нечестивої руки останнім часом стало модою закидати українському письменству злостиві докори, мовляв, у час демократії суспільства і широкої гласності йому нічого запропонувати широкому читацькому загалові, бо в шухлядах робочих столів наших поетів, прозаїків, драматургів не виявилося того, що було б варте сьогодення. Проте українська література ніколи не відзначалася політичною нещирістю, а українські письменники творили не для потаємних шухляд, а за велінням совісті, за що не раз отримували публічного прочухана, а то й анафеми.
Отож сьогодні ми з чистим серцем можемо винести на суд громадськості чимало художніх творів, замаринованих у видавничих нетрях в гірко-пам’ятний застійний пергод нашої недавньої історії. Серед них сміливо можу назвати науково-фантастичний роман А. Григоренка й О. Кузьменка “Запізнілий цвіт валінурії”, драматична доля якого досить типова для багатьох талановитих рукописів у добу деформації моральних устоїв нашого суспільства.
...Здається, в половині 1971 року, коли я працював редактором відлілу прози видавництва “Радянський письменник”, мені доручили вивчити щойно отриманий рукопис початківців Анатолія Григоренка й Олега Кузьменка. Пам’ятаю, вже з перших сторінок їхній “Запізнілий цвіт валінурії” приємно вразив самобутністю авторського світобачення, глибоким філософським підтекстом, художньою вправністю.
Про що йшлося в ньому? Власне, про реалії тодішньої дійсності. Але пильне око молодих письменників спостерегло в тих буденних реаліях такі загрозливі тенденції, які за невблаганними законами логіки неминуче мали привести радянське суспільство до кризової ситуації. Оскільки в часи загального самозамилування не заведено було бодай натякувати про негативне буття, то автори вдалися до своєрідного художнього прийому. Вони поглянули на еволюцію Радянської країни після хрущовської “відлиги” очима своїх вифантазуваних персонажів із висоти першої половини третього тисячоріччя.
Як відомо, людству зроду-віку була притаманна риса мріяти про майбутнє. Ще в сиву давнину наші пращури прагнули зазирнути в затуманене Завтра, відгадати перебіг прийдешніх подій, уявити своїх далеких нащадків. Це святе прагнення найчастіше втілювалося в міфи, легенди, пророцтва апостолів, народні казки. Та з бурхливим розвитком науки і техніки ера чарівних міфів, казок, пророцтв пішла в небуття, буремне XX сторіччя перейшло на мову вивірених фактів і математичних викладок.
Мені було приємно відзначити, що молоді письменники в змалюванні далекого майбутнього міцно стоять на моноліті сучасних наукових теорій. Вони не збилися на безкрилий переказ пісних і набридливих гіпотез, а зуміли винайти власний ключ у баченні і художньому зображенні життя на планеті Земля в наступному тисячоріччі.
Та чи не найбільш мене порадувала мовна культура роману. Сьогодні для декого може видатися ота моя радість з приводу граматичної унормованості “Запізнілого цвіту валінурії” дивиною. Тому нагадаю: в роки економічного і духовного застою різко впав інтелектуальний і культурний рівень колись красного письменства. Бо в умовах вседозволеності, всепрощенства, кумівства література на домагання жадібного чиновництва стала вироджуватися в відхожий промисел, в її царину ринула навала не просто безталанних, а малописьменних чи то й зовсім неписьменних шукачів слави і легкого карбованця, котрі, навіть не приховуючись, користувалися послугами безіменних літературних батраків.
Та що говорити про відвертих літературних корсарів з чиновних відомств, коли значна частина тодішніх “класиків” вважала для себе моральною нормою за рекордно короткий строк надзьобати на машинці побільше сторінок і, навіть не прочитавши текст, не виправивши орфографічних помилок, щодуху мчати до видавництва по аванс. На тлі отієї зливи кон’юнктурних писань “ніпрощо”, суціль забудячених мовними покручами, рукопис роману А. Григоренка і О. Кузьменка видався мені по-господарськи обробленою, викоханою дбайливими руками нивкою, що всміхалася запашним, соковитим зелом лексичної розмаїтості, фразеологічної ошатності, якоїсь благородної смислової прозорості.
Звичайно, я був далекий від думки, що “Запізнілий цвіт валінурії” може служити взірцем науково-фантастичного жанру, що рукопис позбавлений будь-яких вад і прорахунків. Тому змушений був зауважити з приводу деяких композиційних відгалужень, які порушували цільність оповіді, порадив розрідити метафоричні надмірності, уточнити кілька трактувань моральних засад суспільства XX сторіччя нашої ери. І водночас переконливо радив дирекції видавництва без зволікань включити цю річ до плану видань наступного року.
“Не хочу виглядати пророком, — писав я в своєму редвисновку, — але більше ніж певен: підтримавши цих авторів, ми відчиняємо двері до великої літератури справді талановитим і перспективним письменникам. А що може бути благороднішим і святішим для видавця, як відкривати і виводити в люди таланти!”
На жаль, сподівання мої виявилися понад міру оптимістичними. Гаряче рекомендований мною до видання “Запізнілий цвіт валінурії” спіткала гірка доля багатьох його літературних ровесників — він побачив світ майже через двадцять років.
Починалася ця драма з того, що на початку 70-х років із чиєїсь злої волі на відповідальному ідеологічному рубежі в республіці з’явився якийсь Маланчук, котрий не здобув собі лаврів у науці, але буквально за лічені роки зажив слави герострата вітчизняної культури.
Предметом особливого “піклування” маланчуківських “експертів” від літератури стали рукописи початківців. А тим паче тих авторів, творіння яких були рекомендовані до друку “бунтівливими шестидесятниками”. Саме в ту пору присмерку суспільної совісті і був занесений до так званих “чорних списків” науково-фантастичний роман А. Григоренка і О. Кузьменка “Запізнілий цвіт валінурії”,
Про це стало відомо тоді, коли в журналі “Радянське літературознавство” з’явилася публікація Лазаря Санова “Образ сучасника і позиція автора”. З властивою цьому рецензенту упередженістю він накинувся на перший художній твір молодих авторів. Яких тільки вад не вичитав у їхньому рукописі! І атмосферу скепсису, і дрібнотем’я, і формалістичне штукатурство, і відсутність почуття історизму...
Та найбільший гнів Л. Санова викликали “ідейні тенденції роману”. Критик категорично висловився проти того, щоб “перед лицем вічності, перед майбутніми поколіннями виставляти нашого співвітчизника” (додамо — співвітчизника брежнєвської формації) морально непорядним, егоїстичним, лицемірним, нещирим, безсердечним. “Автори, безперечно, багато чого досягли у викритті і засудженні свого героя. Але чи замислювалися вони над тим, до яких соціальних узагальнень веде це викриття?” І в стилі судових вироків гіркопам’ятних тридцятих років робить висновок: “Така концепція роману... є абсолютно хибною!”
Проте не стільки брутальний, безапеляційний тон Л. Санова, густо приправлений образливими натяками й політичними звинуваченнями, обурив літературну громадськість, скільки аморальний, а з точки зору юриспруденції просто кримінальний вчинок критика. На замовлення тодішнього керівництва “Радянського письменника” він мав написати закриту рецензію, але ні в якому разі не піддавати публічному шельмуванню первісний варіант твору, якого ніхто не міг прочитати, позаяк він не був опублікований.
Всяк, хто хоча б побіжно був знайомий з існуючою тоді видавничою практикою, прекрасно зрозумів, що відбулося заздалегідь сплановане вбивство роману, який не встиг народитись. А щоб не сталося промаху і “Запізнілий цвіт валінурії” не побачив світу в іншому видавництві, Л. Санов все цю ж закриту рецензію опублікував 1976 року ще й у своїй збірці літературно-критичних нотаток “Чим вимірюється людина?”
Ясна річ, після таких сановських похоронних дзвонів ні про яке видання роману А. Григоренка і О. Кузьменка не могло бути й мови. Ось так був заморожений “Запізнілий цвіт валінурії”. Майже на два десятиріччя заморожений!
Та навіть після найлютіших і найтриваліших зим все-таки приходить весна. Прийшла пора потепління і в нашому житті. З волі партії почалася широка демократизація радянського суспільства, духовна скарбниця народу стала поповнюватися цілою низкою раніше “заморожених” творцями застою талановитих творів.
Хочу вірити, що серед цих творів займе належне місце і “Запізнілий цвіт валінурії”.
ОЛЕКСА МУСІЄНКО.
http://argo-unf.at.ua/load/163-1-0-1464
Ім'я при народженні Анатолій Кирилович Григоренко
Народився 5 червня 1937
Плоске
Помер 2 квітня 2001 (63 роки)
Київ
Громадянство СРСР СРСР
Україна Україна
Діяльність прозаїк, поет, журналіст
Мова творів українська
Роки активності 1970—2001
Напрямок проза
Жанр фантастичний роман, повість, вірші
Magnum opus «Запізнілий цвіт валінурії»
Анатолій Кирилович Григоренко (5 червня 1937, Плоске — 2 квітня 2001, Київ) — український письменник-фантаст, поет, публіцист і журналіст.
Біографія
Анатолій Григоренко народився у селі Плоске Решетилівського району. Після закінчення місцевої школи навчався у Київському університеті, який закінчив у 1966 році. З 1965 до 1973 року працював на різних посадах у журналі «Знання та праця», а з 1973 до 1981 року науковим, пізніше старшим редактором щорічного видання «Наука і культура». У 1981—1984 роках Анатолій Григоренко працював редактором літературної редакції Держтелерадіо УРСР, пізніше протягом 1984—1995 років працював у газеті «Радянська освіта» і видавництві «Радянський письменник». З 1999 до 2001 року працював у газеті «Педагогічні кадри» Національного педагогічного університету імені Драгоманова. Помер Анатолій Григоренко у 2001 році в Києві, похований у рідному селі Плоске.
Літературна творчість
Анатолій Григоренко є автором низки нарисів про українських та зарубіжних письменників, композиторів, художників та науковців, написав також сценарій документального фільму про Остапа Вишню. У 1970 році він разом із Олегом Кузьменком надав до друку науково-фантастичний роман «Запізнілий цвіт валінурії», у якому йшлося про те, як за допомогою анабіозу людина з кінця ХХ століття потрапила у кінець ХХV століття, проте не зуміла сприйняти моральні принципи майбутнього, що закінчується трагедією. Роман вже був підготовлений до друку, проте тогочасна цензура заборонила друк книги, й роман вийшов друком аж у 1990 році.[1] У 1989 році вийшло друком науково-фантастичне оповідання Анатолія Григоренка «Острів геніїв».[2] Григоренко також є автором двох поетичних збірок «Тінь Перуна» (1992 рік) та «Во храм душі» (2004 рік).
Примітки
Григоренко А. К., Кузьменко О. А. Запізнілий цвіт валінурії. — Київ, 1990. — С. 203-206. — (Пригоди, Подорожі, Фантастика)
Гостинець для президента. Детектив і фантастика-89
Посилання
Музей Анатолія Григоренка
Г. В. Бережна. Григоренко Анатолій Кирилович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України. — К. : Ін-т енцикл. дослідж. НАН України, 2001–2020. — 10 000 прим. — ISBN 944-02-3354-X.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%8...
Кузьменко Олег Андрійович
Дата рождения: 22.03.1939
Дата смерти: 14.04.1999
Закінчив філологічний факультет Київ. ун-ту (1971). У Київ. ун-ті: 1964–67 ред. кінолабораторії при Київ. ун-ті, мол. наук. співроб., 1973–77 інж. наук. групи мат. лінгвістики ф-ту кібернетики, 1977–81 викл., 1981–84 старш. викл. каф. рос. мови (російської мови і методики її викладання як іноземної) філол. ф-ту, 1979–81 та 1984–85 заст. декана філол. ф-ту, 1984–87 старш. викл. каф. стилістики, каф. історії журналістики, доцент. кафедри історії л-ри і журналістики (1987–92) ф-ту журналістики, 1992–98 доцент. каф. історії російської л-ри філол. ф-ту. Протягом 1981–83 викладав рос. мову та літ-ру в Алжирському ун-ті. Кандидат дис. «Особенности реализма Андрея Платонова» (1980). Читав курси: сучас. рос. літ. мова, історія рос. л-ри та журналістики, історія рад. л-ри; спец. курси, у т.ч.: лінгвіст. і літературознав. аналіз худ. тексту, семантичний аналіз лексики, зіставна лексикологія. Фахівець з бібліографії, книгознавства. Один із перших представників структурних методів в укр. філології: був відп. секретарем період. вид. «Структурная и математическая лингвистика». Автор оригінальної концепції творчості Андрія Платонова. Перший в Україні перекладач і дослідник австр. філософа Р. Каснера. Один з авторів і упорядників журналу «Індо-Європа» (1990–92). Автор понад 20 наук. праць. Осн. праці: Андрей Платонов: Призвание и судьба: Очерк творчества. К., 1991; Методические указания к курсу «Истории русской журналистики». К., 1985 (у співавт.) Л-ра: Архів КНУ імені Тараса Шевченка, 1998, спр. 47-ПВС; Довгич В. Голос крови // Зеркало недели. 1999, 17 июля; Анисимов В. Последнее сентиментальное путешествие, или Прощай, Гулливер // Независимость. 1999, 24 сент.; Довгич В. Эхо крылатой Психеи // Зеркало недели. 1999, 8 окт.
https://www.litmir.me/a/?id=270963
КУЗЬМЕНКО Олег Андрійович (22.03.1939, м. Київ – 14.04.1999).
Кандидат філологічних наук, доцент, бібліограф, книгознавець.
Закінчив філологічний факультет КДУ (1971).
Працював редактором кінолабораторії при КДУ(1964–67), старшим інженером, керівником групи відділу хіміко-економічних досліджень, майстром дитячої спортшколи (1967–70), машиністом ІІ розряду голосіївської н/сш (1970–1972). Молодшим науковим співробітником, інженером (1973–77) наукової групи математичної лінгвістики факультету кібернетики, викладач (1977–81), старший викладач (1981–84) кафедри російської мови (російської мови і методики її викладання як іноземної) філологічного факультету, заступник декана філологічного факультету (1979–81, 1984–85), старший викладач (1984–87) кафедри стилістики, кафедри історії журналістики, доцент кафедри історії літератури і журналістики(1987–92) факультету журналістики, доцент (1992–98) кафедри історії російської літератури філологічного факультету. Читав російську мову та літературу в Алжирському університеті (1981–1983).
Захистив кандидатську дисертацію “Особенности реализма Андрея Платонова” (1980).
Викладав курси “Сучасна російська літературна мова” (“Лексика”, “Словотвір”, “Морфологія”, “Стилістика”, “Практична стилістика російської мови”, “Історія російської літературної мови”), “Історія російської журналістики”, “Історія російської літератури І і ІІ пол. XIX”, “Історія радянської літератури”; спецкурси “Лінгвістичний і літературознавчий аналіз художнього тексту”, “Семантичний аналіз лексики”, “Зіставна лексикологія” та ін.
Один із перших представників структурних методів в української філології – був відповідальним секретарем періодичного видання “Структурная и математическая лингвистика”. Автор оригінальної концепції творчості Андрія Платонова. Перший в Україні перекладач і дослідник австрійського філософа Р. Каснера. Один з авторів і упорядників журналу “Індо-Європа” (1990–92).
Праці: Андрей Платонов: Призвание и судьба: Очерк творчества (К., 1991); Методические указания к курсу “Истории русской журналистики” (у співавт.) (К., 1985); Запізнілий цвіт Валінурії (у співавт.) (К., 1990); Регіт мумії фараона, або Крихта Табаско (К., 1994); Вишенка: Этика преображенного эроса (К., 1996); Новый Стерн или сентиментальное путешествие: Полный центон. Перевод с индоеврейского Сергея Аверинцева (К., 1998); Алік Безбаксів [Олег Кузьменко]. Тю!: Новітній український міт (К., 1998).
Літ.: Архів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 1998, спр. 47-ППС; Довгич В. Голос крови // Зеркало недели. – 1999. – 17 июля; Анисимов В. Последнее сентиментальное путешествие, или Прощай, Гулливер // Независимость. – 1999. – 24 сентября; Довгич В. Эхо крылатой Психеи // Зеркало недели. – 1999. – 8 октября.
І. М. Забіяка
http://labs.journ.univ.kiev.ua/spring2017...
Фото из журнала «Дніпро». — К.: 1989, №6
цитировать
свернуть ветку