Вихід у світ нового науково-фантастичного роману, написаного В. Владком, дає нам зручний привід поговорити про цей жанр, про ті прикмети, що повинні відрізняти його як від інших белетристичних жанрів радянської літератури, так і від його дорадянських та сучасних західних зразків.
Величезна роль техніки в цілому житті нашої країни, в її народному господарстві, в справі зміцнення її обороноздатності вимагає технічного, індустріального виховання нашої молоді.
Самої технічної школи для цього замало. Бо треба не тільки навчити нашу молодь робити технічні розрахунки, — треба прищепити її любов до техніки, треба розвинути її конструкторські та винахідницькі здатності, треба з дитячих літ привчити її «технічно мислити», ба навіть «технічно мріяти», зосереджуючи думку навколо тих науково-технічних проблем, до розв’язання яких прикладає свої зусилля творча робота сучасних учених та інженерів.
Геніальний дослідник і винахідник концентрує в собі, ніби збирає у фокус шукання, спроби, досвід цілих поколінь, дає остаточне сміливе розв’язання проблеми, що нею вже довгий час явно чи приховано боліло людство, і для наймогутнішого індивідуального польоту думки потрібна чорнова робота сотень рядових працівників. Загальний, так би мовити тонус науково технічних інтересів має велике значення для найскоршого й найефективнішого розв’язання завдань науки й техніки, а науково-фантастична художня література є, безперечно, важливим засобом підтримувати цей тонус.
Але які ті вимоги, що їх повинні ставити радянська критика й радянські читачі перед нашим науково-фантастичним романом?
Найважливішою передумовою до цих вимог є технічна й наукова (в галузі, обраній матеріалом для художнього твору) грамотність автора, достатня його обізнаність з тими проблемами й дисциплінами, що про них він розповідає читачеві. Всякий художній твір, що будується на певному «специфічному» матеріалі, але не опановує цього матеріалу чи перекручує його, не заслуговує ні на яку іншу назву, крім однієї: халтура.
Ця передумова конче потрібна, але недостатня. Поруч із нею, на наш погляд, повинна стати вимога технічної конкретності. Адже ж не треба забувати, що сучасний молодий читач науково-фантастичної літератури — зовсім не той, що чверть віку тому захоплювався, скажімо, Жулем Верном.
Наше юнацтво росте в атмосфері техніки. Доба великої індустріалізації СРСР не могла не відбитися на дитячій та юнацькій психіці. Кожному підліткові відомі в нас імена героїв індустріальних перемог, і ледве чи не переважна більшість цих підлітків мріє бути саме інженерами або представниками таких професій, які зв’язані також з технікою (наприклад, льотчиками).
Отже, наша дитина — досить письменна технічно, й вимоги її до речей, які так чи так «репрезентують» їй техніку — дуже підвищилися. Варто відзначити, як удосконалювалися дитячі іграшки, що відтворюють машини та механізми. Перед революцією, за рідкими винятками, іграшкові паровози, наприклад, або являли собою конструкції, абсолютно немислимі з технічного боку, або в кращому разі орієнтувалися на стівенсонівського прадіда; споживач цих іграшок — дитина з буржуазної чи інтелігентської сім’ї — не помічав такої невідповідності, бо дивився на паровоз лише як на засіб цікавої подорожі, але не як на машину. А сучасні іграшкові паровози здебільше дуже сумлінно копіюють принаймні зверхність найпотужніших серій, що обслуговують залізниці СРСР. Від примітивної «подібності», доповнюваної необмеженою фантазією дитини, наша технічна іграшка наочно еволюціонує до моделі, бо груба поверхова аналогія більше не задовольняє дитини.
І це покладає велику відповідальність на авторів наших науково-фантастичних літературних творів. Коли юний читач помітить, що автор орієнтується в технічних питаннях гірше від нього, він втратить будь-яке довір’я до твору, просто не стане ним цікавитись, — і ні виховного, ані художнього ефекту, що його домагався автор, не буде досягнено. Не маючи певної технічної обізнаності, радянський письменник не може братися за науково-фантастичний жанр, принаймні за ті його зразки, де дія зв’язана з технікою (а таких більшість).
Читач цього жанру лише тоді відчуває себе задоволеним, коли йому подадуть не тільки докладні описи, але й технічні рисунки машин та конструкцій, плани місцевостей, коли йому буде видно ввесь шлях від творчого задуму до практичного, технічного здійснення.
Звичайна річ, практика ставить певну межу цій вимозі. Бо не може письменник передбачити всіх технічних деталей винаходу, до реалізації якого ще не дійшли навіть інженери спеціалісти.
Але це вже від авторського такту та літературної вмілості залежить так розташувати свій матеріал, щоб читач не помітив неминучих прогалин між задумом і втіленням, щоб від читачевого зору було заховане те, чого досі не вміє здійснити ні автор, ні вся науково технічна думка.
Ще одну вимогу формулюємо так: повна погодженість між авторовими припущеннями, прогнозами та сподіваннями й даними точних наук в їхньому сучасному стані. Іншими словами, науково-фантастичний літературний твір повинен малювати нам здійснення того, що не здійснене ще, але вже визнане за здійсненне.
Ці наші міркування ми спробуємо ілюструвати історично-літературним прикладом — саме зіставленням двох «подорожей на Місяць»: Жуля Верна («З гармати на Місяць») і Герберта Уельса («Перші люди на Місяці»). Авторові цих рядків колись довелося читати твердження, ніби Уельсів твір з наукового боку являє такий самий крок уперед від твору Верна, яким був твір Ж. Верна порівняно з попередніми фантастичними «мандрівками на Місяць»
З цим твердженням ми ніяк не згодні. Щоправда, Уельс передбачив більше подробиць космічної мандрівки; треба відзначити й те, що твір Уельса цікавіший з літературного боку. Але щодо основного принципу мандрівки на Місяць, то тут, вважаємо ми, Уельс зробив чималий крок не вперед, а назад від Верна. Справді, що пропонував використати Жуль Верн для встановлення космічних сполучень? Дію вибухових речовин, силу газів, що утворюються при їхньому згорянні; простіше кажучи, він пропонував вистрілити з гармати в Місяць. Звичайна річ, він не врахував при цьому багатьох «дрібниць», як, наприклад, того, що сидіти всередині набою під час пострілу (як це вже зауважив якийсь дотепник) — це однаково з боку безпеки, що стояти в цей самий час перед гарматним горлом... Але принцип обрано вірно: в принципі «можна» закинути якесь тіло в космос, подолавши силу тяжіння силою газів, що їх утворюють вибухові речовини. І сучасна ідея «ракети», що тільки її технічним втіленням нині й сподіваються здійснити космічні сполучення, по суті є лише модифікація Вернового принципу: одноразовий поштовх зовні (набій і гармата) замінено низкою скерованих поштовхів зсередини, сумарна дія яких і перемагає зрештою силу тяжіння.
А Уельс, — як він сподівається подолати цю силу? За допомогою особливого ґатунку матерії, що не підлягає загальнообов’язковим проявам Ньютонового закону; саме, він вигадує «кеворит», непроникливий для сили тяжіння. Але наші сучасні відомості про матерію абсолютно ніяких підстав не дають шукати цього «кевориту». Отже, у Жуля Верна маємо прогноз, нехай завчасний, поквапний, непродуманий до кінця, але виведений з низки фактів, уже опанованих людською науковою думкою; в Уельса натомість знаходимо цілком довільне припущення, фантастику, що не має прав зватися науковою. Нам здається, що автор радянських науково-фантастичних творів має йти саме шляхом методу Жуля Верна, але не шляхом Уельса.
Цей пункт, як і попередній, вимагає деяких застережень. По-перше, кажучи про технічну конкретність, ми маємо на увазі лише твори науково-фантастичного жанру, а не всі взагалі твори, де дія розгортається навколо якогось винаходу, якоїсь наукової проблеми тощо. Наприклад, змагання молодих радянських учених — тема, вже розроблювана в літературах народів СРСР, і інші, подібні їй, зовсім не вимагають, щоб автор докладно зупинявся на всіх теоретичних, технічних, виробничих моментах; у даному разі досить загальних відомостей про суть завдання чи винаходу, про його значення для людства. Але там, де в центрі уваги винахід сам по собі та його реалізація, там технічна конкретність є «conditio, sine qua» не може існувати науково-фантастичний жанр.
Друге зауваження. Ми лише проти таких науково-фантастичних припущень, які йдуть врозріз із нашою системою фізичних, хемічних, астрономічних і т. п. уявлень, які з погляду цих уявлень нічим не можуть бути виправдані.
Але ми зовсім не вимагаємо, щоб автор науково-фантастичних творів базувався лише на тому, що точно доведено, що являє собою загальновизнаний факт чи загальноприйняту теорію. Коли якесь явище не піддається ще вичерпливому поясненню, воно може бути з’ясоване письменником, сказати б, «на свою користь», цебто на певному його витлумаченні може бути заснований цілий сюжет твору чи певна лінія його розвитку, аби тільки це тлумачення не суперечило цілому ладові наших природничих знань.
Візьму приклад, що до нього якраз близько підходить Владко у своїх «Аргонавтах всесвіту». Всім відоме «попелясте світло» Місяця; кожен спостерігав, що в молодика можна бачити не лише ясний серп, але й ціле коло, слабо освітлене туманним присмерковим сяйвом. Причина цього явища також добре відома кожній освіченій людині: це освітлення Місяця Землею, видне з Землі, іншими словами, це сонячне проміння, двічі відбите: від Землі на Місяць і від Місяця назад на Землю.
Венера має такі самі фази, як і Місяць. І коли ця планета в телескоп має вигляд тонкого серпа, то і в неї спостерігається «попелясте світло», тобто можна бачити не тільки серп, але й цілий диск планети, дуже слабо освітлений. Але причина цього явища цілком загадкова : адже Венера не має супутника, що міг би освітлювати її ночами .
Тепер питання: письменникові треба відрядити на Венеру експедицію за радіоактивними речовинами, а для цього треба мати доказ, що такі речовини на Венері є. Чи має він право припустити (не претендуючи, звичайна річ, ні на яке наукове значення своєї «гіпотези»), що загадкове «попелясте світло» Венери є загальна флюоресценція її поверхні під впливом випромінювання радіоактивних речовин? Так, має. Бо «попелясте світло» Венери — це факт, спостережений багатьма вченими; флюоресценція, яка спричиняється радіоактивними речовинами, — загальновідомий факт; наявність на Венері такої великої кількості радіоактивних речовин, щоб була можлива загальна флюоресценція всієї поверхні, — нічим не доведена і навіть здається малоправдоподібною (беручи на увагу мале поширення атомно-важких елементів у приступних нашому спектральному аналізові частинах космосу), але необґрунтованим було б і категоричне заперечення такої наявності. Подібних прикладів можна навести чимало, і вони до певної міри відчиняють двері письменницькій фантазії, пом’якшують вимогу суворої наукової точності. Але з погляду наших вимог ми не можемо бути прихильниками «мандрівок до центра Землі» через отвір у її поверхні , бо існування такого отвору навряд чи можна погодити з даними сучасної геології та астрономії.
Третє застереження. Вимога науковості, відсутності невиправдуваних людським знанням припущень стосується, як і вимога технічної конкретності, тільки до науково-фантастичного жанру.
Заперечення фантастики взагалі було б педантським ригоризмом, і всі спроби таких заперечень на радянському ґрунті (а їх було, здається, чимало) не виправдувалися життям. Цілком можлива у нас фантастика, серйозна або пародійна, й не тільки на тему «блакитних фей» чи «гномів», але й на теми космічні. Але радянський науково-фантастичний роман не повинен бути утопією — ось, власне, те, що ми хочемо сказати. Науково-фантастичний жанр є певна і, здається нам, досить окреслена жанрова категорія, що зовсім не заперечує існування сусідніх жанрів, але для себе вимагає від письменника додержання певних принципів, саме тих, гадаємо, які ми оце формулюємо.
Нарешті, ще одна вимога. Автор радянського науково-фантастичного твору повинен показувати практичні наслідки наукового відкриття чи технічного винаходу, обраного ним для побудування сюжету. Адже нерозривний зв’язок теорії з практикою є одним із найголовніших гасел усього нашого культурного будівництва.
Інтересно запитати: хто герої буржуазного науково-фантастичного роману — ну, хоч би герої Жуля Верна? Відважні шукачі пригод (як капітал Гаттерас), нудьгуючі аристократи чи плутократи (як Філеас Фогг), нарешті, вигнанці, «одщепенці», які не порозумілися з цілим суспільством (як капітан Немо) й нерідко йдуть на нього війною, отже, завжди індивідуалісти. За здійснення своїх грандіозних намірів вони беруться тому, що в своєму суспільстві або можуть нічого не робити, або не можуть нічого робити. Тому їхні винаходи залишаються тільки індивідуальним зльотом творчої думки, непотрібним цілому людству, а нерідко людству й невідомим, зльотом, що не має практичних наслідків. Звичайна річ, це лише літературна концепція. Насправді буржуазії ніяк не можна закинути відсутність практицизму; навпаки, він ущерть переповнював її діяльність, частенько перероджуючись у вузьке діляцтво. Але характерно, що для буржуазного науково-фантастичного роману типовий саме герой, що не хоче або не може знайти практичного застосування для своїх мрій.
Зовсім інші риси повинні окреслювати обличчя героя радянського науково-фантастичного твору. Він працює для свого суспільства, для радянської батьківщини, виконуючи її завдання; він колективіст, клітина великого організму. Його сила — в двобічному зв’язку з колективом; він підтримує колектив своєю творчою роботою, його творчу роботу підтримують колективні зусилля радянської людності.
Але справа не тільки в рисах героєвого обличчя. Радянському письменникові — авторові науково-фантастичних творів — слід показувати ті зміни, що постають на виробництві, в економіці, в побуті після застосування винаходу. На жаль, ця вимога (в даному випадку, може, краще назвати її побажанням) рідко коли здійснюється. Здебільшого автори, так чи інакше розгорнувши боротьбу навколо реалізації наукового чи технічного наміру, закінчують драму «четвертим актом» — щасливим досягненням поставленої мети, забуваючи, що ця мета — лише один з етапів на шляху людської культури, що «п’ятим актом» повинна бути «досягнена мета в дії», геніальний винахід на заводі, в школі, в лікарні, на службі батьківщині та цілому людству, й що саме радянським письменникам личить давати цей «п’ятий акт», бо тільки включивши його в свій обсяг, науково-фантастичний жанр може виконувати ті виховні завдання, з характеристики яких ми почали нашу статтю.
II
Чи відповідає цим вимогам роман В. Владка «Аргонавти всесвіту»?
Сюжетну схему романа становить історія космічної подорожі. Шлях Владковим героям лежить на Венеру, куди дуже рідко завертають міжпланетні мандрівники: в обраному ним шляхові Владко майже не має попередників. Мандрувати на Венеру примушують Владкових героїв моменти народногосподарського характеру: треба добути нові джерела енергії для дедалі ростучої радянської промисловості та нові радикальні засоби боротися з корозією. І те й інше сподіваються знайти у вигляді невідомих на Землі хемічних елементів, які повинні існувати на Венері. Подорожують академік Риндін, конструктор ракетного корабля, геолог Сокіл, мисливець Гуро (якого включили до складу експедиції для боротьби з доісторичними потворами, існування яких передбачали на Венері) й «несподіваний супутник», комсомолець Рижко, що потай забрався до ракети, був «амністований» її екіпажем і багато чим йому прислужився. Після багатьох пригод «аргонавти всесвіту» (так зве Владко своїх героїв) добувають потрібні елементи й благополучно стартують з Венери на Землю.
Цим моментом закінчується роман.
Передусім зауважимо, що Владків твір є безперечно радянський роман і герої його — справді радянські люди. Не роблячи зайвих ідеологічних акцентів, не переобтяжуючи сторінок твору фразеологією політичних передовиць, автор зумів зробити героїв привабливими, здатними викликати у читача бажання наслідувати їх вчинки. Найулюбленіший автором (хоч може і не найвдаліший) персонаж — це бойовий комсомолець Василь Рижко, справжній носій «комсомольського задору». Академік Риндін каже в своїй промові: «Проте ми певні, що виконаємо наші завдання. Цього вимагає наш великий Радянський Союз, наша велика батьківщина». Далі: «Так, ці елементи є на Венері! Ми продовжуємо нашу думку: якщо вони там є, ми, радянські вчені, мусимо їх дістати!..» І нарешті: «Ми озброєні нашим знанням, нашим досвідом, озброєні відповідальним довір’ям до нас нашої великої радянської батьківщини. Експедиція, на чолі якої я стою, виконає своє завдання!»
Переходячи від слів до дій цих персонажів Владка, ми повинні відзначити і їхній героїзм, і відданість своїй справі, і їхній науковий ентузіазм, і, нарешті, дружність і злютованість їхнього невеликого колективу. Не зважаючи на безнастанні кумедні суперечки між Соколом і Гуро, всі «аргонавти» пліч-о-пліч ідуть до здійснення своєї мети, постійно ризикуючи життям ради неї та один для одного; вони є справжнім втіленням класичної формули колективізму: «всі за одного, один за всіх». І з цього боку роман Владка, призначений для юних читачів, може мати безперечно виховне значення.
В світлі цього вже видно, що й педагогічні вимоги «Аргонавти всесвіту» задовольняють, принаймні основною своєю настановою. Переважна більшість деталей також не викликає будь-яких педагогічних заперечень; але дещо тут можна все ж таки закинути авторові. Маємо на увазі те, що він надто любить зупинятися на агонії забитих під час полювання тварин, з якимось смакуванням малюючи їхні конвульсії: «Страховище падає, воно б’ється в корчах, з нього ллє кров», «Велетенський тулуб потвори важко осідав униз, мов вона звільнювала голову з білої хмари диму. Лапи сіпалися в усі боки. Два довгі відростки на кінці тулуба стискалися й знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів остаточно і завмер». «Волохатий тулуб здригував, лапи сіпалися, мов хапаючи ґрунт і перетираючи його. І, головне, ці довжелезні ножиці на кінці тулуба ще не припиняли свого руху». «Вона так само здригувала, так само все ще сіпалися її лапи», «Гігантське тіло потвори сіпалося за кілька метрів від нього... Чудище не вмерло відразу, хоча спритно кинута граната і відірвала йому голову. Тулуб його з незчисленними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Не спиняючись ні на мить, сіпалися ноги, піднімаючи й опускаючи хвилями довге тіло, що звивалося, ламаючи папороті й дрібні дерева. Не спиняючись, клацала гострими й кривими велетенськими щелепами голова, мов намагаючись будь-що схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала ще хвилину тому...»
Навряд чи треба доводити небажаність таких натуралістичних описів, та ще в дитячій літературі. Втім, підкреслюємо ще раз: це єдиний закид, що його може зробити педагог авторові.
Вимога «технічної та наукової письменності» в нашому випадку, мабуть, найскладніша й найвідповідальніша як для автора, так і для критика. Бо Владкові, пишучи про космічну мандрівку, довелося мати справу з теоріями таких мандрівок та ракетних кораблів (отже і з технікою), з астрономією, геологією (не тільки «земною», але й порівняльною, геологією небесних тіл), фізикою, хемією, палеонтологією й навіть ентомологією — далі побачимо, чому. Мати хоча б елементарні, але тверді знання з усіх цих галузей «дано не кожному». І це вже примушує нас з пошаною поставитися до автора, що, попри низку хиб, зумів усе ж таки орієнтуватися в такому різноманітному матеріалі, виклавши своєму молодому читачеві чимало інтересних теорій та фактів, художньо показаних. Зокрема, треба відзначити добру обізнаність Владка з сучасними проектами космічних мандрівок та даними щодо їх «побутових» подробиць.
На протязі цілої книжки, наскільки ми помітили, Владко припустився лише однієї грубої помилки, і, на жаль, саме ця прикра помилка лягла в основу сюжету, мотивуючи подорож до Венери. Щоб нас не обвинуватив хтось у педантській причепливості чи невиправданих претензіях на науковість, ми змушені навести кілька цитат, беручи матеріал з «Аргонавтів всесвіту» і поважного «Курса общей химии (неорганической)» проф. Б. Н. Меншуткіна.
Коротенько й вірно з’ясувавши устами свого академіка Риндіна, що таке корозія, Владко — знов таки його устами — веде далі:
«Згадайте відому таблицю елементів великого хеміка Менделєєва. І, згадавши її, ви відразу побачите в ній кілька місць, досі незаповнених наукою. Їх мало, тих незаповнених місць. Усього кілька. (Саме два. М. Ст.). Але саме тут, — у цих не знайдених ще наукою елементах, що їх свого часу передбачив Менделєєв, заховане розв’язання проблеми. Дивіться!.. Ось колонка так званих благородних металів. Ось цей перший ряд таблиці. З самого початку згори ми бачимо: водень, літій, натрій, калій, мідь, рубідій, срібло, цезій і нарешті золото. За ним — місце елемента номер вісімдесят сім. Назвемо його умовно ультразолотом. Ми маємо всі підстави гадати, що це — найблагородніший метал, який не тільки сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них в найменшій кількості. Оце наша зброя проти корозії». (Розрядка скрізь наша. М. Ст.).
У цих нечисленних рядках — повна хемічна плутанина. Насамперед автор змішав «воєдино» парну й непарну підгрупи першої групи періодичної системи. Вдамося трошки до хемії, щоб читачеві-неспеціалістові справа була зрозуміліша. В основі розподілу елементів по групах періодичної системи лежить їхня валентність , і № групи чисельно тотожний з вищою валентністю, яку елементи групи можуть виявляти в своїх сполуках. Так, елементи другої групи — завжди двовалентні, третьої — тривалентні, п’ятої — можуть бути п’ятивалентними і т. д. Валентність є спільна ознака, що об’єднує всі елементи даної групи, так би мовити, груповий паспорт; але поза цим елементи кожної групи за своїми хемічними та фізичними властивостями поділяються на три підгрупи: малих періодів, непарну і парну; підгрупа малих періодів здебільшого тісно прилягає або до парної або до непарної підгрупи, ці ж дві останні різняться між собою виразно, а часом і дуже гостро. Зокрема для першої групи — що її всю об’єднав Владко під назвою «колонки благородних металів» — маємо підгрупу малих періодів (літій, натрій), парну підгрупу (калій, рубідій і цезій) і непарну (мідь, срібло, золото) — водень стоїть цілком окремо; властивості елементів підгрупи малих періодів та парної збігаються настільки близько, що їх завжди об’єднують під однією спільною назвою «лужних» металів, властивості ж елементів непарної — міді, срібла та золота — різняться від них наочно, вони майже протилежні: ніде в періодичній системі нема такої різкої різниці між парною і непарною групами. Надаємо далі слово Меншуткіну:
«...эта подгруппа (непарна. М. Ст.) очень значительно отличается от чётной подгруппы. Некоторые из более резких противоположностей можно указать сейчас же... Медь, серебро, золото — одни из более тяжелых металлов, щёлочные же металлы — самые лёгкие; первые являются химически малодеятельными, так что серебро и золото называются благородными, последние, наоборот, легче всех других действуют на всевозможные вещества» (стор. 267, 4 вид., 1933). А ось таблиця (подаємо її в деякому скороченні), що нею проф. Б. Меншуткін (op. cit., стор. 287) порівнює властивості парної та непарної підгруп першої групи (розрядка наша):
З цієї таблиці виразно можна бачити, які з елементів першої групи можна назвати «благородними» і які можуть придатися до захисту інших металів від корозії. Благородними металами називаються ті, що важко реагують з різними елементами та сполуками, зокрема, важко оксидуються; саме такі метали стійкі проти корозії й можуть захищати від неї. До благородних металів звичайно залічують срібло й золото, а також платину; багатьма своїми властивостями до них наближається й мідь; отже непарна підгрупа першої групи — більш-менш «благородна». Але лужні метали першої групи (підгрупа малих періодів + парна підгрупа) «найнеблагородніші» з усіх відомих металів; як це видно з вищенаведеної таблиці, вони розкладають воду (при чому водень запалюється), оксидуються в звичайних умовах, горять на повітрі (цезій самовільно спалахує); вони вогненебезпечні, і зберігання їх вимагає спеціальних заходів. Отже, це не захисники від корозії, а справжні її носії, і залічувати, як це зробив Владко, лужні метали до «благородних» (дивись вищенаведену цитату) — це однаково, що звати Мессаліну або Клеопатру аскетками, або Ротшільда з Морганом — безсрібниками.
Але коли б Владко обмежився лише таким заліченням — це була б помилка, дуже істотна хемічно, але не значуща для сюжету даного твору. Лихо в тім, що незнайдений ще елемент «87» автор вважає за «ультразолото», «найблагородніший метал». Хемія тримається трошки іншої думки щодо цього. Як це відомо й Владкові, ще Менделєєв указав загальні способи передбачати ще невідомі елементи (що було найвеличезнішим проявом його генія), а після праць Мозелея й Бора ці способи значно удосконалилися. Будуючи періодичну систему, Менделєєв указав на порожні місця в ній і дав невідомим тоді елементам, що цим місцям відповідають (нині вони майже всі відкриті), умовні назви — додаючи до назви найближчого їхнього аналога санскритські числівники. І невідомий елемент, що йому нині надали № 87, дістав назву «екацезію», а не еказолота, чи ультразолота, бо він і справді має бути аналогом не золота, а цезію. Сучасні засоби передбачати незнайдені елементи дають нам повну змогу стверджувати це з усією відповідальністю .
А коли елемент 87 — це аналог цезію, то він має бути лужним металом, тобто з таким самим «успіхом» може правити за антикорозійний засіб, як і ці вогненебезпечні елементи. Додамо ще, що «жадібність» до кисню та води збільшується в лужних металів із збільшенням атомної ваги: натрій не завжди запалює водень, коли розкладає воду, калій — завжди, а цезій займається на повітрі при звичайній температурі. Що ж тоді повинен являти собою «екацезій», який має бути ще активніший? Очевидно, це — вибуховий елемент, елемент-полум’яр. І захищати ним від корозії інші метали мало б таку саму рацію, як уживати фосфор для боротьби з пожежами чи нітрогліцерин як антидетонатор...
Тут постає питання, а як же викараскатися авторові з цього становища? В наступних виданнях «Аргонавтів всесвіту» (а роман, сподіваємося, їх матиме, бо безперечно заслуговує на увагу юного читача) йому треба буде виправити це місце, викинувши геть «ультразолото», бо інакше вимога «письменності» не буде здійснена; але чим тоді мотивувати подорож до Венери? На щастя, авторове становище не таке вже трагічне, бо, як ми вже згадували, його героїв примушує мандрувати в космічних просторах не лише потреба боротьби з корозією, але й шукання нових джерел енергії. Автор використовує невідомість ще одного елементу, який має порядкове число 85 (він називає цей елемент «інфрарадієм»; проте, у хеміків для цього елементу існує інша умовна назва — «екайод») і який міститься між полонієм і еманацією радію (радоном); брак місця не дозволяє нам навести відповідну цитату з стор. 16 «Аргонавтів всесвіту».
На цей раз Владкові припущення не суперечать хемічному мисленню, бо невідомий елемент 85 за законами, що керують розподілом елементів у періодичній системі, має бути радіоактивним. Щоправда, припускати таку велику радіоактивність екайоду (чи інфрарадію), про яку каже академік Риндін, у нас немає ніяких даних; але оскільки ми не знаємо точної величини цієї радіоактивності, остільки автор науково-фантастичних творів має право приписувати їй величину довільну, згідно з своїми художніми намірами, тим паче, що сучасним уявленням про запаси внутріатомної енергії Владкові розрахунки не суперечать. Отже, ми нічого не маємо проти експедиції на Венеру по джерела радіоактивної енергії, тільки не слід було втручати в цю справу «ультразолото»: щоб мотивувати мандри «аргонавтів», досить і «інфрарадію», а купувати зайвий мотив ціною помилок — не честь для радянського письменника. Тим паче, що і в інших планах з «ультразолотом» не все у Владка гаразд; за браком місця не зупинятимемося на цих його неточностях.
«Ультразолото» — єдина, так би мовити, «радикальна» помилка Владка, що, на превеликий жаль, деякою мірою знижує освітнє значення його роману; тому ми так довго й затрималися на ній. Крім того, автор припустився кількох інших помилок; але вони не такі важливі з наукового боку й не мають значення для загальної тематики та композиції твору; «одним розчерком пера» їх можна викреслити чи виправити.
Найзначніша з цих другорядних помилок знов таки стосується хемії чи, вірніше, лежить на «стику» хемії з фізикою. Владко приписує знайденим на Венері камінцям, що містять сполуки інфрарадію, властивість «активізуватися», посилювати свої випромінювання під впливом радіохвиль чи електричного струму. Але в невблаганного В. Н. Меншуткіна читаємо (op. cit. 662-663): «...радиоактивность... характеризуется самопроизвольностью — мы не в состоянии ни прекратить процесса радиоактивности, ни его изменить в какой бы то ни было степени, какими бы то ни было физическими или химическими воздействиями и условиями, в которые ставится радиоактивное вещество». Крім того, Владко дивиться на «інфрарадій» як на зовсім безпечну, в звичайних умовах, річ: його герой Василь Рижко назбирав цих «камінців» просто в свою сумку, а Риндін непокоїться лише тим, щоб ізолювати запаси інфрарадію від впливу електричних струмів та космічного проміння; про фізіологічну небезпеку від цієї речовини не згадується. Втім, випромінювання «звичайного» радію «производят ожоги, заживающие крайнє медленно, — разрушают живые ткани тем быстрее, чем интенсивнее растёт данная ткань» (Б. Н. Меншуткін, op. cit., ст. 665); відомо, що в перші роки досліджування радію чимало дослідників потерпіло від його впливу — аж до каліцтва включно, а «інфрарадій», за Владком, розкладається «в сотні тисяч разів бурхливіше, ніж радій»!
Викликає сумніви й винайдений Владком (чи його героями) «супермагній» — «цей стоп, легший від усіх знайомих нам досі металів і стопів. Навіть суцільний шматок цього стопу вода викидає з себе так, ніби це булька газу». Який конкретно може бути хемічний склад цього «супермагнію»? Нечітко з’ясовує автор питання про фізіологічний вплив вуглекислоти. (До речі, хоч така назва газу — СО2 й дуже поширена, але з хемічного боку краще його звати карбонат-ангідридом). Він плутає дві речі: нестачу кисню, «кисневе голодування», і токсичну дію самого СО2. Це видно хоч би з такої цитати: ...«організм людини, якому ввесь час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою». Щоправда, справа з впливом СО2 з повітря на людину досить складна, і тут часто плутають автори не лише науково-фантастичних романів, а й спеціальних праць з хемії й навіть першої медичної допомоги.
Щодо астрономії, то тут, здається, помилок немає, але є термінологічна неточність. На запитання Риндіна : «Е... будь ласка, відстань від Землі до Венери?» — Рижко «одним духом» відповідає: «Під час так званої сполуки, себто у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів», що професор і санкціонує: «Хм... правильно...» Числові дані справді правильні, але термін «сполука» сам по собі щодо Венери не означає нічого певного. Бо для «нижніх планет» (Меркурія й Венери) існує «нижня сполука», під час якої вони дійсно найближчі від Землі, й «верхня сполука», що відповідає найбільшій відстані. Отже, Рижкові слід було сказати: «Під час так званої нижньої сполуки...»
В розділі «Еліпси навколо Венери» на стор. 104 маємо рисунок: «Схема спуску ракети на Венеру з міжпланетного простору». Але накреслені тут замкнені лінії з написами «1-й еліпс», «2-й еліпс» і т. д. — з геометричного боку ніяк не еліпси, а яйцеподібні овали, що мають лише одну вісь симетрії.
Нарешті, треба ще сказати про дві «припустимі фантазії» Владка, тобто про ті його припущення, що при сучасному стані точних знань не можуть бути ні стверджені, ні спростовані. Однієї ми вже торкнулися, розглядаючи такі випадки принципіально. «Загадкове блакитнувате сяйво, що обгортає час від часу Венеру» — не цілковита фантазія; справді, існує її попелясте світло, й воно справді загадкове; як уже сказано, Владко мав право його витлумачити як наслідок радіоактивних випромінювань. Але автор не поставив «крапки над і», нічого не сказав про попелясте світло, й читач не знатиме, чи має він справу з простісінькою вигадкою, чи з довільним тлумаченням відомого, але нез’ясованого фізичного явища.
Другий випадок стосується до палеонтології. За Владком, на Венері, що молодша від нашої Землі, тепер відбувається геологічний період, аналогічний земному юрському. (Треба сказати, подібна думка в науці висловлювалась). Але зайвина СО2 в атмосфері завадила розвинутись хребетним і скерувала еволюцію в бік комах (Insecta) та інших членистоногих (Arthropoda), що набули гігантських, «гіпертрофованих» розмірів, бо для них карбонат-ангідрид нешкідливий. Можливість такої еволюції фактично нічим не доведена, але логічно вона мислима, тим паче, що членистоногі (наскільки автор цієї статті уявляє собі, не будучи спеціалістом) за еволюційною теорією не є предки хребетних, а становлять окреме розгалуження ланцюга тварин. У плані ж літературному таке припущення дало змогу Владкові розгорнути низку несподіваних і цікавих пригодницьких кадрів.
Ось, здається, всі наукові хиби й неточності, що ми їх хотіли відзначити. Причепливе око, придивившись пильніше до сторінок «Аргонавтів всесвіту», може й знайшло б іще що-небудь. Але в цілому треба дивуватись не з того, що Владко зробив ці помилки, а з того, що він зробив їх так небагато, не бувши спеціалістом з тих численних дисциплін, які йому доводилось зачіпати відповідно до своєї теми. Адже ж і в Жуля Верна не все гаразд; можу послатися хоч би на ті його романи (щоправда, нечисленні), де дія відбувається в Росії, напр., «Michel Strogoff»: наш читач помітить там кілька «развесистых клюкв». І мимоволі постає питання: чи не знайшов би таку саму «клюкву» на сторінках, присвячених Патагонії, і патагонець? З цього ми ніяк не хочемо виводити мораль: «коли Жуль Верн помилявся, то Владкові сама доля звеліла»; ми підкреслюємо лише, що науково-фантастичний жанр — важкий і вибагливий, що на шляху до його освоєння — неминучі помилки. Цих помилок не треба лякатися, але виправляти їх треба. Зокрема, слід рішуче виправити все, що стосується до елементу «87», бо з усіх «фальшивих нот» у романі лише ця бринить не як випадковий дефект, але як серйозна хиба.
Переходячи до наших «спеціальних» вимог, слід відзначити, що в цілому Владків роман їх здійснює. Він безперечно позначається технічною конкретністю. Ми навіть знаходимо в ньому рисунки технічні (наприклад, ракетного корабля, на стор. 72-73) та астрономічні й плани місцевостей, про які ми згадували в наших вимогах. Наведення таких рисунків свідчить про вміння брати до уваги психологію нашої молоді, говорити зрозумілою та близькою їй мовою. Ракетний корабель академіка Риндіна описано настільки конкретно, наскільки це дозволяють сучасні наукові уявлення — звісна річ, неповні та недосконалі. Щоправда, іноді ми натрапляємо на такі, принципіально небажані описи: «Складний механізм дозволяє відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети», але не можна ж вимагати від автора науково-фантастичних творів, щоб він давав детальні описи кожного пристрою, з яким доводиться мати справу його героям; це ж перенесло б його твір з площини художньої літератури в площину технічної. Наша вимога конкретності стосується до головного, в даному разі до ракетного корабля, і тут Владко виявив себе на висоті цієї вимоги.
Так само задовольняє нас його твір і з точки зору другої «спеціальної» вимоги. Це є дійсно науково-фантастичний роман, побудований на справді науковому матеріалі; проблема, що стала «організучим моментом» для нього — та сама, над якою все своє життя працював небіжчик Ціолковський, якій присвячено чимало наукових досліджень. Звичайна річ, Владкові було незрівняно легше, ніж Жулю Вернові, бо до його послуг були й відповідні теоретичні розвідки, й численна популяризаторська література, й художні твори попередників, зате й «космічна мандрівка» його вийшла не утопією (якої автор старанно уникав), а науковою мрією — ескізом майбутніх здійснень. І коли де-не-де в автора все ж таки трапляються конфлікти з точним знанням, то лише внаслідок неповної обізнаності, а не внаслідок довільних припущень.
Щодо третьої «спеціальної» вимоги, то може здатися, що Владко здійснив її не цілком. Подорож на Венеру мотивована індустріальними та економічними потребами, але індустріальних та економічних наслідків її не показано. Щодо корозії, то це річ і непоказна; але, звичайно, можна було б побудувати вельми цікаві кадри, показавши ту технічну революцію, що її зробив на заводах «інфрарадій». Але скільки-небудь докладний показ цієї революції занадто збільшив би розмір книжки з усіма наслідками цього; і Владко на свою оборону може відповісти словами, якими Достоєвський закінчує «Преступление и наказание»: «Это могло бы составить тему нового рассказа — но теперешний рассказ наш окончен».
В усякому разі, попри неминучі «вільні» й «невільні» дефекти, «Аргонавти всесвіту» безперечно здійснюють авторову настанову й по праву можуть зватися радянським науково-фантастичним романом.
III
Нам залишилось тепер сказати кілька слів про художні властивості розглядуваного твору. Владко в ньому виявив себе добрим майстром сюжету. Його роман — міцна сюжетна річ, і — що найприємніше — ця сюжетність ніде не купована ціною порушення пропорції між окремими елементами твору.
Сюжет не «гіпертрофується», не обертається на низку самодостатніх «трюків»; усі кадри об’єднані однією ідейно тематичною настановою, — показати перемогу дружного колективу мужніх, самовідданих і розсудливо-впертих радянських людей; кожна пригода має завданням або несподівано наблизити героїв до їхньої мети, або демонструвати якісь особливості Венери чи космічного простору. Але ці композиційні та дидактичні завдання заховано досить старанно — пригоду не «притягнено за вуха»; та й взагалі «дидактичне» в романі не випинається.
Однією з специфічних трудностей науково-фантастичного жанру є потреба давати такий науковий матеріал, який неможливо показати, — його доводиться викладати в розмовах, що здебільшого виходить нудно й неприродно; а відмовитися від цього матеріалу часто буває незручно з причин не лише педагогічних, але й сюжетних — без нього частина пригод може лишитися незрозумілою. Таких наукових даних, не засвоєних тканиною художнього твору, чимало навіть і в Жуля Верна; не уникнув їх і Владко, але по змозі уникав. І треба сказати, що ті засоби, за допомогою яких ці дані вводяться, — екзаменування «несподіваного супутника» та його щоденник — все ж таки свіжіші й натуральніші, ніж звичайні «наукові розмови» між учасниками експедиції.
Твір небагатий на героїв; за винятком перших двох розділів, протягом усього роману діють лише четверо осіб. Владко цілком виключив момент будь-якої боротьби між героями, замінивши його координованою боротьбою героїв з природою — незнаною й грізною природою далекого світу. Ми вже відзначили, що щирий колективізм Владкових персонажів справді гідний соціалістичної людини, що сторінки Владкові можуть показати молодому читачеві, яких наслідків здатні дійти зосереджені зусилля, свідомо спрямовані. До того ж треба додати й оптимізм «аргонавтів», їхню бадьорість і готовість зустрічати труднощі та небезпеки. Читач не боїться за таких героїв — він певен: вони переможуть усе.
Але треба сказати, останній момент утворює труднощі — вже для самого автора. Читач надто рано починає розуміти, що кінець обов’язково має бути щасливий. І коли на початку він невпинно хвилюється — чи зможуть мандрівники закрити пробоїну; чи виправлять вони курс, з якого їх збив метеорит, чи не розіб’ється ракетний корабель, спускаючись на Венеру, чи пощастить Гуро знайти Василя, чи повернуть до життя Риндіна, отруєного вуглекислотою, — то наприкінці книжки він уже цілком спокійний; нехай гігантська сколопендра хоче поласувати Соколом, нехай потворний коник уніс із собою Гуро — хвилюватися нема чого; все повинне закінчитися щасливо, бо така вже авторова настанова. Очевидно, «оптимістичний жанр» (якщо можна так висловитися) має свої труднощі, які нашим авторам треба навчитися перемагати, бо послаблення інтересу — поганий виховний засіб.
Нечисленні герої роману виступають передусім як носії дії, акції; тому то їх характеризовано кількома поодинокими, але виразними рисами. Щодо окремих персонажів, то Гуро й Риндін, нарисовані скупо, але чітко й навіть сугестивно, — нас задовольняють; із Соколом і Рижком, проте, не все гаразд. Сокола на початку подано як «поетичну», лірично настроєну людину, а згодом виходить, що він хоч і герой, але все ж таки «другого сорту»; автор явно ставиться до нього не з такою симпатією, як до інших; він не те, що боягуз, але тієї мужності, що в Гуро чи Рижка, у нього нема; він і не такий кмітливий, як вони; він недовірлива людина, нездатна на ті сильні й щирі почуття, які інколи виявляє (наприклад, до Василя) навіть суворий і стриманий Гуро; хоч автор нам і рекомендує Сокола як вельми досвідченого геолога та інженера, проте на ділі він виявляється трохи педантом, і передбачення його щодо фауни на Венері не виправдуються. І постає питання: що має значити оце «зниження тону» (легеньке, але безсумнівне) навколо Соколової постаті? Коли Владко взагалі хотів дискредитувати натури, що мають нахил до ліризму, то навряд чи така настанова доцільна; коли ж він мав намір змалювати інтелігента, схильного до «тонких почувань», але слабодухого і — може, потай від самого себе — егоїстичного, протиставивши його людям сильної і суворої вдачі, — то такий намір не розгорнутий і суперечить тій все ж таки цілком позитивній ролі, що її виконує Сокіл у романі.
Постать Василя Рижка хибує в іншому плані. Частенько здається, ніби автор хотів змалювати ідеального комсомольця: Рижко не знає страху, не боїться ризикувати своїм життям для спільної справи; він надзвичайно, майже неймовірно здібний, все дається йому — від точних знань до стрілецької справи включно. До того ж у нього багато щирої гуманності. Ми не проти того, щоб у науково-фантастичному романі, призначеному для юного читача, була подана така — ідеальна — постать, аби це було зроблено коректно (а коректності у Владка, взагалі кажучи, вистачає). Але образ Рижка трохи подвоюється: з-за зразка, яким повинен бути справжній комсомолець, висувається комсомолець не кращий, далеко не позбавлений дрібних, але неприємних рисочок. Він слабує на деяку кострубатість мови (словечко — «факт», що внаслідок постійного вживання втрачає будь-який зміст), на вульгарність звичок («Рижко з насолодою випив води і погладив себе по животу: — «Тепер можу тренуватися далі... Факт!»); він подекуди виявляє комсомольське чванство («Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостат мабуть комсомольці запускали. Більш нікому б не доручили такої відповідальної справи, цього я певен»), а в інших випадках «лівацьке» спрощенство («Щодо душі — заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт. Душа, як кажуть, це пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета»). Можна виводити й ідеального комсомольця й комсомольця з побутовими «але», — «но смешивать два эти ремесла» — не слід. Непогодженістю нам здається й те, що в одних сценах Рижко виявляється вельми самовпевненим, а в інших соромиться й червоніє, коли його хвалять.
Як негативний момент треба відзначити авторову манеру переривати демонстрування кадру на «самому хвилюючому місці». Це ефективний, але занадто примітивний прийом, вкрай використаний пригодницькими кінофільмами. Один раз його можна вжити, а двічі — вже виходить вульгарно.
Щодо мови, то тут Владко взяв правильну лінію, щасливо уникнувши як гіпертрофії мовної тканини (чого не повинно бути в науково-фантастичному творі), так і надмірної сухості. Його мову не можна назвати високохудожньою; для цього вона недосить індивідуальна, недосить гнучка. Але вимоги коректності, пристойності, граматичної чистоти вона здійснює, а місцями й перевищує. Про це свідчать хоча б такі вислови, як «Дзвін стривоженого металу відповідав щоразу на це шкрябання», чи ефектна й змістовна кінцівка роману, яку ми, на жаль, не можемо навести за браком місця; варто відзначити також вдалі прізвища героїв, що поєднують нешаблонність з мовним реалізмом. Штампів у Владка небагато, проте трапляється неохайність. Не слід, наприклад, так зловживати епітетом «стара Земля», хоч сам по собі він і доречний.
В цілому враження від «Аргонавтів всесвіту» позитивне. Не претендуючи на артистичну художність чи філософську глибокодумність, Владко зумів дати твір, вельми читабельний, багатий науковим матеріалом, педагогічно витриманий, в багатьох відношеннях корисний для молодого читача. Автор зробив безперечний крок уперед порівняно як з його першими спробами в цьому жанрі (маємо на увазі «Чудесний генератор», що цього року вийшов уже другим виданням), так і з більшістю «масових» наших науково-фантастичних романів, що часто цієї назви зовсім не виправдують. Але знов і знов нагадуємо: сторінки з «ультразолотом» у наступному виданні роману конче треба виправити.
Літературний журнал. -- 1937. -- № 3. -- С. 107-122.
цитировать
свернуть ветку