облако тэгов
~ Фрида ~ — персонаж романа "Мастер и Маргарита", участница Великого бала у сатаны. Ф. просит Маргариту, чтобы та замолвила за нее слово перед князем тьмы и прекратила ее пытку: вот уже тридцать лет Ф. кладут ночью на стол платок, которым она удавила своего младенца.
***
Коли він згодом відрив очі, то в кімнаті була тільки янгелоподібна бльондинка.
— Я вас, пані, попросив би покликати Фріду, артистку Фріду, — підкреслив Гері.
— Артистка Фріда чотири місяці тому на легкопаді скочила з літака, для одного з кадрів у фільмі. Легкоспад не відкрився і вона загинула, — сумно відповіла бльондинка.
— Без сумніву потрапила в пекло, — подумав впевнено Гері про свою прибрану матір.
goo.gl/zDXt9S
***
Да вот эта еще... ночная красавица.
Он кивком головы указал на труп женщины с красивым, но увядшим лицом. На лице сохранились еще следы румян и гримировального карандаша. Лицо было спокойно. Только приподнятые брови и полуоткрытый рот выражали какое-то детское удивление.
— Певичка из бара. Была убита наповал шальной пулей во время ссоры пьяных апашей.
...
Голова Брике, — так звали женщину, — реагировала более бурно на свое оживление. Когда она окончательно пришла в себя и заговорила, то стала хрипло кричать, умоляла лучше убить ее, но не оставлять таким уродом.
http://lib.ru/RUFANT/BELAEW/doul.txt_with...
***
Зачином до повісті „Ясновидець Гері" (1965) є сцена у пеклі, куди
потрапляє Гнат Гері після невдалих кінозйомок на річці Гудзон.
Звідси він „повертається‖ завдяки операції на мозку, яка спричиняє
здатість передбачати майбутнє та зчитувати характер і думки
людини з її обличчя. Перші спроби скористатися цим приводять
Гері до місця схову награбованих грошей кримінального авторитета
Романо Пекі. Гангстеру сниться сон з демоном, який обкрадає його,
і невдовзі після цього його вбивають товариші-бандити,
підозрюючи самого Романо в крадіжці. Це чи не перший прояв
нового амплуа ясновидця Гері – бути своєрідним Мефістофелем, чи
то пак Воландом, для американського мультиетнічного
суспільства (роман „Майстер і Маргарита" (1967) М. Булґакова на той час
іще не був опублікований). Так само демонічно викриває Гері і
представників старого російського дворянства. Про свою „місію‖
він говорить так: „Моє призначення – викривати фальш,
демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, що вони
самі розпусники, сторожам законности показувати, що вони злодії,
носіям фальшивих чеснот і облудним правдоносцям доводити, що
вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску
щедротности‖ [5, с. 186].
Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі.
***
Конференція добігала до кінця. Науковці, дослідники, доктори медицини з’їхались з цілого світу, щоб поділитися досвідом, винаходами, останніми новинами цілого десятиріччя. За цей короткий час наука зробила колосальний стрибок у кожній галузі людського життя. Подорож на інші планети — то залишився тільки промір часу на будову апаратури, що досконало розроблена й розрахована. В Англії будують телескоп, з допомогою якого можна буде фотографувати спіральні туманності на віддалі шістьох мільярдів світлових років від землі. Коли додати, що світло пролітає за рік десять тисяч мільярдів кілометрів, то від цієї аритметики голова обертом закрутиться.
Не відстає від цього шаленого гону винаходів в астрономії і фізика та хемія, а особливо медицина. Винаходи та удосконалення з медицини пішли так далеко, що людину можна порізати на куски, а потім зшити докупи й вона знову житиме. Тому то конференція науковців медицини була така цікава. Вона ще набирала особливого значення тому, що на ній вперше брали участь науковці сходу, що тисячоліттями тримали в таємниці важливі винаходи від цілого світу. Особливо пильно оберігала свої таємниці Індія. Жовта раса, — японці, китайці та червона — індіяни, завжди були замкнені в своїх кордонах. А тепер на конференцію прибув з Індії науковець доктор — Орберт Чандрасемор, що творив з людиною просто чудеса, переробляючи її на свій лад. Коли німецькі науковці привезли з собою клітини людського організму в ліофілізованому, себто сухому стані, а японці привезли в рідині, то індійський дослідник д-р Орберт Чандрасемор Чандрасемор все це привіз у законсервованому вигляді готовому кожночасно до застосування. Тут він мав і людське серце й печінку й легені, очі, носи, щелепи тощо. Особливо великий подив викликав законсервований мозок померлої дитини. Доктор Орберт Чандрасемор свою доповідь робив із наявними експонатами, а до того ж демонстрував фільм і це ще більше зосереджувало увагу науковців цілого світу. Доктор твердив, що може повернути життя людині, яка померла 20 хвилин тому, себто за час поки жива клітина не відмерла. Але його вакцина, яку він назвав початковими літерами свого імени «ОР», має таку чудодійну силу, що повертає до життя навіть уже завмерлі клітини, себто після біологічної їх смерти. Усі ці досягнення в медицині роблять нечувану революцію в житті людини. Раніш термін смерти не перевищував 5 хвилин. Тепер можна оживити людину після біологічної смерти через 20 хвилин.
Демонструючи свої винаходи, д-р Орберт Чандрасемор витягнув із скриньки спеціяльний пульмотор до переливання, потім узяв слоїк з рідиною, — кров змішану з адреналіном і ґлюкозою, і показав присутнім, а далі потряс в руці, високо над головою, свою вакцину «ОР» і вигукнув:
— Тут зберігається життя вже мертвої людини! По великій залі пронісся тихий шелест здивування. Дехто підвівся з крісла, щоб ліпше оглянути вакцину та прилади, інші розглядали на столі формулу вакцини, ще інші цікавились фотографіями дослідів.
— Я свій дослід міг би й зараз перед вами продемонструвати, коли б під руками виявився відповідний об’єкт для експерименту, — раптом промовив гордо д-р Орберт Чандрасемор і обвів сміливим поглядом усіх науковців.
— Пане докторе! — нагло вигукнув американський науковець. — Такий об’єкт маємо!
— Ви маєте труп померлої людини? — весело перепитав Орберт Чандрасемор і його обличчя просвітлішало від задоволення, а очі загорілися гордими вогниками.
— Щойно привезли утопленика. Людина перестала жити десь 25–30 хвилин тому. Чи можете застосувати на цьому об’єкті свій експеримент?
— Спробую. Із таким довгим терміном смерти я ще не пробував, однак. — і він поспішно почав складати в скриньку свої препарати. Всі підвелись з крісел.
— Куди приставити труп? — запитав американець.
— В операційну! І то негайно! — по-діловому наказав. За хвилину всі були в операційній. На столі вже лежав голий труп людини. Біля столу тихо шумів стерилізатор, а поруч до послуг два помічники. Ще за пів хвилини на всіх приявних були білі халати, а на устах марлеві пов’язки. Утопленик, охолоджений у воді, був, як під наркозою, у стані гіпотермії, при якій температура тіла
понизилась нижче від норми, і діяльність тканин не була зрушена.
Доктор Орберт Чандрасемор хутко увімкнув пульмотори й застосував над трупом штучне дихання. Потім підвісив колбу, і протягнувши гумову рурку, на кінці якої була голка, розпочав переливати кров. Зробивши два впорскування своєї вакцини «ОР» у праве й ліве стегно, приклав стетоскоп до грудей покійника й насторожено слухав.
В операційній кімнаті була така тиша, що можна було чути стукіт людського серця на віддалі. Так минала довга хвилина. Очі д-ра Чандрасемора звузились, обличчя витягнулось, брови насуплені, а уста затиснені аж побіліли. Він напружено прислухався, пильно дивився на годинник. І раптом його обличчя блиснуло промінням.
— Б’ється! — гукнув він, і знову перетворився ввесь у слух.
Пульмотор працював виразно й досконало, крізь скляну секцію видно було, як пливе рідина з колби в тіло людини. Минуло ще тяжких десять хвилин і утопленик рухнувся, легенько мов би зідхнув.
— Почали оживати нервові центри, — тихо ствердив д-р Чандрасемор і поспішно зробив ще два впорскування вакцини «ОР». Цим разом в площині серця. Потім звелів одному із своїх помічників подати невеликий рентген. Просвітливши голову покійника, що ожив він насуплено стягнув брови. Частина мозку вже так розклалась, що навіть вакцина не в силі його привернути до життя! Доктор Чандрасемор нагло наказав приготувати хірургічне приладдя і зразу ж зробив трепанацію черепа. Оголений мозок утопленика увесь був рожевого кольору, і тільки в одному місці легенько потемнів, немов би сірим туманом пройнявся. Доктор Чандрасемор був надзвичайно здивований, що мозок мав рожевий кольор. Такого випадку в житті він ще не мав. Що це за людина була в житті? — думав він. А тим часом сміливо й пильно вирізав посинілу частину мозку, а на те місце вставив такий самий кусочок мозку привезеного з собою в законсервованому вигляді з Індії. Потім дбайливо поставив на місце череп, прикріпив його срібними клямрами, зашив тканину голови й наклав марлеву пов’язку.
— Тепер житиме, — зітхнув заспокоєно д-р Чандрасемор і скинув з рук гумові рукавиці. Вийшов з операційної. Усі науковці пішли за ним до залі продовжувати конференцію. Це була подія, що приголомшила відомих світові науковців.
Врятованого утопленика Гната Кіндратовича перевезено в теплу кімнату під постійний лікарський догляд. Д-р Орберт Чандрасемор дав докладні вказівки, що робити кожних п’ять хвилин. Повернена до життя людина рівномірно дихала, і пульс, хоч і слабкий, бився виразно й нормально. Кожний день приносив людині поліпшення, і під дбайливим доглядом тіло набирало природнього, рум’яного кольору, м’язи міцнішали, і незабаром, замість штучного харчування, почали чайною ложечкою, запускати рідину через рот, Гнат Кіндратович ковтав і поправлявся.
***
І як це могло статися? Звідки він знає чужі мови? Подумавши над цим дивним явищем, він збагнув, що знає не тільки японську, китайську, а досконало розуміє індійську й то не одного племени, а десятьох різних. Крім того розуміє будизм, знає анатомію, фізіологію людини, а також астрономію. Усі ці знання були йому відомі з такою докладністю, немов би він ці науки студіював десятками років. Він бачив перед собою університетські викладові залі, експериментальні лябораторії, наукові з’їзди, в яких брав участь, і крім того, йому здавалось, що він не Гері, не Гнат Кіндратович, а індійський філософ, науковець, мудрець. І що всі ці людські знання перейшли до нього завдяки кусочкові мозку, що його вставив йому помилково доктор Орберт Чандрасемор з голови померлого жерця-ясновидця індійця Марнохарина. Цей великий мислитель помер десять років тому, проживши 93 роки. Доктор Орберт Чандрасемор, зацікавлений великими людьми, вийняв мозок щойно померлого ясновидця Марнохарина, законсервував тільки йому відомим способом, і привіз тепер на конференцію. І довелось трапитись випадкові, що саме Гері потрапив для досліду. Цей випадок призвів до того, що кусочок мозку ясновидця Марнохарина попав у голову комбінаторові Гнатові Кіндратовичеві, який тепер зветься Гері.
Своїм сміливим винаходом д-р Орберт Чандрасемор відкриває світові великі можливості. У майбутньому мозок кожного великого мислителя після його смерти буде консервуватися і зберігатися в спеціяльних баньках. Набуті наукові знання тепер не будуть пропадати, а передаватимуться поколінням не книжковими записами, а натуральним мозком. Ця велика сторінка в науці принесе людству не тільки чималі полегшення, а й... безмежне горе, коли розум купуватимуть в баньках сріблолюбці-багатії для своїх ледачих дітей. Маршуючи браво хідником, Гері самовпевнено приглядався до людей, міркуючи про свої фінансові проблеми. У своїй кишені він мав гарненький рахунок із шпиталю за лікування впродовж шістьох місяців. Раніш цей рахунок готували Фріді, яка привезла втопленика. З часом, як Фріда катастрофально скочила з літака й загинула, а покійник ожив і довелось його лікувати, рахунок переписано на Гері Боброва.
goo.gl/zDXt9S
***
Українська літературна еміграція не тільки самоутверджувалася за важких умов чужини, відкривала нову сторінку в письменстві, а й постійно перебувала в конфліктах, які іноді виходили за межі глузду. Таким, наприклад, було звинувачення Зенона Дончука (17 квітня 1903 -- 2 серпня 1974) в плагіаті, в чому запідозрила прозаїка Галина Журба, вважаючи, що він "списав" її роман "Тодір Сокір" у свій твір "Перша весна". Насправді то були різні тексти, лише на початку яких спостерігалися певні фабульні збіжності. Вона добилася того, аби З. Дончука виключили зі складу Об'єднання українських письменників "Слово". Такою була її вдячність за те, що він дбав про її творчий і життєвий комфорт. Вони обидва окарикатурили один одного у своїх романах ("Тодір Сокір", "1313"), Про це я вже писав. Письменник лишив велику літературну спадщину. Він належав до традиційників ,часто переповнював свої різножанрові твори публіцистичною стилістикою, що шкодило їхньому художньому рівню, як в романі з іронічною назвою "Куди веде казка", в якому мовиться про одну з причин втрати Україною незалежності на підставі зради психотипів на кшталт Данила Передерія, який запопадав перед московсько-більшовицькими окупантами, був ними знищений за вірну службу. Письменник усував міф жовтневого перевороту ніби соціалістичної революції, насправді його реалізували за гроші банкіра Варбурґа при успішних операціях агента О. Парвуса (Гельфанда), використавши для втілення свого проєкта В. Ульянова (Леніна).
Українська література має свою пікареску. І не вигадану. Якщо придивитися до наших краян, то можна знайти крутіїв на кшталт Гната Кіндратовича, перед яким бліднуть не лише грек Христофор Хрисантович Копронідос («Афонський пройдисвіт» І. Нечуя-Левицького), а й єврей Остап Бендер («Дванадцять стільців», «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова), а Шельменко-денщик з однойменної п'єси Г. Квітки-Основ'яненка видається милим типажем. Такого персонажа, який міг легко (в разі потреби) бути і Бобровим, і Бобровенком, і Гершком, змалював на повен зріст уманець й емігрант З. Дончук в тетралогії сатиричних повістей «Гнат Кіндратович» (1957), «Море по коліна» (1961), «Ясновидець Гері» (1965), «Шалом, Месіє!» (1974). Вони відповідають жанровому типу крутійського наративу, генетично пов’язаному з античними ателланами, середньовічним фарсом і шванком, започаткованого анонімним «Життям Ласарільо із Тормеса…» (1554), освоєного європейською прозою, починаючи від М. Алемана-і-де Енеро («Життєпис крутія Гусмана де Альфараче»), не минаючи й української літератури (В. Наріжний, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Чечвянський, Б. Нижанківський та ін.), де змальовано колоритні образи шахраїв, волоцюг, зальотників, клептоманів та ін. хитрунів в оточенні абсурдної дійсності, трактованих засобами сміхової культури, передусім сатири й комізму.
Фах експедитора солідного вінницького заводу дозволяв Гнату Кіндратовичу вільно почуватися у стихії виробничих афер, замаскованих під законні договори між підприємствами –– чи то йшлося про два вагони варення й два вагони сульфатованих яблук, забраковані у Слов’янську, на яких за «волею» «віртуоза шахрайства і спекуляції» (Ганна Черінь) виставили сертифікат вищого ґатунку, чи про «ліквідацію» залишку картоплі, роздарованої очільникам НКВС, РНК, паспортного стола, міськради, чи то про списання розтриньканих на власні потреби державних грошей, чи то про маніпуляції з яблуками, виміняними в колгоспі ім. Мікояна за пальне й цвяхи, перевезеними в позаплановому вагоні до Ленінграда і вигідно там спроданими. Всі махінації непогамовного комбінатора відбуваються на тлі радянських п’ятирічок, навіть відгомону голодомору, але вони ніколи не цікавили Гната Кіндратовича –– «типового спекулянта з-під московсько-комуністичної дійсности», який «воліє доганяти капіталізм, ніж мати завершений соціялізм». Він не був винятком, бо, як зазначав автор, крадіж та хабарі в радянському соціумі від безпритульного на базарі й до Й. Сталіна переросли «в культ, в життєвий засіб; віртуозність їх застосування перейшла всі феноменальні уявлення. Особа, запідозрена в цьому суспільному злі, зовсім не вважалася в очах суспільства злочинцем. Навпаки, –– така особа викликала тільки заздрість». Тому наочною видається комічна історія показового суду над підлітком Скалозубом, який за допомогою шовкових ниток легко відкрив наймодерніший радянський замок на дверях кондитерської і вже на другий день городяни в такий спосіб справилися із замками по всьому місту. Злодіїв так і не було «викрито».
Гнат Кіндратович виробив у собі особливий імідж, репрезентований «франтуватим шевйотовим костюмом» і портфелем, що в очах довкілля мав магічну владу, бо «чим більший і солідніший портфель, тим більша увага зосереджувалася на його власникові». Респектний головний герой ніколи не забував себе, вибиваючи під час відряджень додаткові дні для відпочинку, добираючи дефіцитні товари для себе й подарунки різним начальникам, відповідно їхньому службовому рангу. Таким чином він скористався санаторійною путівкою на Куяльник, адже робітники, аби не втратити роботу і не бути запідозреними в «контрреволюції», відмовилися від неї, опинився в товаристві близьких собі «совробітників» на морському пляжі. Потрапивши до війська на початку Другої світової війни, спритний головний герой став коптенармусом, захопився, як й інші червоноармійці, жадібним скуповуванням речей на щойно «визволених» землях Західної України, знаходив такі прибуткові джерела, як чай, випічка хліба, заготівля м’яса, з чого мав неабиякий бариш, підкупив політрука, подарувавши йому патефон «Телефункен», а командира –– дорогим годинником, аби вони не заважали йому в його оборудках. Війна з Фінляндією на певний час пригальмувала ґешефтні апетити Гната Кіндратовича, через крадені м’ясні консерви пониженого до очільника «господарської чоти». Він уник тюремного терміну завдяки підкупленому командуванню, як і в випадку заготівлі дров, коли підрізане дерево вбило червоноармійця, загибелі підлеглих йому вояків на залізничній колії, арешту рядового Кулака, обуреного, що в його родині забирають останню корову. Радянсько-німецька війна не змінила шахраюватої психіки головного героя, який з не меншою енергією, ніж в радянські часи, кинувся в улюблені махінації, починаючи з керівництва маслозаводом, заприятелював з німецькими офіцерами, розгорнув «прибуткове підприємство», «сватаючи» їм місцевих жінок, навіть за пропозицією гебітскомісара став «шефом» району, що відкривало перед ним неабиякі можливості наживи, бо, виявляється, «людське нещастя для таких категорій людей стає щастям, утіхою». На думку О. Вешенелі, «маємо вивернутий образ матінки Кураж (також пікаресси) –– заможного крутія, завжди готового наживатися в часи соціальних катаклізмів на потребах обох сторін, що воюють». Передбачаючи поразку Третього райху, Гнат Кіндратович один з перших добув «маршфебель», аби дременути на Захід Європи через стероризовану Україну, Угорщину, Польщу, по дорозі займаючись махінаціями з кіньми, фальшивими паспортами, зброєю тощо. Навівши контакти з Українським комітетом, переінакшивши себе на Бобровенка, не гребував ґешефтом на грошовому обміні. Під час однієї з оборудок познайомився з магістром Пронькою, який виявився таким же пройдисвітом, як і Гнат Кіндратович. Їм довелося пережити певні страхи від прорадянських словацьких партизанів, які, на відміну від тамтешніх селян, з підозрою ставилися до біженців, як і альянти-французи неподалік Мюнхена, надто агресивні «остівці», які, повіривши більшовицькій пропаганді, сприймали втікачів за зрадників, сподівалися невдовзі повернутися «на родіну», тероризували німців. Тільки-но вчорашні в’язні й остарбайтери опинилися у вагонах під брутальною опікою енкаведистів з автоматами, у них спала полуда з очей, що розкрито на прикладі Грицька й Марійки, драматична доля яких складає окрему сюжетну лінію повісті. Обидва «міцні, гарні, здорові», вольові персонажі постають антиподами головному героєві.
Шахрайська натура Гната Кіндратовича знайшла сприятливий ґрунт і в таборах Ді-Пі, в Сомме-Касерне. Вписавши себе й дружину до «неповоротців»-галичан, вступивши одразу до п’яти партій, він знову, почавши з дефіцитного тютюну, перекинувшись на прибуткові операції з цигарками «Камель», розгорнув свої оборудки, навіть став «працедавцем», добираючи фахівців на табірну кухню. Тонкий психолог, зупинявся тільки на потрібній йому кандидатурі. Так, підшуковуючи бухгалтера, зауважував не професійний рівень чи стаж, а шахрайські нахили, тому зупинився на особі, коли на невинне питання «Скільки буде два рази по два» почув відповідь: «А скільки вам потрібно?». Гнат Кіндратович знайшов «порозуміння» з таборовим керівником магістром Пронькою, який промишляв на одязі і взутті, виселив старого генерала Армії УНР Петренка з кімнати, аби туди поселити Гната Кіндратовича. Моральні критерії тут були зайвими. Кумедна історія трапилася шоколадом –– подарунком американського війська репатріантським дітям: обидва махінатори намагалися приховати ласощі, але їхні наміри зірвав чесний Грицько, який наскрізь бачив справжню суть шахраїв: «Ви ж –– безплідне дерево, що дає холодок бродягам, пройдисвітам, ви –– притулок паразитам».
Табори Ді-Пі стали для репатріантів останнім, хоч і не надійним прихистком свободи, адже скрізь нишпорили радянські людолови. Сувора правда наявна в аргументах репатріантів, які не мали бажання повертатися в більшовицький «рай», розкрита в епізоді їхньої зустрічі з червоним комісаром, змушеним ні з чим покинути табір. Амбівалентний головний герой і тут знайшов свій ґешефт, хоча в глибині його душі збереглися риси людської гідності, що спостерігалося на прикладах його протистояння енкаведисту Березову –– агенту, як висловився головний герой, –– «чорних сил імперіялістичної Москви!». Належачи до пікаресного психотипу, головний герой не міг бути, за класифікацією Кіри Шахової, ні «активним лицарем меча і шпаги», ні «наївним простаком», тому що його переслідувала манія зиску, спонукала домовлятися з власником друкарні про штампування формулярів для відповідних документів про примусову висилку до Німеччини (остарбайтеркартки), без яких репатріантів «сталінські хорти виловлювали, як зайців, і вивозили в пролетарський Сибір». За високу платню поширював він також метрики й німецькі паспорти, тому «люди дякували і молились за здоров’я рятівника Гната Кіндратовича».
Наприкінці своєї таборової «одіссеї» персонаж-крутій почав задовольняти попит на годинники, з якими репатріанти поривалися у вільний світ –– до Бельгії, Англії, надто Америки. Йому, дарма що зібрав відповідні документи, не відразу вдалося податися за океан, тому що його «впізнала» єврейка ніби як учасника погромів у Львові під час війни. То була прикра, рідкісна для головного героя помилка, якому пізніше завдяки спорожнілим валізам та зазначення справжнього міста народження –– Київ вдалося виїхати до Канади. Перед ним «знову розгорталися широкі можливості». Як би він не приміряв ефектні атрибути баварського капелюха й сигари «Кемель», його шахрайська суть лишалася незмінною, навіть, якщо вірити З. Дончуку, типовою. Схожими були й інші емігранти, гротескні «малороси і хахли», схильні продавати канапки й український борщ різним делегатам, позбавлені внутрішньої консолідації, поглинуті партійним розбратом, характерним для їхніх програм, де «всі за Україну. Всі вимагають грошей і жодна поки що нічого реального не дає». Очевидно, тут автор своїм узагальненням, в якому є гірка частка правди, кинув тінь на всю українську еміграцію, що не відповідає дійсності. Тому частина ображених читачів не сприйняла трактування українських реалій в дусі гоголівського Хлестакова, навіть повертала автору повість «Море по коліна». Ганна Черінь мала рацію, наголошуючи, що не варто в сатиричній повісті шукати «героїв позитивних, і зайвим було б вимагати від автора дати в творі справедливий балянс», адже «не вдалося свого часу Гоголеві збалянсувати негативних героїв позитивними, не вдалося це й іншим великим сатирикам, бо така вже природа сатири».
Уражений інстинктом накопичення, Гнат Кіндратович, прагнучи понад усе збагачення, усвідомив відмінну від радянської системи свободу прибуткової діяльності, тому після принагідного танцюриста в канадському порті обрав собі кар’єру диригента церковного хору, а невдовзі –– священика, отця Ігнатія на дві парафії. Однак його не цікавили духовні проблеми. Жага наживи за рахунок вірян переросла в манію, тому шахрая позбавили культового сану. Зазнавши фіаско на релігійних теренах, Гнат Кіндратович, переїхавши до США, відкрив крамницю-ломбард «Мрія», вирішив робити бізнес на етнографічних принадах, але, зважаючи на торгівельну кон’юнктуру, замінив означення «українська» на «слов’янська», вже імітував американський стиль життя. Крім того універсальний персонаж працював відповідальним редактором газети «Східняк», редагував й видав альманах «Волосожах», бавився байками, віршами, оповіданнями, літературно-критичними статтями. Зваблений статками сімдесятирічної вдови, він увійшов в роль ловеласа Гері, хоча невдовзі опинився в тенетах циркачки молодої служниці-пуерторіканки, тому дружина Маргарита, обурена любовними романами чоловіка, покидає його. Гнат Кіндратович з грошовитого крутія перетворюється на інфатильне створіння, ототожнюючи себе з безрідним сиротою, дає згоду «всиновитись до будь-якої багатої родини, врешті-решт перетворюється на блазня, учасника карнавальної травестії, полюбовника голлівудської артистки Фріди, під час кінозйомок гине посеред річки Ґудзон під ошалілим ослом Мунилом.
Твір З. Дончука, попри логіку сюжетного розгортання, всі сподівання й любовні романи головного героя, не має фінального happi end’у. Про його загибель на знімальному майданчику Голлівуду, автор повідомив наприкінці роману «Море по коліна», зазначаючи, що твір не завершено. Виявляється, головного героя «воскресили» на одній з наукових конференцій в інституті медицини. Він, реінкарнований, схожий на Мефістофеля, з’являється в сенсаційному романі «Ясновидець Гері» з ознаками наукової фантастики, що мимоволі набуває не властивих цьому жанру характеристик гротеску, сатири, алегорії, чорного гумору. На початку твору індійський дослідник Оберт Чандрасемор, винахідник чудодійної вакцини «О-Р», здатен оживити відумерлі клітини покійника через двадцять хвилин клінічної смерті, продемонстрував своє уміння на щойно загиблому Гнатові Кіндратовичу, але на місце пошкодженої частини мозку помилково інплантував мозкові фрагменти недавно спочилого ясновидця Марнохарина. Більше ніде в повісті не згадуються хірургічні й біологічні експерименти, наукові алгоритми, натомість її простір заповнюють жанрові структури химерної, кримінальної, детективної прози при збереженні ознак крутійського роману з певними корективами. Побувавши в колоритно описаному пеклі, переживши операцію, Гнат-Гері набув уміння завбачати майбутнє, вичитувати минуле, декодувати людські думки при безпосередньому спілкуванні чи за світлиною. Він в несподіваному для себе статусі сподівався не зловживати набутими талантами, викривав не тільки пройдисвітів і злочинців, а й «любителів» літератури, які у своїх бібліотеках замість книжок виставляли їх муляжі, виступав з лекціями на кшталт «Стережися книжки!» у філадельфійському «Клубі щасливих», що мали ознаки пародії на тогочасну графоманію, на одній з прес-конференцій радив авторам творів «із збоченням до еротики» продавати їх «з рамени Академії Наук», аби збити з пантелику наївного читача, навіть став літературознавцем, якому для свого присуду, відповідного кон’юнктурним запитам редактора, не було потреби читати рецензований твір, тощо.
Гнат-Гері мав відповіді на будь-яке питання, зважаючи на розумовий, фаховий чи психічний рівень тієї чи тієї особи, дарма що вони формулювалися двозначно, з натяками, як у піфій, адже, на його думку, «людина не в силі збагнути всіх таємниць не тільки всесвіту, а й своєї жінки. І тільки коли мудрець пізнає свою жінку, тоді можна братися до всесвіту». Коли в таких комічних ситуаціях головний герой тішився власною невимушеною грою, як у товариствах алкоголіків чи пігмеїв, то при викритті сутності російської еміграції не шкодував присоленого сарказму, змальовуючи «антикомуністичні з’їзди», дискусії, на яких слова втрачали свою семантичну верифікацію. Попри те амбіції Гната-Гері «були вищі від амбіцій пересічного волоцюги. Він мріяв ще про славу. Йому хотілося на цьому світі залишити по собі своє ім’я Гната Кіндратовича тривким на довгі віки. Грошей він більше не потребував, хоч і не відмовився б іще мільйончик-два роздобути й пригорнути. Та це не так важко». Іноді йому вдавалося викривати злочини, властиві Товариству легких заробітків або журналістам-«борзописцям», що стали відбитком соціуму, в якому «кожне ошуканство, обман чи фальш тепер називається комерцією, кожний підпал — санітарною потребою, проституція виправдується модою й сучасною свободою людини, а вбивство — самозахистом». Не минула така «жага» й українських емігрантів, яких З. Дончук не ідеалізував, вивертаючи справжнє нутро магістра Проньки, який, перекочував у нову повість, аби зайнятися кокаїном, хоча, про людське око, ніби переймався патріотичними справами, бажанням здобути собі шляхетське звання. Не минув письменник й ідейних емігрантів на кшталт «Американського комітету визволення», який за час свого існування так не звільнив жодного українця від більшовицького ярма, тому Гнат Бобров запропонував їм несподівану ідею обстоювати абсолютизовану свободу радянської молоді, позбавивши її моральних критеріїв, розкласти із середини. Тут помітно художній дискурс поступається перед публіцистичним, що шкодить повісті, в яку, за словами Г. Костюка, «автор понапихав усе, що трапилось на його шляху» –– від картярів і гангстерів до вбивства Дж. Кенеді, що призвело до «поверхового нагромадження фактів».
Нова кар’єра головного героя починається з виявлення місця прихованих грошей кримінального авторитета Романо Пекі, якого, запідозривши в крадіжці, вбивають його «побратими». Гнату-Гері доводилося маскуватися під поета-модерніста, музикознавця, картяра та ін., дарма що він не знався на мистецтвах та іграх, зате шукав зиск на несподіваніших, навіть екзотичних справах. Наприклад, новоспечений «нащадок» князя Долгорукого, як свого часу гоголівський Чічіков мертві душі, скуповував в завсідників салону «Три балалайки» титули графів, баронів, князів, високі військові та цивільні звання і т. п. ніби для «музею», тішився, ламаючи волю навіть таких непідкупних типів як колишнього генерала з царської охранки непідкупного князя Довгополого. Вичитавши з біографії достойника ретельно приховані афери, шокуючи його викривальною інформацією, Гнат змусив-таки «повернути» царські скарби, поклавши їх до власної кишені. В аналогійні майстерно розставлені капкани шантажу потрапив й герцог Насєдкін, який, працюючи креслярем в Пентагоні, шпигував на користь червоної Росії, але всевидющий вивідач цікавився не так секретними документами про новітні ракети, як золотою зіркою св. Анни, яку отримав від ошелешеної жертви. Одного разу йому трапилося видіння алегоричного сенсу, на кшталт дивної картини: тисячі «поневолених людей», схожих на комашню, зводили каркаси Вавилонської вежі з книжок, промов, мистецьких скарбів, писанок, футбольних м’ячів, емблем різних партій тощо. Будівельники марно прагнули сягнути недосяжної велетенської блакитної кулі з гаслом «Незалежність і воля всім народам», тому що будівля, розкрадена пройдисвітами й шахраями, підточена злостивими гномами в лапсердаках, постійно просідала й обвалювалася. Цей епізод сприймається як вставна новела, однак він латентно пов’язаний із вчинками головного героя, який порятував Клару, звичайно, не без платні, від небезпечного Джана.
Амбітний Гері, вбачаючи в собі покликання «викривати фальш, демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, де вони самі розпусники, сторожам законности вказувати, де вони злодії, носіям фальшивих чеснот доводити, що вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску щедротности», невдовзі сам, не гребуючи махінаціями, впадає в схожі гріхи, силкується коригувати Божі заповіді, сподівається заволодіти нью-йоркським транспортом, відбираючи таку спробу в містера Рой Чока, здобувається на незаконні статки, придбавши шикарну дачу, нарешті потрапляє до в’язниці за несплату податків, хоча й завдає слідчим чимало неочікуваного для них клопоту. Він почувається досить комфортно за ґратами, знаходить спільну мову з тюремниками, обводить круг пальців радянських агентів, які, завітавши в його камеру, прагнуть вивезти ясновидця до Москви, аби пересадити його мозок М. Хрущову, але самі потрапляють під силу магії головного героя.
Твір лишився нонфінальним. Тому З. Дончук дописав до трилогії певний додаток сенсаційного сенсу «Шалом, Месіє!». Повість розкриває подальшу долю ясновидця-авантюриста, засудженого на 125 років. Євреї, дізнавшись про феноменальні здібності Гері, звільняють його з в’язниці, проголошують Месією, сподіваючись, що він сприятиме боротьбі Ізраїлю у війні проти Єгипту. Впоравшись із новим завданням, втомившись від всіляких комерцій, він вирішив зайнятися благодійництвом. Задля цього створив «Бюро порад», аби, вичитуючи людські бажання, сприяти їх реалізації при незначній грошовій допомозі. Однак йому майже не траплялися чисті помисли, натомість він опинився в потоках марнолюбства, заздрості, наклепів, добре йому знайомого шахрайства серед різних прошарків суспільства, надто серед журналістів, партійців й політиків. Гнату-Гарі загрожував глухий кут безнадійної діяльності, якби не явлення його дружини Маргарити після 25-ти років розлуки, тому щасливе подружжя майнуло у світові мандри. Фінальний happi end не означає наративної розв’язки крутійства, котре лишилося в ситуації тут-і-завжди. Четверта повість мало що додає до трилогії, сприймається як еклектичний твір, в якому поряд з незначними за обсягом художніми фрагментами, панує публіцистичний дискурс, що нагадує реферативний переказ політичних подій, пов’язаних з жовтневим переворотом, здійсненим за німецькі гроші, ізраїльською анексією Суецького каналу, реакцією політичного проводу США, надто залежного від волі євреїв, та інших країн на кризу Близького Сходу.
Попри те що сатиричні повісті нагадують, як висловився М. Кучер, «зариси олівцем, побіжно і з поспіхом», головний герой, що їх об’єднує, постає цілісним образом, на відміну від дружини Маргарити чи магістра Проньки. Тільки-но з’явилася повість «Гнат Кіндратович», як журнал «Біблос» (1958. –– Ч. 4) назвав її однією з кращих в тогочасній українській літературі, І. Костецький зазначав, що роман «Море по коліна» –– «ситуаційно гостріший і композиційно окресленіший», ніж «Тигролови» І. Багряного («Сучасність», –– 1961. –– Ч. 12), А. Галан наголошував, що типи Гната Кіндратовича «будуть у нашій літературі такими ж вічними, як і невмирущі ″Мертві душі″ М. Гоголя».
Юрій Ковалів