Мабуть, для багатьох був несподіван¬кою новий гострополемічний, філософсь¬ко-екологічний роман-застереження Гали¬ни Пагутяк «Господар» (у книжці тісТ ж назви, «Молодь», 1986 р.). Користуючись «космологічними» прийомами, письмен¬ниця пристрасно розвінчує ілюзії, пов'я¬зані з «суспільством споживання». Плане¬та, спершу заселена тільки лагідними тваринами — ласками, є мало не «краї¬ною всього готового» (за Л. Кероллом), та легкість матеріального забезпечення без творчої праці не робить щасливіши¬ми її нових мешканців. Навіть серед під¬літків тут панують розбрат, міщанські на-хили, самосуди.

Володіючи гарним стилем, широкою зображальною палітрою, «автори зі сто¬рони», як правило, демонструють і до¬статню міру вигадливості, те, що Р. Бред- бері назвав «деталізацією марень». І якщо все ж їхні твори відрізняються од «традиційної» фантастики — у тій мірі, в якій можна говорити про традиції в ца¬рині винятковості та узаконених дефор-мацій,— то насамперед відсутністю без-застережного захоплення можливим (десь на далеких планетах «уже досягнутим») технічним могуттям. Натомість виразно звучить тривожна нота: за небаченого промислово-технічного прогресу, за «кос¬мічних» темпів людина (як і навколишнє середовище) неминуче змінюватиметься, та чи завжди на краще? Чи не збідніє¬мо ми? Чи не втратиться щось дорого-цінне у людських стосунках?

Фантаст традиційного напряму І. Ро- соховатський, прагнучи відповісти на ці запитання, залюбки «замінює» саму лю¬дину досконалішою істотою — сигомом (гомо синтетикус), набагато сильнішою за нас, менш вразливою, ще й здатною бу¬дувати себе. Розвиткові цієї ідеї присвя¬чено значну частину повістей та опові¬дань з книжки письменника «Можливість відповіді» («Молодь», 1986). Скажімо, на планеті, куди аварія закинула землян (повість «Дзеркало пам'яті), тамтешні ро¬зумні істоти саме заходилися піддавати себе докорінній переробці. «Знищують¬ся шлунок і кишечник — цей малопро¬дуктивний апарат. Замість нього в сусід¬ній лабораторії ставлять батареї Сімей- ра, які допомагають засвоювати величез¬ну кількість енергії безпосередньо з на-вколишнього середовища...» А оскільки Тетяна (єдина жінка в експедиції) жа¬хається, абориген звертається саме до неї: «Коли людину створює природа,

причому не завжди досконало, — це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе обурює те, що людина сама створює се¬бе?» І молода жінка вже спокійно спо¬стерігає, як «людина-ембріон обростала новими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсальним макро- і мікроско¬пічним зором, хімічними аналізаторами, різними енергетичними лічильниками, приймачами якнайтонших коливань...» І нарешті автор запевняє нас: якщо «сві¬тосприймання розширювалося в мільйо¬ни разів», то «в стільки ж разів розши¬рювався внутрішній світ, ставав незмірно багатший і різноманітніший». Виходить, мешканці далекої планети тільки збага¬чувалися і нічого не губили? Це вочевидь суперечить законам розвитку...

Щоправда, в оповіданні цього автора «Втрачена ланка» розглядається, як один з варіантів, можливість «забуття» такою сугіерістотою головних засад гуманізму, перетворення її на бездушно-раціональ¬ну машину. Сигом багато разів ііере^оо- ляє себе, аби виконати завдання неймо¬вірної складності (побувати за межами всесвіту, «зрозуміти спрямування роз¬витку матерії»), і врешті відчуває, що заблокував у своїй пам'яті якусь важ¬ливу ланку. Позбавлений цього «чо¬гось», він ладен залишити напризволяще закинутого аварією на незнайоме небес¬не тіло пораненого космонавта. «Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати не¬вдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?» — цинічно міркує він. Глибоко філософський і водночас простий за викладом діалог землянина й «досконалої системи», ізсередини ос¬вітлений зворушливими людськими спо¬гадами (які, до речі, вільно читає іно¬планетний співбесідник), допомагає від¬найти «втрачену ланку». «Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивував¬ся його багатозначності й глибині, його місткості... Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки пам'яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!» (підкреслення оригіна¬лу— К. Л.).

Отже, «традиційний» письменник-фан- таст веде мову і про збереження (а не лише — набуття), наголошує на тому, що найбурхливіший прогрес не мо¬же бути виправданий, якщо втрачатимуть¬ся одвічні, найголовніші людські ціннос¬ті — любов, дружба, взаємодопомога, са¬мовідданість (у цьому зв'язку можна зга¬дати й інші оповідання І. Росоховатсько- го — «Тор-1», «Син», «Одним менше»).

Водночас такий підхід видається затіс¬ним сьогодні, коли на новий щабель під¬нято наші загальні поняття про екологію і в прямому (стосовно навколишнього се¬редовища), і в переносному розумінні — екологію культури, людської душі. Для В. Положія, письменника чутливого, уваж¬ного до психології (таким він зарекомен¬дував себе ще раніш, ніж звернувся до фантастичних сюжетів), немає маловар-тісного, другорядного у людських сто¬сунках, у людському характері. Тривогою за двох юних друзів, яких прагматики намагаються «підготувати до життя в сві¬ті такому, яким він є» (а для цього по¬збавити від «надмірних» емоцій, буйної дитячої фантазії), перейнято оповідан¬ня — теж із розряду «застережних» — «Кораблі в лісі» (з книжки «Сонячний вітер», «Молодь», 1986). Марата й Діка, нг гтро-^єтгу таким утилітар^"** мл»лгя«.

ним .іс хвилюють баг3""» н*

ні, зоряне небо, загадка приручення тва¬рини, аніж роботи, комп'ютери, гелікоп¬тери.

Повісті та оповідання із «Сонячного вітру» написано в ключі, так би мовити, гсихологічної футурології. Не просто по¬біжно констатуються самопочуття та на¬строї персонажів у фантастичних ситуа¬ціях, ні, увага послідовно фокусується на найтонших змінах душевного стану. Це не збіднює авторської розповіді (за ви¬нятком повісті «Пілот трансгалактично¬го»), навпаки, збагачує її, бо вся інфор¬мація подається крізь призму пережи¬вань, пристрастей, філософських роздумів. Так, у новелі «Центр всесвіту», що є ні¬би заспівом до всієї книжки, подробиці аварії (космонавт опиняється у відкрито¬му космосі без зв'язку з кораблем) на¬че розчинено в «потоці свідомості» ге¬роя. Причому, філософський, емоційний та інформативний аспекти цього потоку нерозривно поєднані. І загальнооптимі- стичне спрямування твору не видається наперед заданим, а постає як органічне, логічно доведене й вистраждане.

Якщо у «Центрі всесвіту» підкреслю¬ється мужність та вміння залишатися лю¬диною за найекстремальнішої ситуації, то в оповіданні «Короборо» наголошуєть¬ся на крихкості, тендітності носіїв розу¬му, неповторності кожної особистості. І не лише землянина... Доброзичливі або¬ригени з планети Короборо створюють максимальний психологічний комфорт кос¬монавтові Геннадію (він здійснив виму¬шену посадку і має три роки чекати на допомогу від своїх), але самі виявляють¬ся украй вразливими, чдрто незахище- ними.

Читач, мабуть, звернув увагу, що в цих нотатках уже не раз фігурував та¬кий сюжетний хід, як космічна аварія. Що вдієш, і в цьому, здавалося б, чужо¬му й чуждому вузьких бродів жанрі все ж не завжди вдається цілком уникнути стереотипних прийомів. Тим цінніше, ко¬ли автор першої книжки «виходить на іншу цивілізацію» в оригінальніший спо¬сіб. «Тихие истории» (1986) С. Підгорно- го видавництво «Молодь» не включило до серії «Пригоди. Подорожі. Фантасти¬ка» («ППФ»), хоч більшість творів тут теж належить до науково-фантастичного цик¬лу. Водночас ці невеличкі повісті та опо¬відання органічно поєднують фантастич¬ний елемент з реаліями сьогоднішнього життя. Невимушено, природно «вживле¬но» неймовірне в реалістичну тайгову історію у «Хроніці однієї поїздки».

Вивчати таємниче явище (якийсь «над-природний» вплив на людську психіку в «клятому місці») випадає не всемогутній «синтетичній людині» і навіть не спеці¬ально відібраним (а відтак, мимоволі іде¬алізованим) виконавцям, а двом звичай¬ним, принаймні на перший погляд, тури¬стам спільно з місцевим жителем. Влас¬не, мисливець Андрій Сизов і зманив приїжджих у небезпечний похід до «кля¬тої» сопки, бо він, як з'ясувалося, не мо¬же жити, доки не докопається і не по¬долає принизливий жах, який йому до¬велося колись пережити на тій загадко¬вій місцині. Його теоретично підготовле- ніші супутники згодом пояснять усе наяв¬ністю потужного силового поля. Але чо¬му й навіщо воно тут?

Короткі, але переконливі психологіч¬ні портрети героїв, влучні діалоги допо¬магають читачеві і відчути емоційну ат¬мосферу імпровізованої експедиції, і простежити від самого початку процес зародження наукової гіпотези. Ідеальним виявляється поєднання характерів: силь¬ний, надійний «практик» Сизов; помірко¬ваний, здатний пам'ятати про тили Пав- лов (це він перший отямився у «зоні» і почав обережно відводити назад товари¬шів), і, нарешті, талановитий, честолюб¬ний, але досі нікому не відомий Цвєтов. Ній суперечливій натурі письменник при¬діляє найбільше уваги. Погано пристосо¬ваний до буденного життя в роки застою, Семен тривалий час знемагав від «без¬лічі агресивних дрібниць» і тим сильніше прагнув «реваншу». Зіткнувшися зі справ¬ді неординарною загадкою, він наче про¬кидається від сплячки, збурюються всі його душевні сили. І — народжується гі¬потеза про походження силового поля: невідомі пришельці залишили його як «маяк», воно ховає цінну інформацію, що стане доступною людям тільки за умо¬ви досить високого суспільного та науко¬вого розвитку. Винаходить Цвєтов і спо¬сіб захиститися від опромінення та, всу¬переч небезпеці, дістатися таємничого си¬лового поля.

Але те саме честолюбство (гіпертро- фоване від незастосування) спонукає Се¬мена надалі працювати самотужки, щоб ні з ким не ділитися можливим відкрит¬тям. Він намагається привласнити послан¬ня, адресоване всьому людству, — і ги¬не, не здійснивши задуманого.

Аналіз реальних людських характерів (але з нового, «космічного» погляду) ме¬ні видається перспективнішим за «кон¬струювання» чи «синтезування», навіть у сЬантастичнІй літературі, гіпотетичних пер¬сонажів. Та, можливо, це справа смаку і грихильники жанру зі мною не пого¬дяться. Так чи інакше, але в розгляду¬ваній серії «ППФ» не бачимо надто ціка¬вих «рукотворних» героїв (роботи А. Азі- мова набагато цікавішії). Приміром, го¬ловною перевагою «плазмової людини» з повісті М. Головіна «По сліду експе¬рименту» (у кн. «Дисертаційний прораху¬нок», 1985) є... відсутність вад, притаман¬них талановитому, але неврівноваженому керівникові відділу. Звичайна людська здатність (невже цього має нас учити... машина?|) увійти в чуже становище, тер¬пимість до недоліків підлеглих, апелю¬вання до їхніх здібностей — і от уже від¬діл починає працювати незрівнянно кра¬ще.

Що ж до вміння штучного інтелекту блискавично виявляти місця «розстику¬вання» у виробництві, що, за концепцією автора, автоматично веде до їхнього усу¬нення (отже, люди, фахівці, досі нічого такого не помічали!), то легкість розв'я¬зання у творі цієї складної проблеми мо¬же тільки викликати скептичну посмішку. Адже важко не так знайти «вузькі міс¬ця», як організувати нормальне функціо-нування — про це щодня ведуть мову наші часописи.

Щоправда, висловлюючи ці зауважен¬ня до «рукотворного» персонажа, муси¬мо водночас завважити й цікаві ситуа¬ції, які виникають у повісті, приміром, дотепне розігрування бюрократів тощо. Автор — кандидат технічних наук — гли¬боко аналізує особливості морального клімату в наукових колективах «(тут зга¬даємо ще оповідання «Чашечка чорної кави»), психологію технічно? творчості. В оповіданні «Машина Защука» йдеться про якомога повніше виявлення можли¬востей людського мозку, а перед тим чи¬тачеві пропонується помандрувати в ла¬біринті «кібернетичних ігор».

Та, мабуть, так уже ми влаштовані, що найбільше нам імпонує, коли у змаганні зі штучним мозком, складним технічним витвором (як і незвичайним, могутнім аборигеном іншої планети) перемагає наш із вами ближній, землянин — наполегли¬вий і кмітливий. Варіантів на цю пошире¬ну тему чимало, і саме тут відкриваєть¬ся широкий простір для письменницько? вигадки, з'являється справжній аромат пригоди.

Тоді як деякі оповідання І. Росохо- ватського з героєм-сигомом грішать опи-совістю, є ніби «екскурсійними», його по¬вість постійно тримає в напрузі. Бо «Ура¬ган» розповідає про жорстоке й підступ¬не змагання аборигена з людським інте¬лектом, якому загрожує цілковите при¬гнічення, зрештою — знищення. Ситуація в чомусь схожа з тією, яку наводить В. Положій у згадуваному вище опові-данні «Короборо» — абориген створює моральний комфорт для гостя-земляни- на. Але в одному випадкові це робилося з альтруїстичною метою (полегшити ста¬новище космонавта, приреченого на три¬вале чекання та бездіяльність), у друго¬му — для задоволення егоїзму абориге¬на, що живиться чужими емоціями та спогадами, а потім нацьковує одну жерт¬ву на іншу. Кульмінацією повісті «Ураган» є момент вольового зусилля командира корабля Петра, яке допомагає йому вир¬ватися з пастки самому й порятувати то¬вариша.

А в оповіданні цього ж письменника «Хто вміє рахувати більше за три?» муж¬ність і розум людини — єдине знаряддя в боротьбі проти примітивних, але дужих істот на Планеті Трьох Сонць. Цікаво, що спершу низький рівень розвитку од¬нооких дикунів постає як... перевага.

«Ми ніколи ще не зустрічалися з та¬кою парадоксальністю в природі... Ми ду¬же добре засвоїли, що складний мозок — перевага в боротьбі за існування. При¬мітивізм — слабкість, що веде до пораз¬ки. Ми бачили сотні, тисячі таких прик¬ладів. І, певна річ, були ще тисячі при¬кладів, яких ми не бачили. А вони мог¬ли бути зовсім іншими»...

Непереборна властивість інтелекту — завжди й в усьому шукати логіки, бити¬ся над розгадкою навіть за найбільшої скрути (полон, рабство, неможливість іс¬нувати по-людськи на чужій планеті з нескінченними тріщинами та провалля¬ми) — врешті-решт допомагає вижити і перемогти.

Уява іншого письменника переносить нас до міста, де «показилися» новітні за¬соби пересування. «Ось уже другу добу гасають вони вулицями багатомільйон¬ного мегалополіса, полюючи за його мешканцями, підстерігаючи кожного пі¬шого». Про цю трагікомічну історію роз¬повів В. Моруга в оповіданні «Стере¬жись террамобіляї» (збірник «Пригоди. Подорожі. Фантастика», 1986 р.). Поки засідає Рада мегалополіса, обговорюючи різні варіанти («запропоновано, зокрема, використати для боротьби з подичавіли- ми табунами комбіновані бригади: лю¬дина, яка приманювала б террамобіль, і кілька роботів для того, щоб демонту¬вати його»), молодий науковець Віт знай¬шов простіший вихід. Але перш ніж він зміг дістатися лабораторії та взяти свої «лати» — біохімічний рефлектор (одягнеш його — і тіло твоє оптично сприймається ніби зміщене вбік, отже, террамобіль змушений буде «промахнутись»), йому довелося витримати досить небезпечний крос. «Перед самісіньким під'їздом чу¬довисько ледь не настигло його, але удар прийняли на себе двері, що автоматич¬но зачинилися...» Нарешті, схожий на се-редньовічного лицаря в обладунку, Віт іде німими вулицями до Центру, щоб від¬ключити збурену техніку. «...І террамо- білі бігли йому назустріч, наздоганяли його і завмирали за кілька сантиметрів, щоб по хвилині знову навперемінки без¬шелесно гнатися за ним»...— так закін¬чується це оповідання-застереження.

Боротьба людини проти машини, ро¬ботів, що вийшли з-під контролю, в наш час стає таким же мандрівним сюжетом, як колись у давнину — герць із дракона¬ми, злими велетами, циклопами. Такий самий (якщо не більший) контраст між всесильним і беззахисним, принаймні набагато слабшим. Теж — смертельна за- гооза, гарячковий пошук порятунку із безвихідного становища. Немає «загово¬реної» зброї — є тільки кмітливість, хит¬рість (втім, так бувало і в казках). Люд-ський розум виявляється досконалішим за будь-яку штучну «інтелектуальну сис¬тему», з її необмеженою швидкістю в оперуванні закладеною інформацією. Лю¬дина знаходить не безліч варіантів, а тільки один, — притому^ іноді, здавалося б, наївний. Але він несподіваний, нестан¬дартний, невираховуваний для штучного мозку.

Приміром, як вигадка з «чисткою ал-фавіту» під час обслуговування Дикого Робота з оповідання Б. Штерна «Рятува¬ти людину» (в книжці «Чья планета?», 1987). Спершу становище космічного ін¬спектора Бел Амора видається безнадій¬ним. Повіривши розпачливим сигналам 808, він разом зі своїм механічним су¬путником Стабілізатором дався замани¬ти себе на Звалище і тепер, позбавле¬ний зорельота і навіть рятувальної шлюп¬ки, з прокльонами борсається то в то¬росах потрощених музичних інструмен¬тів, то в макаронних джунглях. А треба знати, що Бел Амор «може вибратися з будь-якої тайги, але тільки не з тайги замшілого барахла. З барахла вибратися неможливо, він це знає з дитинства, ко¬ли загубився у «Меблевому галаксамі». Меблів було стільки, що вони викривля¬ли простір. «Мільйони дрібниць» та «Все- планетні світи» завжди наводили на нього жах...» З вдячністю згадує він колегу Марта, який не раз рятував Бел Амора, у тому числі й від магазинної халепи...

Але, на щастя, і тут, на далекому га-лактичному Звалищі, Март рятує Бел Амо¬ра та й інших космонавтів, що могли б так само довірливо поспішити на сигнали 808. Вони ж бо не відають, що сигнали подає машина-маньяк, яка вважає себе за людину, а їх — за «біологічних робо¬тів». Простий і дотепний контрхід: начеб¬то слухняно прислуговуючи «хазяїну» й ретельно виконуючи внутрішній ремонт, Март... відключає в Дикого Робота літе¬ру «д». І летить у всесвіт кумедне «ря¬туйте наші 'уші» (У російському оригі¬налі каламбур не потребує відступів од правил граматики — К. Л.). А інспектори тим часом спокійно сідають у зорельоти.

Цікаво, що поруч із діяльною, муж¬ньою й вигадливою людиною діє робот- помічник Стабілізатор, розважливий, тур¬ботливий, трохи буркотливий. Ця симпа¬тична пара Бел Амор — Стабілізатор зу¬стрічається ще в одному оповіданні Б. Штерна — цього разу з детективним сюжетом і детективною назвою «Обшук». Ми стаємо свідками інтелектуального по¬єдинку сумлінного і скромного митника з підозрюваним у перевезенні контрабан¬дного тютюну «галактменом» із Кальмар- скупчення, ім'я якого перекладається ду¬же підозріло — Хрін Спіймаєш.

«Хороші — тобто справжні — контра-бандисти постійно оновлюють арсенал своїх фокусів і не відстають од найно¬віших наукових досягнень, — розмірковує Бел Амор. — Ще недавно вони ховали контрабанду в гравітаційних пастках і до¬водилося добряче попотіти, аби виявити в просторі навкруг зорельота приховані гравіцентри. Але й це в минулому. Гір¬ше, коли контрабандисти йдуть попереду наукових досягнень... Потрібно шукати ма¬лопомітні дивацтва... наприклад, у пове¬дінці самого контрабандиста. Але як виявити дивацтва у поведінці каракатиці з Кальмар-скупчення, якщо навіть не знаєш гаразд, скільки в неї ніг?»

Між іншим, у розплутуванні склад¬ного завдання з порожнім відсіком та уповільненим часом не обійшлося без відданого Стабілізатора з його вічним буркотінням (цього разу з приводу за¬ляпаних штанів «командора»)...

Поєднання особливостей детективного та фантастичного жанрів спостерігаємо не лише в цьому пройнятому іронією (як і вся книга «Чья планета?») творі Б. Штер¬на. Розслідуванню свідомого чи ненавмис¬ного злочину присвячено оповідання

A. Дмитрука «Фурміка» (збірник ППФ-85), що має за основу складні біокібернетич- ні ігри («мурашник-мозок»), М. Головіна «Чашечка чорної кави» (з кн. «Дисерта¬ційний прорахунок») та «Ситуаційна кім¬ната» (збірник ППФ-86), О. Покальчука «Закляття тінню».

У повісті В. Головачева «Простір не-спокою» (1985) йдеться про космічну еко¬логію. А написано II теж у формі роз¬слідування. Якась сила повертає на Зем¬лю частину космічних вантажів. Згодом удається встановити й закономірність — повертається те, що могло б у той чи інший спосіб зашкодити позаземному життю, поки що не відомим людині ци-вілізаціям. Але хто здійснює цю веле¬тенську таємничу операцію, ще й зали¬шає на транспортах особливий знак?.. Про це читач дізнається наприкінці книги.

Повість В. Чемериса «Білий король детективу» (1986) переносить нас у пост- капіталістичне суспільство з дуже висо¬ким рівнем техніки, а водночас — дове¬деною до абсурду «комп'ютерною» бю¬рократизацією та супергострими соціаль¬ними контрастами.

Ця повість, як і «Простір неспокою»

B. Головачова, в розглядуваній серії ви-різняється обсягом — вони займають по окремій книзі. На жаль, не можемо кон-статувати, щоб «багатство» пішло на ко¬ристь. Завелику площу віддано „описові, який не «накладається» на події (як це буває у письменників, що опанували ми¬стецтво багатоканальної оповіді), окре¬мим, «екскурсійним» розділам, де, по суті, нічого або майже нічого не відбу¬вається. Та й самі «екскурсії», тобто на¬фантазована футурологічна інформація, не дуже цікаві й оригінальні.

Розумію, що останнє зауваження — найбільш суб'єктивне, бо ніхто ще, зда¬ється, не сформулював критеріїв, за яки¬ми можна було б зважувати «міру ціка¬вого».

Все ж мені особисто видається багат¬шою уява С. Підгорного та Б. Штерна, при тому, що в їхніх творах немає роз¬логих технічних описів, інформацію по¬дано ненав'язливо, наче між іншим. На¬віть фантастично-сатиричне оповідання С. Підгорного «Невикористані можливос¬ті» (з уже згадуваної книжки «Тихие ис- тории), побудоване на кричущій невід-повідності між тим, що міг би дати люд¬ству космічний гість, і нікчемністю ус¬тремлінь першого стрічного землянина — Петра Микитовича, — навіть воно побіж¬но дає чимало цікавого футурологічного матеріалу. Так, зачувши прохання: «Дім! Дім мені, по-перше!» — представник ци¬вілізації ЛОВАТІМПРО уточнює:

— Типовий дім-місто з виходом вер¬хніх ярусів у космічний простір, з мон¬тажними майданчиками для складання в космосі зорельотів та міжпланетних тран¬спортних засобів?..

Так само мимохідь розповідається про космічний досвід пришельця, про його контакти: «Найвідсталіші цивілізації про¬сили допомогти з енергією, технологією, траплялося навіть — посприяти в органі¬зації оптимальної соціальної структури. В принципі, з самого лише прохання можна було точно визначити рівень роз¬витку цивілізації та зробити довготри¬валий прогноз».

Ну і, звичайно ж, замовлення міщансь- ки жадібного Петра Микитовича (дім, «щоб вище митрюхінського», гараж з машиною, «а паркан щоб бетонний, во¬рота— чавунні...») просто ошелешує іно¬планетянина. «Певно, таке місцеве розу¬міння гумору», — вирішує він.

У творах же «Чужий світ» та «Від¬криття цивілізації» С. Підгорний уже всерйоз дає оригінальні варіанти позазем¬них цивілізацій. У першому випадкові інформація подається крізь призму сприй¬няття нашого сучасника, що легковажно погодився назавжди залишити рідну пла¬нету. Психологічно достовірно передано ностальгію за втраченим, жах перед не¬обхідністю «модифікації», тобто відмови од своєї біологічної природи (а без цьо¬го неможливо збагнути закономірності гостинної, та незрозумілої, занадто «при¬скореної» для нас спільності).

Останнє оповідання — «Відкриття ци-вілізації» — містить чимало елементів кос-мічного детективу (хтось навмисне зіп¬сував зореліт) і цікаве прогнозування роз¬витку біотехніки: «Ви бачили равликів, устриць, черепах? У них досить міцні, до¬цільні й гарні «хатинки». І різні. А чи спадала вам від їхнього вигляду думка: «Навіщо нам обов'язково будувати собі ха¬ти, підземні переходи, адміністративні й виробничі корпуси! Хіба не можна зроби¬ти так, щоб вони росли самі, такі, як нам потрібно, але, звичайно, не так по-вільно, як у черепах і равликів?»

Уявіть будівлі, що ростуть самі, або вам знадобилася ЕОМ і ви, замість най¬складніших технологічних процесів, одер¬жуєте II, змінивши генетичний код яко¬їсь клітини, хоча б клітини вашої шкіри...

Оригінальний варіант контактів з ін¬шими цивілізаціями «пропонує» О. Ро- манчук у повісті «Пастка на Ресті» (ППФ- 86), зумівши поєднати переказ «гіпотези» (можливість дельта-переміщень, за яких тіло людини лишається в лабораторії, а її «псі-тотожність» у цей час розгулює по іншій планеті) з розплутуванням до¬сить інтригуючих ситуаційних вузлів. Ге¬роям, а з ними й читачеві, доводиться посушити голову над з'ясуванням анома¬лій, що заблокували пам'ять водночас у землянина Ярослава Гая і в мешканця Рести.

Крім «подорожей» у високорозвинені світи (чи то в нас удома — але в далеко¬му майбутньому, чи то на інших плане¬тах), письменницька фантазія нерідко пе¬реносить читача в минуле. У В. Положія це — «нормальне» історичне оповідання, з ретельно виписаною обстановкою, зви¬чаями, хоч надзвичайної міцності зброя й допомагає авторові загострити, утаєм¬ничити, «зафантазувати» ситуацію («Шаб¬ля прибульця»), «Зустріч на березі зато¬ки» В. Савченка (збірник ППФ-86) є дво¬рядним оповіданням: читач може просте¬жити непрості стосунки в науковій лабо¬раторії — у перервах між сеансами спо¬стережень за життям величезних комах та інших палеонтологічних див... щоб зно¬ву повернутися до інтриг нездарного нау¬ковця проти винахідників хрономобіля.

Власне, у більшості творів прямо чи опосередковано заходить мова про те¬перішні характери, нинішні стосунки (пе¬редусім у наукових колективах), нерідко

домішуються при цьому сатиричні нот¬ки, про що вже йшлося під час розгля¬ду деяких книжок. А останнім часом де¬далі помітнішим стає особливий струмінь одверто пародійної фантастики. Крім зга¬дуваних уже оповідань Б. Штерна, С. Під- горного, тут привертає увагу повість В. Зайця «Місто, якого не було» (збір-ник ППФ-85), що повинна зацікавити шкільних учителів, та й усіх, хто щиро хоче розібратись у психології підростаю¬чої людини. Особливий різновид — паро¬дії на казкові сюжети, за участю драко¬нів та інших чудовиськ і з безліччю тра¬гікомічних ситуацій, як «Богатирська іс¬торія» Ю. Ячейкіна (збірник ППФ-85) або «Горинич» Б. Штерна.

Наукова фантастика — жанр, що перед¬бачає безперервний пошук, «їзду в не¬знане», і водночас глибоке ознайомлен¬ня з досвідом попередників, щоб навіть коли доводиться підійматись на ту са¬му вершину (як в оповіданні В. Моруги «Хтось же скоряє непідкорене» (ППФ-86), то обов'язково — за новим маршрутом.

У книжці Світлани Ягупової «Фенікс» (1988) зустрічаємо цікаву й оригінальну спробу зобразити майбутнє ідеальне сус¬пільство. Взірці такої фантастики дали свого часу І. Єфремов, С. Лем, брати Стругацькі. У новому, розумному й гар¬монійному суспільстві, витвореному уя¬вою письменниці, одним із головних ви¬дів діяльності є «реплікація», тобто від¬новлення за генетичним кодом давно по¬мерлих людей (крім жорстоких виродків, яких «не приймає природа»),

У полі зору письменниці — психологіч¬ні проблеми, що постають із необхід¬ності співіснування представників різних епох і народів. Адже, збагачуючи тих, кому судилася «друга спроба», всіма но¬вітніми знаннями, турботливі реплікато- ри дбають і про збереження їхньої пам'я¬ті, давніх уподобань, бо без усього цьо¬го, навіть без ностальгії за минулим, жит¬тя буде менш повноцінне. Цікаві диспу¬ти про сенс людського Існування, про критерії відбору й напрямів реплікації (адже кожен, кому подарували повернен¬ня до життя, прагне зустрітися з батька¬ми, коханими, друзями), про право втру¬чання у чиюсь психіку тощо вдало «на¬кладаються» на несподівані й досить не¬безпечні пригоди...

Познайомилися ми 1988 року й з кіль¬кома зразками фантастичного детективу. Людська кмітливість у боротьбі з агре¬сором земним, а то й космічним, муж¬ність у боротьбі з небаченого масшта¬бу катастрофою, мандри у різних просто¬рових та часових «реальностях», прогно¬зування можливостей людського мозку, часом кепкування з героя, що потрапив у космічну халепу, — всі ці моменти зу¬стрічаємо у збірнику, що дав притулок трьом авторам (М. Анісімов, В. Забірко, Є. Філімонов), та книжці Ю. Константи- нова «Преследование». Ці оповідання й повісті, на мою думку, демонструють до¬сить високий рівень вигадки, вміння ці¬каво будувати сюжет. Розмаїтим типам злочинців — від високорозвиненої, але агресивної цивілізації, що живиться моз¬ком землян (М. Анісімов «Двійник»), до людиноненависника-маньяка (Ю. Констан- тинов «Инкогнито») або імморального вче¬ного, здатного вкрасти... чужий мозок (та ж повість «Инкогнито», оповідання М. Анісімова «За гранню мовчання) — протистоять в одному випадку професій¬ний детектив, іншим разом — просто вдумливий аналітик, дивак-учений. У зга¬дуваній повісті «Инкогнито» талановитий біолог Глаух, навчившись впливати на мі¬ріади комах та гризунів, зриває задум всесвітнього путчу, неабияк допомагаючи інспектору Градову.

Водночас найслабшими у згаданих тво¬рах вважаю сторінки, де йдеться про роз¬кішні вілли, перераховуються напої, наїд¬ки або ще якісь атрибути шикарного жит¬тя негативних персонажів. Усе це, як і в багатьох сучасних «касових» фільмах, нагадує не стільки критику, скільки сма¬кування.

У гротесковому, фантасмагоричному, часом просто «перевернутому» світі чи¬тач не лише знаходить відпочинок, а й ненав'язливо прилучається до багатьох наукових ідей та гіпотез, до складної інтелектуальної гри. А на споді нерідко знаходить відображення сучасного ре¬ального життя з його моральними ви¬могами , боротьбою прогресивного і застійного, вічним двобоєм добра і зла.