облако тэгов
Дивна штука фантазія...
Живе собі людина з року в рік, живе в праці, в нестатках. І раптом їй в голову шибає ота сама фантазія.
І задумується хлібороб-бідолаха над нужденною сохою, шо її з наругою тягне худа шкапина..., і уява малює йому широкі поля, де лопата сама ходить, аж підскакує, над землею, а після неї стелиться чорна масна рілля...
І знесилений шляхом в сотні верст, спочиваючи під придорожною вербою, мріє про килим-самольот мандрівник, що шукає роботи чи щастя...
I вигадує всевидюще люстерко дівчина, що марно дожидає свого милого з чужої сторононьки, з лихої війни...
Так століттями створювалась казка. Поетична мрія про краще майбутнє, мрія, що нею жили пригноблені маси в темні часи минулого, мрія про те, як визволити трударя з-під влади всемогутньої природи. Вона передається з вуст в уста, обростає подробицями і живе, живе віками, бо ж співзвучна думам, сподіванням і надіям мільйонів людей.
Фантастика — не випадковий елемент в житті людей, не розвага після робочого дня, не весела побрехенька на вечорницях, а сила, реальна, динамічна, сила, що пориває людину до пізнання природи, до казкових, разючих відкрить, праоснова всякої творчості.
А й справді...
Всі, наприклад, захоплюються польотами радянських супутників
i ракет у космічному просторі, але не всі усвідомлюють, що величезну роль в тій справі зіграла фантазія і літературна фантастика зокрема.
Загальний поступ людства здійснюється на основі несхитних законів розвитку матеріальних умов існування суспільства. Та немалу роль у цьому відіграють і палкі фантастичні прагнення людей, сміливе дерзання кращих умів до нових висот технічного прогресу.
Мрія змушує людину робити крок в космос, мрія, без якої не було б ні електронно-лічильних машин, ні атомоплава «Ленін», ні вимпелу на Місяці, ні теорії відносності. Мрія, що по-справжньому розправила крила лише в нашому, соціалістичному суспільстві, стала могутнім стимулом нашого руху вперед.
* * *
Мрія. Яке чудесне слово! Воно походить від слова «мріє», тобто «ледь бовваніє в імлі», «з'явилося на обрії», «ввижається в далині». Це і в справжнє значення слова «мрія» — видіння майбутнього, грядущого.
За цим видінням йшли древні скульптори Індії і Єгипту, поети Середньої Азії, вчені Еллади, гладіатори Спартака. Мрія кликала європейських моряків і російських землепроходців до відкриття нових земель, її кипінням живилися, наснажувалися Шевченко і Пушкін, її намагалися втілити в життя Оуен і комунари Парижа, її невгасимим вогнем надихались Сократ і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський, Ейнштейн і Жоліо-Кюрі. На віки вперед сягали думкою великі генії людства Маркс і Ленін, науково передбачаючи шляхи розвитку суспільства.
Отже, мрія летить попереду здійсненая, вогняним пунктиром позначає грядущі шляхи в невідоме. Та ось питання...
Мрія мрією... Мріяти можна по всякому. Під покровом цього слова часто ідуть поряд і романтичні пошуки і грубе міщанське бажання. Ми відразу відсічемо «мрію» ледарів, сластолюбців і нікчем. Ми будемо говорити про юних душею, які запалюються, забувають про все на світі, вдень і вночі йдуть по єдиній дорозі, з радістю віддають свої сили, літа і вміння улюбленій справі. Поговоримо про тих, хто вміє і любить фантазувати, висока, благородна мрія невіддільна від сміливої фантастики.
Уява. Фантазія. Обов'язкові супутники мрії. Без них мрія безплідна.
Треба виховувати поколінні войовничих мрійників, які не лише будуватимуть нові чудесні міста і підійматимуть цілину на землі чи в небі, а й силою уяви проникатимуть в незвідане.
Таких людей багато в нашій країні. І якщо нові й нові лави юнаків та дівчат поповнюють армію вчених, інженерів, дослідників та робітників найрізноманітніших професій борців з таємничою природою, — то немале в тому заслуга фантастики, яка ще в дитинстві хвилює молоді серця, кличе до чудесною, незвичайного, запалює на подвиги ради торжества розуму.
Отже, фантастика. Вона повинна бути на озброєнні скрізь, у всіх — у батьків, учителів, в нашої запальної молоді... Вона повинна сміливіше ввійти в літературу, в душі героїв, в їх життя, в роздуми автора.
Та саме в літературі ми частенько відчуваємо брак злету фантазії, сміливого устремління вперед, в незвідане майбутнє.
Показуючи в майстерністю І натхненням побут героїв, їх взаємини, конфлікти, автори разом з тим не малюють перспективи, яка завжди мусить переломлятися через психологію героїв.
Згадаємо твори Горького і Чехова. їхні герої і в багні, і в тюрмах, і в години найбільшого розпачу мріють, дивляться в грядуще, думають про нього, живуть ним. Воно для них — смисл життя, провідна зірка, надія, яка змушує діяти наперекір важкому життю.
В багатьох же сучасних книгах — герої, що живуть уже в умовах соціалістичного ладу, заклопотані лише дріб'язковими поточними справами, мрії їхні не виходять за межі комунальної квартири або службового кабінету. І це в наш романтичний час, в час небаченого духовного піднесення радянського народу, коли світла мрія людства — комунізм окрилює трудівників на чудові звершення, кличе їх вперед, запалює в їхніх серцях жагу пошуків, відкрить, сміливих розвідок.
Не всяка книга може стати крилами. Навіть фантастична. І не навіть, а фантастична передусім.
Чому ж?
Та хіба не ясно? Тому, що багато літ підряд «друзі» і недруги фантастики виділяли їй у загальному літературному процесі місце другорядної літератури, спорідненої з пригодницькою та «шпигунською» літературою гіршого гатунку. Така порочна практика завдала багато лиха мрії, яку намагалися убгати в рамки видимої мети, змусити служити лише для популяризації певних науково-технічних конструкцій недалекого майбутнього або вірогідних наукових гіпотез. Серйозні письменники, майстри пера, звичайно, не могли в таких межах створити що-небудь цікаве, значне і взагалі одвернулися від фантастичного жанру, на якому діляги, кон'юктурщики або дилетанти згодом почали завзято орати піщане поле убогої вигадки, перетворюючи, зрештою, мрію в заїжджену шкапу.
А й справді — погляньмо на деякі книги з серії фантастики і порівняймо їх з книгами про сучасність...
* * *
Певний час монополію в жанрі фантастики мали такі письменники, як В. Нємцов, В. Охотников, В. Сапарін та інші. Вони, як правило, писали про конкретні, зрозумілі всім речі, які стверджувались сучасною наукою. Вони піддавали анафемі будь-яку думку про те, що фантастика не може бути обмежена в часі і просторі, що вона є не кресленням існуючої конструкції, яка будуватиметься завтра, а дороговказом у таємничу і зовсім недосліджену країну майбутнього. Може, навіть, і не дороговказом, а лише закликом, гаслом, що зачіпає найглибші струни душі. Ось чому раз по раз з'являлися в журналах і книгах сірі, нудні оповідання В. Сапаріна (хоча б збірник «Однорога жирафа» або «Нова планета»), довгі романи В. Нємцова, які важко дочитати до кінця («Альтаїр», «Золоте дно»), книга М. Романiвської «Загнуздані хмари» і чимало інших. В усіх тих «фантазіях» нема ні мрії, ні сильного польоту думки, ні зримих героїв, ні захоплюючої ідеї. Така фантастика може лише скомпрометувати жанр, а завдяки своїй популярності серед юнацтва — розучити молодь мріяти.
Апофеозом отакої писанини є роман Л. Оношка «На оранжевій планеті», який недавно вийшов у Дніпропетровському обласному видавництві страшенно великим тиражем. Прочитаєш книжку, вдариш руками об поли і стоїш стовпом півгодини, поки отямишся. Що не сторінка, то й сюрприз, не кажучи вже про твір в цілому. В гонитві за пригодами і всілякими жахами автор певне, знаюча і Освічена людина — накрутив такого, що не лізе ні в які ворота. Там і сутичка з дикунами, і зустріч з представниками комуністичного суспільства, і з завойовниками — злісними карликами, які захопили частину Венери, і космічна любов міщанського гатунку, і ще безліч подібних «знахідок», Герої романа якісь пришелепуваті, недолугі, наївні, вони викличуть не захоплення і бажання наслідувати їх, а огиду і жаль. Так і хочеться спитати автора: для чого написано цю книгу? Де мрія, яка повинна бути віссю романа, спонукати героїв до дії? Нагромадження карколомних пригод на чужій планеті — це ще не фантастика! Це пародія на фантастику!
Чи не подібного роду книги стали причиною того, що серед частини літераторів можна почути розмови, ніби фантастика — це вигадка, це не життя, і, мовляв, писати в цьому жанрі — несерйозно!
Але ж погодитись з цим поглядом ніяк не можна.
По-перше, досвід таких гігантів, як Жюль Верн, Уеллс, О. Толстой, незаперечно спростовуй це твердження. А по-друге, фантастика не більша вигадка, ніж так звана реалістична література. Різниця між ними лише в часі подій. Зримість, вірогідність, правдивість образів книги залежать тільки від уміння автора.
Отже, помиляється той, хто зневажливо або несерйозно ставиться до фантастики, вважаючи її втечею вії дійсності в світ пустого мрійництва! Ніщо так не може показати перспективи нашого сьогодні, як фантастика. Цією дивовижного властивістю — поглядом думки проникати в майбутнє— як ніхто, володів Ілліч. Він був не лише великим практиком, а й великим фантастом. Найкраще про це сказав Маяковський:
Он земной, но не из тех,
кто глазом упирается
в свое корыто.
Землю всю охватывая разом.
Видел то, что временем закрыто...
* * *
Без уміння людства фантазувати не було б жодного значного відкриття. Ось чому ми повинні витягти фантастику із задвірків літературного життя, не допускати, щоб її зводили тільки до тлумача науково-технічних ідей.
Ніби фантастика — науковий трактат! Ніби фантаст повинен створювати конструкції неіснуючих машин!
Згадаймо Джордано Бруно. Поряд з ним жили люди — ремісники, хлібороби, моряки, воїни. Можливо, кожен з них більше дав для того дня, для шлунка чи тіла своїх сучасників. Але хіба можна порівняти значення тих поточних справ з величчю його подвигу?
Він зруйнував стіну неуцтва, відкрив перед враженим поглядом людства безмежність Всесвіту, а разом з тим безмежність його, людства, розвитку.
Такою повинна бути й фантастика — руйнувати затишний будиночок консервативних поглядів, промацувати мрією, ніби казковим променем, далекі обрії грядущого. Щодо обмеження фантастики з часі та її конкретизації, про які у нас часто говорять, то, на мій погляд, критеріїв такого обмеження нема. Нема і не може бути! Вчений, який прагне поставити під сумнів ту чи іншу мрію з точки зору сучасних знань, по суті, не відрізняється від ченців, які засуджували вчення Галілея чи Коперника... Навіть чимало наукових гіпотез, які потім були відкинуті наукою, все ж мали позитивний вплив на пізнання природи, були тим каменем, на якому відточувався ніж шукання. А у фантастики завдання ще більш певне — запалювати вогонь цього шукання, сіять зерна мрії, тривожити серця бажанням боротьби, дерзань, великого труда в ім'я наступного дня.
Радісцо відзначити, що період застою минув у фантастичній літературі, і на обрії з'явилися яскраві твори цього жанру. Це, насамперед, «Туманність Андромчди» І. Єфремова.
Але треба зауважити, що в книзi I Єфремова є ряд суттєвих недоліків, які дуже знижують її цiннiсть. Я маю на увазі нагромадження науковоподібних вирізів, безкінечні внутрішні монологи героїв. Це захаращує живу тканину твору, утруднює його читання і розуміння. Ефремов вважає, шо наука в майбутньому ввійде в плоть і кров людей, і тому він вводить безліч наукових викладок у мову і думки героїв. Ця думка правильна, але помилкою письменника є те, шо він конструює наукову фразеологію шляхом неймовірного ускладнення.
Чеський письменник Я. Вайс у своєму романi «В країні наших онуків» віддає перевагу аналізові внутрішнього світу, людини комуністичного суспільства. Книга читається легко, вона написана з любов'ю до близького майбутнього, в якому житимуть і працюватимуть наші онуки і діти. Але в ній є недоліки іншого гатунку. Мова йде про статичність майбутнього суспільства, про самовдоволеність героїв, про їхнє духовне копирсання в дрібних «пережитках минулого». Героям Вайса бажати нічого, для них навіть політ у космос — це просто «безумна пригода». І все ж таки навіть з цими недоліками твір становить значне досягнення науково-фантастичної літератури.
* * *
На Україні довгий час фантастика була занедбана. Патріархи цього жанру Ю. Смолич і В. Владко, які створили в довоєнний період значні твори наукового і соціального звучання, багато років не розробляли фантастичних тем. Лише в 1959 році В. Владко опублікував новий яскравий твір «Сивий капітан». Українські читачі чекають, що і Ю. Смолич ще скаже своє слово в науково-фантастичному жанрі. В епоху космічних ракет і ядерної енергетики відомий майстер пера міг би створити захоплюючі й значимі книги про майбуття.
За останні роки в українській фантастиці з'явились нові імейа. Вийшли в світ книги М. Дашкієва («Торжество життя», «Зуби дракона»), В. Бережного («В зоряні світи»), В. Савченка («Чорні зорі», «На дивній планеті», «Пробудження професора Берна», «Назустріч зорям»). Особливо сміливо мріє В. Савченко. Його герої проникають у таємниці ядра, створюючи надгусту матерію «нейтрид», летять з променевими швидкостями, використовують явище анабіозу, досліджують планету з дивовижними кристалічними істотами.
Але значна хиба цих книг полягає в тому, що герої їхні не завжди діють у відповідності з логікою життя. Тому вони й не запам'ятовуються.
Запам'ятовується лише ідея твору. Винятком, можливо, є тільки образ Якіна з твору В. Савченка «Чорні зорі». А взагалі від цього автора можна чекати цікавих і своєрідних книг.
Нам потрібна фантастика — велика і могутня література, в якій на весь гігантський зріст постане людина комуністичного майбутнього. Не ходульна людина, не людина-схема, а жива, повнокровна, ніжна і пристрасна, схвильована і смутна, радісна і невтомна, сповнена коханням і бажанням боротьби — така ж правдива й життєва, як людина в книгах Горького, Олексія Толстого, Коцюбинського, Джека Лондона, Уеллса і Роллана.
Юнь — наша надія, наше майбутнє, що кипить, вирує пристрастю, шукає нових шляхів — хоче бачити себе, свого сучасника в тій прекрасній будівлі, яку вона будує, в ясному грядущому дні, де будуть радість і достаток, космічні подорожі і хвилюючі зустрічі з іншими розумними істотами, гігантські звершення і небувалий розмах творчості народної, де сама смерть одступатиме перед людиною.
Отож подумаймо, товариші письменники, чи не приступити й собі до створення книг фантастичного жанру?! Я певен, що це під силу кожному літератору, який думає, піклується про майбутнє.
І тоді юнаки та дівчата, що будують домни і енергостанції, що сіють жито і кукурудзу, конструюють ракети і опановують вершини науки, — ще ясніше усвідомлюватимуть, що їхня діяльність є втіленням в життя гігантської вражаючої картини майбутнього комуністичного суспільства.
В багатобарвній літературі народній — у вічно живому фольклорі — значне місце посідають казка, фантастика, мрія.
Мрія поколінь стала дійсністю. А попереду — знову безкінечний шлях нових мрій і нових звершень.
Наша країна — батьківщина сміливого наукового дерзання, найнестримнішої, найдалекозорішої фантастики. Не треба боятисд невідомих машин і майбутніх винаходів, не треба боятися показувати техніку грядущого віку. Справа ж не в техніці! Фантастика — не наука, а насамперед Людина майбуття. їй — Людині — і повинне підпорядковуватись усе другорядне, технічне спорядження наших фантастичних творів. Пориваючись за мрією, захоплюючись нею, читач сам, у житті, знайде шляхи, винайде машини, багато що вдосконалить для втілення заповітної мрії в дійсність.
***
Удивительная штука фантазия...
Живет себе человек из года в год, живет в труде, в нужде. И вдруг ему в голову хлещет та самая фантазия.
И задумывается хлебороб-бедняга над нуждающейся сохой, что ее с надругательством тянет худая кляча..., и воображение рисует ему широкие поля, где лопата сама ходит, подскакивает, над землей, а после нее стелется черная масляная пашня.
И обессиленный путём в сотни верст, отдыхая под придорожной ивой, мечтает о ковер-самолете путешественник, ищущий работы или счастья...
И придумывает всевидящее зеркальце девушка, тщетно дожидающаяся своего милого с чужой посторонки, от злой войны...
Так столетиями создавалась сказка. Поэтическая мечта о лучшем будущем, мечта, которой жили угнетенные массы в темные времена прошлого, мечта о том, как освободить труженика из-под власти всемогущей природы. Она передается из уст в уста, обрастает подробностями и живет, живет веками, потому что созвучна думам, чаяниям и надеждам миллионов людей.
Фантастика — не случайный элемент в жизни людей, не развлечение после рабочего дня, не веселая поврушка на вечерницах, а сила, реальная, динамичная, сила, порывающая человека к познанию природы, к сказочным, разящим открытиям, праоснова всякого творчества.
А в самом деле...
Все, например, увлекаются полетами советских спутников
i ракет в космическом пространстве, но не все отдают себе отчет, что огромную роль в этом деле сыграла фантазия и литературная фантастика в частности.
Общее продвижение человечества осуществляется на основе несгибаемых законов развития материальных условий существования общества. Но немалую роль в этом играют и горячие фантастические стремления людей, смелое дерзание лучших умов к новым высотам технического прогресса.
Мечта заставляет человека делать шаг в космос, мечта, без которой не было бы ни электронно-счетных машин, ни атомоплава «Ленин», ни вымпела на Луне, ни теории относительности. Мечта, по-настоящему расправившая крылья только в нашем, социалистическом обществе, стала мощным стимулом нашего движения вперед.
* * *
Мечта. Какое чудесное слово! Оно происходит от слова «мечтает», то есть «чуть истукает во мгле», «появилось на горизонте», «увижается вдали». Это и в подлинное значение слова «мечта» — видение будущего, грядущего.
За этим видением следовали древние скульпторы Индии и Египта, поэты Средней Азии, ученые Эллады, гладиаторы Спартака. Мечта звала европейских моряков и русских землепроходцев к открытию новых земель, ее кипением питались, наслаждались Шевченко и Пушкин, ее пытались воплотить в жизнь Оуэн и коммунары Парижа, ее неугасимым огнем вдохновлялись Сократ и Ньютон, Ломоносов и Циолковский, Эйнштейн и Жоиншейн. Во веки вперед восходили к мысли великие гении человечества Маркс и Ленин, научно предсказывая пути развития общества.
Итак, мечта летит впереди свершена, огненным пунктиром обозначает грядущие пути в неизвестное. Да вот вопрос...
Мечта мечтой... Мечтать можно по всякому. Под покровом этого слова часто идут рядом и романтические изыскания и грубое мещанское желание. Мы сразу отсечем «мечтаю» бездельников, сластолюбцев и никчем. Мы будем говорить о юных душах, которые воспламеняются, забывают обо всем на свете, днем и ночью идут по единой дороге, с радостью отдают свои силы, лета и умение любимому делу. Поговорим о тех, кто умеет и любит фантазировать, высокая, благородная мечта неотделима от смелой фантастики.
Воображение. Фантазия. Обязательные спутники мечты. Без них мечта бесплодна.
Надо воспитывать поколения воинственных мечтателей, которые не только будут строить новые чудесные города и поднимать целину на земле или в небе, но и воображением будут проникать в неизведанное.
Таких людей много в нашей стране. И если новые и новые ряды юношей и девушек пополняют армию ученых, инженеров, исследователей и рабочих самых разных профессий борцов с таинственной природой, то немалая в том заслуга фантастики, которая еще в детстве волнует молодые сердца, зовет к чудесной, необычной, зажигательной. ради торжества разума.
Итак, фантастика. Она должна быть на вооружении везде, у всех — у родителей, учителей, у нашей зажигательной молодежи... Она должна смелее войти в литературу, в души героев, в их жизнь, в размышления автора.
Но именно в литературе мы частенько ощущаем нехватку взлета фантазии, смелого устремления вперед, в неизведанное будущее.
Показывая в мастерстве и вдохновении быт героев, их взаимоотношения, конфликты, авторы вместе с тем не рисуют перспективы, которая всегда должна преломляться из-за психологии героев.
Упомянем произведения Горького и Чехова. их герои и в грязи, и в тюрьмах, и в часы величайшего отчаяния мечтают, смотрят в грядущее, думают о нем, живут им. Оно для них — смысл жизни, ведущая звезда, надежда, заставляющая действовать наперекор тяжелой жизни.
Во многих же современных книгах — герои, живущие уже в условиях социалистического строя, озабочены лишь мелочными текущими делами, их мечты не выходят за пределы коммунальной квартиры или служебного кабинета. И это в наше романтическое время, во время невиданного духовного подъема советского народа, когда светлая мечта человечества — коммунизм окрыляет тружеников на чудесные свершения, зовет их вперед, зажигает в их сердцах жажду поисков, открытий, смелых разысканий.
Не всякая книга может стать крыльями. Даже фантастическая. И не даже, а фантастическая, прежде всего.
Почему же?
Да разве не ясно? Потому что многие годы подряд «друзья» и недруги фантастики выделяли ей в общем литературном процессе место второстепенной литературы, родственной приключенческой и «шпионской» литературе худшего сорта. Такая порочная практика нанесла много бед мечте, которую пытались убить в рамки видимой цели, заставить служить лишь для популяризации определенных научно-технических конструкций недалекого будущего или вероятных научных гипотез. Серьезные писатели, мастера пера, конечно, не могли в таких пределах создать что-нибудь интересное, значительное и вообще отвернулись от фантастического жанра, на котором деляги, конъюнктурщики или дилетанты впоследствии начали упорно пахать песчаное поле убогой выдумки, превращая, в конце концов, мечту в постоялую клячу.
И действительно — посмотрим на некоторые книги из серии фантастики и сравним их с книгами о современности...
* * *
Одно время монополию в жанре фантастики имели такие писатели, как В. Немцов, В. Охотников, В. Сапарин и другие. Они, как правило, писали о конкретных, понятных всем вещах, утверждаемых современной наукой. Они подвергали анафеме любое мнение о том, что фантастика не может быть ограничена во времени и пространстве, что она не чертеж существующей конструкции, которая будет строиться завтра, а указателем в таинственную и совершенно неисследованную страну будущего. Может, даже и не указателем, а лишь призывом, лозунгом, затрагивающим глубочайшие струны души. Вот почему то и дело появлялись в журналах и книгах серые, скучные рассказы В. Сапарина (хотя бы сборник «Единорогая жирафа» или «Новая планета»), длинные романы В. Немцова, которые трудно дочитать до конца («Альтаир», «Золотое дно»), книга М. Романовской «Огненные облака» и многие другие. Во всех этих «фантазиях» нет ни мечты, ни сильного полета мысли, ни зримых героев, ни увлекательной идеи. Такая фантастика может только скомпрометировать жанр, а благодаря своей популярности среди юношества разучить молодежь мечтать.
Апофеозом такой писанины является роман Л. Оношко «На оранжевой планете», недавно вышедший в Днепропетровском областном издательстве очень большим тиражом. Прочтешь книгу, ударишь руками о полы и стоишь столбом полчаса, пока очнушься. Что ни страница, то и сюрприз, не говоря уже о произведении в целом. В погоне за приключениями и всяческими ужасами автор определенный, знающий и образованный человек — накрутил такого, что не лезет ни в какие ворота. Там и схватка с дикарями, и встреча с представителями коммунистического общества, и с завоевателями — злобными карликами, захватившими часть Венеры, и космическая любовь мещанского сорта, и еще множество подобных «находок», Герои романа какие-то причудливые, бестолковые, наивные, они вызовут не восхищение и желание подражать им, а отвращение и жалость. Так и хочется спросить автора: для чего написана эта книга? Где мечта, которая должна быть осью романа, побуждать героев к действию? Нагромождение сногсшибательных приключений на чужой планете – это еще не фантастика! Это пародия на фантастику!
Не подобного рода книги стали причиной того, что среди части литераторов можно услышать разговоры, будто фантастика – это выдумка, это не жизнь, и, мол, писать в этом жанре – несерьезно!
Но согласиться с этим взглядом никак нельзя.
Во-первых, опыт таких гигантов, как Жюль Верн, Уэллс, О. Толстой, несомненно опровергай это утверждение. А во-вторых, фантастика не большая выдумка, чем так называемая реалистическая литература. Разница между ними только во времени событий. Зримость, вероятность, правдивость образов книги зависят только от умения автора.
Итак, ошибается тот, кто пренебрежительно или несерьезно относится к фантастике, считая ее бегством ресницы действительности в мир пустого мечтания! Ничто так не может показать перспективы нашего сегодня как фантастика. Этим удивительным свойством – взглядом мысли проникать в будущее – как никто, обладал Ильич. Он был не только большим практиком, но и фантастом. Лучше всего об этом сказал Маяковский:
Он земной, но не из тех,
кто глазом упирается
в свое корыто.
Землю всю охватывая вместе.
Видел то, что временем закрыто...
* * *
Без умения человечества фантазировать не было бы никакого открытия. Вот почему мы должны извлечь фантастику из задворков литературной жизни, не допускать, чтобы ее сводили только к толкователю научно-технических идей.
Как фантастика — научный трактат! Вроде бы фантаст должен создавать конструкции несуществующих машин!
Вспомним Джордано Бруно. Рядом с ним жили люди – ремесленники, земледельцы, моряки, воины. Возможно, каждый из них дал больше для того дня, для желудка или тела своих современников. Но разве можно сравнить значение тех текущих дел с величием его подвига?
Он разрушил стену невежества, открыл перед потрясенным взглядом человечества безграничность Вселенной, а вместе с тем безграничность ее, человечества, развития.
Такова должна быть и фантастика — разрушать уютный домик консервативных взглядов, прощупывать мечтой, будто сказочным лучом, далекие горизонты грядущего. Что касается ограничения фантастики со временем и ее конкретизации, о которых у нас часто говорят, то, на мой взгляд, критериев такого ограничения нет. Нет и не может быть! Ученый, стремящийся подвергнуть сомнению ту или иную мечту с точки зрения современных знаний, по сути, не отличается от монахов, осуждающих учение Галилея или Коперника... Даже немало научных гипотез, которые потом были отвергнуты наукой, все же оказали положительное влияние на познание природы, были тем камнем, на котором оттачивался нож искания. А у фантастики задача еще более определенная — зажигать огонь этого искания, сеять зерна мечты, тревожить сердца желанием борьбы, дерзаний, большого труда во имя следующего дня.
Радостно отметить, что период застоя прошел в фантастической литературе, и на горизонте появились яркие произведения этого жанра. Это прежде всего «Туманность Андромчды» И. Ефремова.
Но следует отметить, что в книге I Ефремова есть ряд существенных недостатков, которые очень снижают ее ценность. Я имею в виду нагромождение научных вырезов, бесконечные внутренние монологи героев. Это загромождает живую ткань произведения, затрудняет его чтение и понимание. Ефремов считает, что наука в будущем войдет во плоть и кровь людей, и потому он вводит множество научных выкладок в язык и мнения героев. Это мнение правильно, но ошибкой писателя является то, что он конструирует научную фразеологию путем невероятного усложнения.
Чешский писатель Я. Вайс в своем романе «В стране наших внуков» предпочитает анализ внутреннего мира, человека коммунистического общества. Книга читается легко, она написана с любовью к близкому будущему, в котором будут жить и работать наши внуки и дети. Но в ней есть недостатки иного сорта. Речь идет о статичности будущего общества, о самодовольстве героев, об их духовном копании в мелких «пережитках прошлого». Героям Вайса желать нечего, для них даже полет в космос – это просто «безумное приключение». И все же даже с этими недостатками произведение составляет значительное достижение научно-фантастической литературы.
* * *
В Украине долгое время фантастика была заброшена. Патриархи этого жанра Ю. Смолич и В. Владко, создавшие в довоенный период значительные произведения научного и социального звучания, многие годы не разрабатывали фантастические темы. Лишь в 1959 году В. Владко опубликовал новое яркое произведение «Седой капитан». Украинские читатели ждут, что и Ю. Смолич скажет свое слово в научно-фантастическом жанре. В эпоху космических ракет и ядерной энергетики известный мастер пера мог бы создать увлекательные и значимые книги о будущем.
За последние годы в украинской фантастике появились новые имена. Вышли в свет книги М. Дашкиева («Торжество жизни», «Зубы дракона»), В. Бережного («В звездные миры»), В. Савченко («Черные звезды», «На странной планете», «Пробуждение профессора Берна») , «навстречу звездам»). Особенно смело мечтает В. Савченко. Его герои проникают в тайны ядра, создавая сверхгустую материю «нейтрид», улетают с лучевыми скоростями, используют явление анабиоза, исследуют планету с удивительными кристаллическими существами.
Но значительный недостаток этих книг заключается в том, что герои их не всегда действуют в соответствии с логикой жизни. Потому они и не запоминаются.
Запоминается только мысль произведения. Исключение, возможно, только образ Якина из произведения В. Савченко «Черные звезды». А вообще от этого автора можно ждать интересных и своеобразных книг.
Нам нужна фантастика — великая и могучая литература, в которой во весь гигантский рост предстанет человек коммунистического будущего. Не ходульная человек, не человек-схема, а живая, полнокровная, нежная и страстная, взволнованная и грустная, радостная и неутомимая, полная любовью и желанием борьбы — такой же правдивый и жизненный, как человек в книгах Горького, Алексея Толстого, Коцюбинского, Джека Лондона, Уэллса и Роллана.
Юнь — наша надежда, наше кипящее будущее бурлит страстью, ищет новых путей — хочет видеть себя, своего современника в том прекрасном здании, которое она строит, в ясном грядущем дне, где будут радость и изобилие, космические путешествия и волнующие встречи с другими разумными существами, гигантские свершения и небывалый размах творчества народного, где сама смерть будет отступать перед человеком.
Давайте подумаем, товарищи писатели, не приступить ли себе к созданию книг фантастического жанра?! Я уверен, что это по силам каждому думающему литератору заботится о будущем.
И тогда юноши и девушки, строящие домны и энергостанции, сеющие рожь и кукурузу, конструируют ракеты и овладевают вершинами науки, — еще яснее отдавать себе отчет, что их деятельность является воплощением в жизнь гигантской впечатляющей картины будущего коммунистического общества.
В многоцветной народной литературе — в вечно живом фольклоре — значительное место занимают сказка, фантастика, мечта.
Мечта поколений стала реальностью. А впереди – снова бесконечный путь новых мечтаний и новых свершений.
Наша страна — родина смелого научного дерзания, самой безудержной, дальнозоркой фантастики. Не надо бояться неизвестных машин и будущих изобретений, не нужно бояться показывать технику грядущего возраста. Дело ведь не в технике! Фантастика — не наука, а прежде всего Человек будущего. ей — Человеку — и должно подчиняться все второстепенное, техническое снаряжение наших фантастических произведений. Порываясь за мечтой, увлекаясь ею, читатель сам, в жизни, найдет пути, изобретет машины, многое усовершенствует для воплощения заветной мечты в действительность.
***
Отклик Владимира Савченко на эту статью Олеся Бердника нашёл и разместил коллега Pirx https://fantlab.ru/blogarticle82271
***
Олесь Бердник. Мрія, література і майбутнє. "Літературна газета" (Київ) №27, 1. 4. 1960, с. 2 [Питання розвитку н.-ф. літератури; Під рубрикою «Дискусії»]
Олесь Бердник. Мечта, литература и будущее. "Литературна газета" (Киев) №27, 1. 4. 1960, с. 2 [Вопросы развития н.-ф. литературы; Под рубрикой "Дискуссии"]
