Бердник в своих произведениях пытался совместить свободу внешнюю, под которой он понимал снятие оков государств, международных структур, бизнес-империй и внутреннюю, духовную. По словам Олеся Павловича, вопрос, который его интересовал более всего, был таковым: «Как можно жить в мире, где за несколько тысячелетий нельзя выделить даже года, когда бы не грохотали войны, не лилась безвинная кровь?» И его ответ: «Невозможно больше терпеть бесстыдства и безумия правителей, руководителей, вождей, вероучителей, начальников, превративших прекрасную Планету в адский лабиринт ужаса и страданий. Человеку был дан чудны, волшебный мир – чистые моря и океаны, буйные леса, искрящиеся водопады, райские цветы, вольные животные и птицы. Во что же мы превратили все это, Друзья? Земля стала клоакой ужаса в Галактическом Звездном Саду. Пора образумиться, пробудиться от тысячелетней спячки рабства, предательства и братоубийства. Хватит нам, Дети Солнца, пресмыкаться перед жупелами феодального и буржуазного миров! Создадим несокрушимое Братство Духовных Республик, очистим Землю от мусора веков, откроем пути к любовному воссозданию дружбы Человека и Природы. Восставшие стихии можно укротить только Любовью!» 2

Общественный идеал и будущие преобразования в глобальном мире, по Берднику, должны, по сути, соединять элементы коммунизма (ликвидация парламентаризма и имперских конгломератов, суверенность наций и единение людей, устранение армий и создание системы Советов и т.д.) со своеобразным этико-философским императивом (выработка Общечеловеческого Критерия Бытия и Действия) 2.

Наиболее ярко философия и общественные идеи Бердника проявились в цикле «Камертон Дажбога», который стал вершиной творчества писателя. Сам цикл состоит из двух основных романов: бердниковского magnum opus «Звездного корсара» (1971) и ставшего последним крупным произведением автора «Камертона Дажбога» (1996). Изначально автором планировалось написание романа «Судья и любовь», составными частями которого должны были стать рассказ «Межзвездная нянька» (1961), повесть «Страшный суд» (1965) и новелла «Бунт космократоров» (1968). Позднее Олесь Бердник отказался от первоначального плана, но опубликованные ранее в периодике и авторском сборнике три произведения малой формы были серьезно переработаны и вошли в сюжетную канву «Звездного корсара» 3.

«Звездный корсар»

«Звездный корсар» – это классическая «мягкая» фантастика, в которой причудливый сюжет сочетается с авторской философией, где нет подробных научных и технических обоснований тех или иных явлений, зато текст изобилует многочисленными аллегориями и обобщениями.

Буквально с первых предложений автор удивляет непростыми размышлениями, вложенными в уста одного из героев – физика-теоретика. «Физики», рассуждающие о «лирике», генетическая память, высоконравственные люди-титаны, прометеи будущего – эти и ряд других особенностей сочетают роман Бердника с творчеством Ивана Ефремова 4. В начале «Звездного корсара» можно найти параллели с «Лезвием бритвы», ближе к концу – с «Часом быка». Но, если у Ефремова ключевые понятия – красота, мера, инферно, Стрела Аримана, то у Бердника – неумолимое и жестокое время, являющееся ловушкой для разумных существ, а также любовь, как универсальное средство прогресса и противостояния деструктивному действию времени.

...С незапамятных времен существует общество разумных гуманоидов системы Ары. Это люди, которые в своей эволюции пришли к непредставимому уровню развития, вышли из трехмерной ловушки. Любые желания сразу удовлетворяются. Однако, оказывается, не все так идеально, как кажется. Даже такое общество имеет определенные ограничения. Это социум «осчастливленных» мудрым правителем, казалось бы, первым среди равных. Закономерное следствие функционирования такой системы – деградация и отупение, опускание к простому удовлетворению своих потребностей. Замедляется развитие, останавливается творчество. Правитель Ары решил остановить этот процесс – взять ресурс («психоэнергию») у существ, аналогичных собственным далеким предкам. Для этого паразитического эксперимента запускается искусственная эволюция материи на одной из планет (потом оказывается, что это была Земля). У молодого человечества Земли, которое пока находится в плену трехмерности, еще впереди брань за лучшее будущее, еще много противоречий, полно взлетов и падений, в отличие от существ системы Ары.

Не всем нравится такой вариант развития событий. Благородный старец-гуру Аэрас, исследователь Гориор, которого недоброжелатели назвали Звездным Корсаром и величественные Космократоры восстали против тирании и несвободы...

Несколько слов следует сказать о символике огня в романе. Огонь – центральное понятие этого произведения, это творческий порыв, борьба, труд, свершения, наконец, Любовь и сама Жизнь. Даже фамилии у героев красноречивы: Огонь, Огневик, Гореница, Пламенный, Горикорень, Ур, Гром, Громовица. Один из предков главного героя – кузнец, как отец и дед самого Бердника; кузнец – это труженик-дивотворец, всегда связанный с огнем и творчеством.

Бердник в «Звездном корсаре» обосновывает мнение, что все в мире (бесконечности) взаимосвязано. Мы – дети космоса. Разум – закономерный этап развития материи и его обязанность – организовывать Вселенную и менять не только космос, но и свою собственную внутреннюю природу. Не чужда Берднику и диалектика, наука о развитии, правда, в основном, в своей идеалистической форме. Его критерии – ментальная эволюция, сфера морали, «дух», «психоэнергия». Отметим, что, несмотря на все это, отношение Олеся Павловича к классическому религиозному культу в романе является критическим. Религия порабощает разум и несовместима с прогрессом.

Несмотря на свой космизм, Бердник не был безнационалистом. Он – украиноцентрист. Особо поражают те места романа, вышедшего, напомним, в 1971 году, где описываются главные герои – космонавты-украинцы будущего. Перед отлетом на далекую планету они в поисках впечатлений восходят на карпатскую вершину Говерлу. Предки учат непутевого отпрыска, директора водочного завода, что в вышиванке следует ходить каждый день, а песни петь следует не на пирушках в ресторане, а просто так, в обыденной обстановке. Колоритными являются диалоги героев, в которых автор между строк критикует советский вариант морали и противопоставляет ей идеализированный вариант патриархальной сельской этики, народного образа жизни и соответствующие идеалы красоты. Урбанизму противополагается гармония с природой. Собственно, все это дало повод официальным критикам упрекать Бердника «хохломанией в космосе».

В «Звездном корсаре» наличествует критика реалий, которые бытовали в позднем СССР. Уже существовал тип советского обывателя; типаж огненного революционера-борца 1917 года было давно потерянным. В этой связи очень ярким выглядит описание браконьерской охоты, на которой присутствовали представители тогдашней элиты среднего звена – директор ресторана, директор водочного завода, народный судья, начальник райотдела милиции. Цинизм и правовой нигилизм милицейского руководителя особенно контрастирует с размышлениями о «космическом праве». Космоследователь Меркурий, никогда не задумывавшийся над вопросом о справедливости потребительски-деградирующей системы Ары, старательно выполнявший приказы кормчего, бывший ему лично преданным, со временем прозревает. Любовь к пламенной революционерке Громовице и расследование обстоятельств бунта Космократоров расставило все точки над «і», подтолкнуло Меркурия к единственно возможному правильному выбору. Его реинкарнация – молодой криминалист Григорий Бова из Киева 1960-х живет в «подозрительно» похожих обстоятельствах. Парень, несмотря на официальную идеологию, на каждом шагу сталкивается с коллективным обывателем, с потерей Огня...

Во всем этом видно авторское стремление соединить первоначальный пыл идеи («космическое право») со своим видением космизма, в то же время, не теряя связи с украинским корнем. Героичность, самоотверженность в борьбе, диалектические противоречия («разновесие» в противовес равновесию, застою) – вот ориентиры прогресса Бердника. К этому следует добавить и высокую гуманистическую мораль, которую проповедует Бердник. В отличие от многих современных фантастов и футурологов, которые механизируют, дегуманизируют человека, пламенный, любящий человек Бердника, является идеалом даже для робота, автомата. Именно поэтому Универсальный Робот (УР) медленно, но бесповоротно превращается в человека Ура.

«Камертон Дажбога»

Последний роман Олеся Бердника «Камертон Дажбога» является непосредственным продолжением его «Звездного корсара», опубликованного четвертью века ранее. Сюжет «Камертона…» уже не такой динамичный и объемный, кроме того у двух романов есть ряд серьезных отличий – прежде всего, в изменении тональности идейных акцентов. Гуманистический посыл прометея Корсара в «Камертоне...» полностью переносится на образ Христа. Его антагонист Ариман соответственно сливается с библейским Люцифером. Материалистическое мировоззрение в романе подвергнуто анафеме как основанное Ариманом. Корсар-Христос познает мир внутренне, Любовью. Иногда автором даже оправдывается переход к некоему солипсизму, когда говорится об ущербности «техногена», высказываются сомнения в физических законах Вселенной, провозглашается невозможность познания объективной реальности как органами своего тела, так и техническими средствами. Именно к внутреннему камертону-Вселенной призывает прислушаться писатель, фактически игнорируя материальный мир.

Эзотерика, мистификационные приемы и альтернативная этимология приближают этот роман к жанру фэнтези. Так, пять тысяч лет назад, во времена трипольцев, в качестве персонажей действуют только «боги» и колдуны, ритуалами прогоняющие загадочных агрессоров. Ко всему этому добавлен древнерусский антураж, хотя, понятно, никаких «дажбожичей» в указанном хронологическом промежутке существовать не могло.

Автор вводит в сюжетную линию несуществующие в реальности объекты и исторических личностей, внимательный читатель заметит также множественные сюжетные нестыковки. В целом роман ознаменовал окончательный разрыв Бердника с условным утопическим периодом своего творчества.

* * *

Творчество Олеся Бердника – настоящая веха в истории развития украинской фантастики. Уже первые литературные опыты Бердника показали, что автор стремился развивать собственный стиль, формулировать свои идеи, а не плестись за идеологическими указками функционеров от литературы. Несмотря на то, что Олесь Бердник имел довольно сложные отношения с властью, страдал за свое творчество, его долго не печатали, он выступил пионером философской фантастики в Украине, дал путевку в литературную жизнь направлению, которое сейчас принято называть «технофэнтези», привнес в фантастику настоящую изысканность языка и поэтичность изложения.

1 Пробудиться от рабской спячки... / Из интервью газете «Комсомольское Знамя», 14.01.1990 http://berdnyk.com.ua/articles/5/

2 Там же

3 Олесь Бердник. Цикл «Камертон Дажбога» // Лаборатория фантастики https://fantlab.ru/work270293

4 Оба фантасты были друзьями, о чем свидетельствует сохранившаяся переписка

***

«Камертон Дажбога» (інша назва — «Зоряна Веда») — фантастичний роман українського письменника Олеся Бердника. Вперше виданий у 1996 році, є останнім романом у творчій спадщині письменника.

«Камертон Дажбога» є також назвою циклу творів Бердника зі спільними героями і сюжетною лінією, куди входять роман «Зоряний корсар», трилогія-феєрія «Суддя і любов», деякі уривкові публікації, а також однойменний роман (1996).

Сюжет

Написаний через чверть століття після «Зоряного корсара», «Камертон Дажбога» продовжує сюжетну лінію, розпочату в попередньому романі. Протистояння ватажка космічної надцивілізації Ари могутнього Арімана та революціонерів-космократорів перенесено на Землю.

Криміналіст Григорій Бова, земне втілення космослідчого Меркурія, за допомогою експериментальної технології мандрівки у часі потрапляє в ХІХ століття задля визволення своєї коханої Галі Курінної, відправленої туди стараннями підступного Арімана. Галя у монастирі зустрічає черницю Марію (з'ясовується, що обоє дівчат є космократорами). Проте під час зворотної подорожі у часі трійця друзів потрапляє не у свій «рідний» час, а у 1948 рік. Дещо пізніше стає зрозумілим, що вони завдяки підступам Арімана потрапили не тільки не у свій час, а й не у свій світ. У паралельному вимірі сталіністська імперія у союзі з гітлерівцями шляхом превентивного ядерного удару розгромила західні «клептократії». У Мавзолеї лежить Троцький, а Ленін емігрував за кордон і розгорнув ідеологічну боротьбу проти союзу фашистів і сталіністів.

Майже відразу трійця чужинців потрапляє до «компетентних органів». Не вибивши покази силою, кати відправляють «потенційних шпигунів» до психіатричної установи. Проте не все так просто — керівник «психушки» теж космократор. Зрештою, всі космократори зустрічаються саме тут. Потім у гру вступає Зоряний корсар — ідейний наставник та янгол-охоронець гурту бунтівників. Задля виправлення часово-вимірного збурення, спричиненого втручанням Арімана, було вирішено відправити друзів у далеке п'ятитисячолітнє минуле — напівміфічні Троянові часи…

Філософія Бердника в романі

Значне місце в романі займють філософські роздуми автора, розкриваються його світоглядні ідеали.

Гуманістичний запал прометея-Корсара, зоряного бунтівника й борця за щастя людей у «Камертоні Дажбога» дещо зміщується на образ нового Христа. Відповідно Аріман практично зливається з образом Люцифера. Матеріалістичне світобачення засуджується як таке, що започатковане Аріманом. Корсар-Христос пізнає світ внутрішньо, Любов'ю.

У цьому романі чи не найбільше з усієї художньої спадщини розкривається Бердникова ідеалістична філософія — проголошується ущербність «техногену», сумніви у фізичних законах Всесвіту, неможливість пізнання об'єктивної реальності як органами свого тіла, так і технічними засобами. Ідеалом є соліпсизм Любові, внутрішній камертон-всесвіт.

Первинними є, згідно з Бердником, інформація, ідея, свідомість, а не матеріальний світ.

Чималу увагу приділено езотериці. Головні герої, що втілюються у загадкових «троянових часах», потрапляють не у реальний світ далекого минулого, а у простір богів і чаклунів, ритуалів і міфічних істот. Загальну атмосферу підсилюють давньослов'янський антураж і альтернативна етимологія, яку Бердник активно використовує.

Цікаві факти

у романі «Зоряний корсар» не зазначається, у який час відбуваються основні події (лінія Бови і Курінної). За замовчуванням, очевидно, слід розуміти сучасність — тобто кінець 1960-х, час написання роману. У «Камертоні Дажбога» (написаний в середині 1990-х) вказується, що «рідним часом» Григорія Бови є дещо пізніший період — його посвідчення виписане в 1978 році;

автор вводить у сюжетну лінію неіснуючі в реальності об'єкти та історичних осіб. Так, у 1970-х (як і дотепер) не було місячної наукової бази, не існувало міністра внутрішніх справ УРСР Куштенка;

в обох романах неодноразово згадується селище Опішня на Полтавщині. Згідно з сюжетами романів, тут був директором горілчаного заводу батько Галі Курінної. Насправді в столиці українського гончарства ніколи не існувало горілчаного заводу;

паспорт Курінної в «Камертоні Дажбога» було видано Опішнянським райвідділом МВС у 1970-му році, насправді ще в 1962 році Опішнянський район було розформовано, відповідно, жодного райвідділу, який би видавав паспорти, вже давно не існувало.

Видання

Бердник О. Зоряна веда // Бердник О. Камертон Дажбога. — К.: Український письменник, 1996. — С. 281—470. — ISBN 5-333-01422-1.

Бердник О. Камертон Дажбога // Бердник О. Зоряний корсар. — К.: Тріада-А — «Афон» ВД, 2004. — С. 369—570. — (Серія «Всесвіт Олеся Бердника». Збірка творів у восьми томах). — ISBN 966-8290-06-2.

Примітки

Олесь Бердник (Александр Бердник) // Лаборатория фантастики. Архів оригіналу за 29 січня 2019. Процитовано 28 січня 2019.

Олесь Бердник «Камертон Дажбога» (цикл) // Лаборатория фантастики. Архів оригіналу за 29 січня 2019. Процитовано 28 січня 2019.

Гриценко, Н. О цикле Олеся Бердника «Камертон Дажбога» // Edita (совместно с Международным литературным клубом «Astra Nova»). — 2021. — № 85. (російською). с. 24–26.

Котляр Ю. В. «Любов» у філософії Олеся Бердника [Архівовано 29 січня 2019 у Wayback Machine.] // Наукові праці. Філософія (Чорноморський державний університет ім. Петра Могили). — 2015. — Т. 257. — № 245. — С. 82-85.

Попри те, що п'ять тисяч років тому слов'ян ще не існувало

Посилання

Атаманюк Ю. Він мріяв про незвичайну празоряну дію // Ятрань. — 28.11.2017. [Архівовано 29 січня 2019 у Wayback Machine.]

Прашкевич Г. Людина із Світонії (Передмова, переклад з російської Г. Бердник) [Архівовано 28 січня 2019 у Wayback Machine.] // Бердник О. Зоряний корсар. — К.: Тріада-А — «Афон» ВД, 2004. — С. 5-8. — (Серія «Всесвіт Олеся Бердника». Збірка творів у восьми томах). — ISBN 966-8290-06-2.

Игорь Каривец: Комментарии к «Камертону Дажбога» О. П. Бердника // Огонь Прометея

Я не належав до прихильників ірреальної творчості О. Бердника. Мене більше приваблювала конкретика зображуваного життя в творах Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Чендея, Р. Андріяшика, В. Шевчука. Вони не кликали до Всеосяжної Мети (обов’язково з великої літери), до Зоряного Шляху, де зустрічаються різні Планети, Нейтрино, Кварки, Першоатом, Мегасвіт. Минуле, сучасне, прийдешнє, як на мене, штучно розривалося автором. На слуху, до того ж, були вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко — ось де правда, ось де сила.

Отак, до почту Олеся Бердника ніколи не належав. А він таки мав свій почет і з’являвся на будь-які зібрання в густому оточенні своїх не просто шанувальників — ішов Пророк зі своїми учнями, які догідливо ловили кожне слово свого метра. Високого, широкоплечого, чорнобородого, з гострим полиском очей, які, здавалося, пронизували тебе до дна, з різким словом- присудом, кинутим ніби побіжно, але так, що ти стоїш розгублений, не знаючи, як реагувати на все це.

Зустрічаючись на різних зібраннях, у різному то-варистві, ми розкланювалися, вітались, та й по тому. Бо жили в різних світах, що не перетиналися. То ж і арешт О. Бердника для мене був несподіваний: за що? За фантазію? Він же не написав ні «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ні «Лихо з розуму». То ж і викупна заява, в якій він набирався «мужності поглянути на себе ніби ззовні, вигнати з своєї психіки ложний образ несправедливо скривдженого і переслідуваного «борця за правду», хоч і справила гнітюче враження, та не діткнулась серця. Дай йому, Боже, щастя, а нам своє робить.

Не знав, не відав, що примхлива доля зведе нас і що разом нам доведеться долати підступи ідеологічних кураторів уже в час розгортання т. зв. перебудови.

Хоч душа моя не так давно і врятувалася із сільця ідеологічних птахоловів («Відступниця» свята Варвара»), все ж вуста заніміли, а язик не сподоблювався до співання. Обережність було обрано за найкращу оборону, аби не стати здобиччю ворогів. Сидів тихо, як миша, стеріг його величність Графік, щоб підопічні сіренькі рукописи вчасно потрапляли до друкарні.

І от одного дня задзвонив телефон, і слухавка озвалася голосом завкадрами видавництва «Дніпро».

— Ти можеш зайти зараз до мене?

— Іду.

Піднімаюсь на третій поверх, прочиняю двері, бачу: господар веде розмову з якимсь молодим середнього зросту чоловіком. Ледь переступив поріг, як завкадрами підвівся.

— Ну, ви тут самі, без мене, поговорите, — і, перевівши погляд на мене, продовжив: — Це працівник з органів, йому треба з тобою побалакати. Я не буду вам заважати.

Він вийшов, примкнувши за собою двері.

Блискавично подумки прокрутив усе, що скоїлось зі мною чи побіля мене за останні рік-два — де я міг втратити рівновагу чи посковзнутись, коли щось бовкнув недозволене знічев’я і при кому?

Мій візаві не дав мені часу на роздуми, представився й одразу ж взяв бика за роги.

— Чому ви відмовились редагувати Бердника?

Я здивувався: з яких це пір КДБ опікується редагу-ванням книжок? І звідки там відомо, що кілька днів тому...

Так, за кілька днів до цього мене запросив до себе на розмову директор видавництва й сказав:

— Будемо видавати Бердника. Треба тобі братися за нього. Поза планом.

— НІ, — не роздумуючи й хвилини, відповів я. — У мене завантаженість... Андріяшик, Терещенко, Самбук, ПІумило. Скільки можна?

Не говоритиму ж йому, що просто боюся братися за Бердника, що розцінюю цю пропозицію, як тонко задуману провокацію: мовляв, побачимо, що з цього вийде? Зведемо того, хто вже відсидів і покаявся, з тим, хто сьогодні хоч і з мішком, та завтра може бути з торбою. Ні, на мені не прокатаєтесь...

Як не вмовляв директор, я упирався рогом: ні й ні! З тим і розійшлися. Що ж тепер відповісти цьому ввічливому представникові органів?

— По-перше, я дуже завантажений. А по-друге, це не мій автор. Я не сприймаю його курйозного християнства, його містики, пишномовної риторики. У нас різні смаки, різні підходи до життя.

— От і добре, значить, ви найбільш спроможні йому допомогти. Зрозумійте, людина прилюдно покаялась, І друзі від нього відсахнулися, а видавництва пропустили повз вуха те, що його помилувано, й на нюх не підпускають до редакційних столів, бояться, як про-каженого. Людина опинилась у неймовірно складних обставинах. Ні роботи, ні нових видань. А в нього ж дружина, син малоліток. Треба допомогти.

Я ще відбивався — як міг. Все своє красномовство використав сповна. Мій візаві уважно вислухав, і врешті пішов на більшу відвертість.

Мовляв, він і сам не прихильник творчості Бердника, і згоден зі мною, що грішать його романи на риторику й еклектику. Та коли я розумію це, то мені й карти в руки. Врешті, перш ніж вийти на мене, вони перебрали весь редакторський склад — хто зможе продуктивно попрацювати з Бердником? І в ЦК партії радились. Там погодились на мою кандидатуру. Отже, є згода на всіх рівнях, і моя сьогоднішня відмова може бути то не так сприйнята...

Загнав таки мене мій співбесідник до глухого кута. Жарти з КДБ вкупі з ЦК можуть окошитись лихом. Вище лоба очі не ходять, так що не мудруй, голубе, нічого тобі не лишається, як братися за щербатий горщик.

Для мене й досі загадка, чому саме на мене «вийшов» КДБ? Десь промах зробив, чи зайвий раз вирішили перевірити мою благонадійність. Не настільки ж я наївний, щоб повірити тупорилим уболівальникам літератури, ніби у видавництві не знайшлося іншого кваліфікованого редактора, який би упорався з текстом О. Бердника. Щось таки стоїть за цим, але розгадати в ту мить, що саме, я не міг, і, стиснувши серце, довелося погодитись на пропозицію.

— От і добре, — сказав мій умовляльник. — Тільки про нашу з вами розмову нікому й слова. Про це знаємо ми з вами та ще директор. Та й ми тут ні при чому, просто виручаємо Олеся Павловича. То ж коли побачите може у видавництві, робіть вигляд, що ми незнайомі. Олесь Павлович принесе вам завтра рукопис, робіть з ним, що знайдете за потрібне. Читайте, правте, аби книжка вийшла. Ми у вашу роботу втручатися не будемо. Захочете, познайомите нас із своїм висновком. Але ми на цьому не наполягаємо. Побажаєте — ознайомимо вас із своїм висновком. Та тільки після того, як прочитаєте твір самі й виробите свій підхід до нього. Другого дня Олесь Бердник, як давній приязний знайомець, ручкався зі мною й клав на стіл 724 сторінки розклейки роману «Хто ти?»

Боже, чого тільки не було в цьому романі! І цифри та графіки, які «оживали й тріпотіли», любов земна й любов небесна, і гості з небуття, і зустрічі в потусто- ронньому світі, і всепланетний розум та земна дурість, і, як завжди в Олеся Бердника, якісь Великий Невідомий, Великий Дракон, Диво-Коло, Мати-Діва, таємниця Дивич-гори, храм Предковічної Краси, троянські вояки, Х-істоти і т. д. і т. п.

Коли за пару тижнів Сашко М. (мій «сват» на реда-кторство О. Бердника; не називаю його прізвища, бо не мав можливості запитати згоди; людиною він виявився досить порядною, і сьогодні, можливо, йому б не хотілося «засвічуватись») поцікавився, як ідуть справи, я розвів руками. Твір настільки ускладнений, що мені доведеться добряче попотіти, аби розібратися, що й до чого. Хоч-не-хоч, мушу «проштудіювати» чимало літератури, аби допетрати, що таке ІНШІ СВІТИ і яку причетність має до них давньоіндійська філософія, що таке міжзоряний зв’язок і ПАРАЛЕЛЬНІ ВІСІ, чи можуть творчі ресурси розуму прирі-внюватись до енергетичних ресурсів Сонця... Одне слово, потрібен час і — відповідна література. Сашко допомагав мені, чим міг. Через завкадрами передавав книжки, кілька томів з індійської філософії, статті фізика-теоретика Фрімена Дайсона та одного з піонерів космонавтики Арі Штернфельда, кембріджського професора Е. Хьюіша та естонського академіка І. На- ана. Мене вже не видно було з-за книжкових стосів.

— Нащо воно тобі? — дивувався Олесь Павлович.

— Я ставлю свій підпис під твоїм романом і не хочу червоніти перед читачем.

Врешті, через пару місяців з добрим гаком з’явився таки мій висновок. Досить невтішний для автора: твір потребує кардинальної переробки й переосмислення.

Не диференційована уява автора, сперта на древ- ньоіндійські релігійно-філософські постулати, завела його досить далеко від умов реальної боротьби з ворогом у 1941—1945-х роках. Мандрівники до інших планет — «полетьі во сне и наяву», — вселенське переселення душ, якісь непрояснимі, я б сказав, абстрактні, асоціації, асоціальні символи типу «Новий світ», «Краса, Гармонія, Синтез», «людина Безмежжя» і т. д. і т. п. Ірреальність, накладання умовних стереотипів на живу дійсність, на реальну історичну канву війни з фашистами — все це створювало якусь колажну імпровізацію некерованої уяви автора, яку треба було привести до одного знаменника, до якоїсь певної цілісності, ім’я якій — романний організм, хай і зітканий з різних гіпотез та утопій. Головне, якось підпорядкувати їх одній, вичлененій, провідній думці. Та її треба спершу вилущити з цієї механічної шкаралущі.

У кожній умовності є незрима межа, яку не можна переступати. Автор має право для підсилення своєї думки, провідної ідеї, звертатися як до міфологічного пласта, так і до легенди, переказів, притч, але ж якось хоч асоціативно пов’язувати це між собою. Це, на мою думку, мало бути не механічне введення їх у тканину розповіді, а бодай трохи художньо вмотивовано, як частина одного цілого, вищого авторського «Я», як місток між давнім і сьогочасним, вибудуваним автором у своїй уяві. Як казав Ч. Айтматов, «треба працювати до упору, з намаганням розкрити себе до останнього слова, викласти всі свої думки, ніби цю можливість дали тобі в останній раз».

До цього й закликав я автора, не акцентуючи уваги на окремих композиційних недоглядах, інших дрібницях, просив зосередитись на вияскравленні, вичлененні головної концепції твору в епіграфі — пройти безодню хоч і по струні, але красиво, бережно, блискавично.

Олесь Павлович спершу був вражений таким висновком. «Ні, заявив категорично, нічого я переробляти не буду. Мені обіцяли перевидати цей роман, і він буде перевиданий». І ображений пішов з видавництва. Та за пару тижнів він подзвонив, зайшов додому, домашня обстановка ніби кликала до неформальної розмови.

— Я кілька разів перечитав твій висновок, багато думав, — сказав він. — І дружина моя прочитала. Вона й переконала мене, що твої зауваження — це зауваження друга. Й змусила прислухатись до них. А я їй довіряю. З деякими висновками я не згоден, давай їх обговоримо. В основному ж готовий до роботи. Сідаю за переробку.

Щоб уявити обсяг цієї роботи, наведу деякі цифри і дати: перший варіант датовано 9 вересня 1984 р. А верстку підписано до друку 17 лютого 1987 р. Між цими двома датами — майже трьохрічна напружена робота, кількаразове (здається, тричі) переписування роману, в результаті чого з 724 сторінок він скоротився до 514, а з ЗО друкованих аркушів (посилаюсь на довідку для бухгалтерії про наявність нового матеріалу) 12,5 аркуша повністю оновлені. Решта піддалася суттєвій правці.

У подальшому між Олесем Павловичем Бердником і мною не виникало вже розбіжностей, робота навіть здружила нас. Я розумів її «надзавдання»: влада мала показати світові, що з покаянням Олеся Бердника повернула йому всі права і що він, незважаючи на всі минулі поневіряння, приступив до повнокровного літературного життя. Але розумів я й те, що для Олеся Бердника це чи не єдина можливість заявити своїм читачам, що він живий і ще при силі, що спроможний, хоч і глухуватим, як з підвалу, голосом, говорити з ними. Та й що тут таїти, і фінансові справи якось полагодити, сім’ю утримувати. Тому-то й працювали ми з Олесем Павловичем не за страх, а на совість.

Як тільки автор погодився з моїм висновком, я озна-йомив з своїми міркуваннями й Сашка М. Той прочитав раз і вдруге й попросив у мене дозволу взяти на день мій редвисновок з собою. Другого ж дня запросив знову до завкадрами й повернув мої аркуші зі словами:

— Моє керівництво уважно ознайомилось з вашим редвисновком і було вражене, як він співпав з тим, що нам дали фахівці з Інституту літератури. Якщо бажаєте, можете почитати. Працюйте з Олесем Павловичем. Коли виникнуть якісь труднощі, звертайтеся до мене, -— і дав мені свій телефон.

Мушу зізнатися, що далі робота велася, мов у підпіллі. Колеги бачили, що не раз заходив до мене Олесь Бердник, що обклався я специфічною літературою, але мало кому який бзік прийде до голови? У плані видань Бердника нема, а що він ходить до когось з видавничих працівників — то не наш клопіт.

Аж коли автор подав уже перероблений і передрукований від слова до слова рукопис, довелося виводити його з туману на світ ясний. Йде «гра» в легальність: 18 вересня 1984 р. О. Бердник подає офіційну заявку і рукопис роману до видавництва, а 24 я отримую його «на ознайомлення». Якщо раніше говорив авторові про неприйняття всієї концепції роману, то нині мав уже ту основу, з якою можна працювати.

Ніколи до цього не зустрічався з таким автором- скороспілкою, як Олесь Бердник. Сьогодні сперечаєшся з ним, розносиш в пух і прах цілу главу, скажімо, на 40 сторінок, надвечір він забирає її, а вранці приносить заново переписану й передруковану. При такому швидкописанні, звісно, доводилось і вдруге, і втретє повертатися до того ж тексту, вивіюючи з нього полову й всохле зерно. Але це вже робота на щодень, вона — обов’язок редактора. Та є ще обов’язковий видавничий ритуал — внутрішня рецензія зі сторони. Що вона скаже?

Я недаремне чекав на доопрацьований варіант. Подай рецензентові попередньо видану книгу — він «зарубав» би її, як кажуть у видавництві. Мій же обов’язок, як я його зрозумів — «витягнути» її. Пишеться новий редвисновок, і, оскільки в творі багато філософствування, еститизування, є потреба у фаховій кваліфікованій рецензії.

Скажімо, від такого спеціаліста марксистсько-ленінської естетики, як завкафедрою комуністичного виховання молоді Київського університету, доктора філософських наук професора В. О. Кудіна. Мав надію: де в мене «провали» в осмисленні авторської філософії, там Вячеслав Олександрович підсобить. Це вже було 14 лютого 1985 р.

«Збігом обставин, — писав проф. В. Кудін у своєму висновку, датованому 7 квітня 1985 р., — мені вдруге доводиться давати рецензію на твір Олеся Бердника».

Прочитавши ці рядки, я враз подумав: чи не його ж рецензію я читав з подачі КДБ? Цікаво, як же рецензент сприйме тепер наш новий варіант?

«Зараз рукопис доопрацьовано, в багатьох місцях до-повнено, — зауважив таки нашу роботу (кажу нашу, бо був ніби співавтором романіста) рецензент. — Скажемо відразу, новий варіант роману — значна вдача письменника, перемога в собі і над собою багатьох вад, які заважали в першому варіанті чітко висловити думку, ясно окреслити протистояння різних сил у романі...»

Позитивно оцінюючи рукопис в цілому, рецензент зупинився й на окремих аспектах твору, які, з його погляду, потребували більш чіткого художнього вислову й точнішого художньо-естетичного вираження.

Очевидно, не до кінця позбулися ми довільних абс-тракцій, коли й нині рецензентові впадали в очі «зло Драконів», «отруйні паростки», «біль ради мети», «цільність світу», «Велика мета» тощо. Не завжди вдавалося домогтися цільної сполуки реального і нереального, цільності і єдності буття. Як не намагався я зрозуміти розмірковування О. Бердника про заміну числа іншими вимірами, все ж, очевидно, не спромігся домогтися ВІД нього більш чіткого вираження думки, й на це звернув увагу рецензент. Як і скільки не перечитував праці з математики, так і не зміг допетрати, як з допомогою справжнього розуміння числа може ввійти в глибінь буття. Звернувши на це увагу, В. Ку- дін був поблажливим до автора.

«Нехай сказане буде вірно зрозуміле, — звернувся він до О. Бердника. — Тут не заперечується право письменника на фантазію, «розриву» звичного у мисленні. Це добре. Однак висловлюване має бути більш переконливим, ніж просто запереченням числа... Сказати, що з заміною числа відбудеться злиття кожного з буттям безмежного, що настане торжество одного, надто замало для доведення «гальмуючої ролі чисел у пізнанні».

Висловив зауваження В. Кудін і щодо суперечки героя роману з кібернетиками. Що це, все-таки, значить, запитував рецензент, «філософська цінність світу», «всеосяжна мета», боротьба сил «добра» і «зла», «світла» і

«темряви» і т. д. «Говорю про це для того, — підсумовував В. Кудін, — щоб письменник ще раз ретельно продумав цікаво й захоплююче виписане ним у романі. У нього є уміння, талант, — широта мислення і щедра фантазія, і це дозволяє сподіватися, що він успішно завершить роботу над цікавим художнім твором».

Дотримано всіх видавничих канонів, і ми можемо вже виходити з автором на передфінішну пряму — укладати угоду, запускати рукопис на технологічний конвеєр.

Але даремно сідлали ми коней, сісти в сідло нам випало аж через два роки.

Про те, що в редакції щось «вариться Бердникове», чутки, звісно ж, доходили до головної редакції. Варто ж було вийти на лінію оформлення офіційних стосунків з автором, — як зіритувалась наша єгипетська мума, сиріч головний редактор С. Коба. Як, отого Бердника, що сидів? Ну й що, що покаявся, це ще ні про що не говорить. «Дніпро» видає краще з кращого, а його писання засуджене, і звинувачень в ідеологічних збоченнях з нього ніхто не знімав! Ми повинні запобігати появі шкідливої літератури, а не давати їй зелену вулицю. Це втрата політичної пильності! Куди дивляться редактор і редакція?

Не переконувала єгипетську муму й розлога рецензія такого знаного в партійних верхах спеціаліста з марксистсько-ленінської філософії (сиріч ідеології), як професор В. Кудін.

— Ні, — була більш ніж категоричною С. Коба, — потрібна офіційна рецензія Інституту літератури.

Знаючи, в який спосіб може бути організована ця рецензія (подібний «семінар» я уже пройшов у зв’язку з виданням прози М. Ушакова за пару років до цього), В. Біленко сам швиденько склав листа на ім’я І. О. Дзеверіна такого змісту:

«Видавництво «Дніпро» вивчає питання про можливість перевидання роману О. Бердника «Хто ти?», який автор дещо переробив на нашу вимогу.

Просимо Вас доручити відповідним товаришам ознайомитись з доопрацьованим варіантом роману й висловити нам свої міркування».

Цього листа й рукопис я особисто відношу І. О. Дзе- веріну. Через місяць рецензія за підписом Г. Штоня з печаткою Інституту літератури (що мало засвідчувати її офіційність) була у видавництві. Г. Штонь не приховував, що в нього особисто проза О. Бердника «викликала й продовжує викликати стійкий внутрішній опір» — як до самої манери авторського викладу, так і до смислових акцентів характерів героїв, а з тим — і до стильового ключа, яким «відмикаються» двері до техноструктури змальовуваних образів, до поетичних загальників, віршованих «імпровізацій» тощо. Проте, тут же висловлює ряд критичних порад, як зробити, на його думку, твір більш правдивим, уникнути поетичної загальщини й змістових нашарувань, закликає автора ґрунтовно подумати, перш ніж подати остаточний варіант роману до видавництва, дещо вилучити з нього, щось дописати, пам’ятаючи, що в кожній художній умовності існує незрима духовна межа, яку свідомо чи несвідомо не можна переступати.

Саме за це й вхопилась головна редакція. Рецензія Г. Штоня нібито переконала її, що перевидавати роман О. Бердника «Хто ти?» недоцільно.

Що робити? Як не впасти на слизькому? Єдина під- страховка — доповідна директорові: автор, ознайомившись з рецензіями В. Кудіна та Г. Штоня, приймає конструктивні пропозиції рецензентів, але відкидає категорично «ні!» головної редакції. Відтак вносить пропозицію: обговорити рецензії, позицію автора та видавництва на головній редакції за його участю 16 травня 1985 року.

Директор згоден, і того ж дня пропонує головній редакції ґрунтовно ознайомитись з рецензіями, «об’єктивно визначити позицію видавництва, якщо необхідно — поставити перед автором конкретні вимоги щодо подальшої його роботи над рукописом».

Хто там буде вивчати! Страх за крісло робить декого цензором у квадраті. Збігають дні за днями, тижні за тижнями, а головна не кує й не меле. І тільки на початку жовтня мене знайомлять з новою рецензією з того ж Інституту літератури, тільки вже без печатки, за одним підписом: Н. Чорна. Вона більш ніж категорична: роман перевидавати недоцільно, бо «автор не схильний чи й не здібний до художнього спостереження життя, життєвої конкретики». Н. Чорна пропонує «переписати твір від початку до кінця», «залишивши хіба що назву, найзагальнішу сюжетну схему, контури головних дійових осіб».

Згоден з Н. Чорною, що роман О. Бердника «Хто ти?» не є яскравою сторінкою нашої літератури й не лишить особливого сліду в ній. Твір цей, попри всі «переробки» й «доробки», так і не став художньою цілісністю з психологічно глибоко прописаними характерами. Але він існує в тому вигляді, в якому народився й визрів. Автор сказав те, що хотів сказати, й так, як саме він хотів. Це його право. Подобається мені чи не подобається, але він має свого читача й працює на нього.

Чи ж можна вимагати від автора неможливого? І раз у раз повертати рукопис на переробку. Та й най- довершеніший твір при безперервних переробках може обернутися на спотворений еквівалент слів у іншій упаковці. Так писав я в черговій доповідній. На що головна відповіла: «Редактор занадто викривлює ситуацію з рукописом Бердника і його підготовкою до набору, лишаючи чомусь тільки за собою право розуміти необхідність ідеологічну — такого кроку: видати книжку. І дарма. Не треба ломитися у відкриті двері, бо всі — і в Інституті літератури, і у видавництві — те розуміють.

Ніхто не вбачає в романі твору століття. Рецензія Н. Чорної (цікаво, а чим не задовольняла рецензія Г. Штоня? Відсутністю категоричного присуду? — Л. К.) — взірець фаховості, діловитості, конкретності — не перекреслює твір, а дає спрямування редакторові, як допомогти авторові позбутися двомовностей, що ведуть до певної міри ідеологічної й світоглядної нечіткості. (Підкреслення моє, стилістика С. Коби. — Л. К.). Автор, очевидно, з тим погодився, бо звернувся з листом про своє доопрацювання. І раптом — вибух редактора. Треба працювати, а правильні гасла потім виголошувати».

Між вказівкою директора про обговорення рукопису та двох рецензій (16 травня) й вищенаведеним «резюме» С. Коби дистанція в п’ять місяців — це сталося 14 жовтня 1985 року. Дійшло до того, що В. Біленко зобов’язав керівництво «особисто кожному прочитати рукопис і 5 грудня обговорити в мене» (тобто, в директора).

Усі мої можливості на цьому були вичерпані. Хоч пика й не в крові, та й наша не взяла. Що буде, те буде. Втомився.

— Не треба парка парити, — заспокоював мій (чи Бердників) куратор Сашко М. — Щось придумаємо...

Протягом усього цього часу він був ніби десь осторонь, ні в що не втручався, час від часу лише запитував, як посуваються справи. Не хотів виявляти свою зацікавленість, чи не мав права «засвічувати» причетність своєї установи? Не знаю. Але, очевидно, переконавшись, що, як редактор, я вже не в силі ще щось зробити, десь доповів по начальству. Не знаю, як воно було там насправді, але одного дня В. Біленко похапцем зібрав увесь внутрішній епістолярій по Берднику (ціла папка набралася!) й підготовлений рукопис та й помчав до ЦК. Звідти все це перейшло до Держкомвидаву, а вже там дали відповідне напучення нашому головному редакторові. І через рік, на початку 87-го, роман-симфонія Олеся Бердника «Хто ти?» таки вийшов. Це було, хай невеличкою, позначкою перебудови і у видавничій справі.

Л. Кореневич «ЯК ПО СТРУНІ БЕЗОДНЮ...» 2004

***

Якось 1987 року – я тоді редагував газету «Вечірній Київ» – мені зателефонував головний редактор видавництва «Радянський письменник» і звернувся з досить делікатним проханням: написати рецензію на рукопис роману Олеся Бердника «Вогнесміх».

Делікатність полягала в тому, що рецензію треба було написати якомога швидше, та при цьому обов’язково з рекомендацією до видання.

Автор – талановитий письменник-фантаст, але двічі судимий за антирадянську пропаганду, хоч і помилуваний 1984 року, однак бідував, перебивався, як кажуть, з хліба на воду. Видавництво не могло надрукувати роман, оскільки один із двох рецензентів вважав,що роман аж ніяк не можна видавати. Головний редактор підкреслив, що рецензія може бути навіть дуже критичною, але обов’язково з рекомендацією до видання – це повністю розв’язало б руки видавництву і відкрило б шлях рукопису до читача.

Я був начуваний про Бердника, та нічого з його творів не читав, оскільки всі його книги були вилучені з продажу і з бібліотек. Але, незважаючи на зайнятість, я погодився на пропозицію видавництва.

Роман виявився не простим, але досить цікавим, ніякої крамоли я там не знайшов, підготував рецензію, вказавши для годиться кілька непринципових зауважень, і рекомендував до видання. Досить оперативно 540-сторінковий твір було видано на початку 1988 року накладом 115 тис. примірників. Таким чином для автора було вирішено фінансове питання, а читачі отримали цілком пристойний роман.

За напруженими редакторськими буднями я не зустрівся з Олесем Павловичем, про що й досі шкодую: адже він родом з Миколаївщини, де минули мої дитинство і юність. Та письменник нагадав про себе, надіславши мені книгу з автографом.

Олесь Павлович був своєрідним та оригінальним письменником. В його творчому доробку близько шістдесяти книг. Його письмо непросте, його погляди особливі – він сприймав минувшину і тогочасність крізь призму древності українства, його світогляду та характеру, який також із часом трансформувався залежно від зміни його поглядів. Якщо першу доньку він назвав Мирославою, то другу вже – Громовицею, а сина – Раданом. 1987 року він заснував громадську організацію «Ноосферний фронт «Зоряний ключ»; її метою було – «збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації».

Помер Олесь Павлович 18 березня 2003 року і за його заповітом похований у с. Гребені Київської області на території його обійстя.

І досі відчуваю свою провину, що в суєті суєт так і не вдалося зустрітися з цією цікавою особистістю, в чому й каюся, й картаю себе…

Постаті від Віталія Карпенка. Два автографи Олеся Бердника.2017

з актрисою Марією Капніст, 1990 р.

Письменник Юрій Бедзик згадує:

"1956 р. Я тоді був головним редактором "Радянського письменника". Телефонує мені якось М. Бажан (голова СП України) і каже: "Юрію Дмитровичу, до вас зараз прийде письменник реабілітованний, випущений із сталінських таборів. Зробіть усе, щоб його прийняли тепло і подивіться, що він там написав. Заходить у благенькому плащику, а вже була пізня осінь, весь замерзлий Олесь Бердник і дає мені рукопис своєї першої повісті "Поза часом і простором". Я беру цю книжку, читаю її цілу ніч вдома. Бачу, що літературно ще не досить відшліфовано, але геніально зроблено. Дзвоню Бажану і кажу: "Будемо друкувати, це прекрасна річ талантовитого фантаста".

Потім О. Бердник через деякий час заходить якось до мене і пропонує написати разом книжку, посилаючись на те, що літературної снаги у нього ще не досить, а наукова ідея вже є. Ми сідаємо і складаємо план повісті "Людина без серця". Через якихось півтори місяці книга була готова до друку. Це був період справжнього творчого натхнення. Писали ми окремо: Олесь працював над науковими розділами, а я — над пригодницькими та воєнними. Час від часу ми сходились, Олесь читав свої написані розділи, я — свої. Отак у творчих дискусіях і відшліфовувалась остаточна редакція тексту. Книга видана через рік у "Дитвидаві", вона стала надзвичайно популярною серед читачів. Головна наукова проблематика книги полягала в описі майбутніх подій з пересадки людського серця. Це було справжнє наукове передбачення, вперше у світі зроблене саме українською літературою. Минуло всього лише десятиліття, і у 1967 р. світовій медицині вдалося здійснити першу пересадку серця людині, виконану лікарем з південноафриканського міста Кейптауна Крістіаном Барнардом. Можливо, ідея пересадки людського серця виникла у доктора Барнарда після ознайомлення з книгою "Людина без серця", адже згадка про неї є навіть у Британській енциклопедії".

В. Карацупа, О. Левченко, критика, с. 59, часопис УФО, №3(5) 2008

"Здрастуй, Павлуша. Здрастуй, Павло. Здрастуйте, товаришу Попович! Слово серця хочу сказати тобі, вам... Пробач, хвилююсь, і не можу збагнути, як краще звертатись — ти чи ви! А втім, до чого це офіційне «ви». Хоч ти і підполковник, а може, нині вже й полковник чи генерал — яке це має значення. Головне те, що це — чудо. Ти, твоя слава, твій зоряний шлях, від звичайного Узина до воріт у Безмежжя. Ти своїм подвигом і всі колеги, друзі твої, довели, що просте і велике йде рядом, що найвеличніші найкосмічніші завдання доступні всім людям. Треба лише захотіти, міцно, мужньо, з любов’ю до справи і людей...

Ти захотів цього. І вийшов з сторінок книг. Ти зруйнував бліді схеми письменників, журналістів, фантастів; сповнив ледве помітні риси кров’ю, плоттю, духом, жвавим словом, радістю, розумом — і прорубав одну з перших стежин серед Космічної Тайни.

Ніколи не заросте ця стежина. По ній підуть і вже ідуть нові й нові герої, вони розширять стежки в широкі вселенські траси, які з’єднають нас, людей Землі, з далекими Братами по розуму. Яке завдання може бути величнішим?

Нема такого.

Немало прекрасних скарбів внесла Україна рідна в спільну скарбницю світової культури, науки, труда. Скільки чарівних і прекрасних імен. Леся Українка, Великий Тарас, титан Франко, чарівник Лисенко і ціла плеяда сучасних героїв праці та творчості. І ти — простий, веселий хлопець з Київщини — заслужено станеш в славетну когорту героїв нації, які возвеличують свою родину, народ свій, свою Землю — Землю, яка віднині входить в Космічну Спілку Світів...

Я прозріваю в майбутнє: наші кораблі сягають сусідніх планет, наші смоленські, київські, казахські, сибірські хлопці та дівчата ходять по таємних стежинах інших світів... Я бачу, як починають зеленіти земними деревами і травами пустельні простори, як над мертвими колись кулями речовини з’являється животворна атмосфера... Я бачу, як до рідної Землі мчать химерні чарівні кораблі наших Братів... Я бачу, як збираються десь у просторі вселенські форуми різнопланетних істот... Вони об’єднуються дружбою, любов’ю, творчістю, і кінця нема тій творчості, тій торжествуючій ході Розуму...

Славен будь, Павлуша, Павле, товаришу Попович, наш простий і щирий земляче! Славен будь за те, що одним з перших прокладав траси в казкову Космічну Епоху людства..."

Олесь Бердник

[Олесь Павлович Бердник; тобто ім"я космонавта Поповича таке саме, як у батька Бердника]

[Позичено у Сергія Чебаненка]

«Це публікації з газет за 1962 рік. Вдруге були надруковані у збірці «Зоряний син України». 1964 р.

Зоряний син України, збірник / Упоряд. П. Юречко. – Київ : Радянський письменник, 1964. – 216 с. 24 000 прим. — Олесь Бердник. Чудо. с. 211-212

70х90 1/16 (22 см х 17 см х 1 см)

Тип переплета: твердый.

Категория: Книга, сборник

Рубрика: Астрономия, Космонавтика ;

Описание: Збірник. Тираж 24 000 Київ Радянський письменник 1964 р. 216 с. Твердый переплет, Немного увеличенный формат. Збірник присвячений безприкладній перемозі радянського народу — груповому тривалому польоту космічних кораблів Восток-3 і Восток-4, які пілотували льотчики-коосмонавти А. Г. Ніколаєв та П. Р. Попович.

Але я наразі не про те (у батька самоповтори в творчості були характерними відпочатку). А зверніть увагу на скан — як називається планета, що приблудилася в Сонячну систему і стала двійником Землі. У романі "Стріла часу" вона вже називається Наа...

Звісно, Нібіру не придумав Сітчин, це термін з шумерської космогонії. Тож виникає питання про читацький список Олеся Бердника в кінці 50-х (або про його коло спілкування трохи раніше, в таборах)... але враховуючи, що Сітчин написав 12-ту планету в 1976-му, також виникає питання про читацький список самого Сітчина 🙂"

Громовиця Бердник

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

https://www.litmir.me/br/?b=268&p=1

... людського майбуття. У створених своєю уявою фантастичних світах, за допомогою уявних «космічних братів» — мислячих істот з інших світів (у реальність яких він затято вірить!) О. Бердник шукає ...

... тих гіпотез всі факти. Так не можна!».

І далі: «Я певна, що поряд з нами живуть і мислять Розумні Брати, їх багато. Вони скрізь. Треба лиш розбити плівку, що оточує нас. Наш егоїзм, наш консерватизм. ...

... світами і ще багато такого, про що вам рано знати», — в такі, приміром, способи «всезнаючі» старші брати з космосу збуваються допитливості наївних землян. Частенько вони претендують на те, щоб їм просто ...

Іван Дзюба "Олесь Бердник"

Брати із космосу. Літературний сценарій НФ фільму 1959 р. оригінальний сценарій

ф.670, оп.2, № од.зб.1413, арк.1-78 ЦДАМЛМ

... герої, вони розширять стежки в широкі вселенські траси, які з’єднають нас, людей Землі, з далекими Братами по розуму. Яке завдання може бути величнішим?

Нема такого.

Немало прекрасних скарбів внесла ...

... з’являється животворна атмосфера... Я бачу, як до рідної Землі мчать химерні чарівні кораблі наших Братів... Я бачу, як збираються десь у просторі вселенські форуми різнопланетних істот... Вони ...

Сергій Чебаненко "Перший українець у космосі"

... боготворця, а самі люди творці, де не було Страшного суду і взагалі жодного суду нема, де існує братерство планет, бо світ живе в дві тисячі сто шістдесят восьмому році. Всі ці зміщення не так уже ...

Михайло Коваленко. Фантастика чи містика?

https://fantlab.ru/search-blog?q=%22%D0%9...

***

Олесь Бердник своїм персонажам полюбляв давати імена й прізвища на літеру "Г":

Гоб (“Таємничі зоряні світи, або Всюдихід професора Гоба” 1941 р., перший твір)

Сергій Горениця, Григір Бова, Горіор, Громовиця (дилогія Зоряний корсар)

Гриць Гук, Борис Гук, Юрій Гук, Василь Гук (Вогнесміх)

Горовий, Гнатенко (Стріла часу)

Горенко (Хто ти?)

Гордієнко (Катастрофа)

Грицько (Дивні Грицеві пригоди)

Георгій (Шляхи титанів)

Гіпатія (Гіпатія)

Горевій (Сини Світовида)

Горосата (Подвиг Вайвасвати)

Гримайло (Діти Безмежжя)

Гордій (Дике Поле)

Горипал (На вогні святому спалимо розлуку)

Григорій Волосожар (псевдонім ОБ — див. Людина без серця, часопис «Зміна» (Київ), 1957 р. )

...

***

Персонажі, чиї імена/прізвища з реального життя:

Громовиця (дочка ОБ, Зоряний корсар)

Радан (син ОБ, Вогнесміх)

Мирося (донька ОБ Мирослава, «На вогні святому спалимо розлуку» )

Павло Григорович (як Тичина: а також ім"я батька ОБ)

Марія (ім"я мати ОБ, Діти Безмежжя)

Ніна Матвіївна (як Ніна Матвієнко)

Дід Василь (як улюблений дід Олеся Бердника)

Ліна (як Ліна Костенко)

...

***

Яку фантастику читав у дитинстві сам ОБ:

1) Володимир Винниченко ("Сонячна машина", книжка, схована матір"ю ОБ), Олексій Толстой (Аеліта), Олександр Бєляєв, Володимир Владко, Олександр Казанцев (Палаючий острів, Арктичний міст), Жюль Верн, Каміл Фламаріон ... (згадуються в автобіографічному романі "Пітьма вогнища не розпалює")

2) МАРСІАНСЬКІ "ЗАЙЦІ"

Підготовка

Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова (це вже дорослий ОБ).