Початок фантастичної традиції на українських теренах. Роль фантастичного елементу у давній українській літературі.
Гоголь як перший український фантаст.
Фантастичний елемент у творчості Т.Шевченка, Лесі Українки та інших стовпів української літератури.
Чи можна вважати, що фантастичний елемент – питома та важлива риса вітчизняної літератури?
Традиційними джерелами фантастичного не лише в Україні а й в світовій літературі є:
ФОЛЬКЛОР
Фольклор укладався тисячоліттями і містить багатий матеріал для ідей фантастичних творів, це усна народна творчість, слов’янська міфологія, греко-римська міфологія, пісні, балади, легенди, перекази, думи, казки, міфічні істоти. Так, Леся Українка при написанні „Лісової пісні” опрацьовувала до 15 збірок з матеріалами українського фольклору. Серед відомих збірки Гнатюка, Драгоманова, Франка.
До фольклору зверталися автори різних періодів розвитку історії літератури, Античності, Середньовіччя, доби Відродження і т. д. У епоху Просвітництва фантастичне дещо відступає, а також пізніше – у течіях Реалізму та Неореалізму. Повернення фантастичного простежується у періоди Романтизму та Неоромантизму, Модернізму.
РЕЛІГІЙНА ЛІТЕРАТУРА
Простежується присутність елементу фантастичного у християнських релігійних текстах. Так, Києво-Печерський патерик датований ХІІІ ст. представляє літературу Київської Русі і є збіркою житій святих Києво-Печерської Лаври. Цікавою в цьому збірнику є історія про преподобного Марка печерника, “повелінь якого мертві слухалися”. Патерик багато разів був перевиданий. Таким чином українська фантастика пов’язана з агіографією (житія святих), з містеріями, з міраклями, апокрифами. Цікаво, як у творчості Дж. Толкіна простежується християнський релігійний елемент, наприклад, назгули відповідають образам вершників апокаліпсису. Потужний масив фантастичного міститься у Біблії, починаючи з опису Раю, на тему якого написані цілі монографії.
ПЕРЕПЛЕТЕННЯ ДВОХ ТРАДИЦІЙ
Фантастикою пронизана “Енеїда” І. Котляревського (1769–1838). Це перший значний твір нової української літератури, оскільки вважається що творчість Г. Сковороди завершує блок давньої літератури, пронизаний двома згаданими традиціями фантастичного. В “Енеїді” присутні образи з античної міфології, а також переплетена з античною християнська традиція оповідування про пекло. Також у творі простежується поєднання комічного з жахливим, такий собі виверт бурлескності.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насажавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, —
Енея не любила — страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.
Іван Котляревський
Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843), який в 30-х рр. починає писати прозу українською. Фантастичні елементи присутні у його сентиментальній прозі „Маруся” в описах передчутті смерті, осмислення смерті. Також його твір „Мертвецький великдень”, про п’яного селянина, який потрапив на святкування Великодня мертвих. „Конотопська відьма” комічно-реалістична повість написана у 1833 р., у цьому творі автор з допомогою комічного намагався нівелювати жахливі речі. Адже це історія про те, як чоловіки в селі вирішили топити жінок і дізнаватись котра з них відьма. Григорій Квітка-Основ’яненко здебільшого писав про сільське життя, проте фантастичне в його текстах вторгається у повсякденні реалії.
Що то дивовалися усі люди про те, що розказував Нечипір! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мертвеці так порались. Так і старі люди говорять, що було колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав на вутреню прийти, аж прийшов… мертвеці служать собі по-своєму та у піст справляють Великдень. Та воно ж так і є: у нас піст, а в них вс-ликдень. Та, отже, і Нечипорові казали, що кажуть, коли ж їм його і справляти, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п'яні… "Так, так і є, так і є!" — закінчала ув один голос уся громада.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Микола Гоголь (1809–1852), у 1832 р. завершив написання книги „Вечори на хуторі біля Диканьки”. М. Гоголь найбільше вражає тогочасну публіку містикою, якою пронизані його твори, серед таких „Ніч перед Різдвом”, „Сорочинський ярмарок”, „Страшна помста”. У його творах яскраво простежується українська фольклорна традиція, досить часто присутній образ чорта. Його раннім творам характерний бурлескний стиль. А у „Страшній помсті” простежується готична багатошаровість. Цікавим є те, що М. Гоголь є однолітком Едгара По і схожість стилів написання творів вражаюча. „Вій” наповнений містичними елементами і є авторським образом М. Гоголя. Як відомо, „Вій” двічі екранізований. „Вій» та „Страшна помста” вважають класичними текстами українського горору. Фантастика М. Гоголя створила перспективу розвитку українській фантастичній літературі.
Тарас Шевченко (1814–1861). У творчості Т. Шевченка спостерігаємо два вектори розвитку фантастичного: фольклорний у таких творах, як „Причинна”, „Утоплена”, „Тополя”, „Лілея”, „Русалка”; у пізніших його творах, таких як „Сон”, „Розрита могила”, „Великий льох” простежується інший вектор християнської традиції. „У казематі” – цикл поезій, в яких наявний елемент горору (“За байраком байрак…”, “Косар”), потужний образ могили. Таким чином Т. Шевченко відходить від фольклорної до темної фантастики.
Олекса Стороженко (1806–1874), який написав, фактично, фентезійний текст „Марко Проклятий”, текст недописаний. Твір, найперше, історичний, оскільки розповідає про війну Хмельницького. Головний персонаж Марко проклятий відповідає образу блукальця, який ніде не може зупинитись і несе за собою якесь прокляття, такий образ часто зустрічається в юдейському й також європейському фольклорі, середньовічній літературі.
Було в петрівку. Зелена по пояс трава вкривала степи, вихрилась, слалась і, як море, грала; набіжить вітерець, покотиться хвилею, нахилить, розіб'є її, і вона зажовтіє, заголубіє й зачервоніє квітами. На синьому небі ні хмарки; сонце зверху накрива теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожен листочок, кожну билинку, а з трави обдає, свіжить пахучим холодком. Дишеш не надишешся, як буває в спасівські жароти, після довгої путі, не наситиш жадоби, допавшись до холодної криниці. Здається, тільки й видко небо й землю, а скільки ще наокруги тебе тієї тварі божої! Куди не глянь, під кожним кущиком, листочком кишать коники, комашня, як розмальовані метелики мигтять з квітки на квітку; а високо, під ясним небом, в'ються орли, хмарою літають дрохви, журавлі, хохітва; кібчики, неначе гвоздиком прибиті, на однім місці махають крильцями, виглядаючи добичу. Деколи залопотить, розляжеться трава, і сайгак, злякавшись свого ж шелесту, летить, як на крилах, схиливши на спину свої роги. Кругом тебе усе живе, усе дише, дзиркотить, висвистує, а оддалі, невідь-відкіля виявляються озера, буцім чарами наливаються, мріють, котять хвилю за хвилею і, як море, вкривають землю. Тільки де-не-де синіють, неначе острови, оточені могили; і знов, як не було, мання розвіялось, рознеслось, і знов зелена трава скрізь стелеться по степу. Весело глянуть на ці степи запорозької України; усе очі до тебе пригортають, а серце мліє, смутні думки летять у невідомий край, а за ними рветься й душа, бо нема для неї припину на землі, як нема чоловікові захисту на широкому степу.
Олекса Стороженко
Михайло Коцюбинський (1864–1913). „Тіні забутих предків” – у творі простежується перевага етнографізму, опис життя гуцулів, проте наявний потужний елемент фольклорного фантастичного. „Тіні забутих предків” екранізовані Параджановим в 1965 р. і створили платформу для розвитку магічного реалізму в нашій літературі.
Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.
Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду. Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
Михайло Коцюбинський
Леся Українка (1871–1913), найвідоміший її твір в фантастичному жанрі „Лісова пісня”, у творі присутні такі фольклорні постаті, як мавка, чугайстер, водяник, лісовик, потерчата. Про намір написати “фантазію”, Леся Українка повідомляє свою матір у листі. Проте, її мати не підтримувала цю ідею, оскільки прагнула, щоб Леся була серйозною письменницею та перекладачкою. При написанні Лісової пісні, авторка взорується на німецького поета модерніста Гергарта Гауптмана і його твір „Затоплений дзвін”. Леся Українка пише ще один лист, який датується 14 березням 1911 р. до Агатангела Кримського, в якому зазначає, що таких “фантазій” вона могла б написати ще багато. У ще одному листі від грудня 1911 р. поетка радіє, що матері та усій родині сподобалась „Лісова пісня”.
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.
В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг "Той, що греблі рве" — молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
Леся Українка
Володимир Винниченко (1880–1951). Його твір „Сонячна машина” започаткував жанр антиутопії в українській літературі. Відомі потужні антиутопії, такі як „Машина часу” Герберта Уеллса. Власне, у 20-ті роки ХХ ст. відбувається активізація жанру. У 1922 р. з’являється „Фабрика абсолюту” Карла Чапека, з якою перегукується твір „Сонячна машина”.
Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта — будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.
Так, після трьох днів різних заходів — смішних і образливих, потрібних і цілком зайвих — нащадок могутніх, всевладних монархів Німеччини добувся-таки до воріт палацу "короля гумових препаратів". Тепер його ще мають обшукати з голови до ніг і тоді вже безборонне й милостиво пропустять на світлі очі біржової величності. А результат?..
Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срібним гострим наконечником, помалу підводиться і сходить із авто. Вузькі, старечо-сині уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. І коли агенти охорони його гумової величності ведуть нащадка німецьких імператорів у масивні, монументальні ворота палацу, і коли вони його делікатно, коректно, але пильно й діловито обшукують, і коли він іде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.
Так-от він, палац Мертенса! От він, новітній. Версаль фінансового самодержця.
Він стоїть на горі; на горі, створеній серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бога на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим гуркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів.
Володимир Винниченко
Таким чином, фантастичне це щось на межі реального і вигаданого. Детальніше про це можна прочитати у книзі болгарсько-французького дослідника Цветана Тодорова „Вступ до фантастичної літератури”. Також у 14-томному зібранні творів Лесі Українки містяться вказівки на матеріали, які вона опрацьовувала під час написання Лісової пісні, зокрема про це йдеться у примітках до 3-го тому. Про традицію утоплення відьом можна прочитати у монографії Катерини Диси „Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХVІІ–ХVІІІ століття”. Тексти згаданих, а також інших цікавих авторів можна прочитати в “Антології української фантастики ХІХ–ХХ ст.”, упорядником якої є Юрій Винничук.
***
Українська фантастика у 20-х — 30-х роках 20 століття
Ярина Цимбал (літературознавиця)
Ключові питання:
Що відбувалось у культурному житті України в 20-х роках?
Виникнення жанру фантастики на наших теренах: передумови, особливості.
Які теми хвилювали тогочасних письменників-фантастів?
Якими стильовими рішеннями вони надихалися, які світові тенденції запозичували?
Чому саме Юрія Смолича ми називаємо батьком української фантастики? І як же “Сонячна машина” Винниченка?
Що сталося з жанром після перемоги соцреалізму?
У 1920-х роках твориться новітня українська література, що пов’язано із суспільними змінами: соціальними, політичними, економічними. У 1922 році Україна як окрема республіка ввійшла до складу СРСР. Завдяки політиці українізації 1920-ті стали сприятливими для розвитку культури, зокрема літератури. Проте, як відомо, пізніше все закінчилося трагічно. Ніхто не міг передбачити, що більшовицька влада вдасться до терору і Голодомору.
Починаючи з 1923 року, в Україні виходило багато літературно-мистецьких журналів. Почалася ліквідація неписьменності — лікнеп. Наклади друкованої продукції неймовірно зросли, книжка була затребувана. Скажімо, протягом року одне тільки оповідання Миколи Хвильового вийшло в п’ятьох різних видавництвах, а тираж одного з них сягав 20 тисяч примірників. Книжки розподіляли по бібліотеках, хатах-читальнях, надходили в книгарні.
Завдяки підтримці держави, можливостям для творчості письменники та митці стали лідерами думок, і тому обернулися на загрозу для радянської влади. У кінці 1920-х років ситуація змінилася. 1933 рік — це рік Голодомору, перших масових арештів, самогубства Миколи Хвильового і Миколи Скрипника. Їхня смерть стала символом прийдешніх змін: наші 20-ті закінчилися.
1920-ті закінчуються не 1930-го і навіть не 1931 року, а саме 1933-го. Журнал «Нова генерація» припинив своє існування в грудні 1930-го, але ще найближчі два-три роки виходили друком книжки, анонсовані на сторінках журналу. У 1933 році вийшла остання поетична збірка Майка Йогансена, і аж до розстрілу 1937 року він зміг опублікувати в пресі лише чотири вірші.
Прикмета фантастики 20-х років — утопічні ідеї комунізму й соціалізму. Утопія як жанр фантастики описує мрію про щасливе, справедливе суспільство. Ідеї комунізму походять ще з «Держави» Платона, котрий докладно описав ідеальний і, як ми тепер розуміємо, недосяжний суспільний устрій, що його можна називати комуністичним. Хоча власне утопія як жанр у наших 20-х не була надто популярною.
Юрій Смолич у спогадах писав, що коли вони почали видавати «Універсальний журнал», то свідомо постановили розробляти жанри, яких, на їхню думку, бракувало для української літератури. Це були детектив, над яким працював Юрій Шовкопляс, репортаж, за який узявся Олександр Мар’ямов, а Смолич якраз відповідав за фантастику.
Фантастикою вважалися ті твори, що їх ми нині називаємо science fiction, тобто все, що пов’язано з винаходами й науково-технічним прогресом. Містика й демонологія фольклорного характеру, як-от Гоголь, під означення фантастики не підходили.
Тогочасна фантастика міцно забарвлена пригодництвом. Один із найкращих фантастичних романів наших 20-х — «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича — це добротна суміш фантастики й детективу.
Сніданок проходив досить жваво і весело. Після двох кухлів мускату старий Йонеску залишив свою величавість, розбалакався й гостинно частував гостей. Плутаючи румунські, старослов’янські, українські та болгарські слова, а більше на мигах, розповів він Сахно навіть дещо з тутешніх звичаїв і з свого життя, похвалив улови цього року, вилаяв сусідніх резешті, що скупо платять за перевіз, та ізмаїльських боєринашів, що правлять великі гроші за право держати перевіз. Насамкінець скромно поцікавився, звідки подорожує і куди держить путь поважна іноземка.
– Я їду зараз із Бухареста і прямую в господу до місцевого дідича, доктора Гальванеску, – охоче відповіла Сахно.
– О! – схилився Йонеску, і Сахно здалося, шо старому прикро було це почути. Але він зразу ж повів далі свою чемну розмову:
– Пані-господиня родичка дідичеві Гальванеску?
– О ні. Я вперше у вашій країні. Мене послано в службових справах.
Старому, цілком очевидно, було приємно почути таку відповідь. Він знову вернувся до дружнього тону:
– Ви їдете на постійну роботу, на службу, в Гальванесків маєток?
– Ні, я буду там усього кілька днів і повернуся назад.
– Це добре, – урочисто мовив дід. І раптом широко перехрестився, звівши очі в небо.
– Хай милує бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому місці. Сахно це здивувало.
– Ви лякаєте мене. Чому це місце кляте?
Але старий Йонеску уникав відповіді. Він тільки зітхнув і ще раз перехрестився. Сахно змушена була вдатися за поясненнями до Чіпаріу. Але той не міг багато розповісти.
– Я не з цих місць. Я кревний волох з-під Плоєшті і тут буваю не часто. Проте, признатися, і я чув якісь непевні чутки про маєток доктора Гальванеску. Принаймні не раз доводилося чути, як цю місцевість звуть клятою.
– О, так, – знову заговорив Йонеску, – це таки кляте місце. Ніхто з наших людей, хоч би вмирав з голоду, не піде до пана Гальванеску на роботу.
– Але що ж там страшного? Чи сам доктор Гальванеску нечесно поводиться з людьми?
– Я не знаю нічого, – похилився дід, – і не дай бог мені щось знати. Мені відомо тільки одне, що пан Гальванеску найбагатший дідич у цій місцевості. Він має великі грунти і працює на них машинами. А машин він має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки. Відколи живу я тут, я ще ніколи не бачив робітника з економії Гальванеску.
– Дивно. Це щось не так, – заперечила. Сахно. – Від’їжджаючи сюди, я добре обізналася з господарством доктора Гальванеску по матеріалах сільськогосподарської академії. Там, навпаки, зазначено чимало робочих рук, що працюють на виноградниках, плантаціях та заводах Гальванеску.
– Я не бачив ніколи ні одного робітника з маєтку Гальванеску, – вперто повторив дід і похмуро замовк.
Юрій Смолич
У 1923 році Ніколай Бухарін опублікував у «Правді» статтю із закликом до літераторів дати «червоного Пінкертона». Пригоди Ната Пінкертон — найпопулярніше кримінальне чтиво серед учнівської молоді. Щоб завоювати читацтво, треба було створити радянського Пінкертона. На цій хвилі й виникає фантастичний жанр, який спершу був пригодницько-фантастичним, а згодом пригодництво відокремилося і залишилася суто фантастика з її різними піджанрами. Наприклад, роман Володимира Владка «Ідуть роботарі» — це соціальна фантастика. Пізніше, у другій половині 30-х, з’явилася виробнича фантастика, як-от роман Марії Романівської «Загнуздані хмари».
Батьком української фантастики вважають Юрія Смолича, бо його роман «Останній Ейджевуд» 1926 року був першим у цьому жанрі. Одночасно Володимир Винниченко написав свою знамениту «Сонячну машину», але вона вийшла друком лише 1928 року, коли «Останній Ейджевуда» уже витримав друге видання, а Смолич написав наступний фантастичний роман.
— Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.
Князівна Еліза трошки здивована: анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості, — буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.
Уста — половинка скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима — широке чоло, а під устами — гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.
Та й келія мало подібна до пристановищ фахових анахоретів, де звичайно бруд конкурує із святістю. Швидше ательє артиста маляра — височенне, із світлом на всю стіну, повне червоних передвечірніх променів. А замість мольбертів та полотен — шафи та полиці з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку — знайома принцесі топильна електрична піч Гайдена. Від колишньої оранжереї лишилося декілька пальм та багато квіток на всій віконній стіні та навіть на столах. Під пальмами — фотель, біля фотеля — столик із радіотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобі й келія!
Несподіваний візит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, і це викликає хвостик посмішки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантністю оперового тенора, про це ніхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червоніє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в діжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолі, ще рач почервонівши до самої ямочки на гострому підборідді.
Володимир Винниченко
І хоча популярність «Сонячної машини» та її художні якості не можна порівняти з першим учнівським романом Смолича, треба визнати, що Смолич швидко, як то кажуть, виписався. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» пережила безліч перевидань і вже майже сто років користується незмінним інтересом у публіки.
У 1934 році було створено централізовану Спілку письменників, а згодом проголошено і почався етап соцреалізму. Соцреалізм ґрунтувався на поняттях партійності й народності в літературі, що їх важко було сформулювати у творах фантастичного жанру. Та й передбачати майбутнє тепер було небезпечно.
У 1934 році вийшов роман Володимира Владка «Аероторпеди повертають назад» — про міжконтинентальну війну, де серед учасників і Німеччина. Проте Радянський Союз у цей час підписував дружні угоди з гітлерівською Німеччиною, а тому роман конфіскували та знищили.
Аероторпеди генерала Штірнера — знаряддя далекого прицілювання. Вони впадуть на серце більшовизму, їх мета — Москва, що сьогодні, як і щодня досі, мирно наближається до звичайної ночі, ніяк не передчуваючи своєї долі. Остання мирна ніч!.. Остання ніч перед цілковитою руйнацією, перед морем вогню, перед пеклом жахливих вибухів, що не залишать каменя на камені.
Так, розрахунки правильні, їх можна було б і не перевіряти, бо зроблено їх не тут, а ще в тиші лабораторій, таємничих військових лабораторій, де розраховувалися механізми торпеди. Ніхто ще не знав, не чув нічого про ці торпеди. Тим краще: про них узнають у гуркоті вибухів, у вулканах вогню, що розкриються завтра в центрі комуністичної пошесті.
Генерал Штірнер склав рисунки, сховав їх до сейфу, надяг кашкет, що мав, крім звичайної військової кокарди, ще й чорний хрест свастики з її зігнутими рогатими кінцями, ознаку войовничого фашизму, — і вийшов на повітря.
Його лінкольн стояв тут, завжди чекаючи його виходу.
Генерал Штірнер на хвилинку спинився на східцях, вийняв з портсигара цигарку і подивився навкруги, дістаючи сірники. Сонце вже сховалося за обрієм, синя сутінь прикрила землю. Генерал Штірнер машинально відзначив: дме легенький північно-східний вітерець. Добре! Він запалив цигарку, легко увійшов в авто, і кинув шоферові:
— Аеродром. Головний ангар!
Володимир Владко
Власне, цей роман і завершував фантастику наших 20-х. Одні автори загинули в роки Великого терору, Смолич відійшов від фантастичного жанру. Лише Володимир Владко продовжував цю традицію української фантастики, навіть у складних суспільно-політичних і творчих умовах. Проте загалом спостерігався занепад жанру, головно через ідеологічні причини.
Перекладної фантастики в наших 20-х виходило небагато. Насамперед слід згадати Жуля Верна, а із сучасників — Герберта Велза і Карела Чапека.
***
Українська фантастика в добу соцреалізму (1960-1980-ті роки)
Ю. Ковалів (професор укр. літ.), О. Стужук (літературознавець)
Українська фантастика була представлена надзвичайно широко, як у жанровому вимірі, так і в тематичному. Фактично до 30-х рр. до з’їзду радянських письменників, коли почали вгроблювати всю літературу, і фантастику зокрема, українська фантастика розвивалася суголосно зі світовою фантастикою. Українську фантастику збіднили в письменницькому плані, шляхом репресій і вимушеним виїздом письменників в еміграцію, тексти котрих довгий час залишалися незнайомими й недоступними. Розмаїття української фантастики звузили виключно до наукової фантастики, яку підтримували досить штучно. В той час у світовій літературі, американській літературі була нова хвиля, був кіберпанк у яких українські читачі й українські письменники були зацікавлені й познайомилися з ним значно пізніше за світову спільноту, з’явилися той же стімпанк, дизельпанк, які пізніше почали впливати на українську фантастику.
I
Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,
На цю планету, дать правдивий звіт
Про звичаї й порядки цього люду
І як тут дивляться на Божий світ,
Що викликає в їх душі осуду,
А що хвалу дає на сотні літ,
Яка їх віра та які ідеї
Клопочуть голови мешканців Геї.
II
З дитинства цей космічний острівець
Приваблював моє цікаве око.
«То інший світ», — казав мій панотець, —
І я, на Марс закинений глибоко,
Журився, чом не маю я крилець,
Щоб підлетіти вгору так високо,
Туди, де та планета гарна йде,
Розглянути лице її бліде.
III
І от я зміг справдити давню мрію.
Нехай живе наука довгий вік!
Тепер я тільки мовити посмію,
Що я не зовсім темний чоловік,
Бо в космосі багато правд одкрию
І з'явищ, котрих бачити не звик,
І більш, ніж перш, природи буду паном,
Відколи володію космопланом.
IV
Як космопланом линув я сюди,
Моя душа в непевності тремтіла:
Чи той тут склад повітря та води,
Який у нас, і чи знайду для тіла
Поживу, чи не матиму біди
Замість науки, що душа хотіла.
Та ще боявсь, до всіх отих турбот,
Що не знайду розумних тут істот.
V
Був ранній час, як я спустивсь так низько,
Що міг поверхню Геї озирнуть.
Яке величне пишне видовисько!
Навряд чи те ви можете збагнуть.
Передо мною, наче зовсім близько,
В зелений берег хвилі моря б'ють,
А просто вниз, під самими ногами,
Високі гори, вкритії снігами.
VI
Ще більше я свій знизив апарат
І роздивлявся, що передо мною:
Під самою горою група хат,
Отінених дерев гущавиною.
А далі місто, де ряди палат
Красуються над дужою рікою,
Лани, гаї, залізна колія
І море, котре так сподобав я.
Володимир Самійленко
Нам вже відомо, що в українській фантастиці 20-х рр. спостерігається жанровий синтез. Наприклад, у нас з’явився у 20-х рр. такий твір, якого не має в світовій літературі – це перша в українській літературі поема-антиутопія „Гея” Володимира Самійленка. Володимир Самійленко почав її писати, ще перебуваючи в еміграції і вже надрукував три розділи в літературному віснику, а два розділи передав Богуцькому, і де вони зникли зараз невідомо. Поема написана октавами, висока культура, поетичне мовлення. Поема про марсіанина, який прилетів на землю, бо начитався про дивовижних людей, але все виявилося не так. Коли він потрапив на територію сучасної України у часи Першої світової війни то все виявилось для нього божевіллям, поява більшовиків ще більше сприяла цьому божевіллю.
Варто згадати про Івана Сенченка, у нього теж є цікаве фантастичне оповідання. У Сергія Пилипенка оповідання „Арафбіт” про речовину, яка робить людину невидимою, ми знаємо що у Герберта Велза є роман „Невидимець”. Роман Олекси Слісаренка „Чорний ангел”, який теж про небезпечну речовину, що потрапила до несумлінних людей.
Українська фантастика, яка була за межами України – це четверта хвиля міграційна, чомусь її називають діаспорною, хоча діаспоряни – це діти емігрантів які там народилися, наприклад:
Новелістка Людмила Коваленко твір „Рік 2245” написаний в 1958 році.
Софія Наталія Парфанович, писала в основному для дітей і про дітей, цікава її повість „Карусь і ми” опублікований в Чикаго 1966 р. Карусь це розумна машина, яка розмовляє з героїнею. Машина сприймається як живий організм.
Докія Гуменна, найвідоміший твір „Діти чумацького шляху” 1951 року. Докія була археологом, у романі „Золотий плуг” вона першою подала свої версії, як можна долаючи часову-просторову дистанцію потрапити у часи матріархату трипільської культури, цікавим є конфлікт переходу з матріархату в патріархат. Її повість „Небесний змій” виданий в 1982 р., про часи коли трипільська культура підходила до свого завершення серед. ІІІ тис. – поч. ІІ тис.
Інший автор Теодор Одрич, повість „Щебетун”, про персонажа, який живе у фізичному та метафізичному світі і спілкується з вищими силами.
„Володарка Понтиди” Юрія Косача.
Григір Лужницький, автор драм релігійного змісту, пов’язаний з театром Главацького, відомі твори „Гало, гало, напад на банк”. У нього є твори, які називають сенсаційною літературою, наприклад його повість „Нуль триста тринадцять”, а також його твір „Генерал В”, в якому автор пропонує нам варіант альтернативної історії.
Марія Цуканова пише роман „На грані двох світів” 1968 року, це фантастика про попаданця.
Ігор Костецький, його твори майже всі незавершені, цікаві два його романи „Троє глядять у дзеркало” і „Мертвих більше нема”, романи з елементами детективу і авантюри, що характерно для palp fiction.
Також варто згадати Юрія Тиса „Рейд у невідоме” 1955 р., а також фантастичне оповідання „К-7”.
Віталій Волков твір „Таємниця космосу” 1973 р.
Юрій Шкрумеляк „Вогні з полонини” 1975 р.
В радянському союзі фантастику звузили суто до наукової, однак у ній містилися елементи детективу, шпигунства. Поширеною була виробнича фантастика. Розважальну літературу відносили до дитячої. Так, роман Рутківського „Сторожова застава”, написаний у 80-х рр., віднесли до дитячої літератури. Українську фантастику представляв Володимир Владко, відомий його роман „Аргонавти всесвіту”, у цьому романі було передбачено кілька наукових відкриттів, власне роман містить аргументовані наукові доповіді.
Також були наукові праці про жанр фантастики. Олександр Бєляєв написав статтю у якій подав іронічну характеристику структури науково-фантастичного твору, і пропонував своє бачення, як зробити фантастичний твір художнішим. Він радив письменникам краще вивчати соціально-політичну літературу, для відтворення радянської ідеології в фантастичних творах. Також у нього є стаття опублікована в 1938 р. під назвою „Створимо радянську наукову фантастику”, в якій він намагався пояснити суть наукової фантастики, яка полягає в пропаганді науки і техніки, в розширенні наукових знань, у залученні до наукових проблем інтересу читачів.
Таке у 50-х роках закріпилося розуміння наукової фантастики.
І лише в 60-х роках, в період Відлиги, фантастичні жанри знову стали розвиватись завдяки контактам з світовою літературою, листуванням. Письменники, які писали в 20-х рр. почали переосмислювати свою творчість. Так, В. Владко писав, що радянська наукова фантастика повинна бути, як і всі інші жанри, літературою людинознавства, і тому повинна приділяти голову увагу психологічній розробці персонажу. Як відомо, В. Владко покращував свої твори переписуючи.
Радянська дослідниця Званцева свого часу поставила шість вимог до науково-фантастичних творів: вироблення цікавих гіпотез, тісно пов’язаних з розвитком сюжету; переконливі міркування і психологічна вірогідність; індивідуалізовані образи персонажів подані у розвитку; поетизація творчого шляху і соціального прогресу, гуманізм і оптимістичне спрямування книжки в цілому, наявність революційної романтики, марксистсько-ленінська філософія, яка є ідейним фундаментом будь-якої книжки. Попри це в українській літературі з’явилися цікаві письменники Олександр Тесленко, Наталія Околітенко, які в науковій фантастиці стали використовувати фольклорних персонажів. У 90-х рр. українська фантастика мала сприятливіші умови для свого розвитку.
Астрагал з Остудою сиділи біля пульта, приймаючи ультрафіолетові ванни і водночас стежачи за блакитною цяткою планети, котра через сім годин мала заповнити собою весь екран. Старий Джин спостерігав за планетою і енергетикою корабля, за часом і за Астрагалом з Остудою. Старим Джином його прозвали зовсім недавно, перед польотом, коли комісія зробила висновок, що він уже не цілком відповідає сучасним вимогам пілотажу. Його збиралися демонтувати, та Астрагал переконав комісію в надійності старого кібера, з котрим вони разом здійснили вже двадцять сім польотів.
— Двадцять один… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приземлення на тридцять сім хвилин раніше розрахункового. Сорок сьомий — норма, — промовив Джин одразу з чотирьох динаміків.
Астрагал зняв захисні окуляри й примружився:
— Ти вже натішився цим сурогатом світила? Може, час вимикати? Скоро приземлення.
— Джине, дай нормальний спектр, — сказав Остуда, накидаючи на плечі синій комбінезон. — А морського узбережжя я не бачив. Хіба що на екрані.
Остуда був професійним космодослідником, як і його батьки. Він народився на орбітоні “Земля-28”. То був великий корабель-база на транскаскадній орбіті. Про Землю йому розповідали батьки та голубі екрани телеінформаторів. Сімнадцяти років Остуда здобув право брати участь у дослідних експедиціях, що стартували із “Землі-28”. Політ до планети Центурія був для молодого фізика тридцятим.
Олександр Тесленко
***
Фантастика переломної епохи: від 1990-х до 2000-х
Історія фантастики / Наукова фантастика, Спекулятивна фантастика, Українська НФ, Українське фентезі, Фентезі
Михайло Назаренко, кандидат філологічних наук, літературознавець, критик, письменник-фантаст.
Ключові питання:
Як вплинув розпад СРСР на українську фантастику? Постмодернізм, Андрухович та перехід до фантастики, яку ми власне такою і називаємо.
Як пройшов вододіл – українська, російська фантастика?
Що відбувалось у видавничій сфері України, що впливало на формування фантастики? Фензини, премії, конвенти, фендоми.
Які тексти цієї епохи можемо вважати важливими?
В Україні 90-х років склалась ситуація, коли зацікавлений український читач змушений був читати твори світової фантастики російською мовою.
Українських було значно менше — «Я, робот» і «Кінець Вічності» Айзека Азімова, «Марсіанські хроніки» та перекладений, вочевидь, з російської «451 градусів за Фаренгейтом» Рея Бредбері, деякі твори Роберта Шеклі, «Гобіт» Дж. Р. Р. Толкіна, «Небезпечні мандри» Річарда Адамса. У журналі» Всесвіт» до середини 90-х можна було почитати, наприклад, такі твори, як «Путівник по Галактиці для космотуристів» Дуґласа Адамса, твори Роджера Желязни, фрагменти» Книги забутих переказів» Дж. Толкіна.
А вже у 2010-ті роки, коли українські видавці нарешті зацікавилися фантастикою, вони взялися за ті твори, які були перекладені в росії двадцять років тому — і молоде покоління не дуже зацікавилось класикою фантастики, а старше покоління прочитало російські переклади і не відчувало потреби перечитувати ці твори українською. Тому переклади творів українською, які були видані раніше російською, не мали аж такого попиту.
У 90-х рр. в Україні продовжувала розвиток «химерна проза», яка виникла ще на початку 70-х. У цьому жанрі писали Валерій Шевчук, Володимир Дрозд та інші, поєднуючи традицію української романтичної прози, українського бароко з традицією латиноамериканської літератури (хоча Шевчук твердив, що, коли вони починали, творчість Ґабріеля Ґарсія Маркеса ще не була знана в Україні). «Химерники» 70–80-х рр. показували, як можна поєднувати сучасні літературні техніки та світовий контекст зі своєю національною історико-культурною традицією. На початку 90-х Юрій Винничук починає видавати свої антології з фантастикою ХІХ — поч. XX ст.
У цей час також творила група російськомовних фантастів, які починали друкуватися в 60–70-ті рр. Серед них, наприклад, Володимир Савченко, який, за словами Олесі Стужук, не вважав себе українським фантастом, але події його творів відбувались в Україні і друкувався він, зокрема, в київському видавництві «Радянський письменник». Деякі твори цього автора виходили українською, а потім вже в російському перекладі. Він писав здебільшого соціально-психологічну фантастику.
Борис Штерн ще в 70-ті рр. друкувався в часописах типу «Химия и жизнь». Він ніколи не писав наукову фантастику, але, описуючи життя звичайних людей, вплітав у текст щось дивне і незбагнене. Це не зовсім химерна проза і не зовсім фентезі — наприклад, у нього є повість «Записки динозавра» про безсмертного вченого, який продав душу дияволу задля того, щоб йому дозволили видавати журнал. У Штерна є цілий цикл оповідань про Одесу, в якому будинки, виходячи на пенсію, спускаються з неба на землю і починають жити на березі моря. Найбільший свій роман письменник опублікував у 97-му році:» Ефіоп, або Останній із КДБ» — це химерний твір, фабула якого така: під час громадянської війни в Крим приїздить ефіоп із казкової країни Офір, і далі починаються його пригоди.
Заслуговує уваги також гротескний твір "Острів Зміїний, або Флот не підведе!" (Двохактна фантастична військово-морська п'єса Змія Горинича [= Мадемуазель Бель Амор — дочка інспектора Бел Амора, або Острів Зміїний, або Флот не підведе, або Флот проп'ємо, але не здамо!]) (1993). Це німа сцена в стилістиці театру абсурду: представники всіляких армій метушаться навколо спірної території, яка виявляється врешті-решт заснувшим доісторичним чудовиськом, що ковтає всіх, крім прекрасної француженки.
У 90-ті — на поч. 2000-х фактично сформувалось три паралельні потоки фантастики, два з них україномовні й один російськомовний.
Перший — це химерна постмодерністська література, яка охоплює все, що видавалось не як фантастика, без жанрових маркерів.
Нова пострадянська українська література починається з першого номеру журналу «Сучасність». Виходив він з кінця 60-х рр. у Мюнхені, потім в Америці, а в 1992-му році повернувся в Україну. Перший номер цього журналу відкривала повість Юрія Андруховича «Рекреації». «Рекреації» — це постмодерністський текст про злам пострадянської доби, фантастичним елементом, в якому виступають зсуви у минуле.
У наступному номері була надрукована антиутопія «Ласкаво просимо в Щуроград» Юрія Винничука. Книжкові видання цих творів вийшли значно пізніше. Яскравим прикладом химерної прози можна назвати також книжку Євгена Гуцуляка і Володимира Єшкілєва» Адепт», яка вийшла в 1995 р., і вважається наслідуванням Умберто Еко. Унікальним є роман про упирів Галини Пагутяк» Слуга з Добромиля», опублікований у 2006 рік. Цей роман був першим у фантастичному жанрі, який нагородили Шевченківською премією.
На поч. 2000-х рр. виникає нова альтернативна історія — жанр, який фактично не існував на теренах радянського союзу. У цьому піджанрі писав Василь Кожелянко. Відомі його твори «Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Котигорошко».
Найвдаліша українська альтернативна історія написана Олександром Ірванцем — «Рівне/Ровно». У романі йдеться про поділ України на західну демократичну і східну радянську, а стіна, як у Берліні, проходить через Рівне. Головний герой роману із західної частини міста має провести день, фактично у минулому, у східній частині. На останніх сторінках роману приходить розуміння, що цей поділ — метафора, і стіна проходить у голові головного героя як шизофренія пострадянської людини, котра не може поєднати минуле із сучасністю. На схожу тематику є роман Сергія Жадана «Ворошиловград» 2010 року, тільки у цьому романі головному героєві вдається примиритись із минулим, щоб прийняти майбутнє.
Другий напрямок — це дитяча література, до якої зараховували переважно фентезійні твори. До нього належить роман Володимира Рутківського «Сторожова застава» — про потрапляння головного героя у часи богатирів. Уперше твір був опублікований у журналі в 1991-му році, а як книга виданий у 2001 р.
Також варто згадати трилогію Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою», це фентезійний постапокаліпсис для дітей. Перша книжка була опублікована у 2004 р. у видавництві його дочки, друга частина видана у 2005 р., а третю частину видали у видавництві «Смолоскип» у 2014 році, аж через дев’ять років.
Третій напрямок — це російськомовна фантастика, переважно фентезі, трохи наукової фантастики. Вона видавалась у російськомовних видавництвах, наприклад у Харкові, але також у Москві та Санкт-Петербурзі. Така ситуація продиктована наслідками перебування України у складі радянського союзу, це по-перше, а по-друге — українські письменники мали більше шансів бути опублікованими у російських видавництвах.
Найбільш відомими в Україні та в росії письменниками, які продовжували традицію української фантастики, були Марина та Сергій Дяченки. В 90-ті роки вони починали з класичного європейського фентезі, але майже одразу стали не просто використовувати образи української міфології, а й робити численні відсилки до творів української літератури. Наприклад, роман «Відьомська доба» починається з прологу, який є парафразою «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. Варто відзначити роман «Скрут», який є фентезійним римейком твору Ольги Кобилянської «Назустріч долі». Українські автори пропонували читачам принципово іншу етику вирішення соціальних питань, на відміну від російських письменників: «сильна рука», «міцна влада» у наших авторів — завжди ліки, гірші від хвороби.
Твори українських російськомовних фантастів поєднували західні традиції фентезі Толкіна, Ле Гуїн, Желязни й інших із традиціями Стругацьких, котрі у своїх творах ставили етичні питання без відповідей, які повинен шукати сам читач. Генрі Лайон Олді (харків’яни Дмитро Громов і Олег Ладиженський) створювали авторські міфології («Шлях Меча») чи по-своєму переказували світові («Герой має бути один»).
Андрій Валентинов першим почав працювати в жанрі криптоісторії — тобто історії, в якій історичні факти залишаються незмінними, на відміну від альтернативної історії, але причини цих фактів були фантастичними. Автори цього покоління не звертались до гострої політики, і винятком була якраз творчість Андрія Валентинова. Його роман «Омега», виданий у 2005 році, містить три альтернативні гілки історії: перша — Пекло, де в 1993 році в Крим увійшли війська НАТО і починається війна; друга — Чистилище, власне, це наш світ; третя — це Рай, де наша історія пішла кращим шляхом. Історія головного героя роману розгортається у трьох вимірах: у Пеклі він воює, у Чистилищі спивається, у Раю займається улюбленою справою.
На початку 2000-х з’являється нове покоління двомовних авторів, що було продиктовано більшими можливостями бути надрукованими у російських видавництвах, а також бажанням бути частиною української літературної традиції. Починається розподіл пострадянського фендому на російський і український. Премії київського конвенту «Портал» отримують Юрій Винничук, Василь Кожелянко, Валерій Войтович, Галина Пагутяк, Дара Корній та інші.
Розвитку фантастичного жанру в Україні сприяє ще низка факторів. Наприкінці 90-х років починають організовувати літературні конкурси — «Золотий бабай» і «Коронація слова». У 2000-х відкриваються видавництва, спрямовані на фантастику, це, наприклад, видавництво братів Капранових «Зелений пес».
Періодика теж була важливою у розвитку жанру. У 2003 році починає виходити журнал «Реальність фантастики», один із найкращих на пострадянському просторі, у якому друкували і російських, і українських авторів. Навколо часопису «Український фантастичний оглядач», який виходив з 2007 по 2012 роки, формується гурт письменників, котрі були також двомовними, але все ж продовжили орієнтуватись на дві традиції української фантастики. Одна — це традиція Бердника, Руденка антирадянської з національним спрямуванням, а друга — фантастичні екшени, які масово публікувались на Росії.
Спецпроєкт Фантастичні Talk(s): Історія української фантастики
Джерело: https://uageek.space/ft-fantastyka-perelo...
