С. С. Лаврик успішно представляє нашу республіку на Всесоюзних з’їздах і міжнародних конгресах з питань гематології та переливання крові, виступав з науковими доповідями в Мексіці, Швеції, Чехословаччині, Болгарії.

«Кров — зовсім особливий сік!» Ці слова Мефістофеля, мабуть, мають незрівнянно глибший зміст, ніж міг передбачити навіть сам творець «Фауста» — великий поет і природознавець Вольфганг Гете.

Здавна кров для людей — символ життя. Адже і в сиву давнину люди помічали, що життя згасає в міру того, як витікає з тіла кров. Кожна людина бачила і розуміла, що означає для життя кров.

128

Учені з кожним роком усе глибше і глибше розуміли життєве значення крові. У ній, як у дзеркалі, відбивається вся життєдіяльність організму. Жодна зміна в організмі, жоден біологічний процес не відбувається без участі крові.

Цілющі властивості крові, відкриті і вивчені наукою, використовувалися для боротьби за здоров’я людини. Лише одна можливість застосування крові довгий час не давалась у руки вченим — це переливання, або, як кажуть лікарі, трансфузія крові.

Уперше про благотворний вплив перелитої крові згадав у першому столітті до нашої ери відомий римський поет Овідій Назон. У сьомій книзі його «Метаморфоз» ідеться про те, як чарівниця-колхідка Медея повертає молодість батькові свого чоловіка Язону, вливаючи йому в опо-рожнені жили цілющу кров. Чудеса Медеї були, однак, лише плодом поетичної фантазії Овідія. Стародавні греки й римляни не знали операції переливання крові.

Щоправда, ще у п’ятому столітті до нашої ери славнозвісний лікар — «батько медицини» Гіппократ лікував душевнохворих, примушуючи їх пити кров здорових, а стародавні римські лікарі твердили, що молена відновити втрачені сили, випивши кров сміливого воїна. Але найбільше, на що наважувалися медики того часу — це напувати своїх пацієнтів кров’ю поранених відважних гладіаторів.

Папу Інокентія VII лікували напоєм, головною складовою частиною якого була кров трьох десятирічних хлопчиків. Французьку королеву Марію Медичі, яка жила на початку XVII століття, відому своєю жорстокістю, лякала старість, що вже наближалася, з її недугами. Придворні медики королеви радили їй пити людську кров.

Звичайно, всі ці засоби застосування крові не могли привести ні до чого іншого, як до загибелі тих, у кого брали кров.

В одному з тяжких боїв під час Бородінської битви було поранено генерала Тучкова. Фельдмаршал Кутузов послав свого особистого лікаря Малахова надати допомогу пораненому, котрого вже привезли на перев’язочний пункт. Коли лікар побачив Тучкова, помітив різку блідість його обличчя, помацав пульс, вислухав серце, йому стало зрозуміло, що стан пораненого безнадійний.

У генерала не було такого тяжкого ушкодження, при якому загибель була б неминуча, поранення його не було смертельним. Але осколок гранати пробив велику кровоносну судину й спричинив велику кровотечу. Тучков помирав не від самої рани, а від втрати крові.

Доктор Малахов та інші лікарі нічого не могли вдіяти. Вони могли зупинити кровотечу, але повернути втрачену кров було неможливо. Смерть була неминуча.

Ми, сучасні лікарі, не такі вже безпорадні перед великою втратою крові. У наших руках тепер є могутній засіб успішної боротьби з тяжкою крововтратою й знекровленням — трансфузія. Але не легко осягнула його наука.

Талановитий радянський лікар, ентузіаст широкого застосування переливання крові в медичній практиці Володимир Миколайович Шамов, який багато років плідно працював у нас на Україні, 1921 року писав: «Питання про переливання крові має історію древню, як людство, та долю, повну з одного боку — найфантастичніших захоплень, з другого — найтяжчих розчарувань і нездоланного скептицизму».

Перше успішне переливання крові од людини до людини зробив 1819 року в Лондоні професор Джо Блондель. Один із служителів лікарні погодився дати частину своєї крові хворому, приреченому на смерть, і Блондель успішно зробив переливання. Минув день, другий, третій, хворий жив і з ним нічого поганого не сталося. Щоправда, наступні

129

переливання крові од людини до людини в більшості випадків були без-успішні, і як лікувальний засіб вони в той час не дістали поширення.

Пояснювалося це перш за все несумісністю груп крові, які відкрили лише на початку нинішнього століття. Крім того, сама техніка переливання крові була тоді ще недосконала. Не вміли й зберігати кров і попереджати її скипання. У той час лікарі не знали й причин невдач та смертельних ускладнень, пов’язаних із переливанням.

Але передові ідеї рухали вперед науку. Знаходилися сміливці, які зважувалися на небезпечні операції в ім’я врятування поранених.

Уперта і всебічна робота по проблемі переливання крові здавна про-вадилась у нашій країні. Протягом майже всієї своєї наукової діяльності професор фізіології Московського університету Олексій Філомафитський широко займався вивченням проблеми переливання крові. 1848 року вийшов з друку його грунтовний трактат на цю тему, де з усіма подрот бицями описувалася не тільки трансфузія, а й власні досліди. Він навіть винайшов прилад для переливання крові.

Майже одночасно з Філомафитським багато працював над питаннями переливання крові професор Медико-хірургічної академії, уродженець Чернігівщини Ілля Васильович Буяльський, який сконструював свій трансфузійний апарат. З вражаючою для свого часу проникливістю він писав: «...операція переливання крові повинна увійти в коло необхідних практичних лікувальних засобів» і не тільки при внутрішніх кровотечах, як тоді міркували всі, хто займався трансфузією, а й при втратах крові, якими супроводжувалися «зовнішні рани».

...Перед нами пожовкла від часу київська газета «Современная медицина» за лютий 1874 року. В ній уміщено малюнок: на полі бою солдати несуть пораненого, котрий знепритомнів од сильної кровотечі... Під деревом на нього вже чекає санітар із готовим приладом, накладеним на його руку, для того, щоб знекровленому воїну влити свою кров.

А через чотири роки професор Київського університету — хірург Сергій Петрович Коломнін перший у світі застосував переливання крові на полі бою. Це було під час російсько-турецької війни 1878 року.

Але за царату вчені Росії були позбавлені необхідних умов для своєї роботи. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції наука в нашій країні стала справою, близькою всьому народові. Разом з усіма іншими науковими проблемами швидко просунулась уперед і роз* робка проблеми переливання крові.

1926 року в Москві за ухвалою Радянського Уряду був створений перший у світі спеціальний Інститут переливання крові. Його очолив відомий лікар і письменник Олександр Олександрович Богданов. Науковим керівником інституту було призначено видатного вченого, майбутнього президента Академії наук Української РСР Олександра Олександровича Богомольця.

Завдяки науковим дослідженням Богомольця було розгадано, що відбувається в організмі людини при сполученні двох видів білків крові — донора, людини, яка дає кров, і реципієнта — людини, якій переливають кров. Кров кожного з них відрізняється властивостями білкових часточок. Адже тільки групових відмінностей крові у людини знайдено понад тисячі варіантів! А скільки є видів, підвидів і підгруп! Наукове відкриття Богомольця мало величезне значення, воно відкрило нові можливості використання переливання крові при інфекційних захворюваннях, для профілактики рецидивів раку після видалення пухлин, Якось до Інституту переливання крові привезли хворого шофера, його після обмороження лікували в кількох лікарнях, і все було б гаразд, якби повернувся зір. А він не повертався: помутніння скловидного тіла очей було невиліковне. Професор Богомолець порадив лікареві Архангельському скористатися вливанням крові. Перелита кров спершу розсмоктала рів-

130

номірну муть, зібрала найдрібніші частинки у великі колонії — пластівці. Після цього згустки почали розчинятися. Поступово скловидні тіла обох очей прояснилися, стали прозорими, і до людини повернувся зір.

Видатний радянський учений професор М. П. Кончаловський з при* воду цього записав: «Я був свідком стирання ще однієї «білої плями» в людській природі. Здається, Гумбольдт казав: «Природа розкриває свої таємниці і свою красу перед тими, хто здатний розуміти її». Щодо Олександра Олександровича, то це справді так... Яким же тонким передбаченням треба володіти, щоб кілька років тому на підставі небагатьох і не дуже виразних даних так проникнути в глибину потаємних явищ і так вдало пояснити їх!»

Після 1930 року в багатьох містах нашої країни — Харкові, Ленінграді, Мінську, Києві, Тбілісі, Баку, Єревані, Львові були відкриті філіали Центрального інституту переливання крові. А вже 1940 року у нас нараховувалося понад десять інститутів, близько півтори тисячі станцій і пунктів служби крові.

«Переливання крові широко увійшло у практику радянської охорони здоров’я, а наукова розробка проблеми переливання крові провадилась у нашій країні так широко й такими швидкими темпами, що радянська наука по праву відіграла в цій галузі провідну роль у міжнародному масштабі», — з гордістю писав дійсний член Академії медичних наук СРСР, лауреат Ленінської премії професор В. М. Шамов.

У буремні роки Великої Вітчизняної війни переливання крові врятувало життя мільйонів радянських воїнів.

Тепер кров переливають при гострих крововтратах, анеміях, опіках, шоках, виразках шлунка та кишок. Коротше кажучи, важко нині знайти галузь клінічної медицини, де б не застосовувалося в повсякденній практиці переливання крові. Без цього не робиться жодної більш-менш серйозної хірургічної операції.

Однак переливання цільної людської крові має і певні незручності. Не завжди в лікарні може бути в достатній кількості свіжа кров потрібної групи, а при тривалому зберіганні і перевезенні вона втрачає свої цінні властивості.

Дослідження, проведені в останні роки, дають змогу твердити, що хворому не завжди й потрібно переливати цільну кров. У людини, скажімо, шок чи опік. У таких випадках непогані наслідки дає переливання рідких частин крові — плазми, сироватки. На відміну від цільної крові, вони не псуються під час транспортування, їх можна переливати будь-якому хворому, незалежно від групи його крові.

Взята у донора кров відстоюється протягом одного-двох днів. При цьому вона ділиться на два шари: рідкий — плазму та густий — еритро-цитну масу. Якщо плазму поколотити скляною паличкою, то з рідини випадуть пластівці, які складаються з волокнистих ниток. Це нитки фібрину. Плазма без фібрину зветься сироваткою.

Плазма — добрий лікувальний засіб, який застосовується з метою білкового живлення, для зупинки кровотечі та при багатьох захворюваннях. Для поліпшення лікувальних властивостей плазми та сироватки вчені розробили методику їх насичення вітамінами (вітамінізована плазма) та солями (хлоридна плазма).

Особливо цінним лікувальним препаратом є суха плазма. її одержують шляхом висушування рідкої частини крові — плазми у спеціальних апаратах. Внаслідок такої обробки плазма перетворюється в сухий порошок. Перед переливанням порошок сухої плазми розчиняють дистильованою водою. Суху плазму можна тривалий час зберігати, а також надсилати на великі відстані в герметично закупорених флаконах чи ампулах. Завдяки своїм цінним властивостям суха плазма широко й до-

131

сить успішно використовувалася під час Великої Вітчизняної війни. її застосовували у партизанських загонах, на підводних човнах.

Велика перевага сухої плазми ще й у тому, що її можна розводити різними кількостями рідини. Якщо стан хворого потребує введення концентрованих розчинів білка, скажімо, при виснаженні від тяжких ран, суху плазму розводять невеликою кількістю дистильованої води. В тих випадках, коли хворому необхідно тривалий час уводити білковий розчин, суху плазму розчиняють у великій кількості рідини.

Тверді частини — це елементи крові, які мають певну форму — формені елементи: червонокрівці — червоні кров’яні тільця — еритроцити, білокрівці — білі, або, точніше кажучи, безкольорові кров’яні тільця — лейкоцити та кров’яні пластівці — тромбоцити.

Еритроцитна маса — надзвичайно цінна частина крові. Вона успішно застосовується при гострому та хронічному недокрів’ї, а також при багатьох інших захворюваннях.

Щоб збільшити тривалість зберігання еритроцитної маси, до неї додають спеціальний консервуючий розчин.

Білі кров’яні тільця — лейкоцити широко застосовують після променевого лікування хворих на злоякісні пухлини.

Останнім часом учені навчилися відокремлювати й третю різновидність формених елементів, а саме — кров'яні пластівці, або тромбоцити. Тромбоцитна маса виявилася дуже сильним кровозупинним засобом, особливо при кровотечах внаслідок недостатнього створення кров’яних пластівців в організмі.

Таким чином, зараз з лікувальною метою використовуються всі складові частини, або, як їх називають, компоненти крові.

Широке застосування методу переливання крові настільки збільшило потребу в ній, а також у плазмі й сироватці, що задовольнити цю потребу за рахунок донорської крові стало неможливим. До того ж, одержання плазми чи сироватки з людської крові пов’язане з певними труднощами.

А чи не можна замінити людську кров іншими, подібними речовинами? Таке питання давно вже постало перед дослідниками. З’явилася навіть нова галузь науки — вчення про кровозамінники.

Так, замінники крові існують. Однак відразу треба сказати, що ніякі штучні замінники не можуть цілком замінити справжню кров, вони лише виконують ті чи ті функції, властиві крові.

Першим кровозамінником, який застосовували ще понад сто років тому, був фізіологічний розчин, тобто розчин кухонної солі. Згодом до нього стали додавати інші солі, що містяться у плазмі. Вливання фізіологічного розчину в багатьох випадках допомагає хворому, але при тяжких крововтратах воно — безрезультатне.

Більш складні розчини, що містять у собі знеболюючі, снотворні чи стимулюючі речовини, введені людині після крововтрати, підвищують кров’яний тиск, посилюють діяльність серця і дихального центру. Проте їхня дія не тривала — лише близько двох годин. Ці рідини, як і фізіологічний розчин, легко проходять крізь стінки судин. Тому вони не здатні тривалий час підтримувати ні загальний об’єм крові, ні кров’яний тиск.

Цю основну ваду — здатність соляних сумішей швидко зникати з кров’яного русла — намагалися ліквідувати шляхом виготовлення колоїдних небілкових розчинів. З цією метою були запропоновані гуміарабік, пектин, метилцелюлоза, полівінілпіролідон, декстран. Найбільш перспективним виявився колоїдний полімер глюкози — декстран (вітчизняна назва його — поліглюкін). Цей препарат утворюється внаслідок дії певних видів бактерій на цукор. Препарати декстрану успішно застосовуються в клініках нашої країни, а також за кордоном при травматичних ушкодженнях, опіках, ушибах та ін.

132

Взагалі слід відзначити, що колоїдні замінники мають одну ваду: вони позбавлені тих якостей, які властиві плазмі або сироватці крові — живильних, стимулюючих, захисних.

Замінникам крові з плазми або сироватки тварин, зокрема з крові великої рогатої худоби, властивий більш тривалий терапевтичний ефект.

Перші досліди довели, що цільну кров від тварини переливати людині не можна, це загрожує смертельною небезпекою. Навіть переливання плазми — великий риск. Справа в тому, що в крові кожного виду тварин, як ми вже казали раніше, містяться білки, що відрізняються за хімічною будовою і біологічними властивостями від білків інших видів. Білки тварини є токсичними для людини, вони отруюють організм.

А чи не можна за допомогою хімічних і фізичних чинників змінити тонку хімічну структуру білкової молекули, позбавити її властивостей чужорідиості і водночас зберегти цінні якості білків сироватки крові?

Протягом останніх двадцяти п’яти років у різних країнах світу із сироватки або плазми тварин виготовлено багато різних кровозамінників. В Інституті біохімії Академії наук Української РСР були проведені грунтовні досліди по вивченню деяких зарубіжних кровозамінників. Українські вчені переконалися, що найбільш небезпечні властивості — антигенність і токсичність — у них, на жаль, зберігаються.

Отже, треба шукати нові кровозамінники, нові методи обробки чужорідних білків. Робота провадилась і в Інститутах біохімії та фізіології Академії наук Української РСР, і в нашому Київському інституті гематології та переливання крові. Унаслідок спільних пошуків з’явився один з кращих наших препаратів — «білковий кровозамінник» — скорочено БК-8. Автори його академік Академії наук УРСР В. О. Белітцер та професор К. І. Коткова. Встановлено, що цей препарат неантигенний, нетоксичний, легко засвоюється організмом. Його рекомендовано і за* проваджено в лікувальну практику. Для виробництва БК-8 побудовано спеціальний завод. Зараз наші науковці шукають нові замінники «еліксиру життя», ще глибше вивчають структуру білкової молекули, розшифровують хімічні групи, властиві їм. Усе це дасть можливість створити справді повноцінні замінники крові.

Молодший науковий співробітник нашого інституту комсомолець Костянтин Лобунець вивчає застосування нових кровозамінників — препарату БК-8 з лактатом натрію в медичній практиці.

З рідкої частини крові виготовляють два цінних лікувальних препарати: протикорову сироватку та гамма-глобулін.

Гамма-глобулін — це один з білків крові, який відіграє дуже важливу роль у боротьбі організму з деякими захворюваннями. Як і протикорова сироватка, гамма-глобулін досить успішно використовується для попередження та лікування кору. Впровадження цих препаратів у медичну практику значно знизило смертність дітей від кору.

Використовуючи кровозупинну властивість крові, вчені виготовляють з неї спеціальні препарати для зупинки кровотечі. Ленінградський інститут переливання крові створив тромбінну губку. Якщо під час хірургічної операції прикласти цю губку до рани, кровотеча швидко перестане. При необхідності таку губку можна залишити в рані. Вона поступово розсмоктується, не завдаючи ніякої шкоди організмові.

Молодий талановитий науковець Українського інституту нейрохірургії, кандидат медичних наук Вадим Караванов створив оригінальну високоефективну кровозупинну губку, яку широко застосовують у клінічній практиці.

У Центральному і нашому інститутах гематології та переливання крові з крові людини одержано цінний кровозупинний засш — тромбін, який випускають у сухому вигляді. Коли хірургові необхідно зупинити кровотечу, порошок тромбіну розчиняють, змочують ватний або марлевий

133

тампон і прикладають до рани. Таким чином можна зупинити сильні кровотечі — носові, після видалення зубів тощо.

З крові людини й крові великої рогатої худоби одержані також фіб-ринні плівки, які мають велике значення у хірургічній практиці. Фібринні плівки являють собою довгі паси різних розмірів. їх скручують і вміщують у запаяні скляні трубки або коробки. Фібринні плівки застосовують для лікування опіків.

Фібринна плівка широко застосовується при хірургічних операціях на головному мозку. Наукові спостереження відомого нейрохірурга професора Б. Г. Єгорова (батька космонавта Бориса Єгорова) показали, що фібринна плівка сприяє загоєнню поранень мозку та попереджає утворення рубців, які можуть стати причиною різноманітних нервових розладів.

...Двадцятисемирічна Надія К. була непритомна. Під час тяжких пологів у неї почалася дуже сильна кровотеча. Лікарі не відходили від породіллі. їй переливали кров, вводили спеціальні препарати. Але ні хлористий кальцій, ні вікасол, ні інші відомі засоби не вгамовували кровотечу. Жінку врятував від смерті лише фібриноген. Розчин білосніжного порошку швидко припинив кровотечу і повернув життя людині, приреченій на загибель.

Фібриноген — високоефективний білковий лікувальний препарат, який одержують із плазми крові. В його виготовленні та застосуванні в медичній практиці взяли участь радянські вчені та лікарі А. С. Дука-ревич, Л. Г. Богомолова, Є. С. Єляшкевич, А. Є. Кисельова, Г. Я. Ро-зенберг, автор цих рядків та багато інших науковців. Особливо плідно працювали над розв’язанням проблем виробництва фібриногену наукові колективи Центрального та нашого Київського інститутів гематології і переливання крові.

Фібриноген врятував життя тисячам хворих. Він успішно застосовується при операціях на серці, залозах, в урологічній та акушерсько-гінекологічній практиці. Високу оцінку фібриногену дали професор В. О. Неговський, відомий роботами по оживленню організмів, видатні українські вчені М. М. Амосов, М. С. Бакшеєв, Д. М. Гроздов, А. Г. Ка-раванов, О. О. Федоровський та інші.

Останнім часом нагромаджено досвід використання фібриногену, який містить антигемофільний глобулін, при лікуванні людей, які хворіють на гемофілію — на нездатність крові до зсідання.

...Шістнадцятирічному Віктору Ш. зробили складну операцію в черевній порожнині. Завдяки тому, що хірургічне втручання проходило під захистом фібриногену, хворий втратив дуже мало крові.

Фібриноген можна зберігати придатним для застосування протягом

року.

Високоефективний і фібринолізин — препарат, який застосовують при хворобах, що характеризуються підвищеним скипанням крові — тромбозах, інфарктах серця тощо.

З плазми крові одержують і такий цінний медичний препарат, як альбумін, який з великим успіхом використовується при лікуванні післяопераційних набряків легенів, мозку, при опіковому шоку — хворі просто на очах оживають.

Обдарована наукова співробітниця нашого інституту, делегат XX з’їзду комсомолу республіки Лідія Тищенко глибоко вивчає способи застосування альбуміну при операціях на серці.

Аспірантка інституту, комсомолка Тетяна Куценко розробляє найефективніші методи застосування препаратів крові в хірургії.

Колектив інституту зараз працює над удосконаленням методів консервування крові шляхом глибокого заморожування при температурах

134

мінус 78°-мінус 196°, консервування кісткового мозку при ультра-низьких температурах за допомогою полінілпіролідону.

Секретар комсомольської організації інституту, науковий співробітник Валентин Яценко розробляє методи консервування тканин холодом для пересадки хворим.

Науковці інституту вивчають можливості більш широкого застосування компонентів та переливання крові в різноманітних галузях клінічної медицини.

Хворі, яким застосовують лікувальні препарати крові або трансфузію, вдячні не тільки медикам, а й донорам, котрі віддають свою кров на потреби охорони здоров’я і без яких лікарі не могли б врятувати життя людей.

Що може бути благородніше вчинку людини, яка добровільно віддає частину своєї крові заради врятування життя іншої людини! Донорство в нашій країні — приклад високого патріотизму і гуманізму.

Зовсім інше становище в капіталістичних країнах, де організація служби крові є комерційною справою. Переливання крові — недоступне широким масам трудящих. За кожний аналіз, за кожний лікувальний препарат, за кожну медичну процедуру треба платити дуже великі гроші.

У нашій країні будь-якому хворому переливання крові, як і кожний лікувальний засіб, навіть найскладніше хірургічне втручання робиться цілком безплатно, за рахунок державного бюджету.

З кожним роком збільшується діапазон застосування переливання крові. Щоб кожний хворий, котрому необхідно перелити кров, був забезпечений цим цілющим лікувальним засобом, необхідно значно збільшити донорські кадри.

Кожний юнак чи дівчина може без шкоди для себе віддати невелику частину крові, щоб допомогти хворому, а можливо, і врятувати йому життя.

Одесская газета

Номер: №235

Дата: 07.11.1942

***

Критика и библиография О РОМАНЕ ТАРАПАНОВА

„ЗАТОНУВШАЯ ТАЙНА"«Колокол» №N 17—23.

В №23 «журнала «Колокол» напечатано окончание научно-фантастического романа Николая Тарапанова «Затонувшая тайна» — первого появившегося в печати романа в освобожденной Транснистрии. Этот роман, несомненно, должен быть отмечен, как поло жительное явление нашей возоождаающейся литературной жиз ни. Николай Тарапанов, хорошо известный одесскому читате лю. Изумительное по кра соте стихотворение «Купаль щица» («Колокол» № 2) и силь ный,' драв, дивый рассказ о боль шевистском .варварстве «Встре ча» (Од. таз. № 100), бесспорно, войдут в число, ж сожалению, по ка иемногочи елейных, подлин ных произведений литературы, появившихся на освобожденной земле. Запомнились также такие ве ши, как стихотворения из цикла «Тюремная лирика», и «Осада»,, а также рассказ «Возвращение». («Молва» № б) и ряд статей по научным и политическим вопро сам. Н. Тарапанов, крупнейший спе циалист «водного транспорта, знаток арктической литературы не только специалист по техническим статьям, но также и мастер в области трудной формы научно-фантастического ро мана. На фоне увлекательных собы тий, развертывающихся в Аркти ке 1952 года, автору удалось скупыми штрихами, но ярко и убедительно, дать характеристи ку честных, благородных, само отверженных персонажей; жен щины — врача Агнессы К ел лор. гидрометеоролога Эдуарда Купфера, председателя Германского Арктического Общества Вагнера, начальника экспедиции Трушгед та и др,ушх. Прежде всего;—это люди долга. Вместе с тем, герои романа — не ид е алнзиров анн ы© схемы; каж(дый из них имеет свот чело веческие увлечения, особенности, даже слабости. В руках смелых полярников имеются новейшие технические средства, которые позволяют со вершать подледные плавания, опускаться под воду на 4 кило метра, производить здесь розыск, осмотр и подъем затонувших предметов. Эти средства так совершенны, что приводят не только к полнейшему достижению поставленных целей, но и к неожиданному ра зоблачению большевистской тай ны. На дне Ледовитого у полюса, обнаруживаются остатки гигантского самолета «ССОР— Аэроарктика Л — 760»; который имел задание перебросить в США партию — коммунистических про пагандистов. Документы, найденные на само лете, вполне убедительны, так как от кремлевского дикта тора, несомненно, можно было ожидать использования осужден ных по московским процессам для своих грязных политических махинаций. Роман с неослабеваю щим интересом. Рисунки вполне отвечают по исполнению и ориги нальности — тексту романа. Учитывая ограниченный объем журнала.. в котором печатался ав тор, можно;: считать, что на не многих страницах читатель полу чил незаурядное, содержательное и стройное произведение. Остается только пожелать, чтобы роман был переведен на румынский и немецкий языки. Анатолий КРАФТ.

Молва

Номер: №21

Дата: 24.12.1942

***

РЕПРЕССИРОВАННЫЙ ЖУРНАЛ «КОЛОКОЛ»

(по материалам архивно-следственного дела литератора Б. А. Лукьянова № 26823-П)

В культурной жизни оккупированной Одессы в 1942—1943 годах значительную роль играл иллюстрированный литературно-художественный журнал «Колокол», выпускавшийся группой литераторов — пайщиков и компаньонов, для которых выпуски журнала являлись источником существования.

Первый номер журнала «Колокол» вышел 25 апреля 1942 года. Вначале журнал выходил раз в две недели и стоил одну марку, в дальнейшем он стал выходить еженедельно и цена его возросла до 1,5 марок. В выпусках журнала принимала участие также и группа художников.

В этот же день 25 апреля происходило открытие Русского театра драмы и комедии — Театра Василия Вронского. Это был седьмой театр, работавший в то время в Одессе. (Уже работали Оперный театр, Украинский, три малых театра.)

В первом номере журнала «Колокол» были напечатаны стихи поэта Ореста Номикоса, неизданные рукописи Викентия Войханского, стихи исчезнувшей в 1931 году поэтессы Веры Эттингер, стихи, приписываемые С. Есенину, «Послание «Евангелисту» Демьяну Бедному», повесть Н. Молчанова «В ежовых рукавицах» и др. Первые три номера журнала редактировались писателем Б. Лукьяновым. Во втором номере начал печататься роман Б. Лукьянова «Гибель нетленного»— о судьбах питерской интеллигенции. (См. сборник «Одесского мемориала» «Дороги за колючую проволоку», статья В. М. Гридина «В ГУЛАГЕ — Литературная Одесса». Одесса, 1996. С. 141—183.)

Организатором и фактически хозяином журнала являлся Григорий Иванович Яницкий, работавший до войны на железной дороге. 1 апреля

1942 года Яницкий вместе с Л. Е. Тишкиным получили разрешение от отдела пропаганды Губернаторства на издание литературно-художест-венного журнала на русском языке.

После спора в редакции «Колокола» по поводу продолжения романа «Гибель нетленного» уже 20 мая 1942 года Б. Лукьянов ушел из редакции, но в марте 1943 года он вернулся и продолжал редактировать журнал. До этого осенью 1942 года Лукьянов работал директором-администратором Детского театра, владельцем которого являлась Раневская.

Первые выпуски журнала «Колокол» имели следующие отделы:

1. «Литературно-художественный», редактируемый Б. Лукьяновым.

2. «Из прошлого». Редактором первых выпусков этого отдела был Л. Е. Тишкин.

3. Отдел «Искусство».

4. Отдел «Юмор».

5. Отдел «Смех».

6. Отдел «На досуге».

Последним отделом руководил Г. И. Яницкий под псевдонимом Виноградов. Отдел «Искусство» редактировали первое время после выхода журнала Б. А. Лукьянов совместно с Л. Е. Тишкиным. Отделы «Юмора» и «Смеха» — также редактировал Л. Е. Тишкин.

Леонид Евгеньевич Тишкин-Подгорный являлся компаньоном Г. И. Яницкого. Писал Л. Е. Тишкин под псевдонимом Литберг.

В дальнейшем в журнале работал секретарем редакции молодой литератор Георгий Арендарь, писавший под псевдонимом Георгий Светлов, а также новый компаньон Сергей Георгиевич Болле и редактор отдела публикаций и хроники Илья Григорьевич Колиенко. Последний снабжал Компанию по выпуску «Колокола» листовой бумагой. Активную роль в редакции играли также поэт Орест Номикос и немец А. Крафт. Родной брат Яницкого Владимир Иванович также являлся компаньоном и был коммерческим директором. Он ведал закупкой бумаги и распространением журнала в городе и по территории Транснистрии.

Для поддержания коммерческого спроса в журнале помещались антисталинские публикации, против чего активно выступали Б. Лукьянов и Г. Арендарь. Тем не менее в журнале были опубликованы повести Петра Першина под псевдонимом Ранзаев «Кремлевский Чингисхан», также «Затонувшая тайна» Н. В. Тараканова, «В ежовых рукавицах» Михаила Молчанова, «Палачи» Ореста Номикоса, «Кто убил Ленина» Анатолия Крафта. Однако подавляющее количество материалов, печатающихся в «Колоколе», носило развлекательный, литературно-художественный характер.

За прекращение печатания романа «Кремлевский Чингисхан» 20 мая

1943 года Б. Лукьянов был уволен из редакции журнала вторично. В это время Лукьяновым была открыта посредническая контора, которая прекратила свое существование в конце февраля 1944 года.

Другие авторы журнала также работали в различных учреждениях. А. Крафт работал директором издательства, выпускавшего в то время городскую газету «Молва». Николай Всеволодович Тараканов работал до конца оккупации главным инженером порта. Прозаик Петр Першин работал в редакции «Одесской газеты», а также в Отделе пропаганды Губернаторства театральным цензором.

Судьба его оказалась трагичной: по свидетельству знавших его людей П. Першин в 45-летнем возрасте в румынском городке Либлинг ввиду неизбежного ареста покончил жизнь самоубийством. Так этот писатель решил не терять ту недолгую свободу от большевистской идеологии, которую он приобрел во время войны.

С марта 1943 года как приложение «Колокола» стал выходить еще журнал «Веселый колокол», который редактировал Георгий Арендарь. Однако выпуск журнала «Веселый колокол» был сразу же запрещен румынской цензурой.

В газете «Молва» № 138 за 1943 год было напечатано следующее сообщение: «На основании рапорта начальника цензуры господина директора Отдела культуры Примарии на 30 дней запрещается выпуск журнала «Колокол», руководимого Борисом Лукьяновым, за незаконный выпуск журнала «Веселый колокол». Выпуск журнала «Веселый колокол» запретить. В случае повторения виновные будут интернированы в ЛАГЕРЬ. Дано указание к исполнению 20 мая 1943 года. Начальник отдела цензуры Ион Попеску».

Таким образом, в журнале печатались также и сатирические материалы, которые реально грозили редакторам помещением их в немецкий концл агерь.

Вот как рассказывает Б. А. Лукьянов о своей жизни того времени:

«С сентября 1940 года по июль 1941 года я работал в Центральной театральной кассе выездным кассиром. После этого в течение месяца служил на военном строительстве № 21 НКВД на станции Помошная в должности плановика. В Красную Армию я не был призван по состоянию здоровья.

Потом я поступил в Трест ресторанов и столовых, где работал бухгалтером столовой № 48 по 16 октября 1941 года.

Разрешения на выезд из Одессы выдавались разными службами, но мне не было выдано разрешение. За день до прихода румын, 15 октября 1941 года временно исполняющий обязанности директора электросети заявил: «Столовые должны кормить работников электросети по крайней мере 2 недели». Самовольный отъезд считался труддезертирством. Отъезд мог быть только самолетом или морским путем.

После вступления румынских войск в Одессу я с 16 октября до середины декабря 1941 года нигде не работал, жил за счет сбережений. В середине ноября 1941 года ко мне пришел Нольд Фердинандович Пиу-сович — немец, с которым я познакомился в сентябре 1941 года в период работы в столовой электросети. Нольд объяснил мне необходимость торговать, чтобы иметь возможность жить.

После открытия совместного магазина Нольд вошел в компанию с другими лицами и отказался признавать во мне компаньона.

В это время я познакомился с Яницким Г. И., который жил во дворе, где был наш магазин. От Яницкого я узнал, что он собирается издавать свой журнал.

27 марта 1942 года я проходил по корпусу, где жил Яницкий. Он попросил зайти к нему на квартиру. У него был Леонид Евгеньевич Тиш-кин-Подгорный, которого Яницкий представил мне как компаньона по издательству журнала.

В этот период времени у Яницкого велись переговоры с профессором литературы Г. П. Сербским с целью включения последнего в число ком-

паньонов журнала. Однако, тогда между Сербским и Яницким произошел разрыв. Яницкий предложил мне войти в компанию и взять на себя редактирование отдела журнала. Для остальных отделов Яницкий наметил себя, своего родного брата Владимира и Тишкина.

Он обещал помещать в журнале мои вещи, написанные до войны.

Яницкий уплачивал мне 70 марок за номер журнала и 20 пфеннингов за строчку моих рассказов».

Между компаньонами Компании по изданию «Колокола» 28 июля 1942 года был заключен специальный Договор. В этом Договоре были детально оговорены все юридические стороны деятельности организованного Товарищества.

Основной капитал Товарищества насчитывал 1600 марок. Погашение пая членами Товарищества производилось деньгами, ценными бумагами и материалами для издания. Так, Колиенко И. Г. свой взнос погашал «печатной листовой бумагой размером 65x48 в количестве 5000 листов весом в 200 кг». Все члены Товарищества несли одинаковую ответственность по покрытию долгов и пр. В издательстве действовало единоначалие. Каждый член Товарищества был вправе произвести ревизию финансового состояния дел издательства, причем «никто не вправе был чинить препятствия этому». В случае если на совещании членов Товарищества разбиралась деятельность директора Яницкого, то последний лишался своего голоса.

Все прибыли начислялись и выплачивались в одно из чисел истекающего месяца. Все члены Товарищества имели право на участие в прибылях, получении дивидендов. Таким правом обладал Яницкий — в 25%, то же самое касалось Болле, Колиенко и Арендаря. Директор имел право возлагать взыскание на виновных в нарушениях правил, указанных в Договоре.

В июле 1944 года все оставшиеся в Одессе издатели журнала были арестованы. 28 июля капитаном госбезопасности было принято следующее постановление: «Материалы следствия по обвинению Яницкого, Лукьянова, Арендаря, совершивших преступления, предусмотренные ст. ст. 54—1, 54—10 ч. 2, 54—11 УК УССР, объединить и всех их привлечь по одному групповому делу. По данному делу проходят «как пособники

немецко-фашистским захватчикам также Болле, Тишкин-Подгорный, Крафт Анатолий, Молчанов Николай, Тараканов Николай Всеволодович, Номикос Орест, Першин Петр, Яницкий Владимир. Следственные материалы по указанным лицам выделить в самостоятельное следственное производство».

Постановление по обвинению Лукьянова Б. А. по ст. 54—10 ч. 2 и 54—11 УК УССР о возбуждении уголовного преследования, избрания «меры пресечения» было принято 4 июля 1944 года: «Я, вр. зам. нач. спец. отд. УНКГБ капитан ГБ Долгих, рассмотрел материалы Лукьянова Бориса Агеевича 1903 года, уроженца города Гатчины Ленинградской области. Лукьянов — плановик-экономист, работает на должности начальника планово-фи-нансового отдела спецторга НКВД по Измаильской области, беспартийный, имеет незаконченное высшее образование, русский, гражданин СССР, отец и мать умерли, жена Новикова Елизавета Семеновна 27 лет, работает в Одесском спецторге, дочь Евгения Борисовна 1931 года рождения, сын Аскольд Борисович 1926 года рождения, адрес: Одесса, улица Энгельса, 38, кв. 10. Находясь на свободе, Лукьянов может повлиять на ход следствия. Постановил: мерой пресечения способов уклонения от следственных действий и суда Лукьянова избрать содержание под стражей, о чем объявить арестованному под расписку в настоящем постановлении».

Ордер на арест и обыск в квартире был выписан 8 июля 1944 года. Допросы Лукьянова Б. А. происходили 7, 10 июля — дважды, 24 июля

1944 года.

Из протоколов допросов следовало, что Лукьянов уже дважды испытывал действия карательных органов: в июне 1924 года он был арестован Кронштадтским отделением ОГПУ и содержался под стражей 40 дней по обвинению в контрреволюционной деятельности. В 1941 году Лукьянов был осужден за халатность на один год принудработ с вычетом 20% из заработной платы. В то время за пятиминутное опоздание на работу всем давали год тюрьмы. Конечно, приговор военного трибунала 1944 года был намного серьезней.

Еще в июне 1944 года обвиняемые были подвергнуты медицинскому освидетельствованию для выяснения вопроса о том, пригодны ли они к физическому, точнее сказать, каторжному труду. В справке Лукьянова сказано, что он «годен», а справка Г. Арендаря говорила о том, что он неизлечимо болен: Арендарь был болен плевритом и у него была выявлена атрофия мышц.

Обвинение по следственному делу № 1192 было предъявлено за преступления, «предусмотренные» статьей 54—1а.

9 сентября 1944 года состоялось подготовительное заседание по делу, а 14 сентября состоялось судебное заседание. В ходе заседания было выяснено, что Арендарь как секретарь редакции журнала отклонил несколько десятков статей антисоветского содержания.

Была допрошена в качестве свидетеля жена Яницкого Евтеева Вера Антоновна.

Суд приговорил: «Яиицкого и Лукьянова к лишению свободы в ис-правительно— трудовых лагерях на срок 10 лет с поражением в правах на 5 лет с конфискацией в доход государства лично принадлежащего имущества.

Арендарь — к лишению свободы на 8 лет с поражением в правах на 3 года»1.

Естественно, что родственники осужденных пытались облегчить их судьбу. Однако, 2 марта 1946 года прокуратурой было принято постановление, согласно которому «жалоба Яницкого не заслуживает внимания».

В ответ на жалобу матери, видимо, уже умирающего Г. Арендаря от прокурора Тернивского поступило неумолимое: «Жалоба не подлежит удовлетворению».

9 августа 1947 года «сам» Председатель Военной Коллегии Верховного суда СССР Ульрих оставил последующую жалобу Яницкого «без удовлетворения».

1 По данным знакомых семьи Арендаря ему удалось вернуться из ИТЛ и умер он дома. — В. С.

В переданных автору дочерью Б. Лукьянова Евгенией Борисовной его письмах из лагеря вырисовывается образ этого вдохновенного мечтателя, талант которого не смог полностью раскрыться. Для него и в далеком ИТЛ любовь к дочери и нежно любимой жене Наташе были неиссякаемым источником радости и вдохновения. Именно жене и дочери были посвящены произведения писателя: незаконченный роман «Гибель нетленного», цикл рассказов «Колье принцессы», рассказ «Вильям Вордсворт», из чего видно, что именно через дочь и жену писатель получал заряд вдохновения. В оставшемся архиве остались неопубликованные рукописи, например, блестящая сатира «Ручка безопасности», поэма «Хранитель тлена». И на страницах рукописей есть неизменная надпись: «Любимой», о которой он писал: «Яркая и ароматная, многоцветная и искрящаяся, как ликующее июньское утро».

В далеком лагерном одиночестве Б. Лукьянов оставался преданным, романтичным, любящим, оптимистичным, верящим. Он писал: «Бог хранит мою жизнь, хотя много раз она могла вполне благополучно оборваться» (письмо из лагеря 6 марта 1948 года). В другом письме от 5 апреля 1953 года читаем: «Я оказался «врагом» потому, что отдавал свою жизнь, и до сих пор не могу этому сам поверить, хотя меня и пытались в этом убедить».

Последнее письмо от 24 июня 1966 года уже не было романтичным, как раньше, и писалось из Инвалидного дома в Киргизии. Видимо, там и окончилась жизнь этого человека с погубленным талантом.

Через 50 лет после суда, в мае 1994 года, Г. Яницкий, Г. Арендарь и Б. Лукьянов были реабилитированы на основании Закона Украины от 17 апреля 1991 года.

Однако, справку о реабилитации получила лишь дочь Б. Лукьянова Евгения Борисовна Лукьянова. Справки о реабилитации остальных осужденных «не были востребованы» ни родственниками, ни, естественно, самими реабилитированными.

Как свидетельствует дочь Б. Лукьянова, ее отец из мест заключения не вернулся.

Видимо, такая же участь в еще более ранние сроки постигла многих, многих других1.

1 Как передали автору знакомые Г. Арендаря, он выжил в лагере и умер, будучи на свободе. — В.С.

Владимир Смирнов

https://books.google.com.ua/books?id=eIEj...

https://www.academia.edu/16429886/%D0%A1%...

с. 211-218

https://independent.academia.edu/Vladimir...

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

***

В ранних номерах "Колокола" (1942) есть материалы за подписью Тарапанов.

В 1943 г. фамилия Тарапанов не встречается в журнале.

Благодаря А. В. Мешавкину, установлена личность автора:

Очевидно, это доцент Одесского института водного транспорта Н. А. Тарапанов.

Инж. Н. В. ТАРАПАН0В. ВОЗДУШНЫЙ КОРАБЛЬ В АРКТИКЕ

(Краткий обзор литературы)

Мы являемся свидетелями больших по­бед советской авиации в Арктике. Можно с уверенностью сказать, что сейчас уже нет задач, которые оказались бы не по плечу советским летчикам, управляющим советскими самолетами с советскими мо­торами.

Воздушный корабль только в наше, советское время завоевал прочное место в полярных областях. В XIX же веке были только отдельные неудачные попытки. Еще задолго до шведа Андрэ, первого смель­чака, попытавшегося проникнуть на воз­душном шаре в ледяные пустыни Арк­тики, возникла мысль о возможности про­браться в высокие северные широты по воздуху. В 1709 году португальский монах Бартоломео Л о р е и цо Гу з м а о, счи­тавшийся изобретателем и первым строи­телем аэростата, в своем прошении на имя короля указывал, что при помощи воздуш­ного шара „будут открыты ближайшие к полюсу страны*. К этой идее Гузмао, считавшейся его современниками фантасти­ческой, вновь обратился известный австрий­ский полярный исследователь П а й е р, от­крывший и обследовавший в 1872—1874 го­дах Землю Франца-Иосифа.

Убедившись, что морской корабль—-не­достаточное средство для эффективной ис­следовательской работы в Арктике, Пайер заявил:

„Какое огромное значение имело бы применение воздушных шаров для плава­ния в полярных льдах! Было бы чрезвычайно целесообразно подниматься на таких шарах с корабля хотя бы на несколько сот футов. Без сомнения, всякий корабль, который применит это средство, извлечет из него большую пользу".

Однако мысль, высказанная Пайером, оставалась только мечтой, и последователи его, американцы Чейн и Тайзон, также не нашли поддержки в обществен­ном мнении.

Позднее, в 1897 году швед Андрэ сделал попытку достижения Северного полюса на аэростате, окончившуюся трагедией»

Описанию полета Андрэ посвящена моно* графия „Г и б е л ь э к с п е д и ц и и Андрэ (на „Орле* к полюсу) (Гос. изд. худож. лит., Л.—М., 1931, стр. 270, ц. 4 р. 10 к.). В эту книгу включены записи участников экспедиции Андрэ.

В своем послесловии Р. Самойлович дает общий исторический обзор „Полетов в Арктике0, сжатый, но богатый фактиче­ским материалом и дающий представление о той огромной работе, которая была проделана человечеством на воздушных ко­раблях в высоких северных и южных ши­ротах земного шара. Послесловие насы­щено интересными хронологическими, циф­ровыми и техническими данными, иллю­стрирующими успехи авиации и воздухо­плавания, завоеванные за короткий проме­жуток времени. Большое место отведено в очерке полетам советских летчиков, которые часто не находили должного освещения.

В 1936 году издательство Главсевмор­пути переиздало переводы книг Р. Амунд­сена .Полет до 88° северной ши­роты* и „Первый полети ад Се­верным Ледовитым океаном4 (Р. Амундсен, Собрание сочинений, том IV, издание ГУСМП, Л., 1936, стр. 386, ц. 15 р.). Книга интересна, между прочим, тем, что в ней собраны не только описания самого Амундсена, как начальника этих двух заме­чательных экспедиций (1925 и 1926 года), но и его сподвижников: пилотов Рисер- Ларсена и Дитриксона, метеорологов Бьерк­неса и Мальмгрена (погибшего при ката­строфе „Италии*) и других. Книга хорошо иллюстрирована, снабжена картой и ука­зателем географических названий, собствен­ных имен и названий судов.

Популярное описание полета дирижабля „Норвегия* мы находим в книжке А. Л е- беденко .На полюс по воздуху* (Гиз, М.—Л., 1930, стр. 88, ц. 55 к.). Пред­варительно автор коротко останавливается на наземных экспедициях к полюсу, на по­лете Андрэ, на воздушных полярных проек­тах и, наконец, на самолетной экспедиции Амундсена в 1925 году. Попутно с рассказом о полёте .Норвегии" затронут беспосадоч­ный полет адмирала Бирда (Бэрда) на полюс и обратно.

Как известно, итальянец Нобиле в 1928 году совершил полет к полюсу на полужестком дирижабле „Италия* соб­ственной конструкции („близнец* „Норве­гии*), намереваясь, между прочим, либо совершить посадку на лед в районе полюса, либо спустить туда в специальной корзине наблюдателя для производства кратковре­менных исследований. Полюс был достигнут, но ни посадка дирижабля, ни высадка на­блюдателя не состоялись. На обратном пути к Шпицбергену „Италия* потерпела всем памятную катастрофу с человеческими жерт­вами. Значительная часть экипажа итальян­ского дирижабля была спасена экспедицией советского ледокола .Красин* при участии известного полярного летчика Чухновского. Кроме „Красина* в спасательных работах принимал участие ледокольный пароход „Малыгин*, летчик которого Бабушкин со­вершил целый ряд интереснейших полетов и посадок на лед. Описанию экспедиции „Италии* и — в основном — спасательным операциям „Красина* с его самолетом по­священа книга начальника советской экспе­диции Р. Самой лови*» а — .Во льлах Арктики*, fill издание Всесоюзного Арк­тического института, Л., 1934, стр. 340, ц. 6 р. 50 к.). В книге много иллюстраций, подробные и тщательно исполненные карты: полетов „Италии* (составленные Нобиле) и походов ледокола * Красин*, ледокольного парохода „Малыгин* и ледокольного паро­хода .Седов*.

Более краткое изложение тех же событий мы находим в книжке Ч. Южина „На спасенле „Италии" (изд. „Красной газеты", Л.. 1929, стр. 186, ц. 85 к.).

Большой интерес (пожалуй, больше в техническом отношении) представляет книжка инженера Ф. Ассбепг и радиста Э. Кренкеля „Дирижабль в Арк­тике* fГосмашметиздат, М.—Л., 1933. стр. 8^, ц. 1 р.). Авторы — советские участники по­летов в Арктику на дирижабле .ЛЦ-127* (цеппелин) в 1931 голу. Книжка иллю­стрирована интересными фотографиями: имеются также схематические чертежи и карты маршрута перелета. Авторы книжки наглядно показывают, что уже в 1931 году дирижабль являлся средством для изучения Арктики с воздуха, позволяющим делать большие беспосадочные перелеты, нести’зна- чительный груз, делать посадки на воду, на­конец обеспечивать участников полета необ­ходимыми удобствами (даже комфортом).

Будни работы самолета в Арктике хорошо показаны в книге С. Обручева „Наса- молете в Восточной Арктике* (изд, Всесоюзного Арктического института,

Л., 1934, стр. 184, ц. 3 р. 50 кЛ. В ней описы­ваются двеэкспедиции1932и 1933годов, про­изводившие воздушно-маршрутную съемку Чукотки под начальством Обручева. Первая из них имела целый ряд существенных не­поладок и потому дала незначительный эф­фект. Вторая же протекала значительно ор- ганизораннее и закончилась успешной съем­кой 375 ООО кв. километров почти не обсле­дованных раньше плошаией. Сам Обручев говорит: „Экспедиция 1933 года в отличие от предыдущей является исключительно де­ловой. Никакой романтики... Только точная, напряженная работа изо дня в день, акку* ратная как часы". Книга имеет довольно много иллюстраций, рпрочем, невысокого качества, и карту маршрутов, излишне схе­матизированную и лишенную многих гео­графических названий (необходимых по ходу чтения).

Героическая челюскинская эпопея вы­звала к жизни обширную литературу, среди которой ряд книг посвящен всемирно про- славившимсяспасательным операциям наших героев-летчиков. Большой интерес из них представляет издание редакции „Правды* — „Как мы спасали челюскинцев* (М., 1934, стр. 404, ц. 10 р.). Эта книга, являющаяся третьей частью трилогии „Героическая эпо­пея*, замечательна тем, что почти целиком написана самими летчиками. При этом ав- горы-летчики не ограничиваются рассказами о спасении челюскинцев, но и сообщают

о себе интересные автобиографические сведения. Книга начинается тремя статьями, оттеняющими героику и значение описы­ваемых событий, и заканчивается очерком посла СССР в США А. Трояновского „Че­люскинцы и Америка*. Книга богато иллю­стрирована фотографиями, рисунками и ху­дожественными портретами и снабжена картой спасательных экспедиций, выполнен­ной четко и наглядно.

Интересную попытку дать читателю в об­работанном виде арктические дневники и записи представляет собою книжка летчика- комсомольца орденоносца Б. Пивентитейна, изданная ня украинском языке —Б. П 1 в е н- штейн „П уть в У е л лен* (Ки!в, 1937, стр. 125, п. 1 р. 80 к.). Эта книга предста­вляет собою переработанное и дополнен­ное издание его же книги (на русском языке> .Гора Дионисия закрыта*. Рассказ Пивенштейна посвящен перелету звена Каманина. К сожалению, книга лишена иллюстраций.

Исключительная по своим результатам и масштабам работа н^ших летчиков в Арк­тике, проделанная ими при спасении че­люскинцев, стимулировала организацию це­лого ряда больших арктических перелетов, имевших целью все более и более углу­бленное изучение и освоение нашего Край­него Севера.

Некоторые из этих перелетов уже имеют свою литературу. Большой перелет 1935 года

(Москва — мыс Шмидта) описан Героем Со* ветского Союза М. Водопьяновым, который выступает в печати не впервые. Речь идет о книжке, изданной на украин­ском языке „М о с к в а — мыс Шм1дта" (Молодий большевик, Khib, 193/, стр. 187, ц. 2 р. 50 к.). В этой книжке не только опи­сываются события перелета в 25 0U0 кило­метров, но и рассказывается, как автор стал известным полярным летчиком, пройдя труд­ный, но славный путь „от сохи к самолету". По ходу рассказа о перелете на мыс Шмидта Водопьянов делает ряд интересных отсту­плений, вспоминая о работе по спасению челюскинцев. Дефектом рассматриваемой книжки является отсутствие иллюстраций и карты маршрута перелета.

Следующая литературная работа М. В о- допьянова — это книга, о рождении ко­торой он рассказывает в предисловии к „Мы­су Шмидта*. Речь идет о .Мечте пи­лота" (изд. „Молодой Гвардии", 1936, стр. 1913 ц. 3 р.). «Мечта пилота" предста­вляет собою план полета на полюс, полу­чивший форму не сухой докладной записки, а увлекательного рассказа об экспедиции 1938/39 года. Мечта Водопьянова осущест­вилась не в 1939 году, а в 1937: советская действительность опередила фантазию.

Третьей работой Водопьянова, свя­занной с двумя предыдущими общностью* руководящей идеи о будущей экспедиции на полюс, является изданная на украинском языке книга „Курс — Земля Франца- Иосифа" (Дитвицав ЦК ЛКСМУ, 19«з7, стр. 190, ц. 2 р. 85 к.). 1 Полет на Землю Франца-Иосифа описан Водопьяновым со свойственными ему правдивостью и живо­стью. Украинская книжка издана опрятно, прекрасно иллюстрирована и снабжена хо­рошей картой.

Параллельно с подготовкой экспедиции на Северный полюс Советский Союз гото­вился в 1936 году к установлению воздуш­ного пути СССР — США через полюс.

Основная предпосылка к освоению этой трассы — возможность беспосадочного по­лета на дальнюю дистанцию в арктических условиях — проверяется бесстрашной трой­кой (Чкалов, Байдуков, Беляков) на леген­дарном самолете „ПС-25*. У всех свеж в па­мяти этот трудный и отважный, почти трехсуточный беспосадочный перелет сквозь циклоны, пургу и туманы по Сталинскому маршруту: Москва — 80° с. ш. — Петро­павловск на Камчатке.

Учитывая огромное значение этого пе­релета и интерес к нему трудящихся нашей родины, Партиздат в рекордно короткие сроки выпустил в свет две хорошо офор­мленные и доступные по цене книжки:

русский текст этой книги под назва­нием „На Землю Франца-Иосифа* опубли­кован в журнале „Советская Арктика"

(Ш 2—4 за 1937 г,).

[1) По СтаЛинскбму м аршфу (Партиздат ЦК ВКП(О), 1936, стр.* .222, ц. в переплете 2 р.) . .

2) Слава героям (Партиздау ЦК ВКП(6), 1936, стр. 77, ц. в переплете

1 р. 50 к.)

Первая из них посвящена самому пере­лету от Москвы до острова Удд; она соста­влена по материалам, опубликованным в га­зетах „Правда* и „За индустриализацию*4, и снабжена картой перелет ust4 Вторая — посвящена триумфальному воз­вращению Чкалова, Байдукова и Белякова в Красную столицу; она составлена по мате­риалам, опуоликованным в газете „Правда*.

Учитывая тот исключительный интерес, который проявляет наша молодежь к Со­ветской Арктике и, в частности, к работе полярных летчиков, ЦК ВЛКСМ обеспечил издание в 193/ году хорошо оформленной, интересно иллюстрированной и увлекатель­ной по содержанию книги для старшего возраста, посвященной тому же перелету по Сталинскому маршруту: В. Ч к а А о в, Г. Байдуков, А. Беляков „Три дня в воздухе". (Изд. Детской литературы, М.— Л., 1937, стр. 128, ц. 4 р.). Существен­ным недостатком книги является отсутствие карты.

Из других замечательных арктических ■ перелетов 1936 года получил освещение в специальной книжке полет Молокова от Красноярска вдоль Камчатки и всей трассы Великого Северного морского пути до Москвы. Речь идет о сборнике: „Замеча­тельная работа Молокова" (Парт­издат ЦК ъКП(6), 1936, стр. 125, ц. в пе­реплете 2 р.), который составлен по мате­риалам, опубликованным в газетах „Правда" и „Известия*. Книжка иллюстрирована’ и имеет хорошую карту перелета.

Без преувеличения можно сказать, что в 1937 году советская авиация поднялась на недосягаемую высоту, показав миру свою мощь, свою силу»

Партиздат ЦК ВКП(б), удовлетворяя за­просы масс, выпустил ряд книг, посвящен­ных как завоеванию Северного полюса, так и трансполярным беспосадочным пере­летам Чкалова и Громова. Книги эти пред­ставляют сборники, составленные по мате­риалам, опубликованным в центральной советской и мировой прессе. Они дают возможность каждому советскому гражда­нину сохранить документальные системати­зированные данные об этих всемирно про­славившихся экспедициях, и в этом большая заслуга Партиздата.

Наиболее солидно издана книга *Се- верный полюс завоеван боль­шевиками" (Партиздат ЦК ВКП(б), 193/, стр. 153, ц. в переплете 6 р.). Этот сборник продуманно и полно освещает в ряде стаТёп it очерков необыкновённую экспеди­цию большевиков до 10° северной широты, начиная от ее подготовки и кончая целями, которые ставит себе дрейфующая станция „Северный полюс"; он прекрасно иллюстри­рован, художественно оформлен и снаб­жен хорошей картой.

Кроме этой, сравнительно дорогой книги, Партиэдатом выпущена массовым тиражом более доступная книжка, посвященная той же теме: «Верные сыны нашей ро­дины" (Партиздат ЦК ВКП.б), 1937, стр. 62, ц* 35 к., тираж №0 тыс. экз.)

В книжке дается справка о составе со­ветской экспедиции и сообщаются биогра­фические сведения об ее участниках и их характеристики. Эга книжка иллюстриро­вана портретами героев-завоевателей по­люса.

Сверх того, издательство „Московский Рабочий" посвятило 15-й выпуск „Блок­нота агитатора" рассказу о завоевании полюса большевиками. Эта книжка по своей цене (25 коп.), большому тиражу (145 тыс. экз.) и популярному изложению материала так же доступна для широкой читательской массы, как и предыдущая.

Трансполярные перелеты Чкалова и Громова также имеют уже свою литературу в виде сборников материалов, опубликован­ных в прессе.

]. Сталинский маршрут про­должен. Сборник, составленный по ма­териалам, опубликованным в газетах

* Правда" и „Известия* (Партиздат ЦК ьКП<б), 1937, стр. 106, ц. 60 к., тираж К 5 тыс. экз,). В книжке с исчерпывающей пол­нотой собраны основные материалы, харак­теризующие первый в истории человече­ства трансарктический беспосадочный пе­релет тяжелого самолета из СССР в США. Даны портреты Чкалова, Байдукова и Бе­лякова и карта перелета.

2. Г. Байдуков, Наш полет в Америку. (Партиздат ЦК ВКП(б), 1937, стр. 35, ц. 20 к., тираж 100 тыс. экз.). Автор дает последовательный рассказ о перелете от подготовки к нему до посадки в Портланде.

3. Радянськ! богатир}. Збгрка, щи складена за матер1алами .Правды* (Парт- видав ЦК КП(б) У, 1937, стр. 39, ц. 35 к., тираж 25 000 экз.). Книжка аналогична пер­вой, но не содержат ста!ей из гагеты „Из* Еестия*.

Второму перелету СССР — полюс — США пока посвящена одна книжка, совер­шенно аналогичная по построению и по оформлению с книжкой .Сталинский марш­рут продлен*. Речь идет о брошюре: „Сталинская трасса* — сборник, со­ставленный по материалам, опубликован­ным в газетах .Правда*, „Известия* и друг. (Партиздат ЦК ВКП(б), 1937, стр. 11U ц. 70 к., тираж 100 тыс. эк*.).

Изучение арктических экпедиций не­мыслимо без пользования картами. Учиты­вая, что некоторые из рассмотренных нами книг совершенно лишены таковых, хочется в заключение остановиться на двух картах Арктики, изданных в последние годы.

1. Арктика (Arctic). Изд. Всесоюзного Арктического института и Госкартотреста под редакцией проф. Р. Самойловича и доц. Д. Руднева (Л., 1934, ц. 4 р. 25 к.). Карта охватывает не только Арктику в собственном смысле слова, но и поверх­ность Земли к северу примерно от 56° северной широты. На карту нанесены: путь ледокольного парохода „Челюскин' и маршруты главнейших спасательных экспе­диций, в том числе воздушных.

2. Арктика. Оформлено по материа* лам Научно-издательского института Боль­шого Советского Атласа мира (М., 1937, ц. 1 р.) На карту нанесены маршруты глав­нейших арктических экспедиций, советских и иностранных, в том числе воздушных (дирижабля .Норвегия* в 1926 году, само­лета Бэрда в 19^6 году, дирижабля „Ита­лия- в 1928 году, дирижабля „Цеппелин4 в 1931 году, самолета „ПС-254 в 1936 году, самолета Молокова в 1936 году, самолета Фариха в 1937 году, экспедиции О. Ю. Шмидта к полюсу в 1937 году и наконец са­молета „ПС-25* (Чкалов) в 1937 году). Кроме того, дана специальная карта маршрута беспосадочного перелета Чкалова, Бай­дукова и Белякова из Москвы через полюс в Портланд. К сожалению, на карте, изданной до перелета Громова, Юмашева и Данилина, не мог найти отражения марш­рут Москва — полюс — Сан-Джасинто.

1938

ЯНВАРЬ

Советская Арктика

ЕЖЕМЕСЯЧНЫЙ

ПОЛИТИКО-ЭКОНОМИЧЕСКИЙ ЖУРНАЛ

ОРГАН ГЛАВНОГО УПРАВЛЕНИЯ СЕВЕРНОГО МОРСКОГО ПУТИ ПРИ СНК СССР И ПОЛИТУПРАВЛЕНИЯ

ГУСМП

Издательство Главсевморпути

На фото — концертная бригада ансамбля песни и танца Юго-Западного фронта. 1942 год

Верхний ряд (слева направо) — Борис Сичкин (он же Буба Касторский), Ефим Березин (он же Штепсель)

Нижний ряд: Александр Сегал (впоследствии — главный балетмейстер Киевского национального академического театра оперетты), Юрий Тимошенко (он же Тарапунька), Борис Каменькович (впоследствии — главный балетмейстер театра имени Ивана Франко)

архив Эдуарда Муллера

***

Aleks Kras: Эдик, ты не поверишь (сам сомневаюсь!), но в школьные годы мы с приятелем Тимуром Ибрагимовым выступали на сцене (школьной) дуэтом, представляя интермедии Штепселя и Тарапуньки, очень тогда популярные. И я (сам сейчас не могу поверить!) был таки Тарапунькой. И это при моём росте на две головы ниже Ю.Тимошенко и незнании украинской мовы... Слава Б-гу, в зале сидел народ так же ни хрена не понимавший по-украински (Узбекистан, Самарканд). Но принимали нас отлично, всё же свои... Я знал наизусть все их сценки. Так что этот дуэт был мне очень близок... Вот сейчас в башке всплыла одна басня: "В квартире ёж сказал жене: "Моя родная, как ни странно, вчера пришлось увидеть мне ежа — поверишь — великана! Да-да, я сам его видал, гулял он со слонами вместе. А если я тебе соврал, то провалиться мне на месте. Тут пол немедля проломился и ёж-лгунишка провалился". Это говорил Штепсель. А затем Тарапунька читал мораль басни про плохие полы в квартире: "Моя мораль в моём укоре. Скажу друзья без похвалы: позор всей "Киевремконторе", что так непрочно сделала полы". Ну и т.д.

https://fantlab.ru/edition137289

ФАНТАСТИКА И НАУКА

Очерк

Фантастические литературные произведения бывают двух родов. Одни из них являются лишь свободной игрой воображения. Они не считаются ни с действительностью, ни с законами причинности. Таковы, например, арабские сказки „Тысяча одна ночь", сказки Гофмана, Уайльда.

Среди такого рода фантастики могут быть шедевры в смысле остроумия, выдумки, литературного оформления. Чтение их может доставить эстетическое наслаждение и быть увлекательным. Но в этом только и заключается вся их ценность.

Второй род литературных произведений составляет так называемая научная фантастика. Автор научной фантастики, исходя от научных данных, рисует картины будущего. Он как бы строит „перспективные планы" на более или менее отдаленное будущее технического и социального прогресса. Таково большинство романов Жюля Верна и Уэльса.

Построение научно-фантастического литературного произведения имеет свои трудности. В то время, как авторы реалистических, исторических и бытовых романов живут с героями своих произведений в настоящем или прошлом времени, автор научно — фантастических романов почти всегда живет в будущем.

Это создает своеобразную судьбу его произведений, напоминающую судьбу первых изобретателей: для современников автора его научно-фантастические романы кажутся пустым фантазерством, сказками, не заслуживающими внимания серьезных, взрослых людей. Для следующих поколений эта научная фантастика, воплощенная в жизнь, кажется чем-то устаревшим, неспособным возбудить интереса и внимания (кроме разве занимательной фабулы). Подводное плавание, полеты по воздуху — все это воспринимается современным читателем, конечно, не так, как воспринималось тогда, когда это было еще только красивой фантазией.

Поэтому автору научно-фантастических произведений приходится заботиться о том, чтобы правильно установить „дальность прицела" в полете фантазии. Оторваться от настоящего, быть слишком смелым в изображении будущего представляет для автора известный риск: это может запугать читателя и скомпрометировать техническую или социальную основу произведения, как беспочвенную выдумку и несбыточную химеру. И наоборот: слишком близкий „прицел" оставляет читателя неудовлетворенным.

Сравнительная величина черепов — от обезьяны до современного человека.

Передача, например, изображений по радио еще не вошла в наш быт, но такого рода темы уже не удивят читателя необычностью.

Вторая трудность, перед которой стоит автор научно-фантастических произведений, заключается в том, что построение литературных художественных произведений имеет свои законы, свои требования, ради которых иногда необходимо поступаться научной точностью, допускать условную „истину". Уэллсовскую „машину времени" не легко обосновать научно. Но без принятия этой „условности" не было бы и самого романа, в рамках которого автор мог развернуть целый ряд образов и идей не только занимательных, но и поучительных. Эти „условности" в научно-фантастических произведениях играют ту же роль, что так называемые „служебные теории" в науке.

На этих двух крыльях — научности и фантастике — и держится всякое научно-фантастическое произведение. Дать равновесие этим крыльям составляет главную задачу автора научно-фантастических произведений.

Насколько удалось это равновесие автору помещенных в сборнике романа и рассказов? Что в них от науки и что от фантастики?

Роман „Борьба в эфире" рисует картину будущего человечества и технического прогресса.

Герои этого романа представляют собою две разновидности возможного физического типа человека будущего. Одна из них — „американцы" — тип, выродившийся под влиянием искусственной городской капиталистической культуры, построенной на наживе и наслаждении и не выпрямленной здоровыми социальными мероприятиями». Другая — тип гармонично развивающегося человека, растущего в обстановке здорового труда и в атмосфере равновесия между интеллектуальной и физической жизнью.

Хотя биологический тип воображаемой Америки будущего кажется "тенденциозно" сшаржированным в романе, в действительности он наделен лишь теми чертами, которыми сами буржуазные ученые склонны наделять человека будущего.

Прекрасной иллюстрацией того, как далеко могут идти в этом отношении представители буржуазной мысли, является нашумевшая в свое время книга Джины Ломброзо* (дочери известного криминолога Чезаре Ломброзо) „Выгоды дегенерации". Эта решительная дочь знаменитого отца, ничтоже сумняшеся, заявляет в своей книге, что „дегенераты, больные, уроды, сумасшедшие и преступники являются одновременно и баластом и могущественнейшим двигателем человечества; им принадлежит функция обновления мира, и борьба с ними равносильна борьбе с эволюцией и прогрессом". В заключительной главе, озаглавленной: „Бесполезность социальных законов", она расценивает организованные усилия людей ослабить вредные влияния ненормальностей общественного строя, включая в число этих усилий и элементарнейшие социально-гигиенические мероприятия, как наивное самообольщение, не только не достигающее цели, но, по ее мнению, и практически вредное. „Социальные законы, — говорит она, — это усилия мышей, которые хотят звонить в колокол, уцепившись зубами в веревку. А колокол звонит не оттого, что мыши висят на его веревке, а потому, что ее привела в действие рука звонаря... Бесполезно стремиться задержать специальными законами или изменить ими естественный ход событий".

______________________

* Джина Ломброзо: „Выгоды дегенерации", Турин. 1904 г.

Современная передача изображений не есть телевидение в полном смысле этого слова. Когда мы сможем видеть, сидя в театре или у себя дома, движение уличной толпы или театральное представление, идущее в другом городе, находящемся на несколько сот километров от нас, тогда можно будет сказать, что подлинное телевидение достигнуто.

В настоящее время основным вопросом телевидения являются трудности механического порядка, но необходимые „ускоряющие процессы" изучаются и прорабатываются в научных лабораториях. Телевидение — возможность видеть на расстоянии — вполне осуще ствимо, и ближайшие годы сулят в этом отношении поразительные перспективы.

Уже близко то время, когда одной лампы будет достаточно радиолюбителю для усиления и, так сказать, распространения слышимости его уха на все пространство земного шара. Представьте мысленно возможность слышать охоту на тигров в Индии, шум битв, или слышать и видеть события за десятки тысяч миль.

Далее радио суждено сыграть весьма крупную роль в существующей системе обучения. Уже сейчас школьные радиоустановки широко практикуются. В будущем появится совершенно новая система обучения, при которой большая часть преподавания будет происходить по радио..." (Popular Radio. .March. 1927 г).

Слова крупного научною работника и изобретателя в области радио, как видим, вполне подкрепляют фантастику автора.

В этом научном предвидении Forest'a самое интересное — уверенность автора в возможности передачи, при помощи радио, энергии на расстояние. Если такая возможность осуществится, то осуществить все технические сооружения „Радиополиса" вплоть до подземных „танков", не представит большого труда.

Не мешает также сказать несколько слов о поясной системе распределения радиостанций в „Раднополисе". Сущность поясного времени всем более или менее известна. Для городов, расположенных на разных меридианах, существует не одно и то же время. Чем восточнее расположен город, тем раньше там восходит солнце. Поэтому, если часы поставить везде одинаково, — получится, например, такой курьез: телеграмма, посланная из Томска в 2 часа дня, получится в Ленинграде в 11 часов утра, т. е. как будто раньше на три часа своей отправки. Пассажир аэроплана, летящего из Москвы в Томск, должен через каждые 16 километров переводить свои часы на 1 минуту вперед, чтобы иметь правильный ход своих часов. Это создавало большие неудобства, в особенности для железных дорог. Поэтому начальник железных дорог Канады (Сев. Америка) С. Флеминг еще в 1879 г предложил разделить весь земной шар по числу часов в сутках на 24 части или пояса. В Европе это предложение Флеминга было принято в 1888 г., а у нас введено декретом Совнаркома 8 февраля 1919 г.

Следует отметить, что и Народный Комиссариат Почт и Телеграфов строит план радиофикации СССР, учитывая поясное время, так как СССР, из общего числа поясов, занимает 11, — от второго до 12, — то есть почти половину охвата земного шара.

Не более „фантастичной", чем перспектива использования радио для добывания энергии, является и солнечная станция. Использование солнечной энергии уже совершившийся факт. Солнечные двигатели существуют в Лос Анжелосе, Миди (на берегу Нила в Африке) и в других местах, где солнечных дней бывает наибольшее количество и году. Таких мест с наименьшей облачностью на земном шаре несколько. Солнечные двигатели можно применять в юго-западной части Северной Америки, по западной береговой полосе Южной Америки, на юге и севере Африки, почти во всей Австралии (кроме восточного берега), в малой Азии и наконец, у нас и Туркестане. Вопрос лежит только в плоскости технических усовершенствований. Количество же солнечной энергии безгранично. Весь земной шар получает от солнца энергию, равную 350 биллионам лошадиных сил, — цифра, которую невозможно себе даже представить. Поэтому проще представить такой расчет. На каждый квадратный метр поверхности мощность солнечного излучения равна почти двум лошадиным силам. Стало быть, с одного кв. километра поверхности, перпендикулярной к солнечным лучам — теоретически при 100% полезного действия — можно получить 2.000.000 лошадиных сил. При использовании только 10% за год один километр даст 75.01.0 лошадиных сил. На 13 — 15 тысячах километров можно добывать энергию, равную энергии годового расхода каменного угля во всем мире. Таковы грандиозные перспективы использования энергии солнечных лучей. Одного солнечного Туркестана достаточно, чтобы снабдить энергией весь мир. Прибавьте к этому возможность передавать эту энергию на расстояние при помощи радио и перед человечеством откроются перспективы технического прогресса не менее обширные, чем те, которые изображает автор в романе „Борьба в эфире".

Интересно также остановить внимание читателя на картинах романа, изображающих одичание культурных американцев. Эти картины как будто противоречат понятию о прогрессе. По общепринятому представлению, человечество идет лишь по пути прогресса, восходящей линией в области культуры и техники. Однако этот закон прогрессивного развития имеет свои исключения в жизни отдельных народов. История знает и обратные явления — понижения культуры, нравов и пр., словом, явления регресса (как бы обратного движения в историческом развитии). Такой, например, регресс в области и нравов, и культуры, и умственного развития произошел в древнем Риме в эпоху императоров. К тому же, приблизительно, времени относится и регресс в истории Греции. Но особенно резко отмечается регресс в истории древнего Египта. Египет пережил блестящую эпоху в период XII династии, затем наступило время упадка. XVI-XX династии вновь дают картину пышного расцвета культуры, архитектуры и искусства, а затем начинается упадок. Таким образом, более чем за тысячу лет до нашей эры Египет во всех отношениях стоял выше, чем к началу этой эры. Этот регресс долго вводил в заблуждение ученых египтологов нашего времени: более совершенные произведения искусства и архитектуры они, естественно, относили к позднейшему времени, а более грубые — к раннему. И только когда удалось лучше овладеть египетской хронологией, пришлось сделать обратную перестановку: от высших форм к низшим.

Ацтеки — обитатели Мексики — мало чем в настоящее время отличаются от кочевых и полукочевых индейцев. Между тем, и этот народ переживал цветущий период, имел довольно высокую культуру, строил грандиозные сооружения. Некоторые образцы древнего искусства ацтеков могут соперничать с классической страной искусства — древней Грецией.

Наконец последний пример: Китай. Китайцы небезосновательно называли первых европейцев, с которыми они познакомились, варварами. Порох, бумага, фарфор были известны в Китае задолго до того, как они стали изготовляться в Европе. Китайская литература — одна из богатейших в мире. Китайские историки и астрономы вели свои записи десятки исков... Затем Китай надолго погружается в своеобразную китайскую косность, застой. Недаром Китай считался до недавнего времени синонимом косности, консервативности, неподвижности. И только на наших глазах Китай пробуждается от этой вековой спячки, стараясь в героическом порыве как бы не только нагнать потерянное, но и стать в первых рядах строителей новых форм жизни человечества.

Из технических деталей интересно здесь отметить упоминающийся в романе „Борьба в эфире" аппарат для определения передающей радиостанции по направлению радиоволн. Идея такого аппарата была осуществлена еще до войны. Во время империалистической войны применяли в Англии так называемые пеленгаторные аппараты для того, чтобы определить местонахождение цеппелинов по тем радиосигналам, которые они дают. Для этого устраивались две пеленгаторных станции на некотором расстоянии друг от друга. Каждая определяла угол и место пересечения линий, идущих от этих углов. Этим определялось местонахождение излучавшей станции (помещенной на цеппелине).

Чтобы объяснить принцип этого определения, дадим небольшой чертеж.

При помощи пеленгаторного аппарата определяется первый угол с места А (делается „засечка"). Затем, направление излучающей станции определяется с другого места — Б (на расстоянии нескольких километров от А). На новом месте — Б — делается вторая „засечка" (определяется угол). Место пересечения двух линий, идущих от угла А и Б, — точка В и будет искомая.

Если же засечки делаются из трех точек, как это показано на чертеже 2-м, то линии не сойдутся в одной точке; пересекаясь, они составят треугольник. Это и называется треугольником ошибок. От середины каждой стороны этого треугольника необходимо провести линии к противоположному углу, и тогда уже в середине этого маленького треугольника определится искомая точка (местонахождение передающей станции).

Рассказ „Вечный хлеб" содержит в себе ту „условность", о которой мы говорили.

Проблема искусственного, лабораторного, химического создания пищи давно занимает ученых. Этой проблемой химического питания интересовался еще знаменитый французский химик Вертело, повернувший химические исследования от анализа к синтезу. Создание искусственного белка (путем химического синтеза) и в настоящее время занимает ученых. Поскольку же белок является одним из основных элементов питания, разрешение этой задачи на много подвинуло бы вопрос об изготовлении питательных веществ химическим путем.

Поэтому проблему, положенную в основание научно-фантастического рассказа, следует признать вполне научной. „Условность" заключается лишь в том, что герой рассказа, — профессор Бройер — изобретает биологический „хлеб", который может безгранично увеличиваться, получая все необходимое для питания (роста) из воздуха. Теоретически рассуждая, и это положение нельзя назвать ненаучным. Известно, что простейшие организмы распространяются с необычайной быстротой.

И если бы какая-нибудь бактерия получила возможность размножаться безостановочно, если бы ни одна из этих бактерий не гибла от неблагоприятных условий, то бактерии действительно могли бы заполнить весь земной шар, как „тесто" профессора Бройера. Практически же, разумеется, происходит иначе. Борьба за существование является регулятором, который препятствует безграничному размножению одною какого-либо вида. Проблематичным является также и то, что одни воздух может дать все необходимое для питания человека хотя бы и через простейшие организмы, „питающиеся" воздухом.

Автору понадобилось допущение такого положения лишь для того, чтобы на основе этой „условности" наиболее ярко выявить зависимость между экономическими факторами и правосознанием и моралью людей.

Автор показывает, какие изменения в „правосознании" и нравах происходят в зависимости от изменений ценности „вечного хлеба". Не останавливаясь на этом, автор дает парадоксальную картину того необычайного положения, когда „хлеб" из полезного продукта питания превращается в страшную опасность для всего населения. В связи с этим превращением и все обычные понятия, взаимоотношения переходят в свою противоположность: кража уже не становится преступлением. Наоборот, уничтожение хлеба делается благодеянием. Подбрасывание же хлеба карается как страшное преступление. Бройёр, изобревший хлеб, из благодетеля человечества превращается в преступника и врага...

От этой „условности" мы вновь переходим на более твердую почву в рассказе „ Ни жизнь, ни смерть".

А н а б и о з — одно из интереснейших явлений, связанных с вопросом о влиянии окружающей температуры на жизнь животных и простейших организмов Опыты в этом направлении производились еще в конце прошлого столетия физиком Раулем Пиктэ. Он, например, определил, что собака погибает при понижении температуры тела до — 22° по Цельсию, мышь — при температуре тела — 18 °C. Но лягушки гибли только при температуре 28 °C, улитки — 110-120 °C. Споры же бактерий выдерживали холод до 200 градусов ниже нуля (точка смерти).

При исследовании температуры насекомых русскому ученому Бахметьеву удалось заметить интересное явление: что если температуру искусственно медленно понижать, не доводя ее до точки смерти, то насекомое впадает в особое состояние спячки, из которого его можно вывести постепенным же поднятием температуры. Это состояние и было названо анабиозом („между жизнью и смертью").

Анабиоз напоминает собою состояние зимней спячки, которой подвержены некоторые животные (еж, сурок, ящерица, черепаха, летучая мышь). Эти животные поддаются и анабиозу. Бахметьев с успехом применял анабиоз к летучей мыши. Что же касается теплокровных животных, то осторожная научная мысль считает применение к ним анабиоза менее вероятным, чем, например, применение его к рыбам. Однако возможность эта не исключена. Проф. П.Ю. Шмидт говорит:

„Менее вероятно, что удастся на практике применить анабиоз к теплокровным животным, но если бы это удалось, то это произвело бы, конечно, колоссальный переворот во всем сельском хозяйстве".

Следует указать, что применение анабиоза к человеку, во всяком случае, интересовало ученых, которыми, в частности, высказывался взгляд, что при удаче этого опыта он мог бы оказаться могучим орудием борьбы с туберкулезом, так как туберкулезные палочки довольно чувствительны к температуре. (В рассказе — астроном Лесли, исцеленный от туберкулеза).

Наконец, что касается последнего рассказа — „Над бездной", то в нем условно принята возможность усиления вращения земли. Современная наука, разумеется, даже не может ставить такие проблемы. Но пользуясь этой условностью, автор вполне показал обоснованные физические последствия такого усиленного круговращения земли. Фантастика, таким образом, помогает усвоить законы тяготения и центробежной силы, которых в обычных условиях мы даже не замечаем.

Беляев А. Авт. сб.: "Борьба в эфире". М.–Л.: Молодая гвардия, 1928, с. 309-321

http://www.litforum.ru/index.php?s=4c4dc4...

«БОРЬБА В ЭФИРЕ», 1928

10. Лучи, останавливающие работу любого двигателя.

После первой мировой войны в печати неоднократно появлялись сообщения об открытии подобных лучей. А. Беляев использовал популярную и, казалось бы, довольно достоверную идею. Время, однако, рассудило по-своему: идея ныне считается нереальной. Ее перестали использовать даже в фантастике.

11. Акустическое оружие: колебания воздуха достигают такой силы, что могут разрушить здания.

Тоже не очень удачная идея. И тоже взятая А. Беляевым в почти готовом виде: по библейскому преданию стены Иерихона были разрушены именно акустическим оружием…

12. Искусственная молния, используемая как оружие.

Несколько лет назад Калифорнийский университет подписал контракт на разработку «Х-оружия», и в лаборатории Б. Бестика были проделаны интересные опыты с двухэлектродной титановой плазменной пушкой. «Выстрел» ее начинается возбуждением шнура плазмы между электродами, затем резким повышением силы тока (до нескольких тысяч ампер в течение одной микросекунды) этот шнур вытягивается из электродов, импульсное магнитное поле отрывает его, а внутренние магнитные силы свивают шнур плазмы в клубок, который летит в вакууме со скоростью почти 200 км/сек.

13. Аппарат, позволяющий видеть предметы на дальнем расстоянии и сквозь преграды.

В 1928 году это было чистейшей фантастикой. Но шесть лет спустя появилась статья П. Ощепкова с изложением идеи радиолокации, и в СССР были проведены первые испытания радиолокационной аппаратуры. В том же 1934 году голландский физик Холст де Бур создал первый электронно-оптический преобразователь, усовершенствование которого привело в дальнейшем к возникновению инфракрасной интроскопии — видению сквозь непрозрачные среды. В 1936 году С. Я. Соколов выдвинул идею электронно-акустического преобразователя. Любопытно, что в критических статьях 1936–1940 годов беляевские идеи «дальновидения» и «сквозьпреградовидения» все еще продолжали расцениваться как «научно-несостоятельные» и «лишенные познавательного значения»…

14. Вместо очков — операция хрусталика глаза.

В 1963 году профессор Тиле (ФРГ)[12] поставил успешные опыты на животных: хрусталик извлекли и растворили в особом растворе, затем этот раствор выпаривали, а из осадка делали новый хрусталик и подсаживали в глаз животного. Тиле убежден, что точно так же можно «ремонтировать» и глаз человека.

https://public.wikireading.ru/110404

***

Зато особый интерес к сочинению советского фантаста "Борьба в эфире" проявляли западные спецслужбы. Уровень военно-технической оснащённости. Еще бы, ведь здесь впервые была описана война с Америкой (не говоря уже про колоссальное количество научных и технических идей, щедро рассыпанных Беляевым по страницам романа).

В статье с характерным названием «Светопреставление в космосе. Заметки социолога о современной фантастической литературе на Западе» Э.Араб-Оглы приводит в высшей степени примечательное заявление писателя С.Сприля: «Американские промышленные тресты, лаборатории и управления национальной обороны находятся в постоянной и интимной связи с элитой научно-фантастической литературы».[66] Разумеется, не только для того чтобы быть в курсе новинок. Хотя не следует недооценивать интереса к научной фантастике и с этой стороны. В качестве примера можно напомнить, что Р.Хайнлайн в 1941г. настолько правдоподобно описал войну с применением урановых атомных бомб, что позднее, когда были взорваны первые американские урановые бомбы, ему пришлось давать объяснения по поводу «разглашения» военных секретов. Кстати сказать, советский фантаст В.Никольский еще в 1930г. в романе «Через тысячу лет» предсказал, что первое применение атомной энергии произойдет в 1945г. В 1933г. А.Беляев в романе «Прыжок в ничто» «разгласил» намерение гитлеровских ракетчиков бомбардировать радиоуправляемыми ракетами не только Лондон, но и Нью-Йорк. Через 10 лет в сейфе В. фон Брауна лежал совершенно секретный план ракетной бомбардировки Нью-Йорка.

В этой связи не покажется странным, что немецкая разведка тайно рылась в архиве А.Беляева[67] в оккупированном Пушкине, под Ленинградом. Особенно если учесть, что А.Беляев был в тесной дружбе с К.Циолковским, что последний после прихода Гитлера к власти прервал переписку с сотрудниками В. фон Брауна, которую они настойчиво поддерживали, и информация из Калуги прекратилась; что патриарх ракетного дела в предисловии ко второму изданию «Прыжка в ничто» высоко оценил научную сторону романа. Известный писатель и ученый Ж.Бержье, участник Сопротивления, рассказывает, что гестапо конфисковало у него при аресте библиотеку научно-фантастической литературы. В ней, к слову сказать, было немало книг советских авторов.[68] Из книги Ж.Бержье «Секретные агенты против секретного оружия», а также из других источников известно, что американских разведчиков обязывают читать научную фантастику и она составляет значительную часть обширных книжных фондов ЦРУ. В руки Ж.Бержье попался циркуляр госдепартамента, предписывавший достать экземпляр книги А.Беляева «Борьба в эфире» (библиографическая редкость).[69]

Военно-промышленные и разведывательные круги, видя, как часто (и не всегда случайно) попадают в цель предвосхищения фантастов, несомненно, заинтересованы в своевременной информации об этих, так сказать, упреждающих разглашениях «секретных сведений»,. К тому же в фантастику просачиваются и не фантастические интересные замыслы ученых. Но есть и другая, не менее, а скорее более важная цель интимной связи военно-промышленной и политической машины империализма с научной фантастикой — охранять обывателя от сколько-нибудь прогрессивной идеологии. Закупорить фантасмагорией каналы, которыми просачиваются к читателям фантастики идеи и мира справедливости и гуманизма. Конечно, фантастикой читатель не ограничивается. Но, во-первых, это очень широкий читатель, а во-вторых, именно в этой литературе он ищет социальные проблемы, тесно связанные с нашей технологической эрой, со все возрастающей в ней ролью науки и техники, следовательно инженеров и ученых, а стало быть, и научного мировоззрения и интеллектуализма. Дело в том, что даже не интеллигент, а просто «умный человек стал предметом подозрения», пишет в своем памфлете-исследовании американской реакции М.Ньюберри.[70] Ж.Бержье, рассказывая о том, что знакомился с нашей фантастикой 20-30-х годов не только по советским журналам, но и по американским «Amasing Stories» и «Wonder Stories» куда она одно время имела доступ, делает на первый взгляд неожиданный вывод: «Если когда-нибудь можно будет написать историю либерального мышления в США между двумя войнами, то переводы советской научно-фантастической литературы сыграют в ней важную роль»[71] По мнению Ж.Бержье, «большинство современных американских физиков нашли свое призвание в научной фантастике той эпохи, и мы находим их имена рядом с именами прогрессивных писателей и политических деятелей в разделах переписки с читателями тех времен».[72].

https://litlife.club/books/129362/read?pa...

Шабльоновість мистецького продукту походить з однієї причини. Мистецький продукт робиться так, щоб його міг спожити кожен член даної соціяльної групи. Виробничими процесами соціяльна група не цікавиться, лише процесом споживання мистецького продукту. «Масовість» мистецького продукту однобічна: мистецький продукт має лише споживчу, а не виробничу масовість. Цим пояснюється вороже ставлення до мистецького шабльону.

Насправді — тим часом, як маси жадібно споживають мистецький шабльон, жерці мистецтва палко засуджують цей шабльон. Замість того, щоб аналізувати його, вони його нищать. Замість того, щоб використати його, вони забороняють його аналізувати.

Тим часом ясно, що не так аналіза окремих творів мистецтва, а радше аналіза мистецького шабльону даної епохи дозволить судити про мистецькі потреби даної епохи. Марне то діло шукати соціяльний еквівалент у десятьох рядках такого то автора. Але дуже корисна справа віднайти соціяльний еквівалент шабльону даної кляси даної епохи. Згаданий автор буде судитись історією, а всякий шабльон уже єсть історія. Шабльон ясно показує, які споживчі вимоги ставила епоха до мистців. Інакше сказати — гонимий і зневажений шабльон мистецтва даної епохи — він же є стандард цієї епохи, він її прапор, він її льозунґ. Мистецький шабльон є конкретний ідеал людей епохи. Шабльоновий роман показує, як хотіли б жити люди за його епохи, а історики літератури думають, що він показує тільки, як жили люди цієї епохи.

Так, але кожна епоха має не один шабльон, а дескілька. Це тому, що за кожної епохи існують дескілька соціяльних груп. Боротьба, що точиться поміж соціяльними групами, туманно віддзеркалюється в боротьбі мистецьких шабльонів цих груп.

Жерці мистецтва — як найреакційніша кляса всякої епохи — заперечують популярний шабльон цієї епохи. Це значить, що вони обстоюють шабльон минулої епохи, шабльон реакційної кляси даної епохи.

Не доводиться шукати довго прикладів. Жерці мистецтва не тільки завжди заперечують нову техніку (залізниці, автомобілі, машини), вони не тільки завжди заперечують нову соціяльну історію (ідеї Великої Французької Революції, марксизм, комунізм), вони запекло заперечують усяку нову техніку мистецтва (кіно, грамофон, механічне піяніно, сенсаційний роман, джазз). Вони фактично обстоюють старий мистецький шабльон вкупі з налиплим на нього світоглядом. Вони про око людське протестують проти всякого шабльону в мистецтві, але вони пронизливо репетують тільки проти нового шабльону.

У велику епоху, в якій ми живемо, за існування борються два головні прозаїчні шабльони: статичний і динамічний. Або вони ж з'являються у постатях: психологічний ї дієвий. Або ж вони раптом випливають, як неорганізований і організований. Герої одного з них міркують, герої другого чинять. Герої одного аналізують, герої другого будують. Частини одного ідуть, як вівці, світ за очі, частини другого мчать, як вагони залізною путтю. Один подібний до скрипки, другий — до симфонічної оркестри. Один по суті індивідуалістичний, другий по суті колективістичний.

Ясне діло, не все воно таке просте. Є дві загальні тенденції, про них іде мова. Спробуймо подати приблизну схему статичного шабльону, як він часто проявляється тепер.

Цей шабльон, поперше, має понайбільше структуру біографічну. Події відбуваються так, як вони розповідаються, і розповідаються так, як відбуваються — у тій самій послідовності. Хіба що автор у дужках наводить, скажемо, дитинство героєве.

Далі він — індивідуалістичний. Герой власне один, а інші люди дієві стоять коло нього, немов юрба статистів. Такий хоча б «Обломов» Гончарова.

Драматизм такого роману перебуває в сфері особистої проблеми героя (проблеми найбільше психологічної). З якостей героя, з його характеру, з його соціяльного обличчя випливає певний конфлікт з оточенням. Цей конфлікт розростається в драму.

Лінія росту цього конфлікту пряма. Наростання іде в прибувній прогресії. Драматизм чим далі загострюється.

Розв'язки читач жде. Він угадує цю розв'язку з самого початку роману. Він не знає тільки, чи вона буде щаслива, чи нещаслива, він не знає тільки її знаку — чи буде вона зі знаком плюс, чи зі знаком мінус. Але дієві особи розв'язки, її конструкція читачеві приблизно відомі зараньше. Це така сама героєва колізія з оточенням.

Тож у такім романі звичаєм не буває загадок — лінія фабули пряма. Замість загадок фабули, тут бувають філософські проблеми. Читач не відгадує, а вирішає.

Ефектність і ефективність такого роману цілком залежать від актуальности для читача даного матеріялу. Основний гіпнотичний засіб ефектности тут — страх. Страх перед долею героя і неминучістю колізії. Цікавість, у власнім змісті цього слова, відсутня.

Лінії рухів дієвих людей у такому романі прямі, очевидні й умовні. Герой такого роману може піти на посаду, але цей герой не може поїхати в Америку. Він може вилетіти з посади, але він не може вилетіти на Марс. Він може плавати в філософічних міркуваннях, але він не може плавати в парусному човні на океані. Америка, Марс і океан одразу одтягли 6 читачеву увагу від пережовування героєвих відчувань. Той віл може спокійно ремиґати, що лежить у волівні, і тільки в цей час. Через те такий роман мусить бути статичним.

Не трудно побачити, що цей шановний шабльон — старий. Він старий не тільки тому, що їм, цим шабльоном, розповідав дід на колоді, не прикрашаючи своє оповідання нічим, окроме брехні. Він старий не тільки тому, що це є природна й первісна і найпростіша форма розповідання. І не тільки тому він старий, що він простий і нехитрий, як душа того дикуна, що колись його вигадав.

Він старий ще через те, що він статичний. Тільки та кляса, що не йде вже вгору, а лежить сама вгорі, на сіні, чекаючи поки її скинуть, тільки така кляса може полюбляти статичний шабльон. Він старий ще й через те, що він споглядальний — він воліє краще почувати, ніж діяти. Він старий, бо він боїться подорожувати і краще хоче жувати.

Найбільше цим шабльоном писали в Росії аж до недавнього часу. Там цей шабльон походження февдального. У російських же гімназіях нас навчали, що це єдина серйозна література, а вся цікава література — несерйозна.

Не так легко схарактеризувати молоді шабльони нашої епохи. Вони складніші, різноманітніші й конструктивно трудніші. Більшість з них походження буржуазного — з тієї пори, коли буржуазія ще йшла вгору. Але вже є спроби змінити буржуазно-революційний шабльон на пролетарсько-революційний. Нам зовсім не годяться тільки февдальні інструменти. Буржуазна техніка нам ще часто стає в потребі.

Головним чином доводиться зважати на три основні нові шабльони: детективний, науково-фантастичний, географічно-травелярний роман. Утопійні романи доцільніше розглядати нарізно: це мало не завжди сатиричні памфлети — в усякім разі це література наполовину соціологічна, а не белетристична.

Західньоевропейська й американська літератури продукують велике число динамічних романів. У нас Юрій Смолич перший ступив на цю путь. І зокрема він є перший піонер кримінального роману та кримінальної новелі.

В буржуазній літературі кримінальний роман з боку формального є використання сенсаційности смерти. Загадку скінченого життя він підмінює (і це зовсім законно для літератури) загадкою невикритого вбийці. З боку ідейного — кримінальний буржуазний роман реклямує систему розшуку. Американська кримінальна література агітує за детективне бюро Пінкертона, але ж бюро Пінкертона є одночасне страйкбрехерське і карне бюро для страйкарів.

Прекраснодушні ліберали старої Росії пробували боротися з пінкертонівщиною, об'являючи, що це «несерйозна» література. З таким самим успіхом можна боротися проти фашизму, об’являючи його несерйозною теорією.

Ясне діло, пінкертонівщина була дуже серйозна, просто загрозлива література. Її вплив був куди глибший у старій Росії, ніж вплив тургенівщини та гончаровщини, бо це була куди серйозніша література — її агітаційне значіння було (як на літературу) колосальне.

Єдиний спосіб боротися проти буржуазної кримінальної літератури, це створити свою кримінальну літературу. На цей шлях ступив Ю. Смолич у новелі «Мова мовчання». Зміст її такий.

Слідчий винайшов прекрасний спосіб примушувати злочинця висловитись. Він мовчить. Він жде, щоб абсолютна м'яка мовчанка його кабінету примусила винуватця балакати.

І от немолода вже жінка, що сидить перед ним, починає балакати. Вона акушерка. Вона вбила тисячу п'ятсот тридцять сім дитячих життів. Але її приведено сюди не за це. Її приведено за убийство незнайомого їй чоловіка, що не хотів дозволити своїй жінці родити.

Трагедія її життя загострюється особистою трагедією. Вона пристрасно хотіла мати дитину і не могла її мати від свого чоловіка.

І хоч вона не хотіла казати раніше ні слова, вона все розповідає тепер слідчому.

У цій новелі художник надзвичайним способом поборов кримінальний шабльон. Заінтригований новим методом слідства, читач з напруженою цікавістю стежить за роботою цього методу. І от виявляється, що цей метод є не більше, як рямці глибокої особистої трагедії, що має сама величезне соціяльне значіння. Художник використав і підкорив собі кримінальний шабльон. Він використав усю ефектність кримінального декоруму — і підпорядкував його соціяльній ідеї.

Ще цікавіше вжитий той самий метод — ефектної, повної авантурних можливостей ситуації, що кінець-кінцем розв'язується, як соціяльна драма в іншому романі цього автора, в «Фалшивій Мельпомені». Яле про це буде нижче, а зараз підійдемо до фабульного роману «Півтори людини».

«Півтори людини», це політично детективний роман, що зміг явитися тільки на радянському ґрунті. «Політичний злочинець» — ім'я почесне в дореволюційній Росії та в буржуазній Европі набуває зовсім іншого змісту в наших умовах.

У нас політичний злочинець — це не революціонер, не протестант, не бунтар, а контрреволюціонер, консерватор або шкідник. Отож і детекція його придбає зовсім інакший характер. Те, що було героїчним у державі експлуататорів, стає нечистою справою в робітничій державі.

Але сама по собі детекція є надзвичайно ефектна й рухлива канва для оповідання.

У романі «Півтори людини», отже, зав'язка знову зовсім типова для «роману таємниць». Всі дієві люди, окреме оповідача подій, загадкові — над усіма серпанок непевности й неімовірности. Над усім панує настрій чекання грози, чекання удару,

І от, коли удар падає на оповідача подій, — йому розтрощено цеглою голову, у нього взято теку з секретними плянами будівлі, — читач плутається в здогадах і гіпотезах.

Але звикши до авантурного роману, досвідчений читач знає вже, де чекати контрреволюціонера. Він підозрілим оком поглядає на підозрілого радянського журналіста з фотокамерою. Він добре розуміє, що з цим журналістом щось не гаразд. І він не помиляється — тільки він усе ж таки помиляється. Журналіст і справді не журналіст, але він агент ДПУ.

Справжній же контрреволюціонер це є той — як воно ні дивно — хто одразу показується як контрреволюціонер. Під маскою напівбожевільного, наївного борщ-патріота і галуш-шовініста ховається спокійний, державного маштабу шкідник, що має зірвати будову Дніпрельстану.

Ми бачимо, як детективний шабльон знову трактовано зовсім по-новому. Мало того, що ідейна вартість Смоличевого детективу зовсім інакша, ніж тих детективів, що до них призвичаєний читач, ще й сама форма таємниці зовсім інша.

Читач звик шукати вовка в овечій шкірі. Йому показують вовка — у вовчій шкірі, тільки дешо пошарпаній і явно з чужого плеча.

Це, прямо сказати, іронічне використання детективного шабльону показує глибоке розуміння читацької психології. Споживач детективного роману — людина хитра й досвідчена. Його на овечій шкірі не вловиш.

І от, коли з'являється вовк з вовчої ж таки шкіри, перед ними постає філософська проблема: вплив маски на психіку. Окроме того, що маска шкідника відводить підозріння від цього самого шкідника, ця маска для нього найприродніша й найзручніша. Вона щільно прилягає до рис його несимпатичної фізіономії. Вона не може його зрадити; коли б і одірвався якось од неї куточок, то крізь дірку виглядав би той самий колір. Проблема маски поставлена автором з цілком незвичайною для детективного роману глибиною.

Отже поза характерною для цього автора суто-агітаційною ідеєю, роман «Півтори людини» примушує читача замислитися над проблемою конспіративної маски. Одночасно ця проблема становить найважливіший пункт зав'язки і, значить, зосереджує на собі увагу з самого початку й до кінця. Цей найбагатший динамічними можливостями вузол ховає в собі філософську проблему.

Конструктивність і ефективність цього прийому очевидні і разючі. Як і в новелі «Мова мовчання», шабльон (детективний) трактований з майже іронічною оригінальністю.

Власне в тій самій філософській площині збудований роман Ю. Смолича «Фалшива Мельпомена», що викликав такі суперечні оцінки й наробив стільки сенсації в році 1928-му і 1929-му.

Показано петлюрівську організацію, що при наступі червоних вирішає законспіруватися театром. Вироблено плян роботи, призначено п'ятірки, організація сама становить щось на штиб повстанкому, але тим часом грає яко театр місцевої наросвіти. Атмосфера перевантажена електрикою, напруження не слабне і читач жде вибуху.

І вибух стається — тільки не в формі загального повстання, а в формі брудного театрального скандалу. Організація непомітно для себе перетворилась на справжній провінціяльний театр.

Центр розв'язки перенесений з площини детективної в площину соціологічну. Знову під детективним декорумом ховається дія соціяльного значіння. І як завершення цієї конструктивної ідеї, роман кінчається символічним пострілом бутафорського сліпого набою.

Для того, щоб краще заховати розв'язку, автор наповнив початок роману — розмови дієвих осіб між себе — шовіністичною українською фразеологією. В ній лише подекуди обережно пущені такі нотки, що от один з членів організації збирається служити в майбутній українській поліції — а коли України не буде, то... в царській поліції. Глухо звучить під гучними промовами пана отамана фалш і страх. У словах «батька» Опанаса Трохимовича —

«От так, так, – повеселів Опанас Трохимович. — Ми закладемо сільськогосподарську комуну... на моїй землі. Ха-ха. Це ж саме те, що треба тим капосним більшовикам. Звичайно, — підморгнув він, — тільки «про ворогове око»... Як ворог піде, – підете й ви собі з моєї землі».

Почувається огидний куркуль-скаред, що за голодного часу не хотів позичити товаришеві фунт борошна.

Та все ж таки шовіністичної, бутафорської, фалшивої фразеології так багато в початку роману, що він, цей початок, послужив за пробу для деяких «тепер радянських» інтелігентів. Дехто з них спокусився та, забувши про звірячу фізіономію носителів бучних фраз, запалав симпатією до цих самих носителів і таким способом виявив своє справжнє обличчя. Такий випадок був на диспуті про «Фалшиву Мельпомену».

Дедалі дужче починають звучати з-під цієї тріскучої фразеології нотки зоологічного егоїзму, хижацького власництва, експлуататорської психології, міщанської самозакоханости і все розв'язується брудним скотинячим, провінціяльно-театральним скандалом.

Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому пляні. Бували насправді й не такі, солідніші й небезпечніші, організації. «Фалшива Мельпомена» розкривається вкінці, як суто-агітаційний роман.

Оперетковість, фалшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організації. Позери, що вимахують картонним мечем законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю.

Роман «Фалшива Мельпомена» і фактурно міцніший від «Півтори людини». Діялог дужчий і лаконічніший. Драматичні сцени на сцені драматичного театру напруженіші. Індивідуальна мова дієвих людей подекуди прямо майстерно зроблена.

От приміром, промова галичанина Скорека:

«Він є перфектний, цей ентузіазм патріотизму в нашому колі. Але сі біймо витрачати його марно, – докінчував Скорек. — Ми воліємо сили свої положити за відчизну? — Евентуально! Наша сила в тому, що ми є організовані. Наша сила в тому, що ми є інтелігенція нашого народу. І перед іншими ми маємо перевагу саме в нашій інтелігентності. Ми не маємо права цим нехтувати і саме цим мусимо сі бороти».

Я от, скажемо, для контрасту мова «батька» Опанаса Трохимовича:

«А мене, старого, до бою нездатного, лишіть уже, дітки на поталу воріженькам. Нехай чорні круки склюють моє старе тіло, — докінчив він сумно. — Ставайте ж, беріть зброю, рятуйте матір-Україну».

У «Фалшивій Мельпомені» немає ні одного ландшафту. Авторська мова — мова розповіді, — проста й лаконічна. Роман зберігає всі ознаки суто-фабульного твору. У суто-фабульній конструкції мова не має самостійного місця. Вона є засіб — і тільки. Вона не лірична, емоціональність її умовна. Вона вільна від естетизму.

Третій роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску» починається ландшафтом. Змальовуються буджацькі степи, волоське населення, одежа, побут, їжа. От, скажемо, старий Йонеску частує Сахно й шофера Чіпаріу:

«Юнаки винесли велике рядно, простелили його на піску біля води і розклали на йому всі, які були, ласощі — бриндзу, малай, алевенджі плачінте, патлажене і парений, солодкий кипер...»

Цікаво порівняти оце й подібні місця роману «Господарство доктора Гальванеску» з відповідними місцями бесарабських новел Коцюбинського. Волоські слова й інша колірлокальна оздоба цих новель Коцюбинського не мають ніякої ролі в фабульній структурі оповідання. Імовірність того чи іншого розвою дій нічого не виграє від них. Чи вони були б, чи їх не було б, читач однаково ставиться до подій, описуваних у новелі, як до можливих і імовірних. Вони тільки додають новелі ексотичности, виводять читача з кола набридлих йому звичних речей побутових.

Зовсім інакша задача отих «малаїв» та «плачінте» в романі «Господарство доктора Гальванеску». Тут вони виступають, як документальні ознаки, їх рясно й густо насипано саме, щоб створити реалістичну декорацію для фантастичного роману. Саме їхня ексотичність, подана з умисною настирністю, заводить читача у коло етнографічної повісти, щоб якнайдовше він йняв віру фантастиці, яка буде далі.

Перший драматичний епізод такий: когось б'ють. Сахно й Чіпаріу кидаються рятувати хлопця. При чім тут господарство доктора Гальванеску?

Відповідь уражає читача своєю несподіваністю. Хлопця б'ють, щоб він не ходив по землі доктора Гальванеску. Так створюється навколо цих земель атмосфера містичного жаху. Далі події ідуть крешчендо, але таємниця доктора Гальванеску з'ясовується аж наприкінці роману. Зоставляється читачеві фалшива стежечка для здогадів — чужоплемінне походження слуг доктора. На цій стежці він залишається аж до самого кінця, бо фантастична метода Гальванеску ніяк не може сама спасти на думку.

Сама ця фантастична теорія ніяк не імовірна з наукового погляду. Вона не може придатися, як база для нових наукових досліджень (як утім не може придатися взагалі ні один науково фантастичний роман), більше того, ніхто не пойме їй віри, скінчивши читати романа. Але це, звичайна річ, абсолютно не важно. Честертон, правда, написав коротенько перед книгою “The Incredulity of Father Brown”, що “... history and ethnology are, for the story`s sake, largely assumed...”, але взагалі немає потреби в таких застереженнях. Ледве чи хто всерйоз схоче будувати науково-дослідчу роботу на базі романного матеріялу.

Куди цікавіша для нас символіка роману «Господарство доктора Гальванеску» — ідея доктора Гальванеску — працювати гальванізованими трупами людей, символізує собою основні ідеї капіталістської політики.

Гербет Велз показує нам під маскою марсіянського нападу імперіялістську експансію. Бразильські мураші, що ззіли екіпаж американської канонерки і літ через скільки «одкриють Европу», може є символом американського ж капіталізму.

Ми не можемо рівняти Ю. Смолича до Велза. По точності роботи Велз куди вищий від нашого молодого письменника. Але філософське значіння агітаційних романів Смолича все ж таки не абияке. Ні «Фалшивій Мельпомені», ні «Господарству доктора Гальванеску» не можна одмовити в дуже елегантнім поєднанні структурного розвою з агітаційними символами. А щодо розробки фабули, наш автор в усякім разі стоїть вище від Жюля Верна. Не дарма ж він починав з наслідування... Генрі.

В «Господарстві доктора Гальванеску» є одне фабульно слабе місце. Це оживлення Чіпаріу та Йонеску. Автор добре зробив, що дав перемогу Сахно. Цього вимагає читачева душа, настрахана господарством потворного доктора. Але це оживлення занадто уже легковажне. І не тому воно легковажне, що ще раз навантажує і без того не занадто переконливу наукову канву. Воно легковажне тому, що драматичне напруження зостається без жертви, і це підкопує віру в реальність того драматичного напруження. Треба було все ж таки помиритися на смерті двох другорядних дієвих осіб, вирятовуючи головного героя.

Правда, що автор, мотивуючи це оживлення подав науковий матеріял куди солідніше, ніж мотивуючи процес гальванізування.

«Лишається точна формула крови. Треба знайти індивіда з точнісінько таким самим складом крови — вважайте, я підкреслюю — точнісінько таким самим складом крови, бо в даному разі, коли з організму виточено абсолютно всю кров групового добору, як це робиться при звичайному прямому, чи непрямому переливанню крови, зовсім не досить. Груповий добір далеко не досконалий. Коли в організмові є, бодай трохи, рідної крови, доливання її за методою групового добору задовольняє — незначні відбіги від повної тотожности хутко зникають. Одногрупні дози, може й не цілком тотожньої крови, легко асимілюються і дають динамічний моноліт. Зовсім інша справа, коли в організмові не лишилося і краплі рідної крови Відживлення організму можливе тоді тільки з умовою цілковитої індивідуальної, а не групової, тотожности крови. Тільки з такою умовою клітинам повертаються їхні моторні та животворчі функції та повне реагування на радіоактивність кров'яного обігу...» і т. д.

Щоправда, ми додержуємось того погляду, що ефективність наукової мотивації, а так само і всякої іншої мотивації в фабулі залежить не від її якости, а від її кількости. Відповідні рядки більшість читачів швиденько пробігає очима, щоб швидше знову дійти «до діла». Та в даному разі автор не пошкодував ні місця, ні наукової термінології й очевидно задовольнить пересічного читача (який, скажемо, не збирається писати на роман рецензію). Отож головна конструктивна хиба цього епізоду не в якості мотивації, а в недостатній «результативності» драматичних загроз, що наростали поволі в романі.

Пересічний читач науково-фантастичного роману перечитає «Господарство доктора Гальванеску» з неменшою цікавістю, ніж будь-який роман Жюля Верна. Та коли йому заманеться глибшого добрати змісту в робочій системі румунського доктора, він убачить у ній гостру сатиру на найгірші сторони фордизму. Дальших шукаючи символічних паралелів, він наштовхнеться на виймання мозку з робітників і заміну його радіоприймачем. Сама гіперболічність наукової аргументації стає гіперболічністю сатири — крізь жюль-вернівський зовнішній реквізит виступає свіфтівська сатиристична казка. І це підіймає роман Ю. Смолича над усі подібні речі.

Коли порівняти два останні романи Ю. Смолича з книжкою його оповідань «Неділі й понеділки», а також з романом «Останній Ейджевуд», то видко, що автор велику перейшов і цікаву путь. Від примітивної агітації він перейшов до гострої сатири. Від «оповідань з несподіваним кінцем» він дійшов до складних, сливе іронічних конструкцій. Самий той шабльон, з якого він виходив, привів його до заперечення, до іронічного трактування цього шабльону. В «Півтори людини» контрреволюціонер ховається під маскою... контрреволюціонера. В «Фалшивій Мельпомені» театральність реальности стає реальною театральністю. В «Господарстві доктора Гальванеску» сама гіперболічність наукової фікції наштовхує читача на сатиричну ідею роману. Автор перемагає шабльон саме в тім місці, коли здається, що шабльон переміг його.

Цим, звичайно, не усувається і не знищується ефектність самого шабльону. Динамічний, авантурний шабльон використовується двояко. З одного боку, він не може не захоплювати читача, як усякий швидкий, a tempo рух, він примушує швидше битися серце. З другого боку, у читачевій психіці вже цей шабльон цілком уклався, як звичний шлях розвитку подій, і от автор грає на цьому, будуючи загадку наперекір цьому читацькому корелятові авантурного шабльону.

Ю. Смоличеві бракує теплого гумору і мова його суха. Але важко йому на цім дорікати. Він з надзвичайною, залізною послідовністю веде читача своєю путтю. Маска серйозности цілком у дусі його сатиричної символіки. Коли ми чуємо про Глевкого, що він хотів був служити у царській поліції, а став викладати мову на курсах українізації, то нам не смішно. Теплого гумору в цій ситуації немає. Сміятися тут немає з чого — більше хочеться плакати.

За нашої літературної моді, за наших ліричних романів, за наших розпливчастих неконструктивних епопей, набитих наївною агітацією, за нашої мемуарної маніри, Юрій Смолич виділяється, як міцна, оригінальна літературна постать. Замовчуваний від критики, він знайшов проте свого читача і читач знайшов його. Характерно, що в конспекті української літератури навіть не згадано за цього найбільшого агітатора серед українських письменників.

«Мене нема», так писав Смолич про себе в якійсь анкетці на сторінках ілюстрованого журналу. Так, Смоличеві не знайшлося місця в «Конспекті української літератури», але він заняв не абияке місце в справжній революційній українській літературі. Дозвольмо собі закінчити словами самого автора, що ними він розповідає початок 4-го розділу «Фалшивої Мельпомени».

«Людське життя не можна розповісти. Оповідач — вірний раб старих, як світ, законів логіки й граматики. Поки котиться людське буття з дня в другий, цілком підпорядковуючись усталеним нормам живлення, травлення, набуття й витрачування енергії та невмирущого перевтілення матерії — доти й закони логіки й граматики сприяють хистові оповідача. Але невсипуща та химерна людська фантазія і невгомонний нахил — яко мога далі відірватись від природи — змусили людину вигадати найблискучіше культурне явище й найреакційніше, як на мистецтво — фотографію. Її якраз пристосовано для того, щоб увічнювати нетривку оболонку людини в усіх її прогресивних, і регресивних процесах разом із предметами побутового ужитку та перемінною вічно молодою конструкцією матеріяльної культури на тлі підстаркуватої натури. Цим людство охоче компенсує себе за неможливість бути безсмертним. Але лишімо фотографію членам Робмису по секції фото і вдамося до більш досконалого, повного і різнобічного мистецтва — повістярства. Йому підчас щастить обдурити закони логіки й граматики.

До цього спонукає нас сама історія, що ніяк не хоче миритися з закостенілими архаїзмами. До цього спонукають нас і вчинки персонажів, що подібно до всіх живих істот, абсолютно не зважають на прописні закони соціяльної синтакси, дуже дивуючися потім, як побачить себе під тим чи іншим параграфом у шкільному підручнику, точної механіки суспільних взаємин. В такому випадкові люди задля пристойности вдають, що вони себе не впізнали...»

____________________________

Примітка

Даний текст Майка Йогансена є вступною статтею до чотиритомної збірки вибраних творів Юрія Смолича, виданої 1930 року у Харкові видавництвом «Книгоспілка». В тім виданні стаття надрукована без заголовка. Назва «Про Юрія Смолича» тут є умовною, доданою для даної інтернет-публікації. Збережено правопис книжної публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного. Портрет Юрія Смолича роботи видатного українського художника Василя Ілліча Касіяна – з того ж видання 1930 року.