| |
| Статья написана 4 марта 2018 г. 20:32 |
Мар ’ямов Він появився десь при початку другої половини двадцятих років — довгов’язий, невкладистий сімнадцятирічний юнак. Ходив — як усі цибаті,— загрібаючи ногами наперед і водночас наче підкидаючи вгору коліна. І був надзвичайно соромливий — ніяковів з усякого приводу і без приводу теж. Коли ви звертались до нього, він спочатку червонів, а вже потім відповідав. Якщо сам мав потребу заговорити до вас, то спочатку шарівся, а вже тоді промовляв. А інколи лиця його рум’янилися просто так: сидів собі сам, читав чи писав— і раптом зацвітав червоним маком, очевидно, на якісь свої думки.
А втім, шаріння то була його, сказати б, зовнішня «безмовна» прикмета. А другою прикметою була, навпаки, саме його мова — чудова наддніпрянсько-полтавська говірка з м’яким «л» і в інтонаціях трохи наспівна. Прибув він до Харкова з Черкас, гнаний мрією стати журналістом. Власне, газетярем він уже був, ще з шкільної лави, працюючи у Черкасах в газеті... І от, улаштувавшися в «Робітничій газеті Пролетар» репортером початкового рівня — ходити щодня по десяти наркоматах і збирати урядові новини, які всі разом укладались у десять газетних рядків,— Сашко зразу почав проситися у відрядження. — Куди? — питав його редактор. Сашко заливався червоним, а тоді непевно відказував: — Куди накажете... — А для чого? Аж посинівши від ніяковіння, Сашко белькотів: — Для інформації... з периферії... 204 » — Гм! — Термін «периферія» завжди був поважним аргументом, і редактор замислювався. — Зайди завтра, Сашко,— нарешті вирішував він,— я пораджусь із заввідділами... Тільки ж...— редактор оглядав велетня Сашка з ніг до голови, і в погляді його засвічувались мерехтливі вогники сумнівів,— тільки ж чи впораєшся ти? Сашко, який тільки-тільки встигав відчервонітися, знову заливався червоним, мовчав і ліз до кишені за цигарками «Розкурочні», котрі курив тоді, бо були найдешевші. А втім, пригадую, мало не першого ж місяця роботи в редакції Сашко таки виїхав у відрядження. Правда, недалеко — кілометрів за сорок-п’ятдесят, у село Чор-нухи, місце народження Сковороди, оглянути місцевість для сковородинського меморіалу, задуманого з нагоди минулого двохсотліття від народження Григорія Савича. Цей факт добре запам’ятався мені, бо того ж дня Сашко оббігав усіх літераторів, дошукуючись літератури про Сковороду, і насамперед завітав до Павла Григоровича Тичини... Можу собі уявити, як розмовляли вони двоє — соромливий та бентежний Сашко й чемний аж надміру до співрозмовника Павло Григорович. Мушу тільки відзначити, що після того Олександр Мар’ямов став знавцем-сковородинознавцем — до дрібниць поінформований в усій складній біографії давнього філософа та в усіх тонкощах його філософських концепцій. І тут же принагідно, ба й не принагідно, а тільки прагнучи щиросердно подати риси до портрета Мар’я-мова якнайповніше, хочу довести до відома читача: дарма що був такий молодесенький, сімнадцяти-вісім-надцятирічний, Сашко відразу нарівні ввійшов у нашу, сказати б, «компанію», в якій мені, чи не наймолодшому, було вже під тридцять, а старшим товаришам і під сорок... А головне, був він мрійник, знаттєлюбець, цікавий та жадібний до всього нового й не трафаретного — оригінальний в умінні бачити та в умінні побачене неповторно відтворити в розповіді чи й на папері. До того ж великий дотепник. Тільки ж, щоразу подавши неперевершений дотеп, Сашко ніяковів, тяжко шарівся 205 І не так скоро виходив із стану такого сором’язливого «шоку». Одне слово, коли наша літературна група починала видавати «Універсальний Журнал» («УЖ»), Олександр Мар’ямов був у нашому гурті. То був час наших літературних шукань, а для Ма-р’ямова — пора напруженого самовиховання та самоосвіти й спеціалізації в жанрі газетного й журнального нарисівства: він обрав тоді цей жанр для себе як головний. У нашому гурті так, власне, й розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісарен-ко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першо-прохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури... Треба сказати, що за півтора-два роки Мар’ямов, поряд із вдалим дебютом у новелістиці, досяг високого рівня в мистецтві нарису... А потім Мар’ямов раптом зник. Власне, зник він тільки з редакційно-клубно-літера-турно-групового обрію. А рушив... у справжнє життя: засукавши рукави, а точніше, закачавши холоші штанів і ще точніше, матроської роби, почав драїти палубу на пароплаві. Влаштувався матросом на криголам «Літ-ке», що відправлявся з Одеси й Севастополя в плавання — довкола Азії аж у Льодовитий океан, на острів Врангеля. Справа в тому, що на той час Сашко захопився специфічним жанром нарису-подорожі, й несподівано полонила його, зроду південця, мрія побачити Північ. Удень, на роботі, в редакційних розмовах, і вночі, вдома, в години нічниць, марив він величезними територіями безмежної радянської Півночі — від Білого моря до Берінгової протоки між Тихим та Льодовитим океанами. І коли в харківській газеті була дана можливість відрядити на криголам свого кореспондента, Сашко виблагав-таки в редактора це відрядження. Коли ж, перед відплиттям, це місце репортера було скасовано, Сашко,— приховавши свій журналістський «профіль»,— вступив на криголам звичайним матросом. 206 А втім, дозволю собі повернутися до цієї та інших захоплюючих та творчо плідних подорожей Мар’ямо-ва трохи згодом — принагідно до роздумів з приводу його книжок, а зараз не можу не спинитися на деяких епізодах — дрібних, другорядних, а інколи й першорядних, найважливіших, що так чи йнак допомагають малювати портрет Мар’ямова. Спочатку — про дрібне й другорядне. Десь наприкінці двадцятих років було вирішено фізично оздоровити письменників: адже багато хто, почавши свій літературний шлях ще в роки громадянської війни чи зразу після неї, так досі й не мав часу подбати про своє здоров’я. Пройшли ми різні медичні комісії й роз’їхалися по різних санаторіях. В Одесу, до санаторію «Лермонтовський» серед інших одержали путівки Олександр Мар’ямов і я. Ми з Сашком, двоє, потрапили до палати, в котрій інші двоє були не знайомі нам господарники з якоїсь установи. І ми з ними відразу засперечалися. Ні, то не був частий, але незрозумілий конфлікт між творчими та адміністративними працівниками,— просто Сашко вимагав весь час, надто вночі, тримати кватирку відчиненою — проти свіжого, солоного подуву моря (був грудень, і лежав сніг), а наші співмешканці боялися застудитись і кватирку зачиняли. І отут виявилося, що сором’язливий, вічно зніяковілий Сашко вдачі твердої та, в разі потреби, здатний на рішучі дії... Колись увечері, перед тим як облягатися спати, Сашко,— роздивившися, що наших господарників ще нема, пішли пити кефір,— «ненароком» вибив шибку у кватирці. Скалля скла посипалося — і струмінь свіжого повітря увірвався в кімнату. — Сашко! — аж скрикнув я.— Що це ви робите?! Сашко зашарівся — як ми тоді казали про нього «з голови до п’ят» — і відказав: — Скляра ж до ранку не покличуть, отже, цілу ніч можна буде дихати свіжим морським повітрям... Нашим сусідам, коли вони з’явилися, попивши кефіру, довелося пояснити, що то... вітер гримнув відчиненою кватиркою і шибка «сама» висипалася. Та це нам не допомогло, і Сашковій мрії — дихати морським повітрям — здійснитися не судилося: наші недруги-сігівмешканці затулили вибиту шибку подушкою. Після того Сашко більше вікон не бив, але,— коли 207 чергова на поверсі медична сестра починала вночі куняти,— брав свої подушку, ковдру й матрац із ліжка і вислизав тихцем на балкон. Взагалі в побуті — через свій зріст — Сашкові доводилося нелегко. Черевики на свої ноги він потребував такого розміру, якого в продажу не було, бо взуттєві фабрики не виробляли... Тому ходив Сашко не в звичайних черевиках, а в так званих «професорських». Низ у них був гумовий, а передки й досить високі халявки з якогось цупкого краму. Застібалися вони спеціальною пряжкою-затяжкою, і взувати їх належало поверх звичайних черевиків. Сашкові були вони якраз «впору» — на саму шкарпетку... Це — дрібнички, а тепер про важливе, що так чи сяк, але, безперечно, спрямувало визначення Сашко-вого життя. Оскільки перші відрядження Мар’ямова до Баку й за кордон до Ірану виявилися вдалими, з плідними репортажами, редактор уже не побоювався посилати його в командировки, і тепер Мар’ямов весь час їздив по різних містах і селах України. Отак одна з командировок закинула його до міста Вінниці. Сашко, як завжди, привіз із відрядження цікавий репортаж, але поза тим... Поза тим оцей вкрай сором’язливий хлопець, що ша-рівся від звичайної розмови з людьми і червонів, як маків цвіт, від появи неподалік будь-якої особи жіночої статі, до нього ніяк не причетної, раптом... я не наважуюсь сказати «вкрав» чи «викрав», а пишу привіз із Вінниці один раз побачену дівчину — таку ж високу, як він сам, огнисто-руду Лєночку. У Вінниці вона нагодилася випадково, прибувши на береги Південного Бугу аж із Ростова-на-Дону. По дорозі до Харкова, в Києві, вони побралися'. Було їй тоді вісімнадцять, а Сашкові двадцять третій рік. Паспортів у ті часи ще не заведено, і зареєстрували їх шлюб по командировочних посвідченнях. Прожили вони відтоді душа в душу та серце в серце разом із дітьми та онуками сорок років — до дня відходу Сашка з життя. В пору одруження Мар’ямов видав кілька книжок — новел та репортажів, мав за плечима згадану вище на-півдовколасвітню подорож матросом на криголамі «Літ-ке» і палав пристрастю податися на радянську Північ, у яку закохався, сказати б, «абстрактно» — з самих 208 книжок та географічних карт і насамперед з розповідей «морських вовків», з якими плавав. Ця мрія здійснилася згодом, геть пізніше, і залишив Мар’ямов по собі цікаві книжки про свої північні мандрівки. Та, вдаючись нарешті до творчості Олександра Мар’ямова, варто, мабуть, почати мову із останньої за часом публікації, але першої за порою опанування жанру нарису-подорожі: «За дванадцятьма морями» — про плавання на криголамі «Літке» по південних морях і океанах, що ніколи не знали на своїх хвилях криги... Матрос Мар’ямов бідкається, що за умов тогочасної блокади Країни Рад їх, моряків з радянського корабля, не пускали на берег ніде в дорозі — ні в Стамбулі, ні в Порт-Саїді, ні в Адені, ні в Коломбо, ні в Сінгапурі,— аж тільки в Японії, та й то тільки тому, що страшної сили тайфун у Південно-Китайському морі загнав їх для невідкладного аварійного ремонту в японський порт... І от аж за двадцять років — наприкінці світової війни, після розгрому восени сорок п’ятого року Квантун-ської армії,— потрапивши в ті ж таки місця Японії в складі десантної групи морської піхоти, Мар’ямов зміг по-справжньому побачити й осмислити деякі давні деталі. Його спостереження надзвичайно цікаві — надто з зіставленні з тим, що він бачив двадцять років перед тим. Не екзотика захопила його, як це буває першочергово з туристами й навіть газетярами, а спостереження шаленого індустріального розвитку й економічного потенціалу Японії, спрямованих на воєнно-імперіалістичні цілі. Тоді, в двадцяті роки, його також зацікавила не стільки вражаюча відмінність японського побуту від європейського, скільки питання релігії — синтоїзму й буддизму. Він вбачав їх «вихід» не стільки в релігію, скільки в політичну концепцію, непримиренно націоналістичну й шовіністичну. А двадцять років пізніше — в годину воєнної катастрофи японського імперіалізму — Мар’ямов фіксує очевидну розхитаність релігійного й морального традиціоналізму в країні. Розмисли з приводу цього запановують автором на щойно здобутому аеродромі, коли довелося спостерігати демонстративне самогубство трьох авіаторів-самураїв, які почули в повітрі про капітуляцію Японії. Проте ця фанатична демонстрація не захитала висновків, до яких 209 прийшов автор,— про занепад традиціоналізму: цей рідкісний на той час випадок, як виняток, лише підтверджував його спостереження. З Мар’ямовим надзвичайно цікаво мандрувати. Нехай і слідом за ним — по сторінках його повістей-ре-портажів. А втім, мені пощастило слухати його розповіді не тільки в пізнішому літературному оформленні, а тоді ж, зразу після повернення з мандрівки. Була в мене в ті давні, двадцяті-тридцяті роки, химера: в мріяннях та уяві мандрувати геть по всіх світах. Вдачею я теж схильний до захоплення мандруванням, тільки ж різні обставини — і умови блокади за моєї молодості, і різні особисті причини, а пізніше й хвороби та вік перетворили мене, навпаки, на неповороткого домосіда. Так от — про ту химеру. Всі стіни і геть усю стелю в моїй кімнаті я заклеїв географічними картами, тож, лежачи на своїй канапі (хвороби часто укладали мене в ліжко), я споглядав... увесь світ і вимріював собі подорож сюди або туди — в далекі краї чи навколо світу: довідники й енциклопедія лежали в мене напохваті. Сашко приходив до мене, я лежав на канапі, якщо траплявся Йогансен, то вкладався поруч «валетом», а Сашко простягався долі на килимку: запевняв, що після неспинної хитавки на морях та океанах йому особливо вигідно й затишно лежати отак на твердій землі. І Сашко починав розповідати. Ми дивились угору, по картах на вказані місця, а Сашко подавав нам свої спостереження на відстані від Одеси до Владивостока... Мар’ямова відкликав, перериваючи подорож на острів Врангеля з Владивостока, редактор газети. Коли ми довідались про це, то гуртом увірвалися в редакторський кабінет, до краю обурені, бо чекали добрих подорожніх нарисів від Сашка та й взагалі плекали його мрії. Майк Йогансен так і почав: — Борисе, це неподобство! Редактор відразу збагнув, про що мова, й почав із звичайних редакторських «фінтів»: — Ну, а як же так: він буде мандрувати, а хто тут буде за нього працювати? Він же штатний працівник... Та, зрозумівши, що нас цим не переконаєш, повів лагіднішої: 210 — Ну, зрозумійте, хлопці, є ж законоположення й різні інструкції: штатний кореспондент не має права бути у відрядженні довше за два місяці. Я взагалі мусив би звільнити його з роботи, як... гм... літуна, що... не вийшов на роботу... — Ну й треба було звільнити, і він би плавав собі далі, у Льодовитий океан і на острів Врангеля, матросом... — А в нього що — маєтності? З чого б він тоді далі жив? — Ми б зарахували його на штатну посаду в редакцію «УЖа»! Саме тоді (1929 рік) ми робили журнал «УЖ», і Мар’ямов, справді, був би бажаний в редакційній роботі. А головне, ми вже запланували його подорожні записки— вони б прикрасили журнал, зробили б йому пабліситі, отже, й збільшили б передплату. Редактор тільки стенув плечем і розвів руками: — Але ж «УЖ» видає моя газета, і я пишуся його головним редактором. Як ви, хлопці, не хочете цього зрозуміти? Не міг би я звільнити його з одної посади й призначити на іншу в моїй же «парафії». Тоді Слісаренко накинувся на виконуючого обов’язки секретаря газети, а саме за його підписом пішла Мар’ямову телеграма-відклик у Владивосток. — Ех, Стьопо! А ще друг Сашкові! Навіщо зразу давав телеграму, нам не сказавши? Ми б скинулися грошима, щоб забезпечити Сашка якось на перший час, і він, звільнений з роботи, докінчував би свою службу звичайним матросом. І далі, адресуючись уже до редактора, Олекса Андрійович почав розводитися про те, скільки-то з моряків вийшло прегарних письменників: Новиков-Прибой, а за старих часів Станюкович... — Станюкович же був адміралом,— почули ми у відповідь,— для нього закони не писані, та й було це ще за царя Гороха... І редактор поклав край нашому, вже безпредметному, наступові: — І взагалі, вимітайтеся, хлопці, з мого кабінету, мені передову треба писати. Отак нічим закінчилося наше запізніле заступництво, бо ж Мар’ямова вже однаково відкликано — він летить до Харкова, а криголам уже відчалив із 211 Владивостока в напрямі до вимріяного Сашком Льодовитого океану. Як журналіст-подорожанин Мар’ямов, випереджаючи час або точніше — навздогін за часом, користувався переважно повітряним транспортом: він облітав Радянську країну від річечки Збруч до Берінгової протоки і від Чорного моря до Льодовитого океану. Мав Мар’ямов «першість» ще багато в чому: був першим українським радянським письменником, який з пером журналіста сів на літак; і літак то був першої радянської конструкції; і на першому ж рейсі цього літака першим поміж наших літераторів злітав за межі радянської землі до Ірану — тоді Іран ще звався Персією. Пілотам, як відомо, в спеціальній графі особистої справи нараховують налітаний кілометраж — так виходять вони в «мільйонери». Не знаю, чи став мільйо-нером-пасажиром Олександр Мусійович, але з його записів ми бачимо, що «облітав» він майже усі конструкції радянських літаків, пройшов, сказати б, крізь усю історію радянського літакобудування. Олександра Мусійовича Мар’ямова добре знають сучасні російські письменники всіх радянських поколінь: в найпопулярнішому «товстому» журналі «Новьій мир» пропрацював він членом редколегії та завідуючим одним із редакційних відділів аж вісімнадцять років, уже в післявоєнний час. Але активно готуватися до подорожування по Півночі почав Мар’ямов зразу ж, як перенісся з Харкова до Москви,— ще до війни. Нехай це залишається «мар’ямовською загадкою», як він, вірний син сонячного південного краю, випещений змалку на придніпрянських висипах у Причер-кассі, раптом закохався в незвідану, холодну, по півроку без сонця, сувору Північ. Закохався цілим своїм запальним єством — у непролазні снігові замети, неозорі крижані поля, нездоланні громади торосів, півста-градусні морози, густі снігопади, непроглядну заметіль, у північне сяйво на небозводі, в промерзлу тундру й непроторену тайгу, оленячі табуни, білих ведмедів і, певна річ, насамперед — у неповторних вдачею, дивовижних світосприйманням, могутніх натурою північних жителів та відважних освоювачів радянської Півночі. Мар’ямов-мандрівник, і саме мандрівний журналіст, після книги «Сєвероморці» найкраще і найбагатше пі- 212 знається з його пізніших повістей-мандрівок «Йдемо на схід» та «Північний серпень». І що особливо причаровує читача: Мар’ямов уміє і у випадковому натовпі, і в організованому колективі, і серед закинутого кудись у майже непрохідну тундру гуртка гуртоправів-оленярів побачити кожну окрему людину, а в кожній окремій людині — її біографію та підмітити, сказати б, головну рису, що визначає її характер. Уміє про все це — хороше чи й негативне — виразно й переконливо розповісти читачеві, визначивши й місце описуваного персонажа в сюжеті повіству-вання. Книги Мар’ямова густо заселені живими людськими образами. І погляд його особливо уважний до нашого сучасника. Але сучасника Мар’ямов розуміє широко: поряд із постатями молоді, звісно, як і належить на Півночі, «молодиками-бороданями» ми бачимо людей, життєвий шлях яких починається ще з часів громадянської війни, проходить крізь роки перших п’ятирічок та крізь війну Вітчизняну, і залишаються вони при улюбленій професії в нашому сьогоденні, сучасниками наймолодших. Ось поряд із студенткою-практиканткою, засмаглою на холодному північному вітрі й з облупленим носом, але безповоротно закоханою у професію, котру тільки-тільки починає опановувати, виникає постать літнього професора, «одержимого» географа-землепрохідця Курдова; або «вічного», до сивого волосся, комсомоль-ця-ентузіаста Лузгіна бачимо поряд із густобородим юнаком, начальником геологічної експедиції Ачкасо-вим; а ось «вертольотчик-вітрольотчик» Слава і поряд трудяга-непосида, що кидається по будівництвах з кінця в кінець Радянської країни, професією шофер, а може і на машині, і на тракторі, і на всюдиході, а в минулому, виявляється, і на танку. Або в далекому чумі оленярів ми зустрічаємо молоденьку вчительку Паню, ім’ям якої найменовано цілий розділ книги,— про неї та до неї подібних. Усе це — нове покоління не стільки освоювачів, скільки поширювачів та удосконалювачів освоєння Півночі в інтересах держави та на благо народів, що заселяють ці місцевості: комі, евенків, мансі, остяків, ненців, чукчів та інших. Нові й нові риси радянської людини й різновиди способів її життя — в найширшому вияві соціалістичних перетво- 213 рень — малюються перед читачем, відтворюючи багатообразність людських особистостей зовсім нової формації— людей багатонаціонального радянського народу. Не можна не відзначити: до людей, котрі потрапили в суворі обставини Півночі, сказати б, лише для «відробітку» стажу або в гонитві за довгим північним карбованцем, Мар’ямов ставиться саркастично: малює їхні портрети двома-трьома мазками, одною-двома рисами — і зневажливо від них одвертається. «Географія» північних мандрів журналіста Мар’ямо-ва широка: від сорокового до сто сорокового градуса по меридіанах — півострів Польський, Тюмень, Таймир, Тіксі, Колима — великі населені пункти та самітно розкидані на багато кілометрів один від одного в тайзі або тундрі ненецькі чуми. Такі ж різноманітні тепер — із розвитком самого журналістського «освоєння» — і засоби пересування: і літак, і упряжка собак чи оленів у нартах; і швидкохідний катер на бистрині могутніх північних рік; і звичайнісінькі високі мисливські чоботи для ходження пішака по гружавині чи снігових заметах. Журналіст то з геологами-нафторозвідниками, то поміж рибалок; на мисливських стежках і на велетенських новобудовах; в пошуках «трубок» з алмазними розсипами і в колі гуртоправів при оленячих табунах. Записи Мар’ямова — про післявоєнні роки, близькі до сьогодення, але автор охоче й вміло, завжди доречно перекидається в період довоєнний або в роки війни. І тут йому щастить: на просторах радянської Півночі він зустрічається з людьми, з котрими плавав на флоті північних морів, поринав у океанські глибини в тісних відсіках субмарини або в пішому десанті відступав і наступав під градом трасуючих куль, мін та скалля від бомб з ясного північного неба, тимчасово запанованого фашистськими ескадрильями. А втім, згадка про воєнні часи штовхає й мене на хвилинку відволікти увагу читача... Коли Україна була тимчасово окупована, я випускав журнал «Україна» в Москві. І трапилось Мар’ямову прилетіти до Москви на дводенну побувку (чи не з приводу того, що призначалося його кореспондентом «Правди» на Північному флоті?) з-під далекої, на крайній північній точці Радянського Союзу, Печенги. 214 Сашко довідався, що я в Москві, додзвонився до мене в редакцію, ми зустрілися в готелі, в якому зупинився північний моряк. У розмові Сашко повідав мені надзвичайну бойову пригоду, коли він плавав на субмарині. Розповідь просто «лягала на папір», і, зрозуміло, що я, редактор українського журналу в Москві, зразу зажадав від українського письменника, що воював на півночі Радянської Вітчизни (аж он куди потрапив Сашко — під хвилі вимріяного Льодовитого океану!), записати й віддати мені цей епізод. Сашко охоче погодився, сказав, що відлітає до Мурманська аж завтра ввечері і до того, як переспати ніч, встигне записати цей епізод. Притому додав, що подібні бойові репортажі на фронті доводиться йому писати за п’ятнадцять-двадцять хвилин. Отже, післязавтра вранці нехай я зайду до його номера в готелі, де буде, прилетівши на побачення з ним його дружина — ота висока люба Лєночка,— і на столі лежатиме готовий рукопис. Ну, як не повірити другові та ще за таких обставин воєнного часу при несподіваній зустрічі? Був при тому, теж щойно прибулий з фронту, піхотинець Олексій Олександрович Сурков (чи пригадає й він це?). Сашко подався до свого номера — записати репортаж-новелу, поцілувати любу Лєночку й відлітати на свої бойові позиції. Чи ж треба казати, що другого дня вранці в номері Лєночки не лежало жодного рукопису. І Сашко в цю пору був уже в Мурманську чи Архангельську... А верстку номера я спеціально затримав, і графік поліграфії був уже порушений, і вихід чергового номера, звичайно, затримався. На протязі чверті століття після того, щоразу як ми зустрічалися з Сашком, він... шарівся «з ніг до голови» — як ото замолоду — і казав, затинаючись та ховаючи очі: — Ви вже пробачте, Юро, я вас тоді здорово підвів, але розумієте... Та годі відволікатися — хочу повернутися до творчої потужності журналіста Мар’ямова Олександра Му-сійовича. Книжки Мар’ямова «Йдемо на схід» та «Полярний серпень» рясніють, якщо можна так висловитися про певне переобтяження, частими відгалуженнями, відступами від сюжету повіствування — розмислами й 215 вставними новелами. В своїх записах він щедрий, інколи аж занадто, на такі відступи від тематичної спрямованості нарису. Та цікавий і допитливий читач дістає від такого ж знаттєлюбного, як і він, автора величезний обсяг відомостей — і про місця мандрівки, і про нашу сучасність взагалі, та й про минуле й майбутнє також. Скажімо, про край, яким мандрує автор, читач дістає безліч цінних фактичних довідок, знайомиться навіть із древніми казаннями й фольклором численних народностей, що заселяють ці, колись незвідані, нині освоєні в соціалістичних перетвореннях простори. Побіжно — раз мандрівка відбувається на всіх видах сучасного транспорту — літаках, автомобілях, всюдиходах або й конях, оленях чи собаках — Мар’ямов неодмінно подає читачеві певні інформації і про конструкції літаків, чи шляхобудівництво на промерзлій землі, чи способи пересування по гружавинах тундри, а заразом і про побут авіаторів, механіків чи оленярів не в популяризаторських переказах, а через показ різних, з оригінальними індивідуальними характерами людей цих професій. Цікаво: пролітаючи над тундрою, Мар’ямов пише: «Як далеко видно все, що зробила на цій землі людина,— і як видно саму людину серед цього безмежного безлюддя...» І з цього виникають розмисли про поведінку людини в середовищі — в організованому робочому колективі або в зосередженій самотності,— скажімо, мисливця чи рибалки, закинутих за сотні кілометрів у тайгу, тундру або на далекі береги північних річок. І, наче перепрошуючи за багатомовність, Мар’ямов посилається на головну прикмету Півночі: «Те саме, що є скрізь, стає тут видиме не в багатолюдності і якраз через це значно примітнішим і виразнішим». А втім, так сприймає він не лише людину й між-людські взаємини, а й саму природу. Не можу відмовити собі в тому, щоб навести ще кілька рядків з його писання про Північ: «Ми зустріли перше сонце після двомісячної зимової ночі на березі скутого кригою озера. Вперше багатобарвно спалахнув сніг... І таким щастям було все це: хрускіт снігу, потріскування промерзлих дерев, величезний сніговий простір, перше сонце,— таке все це 216 було дивовижне щастя, що заманулося шукати його знову, знову і знову...» Мало хто з людей наважується признатися в тому, що він щасливий,— Мар’ямов весь час заявляє про це гаряче і на повен голос. Ще рідше, й зазнавши цього величного почуття, наважується людина назвати причину свого щастя, побоюючись, що виглядатиме вона надто мізерною проти такої величі, як саме почуття — щастя! Мар’ямов не боїться цього: він стверджує, що причиною щастя може бути все, навіть самий контакт з природою в її неповторних проявах. Схвильований признанням, читач тепер не може не простити авторові інколи задовгі описи переходів крізь тайгу чи тундрою, пейзажі, випадкові зустрічі, чудернацькі курйози, звернення його уваги на, здавалося б, незначні, «місцевого значення» проблеми. Але далі читач починає усвідомлювати, що всі ці подробиці є лише яскравим відтворенням умов існування й праці людини в обставинах Півночі або своєрідним виявом тієї чи іншої риси у вдачі особи, котра якраз найвиразніше її характеризує; а всі разом ті відступи снують канву для узагальнень соціально-філософського порядку. І тоді починаєш розуміти, чому автора цікавить і захоплює все — і люди, і умови їх існування та праці, і флора та фауна краю, і місцеве краєзнавство, і економіка цілої Країни Рад — її минуле, майбутнє, а найбільше сучасне. І логічно сприймаються тоді всі ті «відгалуження» із розповідями про культуру та мистецтво взагалі, а надто про літературу. Бо ж література— то друга після Півночі закоханість Мар’ямова. Про літературу та літераторів і старшого, і наймолодшого покоління Мар’ямов може і вміє говорити докладно й розважливо. От як, скажімо, говорить Мар’ямов про саму «манеру» письма: «Про звичайне найкраще розповідати здивовано — так, наче побачив його вперше і воно тебе до краю вразило. А про незвичайне досвідчений автор завжди розповість спокійно, неначе про щось звичайнісіньке, не гідне подиву. Тоді все стає на свої місця і книга поведе читача, куди захоче...» Такою є манера письма самого Мар’ямова. А от як визначає він «місію» літератури взагалі: 217 «Те, що здатне залишитися надовго,— а від декотрих книг і назавжди, примушує до них повертатися й перечитувати знову,— полягає не в приголомшувальній незвичайності випадку, не в ломиголівних вивертах фабули, а в тому, як побачено й відтворено людину. Незвичайність та надзвичайність зовсім не обов’язкові...» І ще характерно: розмисли про літературу, чи давню класичну, а чи молоду сучасну, невіддільні в Мар’ямова від роздумів про мову. Беру на себе сміливість твердити, що не лише фахівця-лінгвіста, але й рядового читача, що нічого не має з мовознавством, не можуть не зацікавити мар’ямовські роздуми про мову і про мови взагалі. І ці мовознавчі спостереження викладені не менш цікаво, як, скажімо, спостереження над людиною в повітрі, високо над землею. Захоплююча розповідь про відчування пасажира на сучасному літаку в зіставленні із враженнями від літання на найперших вітчизняних аеропланах чи безмоторних планерах, цікава і для новака в повітроплаванні, і для «старого повітряного вовка». А втім, з такою ж мірою зацікавлення читач ознайомиться з роздумами автора, висловленими наче мимохідь, принагідно,— про класичну літературу. Щедро й впевнено користаючи з прийому асоціативного мислення, Мар’ямов починає свою «мандрівку» в російську класичну літературу... в аеропорту Сиктивкара, очікуючи «погоди» в північному порту «Надєжда», закритому туманом... Допитливе око художника невимушено звертається і до наукових джерел — від Ломоносова до Менделєєва, і до архівних матеріалів щодо історії освоєння Сибіру, Чукотки й Колими. А з архівних давнин так само логічно повертається автор до процесів розвідування й освоєння поверхні й надр радянської Півночі сьогодні — в інтересах здійснення конкретних завдань соціалістичного будівництва. Так, з Мар’ямовим, справді, надзвичайно цікаво «мандрувати» — він розважливий і дотепний. Йоло спостереження оригінальні, не повторюють загальновідомих істин — вони раз у раз несподівані й завжди захоплюючі. Погляд мандрівника пильний, а душевний стан піднесений, радісний, з отим відчуванням щастя від нових контактів — нехай то буде контактування з людьми чи тільки з природою. Про свою пристрасть, ні, жагу до зміни місць Мар’ямов говорить: «радість 218 мандрівки». Поділити з ним відчування щастя від знайомства з незнаним — до того він закликає й читача. У своїх подорожніх спостереженнях Мар’ямов так вільно «ширяє» думкою й оперує такими різноманітними відомостями, що дехто з читачів, можливо, подумає— чи не вчений він, енциклопедист? Ні, маємо справу тут не з «всезнайкою», а з романтиком пізнавання життя в усіх його проявах та в усіх аспектах бачення. Мар’ямова скоріше хочеться прирівняти до «впередсмотрящего» на кораблі: його творчій натурі притаманно весь час дивитись уперед — і в простороні, і в часі. Притому — масштаби мислення цього вимагають— логічним є й кидання поглядом і назад — теж у часі і в простороні. І прикро, що ні в історії української радянської літератури, в якій починав Мар’ямов, ані в історії літератури російської, в якій він активно діяв останні тридцять років свого життя, не знайдеш глибокого розгляду творчості письменника Олександра Мусійовича Мар’ямова... Якщо вже не для ознайомлення з творчістю письменника та її поцінуванням, то бодай в шуканні й встановленні генезису різних жанрів нашого красного письменства це варто зробити... Чомусь, їй-право, не знаю чому, може, це якийсь закон потреби на контрастування в літературному стилі, але, коли я згадую про когось із моїх літературних побратимів, про котрого мені хочеться сказати особливо серйозне й задушевне слово, мимоволі у згадці виникають різні курйози — факти чи рисочки, котрі малюють дорогу мені особу в ситуації гумористичній. Сашко Мар’ямов був надзвичайно «розсіяний», і з такого приводу траплялося з ним безліч прикрих або сміху гідних казусів. Наприклад. Коли він воював на Північному фронті, була в нього землянка, а в ній — низенька залізна грубка-«буржуйка», яка гріла його в люті морози зими сорок другого року. І от колись, у годину його відсутності, несподівано прилетіла до нього дружина — ота мила Лєночка; Сашко ввійшов у землянку, побачив, що на його ліжку сидить аж ніяк не ждана Лєна, і, вражений, сів... на розжарену «буржуйку»... Або інший випадок. Сашко прибув з фронту в Москву, зустрів когось із друзів, і зайшли в бар — випити по бокалу шампанського з такої нагоди. Сашко взявся 219 відкорковувати пляшку, але зробив це невміло, і корок влучив йому в око. Справа обернулась так, що «швидка допомога» приставила «пораненого» офіцера в очну клініку Скліфасовського. Професор подивився на запухле око й питає — як же це трапилось? Ну, Сашкові ніяково було казати про шампанське, і він пустився вигадувати, що, мовляв, має синів, купив їм іграшкову рушницю, що стріляє корком на мотузочці, випадково натис курок — от і влучив собі в око. Професор уважно вислухав, похитав головою, неначе підморгнув, та й каже: так, так, так! Як у медичних випадках усе повторюється: пригадую подібну травму ще під час першої світової війни, тільки тоді офіцер невміло відіткнув пляшку шампанського і корок влучив йому в око... Сподіваюсь, що такі анекдотичні згадки не повинні будь-як образити пам’ять дорогої мені, достойної найбільшої шани людини, тим паче літератора. Ми ж бо, письменники, знаємо, що всякий контрастуючий факт, навіть випадковий та, як кажемо, нехарактерний, неодмінно допомагає повнішому розкриттю людської вдачі От біда тільки, що наведене твердження спало мені на думку аж тепер, а не за життя Сашка,— в наших розмовах ми неодмінно зважили б його і так і сяк та, безперечно, прийшли б до якогось узагальненого висновку, перед тим гаряче посперечавшися. Суперечка! Падку мій! Скільки ми з Олександром Мусійовичем сперечалися! Але суперечки, здається мені, бувають двох родів: суперечки різнодумців і суперечки однодумців. Суперечки різнодумців — це зрозуміло: суперечники стоять на одмінних, навіть полюсно протилежних позиціях. Тож сперечання між ними безкомпромісне, затяте— аж до сварки. І в результаті встановлюється цілковита незгода: кожний залишається при своїх поглядах. Суперечка однодумців — явище надто складніше. Обоє сперечальники стоять на одних позиціях і кінець кінцем не можуть не прийти до одного, спільного висновку. Але ж у самому ході сперечання вони поціню-ють факт чи явище по-різному, оперуючи наче скон-фронтованими аргументами. Така суперечка збагачує їх обох — це раз; а два — спрямовує до глибшого про- 220 никнення в саму проблему. Отже, ще міцніше поєднує сперечальників у їхньому однодумстві. Мар’ямов, як сказано, добре володіє мовою. Він точно і барвисто відтворює мовлення людей різних верств,— скажімо, мову селянина середньої смуги Росії одмінно від мови північного оленяра, мову місцевого службовця або приїжджого інтелектуала, мову перебенді-непосиди або кваліфікованого індустріального робітника. Притому — це особливо хочеться відзначити— він майже не вдається до якихось специфічних трафаретних «фахових» словечок та ідіом; але тракторист, педагог, інженер, оленяр, лікар чи мисливець— всі говорять своєрідно та в межах і за «модусом» свого світосприймання... Переді мною зараз — купка листів Мар’ямова, писаних з Москви до Києва, довоєнні, адресовані до Харкова, на жаль, загинули з моїм довоєнним архівом під час війни. Стосик листів, писаних характерним мар’я-мовським дрібним і тісним письмом. Сашка нема — він відійшов від нас так передчасно, в пору розквіту свого літературного таланту. І от, перечитуючи його листи, так же хочеться на кожний негайно відписати! Свого часу я на кожнісінький лист уже відповідав, але зміст листів сповнений не тільки виявів незламної дружби, не тільки розповідей про своє життя-буття або якихось запитань до мене, але неодмінно творчими питаннями — запитами, роздумами, проблемами. І, так само неодмінно,— думок — ах, яких влучних! — про нову мою книжку, яку він щойно прочитав, або «додаткових», сказати б, міркувань про мої книжки давні, які з якоїсь нагоди в Сашка виникли. Потім ми випадково зустрічалися з Сашком — чи в Москві, чи в Києві, чи на риболовлі на Дніпрі, в Плютах — і вже не раз із приводу заторкнутих у листах питань говорили й сперечалися. Особливо багато ми говорили з Олександром Мусійо-вичем про Олександра Петровича Довженка — і ще тоді, коли він був між нас, і після його відходу з життя, і тоді, як я написав свої спогади, і тоді, коли Мар’ямов виступив з книгою про Довженка в серії «Жизнь замечательннх людей». Цей твір Мар’ямова я читав ще в первописі, до редакційної над ним роботи. Ми обоє дуже любили нашого відомого сучасника й товариша, і після його відходу з життя не раз знову 221 й знову пригадували якісь тільки нам відомі подробиці з тієї пори, коли одночасно працювали на Україні: відновлювали в пам’яті обставини знімання Довженком фільмів; переосмислювали — з бігом часу — Довженків творчий доробок. От би й сьогодні ще й ще поговорити й посперечатися з приводу цього! Або про Курбаса. В двадцяті роки ми дивилися вистави Курбасового «Березоля» разом — сперечалися й тоді. А скільки треба було б посперечатися ще! До речі, захоплення театром залишилося в Мар’ямова на все життя. І було то захоплення не марнослівне, а дійове, з активною участю у театральному процесі, але ж наче затушкованою, сором’язливою, «в тіні»... Олександр Мар’ямов був найактивніший член художньої ради московського Театру на Таганці аж до останніх днів. *** Марьямов Он появился где-то при начале второй половины двадцатых годов — долговязый, невкладистий семнадцатилетний юноша. Ходил — как все длинноногие, — загребая ногами вперед и одновременно как подбрасывая вверх колени. И был очень застенчив — смущался по всякому поводу и без повода тоже. Когда вы обращались к нему, он сначала краснел, а потом отвечал. Если сам нуждался заговорить к вам, то сначала краснел, а уже тогда говорил. А иногда лица его румянились просто так: сидел сам, читал ли писав- и вдруг зацвитав красным маком, очевидно, на какие-то свои мысли. Впрочем, шариння это была его, так сказать, внешняя «безмолвная» примета. А второй приметой была, наоборот, именно его речь — прекрасная Надднепрянщины, полтавская говор с мягким «л» и в интонациях немного напевная. Прибыв в Харьков из Черкасс, гонимый мечтой стать журналистом. Собственно, газетчиком он уже был, еще со школьной скамьи, работая в Черкассах в газете ... И вот, устроившись в «Рабочей газете Пролетарий» репортером начального уровня — ходить ежедневно по десять наркоматах и собирать правительственные новости, которые все вместе заключались в десять газетных строк, — Саша сразу начал проситься в командировку. — Куда? — спрашивал его редактор. Саша заливался красным, а потом неуверенно отвечал: — Куда прикажете ... — А для чего? Вплоть посинев от неловкости, Саша бормотал: — Для информации ... с периферии ... 204 » — Гм! — Термин «периферия» всегда был важным аргументом, и редактор задумывался. — Зайди завтра, Саша, — наконец решал он, — я посоветуюсь с завотделами ... Только ...- редактор осматривал великана Сашу с ног до головы, и во взгляде его загорались мерцающие огоньки сомнений, — только же или справишься ты? Саша, который только-только успевал видчервонитися, снова заливался красным, молчал и лез в карман за сигаретами «Розкурочни», которые курил тогда, ибо дешевые. Впрочем, помнится, чуть ли не первого же месяца работы в редакции Саша таки уехал в командировку. Правда, недалеко — километров за сорок-пятьдесят, в село Чор-Нухи, место рождения Сковороды, осмотреть местность для сковородинского мемориала, задуманного по случаю прошлого двухсотлетия со дня рождения Григория Савича. Этот факт хорошо запомнился мне, в тот же день Саша обежал всех литераторов, выискивая литературы о Сковороде, и прежде всего посетил Павла Григорьевича Тычины ... Могу себе представить, как разговаривали двое — застенчивый и волнующий Саша и вежливый уж очень к собеседника Павел Григорьевич. Должен только отметить, что после того Александр Марьямов стал знатоком-сковородинознавцем — до мелочей проинформирован во всей сложной биографии древнего философа и во всех тонкостях его философских концепций. И тут же попутно, даже и не попутно, а только стремясь чистосердечно подать черты к портрету Марья-язык наиболее полно, хочу сообщить читателю: хотя был такой молоденький, семнадцати-восемь-надцятиричний, Саша сразу наравне вошел в нашу, так сказать, «компанию», в которой мне, не самому младшему было уже под тридцать, а старшим товарищам и под сорок ... А главное, он был мечтатель, знаттелюбець, интересный и жадный до всего нового и не трафаретной — оригинальный в умении видеть и в умении увиденное неповторимо воссоздать в рассказе ли на бумаге. К тому же большой остряк. Только, каждый раз подав непревзойденный острота, Саша смущался, тяжело краснел 205 И не так скоро выходил из состояния такого застенчивого «шока». Словом, когда наша литературная группа начинала издавать «Универсальный Журнал» ( «УЖ»), Александр Марьямов был в нашей группе. Это было время наших литературных исканий, а для Ма-рьямова — пора напряженного самовоспитания и самообразования и специализации в жанре газетного и журнального нарисивства: он выбрал тогда этот жанр для себя как главный. В нашей группе так, собственно, и распределились литературно-жанровые устремления: Марьямов и Йохансен — очерк, я — в то время научная фантастика, Шовкопляс — приключенчество и детектив, Слисарен-ко — сатира. По нашему мнению, украинская литература страдала, а не развив именно этих, урбанистического характера, жанров, и мы считали себя чуть ли не первой-проходке на этой пути в общем процессе украинской советской литературы ... Надо сказать, что за полтора-два года Марьямов, наряду с удачным дебютом в новеллистике, достиг высокого уровня в искусстве очерка ... А потом Марьямов вдруг исчез. Собственно, исчез он только с редакционно-клубно-литературном-группового горизонта. А пошел ... в настоящую жизнь: засучив рукава, а точнее, закачав штанины брюк и еще точнее, матросской делай, начал драить палубу на пароходе. Устроился матросом на ледокол «Лит-ке», который отправлялся из Одессы и Севастополя в плавание — вокруг Азии только в Ледовитый океан, на остров Врангеля. Дело в том, что в то время Саша увлекся специфическим жанром очерка-путешествия, и неожиданно пленила его, никогда южанина, мечта увидеть Север. Днем, на работе, в редакционных разговорах, и ночью, дома, в год ини бессонной ночи, мечтал он огромными территориями безграничной советской Севера — от Белого моря до Берингова пролива между Тихим и Ледовитым океанами. И когда в харьковской газете была дана возможность отправить на ледокол своего корреспондента, Саша вымолил-таки у редактора эту командировку. Когда же, перед отплытием, это место репортера было отменено, Саша, — скрыв свой журналистский «профиль», — поступил на ледокол обычным матросом.206 Впрочем, позволю себе вернуться к этой и других захватывающих и творчески плодотворных путешествий Марьямо-ва чуть позже — при случае к размышлениям по поводу его книг, а сейчас не могу не остановиться на некоторых эпизодах — мелких, второстепенных, а иногда и первостепенных, самых важных, так или йнак помогают рисовать портрет Марьямова. Сначала — о мелком и второстепенное. Где в конце двадцатых годов было решено физически оздоровить писателей: ведь многие, начав свой литературный путь еще в годы гражданской войны или сразу после нее, так до сих пор и не успел позаботиться о своем здоровье. Прошли мы разные медицинские комиссии и разъехались по разным санаториях. В Одессу, в санаторий «Лермонтовский» среди других получили путевки Александр Марьямов и я. Мы с Сашей, двое попали в палату, в которой двое других были не знакомы нам хозяйственники с какого-то учреждения. И мы с ними сразу заспорили. Нет, это был не частый, но непонятный конфликт между творческими и административными работниками, — просто Саша требовал все время, особенно ночью, держать форточку открытой — против свежего, соленого дуновения моря (был декабрь, и лежал снег), а наши сожители боялись простудиться и форточку закрывали. И тут оказалось, что застенчивый, вечно смущенный Саша характера твердой и, в случае необходимости, способен на решительные действия ... Когда вечером, перед тем как облягатися спать, Саша, — разглядев, что наших хозяйственников еще нет, пошли пить кефир — «случайно» выбил стекло в форточке. Скалли стекла посыпались — и струя свежего воздуха ворвался в комнату. — Саша! — вскрикнул я.- Что вы делаете ?! Саша покраснел — как мы тогда говорили о нем «с головы до пят» — и ответил: — Скляра же до утра не позовут, следовательно, всю ночь можно будет дышать свежим морским воздухом ... Нашим соседям, когда они появились, попив кефира, пришлось объяснить, что это ... ветер грянул открытой форточкой и стекло «сама» высыпалась. Но это нам не помогло, и Сашина мечты — дышать морским воздухом — сбыться не суждено: наши недруги-сигивмешканци закрыли выбиты стекла подушкой. После того Саша больше окон не бил, но, — коли207чергова на этаже медицинская сестра начинала ночью дремать, — брал свои подушку, одеяло и матрас с кровати и ускользал потихоньку на балкон. Вообще в быту — за своего роста — Саше приходилось нелегко. Ботинки на ноги требовал такого размера, которого в продаже не было, потому что обувные фабрики никак не создавали ... Поэтому ходил Саша не в обычных ботинках, а в так называемых «профессорских». Низ у них был резиновый, а козлы и достаточно высокие голенища из какого плотного товара. Застегивались они специальной пряжкой-затяжкой, и обувать их принадлежало поверх обычных ботинок. Саше были они как раз «вовремя» — в самую носок ... Это — мелочи, а теперь о важном, так или сяк, но, бесспорно, направило определения Саша вого жизни. Поскольку первые командировки Марьямова в Баку и за границу в Иран оказались удачными, с плодотворными репортажами, редактор Уж не опасался посылать его в командировки, и теперь Марьямов все время ездил по разным городам и весям Украины. Так одна из командировок забросила его в город Винница. Саша, как всегда, привез из командировки интересный репортаж, но кроме того ... Помимо того этот крайне застенчивый парень, я-Ривс от обычной беседы с людьми и краснел, как маков цвет, от появления неподалеку любой особы женского пола, к нему никакого отношения, вдруг ... я не решаюсь сказать «украл» или «похитил», а пишу привез из Винницы один раз увиденную девушку — такую же высокую, как он сам, огненная-рыжую свете. В Виннице она случилась случайно, прибыв на берега Южного Буга аж из Ростова-на-Дону. По дороге в Харьков, в Киеве, они поженились ". Было ей тогда восемнадцать, а Саше двадцать третий год. Паспортов в те времена еще не принято, и зарегистрировали их брак по командировочных удостоверениях. Прожили они с тех пор душа в душу и сердце в сердце вместе с детьми и внуками сорок лет — до дня ухода Саши из жизни. В пору бракосочетания Марьямов издал несколько книг — новелл и репортажей, имел за плечами упомянутую выше на-пивдовколасвитню путешествие матросом на ледоколе «Лит-ке» и пылал страстью отправиться на советскую Север, в которую влюбился, так сказать, «абстрактно» — с самих208книжок и географических карт и прежде всего из рассказов «морских волков», с которыми плавал. Эта мечта осуществилась впоследствии, совершенно позже, и оставил Марьямов по себе интересные книги о своих северные путешествия. Но, прибегая наконец к творчеству Александра Марьямова, стоит, пожалуй, начать язык с последней по времени публикации, но первой по порй освоения жанра очерка-путешествия: «За двенадцатью морями» — о плавании на ледоколе «Литке» по южным морям и океанам, никогда не знали на своих волнах льда ... Матрос Марьямов жалуется, что в условиях тогдашней блокады Страны Советов их, моряков советского корабля, не пускали на берег нигде в пути — ни в Стамбуле, ни в Порт-Саиде, ни в Адене, ни в Коломбо, ни в Сингапуре — вплоть только в Японии, да и то только потому, что страшной силы тайфун в Южно-Китайском море загнал их для неотложного аварийного ремонта в японский порт ... И вот уж за двадцать лет — в конце мировой войны, после разгрома осенью сорок пятом году Квантун-ской армии, — попав в те же места Японии в составе десантной группы морской пехоты, Марьямов смог по-настоящему увидеть и осмыслить некоторые древние детали. Его наблюдения чрезвычайно интересны — особенно с сравнении с тем, что он видел двадцать лет раньше. Не экзотика захватила его, как это бывает в первую очередь с туристами и даже газетчиками, а наблюдение безумного индустриального развития и экономического потенциала Японии, направленных на военно-империалистические цели. Тогда, в двадцатые годы, его также заинтересовала не столько разительное отличие японского быта от европейского, сколько вопрос религии — синтоизма и буддизма. Он видел их «выход» не столько в религии, сколько в политическую концепцию, непримиримо националистическую и шовинистическую. А двадцать лет позже — в час военной катастрофы японского империализма — Марьямов фиксирует очевидную расхлябанность религиозного и нравственного традиционализма в стране. Размышления по поводу этого воцаряются автором на только достигнутом аэродроме, когда пришлось наблюдать демонстративное самоубийство трех авиаторов-самураев, которые услышали в воздухе о капитуляции Японии. Однако эта фанатичная демонстрация НЕ покачала выводов, к яких2098 Ю. Смолячи0прийшов автор, — об упадке традиционализма: этот редкий в то время случай, как исключение, лишь подтверждал его наблюдения. С Марьямовим очень интересно путешествовать. Пусть и вслед за ним — по страницам его повестей-ре-Портаж. Впрочем, мне посчастливилось слушать его рассказы не только в позднем литературном оформлении, а тогда же, сразу после возвращения из путешествия. Была у меня в те давние, двадцатые-тридцатые годы, химера: в мечтаниях и воображении путешествовать совершенно по всему свету. Натуре я тоже склонен к захвату меандрированием, только же разные обстоятельства — и условия блокады на моей молодости, и различные личные причины, а позже и болезни и возраст превратили меня, наоборот, на неповоротливого домоседа. Так вот — о том химеру. Все стены и вполне всю потолок в моей комнате я заклеил географическими картами, поэтому, лежа на своем диване (болезни часто заключали меня в кровать), я смотрел ... весь мир и создавал в мечтах себе путешествие сюда или туда — в дальние края или вокруг света : справочники и энциклопедия лежали у меня под рукой. Саша приходил ко мне, я лежал на диване, если случался Йохансен, то вкладывался рядом «валетом», а Саша простирался судьбы на коврике: уверял, что после неудержимой хитавкы на морях и океанах ему особенно выгодно и уютно лежать так на твердой земле. И Саша начинал рассказывать. Мы смотрели вверх, по картам на указанные места, а Саша подавал нам свои наблюдения на расстоянии от Одессы до Владивостока ... Марьямова отозвал, прерывая путешествие на остров Врангеля из Владивостока, редактор газеты. Когда мы узнали об этом, то вместе ворвались в редакторский кабинет, в землю возмущены, потому что ждали добрых путевых очерков от Саши и вообще питали его мечты. Майк Йохансен так и начал: — Борис, это безобразие! Редактор сразу понял, о чем речь, и начал с обычных редакторских «финтов»: — Ну, а как же так: он будет путешествовать, а кто здесь будет за него работать? Он штатный работник ... Но, поняв, что нас этим не убедишь, повел мягче: 210 — Ну, поймите, ребята, есть же законоположения и различные инструкции: штатное корреспондент не имеет права быть в командировке дольше двух месяцев. Я вообще должен был освободить его от работы, как ... гм ... летуна, что ... не вышел на работу ... — Ну и надо было освободить, и он бы плавал дальше, в Ледовитый океан и на остров Врангеля, матросом ... — А у него что — имения? С чего бы он тогда продолжал жить? — Мы бы отнесли его на штатную должность в редакцию «ужа»! Именно тогда (1929 год) мы делали журнал «УЖ», и Марьямов действительно был бы желателен в редакционной работе. А главное, мы уже запланировали его путевые записки- они бы украсили журнал, сделали ему паблисити, следовательно, и увеличили бы подписку. Редактор только пожал плечом и развел руками: — Но «УЖ» выдает моя газета, и я пишусь его главным редактором. Как вы, ребята, не хотите этого понять? Не мог бы я освободить его из одной должности и назначить на другую в моей же «прихода». Тогда Слисаренко набросился на исполняющего обязанности секретаря газеты, а именно за его подписью пошла Марьямову телеграмма-отзыв во Владивосток. — Эх, Степа! А еще друг Саше! Зачем сразу давал телеграмму, нам не сказав? Мы бы скинулись деньгами, чтобы обеспечить Саши как-то на первое время, и он, уволен с работы, заканчивал бы свою службу обычным матросом. И далее, адресуясь уже к редактору, Алексей Андреевич начал рассуждать о том, сколько-то из моряков получилось прекрасных писателей Новиков-Прибой, а в старину Станюкович ... — Станюкович же был адмиралом, — услышали мы в ответ — для него законы не писаны, и было это еще при царе Горохе ... и редактор положил конец нашему, уже беспредметном, наступлению — и вообще, выметайтесь, ребята, из моего кабинета, мне передовую надо писать. Так ничем закончилось наше запоздалое покровительство, так как Марьямова уже все равно отозвано — он летит в Харьков, а ледокол уже отчалил из2118 * Владивостока в направлении мечтах Сашей Ледовитого океана. Как журналист-путник Марьямов, опережая время или точнее — вдогонку за тем, пользовался преимущественно воздушным транспортом: он облетал Советскую страну от речушки Збруч к Берингова пролива и от Черного моря до Ледовитого океана. Имел Марьямов «первенство» еще во многом: был первым украинским советским писателем, с пером журналиста сел на самолет; и самолет то был первой советской конструкции; и на первом же рейсе этого самолета первым между наших литераторов слетал за пределы советской земли в Иран — тогда Иран еще назывался Персией. Пилотам, как известно, в специальной графе личного дела насчитывают налетанных километраж — так они выходят в «миллионеры». Не знаю, стал мил-ром-пассажиром Александр Моисеевич, но из его записей мы видим, что «облетал» он почти все конструкции советских самолетов, прошел, так сказать, сквозь всю историю советского самолетостроения. Александра Моисеевича Марьямова хорошо знают современные российские писатели всех советских поколений: в популярном «толстом» журнале «Новь мир» проработал он членом редколлегии и заведующим одним из редакционных отделов вплоть восемнадцать лет, уже в послевоенное время. Но активно готовиться к путешествия по Северу начал Марьямов сразу же, как перенесся из Харькова в Москву, — еще до войны. Пусть это остается «марьямовською загадкой», как он, верный сын солнечного южного края, холеный детства на Приднепрянское сыпях в Причер-Кассам, вдруг влюбился в неизведанную, холодную, по полгода без солнца, строгую Север. Влюбился всем своим вспыльчивым существом — в непроходимые снежные заносы, необозримые ледяные поля, непреодолимые общины торосов, полста-градусные морозы, густые снегопады, непроглядную метель, в северное сияние на небосводе, в промерзшую тундру и нетореным тайгу, оленьи стада, белых медведей и, конечно, прежде всего — в неповторимых характером, удивительных мировосприятием, мощных натурой северных жителей и отважных освоителей советской Севера. Марьямов-путешественник, и именно странствующий журналист, после книги «Североморци» лучше и богаче пи-212знаеться его поздних повестей-путешествий «Идем на Восток» и «Северный Листопад». И что особенно завораживает читателя: Марьямов умеет и в случайном толпе, и в организованном коллективе, и среди заброшенного куда почти непроходимую тундру кружка гуртоправ-оленеводов увидеть каждого отдельного человека, а в каждом отдельном человеке — ее биографию и подметить, так сказать , главную черту, определяет ее характер. Умеет обо всем этом — хорошее ли отрицательное — внятно и убедительно рассказать читателю, определив и место описываемого персонажа в сюжете повиству ния. Книги Марьямова густо заселены живыми человеческими образами. И взгляд его особенно внимателен к нашему современнику. Но современника Марьямов понимает широко: наряду с фигурами молодежи, конечно, как и положено на Севере, «молодыми-бородачами» мы видим людей, жизненный путь которых начинается еще со времен гражданской войны, проходит сквозь годы первых пятилеток и сквозь войну отечественную, и остаются они при любимой профессии в нашем настоящем, современниками молодых. Вот рядом со студенткой-практиканткой, загорелой на холодном северном ветре и с облупившимся носом, но безвозвратно влюбленной в профессию, которую только-только начинает овладевать, возникает фигура пожилого профессора, «одержимого» географа-землепроходца Курдова; или «вечного», до седых волос, комсомол-эта-энтузиаста Лузгина видим рядом с густобородим юношей, начальником геологической экспедиции Ачкасо-ным; а вот «вертолетчик-витрольотчик» Слава и рядом трудяга-непоседа, что бросается по стройкам из конца в конец Советской страны, профессии шофер, а может и на машине, и на тракторе, и на вездеходе, а в прошлом, оказывается, и на танке. Или в далеком чуме оленеводов мы встречаем молоденькую учительницу пани, именем которой наименован целый раздел книги — о ней и к ней подобных. Все это — новое поколение не столько освоителей, сколько распространителей и удосконалювачив освоения Севера в интересах государства и на благо народов, заселяющих эти местности: коми, эвенков, манси, остяков, ненцев, чукчей и других. Новые и новые черты советского человека и разновидности способов ее жизни — в самом широком проявлении социалистических пре-213рень — рисуются перед читателем, воспроизводя многообразие человеческих личностей совершенно новой формации- людей многонационального советского народа. Нельзя не отметить: к людям, которые попали в суровые обстоятельства Севера, так сказать, только для «отработки» стажа или в погоне за длинным северным рублем, Марьямов относится саркастически: рисует их портреты двумя-тремя мазками, одной-двумя чертами — и пренебрежительно от них отворачивается. «География» северных странствий журналиста Марьямо-ва широка: от сорокового до сто сорокового градуса по меридианам — полуостров Польский, Тюмень, Таймыр, Тикси, Колыма — крупные населенные пункты и одиноко разбросанные на много километров друг от друга в тайге или тундре ненецкие чумы. Такие же разнообразные теперь — с развитием самого журналистского «освоения» — и средства передвижения: и самолет, и упряжка собак или оленей в сани; и быстроходный катер на быстрине мощных северных рек; и обычные высокие охотничьи сапоги для хождения пешки по гружавини или снежных сугробах. Журналист то с геологами-нафторозвидникамы, то между рыбаков; на охотничьих тропах и на гигантских новостройках; в поисках «трубок» с алмазными россыпями и в кругу гуртоправ при оленьих табунах. Записи Марьямова — о послевоенные годы, близкие к настоящему, но автор охотно и умело, всегда уместно перебрасывается в период довоенный или в годы войны. И здесь ему везет: на просторах советской Севера он встречается с людьми, с которыми плавал на флоте северных морей, погружался в океанские глубины в тесных отсеках субмарины или в пешем десанте отступал и наступал под градом трассирующих пуль, мин и Скалли от бомб с ясного северного неба, временно запанованого фашистскими эскадрильями. Впрочем, упоминание о военных времена толкает и меня на минутку отвлечь внимание читателя ... Когда Украина была временно оккупирована, я выпускал журнал «Украина» в Москве. И случилось Марьямову прилететь в Москву на двухдневную побывку (не по поводу того, что предназначалось его корреспондентом «Правды» на Северном флоте?) Из-под далекой, на крайней северной точке Советского Союза, Печенги.214Сашко узнал, что я в Москве, дозвонился до меня в редакцию, мы встретились в отеле, в котором остановился северо моряк. В разговоре Саша поведал мне удивительную боевую происшествие, когда он плавал на субмарине. Рассказ просто «ложилась на бумагу», и, понятно, что я, редактор украинского журнала в Москве, сразу потребовал от украинского писателя, который воевал на севере Советской Отчизны (вон куда попал Саша — под волны мечтах Ледовитого океана!), Записать и отдать мне этот эпизод. Саша охотно согласился, сказал, что улетает в Мурманск до завтра вечером и до того, как переспать ночь, успеет записать этот эпизод. Притом добавил, что подобные боевые репортажи на фронте приходится ему писать по пятнадцать-двадцать минут. Итак, послезавтра утром пусть я зайду к его номера в отеле, где будет, прилетев на свидание с ним его жена — та высокая дорогая Леночка, — и на столе будет лежать готовую рукопись. Ну, как не поверить другу и еще при таких обстоятельствах военного времени при неожиданной встрече? Был при этом, тоже только что прибывший с фронта, пехотинец Алексей Александрович Сурков (или вспомнит и он это?). Саша отправился в свой номер — записать репортаж-новеллу, поцеловать любую свете и улетать на свои боевые позиции. Нужно ли говорить, что на другой день утром в номере Леночки ни лежало ни одного рукописи. И Саша в это время был уже в Мурманске или Архангельске ... А верстку номера я специально задержал, и график полиграфии был уже нарушен, и выход очередного номера, конечно, задержался. На протяжении четверти века после того, каждый раз как мы встречались с Сашей, он ... краснел «с ног до головы» — как вот в молодости — и говорил, запинаясь и пряча глаза: — Вы уж простите, Юра, я вас тогда здорово подвел , но понимаете ... но не будем отвлекаться — хочу вернуться к творческой мощности журналиста Марьямова Александра Му-сийовича. Книги Марьямова «Идем на Восток» и «Полярный Листопад» изобилуют, если можно так выразиться об определенном перегруженности, частыми ответвлениями, отступлениями от сюжета повествования — размышлениями й215вставнимы новеллами. В своих записях он щедрый, иногда даже слишком, на такие отступления от тематической направленности очерка. И интересный и любознательный читатель получает от такого же знаттелюбного, как и он, автора огромный объем сведений — и о местах путешествия, и о нашей современности вообще, и о прошлом и будущем тоже. Скажем, о крае, которым путешествует автор, читатель получает множество ценных фактических справок, знакомится даже с древними котельных и фольклором многочисленных народностей, заселяющих эти, когда неизведанные, сейчас освоены в социалистических преобразованиях пространства. Бегло — раз путешествие происходит на всех видах современного транспорта — самолетах, автомобилях, вездеходах или и лошадях, оленях или собаках — Марьямов непременно подает читателю определенные информации и о конструкции самолетов, или шляхобудивниц тво на промерзшей земле, или способы передвижения по гружавинах тундры, а заодно и о быте авиаторов, механиков или оленеводов не в популяризаторских преданиях, а через показ различных, с оригинальными индивидуальными характерами людей этих профессий. Интересно: пролетая над тундрой, Марьямов пишет: «Как далеко видно все, что сделала на этой земле человек, — и как видно самого человека среди этого бесконечного безлюдье ...» И с этого возникают размышления о поведении человека в среде — в организованном рабочем коллективе или в сосредоточенной одиночества, — скажем, охотника или рыбака, заброшенных за сотни километров в тайгу, тундру или на дальние берега северных рек. И, как извиняясь за многоязычие, Марьямов ссылается на главную примету Севера: «То же, что есть везде, становится здесь видимо не в многолюдности и как раз из-за этого значительно примечательно и выразительным». Впрочем, так воспринимает он не только человека и меж- человеческие отношения, но и саму природу. Не могу отказать себе в том, чтобы привести еще несколько строк из его письма о Севере: «Мы встретили первый солнце после двухмесячной зимней ночи на берегу скованного льдом озера. Впервые многоцветно вспыхнул снег ... И таким счастьем было все это: хруст снега, потрескивание промерзших деревьев, огромный снежный пространство, первое солнце, — такое все це216було удивительное счастье, что захотелось искать его снова, снова и снова ... »Мало кто люди решается признаться в том, что он счастлив, — Марьямов все время заявляет об этом горячее и во весь голос. Еще реже, и потерпев этого величественного чувства, решается человек назвать причину своего счастья, опасаясь, что будет выглядеть она слишком мизерной против такого величия, как чувство — счастье! Марьямов не боится этого: он утверждает, что причиной счастье может быть все, даже самый контакт с природой в ее неповторимых проявлениях. Взволнованный признанием, читатель теперь не может не простить автору иногда длинные описания переходов через тайгу или тундрой, пейзажи, случайные встречи, странные курьезы, обращение его внимания на, казалось бы, незначительные, «местного значения» проблемы. Но дальше читатель начинает осознавать, что все эти подробности есть только ярким воспроизведением условий существования и труда человека в обстоятельствах Севера или своеобразным проявлением той или иной черты в характере человека, которая как раз отчетливо ее характеризует; а все вместе те отступления снуют канву для обобщений социально-философского порядка. И тогда начинаешь понимать, почему автора интересует и захватывает все — и люди, и условия их существования и работы, и флора и фауна края, и местное краеведение, и экономика целой Страны Советов — ее прошлое, будущее, а всего современное. И логично воспринимаются тогда все те «ответвления» с рассказами о культуре и искусстве вообще, особенно о литературе. Ведь литература- то вторая после Севера влюбленность Марьямова. О литературе и литераторов и старшего, и младшего поколения Марьямов может и умеет говорить подробно и обстоятельно. Вот как, скажем, говорит Марьямов о самой «манеру» письма: «О обычное лучше рассказывать удивленно — так, как увидел его впервые и оно тебя к краю поразило. А о необычном опытный автор всегда расскажет спокойно, как будто о чем-то обычное, не достойно удивления. Тогда все становится на свои места и книга поведет читателя, куда захочет ... »Такова манера письма самого Марьямова. А вот как определяет он «миссию» литературы вообще: 217 «То, что способно остаться надолго, — а от некоторых книг и навсегда, заставляет к ним возвращаться и перечитывать снова, — заключается не в приголомшувальний необычности случае, не в ломиголивних уловках фабулы, а в том, как замечено и воспроизведен человека. Необычность и исключительность совсем не обязательны ... »И еще характерно: размышления о литературе, или древнюю классическую, а молодую современную, неотделимы в Марьямова от размышлений о языке. Беру на себя смелость утверждать, что не только специалиста-лингвиста, но и рядового читателя, что ничего не имеет с языкознанием, не могут не заинтересовать марьямовськи размышления о языке и о речи вообще. И эти языковедческие наблюдения изложены не менее интересно, как, скажем, наблюдения над человеком в воздухе, высоко над землей. Увлекательный рассказ о ощущение пассажира на современном самолете в сравнении с впечатлениями от летания на первых отечественных аэропланах или безмоторных планерах, интересная и для новичка в воздухоплавании, и для «старого воздушного волка». Впрочем, с такой же степенью заинтересованности читатель ознакомится с размышлениями автора, высказанными как бы мимоходом, попутно, — о классической литературе. Щедро и уверенно пользуясь приема ассоциативного мышления, Марьямов начинает свою «путешествие» в русскую классическую литературу ... в аэропорту Сыктывкара, ожидая «погоды» в северном порту «Надежда», закрытом туманом ... Любознательный глаз художника непринужденно обращается и к научным источникам — от Ломоносова до Менделеева, и к архивным материалам по истории освоения Сибири, Чукотки и Колымы. А из архивных древности так же логично возвращается автор к процессам разведки и освоения поверхности и недр советской Севера сегодня — в интересах осуществления конкретных задач социалистического будивництва.Так, с Марьямовим действительно очень интересно «путешествовать» — он рассудительный и остроумный. Йоло наблюдения оригинальные, не повторяют общеизвестных истин — они то и дело неожиданные и всегда интересны. Взгляд путешественника пристальный, а душевное состояние приподнятое, радостное, с этим ощущением счастья от новых контактов — пусть то будет контакта с людьми или только с природой. О своей страсти, нет, жажду к перемене мест Марьямов говорит: «радисть218мандривкы». Разделить с ним ощущение счастья от знакомства с неведомым — до того он призывает и читателя. В своих путевых наблюдениях Марьямов так свободно «парит» мнением и оперирует такими разнообразными сведениями, некоторые из читателей, возможно, подумае- или не ученый он, энциклопедист? Нет, имеем дело здесь не с «всезнайкой», а с романтиком узнавания жизнь во всех ее проявлениях и во всех аспектах видения. Марьямова скорее хочется приравнять к «впередсмотрящего» на корабле: его творческой натуре свойственно все время смотреть вперед — и в просторони, и во времени. Притом — масштабы мышления этого вимагають- логично и бросание взглядом и обратно — тоже во времени и в просторони. И обидно, что ни в истории украинской советской литературы, в которой начинал Марьямов, ни в истории литературы русской, в которой он активно действовал последние тридцать лет своей жизни, не найдешь глубокого рассмотрения творчества писателя Александра Моисеевича Марьямова ... Если уже не для ознакомления с творчеством писателя и его ценитель, то хотя бы в искании и установлении генезиса разных жанров нашего художественной литературы это стоит сделать ... почему, право, не знаю почему, может, это какой-то закон потребности на контрастирования в литературном в ыли, но, когда я вспоминаю о кого-то из моих литературных собратьев, о котором мне хочется сказать особо серьезное и задушевное слово, невольно в упоминании возникают различные курьезы — факты или черточки, которые рисуют дорогу мне лицо в ситуации юмористической. Саша Марьямов был чрезвычайно «рассеянный», и по такому поводу случалось с ним множество досадных или смеха достойных казусов. К примеру. Когда он воевал на Северном фронте, была у него землянка, а в ней — низенькая железная грубка- «буржуйка», которая грела его в сильные морозы зимы сорок второго года. И вот когда, в час его отсутствия, неожиданно прилетела к нему жена — та милая Леночка; Саша вошел в землянку, увидел, что на его кровати сидит отнюдь не Ждана Лена, и, пораженный, сел ... на раскаленную «буржуйку» ... Или другой случай. Саша прибыл с фронта в Москву, встретил кого-то из друзей, и зашли в бар — выпить по бокалу шампанского по такому случаю. Саша взявся219видкорковуваты бутылку, но сделал это неумело, и пробок попал ему в глаз. Дело обернулась так, что «скорая помощь» доставила «раненого» офицера в глазную клинику Склифасовского. Профессор посмотрел на опухшая глаз и спрашивает — как же это случилось? Ну, Саше неловко было говорить о шампанском, и он пустился придумывать, что, мол, имеет сыновей, купил им игрушечное ружье, стреляющее пробкой на веревочке, случайно нажал курок — вот и попал себе в глаз. Профессор внимательно выслушал, покачал головой, как будто подмигнул и сказал: да, да, да! Как в медицинских случаях все повторяется: помню подобную травму еще во время первой мировой войны, только тогда офицер неумело видиткнув бутылку шампанского и пробок попал ему в глаз ... Надеюсь, что такие анекдотические упоминания не должны как-либо оскорбить память дорогого мне , достойной самой уважения человека, тем более литератора. Мы же, писатели, мы знаем, что всякий контрастирующий факт, даже случайный и, как говорим, нехарактерный, непременно помогает более полному раскрытию человеческого характера Вот беда только, что приведенное утверждение пришло мне в голову только сейчас, а не при жизни Саши — в наших разговорах мы непременно обратили бы его и так и этак и, конечно, пришли бы к какому-то обобщенного выводу, перед тем горячее поспорив. Спор! Чае мой Сколько мы с Александром Моисеевич спорили! Но споры, кажется мне, бывают двух родов: споры ризнодумцив и споры единомышленников. Споры ризнодумцив — это понятно: спорщики стоят на отличающихся, даже полюсные противоположных позициях. Поэтому споры между ними бескомпромиссное, затяте- до ссоры. И в результате устанавливается полная несогласие: каждый остается при своих взглядах. Спор единомышленников — явление слишком сложнее. Оба спорщики стоят на одних позициях и в конечном счете не могут не прийти к одному, общему выводу. Но в самом ходе споры они по ценам ют факт или явление по-разному, оперируя как скон-фронтованимы аргументами. Такой спор обогащает их обоих — это раз; а два — направляет к более глубокому про-220никнення в саму проблему. Итак, еще крепче сочетает спорщиков в их единомыслии. Марьямов, как сказано, хорошо владеет языком. Он точно и красочно воспроизводит речь людей разных слоев, — скажем, язык крестьянина средней полосы России отличающихся от языка северного оленевода, язык местного служащего или приезжего интеллектуала, язык Перебенди-непоседы или квалифицированного индустриального рабочего. Притом — это особенно хочется видзначити- он почти не прибегает к каких-то специфических трафаретных «профессиональных» словечек и идиом; но тракторист, педагог, инженер, оленевод, врач или мисливець- все говорят своеобразно и в пределах и за «модусом» своего мировосприятия ... Передо мной сейчас — кучка писем Марьямова, написанных из Москвы в Киев, довоенные, адресованные в Харьков , к сожалению, погибли с моим довоенным архивом во время войны. Стопка писем, написанных характерным Марья-мовським мелким и тесным письмом. Сашка нет, — он отошел от нас так рано, в пору расцвета своего литературного таланта. И вот, перечитывая его письма, так же хочется на каждый немедленно отписать! В свое время я на всякому письмо уже отвечал, но содержание писем полон не только проявлений несокрушимой дружбы, не только рассказов о своем житье-бытье или каких-то вопросов ко мне, но обязательно творческими вопросами — запросами, размышлениями, проблемами. И, так же несомненно, — мыслей — ах, которых метких! — о новой мою книгу, которую он только что прочитал, или «дополнительных», так сказать, соображений о мои книги древние, которые по какой случаю у Саши возникли. Затем мы случайно встречались с Сашей — или в Москве, или в Киеве, или на рыбалке на Днепре, в Плютах — и уже не раз по поводу затронуты в письмах вопросов говорили и спорили. Особенно много мы говорили с Александром Мусийо-вичем об Александре Петровиче Довженко — и еще тогда, когда он был с нами, и после его ухода из жизни, и тогда, как я написал свои воспоминания, и тогда, когда Марьямов выступил с книгой о Довженко в серии «Жизнь замечательннх людей». Это произведение Марьямова я читал еще в подлинных списках, в редакционную над ним работы. Мы оба очень любили нашего известного современника и друга, и после его ухода из жизни не раз знову221й снова вспоминали какие-то только нам известны подробности той поры, когда одновременно работали на Украине: восстанавливали в памяти обстоятельства съема Довженко фильмов; переосмысливали — с течением времени — Довженко творчество. Вот бы и сегодня еще и еще поговорить и поспорить по этому поводу! Или о Курбаса. В двадцатые годы мы смотрели спектакли Курбаса «Березоля» вместе — спорили и тогда. А сколько надо было бы поспорить еще! Кстати, увлечение театром осталось в Марьямова на всю жизнь. И было то восторга не пустопорожней, а действенное, с активным участием в театральном процессе, но как затушкованою, застенчивой, «в тени» ... Александр Марьямов был активный член художественного совета московского Театра на Таганке до последних дней . *** І, насамкінець у прямому зв’язку з цим, мені хочеться пригадати випадок, котрий теж змальовує Анатолія Петрицького в його сумбурному характері... І сюжет цього епізоду, сказати б, «детективний». Було те ще до війни, у поїзді, ми їхали до Москви з Харкова і зустрілися в вагоні випадково: в купе, в якому їхала ще одна особа — добре знайома нам обом актриса Харківського театру опери. Четверте місце залишалося вільне. Не пригадаю вже з якого приводу, але я розповів, що трапилося зі мною минулого дня. Вчора вранці з’явився до мене молодий хлопець і розповів справу, з якою прийшов. Коротко: мати вмерла давно, батька в якійсь там фінансовій справі несправедливо обвинувачують — живе хлопець у бабки в Ростові-на-Дону; і от вирішив податися в Москву до Олександра Олександровича Фа-дєєва, з котрим у громадянську війну його батько партизанив на Далекому Сході. В хлопця не було сумніву, що Фадєєв втрутиться й порятує батька з прикрого непорозуміння. Та був хлопець бідний, грошей вистачило лише на квиток до Харкова, і тепер він мусив розстаратися на гроші для квитка до Москви. От і прийшов до мене просити позичити — так, так, неодмінно тільки позичити, бо він з першої ж нагоди поверне! Чому вдався до мене? Начитався моїх книжок. І це була правда, бо тут же почав переказувати зміст декотрих і висловлювати свої враження. Був він юнак, безперечно, тямущий і взагалі непогано обізнаний в радянській літературі: принагідно він посилався на інші загальновідомі прозові й поетичні твори. Особливо на п’єси: театр він любив над усе — мріяв стати актором. Одне слово, розмова наша закінчилася тим, що я дав йому грошей на вартість квитка до Москви ще й трохи зверху, щоб не голодував у дорозі. Юнак сердечно подякував і пішов. Розмова мене схвилювала, і я подзвонив до Льоні Юхвіда — драматурга: в своїй розповіді юнак неодноразово посилався на спектакль за п’єсою Юхвіда «Весілля в Малинівці». 270 Коли я розповів, Юхвід, якусь хвилинку перемовчавши, запитав: — І скільки ж ви йому дали? — Ну, знаєте, я людина небагата... — А яєчню із кількох яєць пряжили? .. — Не розумію вас. Я дав йому півста (в тодішній валюті), нагодував, а яєчня була з двох яєць. То й що? — А те, що хлопець цей має добрий апетит. До вас він у мене з’їв яєчню із трьох яєць... Взявши у Юхвід а цілу сотню, хлопець пішов, правда, запевнивши, що гроші поверне, залишив Льоні й адресу своєї бабки в Ростові-на-Дону. Кінець кінцем ми поіронізували один з одного, побідкалися з того, що хлопець збився на путь шахрайства. Хоч і був він, очевидно, начитаний. Наприклад, говоривши про науково-фантастичний жанр у літературі... робив навіть зауваження до моїх науково-фантастичних романів... — Науково-фантастичних? — пожвавішав Юхвід.— А про романи Владка не закидав? — Говорив. Тільки ж йому ближче до серця біологія, а у Владка технічні перспективи... — Треба Владка попередити, бо він може й в нього... яєчню з’їсти... Я подзвонив до Владка — і опізнився. Хлопець щойно був, розповів ту ж таки історію, захоплювався романами Владка, одержав півста карбованців і пішов на станцію купувати квитка на Москву. Тепер уже іронізували один з одного ми втрьох. Справді-бо: чи пограбував нас? Ні. Вимагав від нас? Ні. Шантажував? Ні, поціляв до наших сентиментів. Самі винні, самі виявилися «лопухами». Щоб переконатися остаточно, Юхвід скористався з залишеної йому адреси й телеграфував в Ростов-на-Дону хлопцевій бабусі: де ваш онука? Щось у такому роді. І дістав відповідь: виїхав у Москву... Проте найбільшим «лопухом» виявився якраз я. Сівши знову до столу, щоб працювати, я простяг руку до пера — моєї улюбленої ручки «Монблан» із золотим пером. Але її у склянці для олівців і ручок... не було..* Так от, оцю історію я й розповів тоді в поїзді. Оперна артистка жахалася й обурювалася, але Анатолій вислухав мою розповідь мовчки. 271 — Чого це ви посмутнішали, Анатолію? Знаю, шахраїв та злодюг ви не любите, але ж будемо сподіватися, що це тільки, як кажемо, поодинокий, «одиничний» випадок... Анатолій відказав: — У мене вдома якраз багато грошей не було, але я понапозичав по сусідах... і дав йому... триста... Виявляється, аферист бачив картини Петрицького та його театральні постановки і, як признався зразу Анатолій, навіть висловлював деякі зовсім слушні зауваження. Та постривайте, читачу, на цьому ця прикра історія не закінчилася. Ми обляглися спати, і я тільки чув, як у Курську хтось увійшов до нашого купе і зразу поліз на четверту, вільну до того полицю. Тепер у купе був уже повний комплект пасажирів. Спав я теж на горішній полиці і коли прокинувся, глянув — кого ж бог послав нам у супутники? Мене облило гарячим потом: на другій верхній полиці проти мене блаженно спав... отой-таки юнак, що так віртуозно обшахрав усіх нас. В цей час наш співподорожанин теж прокинувся. І тут відбулося таке. Побачивши нас, він раптом... несказанно зрадів: — Юрію Корнійовичу! Анатолію Галактіоновичу! Який я радий! От справді щасливий випадок! Я вам усім такий вдячний, такий вдячний... Він жваво стрибнув униз. — І як же це доречно склалося: тепер мені не доведеться знову подорожувати до Харкова! Розумієте, що трапилося: очевидно, щось занотовуючи з нашої з вами розмови, Юрію Корнійовичу, я вхопив вашу ручку, а тоді навмання сунув її до своєї кишені. При тому він вийняв із своєї кишені мій «Монблан» і подав мені. Признайтеся, читачу, що такий поворот у ситуації і вас ошелешив би. Зовсім стерявшися, я спромігся тільки запитати: — Але ж ви їхали з Харкова до Москви, а сіли в поїзд... на перехресті... в Курську... Отут хлопець зачервонівся ніяковіючи. — Запевняю... цілком непередбачено, але... натурально. Не міг перебороти себе самого.., 272 І тут же вдався у пояснення. Пояснення було, певна річ, авантюристичне, але ж... правдоподібне. Хлопець, за його признанням, все життя марив стати кіноартистом. Якщо не пощастить потрапити до кіноінституту (знову розрахунок на допомогу Фадєєва), то почати бодай із статиста в масових чи епізодних зйомках. Так от, діставши таку велику суму грошей,— на цьому слові він знову з подякою поглянув на Анатолія Галак-тіоновича й на мене,— він вирішив «змотатися» в Київ на кіностудію й спробувати влаштуватися... — Ну й що? Хлопець цілком натурально зажурився: — Не вийшло. Розумієте, по штату постійних ста-жорів-статистів на студії нема. Коли виникає потреба, то набирають кого прийдеться. Ми мовчали. Та й не було потреби говорити: хлопець все розповідав про своє захоплення кінематографом, театром і літературою. Кінець кінцем почав декламувати: він знав напам’ять безліч віршів, особливо Мая-ковського. Поїзд прибув у Москву. Ми вийшли разом, і хлопець зник, запевнивши нас, що «позичені» гроші він неодмінно поверне при першій же нагоді. — Адреса його бабки відома,— сказав я.— Може, написати їй або, як пропонує Юхвід, вдатися до карного розшуку... — Слухайте,— аж розсердився Анатолій.— А ми з вами? Ви починали з... театральних шедеврів? Я — малював ковбаси й медівники з Тарасом і Наталкою. Хіба то не було?.. Він перемовчав і закінчив так: — Грошей він, звичайно, не поверне — хай їм біс! Але ж акторські нахили в цього... авантюриста, безперечно, є. Як він грав перед кожним із нас і зараз. Наберіться терпіння: а раптом за якийсь час побачимо його на сцені або на екрані?.. Забули про все це... Так сказав Анатолій. Мені чомусь закортіло, любий читачу, розповісте вам і цей епізод: правильно чи неправильно він вчинив — судити вам, читачу. Але, думається мені, навіть коли й неправильно, то не тільки від доброго серця, але й через бажання вірити в людину й шукати в ній тільки хороше й перспективне. І він кладе певну рисочку на силует Анатолія Галактіоновича. В людини душев- 273 но багатої виразно не визначити всі риси й рисочки її складної особистості, тим паче — не розкласти ці риси та рисочки «по поличках» моралізаторства. Не лише винятково талановитою, але такою ж мірою складною особистістю був і Анатолій Галактіонович. А проте Петрицький — це його картини — портрети, пейзажі, натюрморти, театральні постановки. Придивіться уважно до всього того, на жаль, нечисленного, що збереглося з його багатющої спадщини. *** И наконец в прямой связи с этим, мне хочется вспомнить случай, который тоже рисует Анатолия Петрицкого в его сумбурной характере ... И сюжет этого эпизода, так сказать, «детективный». Было то еще до войны, в поезде, мы ехали в Москву из Харькова и встретились в вагоне случайно: в купе, в котором ехала еще одно лицо — хорошо знакомая нам обоим актриса Харьковского театра оперы. Четвертое место оставалось свободное. Не припомню уже по какому поводу, но я рассказал, что случилось со мной прошедшего дня. Вчера утром явился ко мне молодой человек и рассказал дело, с которой пришел. Коротко: мать умерла давно, отца в какой-то там финансовой деле несправедливо обвиняют — живет парень в бабки в Ростове-на-Дону; и вот решил податься в Москву к Александру Александровичу Фа-Деева, с которым в гражданскую войну его отец партизанил на Дальнем Востоке. В парня не было сомнения, что Фадеев вмешается и спасет отца с досадного недоразумения. И был парень бедный, денег хватило только на билет до Харькова, и теперь он должен розстаратися на деньги для билета в Москву. Вот и пришел ко мне просить одолжить — да, да, непременно только занять, потому что он при первой же возможности вернет! Почему удался ко мне? Начитался моих книг. И это была правда, тут же начал пересказывать содержание некоторых и высказывать свои впечатления. Был он парень, безусловно, толковый и вообще неплохо осведомлен в советской литературе: попутно он ссылался на другие общеизвестные прозаические и поэтические произведения. Особенно на пьесы: театр он любил больше всего — мечтал стать актером. Словом, разговор наш закончился тем, что я дал ему денег на стоимость билета в Москву еще и немного сверху, чтобы не голодал в пути. Юноша сердечно поблагодарил и ушел. Разговор меня взволновала, и я позвонил к Лене Юхвида — драматурга: в своем рассказе юноша неоднократно ссылался на спектакль по пьесе Юхвида «Свадьба в Малиновке». 270 Когда я рассказал, Юхвид, минутку перемовчавшы, спросил: — И сколько же вы дали? — Ну, знаете, я человек небогатый ... — А яичницу из нескольких яиц пылает? .. — Не понимаю. Я дал ему полста (в тогдашней валюте), накормил, а яичница была из двух яиц. Ну и что? — А то, что парень этот имеет хороший аппетит. К вам он у меня съел яичницу из трех яиц ... Взяв в Юхвид а целую сотню, парень пошел, правда, заверив, что деньги вернет, оставил Лени и адрес своей бабки в Ростове-на-Дону. В конце концов мы поиронизувалы друг над другом, побидкалися с того, что парень сбился на путь мошенничества. Хотя и был он, очевидно, начитанный. Например, говорившей о научно-фантастический жанр в литературе ... делал даже замечания к моим научно-фантастических романов ... — Научно-фантастических? — оживился Юхвид.- А о романах Владка НЕ забрасывал? — говорил. Только ему ближе к сердцу биология, а в Владка технические перспективы ... — Надо Владка предупредить, потому что он может и у него ... яичницу съесть ... Я позвонил в Владка — и опоздавшим. Парень только что был, рассказал ту же историю, увлекался романами Владка, получил полста рублей и пошел на станцию покупать билета на Москву. Теперь уже иронизировали друг над другом мы втроем. В самом деле: или ограбил нас? Нет. Требовал от нас? Нет. Шантажировал? Нет, попадал в наших сантиментов. Сами виноваты, сами оказались «лопухами». Чтобы убедиться окончательно, Юхвид воспользовался оставленной ему адреса и телеграфировал в Ростов-на-Дону Хлопцева бабушки: где ваш внука? Что-то в таком роде. И получил ответ: уехал в Москву ... Но самым «лопухом» оказался как раз я. Сев снова к столу, чтобы работать, я протянул руку к перу — моей любимой ручки «Монблан» с золотым пером. Но ее в стакане для карандашей и ручек ... не было .. * Так вот, эту историю я рассказал тогда в поезде. Оперная артистка ужасалась и возмущалась, но Анатолий выслушал мой рассказ молча. 271 — Что вы посмутнишалы, Анатолий? Знаю, мошенников и воров вы не любите, но будем надеяться, что это только, как говорим, единичный, «единичный» случай ... Анатолий сказал: — У меня дома как раз много денег не было, но я понапозичав по соседям ... и дал ему ... триста ... Оказывается, аферист видел картины Петрицкого и его театральные постановки и, как признался сразу Анатолий, даже высказывал некоторые совсем дельные замечания. Но погодите, читатель, на этом эта неприятная история не закончилась. Мы обляглися спать, и я только слышал, как в Курске кто вошел в нашу купе и сразу полез на четвертую, свободную к тому полку. Теперь в купе был уже полный комплект пассажиров. Спал я тоже на верхней полке и когда проснулся, глянул — кого же бог послал нам в спутники? Меня окатило горячим потом: на второй верхней полке против меня блаженно спал ... тот же юноша, так виртуозно обшахрав всех нас. В это время наш спивподорожанин тоже проснулся. И здесь произошло такое. Увидев нас, он вдруг ... несказанно обрадовался: — Юрий Корнеевич! Анатолий Галактионович! Как я рад! Вот действительно счастливый случай! Я вам всем благодарен, так благодарен ... Он живо прыгнул вниз. — И как же это уместно сложилось: теперь мне не придется снова путешествовать в Харьков! Понимаете, что случилось: очевидно, что-то записывая с нашего с вами разговора, Юрий Корнеевич, я схватил вашу ручку, а потом наугад сунул ее в карман. При этом он вынул из своего кармана мой «Монблан» и подал мне. Признайтесь, читатель, что такой поворот в ситуации и вас ошарашил бы. Совсем стерявшися, я смог только спросить: — Но вы ехали из Харькова в Москву, а сели в поезд ... на перекрестке ... в Курске ... Тут парень зачервонився смущаясь. — Уверяю ... вполне непредсказуемо, но ... натурально. Не мог преодолеть себя самого .., 272 И тут же впал в объяснения. Объяснение было, конечно, авантюристическое, но ... правдоподобное. Парень, по его признанию, всю жизнь мечтал стать киноартисты. Если не повезет попасть в киноинститута (опять расчет на помощь Фадеева), то начать хотя бы с статиста в массовых или эпизодная съемках. Так вот, получив такую большую сумму денег, — на этом слове он снова с благодарностью посмотрел на Анатолия Галак-тионовича и на меня, — он решил «смотаться» в Киев на киностудию и попробовать устроиться ... — Ну и что? Парень вполне натурально приуныл — Не получилось. Понимаете, по штату постоянных ста жорив-статистов на студии нету. Когда возникает необходимость, то набирают кого попало. Мы молчали. Да и не было нужды говорить: парень все рассказывал о своем увлечении кинематографом, театром и литературой. Наконец начал декламировать: он знал наизусть множество стихов, особенно Мая-ковского. Поезд прибыл в Москву. Мы вышли вместе, и парень исчез, заверив нас, что «одолженные» деньги он непременно вернет при первой же возможности. — адрес его бабки известна, — сказал я Может, написать ему или, как предлагает Юхвид, прибегнуть к уголовного розыска ... — Слушайте, — вплоть рассердился Анатолий.- А мы с вами? Вы начинали с ... театральных шедевров? Я — рисовал колбасы и медовых пряников с Тарасом и Наташей. Разве это не было? .. Он перемолчал и закончил так: — Денег он, конечно, не вернет — будь они неладны! Но актерские наклонности у этого ... авантюриста, безусловно, есть. Как он играл перед каждым из нас и сейчас. Наберитесь терпения: а вдруг через некоторое время увидим его на сцене или на экране? .. Забыли обо всем этом ... Так сказал Анатолий. Мне почему-то захотелось, дорогой читатель, расскажете вами этот эпизод: правильно или неправильно он поступил — судить вам, читатель. Но, думается мне, даже если и неправильно, то не только от доброго сердца, но и из-за желания верить в человека и искать в ней только хорошее и перспективное. И он кладет определенную черточку на силуэт Анатолия Галактионовича. У человека душевно богатой внятно не определить все черты и черточки ее сложной личности, тем более — не разложить эти черты и черточки «по полочкам» морализаторства. Не только исключительно талантливым, но в такой же степени сложной личностью был и Анатолий Галактионович. Тем не менее Петрицкий — это его картины — портреты, пейзажи, натюрморты, театральные постановки. Присмотритесь внимательно ко всему, к сожалению, немногочисленного, что сохранилось из его богатейшего наследия. 
|
| | |
| Статья написана 2 марта 2018 г. 22:55 |
Товариша Д. я знав як молодого поета,— останні два-три роки на сторінках журналів починали з’являтись його ліричні вірші. І раптом товариш Д. прибув до мене і поклав па стіл грубезний рукопис науково-фантастичного роману. Годі й говорити про те, який важливий це жанр — наукова фантастика, годі й доводити, як це прикро, що досі важливі наукові проблеми не мають своїх оспівувачів, своїх мрійників у літературі, що великий поступ радянської науки не опоетизовується, недостатньо популяризується серед молоді.
Той факт, що автором пауково-фантастпчного роману — після такої довгої перерви в цьому жанрі в нашій літературі — виступає само молодий літератор, який щойно після війни тільки-тільки розпочинає свою літературну роботу (ліричними віршами), і науково-фантастичпий роман є, власне, його першою книгою — факт неабиякої ваги. Адже жанр наукової фантастики — вельми складний і трудшш літературний жанр: робота в цьому жаирі вимагає 514 по гі м.ки зианпя життя, не тільки літературної майстернос-іі, ІІЛО іі всебічної і грунтовної наукової підготовки. Лджо само и жанрі наукової фантастики, який все ще ім'робунас під значним впливом традицій буржуазної літератури, особливо потрібний новатор! 11 римо скажу: з хвилюванпям перегорнув я першу сторінку рукопису товариша Д. І прямо скажу: ще з більшим хвилюванням я перегорнув останню сторінку рукопису. Ііо я перечитав рукопис книги, який, безперечно, може бути надрукований — і книга ця буде цікава читачеві, потрібна іі корисна справі популяризації науки, плідна і мріями про дальший розпиток наукових проблем. Бо я зазпайо-мивсн з письменником, який, безперечно, може і буде писати науково фантастичні книги. І саме тому я написав для видавництва «розносну» рецензію на книгу товариша Д. Товариша Д. захопили найважливіші наукові проблеми — і їм присвяти» він свій роман. І в оволодінпі пауковим матеріалом товариш Д. показав себе аж ніяк не дилетантом, а компетентним знавцем. Як же не радіти і не вітати товариша Д.? Товариш Д. виявився і не вузьким «фахівцем» наукової теми, в романі він не трактує наукові теорії в одриві від життя і взаємин між людьми, він зумів зв’язати всі напрямки роману — специфічно-пауковий, соціальний та політичний — в один міцний вузол, розкрити в єдиному процесі. Як же по вітати товариша Д. і не радіти за пашу літературу? Товариш Д. зумів опанувати складну наукову тему і зумів у романі не просто викласти її, а інтерпретувати: він виявив різні течії в цій царині пауки і показав їх боротьбу між собою, він спромігся дати вірно марксистське тлумачен-пя цій боротьбі, як боротьбі двох світоглядів у науці — світогляду матеріалістичного і світогляду ідеалістичного. Боротьба двох наукових теорій, змагання наукових проблем породили боротьбу ідей. Боротьба ідей дала гостре політичне насичення роману і породила нові проблеми — виховання, навчання та гартування молодих кадрів радянської науки. І дійове розв’язання цих проблем своєю чергою породило ряд проблем іншого порядку — моральних, етичних, побутових,— які постали із взаємин між старшим і молодим поколінням радянських учених. Схрещення, сплетіння, конфліктування цих численних ідей та проблем і утворили сюжет роману — складний, суперечливий сюжет. 17* 515 Читати роман товариша Д. можна лише одним махом, по одриваючися від захоплюючої, сповненої незвичайних при год у шаленому льоті розвитку дії, фабули. І все ж таки в наших розмовах з товаришем Д. я говорив йому тільки гіркі слова. Книга мала безліч хиб,— я вказав товаришеві Д. на всі, які тільки зміг побачити. То були хиби мовні, стилістичні, композиційні, то були хиби гірші: хибне бачення життєвих явищ і хибне їх відтворення, фальшиве характеризування людей і фальшиві взаємини між людьми, гіперболізація окремих якостей людини і невірне визначення ролі окремої людини в колективі. Роман взагалі треба було написати наново, бо, написаний різними планами, він не держався купи, бо, коли б просто правити усі хиби й огріхи по рукопису, важко було б відшукати неправлений текст. Але не за це найдужче лаяв я товариша Д., бо все це піддається правленню і, безперечно, буде виправлене. Я лаяв найдужче товариша Д.— і лаятиму знов — саме за те, чого він не виправить у романі. Прозаїк Д.— людина молода, талановита й освічена — взявся за вельми важливий в літературі жанр, сумлінно опанував наукову тому, охопив великий комплекс актуальних наукових проблем і виявив це в складних і важливих явищах нашої реальної живої радянської дійсності, важливих взаєминах між радянськими людьми, виступив як палкий прибічпик передової, прогресивної матеріалістичної теорії в науці, виступив і як палкий оспівувач нових, соціалістичних взаємин між людьми, виступив, отже, як н о в а-т о р. Але, маючи такі якості і володіючи так матеріалом, товариш Д., одначе, не визнав за потрібне так само сумлінно і творчо підійти до самої літератури і не виступив в ній своїм романом теж як новатор. Товариш Д. просто пішов слід у слід за відомими вже йому зразками в нашій вітчизняній та світовій літературі, ноплептався старим, битим, торовапим шляхом і віддався в полон старим традиціям. Справді-бо, чому одвіку встановилася така «традиція», що науково-фантастичні романи пишуть неодмінно в пригодницькому плані? Безперечпо, пригодницький план має всі права па існування в радянській літературі, пригодницький плап має чимало своїх особливих, дуже важливих цінностей, до пригодницького плану у пас незаслужопо зппжепо увагу і навіть виробилося дещо презирливе ставлення поміж письменників, а надто — критиків. І це дул^е прикро і шкід- 516 ммпо: пригодницький жанр у літературі, надто в літературі ти молодого читача, повинен неодмінно існувати, всебічно і ід грому папки і розвиватися. Але чому все-таки популярнії іцщ досягнень науки, вирішення наукових проблем і пропаганда иаукових перспектив повніші бути піддані тіл ь-і н пригодницькому жапрові? Чи по прямим завданням радянського літератора, який присвячує собо безпосередньому служінню радянській науці, і: шукання ионих способів для вияву жанру? Чи по обов’язком радянського літератора, який піддасться жанропі наукової фантас тики, і: стати н о в а т о р о м у цьому жанрі? Мені здасися, що п нашій сучасній радянській літературі літературі соціалістичного реалізму жанр наукової фантастики мас; шукати дороги до читача не тільки чероз пригодництво, а може, насамперед черев поглиблення і загострений наукової проблематики, через шукання конфліктів у самій науці, через показ взаємин між людьми, що науку творять, через розкриття великих перспектив нашої науки. Мені здається, що в цьому жанрі радянський письменник повинен шукати сюжети, які виростають з досягнень та проблем радянської науки, виникають із зіткнення цих проблем з життям, світоглядом людей, які будують комунізм. Саме такий матеріал — досягнення і проблеми радянської науки, зіткнення цих досягнень та проблем з життям, будівництвом та взаєминами між людьми, бачення перспективи розвитку науки та життя — і опанував, здається мені, товариш Д. Але, на жаль, з легким серцем, не переболівши болями нашої літератури, товариш Д. віддав цей прекрасний сам по собі і добре ним опанований матеріал на поталу традиційному для науково-фантастичного жанру пригодництву. Товариш Д. міг зробити, але пе зробив. Товариш Д. міг і повинен був стати новатором, але не схотів і не став. Це не знищило книги, але це —знизило її. Товариш Д., безперечно, виправить, переробить роман, і він буде цілком пристойним науково-фантастичним романом. Але замість стати значним літературним явищем, яким могла і повинна бути книга товариша Д., вона буде в такому разі тільки черговим літературним фактом. Замість стати новаторською книгою, вона може лише зайняти чергове місце на полиці величезної бібліотеки наукової фантастики, розпочатої, скажімо, ще Жюлем Берном і продовжуваної на нолі української літератури з сяким-таким успіхом, скажімо, і автором цих рядків. Я закликаю товариша Д.— молодого, вдумливого і талановитого,— а разом з ним і усіх інших молодих літераторів, 517 які бажають присвятити свою літературну роботу радянськім науці, серйозно задуматися над цими судженнями, внсловлс ними від пристрасного уболівання за науково-фантастичниіі жанр у нашій літературі. Чотири пеопубліковані рукописи, про які мова, — це тільки незначна частка величезної кількості прозових творів, що перебувають у портфелях видавництв, по редакціях журналів, у кабінеті молодого автора або у старших письменників на руках. Літературний творчий процес нині охоплює най-ширші кола молоді. Думки про твори молодих товаришів виникли у мене при читанні рукописів на підставі власного творчого досвіду. Мені здається, що це не тільки право, але й обов’язок кожного письменника. Не можна стримати бажання сказати свою думку про книгу молодого письменника, про його першу книгу, коли дивишся на пашу сучасну літературу, на нашу сучасну прозу зокрема. Ми маємо зараз в українській радянській літературі величезне буяння творчих сил. В українську літературу йдуть нові й нові молоді творчі кадри. їх багато, і вопи багаті. Про багатство нашої молодої прози свідчить не тільки її кількість, про це свідчить насамперед її тематична та жанрова різноманітність. Твори молодих прозаїків — відомі вл«е читачеві чи не відомі, бо ще не опубліковані,— широко охоплюють наше сучасне життя. Молоді прозаїки також пробують свої сили на різних жанрових напрямах. І що найголовніше — твори молодих прозаїків ідейно насичені, непримиренні до ворожої ідеології, наступальні своєю цілеспрямованістю. А ідейність книги, устремління письменника своєю книгою збагатити ідейно читача — це найбільше багатство літератури, і саме вона — ідейність книги — забезпечує дальший розвиток літератури, накопичення всіх інших багатств літературного твору, зміцнення та зростання майстерності. Певна річ, перші книги молодих прозаїків мають ще багато недоліків. Але це недоліки зростання, цо недоліки від врослих вимог до літературного твору. Бо наша література нипі вийшла на такий ідейно-худолшій рівень, що ми маємо право вимагати і від першої книги молодого письменника високого ідейного і художнього рівня. Високим-бо став ідейний рівень та культурний розвиток радянського читача. І коли перечитуєш багато рукописів молодих письменників, коли від одного до другого твору стежиш за ТИМ, ЯІІ 518 і порчо дерзання охоплює все більше коло найважливіших пп-ііімі. нашої сучасності, як око письменника бачить щораз ПІльшо живих образів наших сучасників, як чимраз більше рис попої, комуністичної людини розкривається в тих обраних перед читачем і як чимраз довершонішим стає самий художній показ нашого життя та паших людей,— то радісно хвилювання охоплює тебе, не залишаючи ніякого сумпіву в тому, що наша молода проза спроможна виконати поставлені перед нею серйозні завдання. А завдання ці молоді письменники усвідомлюють: показати людству величезні перетворення в нашій країні, що простує до комунізму, показати людям світу комуністичну людину, яка є їх творцем. Я думаю, що наша проза, яка досягла такого розвитку па ці роки, зар&з, вбираючи в себе нові й нові творчі сили, стоїть перед новим етапом буйного розквіту. *** Товарища Д. я знал как молодого поэта, — последние два-три года на страницах журналов начинали появляться его лирические стихи. И вдруг товарищ Д. прибыл ко мне и положил па стол толстый рукопись научно-фантастического романа. Нечего и говорить о том, какой важный это жанр — научная фантастика, нечего и доказывать, как это обидно, что до сих пор важные научные проблемы не имеют своих певцов, своих мечтателей в литературе, большой прогресс советской учения принимать не опоетизовуеться, недостаточно популяризируется среди молодежи. Тот факт, что автором пауков-фантастпчного романа — после такого долгого перерыва в этом жанре в нашей литературе — выступает же молодой литератор, только после войны только что начинает свою литературную работу (лирическими стихами), и научно-фантастичпий роман является, собственно его первой книгой — факт немалый вес. Ведь жанр научной фантастики — весьма сложный и трудшш литературный жанр: работа в этом жаири требует 514 по ги Киеве зианпя жизни, не только литературной майстернос-ии, ИИЛО ИИ всесторонней и основательной научной подготовки. Лджо же и жанре научной фантастики, который все еще имьробунас под значительным влиянием традиций буржуазной литературы, особенно нужен новатор! 11 римо скажу: с хвилюванпям перевернул я первую страницу рукописи товарища Д. И прямо скажу: еще большим волнением я перевернул последнюю страницу рукописи. ИИО я перечитал рукопись книги, который, безусловно, может быть напечатан — и книга эта будет интересна читателю, нужна ИИ полезна деле популяризации науки, плодотворная и мечтами о дальнейшем Розпиток научных проблем. Я зазпайо-мивсн с писателем, который, безусловно, может и будет писать научно фантастические книги. И именно поэтому я написал для издательства «разносную» рецензию на книгу товарища Д. Товарища Д. захватили важнейшие научные проблемы — и им посвящения »он свой роман. И в оволодинпи пауков материалом товарищ Д. показал себя отнюдь не дилетантом, а компетентным знатоком. Как же не радоваться и не приветствовать товарища Д.? Товарищ Д. оказался и не узким "специалистом" научной темы, в романе он не трактует научные теории в одриви от жизни и взаимоотношений между людьми, он сумел связать все направления романа — специфически пауков, социальный и политический — в один крепкий узел , раскрыть в едином процессе. Как же по приветствовать товарища Д. и не радоваться за пашу литературу? Товарищ Д. сумел овладеть сложную научную тему и сумел в романе не просто выложить ее, а интерпретировать: он обнаружил различные течения в этой области пауки и показал их борьбу между собой, он смог дать верно марксистское толкований-пя этой борьбе, как борьбе двух мировоззрений в науке — мировоззрения материалистического и мировоззрения идеалистического. Борьба двух научных теорий, соревнования научных проблем породили борьбу идей. Борьба идей дала острое политическое насыщения романа и породила новые проблемы — воспитание, обучение и закаливания молодых кадров советской науки. И действенное решение этих проблем в свою очередь породило ряд проблем иного порядка — нравственных, этических, бытовых, — которые появились по взаимоотношениям между старшим и молодым поколением советских ученых. Скрещивания, сплетения, конфликтування этих многочисленных идей и проблем и образовали сюжет романа — сложный, противоречивый сюжет. 17 * 515 Читать роман товарища Д. можно только одним махом, по отрываясь от захватывающей, полной необычных при ч в бешеном полете развития действия, фабулы. И все же в наших разговорах с товарищем Д. я говорил ему только горькие слова. Книга имела множество недостатков, — я указал товарищу Д. на все, какие только смог увидеть. Это были недостатки языковые, стилистические, композиционные, то были недостатки хуже: ложное видение жизненных явлений и ложное их воспроизведения, фальшивое характеризовать людей и фальшивые отношения между людьми, гиперболизация отдельных качеств человека и неверное определение роли отдельного человека в коллективе. Роман вообще надо было написать заново, потому, написанный разными планами, он не держался вместе, потому что, если бы просто править все недостатки и огрехи по рукописи, трудно было бы отыскать неправлений текст. Но не за это больше всего ругал я товарища Д., потому что все это подвергается правке и, безусловно, будет исправлено. Я ругал больше всего товарища Д.- и ругать опять — именно за то, чего он не исправит в романе. Прозаик Д.- человек молодой, талантливый и образованный — взялся за весьма важный в литературе жанр, добросовестно овладел научную том, охватил большой комплекс актуальных научных проблем и обнаружил это в сложных и важных явлениях нашей реальной живой советской действительности, важных отношениях между советскими людьми, выступил как горячий прибичпик передовой, прогрессивной материалистической теории в науке, выступил и как пылкий воспеватель новых, социалистических отношений между людьми, выступил, следовательно, как н о в а-т о р. Но, имея такие качества и обладая так материалом, товарищ Д., однако, не счел нужным так же добросовестно и творчески подойти к самой литературы и не выступил в ней своим романом тоже как новатор. Товарищ Д. просто пошел след в след по известным уже ему зразкамы в нашей отечественной и мировой литературе, ноплептався старым, битым, торовапим путем и отдался в плен старым традициям. В самом деле, почему издавна установилась такая «традиция», что научно-фантастические романы пишут непременно в приключенческом плане? Безперечпо, приключенческий план имеет все права па существование в советской литературе, приключенческий плап имеет немало своих особых, очень важных ценностей, к приключенческого плана в пас незаслужопо зппжепо внимание и даже выработалось несколько презрительное отношение между писателей, особенно — критиков. И это дул ^ е обидно и ШКИД-516ммпо: приключенческий жанр в литературе, особенно в литературе ты молодого читателя, должен непременно существовать, всесторонне и ид грома папки и развиваться. Но почему все-таки популярнии ицщ достижений науки, решение научных проблем и пропаганда иаукових перспектив полные быть подвергнуты тел ь и н приключенческом жапрови? Или по прямой задачей советского литератора, который посвящает непосредственную служению советской науке и: поиски ионих способов для проявления жанра? Или по обязанностью советского литератора, который подвергнется жанропи научной фантас тики, и: стать н о в а т о р о м в этом жанре? Мне сдашься, что п нашей современной советской литературе литературе социалистического реализма жанр научной фантастики масс; искать пути к читателю не только чероз приключенчество, а может, прежде всего черев углубления и заостренный научной проблематики, через поиски конфликтов в самой науке, через показ взаимоотношений между людьми, науку творят, через раскрытие больших перспектив нашей науки. Мне кажется, что в этом жанре советский писатель должен искать сюжеты, которые вырастают из достижений и проблем советской науки, возникают из столкновения этих проблем с жизнью, мировоззрением людей, которые строят коммунизм. Именно такой материал — достижение и проблемы советской науки, столкновение этих достижений и проблем с жизнью, строительством и взаимоотношениями между людьми, видение перспективы развития науки и жизни — и овладел, кажется мне, товарищ Д. Но, к сожалению, с легким сердцем, а не переболившы болями нашей литературы, товарищ Д. отдал этот прекрасный сам по себе и хорошо им овладел материал в жертву традиционном для научно-фантастического жанра приключенчество. Товарищ Д. мог сделать, но пе сделал. Товарищ Д. мог и должен был стать новатором, но не хочу и не стал. Это не уничтожило книги, но это -знизило ее. Товарищ Д., бесспорно, исправит, переделает роман, и он будет вполне приличным научно-фантастическим романом. Но вместо стать значительным литературным явлением, которым могла и должна быть книга товарища Д., она будет в таком случае только очередным литературным фактом. Вместо стать новаторской книге, она может только занять очередное место на полке огромной библиотеки научной фантастики, начатой, скажем, еще Жюлем Берном и продолжающейся на Ноли украинской литературы по сяким-таким успехом, скажем, и автором этих строк. Я призываю товарища Д.- молодого, вдумчивого и талантливого, — а вместе с ним и всех молодых литераторов, 517яки хотят посвятить свою литературную работу советском науке, серьезно задуматься над этими суждениями, внсловлс ими от страстного скорби по научно-фантастичниии жанр в нашей литературе. Четыре пеопубликовани рукописи, о которых речь, — это только незначительная часть огромного количества прозаических произведений, находящихся в портфелях издательств, по редакциям журналов, в кабинете молодого автора или в старших писателей на руках. Литературный творческий процесс сейчас охватывает самые-широкие круги молодежи. Мысли о произведениях молодых товарищей возникли у меня при чтении рукописей на основании собственного творческого опыта. Мне кажется, что это не только право, но и обязанность каждого писателя. Нельзя сдержать желание сказать свое мнение о книге молодого писателя, о его первую книгу, когда смотришь на пастбище современной литературе, по нашему современную прозу частности. Мы сейчас в украинской советской литературе огромное буйство творческих сил. В украинской литературе идут новые и новые молодые творческие кадры. их много, и вопы богатые. О богатстве нашей молодой прозы свидетельствует не только ее количество, об этом свидетельствует прежде всего ее тематическая и жанровое разнообразие. Произведения молодых прозаиков — известные вл «е читателю или не известны, потому что еще не опубликованы, — широко охватывают нашу современную жизнь. Молодые прозаики также пробуют свои силы на разных жанровых направлениях. И самое главное — произведения молодых прозаиков идейно насыщенные, непримиримые к враждебной идеологии, наступательные своей целеустремленностью. А идейность книги, устремления писателя своей книгой обогатить идейно читателя — это самое большое богатство литературы, и именно она — идейность книги — обеспечивает дальнейшее развитие литературы, накопления всех других богатств литературного произведения, укрепления и роста мастерства. Конечно, первые книги молодых прозаиков имеют еще много недостатков. Но это недостатки роста, цо недостатки от вросших требований к литературному произведению. Потому что наша литература нипи вышла на такой идейно-худолший уровень, чв мы вправе требовать и от первой книги молодого писателя высокого идейного и художественного уровня. Высоким-то стал идейный уровень и культурное развитие советского читателя. И когда перечитываешь много рукописей молодых писателей, когда от одного к другому произведения следит за тем, ЯИИ518и порчи дерзания охватывает все больший круг важнейших пп-ииими. нашей современности, как глаз писателя видит каждый раз ПИльшо живых образов наших современников, как все больше черт попой, коммунистической человека раскрывается в тех избранных перед читателем и как все более довершонишим становится самый художественный показ нашей жизни и паших людей, — то радостно волнения охватывает тебя, не оставляя никакого сумпиву в том, что наша молодая проза способна выполнить поставленные перед ней серьезные задачи. А задачи эти молодые писатели осознают Показать человечеству огромные преобразования в нашей стране, идет к коммунизму, показать людям мира коммунистическую человека, который является их создателем. Я думаю, что наша проза, достигла такого развития па эти годы, зар & с, вбирая в себя новые и новые творческие силы, стоит перед новым этапом буйного расцвета. *** Похоже. что это Николай Дашкиев принёс одному из пионеров украинской фантастики, в т.ч. — "медицинской", свой "медицинский" же НФ- роман "Торжество жизни" https://fantlab.ru/autor6989
|
| | |
| Статья написана 2 марта 2018 г. 22:46 |
Ця зустріч з читачами почалась за обставин надто незвичайних, і мені б не хотілось, щоб таке трапилося вдруге. Карета швидкої допомоги приставила мене до хірургічної лікарні, і мені мали зробити невідкладну операцію на шлунку. Коли мене клали на операційний стіл, шеф-хірург ретельно мив руки в кутку, а в кімнаті метушилися четверо його асистентів, готуючи інструменти й наркоз. Обставини не були веселі, і тому — поки санітари прив’язували мене, а сестра мастила живіт йодом — всі четверо асистентів намагались мене розважити. Коли хворий стоїть перед тривожною невідомістю, лікарі неодмінно потішають його розповідями про радощі, які чекають на нього попереду — в його довгому і легкому житті. Це відноситься до психотерапії і має па меті вселити в хворого віру в одужання та розпалити в ньому бажання жити, що є найкращою запорукою переборення хвороби, як кажуть лікарі. Тим-то й на цей раз, довідавшись, що хворий — літератор, асистенти один перед одним запевняли мене, що я папишу ще багато книжок і доживу до п’ятдесятилітнього ювілею моєї літературної діяльності.
Наймолодший з асистентів,— молода лікарка, яка готувала зараз іп’сктор, бо мала в час операції слідкувати за моїм пульсом і її разі запопаду діяльності серця робити впорску-шіммп, пишнілась моєю читачкою. Вона нещодавно прочиниш мі її роман «Господарство доктора Гальванеску» і тепер поспішала потішити мене своїми враженнями. Але вона так захопилась «психотерапією», що наготовлену для ін’єкції голку вхопила пальцями. Голка стала нестерильна, і, за-ВШИСЯ та зиркнувши з-лід руки, чи не побачив шеф, ніша мерщій сунула зіпсовану голку в ванночку з окропом. ІІІеф-хірург і далі мив руки під струменем теплої МИЛЬМО ї води. Мити руки перед операцією належить п’ятнадцять міилин, і він виконував це старанно та урочисто. Він зосереджено мовчав весь час, лише інколи щось похмуро бурмочучи,— чи то до своїх заклопотаних думок, чи то на своїх иж надто балакучих асистентів. Старий ексулап не був, ма-'•уи., прихильником НОВИХ віянь У медицині, І ЙОГО, МОЖЛИВІ ображали надто жваві психотерапевтичні розмови в його і \ порому білому царстві біля операційного стола. "Господарство доктора Гальванеску» — науково-фантастич- ним ромам, і це була моя перша книга в науково-фантастичному жанрі Після цього я опублікував ще кілька науково- фантастичпих романів: «Ще одна прекрасна катастрофа» та інші. Роман «Що було потім» був написаний за п’ять чи шість років після «Господарства доктора Гальванеску» і в його безпосереднім продовженням. І це був останній пауково-фантастичний роман, який я написав. Чому я написав продовження «Господарства доктора Гальванеску» аж через шість років і чому після того я більше не працював у жанрі наукової фантастики — про це й буде мова в цьому нарисі: згадувані тут зустрічі з читачами двадцять років тому 1 і стали тому причиною. В романі «Господарство доктора Гальванеску» мова йшла про сенсаційні експерименти буржуазного «ученого». Стурбований і переляканий тим, що експлуатовані класи не хочуть миритись із своїм рабським становищем у буржуазному суспільстві, борються проти капіталізму, повстають і тим загрожують самому існуванню капіталістичного світу, цей «учений» вирішив перетворити робітника на безсловесного робота і таким чином запобігти самій можливості революцій. В своїх злочинних хірургічних експериментах «учений» робить певні фізіологічпі зміни в людському організмі і намагається пристосувати його до сприймання радіохвиль, щоб за їх допомогою керувати механічними функціями людського організму, позбавленого свідомості. Роман «Господарство доктора Гальванеску» був написаний у пригодпицькому плані, як і пишуться звичайно пау-ково-фаптастичні романи. Фабула роману була сповнена різних жахів, карколомних пригод, хвилюючих несподіванок і заплетепа в складну інтригу, спрямовану на те, щоб цілком полонити увагу читача. Але мова про роман зайшла зараз серед медиків, знавців людського організму та його фізіологічних функцій, а гіпотеза в сюжеті роману мала безпосереднє відношення до фізіології людського організму, ба й хірургії, і авторові цікаво було почути думку фахівців. Одначе з висловів лікарки-читачки я зрозумів, що захопила її в романі саме пригодницька фабула, а про всю «наукову» частину роману вона не обзивалася й словом. Я лежав уже міцно прив’язаний до стола, живіт мені був уже намащений йодом, і страшна хвилина операції наближалась. «Психотерапевтичні» розмови лікарів мене не дуже потішили — я почував себе зле, але — не так з справжнього інтересу, як для того, щоб продемонструвати свій спокій, я запитав у лікарки, що вже тримала мій пульс: — Ну, а сама наукова гіпотеза, яка закладена в основу 1 Писалося при початку п’ятдесятих років. 390 фантастичної концепції — оті хірургічпі зміни в людському організмі та підпорядкування механіки органів людського організму впливові радіохвиль,— що ви скажете про цю проблему з наукового погляду? відповідь на моє запитання несподівано прилинула з кут-ка від умивальника. І то були перші слова, які вимовив \ірург. Він уже закінчив стерилізувати руки і тепер тримав їх високо вгору, немов здавався на милость переможця або, шишаки, збирався кинутись па ворога. Насправді ж він і римав руки так для того, щоб не торкнутися ненароком ккогось предмета і не звести нанівець весь складний і за-Гіпрний процес стерилізації рук. Так, з піднятими вгору руками, він і наближався до операційного стола, до мене. — Відповідь на всі гіпотези, концепції та проблеми,— сказав він,— ви дістанете завтра, коли цілком очуняете від наркозу... Наркоз! —подав він сувору команду. Маска лягла мені на обличчя, і я задихнувся. Роман «Господарство доктора Гальванеску» був взагалі однією з перших моїх книг, одним з перших кроків на літературній путі — юнацька проба пера. Його опубліковано більше як чверть століття тому, і я щоразу щиро дивуюся, коли й до сьогодні чимало з читачів, які заговорюють зі мною про нові книжки, згадують і про «Господарство доктора Галі.нниогку»: вони або читали цю книгу замолоду (якщо читач людина поважного віку), або й пещодавно. Одначе обіцяну відповідь на мос запитання па другий доні, я ііо дістав. Хвороба моя була надто занедбана, операція пройшла важко, і чотири доби я був в агонії. І протягом цього часу — щоразу, як на хвилину я виринав із аабуття,— я бачив перед собою темне, засмагле, в дрібних зморшках обличчя в рамці кучми сивого волосся, обличчя мого хірурга. Коли впочі я прокидався від важкого пропасного сну, я теж неодмінно бачив за тумбочкою біля мого ліжка, в колі світла маленької затіненої абажуром лампочки, його голову, нахилену до книжки. Він сам чергував біля мене і коротав нічниці за читанням. На п’ятий день я прокинувся вранці і зразу зрозумів, що небезпека залишилась позаду. Це було мені зрозуміло з власних відчуттів — дивної легкості в тілі; це було зрозуміло і з обличчя хірурга, який схилився до мене: схудле, почорніле за ці дні, воно сяяло щастям. Він боровся за життя людини, і в цій боротьбі вій переміг. В палаті, крім нас двох, нікого не було. — Доброго ранку! — гукнув хірург весело, дзвінко і молодо, дарма що завжди говорив глухим і хриплуватим суво- рим голосом. І закінчив уже зовсім по-юнацькому: — Тепер уже будемо жити і жити, можете мені повірити! А чи знаєте, що ви мало не загинули і в медицини ніяких надій не було?.. Я був тоді ще дуже кволий, і хірург не дозволив мені балакати. Ввечері він прийшов зпову — свіжий, рожевий, чисто поголений і щойно підстрижений. Він поглянув на температурний аркуш і радісно закивав головою — температура була майже нормальна, потім помацав пульс і весело свиснув — серце працювало чудово. — Ну-с,— жваво почав він,— а тепер, раз ви живий і здоровий, маю до вас кілька запитань. Я чекав на нудні, але законні запитання лікаря до пацієнта — про самопочуття, про болі та їх характер, про апетит, сон, стул і таке інше. — Ви маєте медичну освіту? — запитав хірург. — Ні,— здивовано відповів я. — Та що ви кажете! — здивувався й хірург.— А звідки ж у вас обізнаність у медичних справах? У вашій книзі відчувається... е-е-е.. не те щоб ерудиція, але певне знайомство з деякими теоретичними положеннями в галузі медицини... — Мені доводилось читати...— почав був я, та аж тепер дійшло до моєї свідомості найголовніше.— Хіба ви читали мій роман «Господарство доктора Гальванеску»? Хірург хитро підморгнув: — Тоді як ви лягали на операційний стіл, я ще його не читав. Я взагалі мало читаю белетристики — бракує часу. Але ж я пообіцяв вам дати відповідь на запитання про науковість вашої гіпотези. І я мусив роман прочитати. — Але ж, докторе, коли ви це встигли? Ви ж просиділи чотири ночі тут, біля мене? — І над вашою книжкою. Він поглянув на мене з посмішкою: — Цікаво, розумієте, знати, кого ти порізав і чи вірно порізав. А може, варто було наперед чогось повчитись у вашого доктора Гальванеску? Він все жартував, і я відказав йому в тон: — Ну, і тепер ви переконались, що в цього лиходія вам не було чого вчитись? Але хірург раптом урвав свій жартівливий тон і сказав серйозно: — У мене до вас є пропозиція. Мого відповідь на це запитання давайте відкладемо на якийсь час. Але ви пообіцяєте мені, що, тільки станете на ноги, прийдете до мене в клініку при інституті і побуваєте при кількох операціях; сто- 398 ропнім це заборонено, але, як директор клініки, я вже влаштую це вам...— Він знову хитро підморгнув.— Згода? Звичайно, я дав згоду. І от, коли я вийшов з лікарні, н трубці мого телефону н інколи чув голос хірурга: — Завтра, о восьмій ранку, я роблю дужо складну операцію, чекаю на вас. Або: — Післязавтра н робитиму гочно гаку операцію, як робим нам. Чи но цікиіііти’і. глину ти? Або що: — ПР иході.то ні'гаііио її клініку Притиш людину з тяжкими травмами Лло її і роби мирні у шині Длн кас е пагода наочно побачиш дііілі.іііг.ті. ніійГіілмп відповідальних інстанцій кровообігу. І (іідінічііг її одоржушіи алн ропі*'н н н на засідання секції чірурш ні прік'ішкін роботи будинку лікаря. (1 'іоіюм, чірург серйозно заходився біля моєї медичної ОСВІТИ. До нідпоіііді, чи реальна гіпотеза у моєму романі, хірург тактовно не повертався. Я теж не повторював мого запитанії н. На живих спостереженнях під час операцій мені давно пжо стало яспо: псе моє фантастичне побудування було натне. Постаііити таку проблему міг лише невіглас. Таким невігласом і був я, коли сідав писати роман «Господарство доктора І’альпаноску*. Мені було соромно і сумно. Сумно бо н иидап книгу, яка попри усі мої добрі наміри вводила читача в оману. Соромно — бо порушена була найперша заповідь літературної роботи; ти здобуваєш право писати тільки тоді, коли сумлінно вивчиш весь матеріал, проконсультуєшся із знавцями в усьому, чого не знаєш, і коли ти цілком певний, що скажеш у книзі правду. Що ж до наукової фантастики, то письменник, висуваючи проблему, може сягати верховин фантастичної інтерпретації, одначе повинеп бути цілком компетентним в тій галузі знання, з якої бере гіпотезу. Це елементарна істина. Але я був тоді молодий літератор, початківець у літературі і профан у науках, і відповідь, яку дав мені мій хірург на наочних прикладах, стала мені наукою на все життя. Я працював тоді саме в жанрі наукової фантастики, тема мого нового роману, який я тоді тільки викінчив («Ще одна прекрасна катастрофа»), теж безпосередньо тс далася ЗУ9 медицини, і па якийсь час я затримав подання рукопису до друку, щоб ще раз вивірити себе. Ллє питання медицини захопили мене. Я читав спеціальну літературу, медичні журнали й газети, коло моїх друзів-лікарів падзвичайно поширилось, і я блукав по клініках та лікарнях. Мено цікавили медичні проблеми, але ще більше цікавила мепе, літератора, медицина в її прямому відношенні до людини. Я навідувався і па амбулаторні прийоми хворих у поліклініках. Після моєї «клінічної» та «амбулаторної» діяльпості я що якийсь час — вдаючи то сапітара, то лікпома — виїздив но екстрених викликах з каретою швидкої допомоги. Медицина — надзвичайно цікава галузь знання: вона відкриває перед людиною саму людину. Медик володіє не тільки знанням людського організму та його функцій, він має змогу якнайглибше пізнати людину в її психічному та соціальному житті. Нікому, як саме медикові, не відкриваються так всеоб’ємно душа і серце людини, її інтелектуальний та емоціональний світ, якщо, певна річ, медик сам буде допитливою, спостережливою людиною і не обмежуватиметься тільки професійним автоматизмом. І от у моїх мандрівках у медицину я побував і в клініці, якою керував професор Ш.* Познайомитись з роботами професора Ш. мені було особливо цікаво тому, що «наукова» гіпотеза, яку я був побудував колись для роману «Господарство доктора Гальванеску», зовсім близько підходила до хірургічної практики професора Ш. та до проблеми, яку він уже р о з в’ я з а в. Нині мільйони людей порятовані від невідворотної загибелі або позбулися тяжких, раніше невиліковних хвороб — завдяки операції переливання крові. Наукова думка від давніх-давен побудувала гіпотезу про можливість переливання крові і поставила це як реальну проблему. Чимало дослідників билися пад цією проблемою, але розв’язання прийшло зовсім недавно — за нашої пам’яті. Основоположником операції став тоді ще молодий російський хірург ПІ.— він розробив методику й техніку переливання крові. Після дошкульної наочної «критики», яку дістав я па роман «Господарство доктора Гальванеску» від його читачів-лікарів, мені дуже*хотілось «порятувати» кпигу. Я хотів би виправити її, підвівши «реальну наукову базу» під... пепау-кову гіпотезу, яка лягла в основу фаптастичпої копцепції. І я дужо розраховував на те, щоб консультація професора Ш. допомогла моєму задуму. 400 Я попросив видавництво, яке збиралось випустити чергове перевидання «Господарства доктора Гальванеску», попереду відправити книгу па рецензію до професора Ш. На листовний запит про згоду професор в той же день відповів по телефону, що книгу йому трапилось читати і він охоче поговорить з автором. Автори науково-фантастичних романів здебільшого орієнтуються на те, що читачем їх книги буде підліток і школяр. І це завжди позначається на викладі книги, на побудові сюжету, на трактовці теми. Але на перевірку виходить, що книги цього «юнацького» жанру люди дорослі, ба й дуже поважного віку, читають з не меншою охотою, ніж діти. Це підтверджує не одне обслідування читацьких абонементів по бібліотеках. І це варто маги па увазі не тільки видавництвам, але й насамперед самим авторам науково-фантастичних творів: їх стилістичні завдання від цього тільки усклад- ІІІОІОТМ'.Н. Професор прийняв мено і редактора видавництва, який вів мою книгу, у себо в клініці, в робочому кабінеті. Цо був сивий і худорлявий чоловік у пенсне, з ясппми, прозорими, але пронизливими очима. Він керував кафедрою в медичному інституті нашого міста не так давно, але мав великий авторитет серед професури, і студенти його любили. У місті, крім того, віп був відомий як людина широких мистецьких смаків — меценат театру, колекціонер шедеврів малярства, аматор музики. А втім, загальновідомо, що саме лікарі дужо часто сполучають в собі любов до своєї професії з безкорисним тяжінням до мистецтва, ба й віртуозністю в якійсь галузі мистецтва. Професор почав нашу розмову з компліментів. Він сказав, що прочитав мою книгу, дарма що довго не наважувався приступити до читання: ленінградець, росіянин, віп досі стикався з українською мовою лише в діловодстві клініки та в медичних бюлетенях. Української художньої літератури в оригіналі йому ще не доводилось читати, і цей роман був першою книгою українською мовою, яку він почав читати: він завжди залюбки читає наукову фантастику. Дочитуючи книгу до кінця, він вже майже не зважав, що читає... по-українському. Одначе слова професора не дуже мене потішили. Мова знову йшла про «цікавість» розповіді, нрь захоплюючу фабулу та про «буйність» фантазування. Справді-бо, чому одвіку так повелося, що науково-фантас-тичні романи пишуться неодмінно в пригодницькому плані? Пригодницький план, авантюрний роман, звичайно, ма- 401 ють всі права на існування в нашій радянській літературі. Пригодницький жанр зовсім несправедливо занедбаний і зовсім безпідставно облитий презирством критиків-снобів. Засобами цього легкого для читання жанру можна довести до свідомості читача глибокий ідейний зміст. Але чому популяризація досягнень науки, пропаганда перспектив розвитку науки, постановка наукових проблем повинні бути віддані тільки на поталу літературницькому трюкацтву, вихолощеній схемі людських відносин та знекровленому декларуванню ідей, як це ведеться в науково-фантастичній літературі, коли формою науково-фантастичного твору стає пригодницький жанр? Чи не зводиться таким чином весь жанр наукової фантастики цілком незаслужено на рівень ярмаркового продажу недоброякісного краму за допомогою кричущої реклами? — Ви сумлінно опанували класичну спадщину науково-фантастичного жанру,— гречно констатував професор.— Але...— він зняв пенсне, кинув туманний погляд у стелю і раптом закінчив топом, яким, очевидно, ставив запитання своїм малоуспішним студоптам,— чи задумувались ви над тим, в чому самий смисл буржуазного науково-фантастичного роману? — Так,— відповів я,— задумувався... І тут я вилив усе моє роздратування проти пригодницького жанру за те, що він захопив у полон наукову фантастику. Я говорив про те, що буржуазний фантастичний ромап вганяється тільки за сенсацією, за незвичайним, тільки за тим, щоб приголомшити читача, і зовсім мало дбає про те, чи па наукових основах скомпонована в ньому гіпотеза. Весь смисл буржуазного фантастичного роману я визначав не в його науковому настановленні, а в накопиченні жахпих небезпек та неймовірних пригод, у плетенні хитромудрої інтриги, якої б ошелешений читач не міг розплутати до останньої сторінки. Класичний науково-фантастичний роман передбачив і опоетизував наперед чимало наукових досягнень, які здійснили прийдешпі покоління. Але сучасний буржуазний романіст, вдаючись до ідеї якогось технічного винаходу та розвиваючи фантастичну гіпотезу в цьому плані, ніколи не клопочеться тим, чи реальпий цей винахід і чи в інтересах людства розв’язання такої проблеми. Навпаки, здебільшого фантастичні концепції в сучасному буржуазному романі відводять читача геть від конкретних завдань, які стоять перед людством, та й взагалі від реального життя... 402 — Одначе,— перебив мене професор,—в ваших словах стільки ненависті не тільки до авантюрного жанру, але й до самих традицій науково-фантастичної літератури, що моні пезрозуміло, чому ж і в вашому романі... — Ви маете рацію,— похмуро перебив його мову я,— її моєму романі я теж підпав під вплив не тільки класичної, ало й почасти сучасної буржуазної науково-фантастичної літератури, і всі її якості позначились і на моєму романі... Сказати по правді, було б важко не підпасти під вилив класичного науково-фантастичного роману. Адже чверть століття тому, коли я сідав писати мій перший науково-фантастичний роман, передо мною були тільки зразки класичного науково-фантастичного роману. Науково-фантастичні ж романи, належні пору моїх сучасників, російських радніш,них письменників, були зовсім по численні на той час нк, проте, і сьогодні і також сліпо повторювали і|>іідпції илж'икн. Плигне, н (і іинвсл до науково-фаптастич-ііого роману тому, що хотів розвинути цей жанр в українській літературі. 1 мені — літератору-початківщо — легше було шукати собо самого, ідучи за шуканнями інших. Так часто, а може, й завжди, починають молоді літератори. Профосор люб’язно посміхнувся на мою тираду: — Боюсь, що ви ванадто суворі до себе. Звичайно, данину класичному роману цього жанру ви віддали, і не могли по віддати. Очевидно, для літератури і для науки тут діють однакові накоїш творчості. ] він тож виїч'лосив тираду про те, що, борючись проти негативних якостей ворожої тобі течії, ти цілком свідомо використовуєш деякі її позитивні риси. Так опановується і надбапия минулого. Нове родиться із заперечення старого, але використовує його досягнення. Професор був людина ясного світогляду, діалектик і матеріаліст, до того ж — чемний, доброзичливий і хотів би підбадьорити мене. — Але крім наслідування традицій класичпого науково-фантастичного роману,— сказав він,— я бачу в вашій книзі певне пародіювання буржуазного роману, глузування з його тенденції накопичувати випадки, пригоди і жахи. Мені було особливо втішно почути таку мову. В новому романі «Ще одна прекрасна катастрофа», що викінчений в рукописі відлежувався тим часом у шухляді мого стола, таке пародіювання жанру буржуазного науково-фантастич-ного роману я обрав собі як ключ для розповіді. Ромап висував певну наукову проблему, але основне авторське завдання було в тому, щоб у сюжеті роману зіткнути буржуаз- 403 ного вченого і саму наукову проблему з умовами соціального життя в буржуазному суспільстві. Автор мав на меті показати нездійсненність розв’язання багатьох наукових проблем в умовах капіталістичного світу. Водночас автор дотримувався самої форми буржуазного роману і, пародіюючи її, намагався показати її ходульність та її безглуздість. Автор поспішив поінформувати про це свого співрозмовника. — Дуже цікаво буде прочитати ваш повий роман,— відгукнувся професор.— Треба думати, що ваше завдання ви виконали в ньому з усісю силою сарказму. Але я ще не закінчив і мусив висловити до кінця претензії до буржуазного науково-фантастичного роману: — Я думаю, що смисл буржуазної науково-фантастичної літератури не в тому, щоб розкрити владу людини пад природою, що повинен мати своїм завданням нау-ково-фаптастичний жанр в літературі соціалістичного суспільства, а в намаганні стверджувати й всіляко пропагувати владу людини над людиною. В цьому — смисл буржуазного фантастичного роману. Професор терпляче вислухав мене і сказав: — Очевидно, ви маєте рацію. Але саме тут і починаються мої претензії до вашого роману. Я маю претензії і до наукової частини, і до частини соціальної, і до їх, так би мовити, взаємодіяння... — Щодо «наукової» частини,— сумно мовив я,— то прошу вас, дорогий професор, не бійтесь виразів: я вже й сам розумію, що «науковість» роману дорівнюється нулю. — Ну, вже й нулю! — професор чемпо посміхнувся.— Повірте, ідея вашої гіпотези мені дуже близька. Коли хочете знати, я сам переболів подібними гіпотезами, коли шукав розв’язання проблеми переливання крові. Знекровлення людського організму, насичення його фізіологічним відповідником та керування механічними функціями організму за допомогою радіо — ця гіпотеза цілком годяща, навіть дуже спокуслива для сюжетних традицій науково-фантастичного жанру. Щодо самої технічної можливості подібної операції...— професор знизав плечима і поглянув на мене, як мені здалося, співчутливо,— то це нереально на теперішньому рівні науки, не думаю, щоб стало можливим і за дальшого її розвитку. Але ж мова не про те! Мова про те — чи п о-т р і б п а гіпотеза в науці та на які висновки штовхає вона в соціальному житті? Висловлюючись вашими ж словами, я скажу: перед радянською наукою такі завдання по стоять і не можуть стояти, бо вони не в плані завдань людства. І ми, 404 радянські науковці, діячі соціалістичної науки, почуваємо собо ображеними. — Чому? — здивувався я. Ллє замість відповісти на моє запитання професор раптом сам поставив мені запитання і, треба сказати, доволі-таки несподіване: — Скажіть, будьте ласкаві, ви не пробували простежити, як спала вам на думку сама ідея механічного використання мертвого тіла, ідея гальванізації трупа? Я замислився. Справді, звідки це впало мені в голову? Соціальний смисл «ідеї» буржуазного вченого, цілком очевидно, прийшов від шукапня художнього виразу для самої соціальної суті капіталізму: капіталістична система убиває людську особу, дбає тільки про експлуатацію механічних идатпостой людини, намагається перетворити людину па сліпого мпкопп'їщя і (V іг.тиогпого раба. Саму наукову гіпотезу грі'*пі було прийми пі як алегорію, як символ. Ллє звідки и рп 11111 мі Ідея біологічних експериментів над людиною? Я ніколи не задумуваної над цим. Можливо,— непевно сказав я,—це чисто асоціативно... Знаєте, в роки громадянської війни, бувши лікпомом, я якийсь час працював начальником моргу. Ми не мали змоги ховати померлих, і в морзі нагромаджувались сотні тру-н і її. Мене, вісімнадцятилітнього юнака, мучило і викликало протест споглядання трупів. Молоді, повні сил люди лежали передо мною горами мертвяків!.. Пригадую, в юнацькій го-лові виникали думки про боротьбу з смертю, виникали н дитячі мрії про оживлення померлої людини... — Еврика! — радісно крикнув професор.— Про оживлення! Ви мріяли перемогти смерть, повернути померлих до життя, навіть оживити мертвих! Чому ж у вашому романі, навпаки, мова йде про умертвіння живих? — Контрастне перетворення ідеї. Коли ця ідея потрапляє до буржуазного ученого, до класового ворога... — Класового ворога! — знову зрадів професор, неначе піймав мене на гарячому.— Буржуазного ученого! А — ваш клас? А — ваша, радянська, соціалістична наука?.. Отут і починаються претензії до вас від нас, радянських лікарів, діячів соціалістичної науки! І він виклав мені ці претензії. Претензії ці, власпе, і відкрили мені справжнє розуміння жанру наукової фантастики в радянській літературі. Вони були зовсім прості, ці претензії, які висловив мені тоді мій читач — радянський медик. Але чверть століття тому — майже на світанку і радянської літератури, і 405 радянських наук — вони були для мене, молодого літератора, відкриттям. Адже радянська медицина, як і кожна інша радянська наука,— конструктивна. Адже завдання всіх радянських наук — перетворювати життя на справедливих соціальних основах, в ім’я соціалістичної перебудови світу,— творити життя! Отже, радянська література — коли темою твору стає наукова проблема — і повинна пасамперед відображати та виявляти саме цей «созідательний» зміст і характер науки. Чи варто темою твору радянської літератури брати псев-донауковість, порочний зміст або невірні шляхи буржуазної науки? Це, звичайно, можливий варіант, якщо мова іде про розвінчання буржуазної науки, про розкриття служіння буржуазних учених інтересам капіталістичного світу. Але розвінчання це можна — і треба — здійснити тільки через розкриття і ствердження принципів, настанов і досягнень соціалістичної науки. В розкритті соціалістичних принципів науки та показі їх ствердження — смисл показу науки в творах радянської літератури. Таке розкриття і буде найдо-шкульиішим запереченням буржуазної науки. Але воно буде заразом і найпереконливішим — засобами художньої літератури — ствердженням науки соціалістичної. Професор сказав мені тоді: радянська медиципа служить людині, вона існує для того, щоб давати людипі життя, продовжувати його, щоб захищати людський організм від хвороб, гартувати його, навіть удосконалювати — і тим унеможливлювати хвороби. Лікар — борець за життя. Само так — і тільки так — треба змальовувати в усіх жанрах радянської літератури, і особливо в жанрі наукової фантастики, медицину і медиків. Здавалось би, він не сказав нічого нового і не повідав поівих істин. Але тільки така позиція має визначати в радянському науково-фантастичному романі всі гіпотези і проблеми, з якої б царини науки вони не прийшли. Такий висновок мусив зробити для себе радянський літератор, автор науково-фантастичних романів. Сьогодні це ясно кожному. Але чверть століття тому для літератора-початківця це було визначенням творчого методу, накресленням програми роботи. — От у такому плані і треба було б використати вашу гіпотезу та побудувати проблему і в їх науковому, і в їх соціальному спрямуванні,— сказав професор.— От тоді б це й була наукова фантастика, яка іде в річищі життя, розви- 406 шинься п іптерссах людини і відповідне конкретним планам, ІІКІ стоять пород людством. І'оман «Господарство доктора Гальванеску» пе був напи-гннніі н такому илапі. Його гіпотеза були иеондопаукова. Ллє в цьому було тільки півбіди. І 'і рию було то, що псевдонауковій діяльності негативного персонажа буржуазпо-іи ученого — протиставлялися тільки... авантюрні дії пози-і інших ііорсопажів. Роман по стверджу пан позитивної прогрими ції, отже, й по розвінчував неїа пінної програми, ІІІ'ОПДОІІІіунової концепції. )І Суи щиро шемучений: адже н іірііііпіон :і тим, щоб піл її і її спосіб «підвести наукову Гн»:іу • під міні фантазуванні!. Я хотів «норптуиатп» роман перед читачем. Чи ж це Гіуло можливо? І Ірифеспр теж иоставииен г кіч 11 її ч м о до такої ідеї. ЧіГім и ці.иму і'іірміш? апнитап він. Хіба справа в міму, ніпЛ .....її їм і м 111 ні м ......ідіґіпісті.? ('.права в тому, щоб с і порджу пити прлйду... Саме і оді іі народилась в мене думка написати продовженім! «Господарства доктора Гальвапеску» — другу його час-піпу. В цій другій частині радянські лікарі повертали до життя людей, спотворених зловредними експериментами доктора Гальванеску. Так з’явився роман «Що було потім». Ідоя, отже, була нпедона до примітиву: тільки парирувати удар, тільки ліквідувати шкоду, заподіяну буржуазною пау-коиі. Сніжог попоїм роману не ставив ніяких нових проблем, ало и ньому бодай наголошувалася творча, копструктивпа програма радянської медицини. І це був уже перший, нехай і несміливий крок па путі до створення радянського науково-фантастичного роману. Але цей перший крок був у мене і остапнім — більше науково-фантастичних романів я не писав. Наукова гіпотеза, яку в перспективі підносить у своєму сюжеті кожний науково-фантастичний роман, повинна виростати з конкретної, реальної проблематики певної галузі науки. Наукова проблема в науково-фантастичному ромапі не просто «викладається»,— як це ми маємо в популяризаторській літературі,— а інтерпретується: автор новппеп виявити різні напрямки в цій галузі пауки і показати їх боротьбу між собою. Цій боротьбі течій автор мусить дати вірне, марксистське тлумаченпя — як боротьбі світоглядів; матеріалістичного проти ідеалістичного. Отже, авторові потрібна значна наукова підготовка: автор в опануванні наукового матеріалу повинен бути не дилетантом, а ? "шем. 407 Я — пе фахівець будь-якої галузі науки. Мій фах — література. І я зробив тоді висновок, що науково-фантастичну літературу повинні і можуть створити тільки науковці-фахівці: біологи, хіміки, інженери. Я зрозумів пізніше хибність такого висновку. Радянський науково-фантастичний роман може бути тільки новаторським. В літературі соціалістичного реалізму жанр наукової фантастики мас шукати дорогу до читача не через компонування гострої фабули та хитромудрої інтриги, а, певна річ, через поглиблення та загострення самої наукової проблематики, через знаходження конфліктів у самій науці, через розкриття величезних перспектив пауки в соціалістичному суспільстві. Для жанру наукової фантастики потрібні сюжети, які виростають з досягнень та завдань соціалістичної науки і соціалістичного будівництва, які виникають із зіткнення проблем науки і будівництва з життям, працею і світоглядом людей, які будують комунізм. Але розкриття боротьби паукових течій веде до розкриття боротьби ідей і породжує нове коло проблем — філософських, моральних, етичних. Автор новипен розкривати їх на живих взаєминах між людьми, на змаганні між людьми, які розвивають науку. Тільки тоді і науковий, і соціальний напрямки будуть зв’язані одним міцним вузлом реалістичного сюжету. Отже, автори науково-фантастичної літератури повинні бути інженерами людських душ — майстрами літератури. Мені здасться, що новаторський науково-фантастичний роман має народжуватись у нас в радянській літературі соціалістичного реалізму із співдружби та співробітництва діячів науки і літератури — із співавторства науковця і письменника. Для професії літератора, здається мені, крім інших, важливі дві умови: уміння бачити і уміння осмислено відтворювати. Я почав пробувати свої сили в літературі, мавши деякі живі спостереження з часів першої світової війни та війпи громадянської. Можливо, я умів побачити. Ллє я ще не вмів відтворити бачене. В процесі опанування літературного фаху — в роботі над першими книгами, які й були саме науково-фантастичними романами,— уміння осмисленого відтворення почало приходити до мене. І от тоді мене непереможно потягло від «вигадки» до «справжності», від викладу інтерпретованих ідей до розкриття світогляду людей, від 403 показу тільки результатів людської діяльності до заглиб-•114111)1 у внутрішній світ людини в осмислення почуттів, думок, поведінки та дій людини в її взаєминах з іншими ІЮДЬМИ. Можливо, якраз мої «мандрівки» н медицину—по тільки и сферу медичних ідей, але й в коло людей, які творять моднципу і для яких медицина твориться, і стали причиною такого творчого зламу. Коли я осягав у тих «мандрівних» матеріал, мене тягло не так до заглиблення в наукові иоііцонції, як до заглиблення в психіку, в ставлений до праці та цілого життя медиків та їх пацієнтів. Адже мої пізніші оповідання та повісті на медичні тими «Мужність», «Серце красуні», «Хробот є инсмо гір», «Історія однієї хво-роГш» або п’єса «Великі труднощі» були ііііііисаиі не так про мкдичпі проблеми, як про медиків та їх пацієнтів. Попи були піду ми н і пі опрацьовані гаме н час моїх «мандрівок» \ мі і її 11 її її у, с а м и і оді, її ь м «поліпшім» 8а науковими гіио-іпііііми для <|мі пі мсти •• її її х романів. Словом, нахопииіписн іншими жанрами, я жанр наукової фантастики покинув. Але я жалію за ним, коли такий жаль висловлює мені читач. Одного разу такий жаль я відчув особливо гостро. То була зустріч з читачем за обставин особливо хвилюючих, 1943 року навесні. Радянські війська врізались клином у розташування армій фашистських загарбників і визволили місто Харків. II був тоді у Москві, і, як українського письменника, ще й харків’янина у той час, мене запросили на урочистий вечір, присвячений визволенню другої столиці України — Харкова. Вечір відбувся в клубі штабу Радянської Армії. Після мого виступу, присвяченого радісній події, в перерві до мене підійшов поважний і кремезний чоловік з погонами медика і з зірками генерал-лейтенанта. То був славетний на весь Радянський Союз і на весь світ лікар. — Дуже приємно з вами познайомитися,— привітно сказав геперал-лейтенант медичної служби,— я ваш читач. І він назвав мені кілька моїх кпиг, які він читав. Поміж назвапих були й мої науково-фаптастичпі романи. — Але ж,— сказав я,— мої науково-фантастичпі романи не виходили російською мовою, вопи опубліковані в СРСР тільки українською мовою. — О,— засміявся мій співрозмовець,— та я ж українець, хоча й давненько з України. І особливо приємно було мені читати українські науково-фантастичні романи. Адже, скільки мені відомо, раніше в українській літературі не було на- уково-фаптастичних романів. Над чим ви зараз працюєте? Знову в царині медицини? Я мусив признатися, що давно вже не пишу науково-фан-тастичних романів. — Жаль,— сказав читач,— дуже жаль. Радянська меди-ципа, знаєте, зробила величезний крок уперед, і перспективи її ще більші. Десятки і сотні надзвичайних проблем! А наукова фантастика цікава по тільки молодому читачеві, вона дуже потрібпа й дідусям та фахівцям. Знаєте, фантастична література добре прочищає старечий мозок — як мандрівка в молодість, а фахівця розбуркує і тягне пофантазувати в своїй галузі — помандрувати в майбутнє. Пригадуєте, що сказав товариш Ленін про фантазію та її зпаченпя для практичної діяльності?.. Повернетесь ще до цього жанру? Як хотілося мепі тоді сказати: давайте напишемо разом!.. 1953 Йому доводилось проводити колосальні підготовчі роботи: ходити в архіви, в бібліотеки. Десь в середині тридцятих років він працював над якимсь науково-фантастичним романом, довгий час одвідував клініку професора Шмакова (здається, так?), спеціаліста по переливанню крові, а також хірургічний відділ, був присутній при різних операціях. Тепер пригадую — це було ще до того, як ми з ним ближче потоваришували. Одного вечора ми обидва були в гостях у Миколи Петровича Трублаїні [161]. Юрій Корнійович випив трохи, розходився і почав геніально розповідати, як все там діялося, в хірургічній палаті. Геніально! Коли писав «Вісімнадцятирічні» [162], то довгий час ходив до Харківського архіву (тоді він, мабуть, був ще Центральним), зібрав велику силу цікавого матеріалу, про що теж умів яскраво оповідати. Про Смолича тих років я вже після війни написав нарис, опублікований в «Літературній газеті» [163]. Копії в мене не лишилося, а жаль! Іван Сенченко *** Эта встреча с читателями началась в обстоятельствах слишком необычных, и мне бы не хотелось, чтобы такое случилось во второй раз. Карета скорой помощи доставила меня в хирургической больнице, и мне должны были сделать неотложную операцию на желудке. Когда меня клали на операционный стол, шеф-хирург тщательно мыл руки в углу, а в комнате суетились четверо его ассистентов, готовя инструменты и наркоз. Обстоятельства не были веселые, и потому — пока санитары привязывали меня, а сестра смазки живот йодом — все четверо ассистентов пытались меня развлечь. Когда больной стоит перед тревожной неизвестностью, врачи обязательно ублажают его рассказами о радости, которые ждут его впереди — в его долгом и легком жизни. Это относится к психотерапии и имеет па целью вселить в больного веру в выздоровление и разжечь в нем желание жить, что является лучшей залогом преодоления болезни, как говорят врачи. Потому и на этот раз, узнав, что больной — литератор, ассистенты друг перед другом уверяли меня, что я папишу еще много книг и доживу до пятидесятилетнего юбилея моей литературной деятельности. [Cut ] Самый молодой из ассистентов — молодая врач, которая готовила сейчас ипьсктор, потому что имела во время операции следить за моим пульсом и ее случае запопаду деятельности сердца делать впрыском-шиммп, пишнилась моей читательницей. Она недавно откройте мы ее роман «Хозяйство доктора Гальванеску» и теперь спешила порадовать меня своими впечатлениями. Но она так увлеклась «психотерапией», что приготовленное для инъекции иглу схватила пальцами. Игла стала нестерильная, и, по-ВШИСЯ и взглянув из-лед руки, не увидел шеф, ниша скорее сунула испорченную иглу в ванночку с кипятком. ИИИеф-хирург и дальше мыл руки под струей теплой миль й воды. Мыть руки перед операцией принадлежит пятнадцать миилин, и он выполнял это старательно и торжественно. Он сосредоточенно молчал все время, только иногда что-то мрачно бормоча, — то к своим озабоченных мыслей, то ли на своих иж слишком разговорчивых ассистентов. Старый ексулап ни был, ма- '• уи., Сторонником НОВЫХ веяний В медицине, и его, возможно оскорбляли слишком оживленные психотерапевтические беседы в его и \ парома белом царстве у операционного стола. "Хозяйство доктора Гальванеску» — научно-фантастич- им цыганам, и это была моя первая книга в научно-фантастическом жанре После этого я опубликовал еще несколько научно фантастичпих романов: «Еще одна прекрасная катастрофа» и другие. Роман «Что было потом» был написан за пять или шесть лет после «Хозяйства доктора Гальванеску» и в его непосредственным продолжением. И это был последний пауков-фантастический роман, который я написал. Почему я написал продолжение «Хозяйства доктора Гальванеску» только через шесть лет и почему после этого я больше не работал в жанре научной фантастики — об этом и пойдет речь в этом очерке: упоминавшиеся здесь встречи с читателями двадцать лет назад 1 и стали тому причиной. В романе «Хозяйство доктора Гальванеску» речь шла о сенсационных эксперименты буржуазного «ученого». Обеспокоен и испуган тем, что эксплуатируемые классы не хотят мириться со своим рабским положением в буржуазном обществе, борются против капитализма, восстают и тем угрожают самому существованию капиталистического мира, этот «ученый» решил превратить рабочего в бессловесного работа и таким образом предотвратить саму возможность революций. В своих преступных хирургических экспериментах «ученый» делает определенные физиологичпи изменения в человеческом организме и пытается приспособить его к восприятию радиоволн, чтобы с их помощью управлять механическими функциями человеческого организма, лишенного сознания. Роман «Хозяйство доктора Гальванеску» был написан в пригодпицькому плане, как и пишутся обычно пау-ково-фаптастични романы. Фабула романа была полна разных ужасов, сногсшибательных приключений, волнующих неожиданностей и заплетепа в сложную интригу, направленную на то, чтобы полностью пленить внимание читателя. Но речь о романе зашла сейчас среди медиков, знатоков человеческого организма и его физиологических функций, а гипотеза в сюжете романа имела непосредственное отношение к физиологии человеческого организма, даже и хирургии, и автору было интересно услышать мнение специалистов. Однако из высказываний врача-читательницы я понял, что захватила ее в романе именно приключенческая фабула, а о всей «научной» часть романа она не отзывалась ни слова. Я лежал уже крепко привязан к столу, живот мне был уже намазанный йодом, и страшная минута операции приближалась. «Психотерапевтические» разговоры врачей меня не очень порадовали — я чувствовал себя плохо, но — не так с настоящего интереса, как для того, чтобы продемонстрировать свой покой, я спросил у врача, что уже держала мой пульс: — А сама научная гипотеза, которая заложена в основу 1 Писалось при начале пятидесятых годов. 390 фантастической концепции — те хирургичпи изменения в человеческом организме и подчинения механики органов человеческого организма влиятельные радиоволн, — что вы скажете об этой проблеме с научной точки зрения? ответ на мой вопрос неожиданно прильнула с угол-ка от умывальника. И это были первые слова, которые произнес \ ирург. Он уже закончил стерилизовать руки и теперь держал их высоко вверх, словно сдавался на милость победителя или, шишаки, собирался броситься па врага. На самом деле он и римав руки так, чтобы не затронуть ненароком ккогось предмета и не свести на нет весь сложный и по-Гипрний процесс стерилизации рук. Так, с поднятыми вверх руками, он и приближался к операционному столу, ко мне. — Ответ на все гипотезы, концепции и проблемы, — сказал он, — вы получите завтра, когда вполне поправится от наркоза ... Наркоз! -подав он строгую команду. Маска легла мне на лицо, и я задохнулся. Роман «Хозяйство доктора Гальванеску» был вообще одним из первых моих книг, одним из первых шагов на литературной пути — юношеская проба пера. Его опубликовано более четверти века назад, и я каждый раз искренне удивляюсь, когда до сих многие из читателей, заговаривают со мной о новых книгах, вспоминают и о «Хозяйство доктора Гали.нниогку»: они либо читали эту книгу в молодости (если читатель человек почтенного возраста), или пещодавно. Однако обещанную ответ на мос вопрос па второй дочери, я ИИО получил. Болезнь моя была слишком запущена, операция прошла тяжело, и четверо суток я был в агонии. И в течение этого времени — каждый раз, как в минуту я появлялся с аабуття, — я видел перед собой темное, загорелое, в мелких морщинках лицо в рамке кучми седых волос, лица моего хирурга. Когда впочем я просыпался от тяжелого лихорадочного сна, я тоже непременно видел за тумбочкой у моей кровати, в кругу света маленькой затененной абажуром лампочки, его голову, наклоненную к книге. Он сам дежурил у меня и коротал бессонница за чтением. На пятый день я проснулся утром и сразу понял, что опасность осталась позади. Это было мне понятно из собственных ощущений — удивительной легкости в теле; это было понятно и с лица хирурга, который склонился ко мне: худое, почерневшее за эти дни, оно сияло счастьем. Он боролся за жизнь человека, и в этой борьбе ресниц победил. В палате, кроме нас двоих, никого не было. — Доброе утро! — крикнул хирург весело, звонко и молодо, хотя всегда говорил глухим и хрипловатым свитка-рым голосом. И закончил уже совсем по-юношески: — Теперь будем жить и жить, можете мне поверить! А знаете, что вы чуть не погибли и в медицине никаких надежд не было? .. Я был тогда еще очень слаб, и хирург не позволил мне говорить. Вечером он пришел Зпов — свежий, розовый, чисто выбрит и только подстриженный. Он посмотрел на температурный лист и радостно закивал головой — температура была почти нормальная, потом пощупал пульс и весело свистнул — сердце работало прекрасно. — Ну-с, — живо сказал он, — а теперь, раз вы живой и здоровый, у меня к вам несколько вопросов. Я ждал скучные, но законные вопросы врача к пациенту — о самочувствии, о боли и их характере, о аппетит, сон, стул и так далее. — Вы медицинское образование? — спросил хирург. — Нет, — удивленно ответил я. — Да что вы говорите! — удивился и хирург.- А откуда у вас осведомленность в медицинских делах? В книге чувствуется ... э-э-э .. не то чтобы эрудиция, но определенное знакомство с некоторыми теоретическими положениями в области медицины ... — Мне приходилось читать ...- начал было я, и только теперь дошло до моей сознания найголовнише.- Разве вы читали мой роман «Хозяйство доктора Гальванеску»? Хирург хитро подмигнул: — Тогда как вы ложились на операционный стол, я еще его не читал. Я вообще мало читаю беллетристики — не хватает времени. Но я пообещал вам ответить на вопрос о научности вашей гипотезы. И я должен был роман прочитать. — Но, доктор, когда вы это успели? Вы же просидели четыре ночи здесь, у меня? — И над вашей книгой. Он посмотрел на меня с улыбкой: — Интересно, понимаете, знать, кого ты порезал и верно порезал. А может, стоило заранее чего-то поучиться у вашего доктора Гальванеску? Он все шутил, и я сказал ему в тон: — Ну, и теперь вы убедились, что у этого злодея вам нечего было учиться? Но хирург вдруг прервал свой шутливый тон и сказал серьезно: — У меня к вам есть предложение. Мой ответ на этот вопрос давайте отложим на время. Но вы пообещаете мне, что, только встанете на ноги, придете ко мне в клинику при институте и побываете при нескольких операциях; сто-398 рассольных это запрещено, но, как директор клиники, я уже устрою это вам ...- Он снова хитро пидморгнув.- Согласие? Конечно, я дал согласие. И вот, когда я вышел из больницы, н трубке моего телефона н иногда слышал голос хирурга: — Завтра, в восемь утра, я делаю дюже сложную операцию, жду вас. Или: — Послезавтра н делать гочно крюке операцию, как делаем нам. Или но цикиииитиьи. глину ты? Или: — ПР иходи.то ниьгаииио ее клинику притом человека с тяжелыми травмами Лло ее и делай мирные в шине длн касс е пагода наглядно увидишь дииили.иииг.ти. ниийГиилмп ответственных инстанций кровообращения. И (иидиничииг ее одоржушиы АЛН рассоле * 'н н и на заседание секции чирурш ни прикьишкин работы дома врача. (1' иоиюм, чирург серьезно занялся моей медицинской ОБРАЗОВАНИЯ. К нидпоиииди, реальна гипотеза в моем романе, хирург тактично не возвращался. Я тоже не повторял моего запитании н. На живых наблюдениях во время операций мне давно ПЖО стало яспо: пес мое фантастическое построение было натне. Постаиииты такую проблему мог только невежда. Таким невеждой и был я, когда садился писать роман «Хозяйство доктора Иьальпаноску *. Мне было стыдно и грустно. Печально потому н иидап книгу, которая несмотря на все мои добрые намерения вводила читателя в заблуждение. Стыдно — потому нарушена была наибольшая заповедь литературной работы; ты приобретаешь право писать только тогда, когда добросовестно выучишь весь материал, проконсультуешся со знатоками во всем, чего не знаешь, если ты вполне уверен, что скажешь в книге правду. Что касается научной фантастики, то писатель, выдвигая проблему, может достигать вершин фантастической интерпретации, однако повинеп быть вполне компетентным в той области знания, с которой берет гипотезу. Это элементарная истина. Но я был тогда молодой литератор, начинающий в литературе и профан в науках, и ответ, который дал мне мой хирург на наглядных примерах, стала мне наукой на всю жизнь. Я работал тогда именно в жанре научной фантастики, тема моего нового романа, который я тогда только викинчив ( «Еще одна прекрасная катастрофа»), тоже непосредственно тс далась ЗУ9медицины, и па время я задержал представление рукописи к печати, чтобы еще раз выверить себя . Льет вопросы медицины захватили меня. Я читал специальную литературу, медицинские журналы и газеты, у моих друзей-врачей падзвичайно распространилось, и я бродил по клиникам и больницам. Мено интересовали медицинские проблемы, но еще больше интересовала мепе, литератора, медицина в ее прямом отношении к человеку. Я наведывался и па амбулаторные приемы больных в поликлиниках. После моей «клинической» и «амбулаторной» дияльпости я что время — делая то сапитара, то ликпома — выезжал но экстренных вызовах с каретой скорой помощи. Медицина — очень интересная отрасль знания: она открывает перед человеком самого человека. Медик обладает не только знанием человеческого организма и его функций, он имеет возможность глубже познать человека в его психическом и социальной жизни. Никому, как медику, глухие так всеобъемлющего душа и сердце человека, его интеллектуальный и эмоциональный мир, если, конечно, медик сам будет любознательным, наблюдательным человеком и не ограничиваться только профессиональным автоматизмом. И вот в моих путешествиях в медицину я побывал и в клинике, которой руководил профессор Ш. Познакомиться с работами профессора Ш. мне было особенно интересно потому, что «научная» гипотеза, которую я был построил когда-то для романа «Хозяйство доктора Гальванеску», совсем около подходила к хирургической практики профессора III. и к проблеме, которую он уже р а з в 'я с а в. Сейчас миллионы людей спасены от неотвратимой гибели или лишились тяжелых, ранее неизлечимых болезней — благодаря операции переливания крови. Научная мысль с давних времен построила гипотезу о возможности переливания крови и поставила это как реальную проблему. Многие исследователи бились пад этой проблемой, но решение пришло совсем недавно — на памяти. Основоположником операции стал тогда еще молодой российский хирург ПИ.- он разработал методику и технику переливания крови. После чувствительной наглядной «критики», которую получил я па роман «Хозяйство доктора Гальванеску» от его читателей-врачей, мне очень * хотелось «спасти» кпигу. Я хотел бы исправить ее, подняв «реальную научную базу» под ... Пепа-кову гипотезу, которая легла в основу фаптастичпои копцепции.И я дюже рассчитывал на то, чтобы консультация профессора Ш. помогла моему задуму.400 Я попросил издательство, собиралось выпустить очередное переиздание «Хозяйства доктора Гальванеску», впереди отправить книгу па рецензию к профессору Ш. На письменное запрос о согласии профессор в тот же день ответил по телефону, что книгу ему случилось читать и он охотно поговорит с автором. Авторы научно-фантастических романов в основном ориентируются на то, что читателем их книги будет подросток и школьник. И это всегда сказывается на изложении книги, на построении сюжета, на трактовке темы. Но на поверку выходит, что книги этого «юношеского» жанра люди взрослые, даже и весьма почтенного возраста, читают с меньшей охотой, чем дети. Это подтверждает не одно обследование читательских абонементов по библиотекам. И это стоит маги па виду не только издательствам, но и прежде всего самим авторам научно-фантастических произведений: их стилистические задачи от этого только осложнений-ИИИОИОТМь.Н. Профессор принял мено и редактора издательства, который вел мою книгу, в себо в клинике, в рабочем кабинете. Цо был седой и худощавый человек в пенсне, с ясппмы, прозрачными, но пронзительными глазами. Он руководил кафедрой в медицинском институте нашего города не так давно, но пользовался большим авторитетом среди профессуры, и студенты его любили. В городе, кроме того, вип был известен как человек широких вкусов — меценат театра, коллекционер шедевров живописи, любитель музыки. Впрочем, общеизвестно, что именно врачи дюже часто совмещают в себе любовь к своей профессии с безкорисним тяготением к искусству, даже и виртуозностью в какой-либо области искусства. Профессор начал наш разговор с комплиментов. Он сказал, что прочитал мою книгу, хотя долго не решался приступить к чтению: ленинградец, русский, вип до сих пор сталкивался с украинским языком только в делопроизводстве клиники и в медицинских бюллетенях. Украинские художественной литературы в оригинале ему еще не приходилось читать, и этот роман был первой книгой на украинском языке, которую он начал читать: он всегда охотно читает научную фантастику. Дочитывая книгу до конца, он уже почти не обращал внимания, что читает ... по-украинском. Однако слова профессора не слишком меня порадовали. Речь снова шла о «любопытство» рассказы, нрь увлекательную фабулу и о «буйство» фантазирование. В самом деле, почему издавна так повелось, что научно-фантас-ческие романы пишутся непременно в приключенческом плане? Приключения план, авантюрный роман, конечно, ма-401ють все права на существование в нашей советской литературе. Приключенческий жанр совсем несправедливо заброшенный и вовсе безосновательно облитый презрением критиков снобов. Средствами этого легкого для чтения жанра можно довести до сознания читателя глубокий идейный смысл. Но почему популяризация достижений науки, пропаганда перспектив развития науки, постановка научных проблем должны быть отданы только в жертву литературницькому трюкачеству, выхолощенной схеме человеческих отношений и обескровленному декларированию идей, как это ведется в научно-фантастической литературе, когда формой научно-фантастического произведения становится приключенческий жанр ? Или не сводится таким образом весь жанр научной фантастики совершенно незаслуженно на уровень ярмарочного продажи недоброкачественного товара с помощью кричащей рекламы? — Вы добросовестно овладели классическое наследие научно-фантастического жанра, — вежливо констатировал профессор.- Но ...- он снял пенсне, бросил туманный взгляд в потолок и вдруг закончил топом, которым, очевидно, задавал вопросы своим малоуспешным студоптам, — задумывались вы о том, в чем же смысл буржуазного научно-фантастического романа? — Да, — ответил я, — задумывался ... И тут я вылил все мое раздражение против приключенческого жанра за то, что он захватил в плен научную фантастику. Я говорил о том, что буржуазный фантастический ромап вгоняется только за сенсацией, за необычным, только за тем, чтобы ошеломить читателя, и совсем мало заботится о том, па научных основах скомпонована в нем гипотеза. Весь смысл буржуазного фантастического романа я определял не в его научном установки, а в накоплении жахпих опасностей и невероятных приключений, в плетении замысловатой интриги, какой бы ошарашен читатель не мог распутать до последней страницы. Классический научно-фантастический роман предусмотрел и опоэтизировал заранее немало научных достижений, совершивших прийдешпи поколения. Но современный буржуазный романист, прибегая к идее некоего технического изобретения и развивая фантастическую гипотезу в этом плане, никогда не заботится тем, Реальп это изобретение и или в интересах человечества решения такой проблемы. Напротив, в основном фантастические концепции в современном буржуазном романе отводят читателя прочь от конкретных задач, которые стоят перед человечеством, и вообще от реальной жизни ... 402 — Однако, — перебил меня профессор, -в ваших словах столько ненависти не только к авантюрного жанра , но и к самим традиций научно-фантастической литературы, мони пезрозумило, почему же и в романе ... — Вы имеете права, — мрачно перебил его я, — ее моем романе я тоже подпал под влияние не только классической, ало и отчасти современной буржуазной научно-фанта ческой литературы, и все ее качества отразились и на моем романе ... Сказать по правде, было бы трудно не попасть под вылил классического научно-фантастического романа. Ведь четверть века назад, когда я садился писать мой первый научно-фантастический роман, передо мной были только образцы классического научно-фантастического романа. Научно-фантастические же романы, принадлежащие время моих современников, российских охотнее, из них писателей, были совсем не многочисленные в то время нк, однако, и сегодня и также слепо повторяли и |> иидпции илжьикн. Прыгнет, н (и иинвсл к научно-фаптастич-ииого романа в том, что хотел развить этот жанр в украинской литературе. 1 мне — литератору-початкивщо — легче было искать собо самого, следуя поисками других. Так часто, а может, и всегда начинают молодые литераторы. Профосор любезно улыбнулся на мой тираду: — Боюсь, что вы ванадто строги к себе. Конечно, дань классическому роману этого жанра вы отдали, и не могли по отдать. Очевидно, для литературы и для науки здесь действуют одинаковые натворишь творчества.] он так виичьлосив тираду о том, что, борясь о ты негативных качеств враждебной тебе течения, ты вполне сознательно используешь некоторые ее положительные черты. Так осваивается и надбапия прошлого. Новое рождается из отрицания старого, но использует его достижения. Профессор был человек ясного мировоззрения, диалектик и материалист, к тому же — вежливый, доброжелательный и хотел бы подбодрить меня. — Но кроме подражания традиций класс ичпого научно-фантастического романа, — сказал он, — я вижу в книге определенное пародирования буржуазного романа, насмешки его тенденции накапливать случаи, приключения и ужасы. Мне было особенно отрадно услышать такой язык. В новом романе «Еще одна прекрасная катастрофа», что законченный в рукописи отлеживался тем временем в ящике моего стола, такое пародирования жанра буржуазного научно-фантастич ного романа я выбрал себе в качестве ключа для рассказа. Ромап выдвигал определенную научную проблему, но основное авторское задача была в том, чтобы в сюжете романа столкнуть буржуаз-403ного ученого и саму научную проблему с условиями социальной жизни в буржуазном обществе. Автор имел целью показать неосуществимость решения многих научных проблем в условиях капиталистического мира. В то же время автор придерживался самой формы буржуазного романа и, пародируя ее, пытался показать ее ходульность и ее бессмысленность. Автор поспешил проинформировать об этом своего собеседника. — Очень интересно будет прочитать ваш повой роман, — отозвался профессор.- Надо полагать, что ваша задача вы выполнили в нем с усисю силой сарказма. Но я еще не закончил и должен выразить до конца претензии к буржуазному научно-фантастического романа: — Я думаю, что смысл буржуазной научно-фантастической литературы не в том, чтобы раскрыть власть человека пад природой, который должен иметь своей задачей научно-фаптастичний жанр в литературе социалистического общества, а в попытке утверждать и всячески пропагандировать власть человека над человеком. В этом — смысл буржуазного фантастического романа. Профессор терпеливо выслушал меня и сказал: — Очевидно, вы правы. Но именно здесь и начинаются мои претензии к вашему романа. Я претензии и к научной части, и части социальной, и к их, так сказать, взаемодияння ... — Что касается «научной» части, — грустно сказал я, — то прошу вас, дорогой профессор, не бойтесь выражений: я и сам понимаю, что «научность» романа равен нулю. — Ну, уж нулю! — профессор чемп улыбнулся Поверьте, идея вашей гипотезы мне очень близка. Если вы хотите знать, я сам переболел подобными гипотезами, когда искал решение проблемы переливания крови. Обескровливания человеческого организма, насыщения его физиологическим аналогом и управления механическими функциями организма с помощью радио — эта гипотеза вполне подходящее, даже очень соблазнительная для сюжетных традиций научно-фантастического жанра. Что касается самой технической возможности подобной операции ...- профессор пожал плечами и посмотрел на меня, как мне показалось, сочувственно, — это нереально на нынешнем уровне науки, не думаю, чтобы стало возможным и по дальнейшего ее развития. Но речь не о том! Речь о том — п о т р и б п а гипотеза в науке и какие выводы толкает она в социальной жизни? Выражаясь вашими же словами, я скажу: перед советской наукой такие задачи по стоят и не могут стоять, потому что они не в плане задач человечества. И мы, 404радянськи ученые, деятели социалистической науки, чувствуем собо оскорбленными. — Почему? — удивился я. Льет вместо ответа на мой вопрос профессор вдруг сам задал мне вопрос и, надо сказать, довольно-таки неожиданное: — Скажите, пожалуйста, вы не пробовали проследить, как вам пришел в голову сама идея механического использования мертвого тела, идея гальванизации трупа? Я задумался. Действительно, откуда это упало мне в голову? Социальный смысл «идеи» буржуазного ученого, вполне очевидно, пришел от шукапня художественного выражения для самой социальной сущности капитализма: капиталистическая система убивает человеческое лицо, заботится только об эксплуатации механических идатпостой человека, пытается превратить человека па слепого мпкоппьищя и (V иг.тиогпого раба. Саму научную гипотезу игре '* пи было прими пи как аллегорию, как символ. Льет откуда и рп 11111 мы Идея биологических экспериментов над человеком? я никогда не задумуванои над этим. Возможно, — неуверенно сказал я, -это чисто ассоциативно .. . Знаете, в годы гражданской войны, будучи ликпомом, я некоторое время работал начальником морга. Мы не могли хоронить умерших, и в морге накапливались сотни тру-н и ее. Меня, восемнадцатилетний юноша, мучило и вызвало протест созерцания трупов. Молодые, полные сил люди лежали передо мной горами мертвецов! .. Помню, в юношеской го-лове возникали мысли о борьбе со смертью, возникали н детские мечты об оживлении умершего человека ... — Эврика! — радостно крикнул профессор.- о оживления! Вы мечтали победить смерть, вернуть умерших к жизни, даже оживить мертвых Почему же в романе, наоборот, речь идет об умерщвлении живых? — Контрастное преобразования идеи. Когда эта идея попадает в буржуазного ученого, к классовому врагу ... — классовый враг! — снова обрадовался профессор, будто поймал меня на гарячому.- Буржуазного ученого! А — ваш класс? А — ваша, советская, социалистическая наука? .. Тут и начинаются претензии к вам от нас, советских врачей, деятелей социалистической науки! И он изложил мне эти претензии. Претензии эти, власпе, и открыли мне истинное понимание жанра научной фантастики в советской литературе. Они были совсем простые, эти претензии, высказал мне тогда мой читатель — советский медик. Но четверть века назад — почти на рассвете и советской литературы, и405радянських наук — они были для меня, молодого литератора, открытием. Ведь советская медицина, как и любая другая советская наука, — конструктивная. Ведь задача всех советских наук — превращать жизнь в справедливых социальных основах, во имя социалистической перестройки мира, — творить жизнь! Итак, советская литература — когда темой произведения становится научная проблема — и должна пасамперед отображать и выявлять именно этот «созидательний» содержание и характер науки. Стоит темой произведения советской литературы брать псевдо-донауковисть, порочный смысл или неверные пути буржуазной науки? Это, конечно, вариант, если речь идет о развенчание буржуазной науки, о раскрытии служения буржуазных ученых интересам капиталистического мира. Но развенчание это можно — и нужно — осуществить только через раскрытие и утверждение принципов, установок и достижений социалистической науки. В раскрытии социалистических принципов науки и показе их утверждение — смысл показа науки в произведениях советской литературы. Такое раскрытие и будет Найдо-шкульиишим отрицанием буржуазной науки. Но оно будет заодно и самым убедительным — средствами художественной литературы — утверждением науки социалистической. Профессор сказал мне тогда: советская медиципа служит человеку, она существует для того, чтобы давать люди по жизни, продолжать его, чтобы защищать человеческий организм от болезней, закаливать его, даже совершенствовать — и тем исключать болезни. Врач — борец за жизнь. Же так — и только так — надо изображать во всех жанрах советской литературы, и особенно в жанре научной фантастики, медицину и медиков. Казалось бы, он не сказал ничего нового и не поведал поивих истин. Но только такая позиция должна определять в советском научно-фантастическом романе все гипотезы и проблемы, с которой бы сферы науки они не пришли. Такой вывод должен сделать для себя советский литератор, автор научно-фантастических романов. Сегодня это ясно каждому. Но четверть века назад для литератора начинающего это было определением творческого метода, начертанием программы работы. — Вот в таком плане и нужно было бы использовать вашу гипотезу и построить проблему и в их научном, и в их социальном направлении, — сказал профессор.- Вот тогда бы это и была научная фантастика, которая идет в русле жизни, разви-406шинься п иптерссах человека и соответствующее конкретным планам, ИИКИ стоят пород человечеством. Иьоман «Хозяйство доктора Гальванеску» пе был написанными гнннии н таком илапи. Его гипотеза были иеондопаукова. Льет в этом было только полбеды. И "и рою было то, что псевдонаучной деятельности отрицательного персонажа буржуазии-иы ученого — противопоставлялись только ... авантюрные действия позы и других ииорсопажив. Роман по утвержу господин положительной программы ции, следовательно, и по развенчивал неиа пенной программы, ИИИьОПДОИИИиуновои концепции. ) И Суи искренне шемучений: ведь н иириииипион: и тем, чтобы пол ее и его образ «подвести научную Гн»: и у • в мини фантазировании !. Я хотел «норптуиатп» роман перед читателем. Или это Гиули возможно? И Ирифеспр тоже иоставииен г кич 11 ее ч м о к такой идеи.ЧиГим и ци.иму иьиирмиш? апнитап он. Разве дело вмиму, НИПЧ ..... ее им и м 111 не г. ...... идиґиписти.? ( '.Право в том, щобс и порджу пить прлйду ... Именно и оде ИИ родилась у меня мысль написать продлена! "Хозяйства доктора Гальвапеску» — вторую его время-пипу. В этой второй части советские врачи возвращали к жизни людей, искаженных зловредными экспериментами доктора Гальванеску. Так появился роман «Что было потом». Идоя, следовательно, была нпедона до примитива: только парировать удар, только ликвидировать вред, причиненный буржуазной пау-коии. Снижог поем романа не ставил никаких новых проблем, ало и нем хотя бы отмечалась творческая, копструкт ОНА программа советской медицины. И это был уже первый, пусть и робкий шаг па пути к созданию советского научно-фантастического романа. Но этот первый шаг был у меня и остапним — более научно-фантастических романов я не писал. Научная гипотеза, которую в перспективе преподносит в своем сюжете каждый научно-фантастический роман, должна вырастать из конкретной, реальной проблематики определенной области науки. Научная проблема в научно-фантастическом ромапи не просто «выкладывается», — как это мы имеем в популяризаторской литературе, — а интерпрет ется: автор новппеп выявить различные направления в этой области пауки и показать их борьбу между собой. Этой борьбе течений автор должен дать верное, марксистское тлумаченпя — как борьбе мировоззрений; материалистического против идеалистического. Итак, автору нужна значительная научная подготовка: автор в овладении научного материала должен быть не дилетантом, а? "Шем.407 Я — про специалист любой отрасли науки. Моя профессия — литература. И я сделал вывод, что научно-фантастическую литературу должны и могут создать только ученые-специалисты: биологи, химики, инженеры. Я понял позже ошибочность такого заключения. Советский науково-фантастический роман может быть только новаторским. В литературе социалистического реализма жанр научной фантастики масс искать дорогу к читателю не из компоновки острой фабулы и замысловатой интриги, а, конечно, из-за углубления и обострения самой научной проблематики, через нахождение конфликтов в самой науке, через раскрытие огромных перспектив пауки в социалистическом обществе. Для жанра научной фантастики нужны сюжеты, которые вырастают из достижений и задач социалистической науки и социалистического строительства, которые возникают из столкновения проблем науки и строительства с жизнью, трудом и мировоззрением людей, которые строят коммунизм. Но раскрытие борьбы пауков течений ведет к раскрытию борьбы идей и порождает новый круг проблем — философских, нравственных, этических. Автор новипен раскрывать их на живых взаимоотношениях между людьми, на соревновании между людьми, которые развивают науку. Только тогда и научный и социальный направления будут связаны одним крепким узлом реалистического сюжета. Таким образом, авторы научно-фантастической литературы должны быть инженерами человеческих душ — мастерами литературы. Мне кажется, что новаторский научно-фантастический роман имеет рождаться у нас в советской литературе социалистического реализма с спивдружбы и сотрудничества деятелей науки и литературы — с соавторства ученого и писателя. Для профессии литератора, кажется мне, помимо прочих, важные два условия: умение видеть и умение осмысленно воспроизводить. Я начал пробовать свои силы в литературе, имея некоторые живые наблюдения со времен первой мировой войны и вийпы гражданской. Возможно, я умел увидеть. Льет я еще не умел воспроизвести увиденное. В процессе освоения литературного специальности — в работе над первыми книгами, которые и были именно научно-фантастическими романами, — умение осмысленного воспроизведения начало приходить ко мне. И вот тогда меня непреодолимо потянуло от «выдумки» до «подлинности», от изложения интерпретируемых идей к раскрытию мировоззрения людей, вид403показу только результатов человеческой деятельности в заглиб- • 114111) 1 во внутренний мир человека в осмысление чувств, мыслей, поведения и действий человека в ее взаимоотношениях с другими ИЮДЬМЫ. Возможно, как раз мои «путешествия» н медицину -по только и сферу медицинских идей, но и в круг людей, которые творят моднципу и для которых медицина творится, и стали причиной такого творческого излома. Когда я постигал в этих «странствующих» материал, меня тянуло не столько к углубление в научные иоиицонции, как к углублению в психику, в ставлений к труду и всей жизни медиков и их пациентов. Ведь мои поздние рассказы и повести на медицинские теми «Мужество», «Сердце красавицы», «Хробот является инсмо гор», «История одной бо-роГш» или пьеса «Большие трудности» были ииииииисаии не столько о мкдичпи проблемы, как о медиков и их пациентов. Попы были пойду мы н и пи проработаны гаме н время моих «путешествий» \ ми и ее 11 ее нее, с а м и и оде, ее ь м «улучшит» 8а научными гиио-ипиииимы для <| мы пи мсти •• ее ее х романов. Словом, нахопиииписн другими жанрами, я жанр научной фантастики покинул. Но я жалею за ним, когда такой сожалению выражает мне читатель. Однажды такой сожалению я почувствовал особенно остро. Это была встреча с читателем при обстоятельствах особенно волнующих, 1943 году весной. Советские войска врезались клином в расположение армий фашистских захватчиков и освободили город Харьков. II был тогда в Москве, и, как украинского писателя, еще и харьковчанина в то время, меня пригласили на торжественный вечер, посвященный освобождению второй столицы Украины — Харькова. Вечер состоялся в клубе штаба Советской Армии. После моего выступления, посвященного радостному событию, в перерыве ко мне подошел солидный и крепкий мужчина с погонами медика и со звездами генерал-лейтенанта. Это был знаменитый на весь Советский Союз и на весь мир врач. — Очень приятно с вами познакомиться, — приветливо сказал геперал-лейтенант медицинской службы, — я ваш читатель. И он назвал мне несколько моих кпиг, которые он читал. Между назвапих были и мои научно-фаптастичпи романы. — Но, — сказал я, — мои научно-фантастичпи романы не выходили на русском языке, вопы опубликованы в СССР только на украинском языке. — О, — засмеялся мой спиврозмовець, — и я украинец, хотя и давно из Украины. И особенно приятно было мне читать украинские научно-фантастические романы. Ведь, насколько мне известно, ранее в украинской литературе не было на-учно-фаптастичних романов. Над чем вы сейчас работаете? Снова в области медицины? Я должен признаться, что давно уже не пишу научно-фан-тастичних романов. — Жаль, — сказал читатель, — очень жаль. Советская д-цыпа, знаете, сделала огромный шаг вперед, и перспективы ее еще больше. Десятки и сотни чрезвычайных проблем! А научная фантастика интересна по только молодому читателю, она очень потрибпа и дедушкам и специалистам. Знаете, фантастическая литература хорошо прочищает старческий мозг — как путешествие в молодость, а специалиста розбуркуе и тянет пофантазировать в своей области — попутешествовать в будущее. Помните, что сказал товарищ Ленин о фантазии и ее зпаченпя для практической деятельности? .. Вернетесь еще дв этого жанра? Как хотелось мне тогда сказать: давайте напишем вместе! .
|
| | |
| Статья написана 1 марта 2018 г. 19:00 |
Залишаються в розшуку: 1. Справжнє ім"я Макса Філіо (часопис "Крила" 1951-1954 США — — повість "По той бік можливого")
2. Справжнє ім"я Блюм і Розен "Атом в запрязі". 1929 3. М. Хвильовий "Вальдшнепи" 2-га частина . часопис ВАПЛІТЕ №6/1927 (або №1(6) 1928) 4. Смолич Ю. Втрачений у видавництві ЛіМ розділ роману "Четверта причина". Х. 1932 5. Гадзінський В. Містерія. п"єса. 1920 (рукопис) 6. Кузьмич (Кузьміч) В. Коюнбусто. 1924. повість (рукопис) 7. Капій М. Із-під срібного Сяну. Львів. 1937.повість (книга) 8. І.Дніпровський. драма «Останній главковерх» рукопис (1934) — ЦДМАЛМ — ? 9. Кочерга І. Зубний біль сатани. 1922 10. Кочерга І. Фаустина. 1932 11. Пригоди капітана Савчука. 1941 (колективний роман) Владко, Смолич, Трублаїні, Шовкопляс, Кальницький 12. Винниченко В. Вічний імператив (рукопис в архіві ВВ). 1936
|
| | |
| Статья написана 28 февраля 2018 г. 21:10 |
Сьогодні день багатий на події. І також сумні. 25 лютого 1954 р. зупинилося серце Ю. Яновського. В його творчому доробку є дивовижний інтелектуальний роман "Майстер корабля", який спростовує уявлення, ніби українська література наскрізь сентиментальна, сповнена нарікань. Куди, мовляв, їй до європейського письменства? Хай перечитають Ю. Яновського. Його роман в дусі експериментальної орнаментальної прози з дотриманням гострої фабульної інтриги написаний на одному подиху викликав враження «величезної сили і радості життєствердження» (Г. Скульський), став подією літературного життя, перевищивши «як своєю ідеологічною вартістю, так і психологічною достовірністю та формальною довершеністю» популярний у ті роки роман «Сонячна машина» В. Винниченка.
Розпочатий 27 жовтня 1927 р. в Одесі і завершений 1928 р. у Харкові, він сприймався як «натхненна поема в прозі» (А. Тростянецький), в якій особливе смислове й функціональне навантаження надавалося окремим віршам-пісням, що стали органічними елементами композиційної структури і креативної семантики твору. Так, «Присвята» могла би існувати цілком самостійно, але в романі вона виконує функцію експозиції до роботи Богдана над сценарієм фільму та побудовою вітрильника, тому вилучення цього вірша з роману, окремо надрукованого у п’ятитомному виданні письменника (1983), пошкодило архітектоніку метанаративу. Записана Майком «Пісня капітана» сприймається за своєрідний рефрен, ритмічну одиницю ліричного сюжетотворення, набуваючи нового конкретного змісту. Невипадково шанувальники таланту письменника (Г. Скульський) зазначали, «коли б простежити стилістичні особливості ранньої прози Яновського та його віршів [...], впала би у вічі дивовижна схожість прийомів» («Літературна критика». –– 1939. –– Ч. 4). Така творча практика, відповідна своєрідності ідіостилю письменника, його естетичному смаку, забезпечувала неослабну присутність у романі ліричного начала, зумовлюючи «сюжетне розмаїття оповіді, ліричних відступів, кінематографічну зміну подій» (Раїса Мовчан). Була актуалізована невимушена жанрова суміш, що складалася з довільно компонованих роздумів і нотаток То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) та його синів –– Майка і Генрі, листів балерини Тайах, розповідей матроса Богдана, фрагментів, що викликають асоціації з поезією в прозі, як-от «Сосну треба рубати восени…», тощо. Роман «Майстер корабля», в якому наявні жанрові ремінісценції пригодницького, авантюрного, любовного романів, розкривав простір щедрій метатекстуальності, практиці застосування тексту у тексті, передбачав колажну прозу постмодернізму. Закиди письменнику, що, мовляв, не спромігся розв’язати жодної інтриги, що його роман не викликає «суцільного враження», здійснювалися з позицій логоцентричної моделі традиційного жанру. Прозаїк і не мав такої мети. Його повністю задовольняв нонфінальний, поліструктурний наратив, спрямований на руйнування жанрового канону оповідної форми. Однак навряд чи впадав письменник у пафос деструкції, як припускає Віра Агеєва, дарма що починав свій творчий шлях у колі панфутуристів, завжди прихильно ставився до М. Семенка, завдяки якому потрапив на Одеську кінофабрику. Ю. Яновський ніколи не виявляв нігілістичного ставлення до класики, навіть до «нечуївських та грінченківських "запашних піль" і "тихих верб», протиставляючи «патріархальній культурі» «культуру індустріальну», обстоюючи віру «в оновлений людський дух» – вже сама назва твору –– символічна, виповнена чуттям «онтологічного оптимізму» (Лідія Кавун). Недарма в одному з листів до М. Могилянського письменник зізнався не без молодечої бравади, що його переповнює «настрій бадьорий –– що й чорта б перекинув з воза». Письменник щиро захоплювався творчістю романтиків й неоромантиків, зокрема –– Р. Кіплінґа, Дж. Лондона та М. Гоголя (очевидно, не останню роль в даному разі відіграв родовід матері прозаїка, пов’язаний з Гоголями), а також Е. А. По, А. Теннісона, Р. Бравнінґа, П. Б. Шеллі, зізнавався в «Анкеті» на сторінках альманаху «Літературний ярмарок» за 1929 р. (Ч. 9), що «любив англійців та американців. Їхні твори правили мені за вікно до великого світу». А велика любов не має нічого спільного з епатацією або деструкцією, з літературними скандалами, до яких Ю. Яновський –– вишуканий інтелігент не виявляв щонайменшого інтересу. Вона спостерігалася і в ставленні прозаїка до творчої спадщини Дж. Конрада, Р. Роллана, К. Фаррера та ін., зумовлювала інтертекстуальну основу його експериментальної прози, адже письменник усвідомлював, що «для написання тривкого твору потрібне опертя на сталі художні цінності, зокрема на глибинні течії національної традиції», тому здійснював синтез «між чужими і національними моделями», що спостерегла Магдалина Ласло-Куцюк. Достеменну любов у романі символізував вітрильник, збудований для кінозйомок, який втілював у собі «рукотворну красу», тобто доцентрову, одуховлену структуру, відповідну реалізованій мрії, що стала «частиною речового, матеріального світу». Недарма тут присутній ліричний відступ, що сприймається як ода рукам («Я люблю людські руки. Вони мені здаються додатком до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе» тощо), котрий, попри патетичну риторику, розкриває конструктивний сенс роману, небезпідставно названого «Майстер корабля». На це звернув увагу П. Филипович, поєднуючи піднесену стилістику з афоризмом до XVI розділу «Радісна праця –– ознака творчості», тому «пафос роману не тільки в романтичному оспівуванні морських просторів, в "екзотиці" тощо, а й у глибоко-ліричному захопленні процесом будівництва», творчої роботи» («Глобус». –– 1929. –– Ч. 3). Справа не в праці, а у вітальній енергії, яка пронизує буквально кожне слово роману. Здається, в українській літературі, переповненій людськими стражданнями й сентиментальними рефлексіями, важко знайти аналогічний твір, виповнений природного оптимізму, грації, вродженого аристократизму. Автор свідомо обрав життєствердний пафос пасіонарія, полемізуючи з традиціоналістами на кшталт Директора про майбутній фільм: «Ти, може, думаєш завше одягати наших героїв у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі на землі інші, в каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого духу?». Ю. Яновський був модерністом, вибудував свій поетичний космос, протиставний хаосу, інтуїтивно застосовував засоби деконструкції, що активно почали використовувати письменники значно пізніше, в останній чверті ХХ ст. Прозаїк доводив право на існування безсюжетної оповіді, як-от у стрічці «Біла пустеля», яку мали би зняти майбутні кінематографісти. Роман був «змонтований як фільм, з численних кінопланів, де стилізація під кіномемуари акцентує документальність й граничну суб’єктивність тексту», дарма що позиція автора схована «за маскою безстроннього оповідача» (Мирослава Гнатюк). Привертає увагу насичене колажування твору різними метатекстуальними компонентами. Вони витворюють враження текстів у тексті: «Зауваження пілота» і «Зауваження письменника» Майка і Генрі –– синів То-Ма-Кі, перших інтерпретаторів батькової мемуаристики, пісні на кшталт «Пісні капітана» або «Пам’ятник», кіносценарій Сева, надіслані з Італії листи-сповіді Тайах, газетна хроніка, епіграфи (їх п’ять) з творів М. Гоголя, Й.-В. Ґете, Ц. Дібдіна тощо. Часто вони виконують роль певного коду, що розгортається у відповідну сюжетну структуру, вказує на важливу ідею. Наприклад, рядки з вірша «Римській державі» Горація «О корабле, тебе вже манить хвиля моря» виявляють «символ держави, ключ розуміння позицій корабель –– море, держава –– воля», що відображено не лише в епізоді сценарію або побудови корабля для зйомок кінофільму, роботи над яким не показано, що засвідчує «національної бездержавності» (Нінель Заверталюк). Цитації та ремінісценції врізноманітнюють наративний дискурс, що має доцентрову романну форму. Роман «Майстер корабля» є продовженням ритму попередньої художньої прози Ю. Яновського, її соковитого образного ладу, навіть певних авторських кліше на кшталт сивизни, про вже яку йшлося у новелі «В листопаді», ідеї «молодість, труд, любов», втіленої в оповіданні «Туз і перстень» та повісті «Байгород», застосування віршів у прозовому тексті. Так само поглиблена тема кінематографії, заявлена в попередніх новелах прозаїка, пов’язана, за словами В. Підмогильного, з «кінолихоманкою», яка захопила багатьох письменників –– Л. Скрипника, М. Йогансена, Д. Бузька, М. Семенка, М. Бажана, Г. Епіка, О. Досвітнього та ін., але найповніше позначилася на романі «Майстер корабля» Ю. Яновського, присвяченому осмисленню сутності високого мистецтва, художньої творчості, що висвітлювали Г. Ібсен («Архітектор Сольнес»), Е. Золя («Творчість») . Впадала у вічі імітація сповіді фіктивного (імпліцитного) головного героя, його містифікованих спогадів, немовби написаних через півстоліття сімдесятирічним кінематографістом То-Ма-Кі, в образі якого вгадувалася прототипна постать автора, розкривалися бурхливі події мистецького життя, виповненого молодечої енергії й урочистого ритму, утвердження українського кіномистецтва. Деякі наведені в романі думки, суголосні написаним 13 грудня 1927 р. «Міркуванням про себе», автор яких «актуалізує "текст" свого життя засобами персональної автореференції» (Мирослава Гнатюк). Вони, поглиблені в анкеті «Я вас тримаю за ґудзика» (1929), у «Коментарі» до першого тому Зібрання творів прозаїка, дозволяють з’ясувати не тільки секрети його творчої лабораторії, а й літературну позицію. Він відмежував автора від видавця, навіть уточнив, застосувавши оповідну ми-форму, –– «Ми, видавець, вважаємо, що автор існує окремо, бо речі вже зроблено, вони впали, як плід», хоч певен, що «коли десь проглянуть вуха авторові». Користуючись можливостями авантексту, Мирослава Гнатюк наводить чимало перегуків, іноді дослівних формулювань, зазначає відмінності у романі «Майстер корабля» та в «Коментарях», в яких знову наголошено на потребі розрізнення «автора», який «на довшу лірику не розігнався», та «видавця» з його «оптимістичним акордом», побажанням: «Ходового б вітру на вас, авторе!». Водночас видавець, радше наратор, звертається до імпліцитного читача, аби той обачно сприймав слова автора, схильного «нам присобачити за щирісіньку правду». Ідеться про принцип містифікованої смислової гри, вможливленої завдяки «монтажно-асоціативній організації роману» (Мирослава Гнатюк). Надаючи широкий простір читачеві, Ю. Яновський досить толерантно ставиться до ймовірної рецепції свого твору. Якщо збіжності горизонтів розуміння між автором та інтерпретатором не відбулося, то для цього лишається перспектива: «Значить, іще не час йому читати мої мемуари». При цьому письменник відмежував себе від власного твору, категорично заявляючи, що «Плід має впасти на землю, коли виспіє. Писальник – умерти, щоб звільнити роботу [тексту –– Ю. К.] од фізичного зв’язку з собою». Пізніше схожу думку обґрунтує постмодерніст Р. Барт, а У. Еко («Ім’я троянди») майже дослівно повторить слова Ю. Яновського: «Автору варто умерти, завершивши книгу. Щоб не стати перешкодою на шляху тексту». Але метафора –– метафорою. Ситуація ускладнена тим, що Ю. Яновський як прототип То-Ма-Кі, не усуває своєї присутності у творі, підкреслюючи, що «Я пишу насамперед для себе, і мені все цікаве», і водночас визнає, що будучи мемуаристом, не хоче «коритися практиці писання романів», «відчувати себе романістом», тому пише мемуари. Йдеться про традиційного всевідного автора, або, як його назвала вірогідна читачка, «душку-автора», проти якого збунтувався Ю. Яновський, апробовуючи поетику умовного моделювання. Мирослава Гнатюк розглядає проблему співвідношення іманентного та біографічного авторів у романі «Майстер корабля» як визначальну для розуміння твору, звертає увагу на автобіографічний чинник, що «дуже виразно виступає в автографі», на авторське висування «себе у текстуальний простір незвичайних подій і характерів» . Дослідниця спирається на самозізнання Ю. Яновського, досить виразне у чорновому варіанті роману, мовляв, синтезовані діалоги, які перетікали в його присутності –– лише «малесенький трюк, що полегшує для вас розуміння тодішнього часу», адже «треба передавати всі розмови, казати, від кого я їх чув, з чужих слів оцінювати те чи інше явище і робити висновки». Водночас автор не вирізняв себе від інших героїв: «Я такий же, як і всі, персонаж». Попри те він виконував неабияку роль у формуванні філософії й естетики романного тексту увиразнював текстуальну «роль генератора смислу», коли «висока одухотвореність, смислова наповненість слова» ставала «джерелом розуміння, важливою ланкою в сприйнятті літератури як "нової реальності", що гармонізується в уяві читача множинністю інтерпретацій» (Мирослава Гнатюк). Наративна модель виходить за межі конкретного текстуального топосу, змінюючи просторово-часову перспективу роману, в якому застосовано міленарну форму ретроспективної сповіді. Це здійснюється завдяки розширенню рамок часу і місця дії, завдяки можливостям романтичної умовності, що зумовлювали довільну композицію твору. Його сюжетні лінії немовби спонтанно розгортаються на очах читача –– мимовільного співучасника творчого процесу. Стилізація мемуарного жанру виявилася доречною, була на часі, бо, за спостереженням Б. Якубського, мемуари, листування, спогади набагато «краще читаються та сприймаються», ніж утопічні або авантюрні романи [94, c. 264]. Одивнення розповіді, застосування «документального, фактографічного» жанру, «принципів оголення прийому, поєднання елементів художнього й літературно-критичного дискурсів» засвідчував, на погляд Віри Агеєвої, спроби «підриву романної форми як форми наскрізь конвенційної й архаїчної». Жанр мемуарів значно давніший, ніж роман, адже його можливостями користувався Ксенофонт («Анабасис», 401 до н. е.), досвід давньогрецького історика поглибили Юлій Цезар («Нотатки про Галльську війну»), П’єр Абеляр («Історія моїх поневірянь»), Данте Аліґ’єрі («Vita nova»), Бабур («Бабур-наме»), Й.-В. Ґете («Поезія і правда мого життя»), Ж. Ж. Руссо («Сповідь»), мадам де Сталь (незавершені «Десять років у вигнанні») та багато інших. Вони були спокушені можливостями наративних засобів, близьких до історичної прози, наукової біографії, документально-історичних нарисів, що дозволяють вдатися до оповіді з певним ступенем достовірності, у вигляді нотаток від імені конкретного автора про реальні події минувшини, свідком або учасником яких він був. За визначальну жанрову ознаку тут править суб’єктивне поцінування реконструйованих історичних реалій, базоване на безпосередніх враженнях, обґрунтування мотивів і вчинків з вибірковим залученням відповідних документів, неповнотою інформації, іноді її однобоким висвітленням, співвідношення авторського світоуявлення з аналогічними моделями інших персонажів. Історична достовірність часто поєднана з художнім домислом, позірна фактографічність, подієвість може видатися фіктивною, приховувати подвійний погляд письменника, який ніколи не перебуває в межах одного часового виміру, свідомо чи позасвідомо залежить від власних або корпоративних інтересів, іноді опиняється в епіцентрі своєї оповіді, іноді лишається на берегах тексту. Трапляються випадки, коли специфіку жанру використовують для містифікації, яку застосував Ю. Яновський, руйнуючи канон оповідної форми, синтезуючи у своєму романі об’єктні (спрямовані на довкілля, власне екстравертивні) та суб’єктні (інтровертивні) тенденції. До речі, він мав уже своїх попередників, які застосовували аналогічну наративну фікцію, як-от «Книги шляхів і ловів» Володимира Мономаха, дарма що на неї не посилався. За «Майстром корабля» можна простежити велику національну мемуаристику, зокрема барокову –– «В пам’ять дітям своїм і внукам, і всему потомству» мандрованого дяка Іллі Турчиновського, «Странствования Василья Григоровича-Барского по святим местам Востока с 1725 по 1747 г.», козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, а також Т. Шевченка («Журнал»), Я. Головацького («Пережите й перестраждане», 1885), М. Білинського («З минулого-пережитого. 1870–1888»), М. Драгоманова («Австро-угорські спомини», 1892), Христини Алчевської («Передуманое и пережитое», 1912), О. Барвінського («Спомини мого життя», 1912–1913), Софії Русової («Мої спомини. 1861–1915»), М. Садовського («Мої театральні згадки», 1928) та багато інших видань. У 20-і роки з’явилися мемуари-мініатюри, часто новелістичного ґатунку «З Літ Дитинства» А. Заливчого, «В бур’янах» Мирослава Ірчана, «Дороги моїх днів» В. Поліщука тощо. Ю. Яновський у своїй стилізації мемуарів спирався на великий архітекстуальний досвід, на мемуарну класику, надаючи їй своєї, романної інтерпретації. Маска безстороннього оповідача, який прагне бути об’єктивним, насправді камуфлювала внутрішню пристрасть, приховувала її нуртування, що проривалося не лише у патетичних формулах, а й у щирих душевних переживаннях, засвідчуючи кардіоцентричну ментальність персонажів, мотивуючи «авторову особу» письменника (Я. Савченко). Йому вдалося артистично, ненав’язливо пародіювати стильові штампи традиційної прози, спонукати читача до безпосереднього спостереження над творчою лабораторією митця. Задля цього він використав засоби автокоментарів, сформував комунікативне поле ефективного спілкування наратора й нарататора, надаючи їм обом право вибору, запровадив текст у тексті, що не сприймається під кутом зору арістотелівського мімезису. Ю. Яновський, схильний до невимушеної гри хронотопами, спромігся досягти «композиційної "розкутості"» свого твору, що немовби розбудовувався в перебігу оповіді, витворював «ефект "калейдоскопу"», який викликає асоціації з творчою манерою В. Ван Гоґа (Ольга Журенко). Роман «Майстер корабля» має виразні інтермедіальні ознаки, засвідчує плідність синтезу мистецтв, використання засобів кінематографу у прозових творах, зокрема, активізації сценарної стилістики за допомогою монтажних фраз. Кожна з них містить викінчений сенс, розрахований на покадрову зйомку, як, наприклад, у контрастованому епізоді з одночасними паралельними зображеннями відмінних картин, де двоє персонажів перебувають на лікарняному ліжку, а двоє –– у цирку: «...покличте швидше сестру, – аж свистить його голос, –– у мене всі бинти від крові. Я тоді... Як... Закашлявся... Тайях і Сев сидять у першому ряду. На арену виходить красень-кінь». Часто письменник використовував перехід від зображення крупним планом до деталі і навпаки: «Хтось біля вікна палив цигарку. Вогник її раптово збільшився, зробивши в повітрі траєкторію зірки». У тексті роману спостерігається наявність асиндетону, коли окремі речення, поєднуючись між собою, утворюють монтажну фразу, відповідну певному кадру, зображуваним подіям, а не внутрішнім переживанням: «Наче з-під декорації з’являються навантажені персонажі знімальної групи. Починається метушня. Обставляються реквізитом декорації. Оператор свариться на ампераж. Ставлять нове вугілля в стояки. Пробують, чи горить, шаркотить, співає вогонь вольтової дуги в лампі, метушаться робітники, переставляючи меблі». Впадає у вічі рясне використання діалогів без ремарок та авторських коментарів, аналогічних сценарним реплікам: –– Ви, мабуть, здуріли, або втратили багато крові. За Сева я даю голову. Коли тільки можливе у світі існування пари друзів –– то це я і Сев –– ці люди. –– Кажіть! не даром же я за вами слідкував весь цей час. Це тільки він і ніхто більше. –– А які причини? –– Він злий на вас за вашу рижу. Він думає, що ви її обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали. Ю. Яновський у романі «Майстер корабля» застосував прийоми лінійного й кільцевого монтажу, що визначили архітектоніку твору. Принаймні, обрамлення ввиразнене наявністю кільцевого прийому, коли слова, якими завершується останній розділ («Сиве волосся до чогось зобов’язує. Я виконав це зобов’язання»), перегукується зі словами першого розділу («Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть просто до могили»), замикаючи, таким чином, наративне коло, що містить у собі лейтмотив роману, переходить у лінійний монтаж: головний герой водночас постає людиною похилого віку та в уявній ретроспективі – молодиком, редактором кіностудії. Очевидно, тому То-Ма-Кі, незважаючи на свою молодість, зізнався дружині, що йому «дуже страшно сідати до столу –– почуваю відповідальність і холод років». На романі з-поміж творів усього доробку письменника найбільше позначився особистий фаховий досвід Ю. Яновського-кінематографіста, відбилася творча біографія на одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), обірвана не з його вини, особиста життєва драма перспективного редактора сценарного відділу (1926–1927), який став жертвою сваволі її адміністрації. Голова правління О. Шуб своїм розпорядженням від 20 серпня 1927 р. звільнив Ю. Яновського за… «абсолютне незнання кінематографії» та «псування картин своїм монтажем», тобто була спроба «якомога болючіше вдарити», «закинути майстрові брак того, у чому він майстер», як зазначає Ольга Журенко. Очевидно, тоді у «Міркуваннях про себе» письменник висловив ненависть до «Хама» та «Холуя», маючи на увазі не лише біблійного та Сенченкового персонажів, а «конкретне явище», яке «труїло йому життя». В оточенні художнього світу Ю. Яновського завжди перебувала «філософія краси життя», що постійно стимулювала творчість письменника, тому навряд чи її вираження «інколи набувало абстрактних, манірно-екзальтованих форм і ознак самоцінності, непомірно далеко відпливало часом від психологічної конкретики та національного ґрунту обставин», як вважав М. Наєнко в монографії «Романтичний епос. Ефект романтизму і українська література» (2000). Такі припущення критики письменник спростовував. До речі, він не відразу знайшов адекватну назву роману, що відповідала б задуму книжки, аби вона «сприймалася як документальна» [94, c. 189], опрацював кілька варіантів, наприклад, «Українське хворе кіно», а також «Мемуари редактора каторги», «Мемуари старої людини», «Мемуари про море», «Мемуари То-Ма-Кі». Вони були не випадковими, засвідчували не лише специфіку творчої лабораторії письменника, а й глибоке захоплення кінематографом, залюбленість у ВУФКУ та в Одесу. Невипадково це Місто здавалося йому «Голівудом на березі Чорного моря», так назване в однойменному циклі його статей, попри те що воно було космополітичне, «вороже ставилось до нашої теперішньої державної мови», яка запроваджувалася «в стосунках Міста і на кінофабриці» завдяки українським письменникам, що працювали у ВУФКУ (Ю. Яновський). Ю. Яновський умів бачити речі такими, якими вони є. Його перше враження від Одеси, куди він «приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала», не послабло від перших днів, коли він, «підскакуючи, ходив по місту, дивився на море і забивав голову всякою романтикою». Особливості романтичного світосприймання не перешкодили Ю. Яновському бути надто уважним до реалій Міста, тобто Одеси, до конкретних, колоритних прототипів, прихованих за масками екзотично закодованих імен, як-от Сев («мій перший друг») –– кінорежисер О. Довженко, Богдан –– актор, колишній моряк Г. Гричер (Григорій Чериковер), Тайах –– відома балерина Іта Пензо, запрошена з Великого театру до трупи Одеського театру опери й балету, Редактор («мій перший метр») –– М. Семенко, Професор – художник і професор Одеського політтехнікуму образотворчого мистецтва В. Кричевський, Високий режисер –– М. Охлопков, Директор –– П. Нечеса, який під ту пору очолював кінофабрику, оператор Ол –– певно П. Демуцький. Події, розгорнуті в романі, відповідають подіям жовтня-листопада 1926 р., коли в Одеському оперному театрі ставили оперу «Йосиф Прекрасний» С. Василенка. Роль фараонової дружини Тайях виконувала Іта Пензо. Тоді ж у приморському місті відбулася зустріч між турецьким міністром Тевфіком Рушці-беєм і наркомом зовнішніх зносин Г. Чичеріним на крейсері «Гамадіє» (у романі –– «Імсет»). Навіть виповнені пригодницьким й авантюрним пафосом історії Богдана про мандри в екзотичні краї не були вигадані автором «Майстра корабля». Їх справді пережив Г. Гричер (Чериковер). Фігурку Будди, що постійно згадується у романі, зберігала дружина актора; мовилося про човен «Тамара», з якого побудували бриг «Онтон», що на мові острова Ява означає щастя. Судно, що пізніше було передано учням морської школи, призначалося для зйомок фільму за кіносценарієм Сева, а майбутня кінострічка, на думку То-Ма-Кі, «стояла перед нами, як конкретна ідея, що закладала собою філософську систему». Органічне поєднання романтичного дискурсу, притаманного романному мисленню Ю. Яновського, з реалістичним, іноді документально оформленим, можна назвати запозиченим з кіномистецтва симультанізмом, що було характерним для прози Д. Досс Пассоса, з творчістю якого український письменник познайомився після 1931 р. Гостре чуття дійсності, її присутність у романному тексті Ю. Яновського спонукало Б. Якубського зробити припущення про еволюцію української прози «від романтизму орнаментального та ліричного до романтизму реалістичного». Очевидно, вартніше говорити, як наполягає В. Панченко, про «стильовий симбіоз» «Майстра корабля», в якому романтизм завжди лишався домінантним. Тут унеможливлені реалістичні або ідеалістичні схеми, до яких апелювала офіційна критика 20-х років. Про неї іронічно висловився Ю. Яновський, мовляв, «вона досі вивчала лише арифметику і з нею підходить до всього». Письменник знаходив у довкіллі, за словами Єлизавети Старинкевич, «щось таке, що виводить за його межі та внутрішньо освітлює реальність» [94, c. 273]. Він на артистичному рівні інтерпретував життєву конкретику поряд з ремінісценціями роману «Ольмейрова примха» та «Перемога» Дж. Конрада, зокрема в епізодах нападу хазяїна трамбака на То-Ма-Кі, у розповіді Богдана про свою закоханість у малайку Баджін тощо, за якими проглядалися життєві події прототипів роману «Майстер корабля». Першорядну роль відігравали не літературні впливи. Романтична інтерпретація одеських реалій, конкретика творчого життя українських кінематографістів другої половини 20-х років накидала на твір серпанок таємничості, враження «туманної утопії», на чому наголошував М. Ушаков у передмові до видання «Майстра корабля» у російському перекладі (1945). Таку рецепцію «поетичного роману» намагався пояснити Г. Островський, тлумачачи її як спробу відвернути від прозаїка небезпечні «догми тодішньої естетики», адже на той час були репресовані Іта Пензо, Г. Гричер, М. Семенко, В. Кричевський, Д. Нечеса, опинився у московському засланні О. Довженко. Їхні зашифровані імена краще було лишати недоторканними, екзотичними у просторі безіменного Міста. Ю. Яновський своїм стильовим колоритом сягав вираження особливо яскравої емоції. Зі сторінок нової книги промовляла терпка мариністична романтика з атрибутикою бригантин, рей, щогл, абордажів, мушкетів тощо, соковита екзотика морських краєвидів. Письменник зізнавався у свїх нотатках, що він у романі здійснив свої невтілені в життя інтенції та мрії: «Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і сині обрії. Лягаю теж із цим». Мариністична тематика, що спорадично з’являлася у творчості І. Нечуя-Левицького («Микола Джеря», «Над Чорним морем»), Дніпрової Чайки («Морські малюнки»), М. Коцюбинського («На білому камені»), була підхоплена і посутньо опрацьована Ю. Яновським, набуваючи під його пером «викінченої і гостро принадної краси», спонукаючи до роздумів, чому «нація, яка століттями сиділа коло моря, яка пускалась навіть у одчайдушні морські походи, не помічала його у своїй літературі, заворожена чорною, нерухомою землею своїх степів!» (Є. Маланюк). Письменник, на переконання Є. Маланюка, «відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному, а психологічному, як окремий духовий комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований». Мотив «Майстра корабля», суголосний творам неоромантиків Дж. Конрада, Дж. Лондона, Р. Стівенсона, абсорбував елементи авантюрного й пригодницького наративів, екстремальну енергію небезпечних мандрів, акцентував на сильних, сміливих, великодушних героях. Ю. Яновський в одному з листів до М. Хвильового згадував й перші стимули своєї мариністики, пов’язані з творчістю Т. Шевченка і М. Гоголя: «Їхні твори правили мені за вікно великого світу. Тоді я захопився морем, не бачивши ще його». Маючи широку інтертекстуальну основу, Ю. Яновський знаходив оригінальне трактування обраної теми, дотримувався сутності свого неповторного ідіостилю, навіть коли звертався до усталених любовних мотивів, зокрема опоетизованої закоханості у танцівницю Тайах відразу трьох персонажів –– То-Ма-Кі, Сева та Богдана, що стало випробуванням їхньої чоловічої дружби. Традиційний «любовний трикутник» виконує роль інтриги, сюжетна лінія сприймається продовженням змісту балету Сергія Василенка Йосип Прекрасний […], що, у свою чергу, був версією єгипетської легенди про братів Потіфара і Йосипа» (Нінель Заверталюк). Вона, виявляючи у танку «любовну досвідченість», постає спокусницею як у балеті, так і в житті. Вже перше враження від знайомства з актрисою засвідчує харизматичну жіночу натуру: «трималася так, ніби її шлейф несли пажі». У романі спостерігаються напружені взаємини між новими для української літератури психотипами чоловіків і репрезентованих в образі Тайах жінок, творчими інтелігентами, змальованими скупо, але досить точно. Стосунки між ними ускладнено нічним нападом і пораненням То-Ма-Кі та Богдана, підозрами на Сева, що виявилися безпідставними. Захоплені Тайях, вони, засліплені вродою, артистичністю, розумом балерини, немовби не помічали її, справжньої, яка навіть «не любила танцювати», «танцювала холодно», проте глядачі «захлиналися з гордості». Цікавими видаються фемінні й маскулінні погляди на жінку. Коли Сев переконаний, що «жінку треба вміти носити на руках», то Богдан вважає, що вона «любить руку і повід», про що каже Професор танцівниці: «Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка і його просолені вуста із запахом горілки й міцного матроського тютюну». Виявляється, вони не знають гаразд психіки емансипованої жінки, тобто Тайах, за вдачею володарки, авантюрниці, «цариці, що спокушає», яка заявляє залицяльникам: «Коли через мене хтось битиметься –– я покину обох». Їй не хотілося виконувати для них танець смерті, як в балеті, що символізував покарання звабленого Йосипа. Попри все героїня лишається амбівалентною, типовою жінкою, обирає жорсткого, сильного Богдана, хоч і не відмовляє ідеальній любові То-Ма-Кі і Сева, яка пробуджує в ній світлі почуття, вдячність за лицарське ставлення до себе: «Ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя». Культ Прекрасної Дами став однією з важливих сюжетних ліній, втіленням високих моральних принципів прозаїка, доповнюючи основну ідею роману, що полягала у розбудові нового, вільного життя, суголосного настановам «романтики вітаїзму», позбавленого переобтяжливого для неоромантика буденного існування, безкрилого раціонального утилітаризму. Можливо, на цій основі постала його утопія, яка «починається негайно, зараз же», пов’язана з творчою працею, з культурою, що асоціюється з «моделлю світу вищої досконалості» (Лідія Кавун). У ньому урбаністичні елементи гармоніюють з природними, або як пише у мемуарах То-Ма-Кі: «Багате досвідом життя лежить переді мною, як мапа моєї Республіки. Я бачу, як повиростали заводи і фабрики. Розмножилися дороги. Вода ріки віддає свої мільйони сил. Коло плугів працює веселий народ. Сонце смажить радісні обличчя. Армії дітей пищать по садках, голосять, співають, плачуть, сміються, жують землю і поїдають трави....». Лідія Кавун убачає в утопічній картині земного раю ідеальний простір Міста (не обов’язково Одеси), «буттєва парадигма» якого «має чіткі геометричні форми концентричного кола», бо й справді, за словами То-Ма-Кі, складається з різних Колець. Навряд чи випадає тут шукати аналогії з комуністичним фантомом «світлого майбутнього» або вбачати в досконалому мегаполісі те чи те конкретне місто. Йдеться про шлях до універсального світоладу, що прокладається через духовне саморозкриття людини. Вона таким чином проявляє свою вищу, родову сутність, завдяки чому приборкує час, стає не лише історичною, а й утривалює своє буття в цій історії, що осмислює Професор: «Людина –– натура творча. Людині треба, щоб її робота залишилася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає». Очевидно, тут ідеться про єдність сковородинського мікро- та макрокосмів, як вихід з утопії в життя. Його здійснюють не лише персонажі ідеального Міста, а й через кілька десятиріч сини головного героя –– пілот, меткий Майк і письменник, неврівноважений Генрі, який чує рідні голоси «з простору повітря далеких морів, коли вони літають десь у широкому світі». Хлопці засвідчують безперервність роду, органічну наступність поколінь, репрезентують світ духовної гармонії, притаманний культурі, яка, всупереч концепції О. Шпенґлера, не переходить у технократичну цивілізацію. Так, Генрі завдяки своїй творчості пізнає сенс свободи як внутрішньо онтологічної повноти, спирається на основи світового розуму, тому здатен піднести до свого рівня «решту людей». На відміну від «загірної комуни» М. Хвильового, який знецінював сьогодення задля міленарних ілюзій, Ю. Яновському в романі «Майстер корабля» якнайповніше вдалося реалізувати вимогу неоромантичного стилю на подолання прірви між реальним і можливим. Однак вона не була усунута повністю, обмежилася врівноваженістю патетики й іронії, засвідчила пошуки гармонії, а не асиметрії. Таку потребу втілювала розташована на носі вітрильника дерев’яна фігура із профілем жінки над бугшпритом, яка не лише оберігала корабель від рифів та інших нещасть, а й символізувала перспективу майбутнього, що розкривалася перед героями роману та нацією у хвилини її нового перманентного відродження. Першорядне значення відведено лицарському етосу, сформульованому То-Ма-Кі, перед яким постала «Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит». «Культура нації –– звуть її», а не класу, –– уточнював автор. Його концепція «в контексті твору набула статусу філософії» (Нінель Заверталюк). Критика, занепокоєна такою модернізацією етнічних цінностей, обстоюванням онтологічних принципів повноцінного існування Людини, Природи, Держави, відмовляла письменнику у кваліфікації «майстра романтики» (як і М. Бажану та О. Довженку), доречно застосованої Я. Савченком («Творча путь Юрія Яновського») за послідовне дотримання стильових вимог та високий артистизм («Критика». –– 1931. –– Ч. 3). На такій підставі І. Ткаченко не без скепсису оголосив критика «четвертим майстром цього стилю в галузі методології та критики», зважаючи на «войовничі тенденції» піднести романтизм «на командні висоти в процесі розвитку радянської пролетарської літератури» («Критика». –– 1930. –– Ч. 11). Образ Нареченої Ю. Яновського, суголосний аналогічному образу «сіроокої м’ятежної нареченої» М. Хвильового («Арабески»), виявився типовим для ренесансного письменства 20-х років, яке, за словами Є. Маланюка, віднаходили низку синонімів до «нашої Батьківщини», називаючи її «Прекрасною Дамою, Нареченою, Коханою, Єдиною» (Є. Маланюк). Ідея платонізму в сердечних переживаннях віднаходить своє конкретне втілення у тілесності матеріального світу, у чітких формах предметної краси та приглушеної сексуальності. Роман «Майстер корабля», що привносив в українську літературу «фаустівський дух творчого неспокою, сміливого пориву вперед» (Раїса Мовчан), полемічний не тільки щодо панівної «пролетлітератури». Він не вписувався у «політику партії в галузі художньої літератури», адже в ньому мовилося про світ достеменного мистецтва, високої духовності, хоч не відкидалася утопічна модель досконалого суспільства, екстрапольована в уявні 70-і роки ХХ ст., які мали відмінну реальну конфігурацію. Здається, такого наскрізь оптимістичного твору, як роман "Майстер корабля", після "Слова про Закон і Благодать" митрополита Іларіона в українській літературі не було.
|
|
|
облако тэгов
