Проблеми культури видання належать до найбільш обговорюваних
нині тем серед фахівців-книгознавців, теоретиків редагування і ви-
давців-практиків, що пов’язано передусім з активізацією книгови-
давничої діяльності та підвищенням на цьому тлі читацьких запитів до
якості друків. Обсяговість же самого поняття «культура видання», що за
поданими визначеннями у словниках книгознавчих та видавничих тер-
мінів трактується як «теоретична концепція про ступінь відповідності
змісту та форми видання завданням його ефективного використан-
ня» [9; 16], передбачає можливість здійснення різнопланових дослід-
жень якості окремих складових книги (змісту, художньо-технічного
оформлення, поліграфічного виконання), а також її оцінки загалом.
Представлена сьогодні добірка праць і публікацій у цьому напрямі є
достатньо презентативною та об’єднує широке коло науковців, серед
яких — В. Барикін [1], В. Васильєв [2], С. Гавенко [4], Н. Зелінська [6],
А. Мільчин [10], Е. Огар [11], М. Сікорський [15], Н. Черниш [17].
Поза тим, дослідники (Н. Зелінська, Н. Черниш та ін.) на підставі
аналізу рукописних і друкованих джерел ХІХ — першої третини ХХ ст.
стверджують, що засадничі уявлення про культуру книги формувалися
багатогранним досвідом працівників пера (авторів, редакторів, видавців
тощо) минулого і в сучасних реаліях лише набули «остаточного тео-
ретичного витлумачення та утвердження» [3]. У зв’язку з цим вповні
аргументовано постає завдання вивчення проблем книги на різних іс-
торичних відрізках, що дозволить розглянути важливі для сьогодення
видавничі питання у часовій єдності.
В українському книговиданні Галичини особливе місце займають
20-ті рр. ХХ ст., коли у складних суспільно-політичних обставинах
підпорядкованості Польщі, на тлі цензурних утисків та повоєнних еко-
184
номічних негараздів національна книга мала не тільки вижити, а й,
виконуючи важливий патріотично-виховний обов’язок, гідно конку-
рувати з поставленою у набагато сприятливіші видавничі умови чужо-
мовною (насамперед польськомовною) друкованою продукцією. Це
накладало, безперечно, підвищені вимоги до якості українських видань,
що всеохопно торкалися і їхнього змістового наповнення, і оформлення,
і втілення у друці.
Виявити критерії, за якими поціновувалась українська книга, до-
помагають, зокрема, численні критичні матеріали, вміщені в одному з
найавторитетніших галицьких періодичних видань — газеті «Діло»,
відновлення виходу якої після чотирирічної заборони відбулося 1 ве-
ресня 1922 р. У рубриках часопису «Фейлетони», «Літературний ку-
ток», «З нових книжок», «Новинки», «Бібліоґрафія», «Нові книжки й
видання» публікувалися відгуки на прозові й поетичні твори україн-
ських письменників, рецензії на наукові та науково-популярні видання,
обговорювалися переклади рідною мовою зарубіжних авторів, ана-
лізувалася дитяча книга. Звичайно, охопити весь «потік» української
книги 1920-х рр. на сторінках часопису літературна критика не могла і
не ставила своїм завданням. Відбір творів для аналізу залишався за
рецензентами. Чіткої регламентації ділянок критики теж не встанов-
лювалося, тому коло дописувачів було доволі широким: публікувалися
рецензії Л. Білецького, М. Голубця, Є. Грицака, О. Грицая, С. Дністрян-
ського, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, В. Заїкіна, І. Кедрина-Рудниць-
кого, І. Раковського, О. Терлецького, Ф. Федорціва, І. Шимоновича та
багатьох інших українських науковців, літераторів, мистецтвознавців,
журналістів. Чимало критичних статей, зауважень, заміток у «Ділі», які
стосуються проблем культури української книги, належать відомому
мовознавцеві та літературознавцеві М. Рудницькому.
Однак навіть поверховий перегляд представлених у «Ділі» мате-
ріалів показує значне переважання відгуків на львівські видання, що
було зумовлене насамперед пріоритетністю Львова як найбільшого
книговидавничого центру Галичини, а також тим, що видана тут книга
у сукупності відтворювала притаманні загалом для галицьких видань
проблеми. За відсутності аналогічних досліджень (видавничих питань
безпосередньо за публікаціями «Діла» на сьогодні торкаються лише
розвідки О. Палюх [12] про умови видавничої діяльності та формування
мережі видавництв у Львові в 1920-ті рр., І. Зубрицького [7], в якій
окреслюється проблематика книго- та пресовидання для дітей упродовж
185
1919—1927 рр., та побіжно — праця Ю. Шаповала [18], що презентує
тематику часопису за весь час виходу — з 1880 р. до 1939 р.) метою
цієї статті є розгляд проблем культури української книги Львова
1920-х рр. та висвітлення критеріїв її оцінки авторським колом газети
«Діло».
Відзначимо, що позицію критиків, їх вимогливе ставлення до якості
опублікованих творів і праць обґрунтував на шпальтах часопису
М. Рудницький: «...в своїх скромних, чисто-денникарських рецензіях
бороню зовсім неоригінального погляду, що наша література мусить
вийти зі стадії чисто-провінціяльного примітивізму. Ті, що вважають
патріотичним ділом — хвалити дуже слабі, мало літературні твори за те,
що вони написані в похвальнім патріотичнім намірі — завдають, на мою
думку, більше лиха нашому культурному розвиткові, як ті, що стверд-
жують його недостачі» (1930. — Ч. 31). Отже, орієнтуючись на най-
кращі зразки української та світової літератури, рецензенти здійснювали
певну селекцію виданого, не лише прагнучи попередити читача про
вади друків, а й намагаючись розвинути його естетичний смак при
виборі книги та її читанні.
Проаналізовані нами матеріали дають підстави стверджувати, що
передусім здійснювалася оцінка блоку змісту книги за такими показ-
никами: інформативність, виклад, мова авторського тексту, наявність
науково-довідкового апарату. При цьому враховувалася також специ-
фіка типу видання.
Так, у художній літературі рівень інформативної сторони визначав
сюжет твору. На жаль, наслідки літературної «голодової засухи», кризи
в українському красному письменстві 1920-х рр., що неодноразово
слугувало предметом обговорення на сторінках «Діла» та знайшло своє
відображення, зокрема, у статтях В. Дорошенка [5], І. Кедрина-Руд-
ницького [8], М. Рудницького [14], певним чином відбилися і на львів-
ській книзі. Критики відзначали зменшення кількості неординарних
художніх творів, які б задовольняли потреби вибагливої читацької ауди-
торії, а тому націлювали письменників на пошук нових цікавих сю-
жетів, застерігаючи їх водночас від необдуманого копіювання уже
відомого. Зокрема, питання плагіату у творчості українських пись-
менників порушив на шпальтах «Діла» Л. Білецький, який, порівнявши
романи К. Поліщука «Отаман Зелений» та Л. Андреєва «Сашка Жи-
гульов», побачив їхню схожість як у висвітленні окремих епізодів, так і
щодо композиції, у перехрещенні сюжетних ліній, близькості дійових
186
осіб (1922. — Ч. 3, 5). Л. Білецький наголошував на недопустимості
такої практики, бо цим «автор працює лише на шкоду українській літе-
ратурі, обнижуючи вимоги української письменницької етики, яка до
цього часу за виїмком може поодиноких випадків, свій мистецький
прапор тримала дуже високо і увесь час свого життя займала ідейне, а
не меркантильне становище» (1922. — Ч. 6).
На недоліки сюжету багатьох тогочасних повістей історичної та
воєнної тематики звернув увагу в «Ділі» й М. Рудницький. Рецензуючи
видані у Львові твори К. Гриневичевої «Шеломи в сонці» (1929. —
Ч. 209), Ю. Опільського «Тінь велитня» (1929. — Ч. 211), Р. Купчин-
ського «Перед навалою» (1929. — Ч. 213), Ю. Шкрумеляка «Чета кри-
латих» (1929. — Ч. 214), Б. Лепкого «Батурин» і «Полтава» (1929. —
Ч. 208), а також частини роману Ф. Дудка «В заграві» — «Чорторий»,
«Кров і квіти» (1929. — Ч. 212), критик виявив, що здебільшого весь
клубок подій в українських повістях розгортався за стереотипною
схемою: проводи головного героя на війну, опис батальних сцен, туга
головного героя за коханою, яку він потім або визволяє, або «зна-
ходить автоматично» як в американських кінострічках, «де закінчення
завсіди однакове і всім відоме». В результаті твори різних письменників
ставали дуже схожими, одноманітними (1929. — Ч. 215).
Висловлені гострі зауваження урівноважувалися на шпальтах «Ді-
ла» низкою схвальних відгуків про видані у цей час художні твори, які
власне дозволяють визначити критерії виставлених позитивних оцінок.
Так, І. Раковський рекомендував обов’язково прочитати всім фантас-
тичне оповідання М. Чайківського «За силу Сонця!», бо воно написане
«з таким талантом і знанням», що «читач зразу захоплюється» і «читає
без передишки до кінця» (1925. — Ч. 277). Прихильну оцінку отримала
й гумористична збірка «Кумис» — оповідання з життя української
еміграції у Відні, якими презентував себе молодий автор — П. Дереш.
О. Турянський відзначав відсутність будь-якого шаблону у творах, що
свідчило про «новий, свіжий, ориґінальний талант» автора (1929. —
Ч. 177). Продуманістю сюжету, на думку рецензента під криптонімом
м. р. (М. Рудницький), вирізнялася й повість Б. Лепкого «Сотниківна»:
автор не втомлював читача «зайвим матеріалом» — широким пред-
ставленням історичного тла, багатослівною характеристикою осіб,
розтягненими епізодами й описами природи, тому глави повісті «ми-
нають швидко мов у фільмі» (1927. — Ч. 260). Першорядною, популяр-
ною і водночас патріотичною назвав Є. Яворовський повість А. Чай-
187
ковського «Олексій Корнієнко», яка відтворювала початковий період
національно-визвольної боротьби українського народу під проводом
Б. Хмельницького. Вдалий задум автора висвітлити ці далекі історичні
події через призму не діяльності гетьмана, а пригоди його хрещеника
Олексія Корнієнка робив його цікавим пригодницьким чтивом, а також
змушував читача замислитися над пекучими питаннями української
дійсності з погляду здобуття національної незалежності: «Особа Кор-
нієнка — це наче голос сумління і критики всего того, що твориться
навколо нього. Треба признати, що такий підхід до цілости незвичайно
зручний і дає гарну заокругленість» (1929. — Ч. 11). Справжньою
несподіванкою стала й повість «із стрілецького життя» Р. Купчинського
«Заметіль», першу частину якої — «Курилася доріженька» — проре-
цензував на сторінках «Діла» Ф. Федорців. Р. Купчинський, до цього
більш відомий як «лірик, еротик, сентименталіст, автор стрілецьких
пісень, малий фейлетоніст», не лише справився із письменницьким
завданням, а й дав «книжку цікаву, оригінальну і займаючу» (1928. —
Ч. 43).
Із наведених прикладів бачимо, що добротність інформації у ху-
дожніх творах визначалася цікавістю сюжету, його неординарністю, а
отже, вмінням автора захопити увагу читача, тримати його в напрузі від
першої й до останньої сторінки. Стандартність, трафаретність сюжетів,
на думку критиків, відштовхувала читача від книги, не кажучи вже про
свідоме копіювання чужих творів, що порушувало письменницьку
етику і вводило в оману читача.
У полі зору рецензентів «Діла» опинилися і видані у Львові нау-
кові праці. Несприятлива суспільна й економічна ситуація 1920-х рр.,
фінансова скрута найбільшого інтелектуального осередку — Наукового
товариства імені Шевченка — проявилися у львівському науковому
книговиданні сповільненням темпів розвитку та відповідно нечислен-
ністю нових праць. Характеризуючи українське літературно-наукове
життя за 1923 р., В. Дорошенко відзначав, що хоча основним науковим
видавничим центром у Галичині залишався Львів, проте у цей період
він «в науку не дав буквально ніякого вкладу»: якби не підготовлений
декілька років тому НТШ дванадцятий том «Українського Архіву» та
фундаментальна праця М. Грушевського «Історія української літера-
тури», то столицю краю випередив би навіть «убогий Ужгород», де
місцеве товариство «Просвіта» видало два томи свого «Наукового
Збірника» (1924. — Ч. 93).
188
Представлені у газеті відгуки переважно охоплюють праці, здійс-
нені на полі україністики, поява яких зумовлювалася нагальною необ-
хідністю протистояти толерованій польським урядом політиці винаро-
довлення. Українські критики здебільшого дефініціювали їх інфор-
мативну значимість за такими показниками: актуальність, новизна нау-
кових фактів, повнота і ґрунтовність дослідження. Так, завдяки праці
Ю. Павликовського «Земельна справа у Східній Галичині», вважав
І. Шимонович, «читачі отримали повну й об’єктивну картину у ви-
світленні цієї проблеми (земельного розподілу у Східній Галичині. —
О. П.) як в історичному, так і в економічному зрізі» (1922. — Ч. 9).
В. Дорошенко відзначив ґрунтовність висвітлених М. Грушевським
матеріалів у тритомнику «Історія української літератури» та назвав цю
працю найкращим компедієм її історії (1923. — Ч. 183). О. Терлецький
звернув увагу на актуальність появи праці С. Рудницького «Основи
землезнання України», яка науково доводила наявність в Україні «фі-
зично-географічних підстав для свого самостійного політичного роз-
вою» (1924. — Ч. 266). «Сензацією з наукового боку» вважало «Діло»
працю К. Сосенка «Пражерело українського релігійного світогляду»,
що вирізнялася новизною матеріалів та ретельним їх авторським опра-
цюванням (1923. — Ч. 7).
Повоєнне лихоліття відбилося і на виданні науково-популярної літе-
ратури. Відчувався брак авторів-популяризаторів, з приводу чого М. Га-
лущинський відзначав: «Найважніше — це недостача популяризаторів і
нової популярної літератури. Ніхто не бачить свойого обовязку у писанні
популярних творів» (1923. — Ч. 93). Усе ж, як свідчать матеріали
«Діла», потреби у доступній для широкого загалу літературі з різних
галузей знань поступово почали задовольнятися завдяки наполегливій
діяльності у цьому напрямі багатьох українських видавничих інституцій
і найактивніше — у другій половині 1920-х рр.
Якість інформації у цих виданнях оцінювалася дослідниками
книги з погляду її корисності для пересічного читача в контексті підви-
щення його освітнього рівня. Українсько-польською конфронтацією у
1920-ті рр. зумовлювався випуск книг, які доступно окреслювали су-
спільно-політичні реалії тогочасного життя. Зокрема, праця Я. Олес-
ницького «Права меншостей» роз’яснювала читачам важливі питання
суспільно-політичного устрою як з огляду міжнародного права, так і в
контексті законів Польщі (1923. — Ч. 173). Причини невідрадного
становища українського шкільництва в політико-правовому полі Польщі
189
розкривалися у працях К. Федоровича «Українські школи у світлі
законів і практики» (1924. — Ч. 171) та І. Герасимовича «На трівогу!»
(1929. — Ч. 183).
Побіч науково-популярних видань суспільно-політичної тематики,
«Діло» презентувало праці, які мали на меті поглибити знання читачів
також в інших галузях — у сільському господарстві, ветеринарній
справі, кулінарії, у галузі охорони здоров’я. Видана у Львові, книга
Ю. Павликовського «Під прапорами самопомочи» ознайомлювала
читачів з проблемами розвитку сільськогосподарської кооперації у
Галичині (1925. — Ч. 244). У книжечці М. Стахурського «Коли і як
помагати при породах коров» було описано механізм породу великої
рогатої худоби та допомогу при цьому людини (1928. — Ч. 99). «Підне-
сенню хліборобської культури» та «інтенсифікації рільної продукції
у нашому селі» сприяла книга М. Творидла «Практичний господар
(Управа ріллі і господарських ростин)», яка містила різноманітну інфор-
мацію з питань рільництва та рослинництва (1928. — Ч. 230). Потрібною
і корисною назвав І. Куровець книгу досвідченого лікаря С. Дрималика
«Плекання дитини. Лікарський порадник для молодих материй», де
пояснювалося, як доглядати дитину на першому році життя (1929. —
Ч. 89). Актуальною з огляду на зростаючу роль жінки у суспільному та
соціально-економічному житті в 1920-ті рр. вважав В. Щурковський
книгу О. Подолинського «Що дівчина і її мати знати повинна?», яка
торкалася питань психічного та фізичного здоров’я жінки (1928. —
Ч. 146). Допомогти галицьким господиням заповнити прогалини у
розвитку місцевої кулінарії мала, на думку С. Олесницької, книга О. За-
клинської «Нова кухня вітамінова», в якій було представлено понад
1000 недорогих кулінарних рецептів, зокрема страви німецької та чесь-
кої кухні (1928. — Ч. 119).
Оцінка інформативності навчальних книг у газеті здійснювалася
насамперед за рівнем відповідності їхніх матеріалів тогочасним освітнім
потребам. Окрім того, рецензенти «Діла» звертали увагу на виховне і
пізнавальне значення таких видань, їхню роль у піднесенні культури
мислення.
У 1920-ті рр. склалася неоднозначна ситуація з українськими під-
ручниками — граматиками і читанками, попередні наклади яких або
були вже вичерпані (це стосувалося, зокрема, хрестоматій О. Барвін-
ського), або не відповідали новим правописним нормам (як, наприклад,
читанки А. Крушельницького). Автор під криптонімом В. Ск. зазначав:
190
«Давні читанки Крушельницького на нижчі кляси були досить добрі.
Одначе заміна правопису не дозволяє ними користуватися, бо це є нех-
туванням підставових засад дидактики, коли дитина інакше пише, а
інакше видить у книжці». Аномалією була й відсутність нової граматики
з української мови: у перевиданій 1928 р. у Львові граматиці С. Смаль-
Стоцького й Ф. Ґартнера зберігався ще старий правопис, що вносило
хаос у навчальний процес: «Отже нові читанки мають уже новий пра-
вопис, а нова граматика старий... Це унікат в історії дидактики». Уник-
нення ж у назві видань слова «український» негативно впливало на
патріотичне виховання школярів, бо підручники ставали денаціоналі-
зованими (1929. — Ч. 240).
Поза тим, критиками «Діла» відзначено низку видань, які вповні
відповідали поставленим навчальним завданням. Допомогти україн-
ським школярам у здобутті музичної освіти, зокрема в опануванні
мистецтвом співу, мали підручники Ф. Колесси «Шкільний співаник»
(1925. — Ч. 284) та «Українські народні пісні в триголосному укладі»
(1926. — Ч. 282). Обидва видання містили українські народні пісні:
перше — на один і на два голоси, друге — у триголосному діапазоні.
Пісні були розташовані по наростанню складності їхнього виконання та
«дібрано з огляду на мельодії — найкращі, з огляду на тексти — від-
повідні передовсім для шкільної молоді». Позитивну оцінку отримала й
видана товариством «Просвіта» 1924 р. читанка для неписьменних
«Просвітні листки», яка була першою спробою «дати змогу і нефаховим
учителям навчити других читання і писання» та відзначалася проду-
маністю розташування й різноманітністю навчальних матеріалів. Під-
ручник містив вісім зошитів для самостійних вправ, на початку кож-
ного з яких був зразок — зображення, а під ним — декілька його назв,
словесних характеристик, що давало змогу потенційному учню вивчати
нові звуки. Літературна частина включала короткі статті з давньої та
сучасної історії України, нариси з етнографії, окремі статистичні відо-
мості, біографії письменників і уривки з їхніх творів, вірші, господар-
ські поради, гумористичні матеріали. Невідомий рецензент, схвально
оцінюючи зміст видання, зазначав: «Матеріял дуже ріжнородний і по-
винен зацікавити тих, для яких він призначається» (1924. — Ч. 9).
Окремі автори газети (наприклад Є. Грицак) вказували на «від-
радне явище» — «деяке оживлення видавництв для молоді» (1924. —
Ч. 198). Однак власне нових оригінальних творів для дітей у цей період
друкувалося порівняно небагато, а основним засобом поповнення ре-
191
пертуару дитячої книги слугували переклади зарубіжної літератури та
перевидання творів відомих вітчизняних письменників. Тобто проб-
леми, які були характерними загалом для української книги 1920-х рр.,
екстраполювалися і на видання для дітей.
Незначна кількість віднайдених нами в газеті відгуків на видану у
Львові дитячу книгу дає нам, на жаль, лише номінальне уявлення про
критерії оцінки її інформативної вартості рецензентами «Діла». Зокрема,
аналізуючи оповідання М. Штеліги «За склянною стіною», невідомий
критик під криптонімом Др. Т. звернув увагу як на його цікавість
(«читається цікаво, і раз і другий…»), так і на покладену на нього
важливу виховну місію, бо воно порушувало надзвичайно важливі
питання — любов до власного народу і батьківщини, розуміння рів-
ноправності всіх націй, значимості праці у власному середовищі для
підвищення загального рівня людської культури (1922. — Ч. 24). На
пізнавальну цінність виданих у Львові творів зарубіжних авторів —
Є. Міллера «Молодість славних людей» (1924. — Ч. 199) та А. Гайль-
борна «Дикі звірі» (1929. — Ч. 206) — вказували у «Ділі» Є. Грицак та
О. Тисовський, адже перша книга розповідала про юні роки багатьох
визначних особистостей, друга — інформувала про життя сорока трьох
різновидів ссавців. Цікавим сюжетом відзначалася повість про пригоди
двох хлопчаків під час канікул «Вакації над морем» Ґустава Ґаєрштема,
а тому, на думку критика під криптонімом О. П., мала заохотити до
читання дітей віком 9—12 років (1925. — Ч. 4).
Отже, загалом інформативна сторона дитячих книг на сторінках
«Діла» оцінювалася у контексті її цікавості для юного читача, а також з
огляду на пізнавально-виховне значення для молоді.
Літературною критикою «Діла» відстежувався вихід у Львові
впродовж 1920-х рр. довідкової літератури. Зокрема, на шпальтах газети
обговорювалися такі видання: «Український стилістичний словник»,
укладений І. Огієнком, «Український правопис із словничком» М. Воз-
няка, «Шематизм всего духовенства…» на 1924 р., «Катальоґ повістей
і оповідань» книгарні НТШ. Аналіз рецензій дав можливість з’ясувати,
що інформативна складова довідкових книг оцінювалася критиками в
контексті достовірності й вичерпності представлених у них відомостей
(даних), а також з погляду відповідності їхніх матеріалів цільовому
призначенню видання. Так, М. Рудницький звернув увагу на те, що
«дуже похвальний та корисний підручник» І. Огієнка мав «зовсім
фантастичний заголовок», який, однак, не відповідав представленим у
192
книзі матеріалам, уже давно відомим зі шкільного курсу граматики
(1924. — Ч. 154, 155). Багато сумнівів викликала у критика і праця
М. Возняка, яка, замість роз’яснити нові правописні правила, висувала
чимало додаткових запитань. Тож М. Рудницький оцінював її «як на
сирий матеріял, з якого поки що вповні користати не можна» (1929. —
Ч. 263). Увагу невідомого дописувача газети привернув своїм змістом
«Шематизм...» на 1924 р., що містив багато важливих регіональних
відомостей, які здебільшого було «зібрано старанно та подано вичер-
пно». Проте видання мало й певні недоліки: про окремі місцевості бра-
кувало даних або вони були взагалі відсутні, інші — викликали сумнів,
що, звичайно, знижувало вартість його інформативної частини для
читача (1923. — Ч. 145). Натомість випущений книгарнею НТШ 1929 р.
«Катальоґ повістей і оповідань» був дійсно інформативно ємким, бо не
лише охоплював перелік назв наявної тут галицької та східноукраїнської
белетристики, а й подавав відомості про їхній зміст за допомогою
коротких анотацій та оцінок літературної критики (1929. — Ч. 279).
Справді ж резонансною книгою у групі довідкових видань мала
стати Українська Загальна Енцикльопедія, робота над створенням якої
розпочалася у Львові наприкінці 1929 р. Довкола внутрішньоінфор-
маційного наповнення енциклопедії у «Ділі» велося чимало дебатів, що
проявилося у чималій добірці публікацій [13]. Однак, попри висловлені
різні зауваження, більшість авторів бачили першу українську енцик-
лопедію дійсно «Книгою Знання», яка «всеціло охопить усі галузі
людського знання, а перш за все всі головні відомости про минуле й
сучасне нашого народу та про його матеріальну й духову культуру» та
стане «необхідною підручною книгою кожного письменного українця»
(1929. — Ч. 246).
Переглянуті нами літературно-критичні матеріали демонструють,
що важливими показниками змістової культури української книги
Львова 1920-х рр. рецензенти «Діла» вважили також такі об’єкти, як
виклад і мова, від якості яких значною мірою залежало відповідне спри-
йняття (засвоєння) читачами закладеної у авторському тексті інформації.
Зокрема, майстерність вислову тісно пов’язувалася українськими кри-
тиками з поняттям стилю і часто визначалася саме його якісним рівнем.
Так, М. Рудницький відзначає «простий, безпосередній, як в оповідача»
стиль Б. Лепкого у повісті «Сотниківна» (1927. — Ч. 260). На харак-
терні риси письменницької вправності А. Чайковського («відомий з
давніх літ стиль автора») вказує Є. Яворовський: «Спокій, зрівнова-
193
ження, і, сказати би, простота-щирість...» (1929. — Ч. 11); «...пливкий,
прозорий й прозово-ритмічний» авторський стиль збільшує вартість, на
думку Ф. Федорціва, і повісті Р. Купчинського «Курилася доріженька»
(1928. — Ч. 43).
Відгуки «Діла» дають можливість і більш конкретизувати критерії
поціновування авторського викладу українськими критиками. Це пере-
дусім — його динаміка, послідовність, логічність: В. Дорошенко від-
значає виклад матеріалів М. Грушевським у праці «Історія української
літератури», який «іде плавко, легко, ясно і живо» (1923. — Ч. 183), а
також Д. Дорошенка, що описує події у книзі «Мої спомини про не-
давнє минуле (1914—1918)» «спокійно, річево й цікаво» (1923. —
Ч. 201); «просто і звязко», на думку І. Німчука, пояснює причини, які
довели до катастрофи національно-визвольних змагань українців у ро-
ки громадянської війни, С. Шухевич у «Споминах з Української Га-
лицької Армії (1918—1920)» (1929. — Ч. 66).
У науково-популярних виданнях особлива увага акцентувалася на
доступності викладу для читача: «…написане незвичайно популярно і
приступно та читається легко, немов яке вправною рукою написане
оповідання», — відгукувався у «Ділі» Василь Лукич на підготовлене
К. Левицьким видання «Історія політичної думки Галицьких Українців
1848—1907» (1927. — Ч. 1, 2); «коротко, ясно і дуже приступно» —
характеризував Д. Миколаєвич оповідь М. Стахурського у книжечці
«Коли і як помагати при породах коров» (1928. — Ч. 99); «загально і
приступно і зрозуміло», на думку рецензента під криптонімом В. М.
(Василь Мудрий?), подавав інформацію М. Творидло у виданні «Прак-
тичний господар» (1928. — Ч. 230); «коротко і ясно, без зайвих тео-
ретичних міркувань» була написана і праця О. Подолинського «Що
дівчина і її мати знати повинна?» — це робило її доступною для широкої
читацької аудиторії (1928. — Ч. 146).
Значна добірка перелічених нами прихильних відгуків у «Ділі»
засвідчує достатньо високий рівень володіння словом українськими
працівниками пера 1920-х рр. Однак у низці рецензій зазначено й недо-
ліки викладу. Так, М. Рудницький однією із хиб тогочасних художніх
творів назвав «безособистий, водянисто-справоздавчий» авторський
стиль, який сприяв одноманітності текстів в українській літературі
(1929. — Ч. 215). Серед львівських видань критик виділив повість
В. Лопушанського «Перемога»: «Її оцінка міститься у двох словах:
ґрафоманія вульґаріс. Це є стиль, мова й «все решта» наших гімназій-
194
них творів» та висловив загалом здивування, «як могло… таке ви-
давництво, як «Червона Калина» пустити в світ таку декадентщину в
стилю, таку саламаху в мові?» (1929. — Ч. 214). В алегоричній формі
на вади стилю повісті В. Радзикевича «Шляхом туги» вказав І. Кедрин:
«…занадто урочистий одяг инколи вяже свободу рухів і робить їх
твердими, що й можна зауважити на стилю автора» (1923. — Ч. 195).
Не надавалася, на думку І. Куровця, як додаток до науково-популярної
праці С. Дрималика «Лікарський порадник для молодих материй»
«надто науково» написана розвідка І. Свєнціцького «Душа дитини», що
не відповідала типологічній специфіці видання (1929. — Ч. 89).
Поруч із викладом пильну увагу літературних критиків «Діла»
привернули й проблеми культури мови у тогочасних друках, що були
спричинені неусталеністю правописних норм і сильним впливом на
українську мову російської та польської культур. Як свідчать матеріали
газети, прийнятий наприкінці 1920-х рр. сумісно зі східними українцями
правопис не лише не врегульовував, а навіть висував чимало чергових
запитань: 1930 р. на прохання читачів редакція «Діла» завела спеціальну
рубрику «Куток мови», яка допомагала розібратись у мовноправо-
писних непорозуміннях на основі аналізу помилок, допущених в укра-
їнських виданнях (1930. — Ч. 168).
Усі ці мовні перипетії відобразилися і в українській книзі Львова
цього періоду. Численні зауваження літературної критики «Діла» сто-
сувалися «недбайливої мови» українських творів, що зумовлювалося
засиллям у них іншомовної лексики та неправильною побудовою ре-
чень під впливом польської мови. Це — «крикливі москалізми», на які
вказує І. Кедрин у повісті В. Радзикевича «Шляхом туги»; «безвпинні
німецькі, московські й говірні слова», що наповнюють оповідання
П. Дереша у збірці «Кумис», а також «галичанства», які є чистими
москалізмами…», зауважені М. Рудницьким у збірці поезій В. Бобин-
ського «Ніч кохання» (1923. — Ч. 183). Щоб не бути голослівним щодо
напруженості ситуації у мовному питанні, М. Рудницький представив у
газеті складений ним реєстр запозичених із польської та російської мов
слів, зворотів, фраз, присутніх у повістях К. Гриневичевої «Шеломи в
сонці», Ю. Опільського «Тінь велитня», Р. Купчинського «Перед на-
валою», Ю. Шкрумеляка «Чета крилатих», Б. Лепкого «Батурин» і
«Полтава», у частинах роману Ф. Дудка «В заграві» — «Чорторий»,
«Кров і квіти» (1929. — Ч. 216). Критикуючи «засміченість» мови у
творах українських письменників, відомий мовознавець пояснював це
195
насамперед негативним впливом на читача, бо «кожне чуже слово,
кожний невдатний зворот схоплює некритичне вухо і повторює його,
передаючи далі як зразки недуги» (1929. — Ч. 215).
Недоліки мови проявлялися й у суто правописних помилках, біль-
шість з яких можна було уникнути в українських виданнях під час
попереднього редакційного опрацювання тексту та ретельного вичи-
тування коректури. «Ще одно: видавці могли би з пошани для книжки
подбати про перегляд рукописів перед друком, а в друку про кращу
коректу, від якої терпить і автор і читач, а навіть вони самі, підриваючи
повагу своєї фірми», — наголошував М. Рудницький, аналізуючи ви-
дані «Червоною Калиною» малі прозові твори Б. Лепкого «От так собі:
Мініятури» та В. Софроніва «Грішник: Нариси» (1927. — Ч. 73); «Пра-
вопис зовсім випадковий, непослідовний. Де, як зачуваю, не вина
автора, а видавництва», — зазначав відомий критик, наводячи «перли»
із творів Б. Лепкого (1929. — Ч. 216); низку мовних і правописних
недоліків також виявив І. Німчук у «Споминах з Української Галицької
Армії (1918—1920)» С. Шухевича (1929. — Ч. 66).
Проблем у вирішенні мовноправописного питання у 1920-ті рр.
додавали також задавнені суспільно-політичні конфлікти в українському
соціумі Галичини. Так, незважаючи на «удержавнення» з кінця ХІХ ст.
фонетичного правопису, окремі видавці все ще традиційно послуго-
вувалися етимологією. 1926 р. невідомий дописувач «Діла» повідомив
про видання «Обществом им. М. Качковского» «в московській шаті»,
перестарілим етимологічним правописом оповідань видатного галиць-
кого просвітнього діяча і письменника ХІХ ст. І. Наумовича. Якби «не
ці незрозумілі аномалії, — зазначалося у відгуку часопису, — то повне
видання творів Наумовича найшлоб у нас не мало вдячних читачів, бо
і нині можна найти в них багато повчаючого, корисного, ідейного»
(1926. — Ч. 156).
Непорозуміння на мовному ґрунті великою мірою позначилося на
якості виданих у той час перекладів творів зарубіжних авторів. При їх
оцінці критики звертали увагу, зокрема, на рівень адаптації перекладу до
особливостей української мови, а також на наявність (відсутність) у
перекладених творах іншомовних слів. Так, надто правильний, майже
дослівний переклад Я. Гординським п’єси В. Шекспіра «Сон літньої
ночі» нагадував рецензентові — М. Рудницькому — переклади з гім-
назійної доби, які «давали все: крім (часто!) розуміння змісту і крім
(завсіди!) краси оригіналу». До цього додавалися ще мовностилістичні
196
помилки: «Мова досить засмічена москалізмами і польонізмами… Сти-
лістичних гріхів ще більше» (1927. — Ч. 108). Поза тим, що переклад
В. Мурського книги Г. Еверса «Індія і я» був, на думку І. Кедрина,
«добрий передусім умілим підхопленням легкости стилю автора та
приноровленням характеру твору до своєрідних умов української мо-
ви — її фразеольоґії», однак власне мова твору мала низку недоліків —
«суто-український дух мови (складня) й сила суто-неукраїнських по-
одиноких слів, а то здебільша польонізмів...» (1924. — Ч. 9). Натомість
сприйняття змісту книги Є. Міллера «Молодість славних людей» дещо
ускладнювалося, вважав Є. Грицак, зробленим В. Завадською перекла-
дом, бо «майже бездоганний з боку мови» він був «трохи сухий», —
«мова не така барвиста й свіжа… і речення надто довгі». Подібно не-
досконалість перекладу М. Лотоцького та М. Кокольського негативно
позначилася при відтворенні рідною мовою оповідань А. Гайльборна
«Дикі звірі». Як вказував О. Тисовський: «…перекладник мабуть не
міг увільнитися від впливу стилю оригіналу і вийшло часом — німецьке
речення українськими словами».
Отже, відстоюючи чистоту мови, українські критики «Діла» спо-
нукали авторів і перекладачів орієнтуватися у своїй письменницькій
діяльності на багатство народної мови та безпосередньо в ній шукати
необхідний лексичний матеріал. Підтвердженням цьому, зокрема, слу-
гує низка прихильних відгуків часопису: «ядерною, чисто народною
мовою» героїв, на думку М. Рудницького, відзначалися присвячені
життю українських виселенців у концентраційних таборах у 1914—
1918 рр. оповідання К. Гриневичевої у збірці «Непоборні» (1926. —
Ч. 170); «Мова буденна, але гарна і чиста, з маркантним індивідуальним
кольоритом…» — так оцінював Ф. Федорців мовну вправність Р. Куп-
чинського у повісті «Курилася доріженька»; високо поціновані крити-
ками за народний характер мови («Від народу-ж у Чикаленка його
відома нам усім, чиста як кришталь — мова» (О. Грицай) (1925. —
Ч. 112); «Написані вони запашною наддніпрянською мовою. Немає в
них ані кутих слів, ані звульгаризованих. Відзначаються ці «Спогади»
доброю будовою речення, опануванням думки та льоґікою переказу»
(О. Ковалевський) (1929. — Ч. 277) були й мемуари Є. Чикаленка
«Спогади 1861—1907». Серед видань зарубіжної літератури «гарною
мовою» перекладів відзначалися виданий роман А. Конан-Дойля «Про-
пащий світ» (1922. — Ч. 36), повість Ґ. Ґаєрштема «Вакації над морем»
у перекладі К. Малицької (1925. — Ч. 4), збірка «Книга Псальмів»
197
(перекладач — Я. Левицький) (1925. — Ч. 134), та особливо — збірка
церковних богослужінь «Свята відправа вечірня і рання» у перекладі
І. Огієнка, яка, на думку М. Рудницького, зробила теологічний текст
доступним і зрозумілим для пересічного читача («все те, що колись
зводилося до поодиноких відорваних слів, з якими звязувалися диво-
глядні, неясні «символи», стає нараз живим, безпосереднім, суцільним
вражінням») та внесла у нього «трохи свіжого повітря, чистої народної
мови» (1923. — Ч. 67).
Розуміння важливості науково-довідкового апарату як складової
справді якісної і культурної книги проявилося у відгуках «Діла», пере-
дусім у фіксації наявності його елементів у виданнях. Серед виданих у
Львові, зокрема, були відзначені: «Книга Псальмів» із доданими до
пісень поясненнями історичного характеру; альбом «Ґрафіки», що
ілюстрував доробок відомого українського художника П. Ковжуна, з
ґрунтовною передмовою «арбітра в мистецьких справах» М. Федюка
(1924. — Ч. 135); нове видання комедії М. Старицького «За двома
зайцями», яке містило режисерські примітки у тексті та низку додат-
ків — «плян сцени, ноти до пісень і поясненя менше зрозумілих слів»
(1926. — Ч. 271); науково-популярна праця В. Дорошенка «Іван Фран-
ко» з покажчиком літератури про письменника та списком малозрозу-
мілих слів (1924. — Ч. 171); книга О. Заклинської «Нова кухня вітамі-
нова» із поданими до неї у кінці додатками — «словарцем куховарських
слів, порядком подавання страв» (1928. — Ч. 74); праця Г. Кассона
«Тайни успіху в інтересах», що містила ґрунтовну передмову перекла-
дача В. Приходька і в якій детально роз’яснювалися причини невдач
багатьох підприємців, оскільки вони не орієнтувалися у законах ринку
(1928. — Ч. 185).
Високу оцінку щодо наявного науково-довідкового апарату на
сторінках часопису отримали перевидані 1928 р. львівським видав-
ництвом «Бібліотека літературних перлин» твори П. Куліша «Орися» та
І. Франка «Панські жарти», що виділялися «прегарними», «цікавими і
звязкими» передмовами, в яких є «саме те, чого треба, ні одного зай-
вого слова. А писані знавцями українського письменства [В. Щуратом,
І. Б. (І. Білецьким?)] вносять чимало нового. Досі несказаного...».
Вартість нового видання поеми І. Франка, на думку рецензента під
криптонімом Я. Б., збільшували численні примітки до тексту — «багаті
історичні й лєксикальні пояснення (рідкість у наших виданнях!)», зроб-
лені «зі знанням річи й дбайливо» (1928. — Ч. 260).
198
Бачення літературною критикою «Діла» книги як цілісної системи,
що гармонійно поєднує досконалість змісту з її відповідним оформ-
ленням і втіленням у друці, зумовило актуалізацію обговорення проб-
леми зовнішньої привабливості українських видань на шпальтах газети.
«Проблємою і вимогою сучасного моменту, — зазначав з цього при-
воду М. Голубець, — стає гарна книжка в усьому свому цілому — від
окладинки, до укладу заголовної карти, глав, ініціялів, заставок, ілюс-
трацій, стилю черенок, їх укладу в сторінку, відношення тексту до
марґінесів і т. и. аж до переплету включно» (1924. — Ч. 135).
У центрі уваги, закономірно, опиняються видані у Львові україн-
ські друки. Чимало з них були майстерно оформлені українськими
митцями, що плідно працювали у цей час на теренах Галичини: «Книж-
ка видана вибагливо. Окладинка арт. Ковжуна може трохи надто «мо-
дерна» для світа героїв Маковея, але дуже ориґінально намальована
«примруженим оком», — характеризував видання збірки оповідань
О. Маковея «Примруженим оком» М. Рудницький (1923. — Ч. 22);
«Книжка окрашена вінєтою й маркою видавництва на чотири краски —
виконання відомого артиста-маляра Павла Ковжуна, а крім того 25
ілюстраціями, з яких 20 колірованих», — відзначав невідомий рецензент
газети рівень мистецького виконання книги К. Сосенка «Пражерело
українського релігійного світогляду» (1923. — Ч. 7); «Вінєтка Січин-
ського... стільки само скромна, скільки приємна для ока, — а це для
книжки велике добро», — писав І. Кедрин про оформлення твору
Г. Еверса «Індія і я» (1924. — Ч. 9); «Вартість оповідання збільшують
ще прегарні малюнки нашого знаменитого мистця Петра Холодного, які
одні змушують нас задержатись при читанні, щоби подивляти прав-
дивий артизм і мистецьке виконання», — відгукувався І. Раковський
про естетичний бік виданого оповідання М. Чайківського «За силу
Сонця!» (1925. — Ч. 277).
Особливу увагу критиків привертала наявність відповідних ілюс-
трацій у виданнях, що посилювали б враження від прочитаного. За-
галом, як свідчать відгуки часопису, у 1920-ті рр. українська книга
Львова в ілюстративному плані виглядала достатньо презентативною.
Численні ілюстрації збагачували змістову частину таких видань, як
«Берестейський мир» І. Кедрина, «Історія політичної думки Галицьких
Українців 1848—1907» К. Левицького, «Практичний господар» М. Тво-
ридла (містила 284 ілюстрації різного господарського знаряддя, машин
і зразків рослин), «Коли і як помагати при породах коров» М. Стахур-
199
ського (вісімнадцять малюнків у тексті), «Лікарський порадник для
молодих материй» С. Дрималика, «Свято української друкованої книги.
В память 350-ліття появи першої української друкованої книги у Льво-
ві» (1924. — Ч. 171), «Катальоґ повістей і оповідань» («украшений
багатьома клішами заголовних карт численних книжок»).
Однак не всі видані у цей час книги відзначалися належним худож-
нім оформленням. Так, В. Дорошенко розкритикував у «Ділі» якість
оформлення мемуарів Д. Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле
(1914—1918)»: «Шкода тільки, що видані спомини так сіро й без сма-
ку… Друк, титулова картка, окладинка все таке ординарне, наче не
спомини заслуженого українського діяча, а цінник Ризниці чи що»
(1923. — Ч. 201). Значного покращання оформлення потребували також
шкільні підручники й дитяча книга. Найбільшою вадою української
навчальної книги, на думку критика часопису під криптонімом В. Ск.,
був «брак ілюстрацій, які так дуже розбуджують уяву дитини і цікавість
до книжки». Зокрема, їх не було навіть у нових підручниках, як, на-
приклад, у виданій 1929 р. для першого класу гімназії або п’ятого —
народних шкіл читанці А. Крушельницького «На провесні життя». Про-
вівши паралелі з аналогічними польськими виданнями, що містили
чимало малюнків і зображень, рецензент підсумовував: «...в україн-
ських читанках цього всього дитина не находить і тому менше мусить
ними цікавитися» (1929. — Ч. 240).
Подібні проблеми торкалися і видання дитячої книги. Зокрема,
Є. Грицак вказував, що «ілюстрації... в «Молодости» або в «Шан-
сельорі» (книжки видавництва «Світ Дитини». — О. П.) вже дуже не-
модні, шабльонові і з естетичного боку вже перестарілі»; «...трохи
скупо ілюстрована», на думку критика, була й утретє видана Укра-
їнською книгарнею й антикварнею казка І. Франка «Коваль Бессім»
(1924. — Ч. 199). Поза тим, низка схвальних відгуків щодо оформ-
лення таких дитячих книг, як «Вакації над морем» Ґ. Ґаєрштема, «Дикі
звірі» А. Гайльборна, М. Рубакіна «Оповідання з царства звірів»
(1926. — Ч. 263), нового видання збірки І. Франка «Коли ще звірі
говорили» (1924. — Ч. 199), засвідчують активізацію спільних зусиль
видавців і художників-ілюстраторів щодо покращання естетики видань
для юних читачів.
Значною мірою якість текстових й ілюстративних матеріалів, умі-
щених в українських виданнях, залежала від певних технічних чинників,
зокрема від якості паперу. Тому принагідно на це звертали увагу у своїх
200
відгуках рецензенти: «Виданий на гарному папері... робить на загал доб-
ре вражіння» — про «Катальоґ повістей і оповідань»; «прегарний папір,
гідний тексту» було вибрано для видання збірки нарисів В. Стефаника
«Земля» (1926. — Ч. 79); «Книга видана на доброму папері і дуже
старанно...» — відгук про працю М. Творидла «Практичний господар»;
«Книжка видана на гарному папері...» — про «Книгу Псальмів».
Підсумовуючи, зазначимо, що обговорення у щоденній газеті
«Діло» української книги з позицій культури видання засвідчує акту-
альність порушуваної теми, яка з огляду на специфіку суспільно-полі-
тичних обставин у Галичині впродовж 1920-х рр. виходила за рамки
зацікавлень вузького кола фахівців та повною мірою торкалася ши-
рокого громадського загалу. Масивна добірка відгуків на львівські
видання не лише доводить пріоритетність Львова у контексті видавничих
реалій Польщі, а й наочно демонструє загальні проблеми культури ук-
раїнської книги Галичини у цей період. Проаналізовані нами публікації
доводять однаково вимогливе ставлення авторитетного авторського
кола газети до видання наукових, науково-популярних, художніх, на-
вчальних, дитячих, довідкових книг, при цьому виділяючи й специфічні,
характерні лише для конкретного типу видання показники вартості.
Опубліковані у «Ділі» відгуки підтверджують, що видані у Львові в
1920-ті рр. книги були різними за рівнем досконалості авторського
тексту, якістю редакторського опрацювання, естетикою оформлення і
втіленням у друці, що й обумовлювало їх неоднакову оцінку літера-
турною критикою. Тож піднесення на новий культурний щабель укра-
їнської книги було тим основним завданням, яке активно пропагувалося
у 1920-х рр. на сторінках газети її авторами.
1. Барыкин В. Е. О некоторых аспектах культуры книги в современных усло-
виях / В. Е. Барыкин // Книга : исследования и материалы. — М.: Терра,
1997. — Сб. 74. — С. 81—98; Барыкин В. Е. Культура книги / В. Е. Ба-
рыкин // Книга : энциклопедия. — М., 1999. — С. 354.
2. Васильев В. И. К постановке вопроса об определении понятия «книжная
культура» / В. И. Васильев // Научная книга. — 2002. — № 3/4. —
С. 14—20; Васильев В. И. Объемные и структурно-репертуарные по-
казатели выпуска литературы и книжная культура / В. И. Васильев //
Научная книга. — 2004. — № 3/4. — С. 34—45; Васильев В. И. От «ти-
пографского искусства» к «книжной культуре» / В. И. Васильев // На-
учная книга. — 2005. — № 3. — С. 12—22.
3. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ —
перша третина ХХ ст.) : навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів / авт.-
201
уклад.: Н. Зелінська, Н. Черниш, Е. Огар, Л. Івасенко та ін. — Львів :
Світ, 2003. — 612 с.
4. Гавенко С. Ф. Методологічні проблеми дизайну книги як техніко-есте-
тичної системи / С. Ф. Гавенко // Поліграфія і видавнича справа. —
2002. — № 39. — С. 125—128.
5. Дорошенко В. Наші літературні новини (Стерні. Місячник літератури,
мистецтва, науки та студентського життя. Ч. 1. Липень. 1922. Ст. 131) /
Володимир Дорошенко // Діло. — 1922. — Ч. 27.
6. Зелінська Н. Поетика приголомшеного слова (Українська наукова літе-
ратура ХІХ — початку ХХ ст.) : монографія / Н. Зелінська. — Львів :
Світ, 2003. — 352 с.
7. Зубрицький І. З. Книго- та пресовидання для дітей в контексті доби (1919—
1927 рр.): за матеріалами газети «Діло» / І. З. Зубрицький // Наукові
праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана
Огієнка : Філологічні науки. — Кам’янець-Подільський, 2011. —
Вип. 25. — С. 227—229.
8. Кедрин І. Кріза української драми / Іван Кедрин // Діло. — 1924. — Ч. 93.
9. Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник / А. Э. Мильчин. — М.,
1998. — С. 187.
10. Мильчин А. Э. Культура книги: Что делает книгу удобной для читателя /
А. Э. Мильчин. — М., 1991. — 323 с.
11. Огар Е. І. Культура дитячого видання: основні складові успіху / Е. І. Огар //
Поліграфія і видавнича справа. — 2002. — № 39. — С. 128—134.
12. Палюх О. Українське книговидання у Львові 20-х рр. ХХ ст. в ретроспек-
тиві газети «Діло»: умови видавничої діяльності, мережа видавництв /
Ольга Палюх // Записки Львівської національної наукової бібліотеки
імені В. Стефаника. — Львів, 2009. — Вип. 1(17). — С. 177—198.
13. Перша українська енцикльопедія // Діло. — 1929. — Ч. 246; Лучаковсь-
кий. Замітки на марґінесі видавництва української енцикльопедії / Луча-
ковський. — 1929. — Ч. 270; В справі «Української Загальної Енцикльо-
педії». — 1929. — Ч. 272; Рудницький М. Якої нам треба енцикльопе-
дії? / Михайло Рудницький. — 1929. — Ч. 273, 274; Сірополко С. Ще до
питання : якої нам треба енцикльопедії? / Степан Сірополко. — 1930. —
Ч. 8; Раковський І. Яка буде наша перша енцикльопедія? / Іван Раков-
ський. — 1930. — Ч. 26, 28, 30; І. Н. Велике діло. На марґінесі першого
зшитка Української Загальної Енцикльопедії / І. Н. — 1930. — Ч. 107;
Чіпка Галактіон. Ех Kolomyja lux! / Галактіон Чіпка. — 1930. — Ч. 117.
14. Рудницький М. Журнали, видавці та література / Мих. Рудницький. —
Діло. — 1925. — Ч. 106.
15. Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования : учебник / Н. М. Си-
корский. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М. : Высшая школа, 1980. — 328 с.
202
16. Словник книгознавчих термінів / уклад.: В. Я. Буран, В. М. Медведєва,
Г. І. Ковальчук, М. І. Сенченко. — К., 2003. — С. 85.
17. Черниш Н. Культура видання: теоретична модель та її практичне засто-
сування / Н. Черниш // Палітра друку. — 1996. — № 4. — С. 55—57;
Черниш Н. І. Проблеми культури книги у спадщині видатних укра-
їнських редакторів кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Н. І. Черниш // Полі-
графія і видавнича справа. — 2002. — № 39. — С. 110—120.
18. Шаповал Ю. Г. «Діло» (1880—1939 рр.): Поступ української суспільної
думки / Ю. Г. Шаповал. — Львів, 1999. — 384 с.
облако тэгов
