Блог


Вы здесь: Авторские колонки FantLab > Авторская колонка «slovar06» облако тэгов
Поиск статьи:
   расширенный поиск »


Статья написана 23 июня 2015 г. 15:26

Людмила Коваленко родилась в сентябре 1898 года в Мариуполе в семье врачей. Ее мать была из рода легендарных борцов за независимость Греции семьи Ипсиланти.

Успев закончить в Мариуполе гимназию (в учебном плане которой, как известно, было изучение пяти иностранных языков), Людмила поехала в Киев учиться в университете им. князя Владимира. Блестяще освоив языки, в меру амбициозная студентка занялась литературными переводами.

Молодая переводчица с далекого Мариуполя, считавшегося глубокой провинцией, довольно смело вошла в столичную литературную среду. Она познакомилась и подружилась с блестящим украинским поэтом Максимом Рыльским, ее ровесником. Максим был старше Людмилы на три года, однако благодаря знаменитому отцу литературоведу и этнографу Фаддею Рыльскому и другу отца композитору Миколе Лысенко (в семье которого он вырос), еще в детстве выпустил первую книгу стихотворений. На даче у Рыльского сам хозяин познакомил Людмилу с набиравшим известность молодым прозаиком и драматургом Михаилом Ивченко, вскоре ставшим мужем молодой красивой переводчицы.

Однако их семейное счастье длилось недолго. В конце 1920-х годов Сталин, расправившись со своими конкурентами за власть в Политбюро, принялся выполнять заветы своего главного врага Льва Троцкого по превращению распухшей от нэпа страны в большой концлагерь с рабским трудом в деревне и тяжелым наемным в городах. Одновременно с наступлением на село началось наступление и на интеллигенцию, первой мишенью стала именно украинская, яркий представитель которой поэт и публицист Микола Хвылевой бросил опасный «петлюровский» клич «Геть від Москви!». Вслед за Шахтинским процессом против технической интеллигенции (1928 год) ГПУ УССР развернуло такой же лживый процесс «Спілки визволення України», одними из фигурантов которого оказались и Рыльский, и Ивченко. Если Рыльского после нескольких инсценизаций расстрела чекистам удалось сломить, то Ивченко был непреклонен и отрицал придуманное чекистами обвинение. В результате процесса летом 1931 года Михаил Ивченко был осужден на 10 лет лагерей. Судьба не была благосколонной к мастеру художественной прозы — из заключения он не вернулся, умерев от истощения в 1939 году.

Людмила оказалась в роли жены «врага народа». «Доброжелатели» из ГПУ и знакомые советовали Людмиле Коваленко отречься от мужа через прессу, публично, однако она продолжала носить ему во время следствия передачи, пока Михаила не отправили на этап. Это кажется невероятным, но ее оставили в покое, несмотря на то, что за тридцатые годы можно было каждый день очутиться за решеткой. Коваленко не тронули ни в трагическом 1933-м, когда в лагерях оказался цвет украинской литературы, и даже в 1937-м, когда массово сажали членов семей «изменников Родины», кроме того, прошла «греческая» операция НКВД. Судьба как будто берегла ее для будущего. Людмилу выгнали из Института литературы АН УССР, однако тут ей повезло — других сотрудников Института расстреливали как «петлюровцев».

Когда в Киев пришли немцы, Коваленко осталась в городе. По словам ее подруги в диаспоре известного литературоведа Ларисы Залесской-Онишкевич, Коваленко попросту не успела эвакуироваться. Как ни странно, но оккупация вызвала всплеск общественного движения украинцев. Тут сработал принцип «Спасение утопающих — дело рук самих утопающих». Киевляне хронически недоедали, в городе пребывало много военнопленных красноармейцев и беженцев, просто бездомных. По примеру зарубежья и недавнего царского режима в Киеве группа интеллигенции создает общество Украинского Красного Креста (УКК), первейшей задачей которого было оказывать помощь голодающим и военнопленным и, разумеется, изыскивать для этого средства. Одним из главных организаторов Украинского Красного Креста была Людмила Коваленко, она же и возглавила эту организацию. Деятельность УКК была также направлена и на подготовку курсов медсестер, выпускницы которых массово отправлялись в леса, к партизанам УПА, воевать с немцами. Этот вид деятельности, понятное дело, в условиях оккупации не афишировался. За такую деятельность запросто можно было угодить в концлагерь, однако Коваленко везло. Благодаря энергии и организаторскому таланту Людмилы, деятельность УКК охватила почти всю территорию Украины, занятую немцами и их союзниками. Сейчас кажется невероятным, как могла эта женщина, пребывая в постоянной угрозе ареста на протяжении почти 14 лет (!) сначала от ГПУ-НКВД, потом от их коллег из гестапо, не только не сломиться, но и плодотворно работать фактически на износ, не считаясь ни с чем. Кроме общественной работы она интенсивно пишет под кованные шаги немецких патрулей пьесы, сюжеты которых подсказывала жизнь («Ковальчуки», 1942) или античные («Неоплатонівський діялог», «Ксантіппа» 1943). Может быть, тут сказалась генетическая память древнего непокоренного рода Ипсиланти, который дал ей жизнь.

Дальнейшая судьба Людмилы была предрешена. Прекрасно понимая, что на этот раз «гуманная» Советская власть, убившая ее ни в чем не повинного мужа, не простит хотя бы ее пребывания на оккупированной территории, тем более общественной деятельности при немцах, Людмила Коваленко при приближении фронта осенью 1943 года покидает ставший ей родной Киев и уезжает через Львов на Запад. Кстати, после прихода красных, за само членство в УКК органы госбезопасности давали без суда сначала 10, затем 25 лет лагерей, а в районе действий Украинской Повстанческой Армии (Правобережная Украина вплоть до Приднепровья) расстреливали, зачастую опять же без суда. За примерами ходить далеко не надо: летом 1944 года под Львовом органы «СМЕРШа» арестовали активиста УКК, врача и известного писателя Юрия Липу и втихаря расстреляли, вывезя его в лес. Нетрудно догадаться, что ждало бы Людмилу Коваленко, останься она в Киеве или в Украине.

После падения нацистского режима Коваленко, как и тысячи украинцев, оказалась в Тризонии — части бывшего ІІІ рейха, оккупированной западными союзниками (эта часть делилась на три оккупационных зоны — США, Великобритании и Франции. Отсюда и название). Для Людмилы, не привыкшей сидеть сложа руки, началась новая страница жизни и открылись новые обстоятельства, требовавшие приложения ее рук и энергии.

По территории Тризонии, особенно в американском секторе, были развернуты лагеря для перемещенных лиц (английская аббревиатура ДП), то есть беженцев и бывших остарбайтеров — людей, насильно привезенных в рейх на работы. Их так и называли ДиПи. Часть ДиПи собиралась домой в СССР, однако большая часть не ждала в СССР ничего хорошего для себя (благо опыт жизни в условиях сталинской диктатуры был у всех, а у многих был опыт в общении со следователями из НКВД) и пыталась найти себя в новых условиях. Таких называли «невозвращенцами». Лагеря ДП находились в управлении американской военной администрации, которая пыталась вопреки советской пропаганде (см. пьесу Ярослава Галана «Під золотим орлом») сплавить ДП домой. ДиПи, вырвавшись из советского, а затем и гитлеровского «рая» и оказавшись в условиях маломальской свободы, открывали в себе прежде неведомые таланты, а многие возвращались к прежней деятельности. В лагерях ДП развернулись театры с профессиональными актерами, был налажен выпуск газет, а в лагерях в Мюнхене, Аугсбурге, Штутгарте, Берхтесгадене — даже выпуск книг. Известный этнограф Олекса Воропай так описывал лагерь «невозвращенцев» в Аугсбурге: «В лагере Зомме-Казерне жили около 5 тысяч человек. Это был целый поселок, где работала начальная школа, гимназия, отдел Украинского Вольного университета. В лагере было две церкви — православная и греко-католическая с хорошо организованными хорами, братствами и сестринствами (общественные организации при церкви для помощи нуждающимся — авт.). В лагере был театр, в котором играли актеры-профессионалы под руководством львовского режиссера Владимира Блавацкого. Издавалась газета «Наше життя». Работали курсы английского языка и курсы шоферские, слесарные и т.д.». Буйным цветом расцвели общественные организации. Удивительный факт: уже в ноябре 1945 года, несмотря на разбросанность лагерей ДП, литературным критиком Юрием Шевелевым было создано объединение украинских писателей — МУР (мистецький український рух), в котором активно участвовала и Коваленко. Один из многочисленных литературных журналов, выходивших в лагерях ДиПи, «Вежі» №1 за 1948 год подал информацию об обсуждении на конференции МУР в Майнц-Кастеле (ноябрь 1947 года) новой пьесы Коваленко «Домаха» о трагедии украинского села 1929-1933 годов. Кстати, написанные Людмилой в условиях немецкой оккупации Киева пьесы, как и новые, написанные в эмиграции («Домаха», «Героїня помирає у першому акті» аторая — с фантастическими єлементами), впервые появились на сцене именно в лагерях ДиПи. Кроме литературной деятельности Людмила Коваленко в 1946 году в условиях послевоенной Германии основала журнал «Громадянка» и редактировала его до ее выезда в США в 1950 году.

Об американских годах в биографии Людмилы Коваленко почти ничего не известно. Она продолжала работать, появляются фантастический роман «Рік 2245», сборник пьес «В часі і просторі», рассказы «Віта нова» на религиозную тематику, переводит французских классиков. В романе «Рік 2245» она нарисовала картину будущего в ее представлении — свободного сообщества людей без злобы и ненависти, перед которым отступили льды Арктики. Кстати, в романе Леонида Леонова «Бегство мистера Мак-Кинли», по которому снят фильм (1975) и некоторых голливудских фильмах четко прослеживается линия романа Коваленко — современные нам люди попадают в вечную мерзлоту (или их замораживают), а при размораживании оказываются именно в идеальном будущем. Про плагиат я не говорю, но общая линия очень напоминает роман Коваленко, вышедший в 1958 году. Учитывая то, что роман вышел в Канаде за счет самого автора, материальное положение Коваленко за океаном было неплохим. О общественной деятельности Людмилы Коваленко за океаном ничего не известно, хотя она, безусловно, была.

Умерла писатель и общественный деятель, потомок древнего греческого рода в США в доме престарелых (семью после ареста мужа она так и не завела) в мае 1969 года на руках Ларисы Онишкевич-Залеской, которая и сообщила автору о последних днях нашей землячки, а также посвятила ей множество литературоведческих статей.

Вадим Джувага http://greeks.ua/content/potomok-roda-ips...

Зовсім інша – фантастично-міфічна – картина світу постає у творах Людмили Коваленко (збірка оповідань “Давні дні”). У малій прозі авторки художніми засобами створено самобутню теологічну концепцію. Роль особливого засобу їх інакомовлення виконує інтертекстуальність (“Невраховане дитя”, “Гнівливий садівник”, “Загублене ягня”, “Дрібна справа”). Твори письменниці є розгорнутими алюзіями на біблійні тексти про Сина Божого. Якщо, скажімо, Докія Гуменна насичує свої твори “Небесний змій” та “Минуле пливе в прийдешнє” неоматріархальними мотивами, то Людмила Коваленко, навпаки, утверджує патріархальні традиції. Світ мислиться як ієрархічна структура, вершиною, творцем і основою якої є Бог. Патріархальний устрій суспільства, що відповідає такій будові світу, спирається на сильних вольових захисників, які є втіленням чоловічого начала. Мотив споглядання Бога, поширений у творчості Людмили Коваленко, найбільше співвідноситься із свідомістю дитини. Образна структура творів апелює передусім до християнського світогляду і утворює своєрідний синтез абстрактних, умоглядних і раціональних, закорінених в земне існування, художніх домінант. Мультикультурна концепція демонструє множинність світоглядів, що виявляються через взаємодію культур; означена парадигма в художньому тексті змодельовує людину, яка пізнає світ, в міру її світогляду, світовідчуття. Скільки житиме людина, стільки відкриватиме світ. Така парадигма чітко оприявнена в романі Людмили Коваленко “Рік 2245”, де фантастична картина “інших світів” спроектована у майбутнє людства. Персонажі опозиціонують гендеризму, шовінізму, міжконфесійним, міжпартійним протистоянням.

Письменники зчаста вдаються й до компліментарної концепції: людина і світ зображається симультанно у двох вимірах. Прикладом такої концепції є новела І. Качуровського “По той бік безодні” (поєднання раціональної й міфологічної парадигм), оповідання Людмили Коваленко “Дрібна справа”, “Загублене ягня” (раціональної й теологічної),

В, П, Мацько.

Фантастика в произведениях Ларисы Коваленко

Год 2245 (1958)

В пьесе «Героиня умирает в первом акте» (1948), где театральное действо перемежается с жизнью, где есть режиссер, и есть диктатор, где новенькая актриса, желающая изменить лицо театра, умирает уже в первом акте, писательница для усиления сюжетного действа и политической тональности пьесы применяет постмодернистские образы с элементами фантастики.

«Год 2245» (1958) – футуристический роман, в котором четверо советских летчиков направляются с миссией сбросить атомную бомбу на Америку. Но на трассе, пролегающий через Антарктиду, случается авария. Экипаж спасается из гибнущего самолета на парашютах и приземляется недалеко от Северного полюса, пытаются выбраться из снежной пустыни, но в итоге замерзают в вечной мерзлоте. Спустя триста лет они «воскресают» и с удивлением исследуют новый для них мир, где присутствует невероятно развитая техника и совершенно другое государственное устройство.

Люди полностью покорили климат планеты, так что на Аляске тепло и можно загорать. Весь мир разделен на департаменты жизни: есть страна спорта и науки, где воспитывают детей, есть страна индустрии, где работают и т.д. И есть страна (департамент), где люди влюбляются. И эта страна – Украина! Только две страны в мире остались такими, как существовали еще в XIX столетии – Украина и Индия, которые сами выбрали себе жизнь без новых технологий. Есть и еще один необычный «департамент» – дикая часть планеты, где существует зоопарк диких животных и диких людей. И это неверующая в бога Россия!

Главные действующие лица романа – русский Иван Ранцев и украинец Юрко. Они отождествляют собой добро и зло, т.к. Юрко хочет познать современную жизнь и вернуться на Украину, а Ранцев желает завладеть властью над этим миром при помощи атомной бомбы, спасенной им с самолета.

Людмила Коваленко позднее довольно красноречива говорила о своем желании написать именно роман о будущем: «Я думаю, что это началось от моего горя после смерти дочки – Олеси Оленко, причем это горе концентрировалось на том, что мир будет и далее существовать, а она так и не увидит того, что будет в нем происходить... Наверное, отсюда каким-то вывертом фантазии, а возможно, и инстинктом самосохранения мое воображение переключилось на образы того, каким может быть это будущее – и то украинским взглядом, которые мне конечно же, более всего интересовал, вернее – был органично моим». Эту книгу она написала в конце 1940-х (об этом упоминается в статье, опубликованной в филадельфийском журнале «Наше життя» в 1948 году), а издать смогла только через десятилетие, да и то за свои деньги.

Фантастическое видение самой жизни Всевішнего, от которого будто бы пошло человечество Л. Коваленко отображает в сборнике религиозных рассказов «Давние дни» (1960) в самых разных ситуациях, и более всего в детском возрасте. Так, в рассказе «Неучтенное дитя» некий бухгалтер Руфус Табулюс, который прожил на земле почти 2000 лет, был старшим счетоводом Римской Империи и ехал по государственному делу в Иудею. По дороге он повстречал мужчину и женщину с ребенком, которые бежали из Иудеи в Египет, потому как так наказал ангел, посланец неба. Когда же счетовод посоветовал беглецам приписать Дитя человеческое к какому-нибудь государству, то в ответ услышал: «Этому Дитя не требуется никакое государство. Оно имеет свое... На небе». В рассказе «Потерянный ягненок» писательница выдвигает собственную версию рождения Иисуса Христа. А в «Гневном садовнике» материальный мир для верующего и неверующего человека, оказывается, совсем различен. Верующий человек увидел воскрешение Христа, в то время как неверующий садовник вовсе ничего не увидел.

Рассказ «Лысогорская ведьма» (1965) начинается довольно прозаично: вылетевшая из Киева на метле настоящая украинская ведьма решила отправиться в путешествие по Европе. Но вот беда, везде, где она приземлялась, к ней относились с подозрением и не раз норовили арестовать. Лишь двоим подвыпившим приятелям в Баварии эта ведьма оказалась в радость: они вспомнили (и еще раз выпили) за самых лучших ведьм в мире – украинских ведьм.

В рассказе «Назад в улей!» (1967) главные герои – две пчелы, Старшая и Младшая, которые пытаются понять поступки и помысли больших двуногих существ. Одна из пчел для этого даже выучила человеческий язык. Оказывается, улья для пчел – это как тюрьма для людей. Старшая доказывает этот непреложный факт своей подруге, а та наоборот – пытается убедить, что улей – это сладкая и спокойная жизнь под присмотром людей. Мысль о свободе и равенстве автор проповедует как в обществе пчел, так и в человеческом мире, но что улья для пчел, что небоскребы для людей – и те и другие несвободны каждый в своем мире.

Спасибо archivsf http://archivsf.narod.ru/1898/ludmila_kov...

На малой родине автора, в Мариупольской ГорЦБС имеется её книга Рiк 2245 : Роман-утопiя / Людмила Коваленко . — Нью-Йорк : Днiпро, 1977. — 212с. — (В опр.) : Б. ц.

No Previous Record No Next Record

Автор LinkКоваленко, Людмила.

Назва LinkРік 2245 : Роман-утопія / Л. Коваленко.

Видання LinkNew York : Накл. авт., [б. р.].

Опис 212 с.

Дарувальн В кн. екслібр. І. і М. Коців.

Предмет LinkЛітература Канади

http://aleph.lsl.lviv.ua:8991/F/G6RXS9T9M...



Змальовано історичні катаклізми, ареною яких стала Україна: боротьба за державність, радянська влада з її нищенням споконвічного господарювання на рідній землі. Головна героїня Муся “відкидала для свого народу становище другорядного і вимагала для нього першого місця на його землі. Вона йшла на муки, втрату родини, на довгі роки поневолення і пізнішу втечу… Таке майбутнє вибрала собі вона, перейшовши вулицю”. Ці слова писала авторка про себе… Попри все, що довелося пережити, письменниця вірила в краще життя, вважала, що людина прийде до гармонії технічного прогресу і природи. Цією вірою перейняті п’єса “Героїня вмирає у першому акті” та науково-фантастичний роман “Рік 2245”. Письменниця вірила, що Україна відродиться духовно, що до неї приїжджатимуть лікувати душу, а її природа вчитиме людей любові й проганятиме зло із сердець. Вона мріяла, що людина стане вільною, здоровою, зі “спокійним духом”, а праця буде “для радощів, для насолоди творення”. Іноді трапляється, що остання книжка автора виходить у світ вже після його смерті, ніби стверджуючи цим продовження духовного життя письменника. Саме так сталося з повістю Людмили Коваленко “Тиха вода” (1973). Центральна постать її — видатний український вчений-історик, засновник Товариства “Стара Громада”, яке об’єднало молоді сили і стало генератором національного відродження. У слові “Від автора” Людмила Коваленко пише, що звернулася до цієї теми, адже її завжди цікавило питання “про оті вибухи національної свідомости, які не перестаючи ідуть в Україні, — козаччина, Котляревський, Шевченко і братчики, Антонович і Стара Громада і так аж до 1917 р.” У повісті Л. Коваленко зображує процес усвідомлення молодого покоління себе українцями в кінці 50-х років ХІХ ст., мужніння їхніх переконань, бажання більше дізнатися про свій народ, гуртування свідомого київського студенства навколо Володаря, як називали друзі Володимира Антоновича, і початок боротьби за утвердження України. 13 червня 1969 року закінчився земний стражденний шлях Людмили Коваленко далеко від України, у штаті Нью-Джерсі. На українському кладовищі в Бавнд-Бруку лежать дві гранітні плити (мати перевезла урну з прахом доньки). У написі на плиті Лесі — високе, позбавлене земного болю почуття: “Будь же ти вовік благословенне, що прийшло, розквітло, відійшло”. На плиті Людмили Коваленко з оптимізмом стверджується: “Нашому роду нема переводу”. Як заповіт. І саме тому, що козацькому роду нема переводу, ім’я письменниці Людмили Коваленко не загубилося на шляхах світового українства. Її небіж киянин Володимир Коваленко, видатний учений-кібернетик, академік, батько українського лазера, у наукових американських мандрах, не встигнувши через радянську систему зустрітися з тітонькою, відшукав її сліди у США, привіз подаровані тамтешніми українцями книжки Людмили Коваленко та публікації про неї. Так стало можливим повернення її імені на Батьківщину. Святом повернення з небуття став 1996 року літературний вечір, який з ініціативи автора цих рядків організував професор Федір Погребенник у циклі “Видатні жінки України” в Будинку вчителя. На ньому вперше в новітній Україні прозвучало ім’я талановитої письменниці Людмили Коваленко, було мовлено слово про неї, актори читали її твори.Віримо, що цього 110-го року з дня народження журавочка вже остаточно долетить до любої Батьківщини, твори письменниці побачать світ в Україні, творчість стане відомою українському загалу і наша література збагатиться ще на одне славне ім’я..

http://slovoprosvity.org/2008/10/02/1215-...

Рік 2245» писаний легко, плинно і з якоюсь пульсуючою вітальністю. Розмови прямі, активні. Тут нема спеціальних ескурсів у галузь науки, але фантастичні засоби комунікації(екран), рушійна сила атома («початок»), теплі і дружнівідносини між людьми, які цією технікою послуговуються,— роблять утопію реальною, привабливою. Авторка описує,як після великих світових війн всі здобутки техніки люди вживають для мирного і конструктивного служіння людині,яка живе на засадах любови до ближнього та духових вартостей;вони не цікавляться війною чи матеріяльним добром.Дві країни в світі — Україна та Індія — вибрали собі життябез вигод модерної техніки і з любов’ю займаються прадавнім хліборобством, вони хочуть бути завжди в близькомуконтакті з землею. Група літунів з СРСР випадково тудипопадає — їх знайшли заморожених, з давніх часів війни.Українець Юрій придивляється до всього і хоче всього навчитися,але — дуже тужить за Україною. Росіянин Іван тількидумає про те, щоб усіх використати і завоювати бомбою,яку врятував з літака. Іван — це грубіян, з ментальністюсадиста; він встиг за короткий час образити одному жінку,другому честь, третьому Бога. Українець Юрко встигає вкритичну мить вирвати від Івана бомбу і врятувати все населення,але не може вже далі терпіти поведінку Івана і вдвобою вбиває його.За такий дикий вчинок Юрко у 23 столітті мусить ітив дику частину землі, де зоопарк диких тварин і живуть щедикі люди — в давню Росію, де він мусить починати спочаткуісторію: «Буду вчити їх вірити в Бога, а вони будуть рубати один одному руки і виривати язики — і все ніби за віру?І знову я буду співати їм найкращі пісні, а вони будутьказати, що то вони так гарно співають?! І знову будуть учитимоїх дітей убивати брата?»8 По-давньому Юрко рятувавчесть — і заплатив за це своєю долею. Конфлікт людського співжиття — розв’язаний біологічним способом.


Статья написана 22 июня 2015 г. 22:38

Наш радянський чай. 20 000 екз. 24 с. 115х165 обкладинка м"яка

Сталінські будови комунізму. 84х108 1/16 130х200 204 с. 10 000 екз. обкладинка м"яка


Тэги: Владко
Статья написана 21 июня 2015 г. 19:41




Статья написана 21 июня 2015 г. 15:12

1. Янка Маўр "Фантамабіль прафесара Цылякоўскага" (аповесць). Маладосць №№9-12/1954.

2. Мікола Гамолка " За вялікую трасу" (аповесць). Полымя. №10/1954.


Статья написана 21 июня 2015 г. 14:07

КАПІ́Й Мирослав Дмитрович (псевд. і крипт.: Ю. Луговий, Юрій Лугович, М. К.; 05. 05. 1888, с. Коцюбинці, нині Гусятин. р-ну Терноп. обл. – 24. 03. 1949, м. Косів Станіслав., нині Івано-Фр. обл.) – письменник, перекладач, фольклорист. Закін. Терноп. г-зію, відділ україністики та германістики філос. ф-ту Львів. ун-ту (1914). Викладав у г-зіях м. Теребовля (нині Терноп. обл.; до 1928), Лежайськ (Ряшів. воєводство, Польща; 1928–38) і Відень (до 1945); від 1945 – нім. і франц. мови у Косів. серед. школі. Автор зб. оповідань «З його думок» (1907), «Незабутнім тіням Тарасовим» (1914), «Неймовірні оповідання» (1939), наук.-фантаст. повісті «Країна блакитних орхідей» (1932; перевид. – Косів, 2001), повісті «Із-над срібного Сяну» (1937; усі – Львів), числен. віршів, опубл., зокрема, в антологіях «Українська муза» (К., 1908), «Струни» (Берлін, 1922), альманахах «Терновий вінок» (К., 1908), «Не вмре, не загине» (Л., 1914) та ін. Перекладав твори рос. (поема М. Лермонтова «Демон», Л., 1909; оповідання В. Дорошевича, А. Купріна, опубл. у ж. «Неділя», 1911, № 31, 33), англ. (Р. Кіплінґа – там само, № 40), франц. (повісті Ж. Верна «Зоря Півдня», 1913; «Чорна Індія», 1930; «Плесом Амазонки», «Діти капітана Гранта», оповідання «Шансельор» К.; Л., 1923), нім. (Г. Гайне, Ф. Шіллера), норвез. (драма Г. Ібсена «Будівничий Сольнес», Коломия, 1910), польс. (М. Конопніцької) письменників. Збирав фольклор на Галичині та Гуцульщині, з цього приводу листувався 1907–23 з В. Гнатюком, надсилаючи матеріали. Понад 140 записів К. із нар. демонології вміщено у 33–34-му т. «Етноґрафічного збірника» (1912), у 35-му (1919) – понад 10 колядок і щедрівок; частину фольклор. записів опубл. у вид. «Матеріяли до української етнольоґії» (1919, т. 19–20; усі – Львів), «Історичні пісні» (1961), «Колядки та щедрівки» (1965), «Співанки-хроніки» (1972), «Казки про тварин» (1976; усі – Київ). Унік. колекція К. (бл. 10 тис. томів) – нумізмат. і філателіст. зб., архів і художні картини загинули 1944. Одну з вулиць Косова 2001 названо ім’ям К., встановлено мемор. дошки на будинку, де він жив, та на фасаді школи, де працював.

Літ.: Погребенник Ф. Наш земляк – перекладач «Демона» // Вільне життя. 1964, 18 груд.; Чайковський І. Мирослав Капій // Естафета. 1970. Ч. 1; Арсенич П., Пелипейко І. Дослідники та краєзнавці Гуцульщини. Косів, 2002; Качкан В. Із забуття – на царину рідної культури // Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Т. 10. Ів.-Ф., 2007.

П. І. Арсенич

Стаття створена: 2012

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=...

http://kosivlibrary.if.ua/2010/12/11/138/

http://kosivlibrary.if.ua/2014/02/16/1104/

Петраш О. Пророчий дар Мирослава Капія / О. Петраш // Перевал. – 2007. – № 3. – С. 134–136.

Пелипейко І. Учитель-провидець / І. Пелипейко // Вісник освітянський. – 1998. – 28 лют.

Пушик Т. Могила пророка в Косові / Т. Пушик // Наше місто. – 1998. – № 21.

Мирослав Капій // Полєк В. Відомі педагоги Прикарпаття. Т. 1 / В. Полєк. – Івано-Франківськ, 1997. – С. 76.

Качкан В. Мирослав Капій / В. Качкан // Тернопіль. – 1994. – № 5–6. – С. 25–28.

Із забуття – на царину рідної культури // Качкан В. Українське народознавство в іменах / В. Качкан ; за ред. А. Москаленка. – К., 1994. – С. 310–318.

Глібчук В. Він мав пророчий дар / В. Глібчук // Гуцульський край. – 1993. – 12 черв.

Качкан В. Цвіт забутих орхідей / В. Качкан // Українська культура. – 1993. – № 2. – С. 8–9.

Качкан В. Цвіт забутих орхідей / В. Качкан // Галичина. – 1990. – 23 груд.

Матеріал із «Календаря знаменних і пам’ятних дат на 2013 рік» Івано-Франківської ОУНБ ім. І. Франка.

Волтер Смирнів.«Перші космічні подорожі в української наукової фантастики. " Журнал українських досліджень . 27.1-2 (літо-зима 2002): с. 173-182.

“Jour­nal of Ukrain­ian Stud­ies” (2002, № 1–2)

* * * * * * *

Автор: Ібсен Г.

Назва: Будівничий Сольнес

Від. щодо назв.: драма в трьох діях

Серія: Загальна бібліотека

Номер випуску серії: № 61/62

Відповідальність: Ібзен ; На українську мову переложив Мирослав Капій

Видавництво: Галицька Накладня Якова Оренштайна ; [Дpук. А.В. Кисїлевського і Ски]

Місто: Коломия

Рік: 1910

Сторінок: 135 с.

ББК: Ш6(4Нор)5-493

Тип документу: Рідкісне видання

Примітки: Перепл.: Комедія про чоловіка, що оженився з немовою / Анатоль Франс

(Франс А. Комедія про чоловіка, що оженився з немовою : жарт в 2 актах / Анатоль Франс // Будівничий Сольнес : драма в трьох діях / Г. Ібсен. – Коломия : Галицька Накладня Якова Оренштайна ; [Дpук. А.В. Кисїлевського і Ски], 1910. – 40 с. – (Загальна бібліотека ; № 61/62)

* * * * * * *

Верн, Юлій.

Плесом Амазонки (La Jangada) [Текст] : мандрівнича повість для молоді: В 2 т. / Ю. Верн ; пер. на укр. мову М. Капій ; іл. П. Бенетт. — Львів : [б.в.], 1932. — 168с., 118 с.: іл.

* * * * * * *

Украінська Муза. ISBN 5-8104-0009-4. : Поет. антол.: Од початку до наших днів / Під ред. О.Коваленка. — Киів : АТ "Обереги", 1993.

Вип. 11: Олесь, Будяк, Алчевська, Тенянко, Супруненко, Романченко, Волошка, Капельгородський, Капій, Жук, Онацький, Огіенко, Твердохліб, Філянський, Чупринка, Сохачевська, Гай, Алешко, Тарноградський — С. 1058-1183 30000 пр.



Так складалася наша історія і так писалася-укладалася історія української літератури, що сотні й тисячі імен на культурно-просвітницькій ниві маловідомі, оскільки довгий час замовчувалися. Одним із них був літератор, перекладач, фольклорист і чудовий педагог Мирослав Капій.

         Народився він у с. Коцюбинці поблизу Гусятина, що на Тернопільщині, в учительській сім’ї. Батько був директором місцевої школи, а мати вчителювала. Мирослава огортали не тільки батьківське і материнське тепло, ласка, а й дивний світ колискових мелодій народної співанки, української казки, легенд, приповідок, загадок, різних чудернацьких оповідок і пригодницьких історій. Таке середовище було вельми сприятливим для розвитку задатків дитини до образного сприйняття світу, реалій суспільного буття, становлення власного погляду на речі довколишнього оточення.

Мирослав закінчив Тернопільську гімназію й розпочав студії на відділенні україністики і германістики філософського факультету Львівського університету. То був час спраглого навчання, поглиблення уже набутого в гімназії, відкриття таємниць багатьох навчальних дисциплін, таїн слов’янських та романських мов.

Переглядаючи університетські списки лектури та численні свідчення батька, що їх детально зберегла дочка професора Капія Святослава, дивуємося тогочасному обширові знань, що їх набувало студентство, й вимогливості професури до своїх вихованців.

Зі свідчень, підписаних відомими на той час ученими й суспільно-культурними діячами, зокрема професорами М.Грушевським, К.Студинським, С.Томашівським, О.Колессою, дізнаємося, як опановував студент Мирослав Капій найважливіші теми, розділи програми, окремі дисципліни (тоді за кожний складений залік чи іспит видавалося свідоцтво): «Маркіян Шашкевич, його часи, життя та творчість», «Звучні церковно-слов’янські мови», «Історія ста-ринного роману і повісті на Русі», «Генеза творчості Шевченка», «Руське письменство XIX в. від виступу їв. Котляревського», «Вибрані питання з руського письменства XIX в.», «Історія руської драматичної поезії (в XVII-XVIII)», Староруське письменство», «Історія Східного питання», «Ігнатій Потій і його літературна творчість», «Географія України», «Устрій Австро-Угорщини», Історія філософії», «Галицько-Волинський літопис», «Історична граматика руської мови», «Нарис історії Австрії і Угорщини», «Метеорологія і кліматологія», «Історія Галичини», «Основи антропогеографії», «Українська історіографія» XIX ст. «Граматика порівняльна мов слов’янських» та ін.

Вже з перших років навчання виявив неабиякі задатки й інтерес як до наукової, так і до літературної творчості, про що маємо відомості з університетських документів, із деяких публікацій у періодиці. Так, він дістав високі оцінки провідних учених за реферат «Типи садиб на Гуцульщині» та наукові розвідки «Тернопільська студентська громада в 60-х рр.», «Іван Далібор Вагилевич, його життя і діяльність». Був близько знайомий з М.Рудницьким, І.Свєнціцьким, з І.Франком, М.Павликом, бував у них удома та в редакціях львівських часописів, де вони працювали.

http://k-ua.net/%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%...

120 років від дня народження Мирослава Дмитровича Капія

(5.05.1888–24.03.1949) — українського письменника, перекладача, фольклориста, краєзнавця

       Народився 5 травня 1888 р. у селі Коцюбинці Гусятинського району Тернопільської області в родині вчителя. У юності жив у селі Іванівка коло Теребовлі. Навчався в Тернопільській українській гімназії, у 1914 р. закінчив факультет німецької та української мов Львівського університету, де його професорами були К. Студинський і О. Колесса. Навчав німецької мови в гімназіях Теребовлі (до 1928 року), Лежайська (1928–1938, Польща), Відня (до 1945 р.) і середній школі Косова.

       Перша поетична збірка Капія «На цім подолі смутку» (1906–1907) за браком коштів не була опублікована, її рукопис зберігається в Центральному історичному архіві у Львові. Там же зберігається неопублікована його праця про І. Вагилевича (1914).

       У 1905–1907 роках М. Капій листувався з письменницею Оленою Пчілкою, у редагованому нею журналі «Рідний край» помістив свої вірші. Друкував поезії у часописах «Бжола», «Будучність», «Неділя», в антології «Українська муза» (Київ, 1908), у львівських альманахах «Розвага», «Терновий вінок» (1908), «Не вмре, не загине» (1914). Він автор соціально-побутових нарисів, оповідань («З його думок», 1907; «Незабутнім тіням Тарасовим», 1914 та ін.), пригодницько-фантастичної повісті «В країні блакитних орхідей» (1932), у якій передбачає майбутнє України. Рідко підписував свої твори псевдонімами (Юрій Луговий, Лугович).

       Переклав Капій поему «Демон» М. Лермонтова (1909), повісті «Зоря півдня» (1913), «Чорна Індія» (1930), «Плесом Амазонки» і «Діти капітана Гранта» Жюля Верна, драму «Будівничий Сольнес» Г. Ібсена, окремі оповідання В. Дорошевича, О. Купріна, О. Кіплінга, М. Конопніцької, вірші Г. Гейне, О. Мірабо.

       Записав на Тернопільщині (у селах Іванівка, Костільники) народні пісні, казки, легенди, які зберігаються в ІМФЕ ім. М. Рильського АН України. Деякі з них опубліковані в різних фольклорних збірниках.

       Помер М. Капій 24 березня 1949 р. у м. Косові на Івано-Франківщині.

Література

Капій М. Грай, вівчарику; Осіння співанка; «І вже тії білі квітки…»: [Вірші] // Тернопіль: Українська гімназія в Тернополі. 1898–1944. — 1992. — Дод. № 3. — С. 28.

Капій М. Прийди до мене; З синіх гір; «Росцвілися квітки по широких лугах…»; «Я гадав, що по днях…»; Весною; З циклю «Ізраіль» (фрагмент); Не питай: [Вірші] // Українська муза: Поетична антологія. — К., 1908. — Вип. 11. — С. 1125–1128.

***

Капій (Луговий Юрій) Мирослав (5.05.1888–23.03.1949) — педагог, вчений, письменник, перекладач // Теребовлянщина: Іст.-краєзн. та літ.-мистец. журнал. — Л.; Теребовля, 1999. — Вип. 1. — С. 122.

Качкан В. А. Із забуття — на царину рідної культури // Качкан В. А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник: У 2 ч. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 310–326.

Качкан В. Мирослав Капій: Із забуття — на царину рідної культури // Тернопіль. — 1994. — № 5–6. — С. 25–28.

Качкан В. Цвіт забутих орхідей: Штрихи до життєпису Мирослава Капія // Теребовлянщина: Краєзн. і літ.-мистец. альманах-календар на 2001 рік. — Т., 2001. — С. 363–365; фотогр.

Мазурак Я. Капій Мирослав (псевд. Юрій Луговий, Лугович Юрій, М. К.) — письменник, перекладач, фольклорист, педагог // Мазурак Я. Літературна Бережанщина: Біогр. довідник. — Бережани, 2000. — С. 50–51; фотогр.

П. М. Капій Мирослав Дмитрович — письменник, перекладач, педагог і збирач фольклору // Тернопіль: Українська гімназія в Тернополі. 1898–1944. — 1992. — Дод. № 3. — С. 28; фотогр.

Теребовлянщина: Краєзн. і літ.-мистец. альманах-календар на 2001 рік. — Т.: Збруч, 2001. — 487 с.

С. 50, 183, 407, 424: Про М. Капія

***

Капій Мирослав Дмитрович (5.V.1888, с. Коцюбинці Гусятин. р-ну — 24.ІІІ.1949, м. Косів Івано-Фр. обл.) — укр. письменник і перекладач // УЛЕ. — К., 1990. — Т. 2. — С. 404.

Качкан В., Кушнерик Г. Капій Мирослав Дмитрович (псевд. — Лугович Юрій, Юрій Луговий, крипт. – М. К.; 05.05.1888, с. Коцюбинці, нині Гусятин. р-ну — 24.03.1949, м. Косів, нині Івано-Фр. обл.) — письменник, перекладач, фольклорист, краєзнавець, педагог // ТЕС. — Т., 2005. — Т. 2. К–О. — С. 28; фотогр.

Капій Мирослав (5.V.1888–24.ІІІ.1949) — укр. письменник і перекладач // Ткачов С., Ханас В. 250 імен на карті Тернопілля: Польсько-укр. взаємини. — Т., 1996. — С. 26.

http://www.library.te.ua/library_content/...

       Link       Капій, Мирослав, 1888-1949.

Назва LinkКраїна блакитних орхідей : повість / Мирослав Капій.

Видання LinkЛьвів : Накл. вид. с-ки "Новий час", 1932.

Опис 158 с.

Серія LinkБібліотека "Нового часу" ;. ч. 35.

Примітка Переплетено з: Розвал Европи й Україна / Володимир Босий. Львів : Накл. видавництва "Католицька Україна", 1933.


* * * * * * *

Автор Link    Капій, Мирослав, 1888-1949.

Назва LinkКраїна блакитних орхідей : повість / Мирослав Капій.

Видання LinkСтрий : [б.в.], 2007.

Опис 160 с. : іл.

Aвтoгpaф Лемцьо, А. В.

http://aleph.lsl.lviv.ua:8991/F/CQY514CBX...

WLN1&filter_request_1=&filter_code_2=WYR&filter_request_2=&filter_code_3=WYR&filter_request_3=&filter_code_4=

WFT&filter_request_4=&filter_code_5=WSBL&filter_request_5=&filter_code_6=UDC&filter_request_6=

* * * * * * *

Качкан В. На гребені думки : вибір праць у 3 томах : Т. 2 : Історія, філософія / В. Качкан ; [ред. О. Качкан]. -

Івано-Франківськ : Місто НВ, 2015. — 395 с.

* * * * * * *

Капій М. Країна блакитних орхідей : повість : [в 2 ч.] / Мирослав Капій. — Львів : Накладом Вид. С-ки "Новий Час". Друкарня Бернарського в аренді "Промислу Ґрафічного", 1932. — 158, [1] с. — (Бібліотека "Нового Часу" ; чис. 35)

Ч. 1 : Поворот. — 77 с.

Ч. 2 : В країні блакитних орхідей. — С. 79-158.


Тэги: Капій



  Подписка

Количество подписчиков: 92

⇑ Наверх