Таким утопическим танатосом выступает написанный в 1926-м году «Последний Эйджевуд» Юрия Смолича, опубликованный после почти векового забвения во втором сборнике фантастических произведений Наші двадцяті / Our Twenties (я уже писал, что полюбил Смолича благодаря этой созданной Yaryna Tsymbal серии, усладе наших будней и утешению в наших горестях). На первый взгляд, этот роман кажется одним из пионеров того жанра советской пропагандистской военной фантастики, который можно условно назвать «если завтра война» в честь его наиболее популярного образчика, кинофильма 1938-го года. К такого рода произведениям о нападении фашистско-капиталистических империй на страну советов с самыми гибельными для империалистов последствиями относится второй роман антологии, «Аэроторпеды поворачивают назад» Владимира Владко, подлинно пророческое сочинение, заслуживающее отдельного разговора.

Однако «Последний Эйджевуд» повествует о событиях куда более масштабных, нежели сокрушительная контратака или даже победоносная для СССР мировая война. Впрочем, с мировой войны всё и начинается: председатель Совета народных комиссаров товарищ Ким (обилие в книге «революционных» имён также указывает на пространство побеждающей утопии) сообщает, что «у відповідь на наш ультиматум капіталістичний світ оголосив нам війну». Таким образом, с самого начала показана заведомо справедливая воинственность советского государства, ведь объявление капиталистами войны предстаёт скорее не нападением, а вынужденной мерой, ответом на некий выдвинутый властями СССР ультиматум, чьё содержание не проясняется.

Между тем, перспектива близкой войны застаёт народных комиссаров врасплох- как следует из их докладов, высочайший боевой дух и идейная стойкость Красной армии едва ли смогут противостоять технологической мощи капиталистов, а именно- химическому оружию массового уничтожения, несомым вражеской авиацией газовым бомбам, способным в кратчайший срок превратить советские просторы в отравленную пустыню. Главный герой произведения Владимир (неудивительно, что единственным традиционным именем, встретившимся у персонажей из числа советских граждан, оказалось именно это) берётся за миссию невыполнимую- проникнуть в адские лаборатории американской военщины, чтобы раздобыть образцы отравляющих веществ и переправить советским учёным для создания антидота. Тем временем принявшие Владимира члены американской компартии готовят вооружённое восстание, чтобы не только помешать своему злодейскому правительству уничтожить Советский Союз, дорогой их пролетарским сердцам, но и, создав на месте США АССР, разжечь пожар мировой революции. Американские эпизоды перемежаются сценами из жизни возлюбленной Владимира Гайи, наблюдающей погружение страны в тяготы военного времени.

Канадский литературовед Владимир Смирнив, чей монументальный труд «Українська фантастика: Історичний і тематичний огляд» недавно был опубликован в украинском переводе благодаря подвижническим усилиям Iryna Pasko и Вячеслав Настецкий, в посвящённых роману строках называет Смолича «піонером використання наукової фантастики для поширення радянської ідеології» и приводит соответствующую цитату Александра Билецкого: «Видатна агітка, а не художній твір». Хотя подобная оценка и представляется излишне суровой, нельзя не признать, что некоторые фрагменты книги кажутся новеллизацией ленинского тезиса о превращении империалистической войны в гражданскую (в советском детстве эта фраза воодушевляла меня своей чистосердечной кровожадностью). Я насчитал восемь эпизодов, в которых тот или иной персонаж берётся пояснять собеседникам значение этого лозунга. Смолич, очевидно, и сам понимал, что несколько переусердствовал, и потому скрасил одну из подобных сцен самоиронией- очередной инструктаж об империалистической войне и войне классовой герой предваряет словами «мені доведеться прочитати вам невеличку лекцію з політграмоти».

«Хай живе війна! Робітництво за війну!» Книга приветствует, прославляет войну, выступающую не социально-политическим катаклизмом, нравственным крахом, а необходимым этапом на пути преображения мира. Возможно, превращение земного шара в поле битвы было бы неплохо отсрочить, пока коммунистические силы не обретут должную боеготовность, однако никто из сторонников добра и справедливости не высказывает сомнений в самой оправданности вселенского кровопролития. Характерно изображение пацифистских манифестаций как сборищ провокаторов и простодушных невежд, оболваненных буржуазией. Даже принимая возможность поражения правого дела вплоть до полного уничтожения первого рабоче-крестьянского государства вместе с десятками миллионов его граждан, герои находят утешение в мыслях о продолжении борьбы и неизбежности окончательной победы: «...Хіба я не знаю, що навіть коли б у цій війні нас перемогли і на цілому світі знову запанував капітал, а в живих не залишилося б жодного комунара, то за деякий час однак знову пролетаріат стане на боротьбу і колись-то таки буде комунізм?»

Вместе с тем, «Последний Эйджевуд» предельно далёк от сатанинских высот другого текста об идеальном светопреставлении, ставшего объектом культа для ультраправых- «Дневников Тёрнера» с его восторженной вакханалией истребления негров, евреев и левацких скопищ, профессуры и студенчества, с его призывами пожертвовать во имя торжества белой расы половиной истинно арийского населения планеты, развязав конфликт между ядерными державами. Роман Смолича, вопреки всем патетическим разглагольствованиям о необходимости начать боевые действия во имя мира, вопреки марионеточной готовности позитивных персонажей стать винтиками военной машинерии (характерен эпизод с Гайей, которая вскоре после того, как сообщила Владимиру о своей беременности, сама тащит возлюбленного на военные сборы), наполнен свидетельствами ужаса, который несёт война, от смятения, ощущающегося в выступлениях комиссаров о недостатке противогазов и бомбоубежищ, от идейно несознательных причитаний простых граждан («брешеш, сволото, я не контрреволюціонерка... я за нас... я за радянську... але що мені з радянської влади, коли завтра мене задушать газами?!») до по-настоящему жутких сцен отравления отряда красноармейцев веселящим газом и паники, охватывающей людей, укрывшихся от бомбардировки в погребе, где заканчивается кислород. Примечательна также индийская линия, показывающая, как плохо поддаётся контролю революционное насилие- поднявшие восстание против европейских угнетателей индийцы готовы растерзать любого иностранца, и только святое имя способно остановить расправу («Ленін! -прохрипів він із останніх сил, розмахуючи партквитком. (...) Зомліваючи, Боб спостеріг, як вершники хутко скочили з коней і кинулися до них, збентежено лопочучи: -Ленін... Ленін...»).

Как бы то ни было, Смолич, в некоторых других произведениях близкий к крамоле, в «Последнем Эйджевуде» проявляет гораздо больше идеологической выдержанности, чем легкомысленный Розенблюм, автор «Атома в упряжке» из первого сборника фантастики, о котором я некогда писал (https://www.facebook.com/alexandr.gusev.7...). Если герой «Атома», также повествующего о последнем и решительном бое непримиримых систем, сокрушает капиталистический мир практически в одиночку, не получая никакой поддержки от советских властей и не ожидая её, «Последний Эйджевуд» подвергает сомнению роль личности в истории. Центральная шпионская линия с похищением газов в итоге никак не влияет на ход боевых действий, героизм одиночек, быть может, и годится для того, чтобы захватить читательское внимание, но оказывается почти бесполезен для исторических свершений. Как замечает секретарь ЦК американской компартии, «це лише авантюра. Не в цьому наша сила... (…) Ось у чому наша сила, у неминучості всесвітньої революції та одності пролетарів».

В известном смысле подлинный героизм и невозможен в этом пространстве, ведь действия персонажей обусловлены не личным выбором, а классовой принадлежностью (в крайнем случае классовой сознательностью- рабочие могут быть покорны буржуазным кукловодам, но лишь до того момента, пока агитаторы из компартии не разъясняют им подлинное положение вещей). Доверчивый ценитель прекрасного, который взялся бы отыскивать положительного русскоязычного персонажа в фильмах Зазы Буадзе, с тем же успехом мог бы попытаться найти в «Последнем Эйджевуде» симпатизирующих сотрудникам владельцев фабрики, честных полицейских или негодяев-пролетариев. Последние, впрочем, всё же есть- вставшие к станкам русские графы, князья и прочие белоэмигранты. Сознательные же пролетарии не доступны никаким вражеским посулам, в ответ на любые козни провозглашая что-нибудь наподобие «ти хочеш економічними пільгами відвернути нас від політичної боротьби? Провокація!» Примечательны образы представителей прогрессивной интеллигенции, которые, кажется, встали на сторону рабочих лишь для того, чтобы оттенять их решимость бестолковостью и малодушием.

Между тем, демонстрируя малозначительность своих героев, Смолич испытывает к ним явную симпатию, проявляя об их судьбах заботу, характерную скорее для читателя, чем для автора. В борьбе за торжество нового мира гибнут не успевшие полюбиться аудитории статисты и пожилые инвалиды, ветераны революционной борьбы, в то время как молодые, энергичные и влюблённые чудесным образом выживают. Это роднит роман с обычной массовой литературой, а не с её пропагандистским ответвлением, описывающим радость самопожертвования, и даже подрывает правдоподобие его идейного посыла (пожалуй, жанровые законы в своей лишённой пропагандистских натяжек чистоте всегда противостоят идеологической фальши). Ведь если участь Владимира и Гайи заботит читателя больше установления справедливого общественного строя, возможно, провозглашаемые произведением приоритеты не совсем верны.

Наука – Фантастика №1/1991

[

https://fantlab.ru/edition108759

***

У редакції «НФ» відбулася розмова з провідником Української Духовної Республіки Олесем Бердником про актуальні проблеми сьгодення і майбуття рідного краю.

— Олесю Павловичу, в пресі з'явилися повідомлення, що Другий Всесвітній Собор Духовної України відбудеться на Хортиці 4—7 липня 1991 року. Чому саме там? Перший форум проведено в Коломиї, і це — зрозуміло. Самі галичани палко захотіли цього, та й Прикарпаття підхопило, так би мовити, на крила духовного відродження цю знаменну подію.

А Запорозький край, нам здається, так далеко відійшов за останні десятиліття від ідеалів національного пробудження, що не віриться в можливість успіху...

— Ще Христос казав, що не здорові потребують лікаря, а хворі.

Там, де найтяжче, має бути прикладений найпотужніший імпульс одужання. Запоріжжя, Хортиця —■ не просто один з регіонів України, а хворе серце національного організму.

Серце замінити не можна. Історію не переробиш. І розмаїті містифікації теж не допоможуть. Ні Київ, ні Львів, ані Ужгород чи Чернігів неспроможні конкурувати із значенням Козацької Колиски для долі Рідного Краю. Ви погляньте, як в урочу пору Хортицький Магніт потягнув до себе народні маси, особливо юнацьку, новітню генерацію, як захвилювалося приспане етнічне озеро...

— Це правда! Мільйони душ звернули пробуджені погляди до забутих святинь. Але чи не здається Вам, що це своєрідна гра, спектакль? Навіть у пору сталінської тиранії на безлічі сцен козаченьки вигоцували хвацького гопака, викрешували шаблями іскри, галасували... але деспоти анітрохи не жахалися тієї козацької

Хортиці

Дорогий читачу!

Перед твоїми очима журнал — «Наука — Фантастика».

Щиро вдячні, що зацікавився!

Ясна річ, зацікавився не без сумнівів: а невже щось нове може зродитися на полі «Знання та праці»?

Як сказати... Упродовж десятиліть «Знання та праця» багатьом був, якщо не найулюбленішим часописом то, принаймні, журналом, який ніс оті самі «знання» та «працю». За довгі роки не перелічити вдяк передплатників...

Але «Наука — Фантастика» — зовсім нове видання. Видання Нашого часу: коли безкомпромісні наукові точки зору зійдуться на його сторінках, а світ фантастики навертатиме до Небуденності. Це будуть дерзновенні традиційні і нетрадиційні наукові пошуки, зіставлення найрізноманітніших поглядів на давно усталені уявлення і, знову ж таки — фантастичні лети мислі. Читаючи журнал, ти заглибишся у справжню історію рідного краю, дізнаєшся про мужніх страдників на ниві національного відродження, співпереживатимеш з героями неймовірних пригод у боротьбі Добра і Зла.

Уже матеріали цього номера можуть спричинити багато питань. Не спіши з висновками. Порозмислюй!..

Зрештою твоя думка, дорогий читачу, допоможе редакції як у формуванні тематики, так і в поліпшенні художнього оформлення видання.

Чекаємо листів. А заодно просимо передплатити «Науку — Фантастику». Індекс журналу — 74205, ціна на рік — 7 крб. 20 коп.

РЕДАКЦІЯ

Твердиню Волі поміж історичними ураганами, над безоднею смерті і руїни? Я певен, що незміряно важче, ніж нам тепер, виборювати новий ступінь Волі!

Тому розгубленість перед страшними реаліями демонічної цивілізації нині неприйнятна. Ми ж спадкоємці козацької слави! Лише одна заувага: її — ту славу — треба піднести на інший, буквально космічний, небесний рівень. До речі, вже є план Небесної Хортиці, запропонований співробітниками заповідника на о. Хортиця. Архітектурно-ландшафтний проект підготував архітектор В. Ступаченко. Я певен, що читачам нашого часопису було б корисно познайомитися з цим романтичним поглядом у майбутнє Запорозького Краю...

— Це безумовно. Але що саме конкретно буде робитися на Хортиці і довкола неї?

— Йдеться не лише про створення музеїв чи туристичних комплексів, не лише про увічнення пам'яті славних лицарів. Ми не можемо жити ідилічними табличками, прибитими до руїн колишньої величі. Козацькі геноми клекочуть у жилах і тілах сучасних поколінь, вимагають річища для відповідної дії. Ясна річ, нині доба кличе душі молодих українців не до кривавих походів. Небесна Хортиця готує зоряні чайки й байдарки для плавання в Океані Великого Знання, для битви з неуцтвом і забобонами, для утвердження Безсмертної, Духовної України. Тому й зріє думка про створення на Хортиці Вільної Громадської Академії Знання та Академії Мистецтв, не підпорядкованих догматичній псевдонауці сучасності, що завела нас у безодню всеохопної катастрофи.

Я певен: вільний розум відкриє несподівані можливості для порятунку Еволюції. Ноосфера Всесвіту прийде на поміч істотам, які пробудилися і готові самокритично трансформуватися в тип Людини Мудрої, Людини Люблячої.

— А чи підтримають вашу ініціативу сучасні керівники регіону? Все ж таки тут мрія конфліктуватиме з суворою реальністю!

— Підтримають! Під грозовим небом апокаліптичної доби кожна людина стає мудрішою, толерантні-шою, починає відчувати відповідальність за майбутнє дітей та онуків. У нас немає вибору, лише одна стежина: до Небесної Хортиці!

Наука – Фантастика №1/1991

ОБЕРІГ ВІЧНОСТІ

Джерела духовної мудрості Сходу подарували сучасникам дивовижне знання про втаємничені центри (чакрами) людського єства, які є своєрідними вікнами у позави-димі — астральні, ментальні, будхічні та інші — світи. Розширюючи ці «вікна» (може, краще їх назвати криницями небесної води), можна заглядати у внутрішній космос власної душі, мандрувати між планетами, спілкуватися з рідними душами понад часом і простором.

Одним з найважливіших центрів (чакрамів) є ЧАША, розміщена над сонячним сплетінням. В ній нагромаджується досвід численних життів Індивідуальності, поступово виколисується Космічне дитя — маленький Христос, що народжується у світ Радості й Любові, переживши безодню муки, зради й Голгофи.

У Народу як Великої суперіндивідуальності теж є такі духовні центри. Є і ЧАША, яку можна назвати Оберегом Вічності, Криницею Безсмертя. Ту Криницю живить потужна ріка Мови, в неї впадають джерела казки, пісні, легенди, мрії, уяви, всеосяжної творчості. Народи, які не оберігають Чашу Пам’яті, неминуче гинуть. Сили Пітьми добре знають цю закономірність, саме тому недруги Рідного Народу так старанно нищили, перегачували, висушували, відводили в пустельні піски річище Слова, воювали супроти пісні, думи, отруювали згадки про героїчне минуле, згиджували мрію, фантастику, прагнення уявити грядущі шляхи воскресіння.

Слава Богу, ніч ганьби, яничарства і зради минає. На обрії палає Зірниця Світанку. З-під пекучої, спраглої землі пробиваються, жебонять прозорі потічки Води Живої, і Криниця Чаші Пам’яті починає знову вагітно колихатися, обіцяючи грядущим дітям воскресіння і врожаї Безсмертя.

Чудово, що новий футурологічний часопис України названо «Оберегом». Станьте недремними чатовими біля. Великої Чаші, обережіте кожне живе зерно Українського Паля для Нової Землі і Нового Неба. Ще тяжкі бої, іспити і потрясіння очікують нас, але не страхаймося! Синам Світла суджено славну перемогу!

Вітаю «Оберіг» Духу Народного, бажаю полум’яного польоту до небувалих континентів Вічної Таємниці Буття. Хай Матінка Божа з Предвічним Дитям і Неня-Україна благословлять ще одне джерело Слова на долю радісну, долю козацьку!

Олесь БЕРДНИК

ЗМІСТ

Олесь Бердник. Оберіг вічності (передмова) ... З

Олександр Ємченко. Троянда холоду .....5

Олекса Палійчук. Оберіг.........25

Ігор Росоховатський. Ще один чудій.....28

Віктор Маслов. Правічний танець......34

Олесь Бердник. Сузір’я Зелених Риб .....54

Олекса Палійчук. З’ява .........66

Ігор Росоховатський. Загін вусанів......73

Віктор Савченко. Постулат Гаутами .....83

Олекса Палійчук. Сумлінний рахівник . . . . 109

Ігор Росоховатський. Повернення .....115

Шарль і Наталі Аннберг. «У сліпого пілота*

Переклад Анатоля Перепаді .....120

Діно Будзаті. Уповільнювач часу

Переклад Анатоля Перепаді .....140

І тало Кальвіно. Де взялися птахи

Переклад Анатоля Перепаді .....147

https://fantlab.ru/edition108759

Загасла ще одна неповторна своєрідна зоря на грозовому небосхилі сучасної української поезії, не встигнувши сягнути свого епогею, молодий український поет Григорій Тименко.

Народився він у багатодітної вдови на Київщині в селі Проців у 1944 році. Батько не повернувся з фронту. І дітям самітньої селянської вдови кожен крок у життя давався крізь терпкі полини, які так рясно засіялись на землі українській. Хлопець навчався в школі, а потім у Київському художньому поліграфічному технікумі. Згодом вступив до Київського університету, але невдовзі змушений був піти з нього. Працював у поліграфічному виробництві, де мав виробничу травму і через те звільнився з роботи.

З 1964 р. подекуди друкується в молодіжній періодиці. Деякий час працює у видавництві Академії наук України «Наукова думка» технічним редактором. Та недовго. В 1966 р. з роботи звільнений. Потім недовгий час працює технічним ре-

166

дактором у видавництві «Радянська школа», але знову фатальний збіг долі і з роботи треба піти... Навесні 1968 р. у поета відібрано кімнату, де він жив. Він лишається просто неба, без роботи і без притулку. Але висока людська гідність і зневага до життєвих прикростей не дозволили йому пожалітись навіть близьким друзям. Навпаки, в колі товаришів від нього випромінюється могутня життєствердність і висока натхненність нічим необмеженої душі. Ніхто навіть не помітив, яких тяжких прикростей завдало йому життя.

Помітили лише тоді, коли він раптово зник із суспільства найтаємничішим способом. Так, що навіть ні близькі, ні рідні не могли нічого пояснити. Трапилося це в листопаді 1968 року.

І ось уже два роки скоро мине, як людина з невідомих причин втрачена для суспільства, а доля її не хвилює упорядників громадської доброчесності. А перед його друзями замість полум’яних очей постає німотний знак запитання і гострий щем за тим щедрим теплом, яким зігрівала багатьох його навдивовиж оригінальна гнівно-сумовита поезія.

Р.5. У 1967 р. поет подав добірку віршів у видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», але друкування книжки було відхилено.

167

Синє листя грядущого дня..

Незабутній Гриць Тименко. Метеором пронизав його дух небосхил шестидесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже написане ним складає ледь-ледь невелику збірку поезій...

Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він приваблював не лише зовнішньою красою (тип Врубе-лівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.

Що ж він шукав?

Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного світу втаємничено правдиву сутність існуючого, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоби сягнути тої Казки, щоби стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках світу, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»

Він обрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього і біль від абсурду сучасності розірвали його.

— Мені болить, — такий був постійний рефрен його настрою.

Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль за-

168

ступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора і насильника. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»

Я запам’ятав його ще при зустрічі в шістдесят другому році, тоді в Ірпінському будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...

— Так треба, так треба, так треба! -Душа карбувала моя.

Інакше й не може бути:

Руху, руху більш,

Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірші Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка і космічне мислення. Проте це були перші кроки юного серця, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?

Довго йду, скоріш не йду, а віюсь...

Віюсь вітром і водою ллюсь,

І на Землю вічності жаліюсь,

І на Землю стомлено молюсь...

Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? З якому часі

169

жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?

Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важить терзання якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясається громами повстань, війн та невпинного насилля різномастих тиранів?!

Але такий вимір неприйнятний для душ, подібних до Гриця. Вони приходять в цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з краю, де вже відсутня ворожнеча і ненависть, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й уся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів поетові здається загрубим, негармонійним, він вважав його «мережкою минулого дня»... М’яко ляже на мох зеленавий,

На мережку минулого дня

Сине листя води, сине листя конвалій,

Сине листя майбутнього дня.

Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, де відсутнє насилля і наруга над життям, над розумом, над серцем.

У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,

Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня ніким не помічена...

Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою спів-

170

чуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».

Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Одним із таких скарбів є болісна пісня Гриця Ти-менка, яку він проспівав сучасникам ув екстазі співстраждання й любові, мріючи про те, щоби наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполо-нених явищ спадала снами й казками земля...»

Він палко вірив, що

...прийде колись на Землю цю відрада,

Проміжки марень виповнивши змістом.

І попливуть понад пустелі хмари...

І попливе понад землею пісня...

Олесь БЕРДНИК

171

Дорогий Друже!

Посилаю ще сторіночку до спогаду про Гриця. Одразу після першої сторінки можна ввести ось це. Дивися сам, як скомпонувати.

Як Твоє здоров'я? Чи вже нормально ходиш? Вітаю Марту, Оленку, близьких!

Всіх гараздів Тобі!

Обнімаю!

З пошаною Твій Друг Олесь.

10 вересня 1988 р.

Він народився в 1944 році в селі Проців Бориспільського району. Батько, який після визволення України від окупантів, пішов до діючої армії, не повернувся з війни. Самотня мати народила «мізинчика», останнього сина, в передостанній рік світової руїни. Гриць ще в перші роки свого свідомого життя був неподібний до двох старших синів — Олексія та Миколи: ті виростали хлопцями хазяйновитими, ретельними господарями, раціонально мислячими, а він — «не від світу цього». Пропадав у чагарях, на луках, міг цілими годинами спостерігати політ птахів, хмаринок, бесідував з квітами, деревами, або навіть сам із собою. Над ним кепкували, насміхалися, проте він не звертав уваги на такі кпини. Навіть пізніше, коли я познайомився з ним, мене вразила Грицева здатність повністю ігнорувати людський поговір, людські смаки.

Самодостатність — було його кредо. Доки людина самопрограмується навіть наймудрішими

172

стереотипами, але взятими для вжитку у когось збоку, — вона у в’язниці духу. Краще гранична убогість — але незалежність розуму й серця.

Закінчивши поліграфічне училище, він пішов працювати в одну з Київських друкарень. Там сталася аварія, йому пошкодило руку. Машина розтрощила пальці, травмувала душу. Пізніше йому часто снилася ця машина, вона жахала його, ототожнюючи з собою весь видимий Всесвіт.

Ми — в надрах безжальної машини, — часто казав він.

Вихід, вихід, вихід! — волало його серце. Гриць кидався в пошуках такого «виходу» до різних філософських концепцій (йогічних, містичних, позитивних, негативних, екзистенційних, прагматичних), просте відчував, що там всього навсього «великих Слів велика сила»! І знемагав під тиском тривіальних стосунків — інтимних та соціальних, і мовчазно квилив під зорями, звертаючись у глибини часів та просторів:

— Браття, де ви? Де ви, друзі? Чому мовчите?

Єдиною втіхою була любов старшої сестри. Вона розуміла його, жаліла, допомагала. Раптова смерть сестри була передостаннім ударом. Наступним ударом — і, може, останнім — виявилася смерть близького товариша Олекси Булиги — молодого ученого і поета. Цій події присвячено вірш «Смерть метелика».

Всього кілька років свідомого, творчого життя, але скільки вмістилося в ті роки?!

Олесь БЕРДНИК

173

"Грицю! Будьте ласкаві, перешліть мені книгу. Дуже потрібна. Вдруге прошу. Будьте щасливі. Олесь. 14.08. 1968"

Олесь Бердник

с. 8

Григорій Тименко НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ

ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ: УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Григорій ТИМЕНКО

НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ

то же: Дзюба Іван. Апокаліпсис Григорія Тименка. – ж. «Сучасність», 1997, № 2. (О. Бердник про Г. Тименка)

то же: начиная со стр.643 по книге

Іван Дзюба "З криниці літ. Том 1"

http://chtyvo.org.ua/authors/Dziuba_Ivan/...

***

Гриць Тименко, поет-шестидесятник. На жаль, лишився невідомим для більшості читачів, тоді, в 60-х, не друкувався, зараз вийшло буквально кілька віршів у антологіях. Зник за невідомих обставин, є кілька версій, від убивства до самогубства... оскільки був дуже молодим (якщо не помиляюся, йому було 25-26 років), а ще й не дуже товариським, то й слід за ним лишився вельми слабкий... З батьком вони були дуже близькими друзями, Гриць вважав його навіть деякою мірою своїм учителем — в духовно-життєвому сенсі, не в літературному, як поет, Тименко на голову вищий від Бердника Фактично батько був чи не останнім, хто бачив його живим...

Поет-шестидесятник, який, на жаль, лишився маловідомим для читачів. Зник за невідомих обставин у 1968-му році.

На фото: Гриць Тименко з Олесем Бердником. Вони з батьком були близькими друзями. І завдяки цьому в нашому архіві зберегася повна збірка поезій цього талановитого і вродливого хлопця. Сподіваюся, колись ці вірші ще вийдуть друком і знайдуть свого читача...

(Громовиця Бердник)

Україна" №31/1988 (липень)

***

#ЧИСТА КРИНИЦЯ #

Незабутній Гриць Тименко (1945— 1968). Метеором пронизав його дух небосхил шістдесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже те, що написав він, складає ледь-ледь невелику збірку поезій...

Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він вабив не лише зовнішньою красою (тип врубелівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.

Що ж він шукав?

Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного втаємничено правдиву сутність світу, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоб сягнути тої Казки, щоб стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «Підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»

Він вибрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього й біль від абсурду сучасності розривали його.

— Мені болить,— такий був постійний рефрен його настрою.

Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль наступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»

Я запам’ятав його із зустрічі в шістдесят другому році, тоді в ірпінському Будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...

— Так треба, так треба, так треба! — Душа карбувала моя.

Інакше й не може бути:

Руху, руху більш,

Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірш!

Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка й космічне мислення. Проте це були перші кроки юного таланту, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?

Довго йду, скоріш не йду, а віюсь... Віюсь вітром і водою ллюсь,

І на Землю вічності жаліюсь,

І на землю стомлено молюсь...

Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? В якому часі жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?

Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важать муки якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясають громи повстань, війн та невпинного насильства різномастих тиранів?!

Але такий вимір неприйнятний до душ, подібних до Гриця. Вони приходять у цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з такого краю, де вже нема ворожнечі й ненависті, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й вся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів здається поетові загрубий, негармонійний.

М’яко ляже на мох зеленавий — На мережку минулого дня —

Синє листя води, синє листя

конвалій,

Синє листя майбутнього дня.

Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, без насильства й наруги над життям, над розумом, над серцем.

У тривожний твій сон — у багаття

вітрів

Прилетить птиця, жаром помічена,

Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена...

Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою співчуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».

Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Один з таких скарбів — болісна пісня Гриця Тименка, яку він проспівав сучасникам в пориві жалісливості й любові, мріючи про те, щоб наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполонених явищ спадала снами й казками земля...»

Він палко вірив, що ...прийде колись на Землю цю

відрада,

Проміжки марень виповнивши змістом. І попливуть понад пустелі хмари...

І попливе понад землею пісня...

Незабутній Гриць Тименко. Втрата (одного дня поет вийшов з дому й не повернувся), яку забути не можна. Біль, що не минається.

Олесь БЕРДНИК

13

ЧИСТА КРИНИЦЯ

Гриць ТИМЕНКО

МОРСЬКИЙ ЕТЮД

Розпливається знак водяний на безмежжі паперу — згадка в мозку гуде, як сталевий пропелер.

— Блисни, море, в очах бурунами хвиль!

Гнів віків не прочах, нахромившись на штиль.

...Тихо морем бреду — прислухаюсь до мови дельфінів...

Бірюзою води прохолода полоще мене...

Там, де моря овал з небосхилом узявся за руки, сейнер міряє дно, блискотінням своїм

зацікавивши риб...

Скалки сонця пливуть на бурунчастім дні, лічать хвилі без думки на успіх...

Шепіт моря, як сон, шепіт моря, як гнів, шепіт моря, як усміх медузи...

Розбивається він об ті скелі прибою — кістяки мезозаврських риб,

що росли навмання і служили жандармами моря, і тепер ще живуть в сірих склепах століть...

Тихо морем бреду, вперто міряю дно — чайка крила полоще у чубі...

— Море, море, як сон, море, море, як гнів, море, море, як усміх медузи.

ЕЛЕГІЯ

Тихий сад’у густому тумані Білу пісню випещує в гіллі...

У долині троянд, у долині зітхань

Пісні простору досить для пісні.

Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...

У долині троянд, у долині зітхань,

У долині любистку і м'яти.

М’яко ляже на мох зеленавий —

На мережку минулого дня —

Синє листя води, синє листя конвалій,

Синє листя майбутнього дня.

— Тихий сад, тихий сад — синє листя води У одежі холодних туманів,

Біла пісня твоя у долині троянд —

Біла пісня палкого кохання.

У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,

І з твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена.

Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...

У долині троянд, у долині зітхань,

У долині любистку і м’яти.

ПРОЗОРИЙ ЕТЮД

Упав на хвилю

холодний клапоть зимового неба.

Упав і зник.

Немає бризок.

Лиш тінь крила

прошурхотіла лезом і пропала...

...Яка красива смерть! —

Самотність і глибини...

Людина плакала... тримаючись за хвилю, сміялись сльози з глибини і неба, і слався дим сталевими клубками, і дим тікав від твердості води.

Людина плакала... і зломлене весло, як зверхність моря, плавало на хвилі.

Мовчить земля, мовчать її сади; тіні хмар роблять її схожою на гієну.

Як довго ти жив на ній і як швидко помер!

Чи будуть знову сніги, чи тіні хмар ще будуть?

Буде мати сидіти на призьбі і підставляти сонцю тіло старече, і пустотлива кицька лоскотатиме їй висохлі ноги. Мовчить земля, бо що й робити має?

Кораблі втоми везуть її плащаницю в пошуках цілувальників.

Так тихо навколо,

жоден звук — метелик не порушує

первісного моря тиші. Лише покинута мати лущить квасою

в зітрухлих ночвах та нескінченні тіні хмар біжать і біжать.

ПРИСМЕРКОВИЙ ЕТЮД

З акваріума випливло крило і понесло сріблясте дно у сутінь.

Заграла спектром бульбашка води, останню тінь навіки поховавши.

Розсмоктались сутінки, як сни, тільки тінь твоя одна печальна не зникає з білої стіни.

Тріпотить останній лист на вітрі, обірвалось сонце небокраю — там клепає місяць срібну косу, щоб скосити з неба зорі стиглі.

На стіні малює пензель очі — суче вії довгою рукою...

В НІЧ, БАГАТУ НА ХМАРИ

Висне морок на веслах ночі павутинням тонкого прядива, на минулий пробілений день тихий дим непроглядності падає.

Крикне чайка на хвилях літа, біла тінь світлячка впаде...

І ніде не прогляне місяць, і немає зірок ніде.

Бродять шуми по плавнях теплих,— пісня вогнища призабута.

Було б страшно, коли б не сумно, була б пісня, коли б не смута.

Біла квітко, нащо розквітати білим полум’ям, вранішнім сном, нащо ніжно всю ніч колихати свою тугу під темним вікном?

Сад шумить, сад не знає спокою — не засвітиться вікон краса...

Десь хапливо бреде лободою в його очі перлинна сльоза.

Терен тиші кульбабою звіявсь на широкі долоні вітрів, в білій квітці померла надія і заплуталась в гіллі хотінь.

Сад шумить, сад не знає спокою, сіє листям і дзвонить плодами, і пливе біла квітка водою, і летить біла квітка вітрами.

•

У пісні з мережива холоду, коли тиша обляже півсвіту, є солодкі слова утоми, що голублять байдуже тіло.

Зупинись і приляж на хвильку — ти вловиш небесний сум, збагнеш всесилля миті й віддаси їй свою красу.

Тільки тиша навколо світу і прозорий безмежжя дзвін...

Як чудово, що є повітря і є сон,

що пливе у нім.

•

Лийсь, водо, і жебони від щастя — довгий вік ніколи не коротша, чорний ліс не почорніє більше — лийсь, водо, і жебони від щастя. Сині очі айсбергами в морі в твоїм щасті плаватимуть вічно, бо комусь дається шепіт моря, а комусь — блакитний шепіт вітру... •

Щезнув останній промінь — тиша дощем шелестить, розбивши пташиний гомін об вечір шорсткий.

Звично калюжі місять жаби спокійно-німотні, ех! коли б виплив місяць серцем холодним!

Хай би гульнув до ранку, як вміє старий гуляти; може б, загоїлись рани самотньої хати...

Музика, тиха музика — грає оркестр дощів...

Волога цівками русими спадає в кущі.

Блиснув один раз, другий вогник в самотній хаті, струни напнувши туго, щоб цілу ніч грати.

Добре тепер під небом — я і маленький вогник, нам більш нікого не треба сьогодні.

Музика, тиха музика — грає оркестр дощів.

Волога цівками русими спадає в кущі...

Пешком вокруг света — через Минск

«Пешеходов надо любить», — этими словами начинается «Золотой теленок» Ильи Ильфа и Евгения Петрова — одной из самых смешных книг, написанных во времена СССР.

В годы, когда создавался этот сатирический роман (1929−1930-е), были люди, которые путешествовали пешком на любые расстояния.

«Золотой теленок» описывал этих странников так:

«Вот идет он из Владивостока в Москву по сибирскому тракту, держа в одной руке знамя с надписью: „Перестроим быт текстильщиков“ и перекинув через плечо палку, на конце которой болтаются резервные сандалии „Дядя Ваня“ и жестяной чайник без крышки».

Или так:

«Или другой, европейский могикан пешеходного движения. Он идет пешком вокруг света, катя перед собой бочку. Он пошел бы просто так, без бочки, но тогда никто не заметит, что он действительно пешеход дальнего следования и про него ничего не напишут в газетах».

Шутки шутками, но это движение процветало. Вот заметки о таких пешеходах из белорусской «Звезды» за одну только неделю 1926 года (газета выходила тогда по-русски).

Читать полностью: https://news.tut.by/society/634580.html?f...