“Які раней за ўсіх Калумбаў свету на многіх перагасцяваў планетах…”

Аўтапартрэт

Гэтыя радкі беларускі паэт Максім Танк прысвяціў свайму сучасніку Язэпу Драздовічу. Той самы Максім Танк, які калісьці няшчадна раскрытыкаваў паэму нашага земляка “Трызна мінуўшчыны”. Аднак, ставячы пад сумненне паэтычныя здольнасці Драздовіча, пра яго мастацкую і даследчую работу класік выказваўся ўжо зусім па-іншаму: “Рэдкі скарб, якому некалі і цаны не будзе”. Сапраўды, наўрад ці знойдзецца сярод ураджэнцаў Глыбоччыны такая ж рознабаковая асоба, як Язэп Драздовіч. Ён быў і археолагам, і этнографам, і паэтам, і пісьменнікам, і скульптарам, і рэзчыкам па дрэве… І нават нядрэнным хірамантам! Аднак сучаснікам “дзядзька Язэп” найбольш вядомы як таленавіты мастак. З самага пачатку сваёй творчай дзейнасці Язэп Нарцызавіч праявіў сябе як мастак гістарычнай тэмы, якую не пакідаў да канца жыцця. Гэта і серыі графічных работ («Дзісеншчына», «Старажытны Мінск», «Заслаўе», «Глыбокае», «Навагрудак і Навагрудчына» і інш.), якія можна смела лічыць выдатнымі крыніцамі па гісторыі архітэктуры Беларусі, і жывапісныя карціны з выявамі гістарычных асоб нашага краю («Усяслаў Чарадзей у парубе пад палатамі кіеўскага князя», «Пагоня Ярылы», «Песня Баяна», «Пярсцёнак Усяслава Чарадзея», партрэты Францыска Скарыны і Францішка Багушэвіча).

Знак перасцярогі на краю кальца Сатурна.1931 г.А яшчэ дзядзька Язэп, як ласкава яго звалі знаёмыя, стаў пачынальнікам касмічнай тэмы ў выяўленчым мастацтве. Цікавіцца космасам Драздовіч пачаў яшчэ ў дзяцінстве. Маці заўсёды казала яму: “Вучыся і пазнай нябесныя бегі. Гэта самая найвялікшая таямніца Сусвету”. І ён вучыўся! З захапленнем “праглытваў” адну за другой кнігі на астралагічныя тэмы, і яго ўяўленне ўсё больш выразна вырысоўвала далёкія планеты з дзівоснай прыродай, заселеныя разумнымі істотамі. Дакладна вядома, што адно з першых “ касмічных падарожжаў” адбылося з ім у сне ў 1914 годзе, калі Язэп Нарцызавіч служыў у войску. Няма сумненняў, што “палёты” на далёкія планеты працягваліся і надалей, ажно пакуль у 1930-х гадах не выліліся ў некалькі жывапісных серый – «Жыццё на Марсе», «Артаполіс», «Жыццё на Венеры» (1931), «Жыццё на Сатурне» і «Жыццё на Месяцы» (1932), «Космас» (1940).“Нябёсныя бегі”. Вільня, 1931 У 1931 годзе мастак выдаў брашуру па астраноміі “Нябесныя бегі”. Драздовіч быў упэўнены, што калі і не ўсе, то большасць планет Сонечнай Сістэмы заселеныя. Сёння, магчыма, камусьці такое меркаванне здаецца, па меншай меры, наіўным. Аднак разважанні мастака не супярэчылі навуковым поглядам таго часу. Ды і ці так ужо шмат мы ведаем пра космас сёння? Нават самы бліжэйшы ад нас касмічны аб’ект – Месяц, вывучаны надзвычай мала. Зваротны бок месяца людзі змаглі ўбачыць толькі ў 1959 годзе з дапамогай савецкай касмічнай станцыі. А між тым, менавіта на спадарожнік нашай Зямлі часцей за ўсё выпраўляўся ў сваих мроях мастак. У сваіх дзённіках ён пакінуў дастаткова падрабязнае апісанне дзівоснага свету Месяца. Згодна гэтым запісам, неба на Месяцы бясколернае, сівое, ноччу зорак на ім не бачна. Паветра ж чыстае, празрыстае. Прырода досыць разнастайная, хоць у параўнанні з Зямлёй -- бедная: ёсць рэкі, азёры, балоты, грунт амаль паўсюдна пакрываецца тоўстым дываном жоўтага моху, травяністымі раслінамі, невялікімі хмызнякамі. Дзе-нідзе сустракаюцца і дрэвы.

Лунны горад Артаполіс (1934-1935)/ Аднойчы, падчас сваіх “падарожжаў”, Драздовіч сустрэў прадстаўніка жывёльнага свету Месяца: “чатырохногая пачвара – кот, не кот, яшчар, не яшчар – скура чорная, як жук, тулава тошчае і доўгае, ногі кароткія, а галава круглая, як качан, рот шырокі, без носа, а вочы круглыя, вялікія – па яблыку, і блішчаць”. Ну і канечне, на Месяцы жывуць разумныя чалавекападобныя істоты – селеніды або луніды. Целам яны вельмі падобныя да зямлян, толькі вышэйшыя і больш хударлявыя. Безвалосыя, пласкатварыя, каратканосыя, з малымі, вузка пасаджанымі між сабой вачамі і надта доўгімі сківіцамі, апушчанымі клінам на грудзі. Як і зямляне, луніды адрозніваюцца паміж сабой колерам скуры – у адных яна светлая, у другіх – цёмная. Адрозніваецца і ўзровень развіцця народаў, што засяляюць месяц. У адной мясцовасці ён “бачыў” істот, што жылі ў цьмяных вырубленых у скалах пячорах з невялічкімі акенцамі. У гэтых жытлах няма ніякай мэблі ці хатняга начыння, і нават адзенне (светлыя плашчы) жыхары апранаюць толькі перад выхадам на вуліцу. Разам з тым, на Месяцы існуюць і гарады (напрыклад Трывеж) з каменнымі будынкамі і паркамі, якія асвячаюцца электрычным святлом, а ў госці адзін да аднаго луніды выпраўляюцца на цягніках у камфортных вагонах. Такім бачылася жыццё на Месяцы Язэпу Драздовічу. І ён не сумняваўся, што ўсё ўбачанае ім у “самнамбулічных снах” – рэальнасць. “Хто гэтаму не верыць, хай праверыць праз тэлескопы, і я пэвен, што бальшыну таго, што мной апісана, убачыць як на далоні” – так напісаў мастак у сваім дзённіку.

Памёр мастак у 1954 годзе. Праз тры гады на арбіту Зямлі быў выведзены першы штучны спадарожнік, а крыху пазней Белка і Стрэлка кінулі позірк на нашу планету праз ілюмінатар. У 1961 годзе здзейсніў свой гістарычны палёт Юрый Гагарын. Пачалася эра засваення космасу чалавекам. Стала рэальнасцю тое, пра што так доўга марыў наш славуты зямляк. І няхай амерыканскі астранаўт Ніл Армстранг, што першым з людзей ступіў на паверхню Месяца, не сустрэўся з лунідамі і не гасцяваў у таемным горадзе Трывеж – космас дзядзькі Язэпа па-ранейшаму застаецца цікавым і захапляючым.

fbclid=IwAR2Kx52rK6Ol3N3xexb3_X9NbM4Vucy6MrGZprPZF4jzjWeLKhwFpMRjVak

ФАНТАСТИЧЕСКОЕ В ТВОРЧЕСТВЕ ПИСАТЕЛЯ,

Затем были написаны повесть «Шхуна «Колумб» 1940 (эта повесть «выросла» из повести «Лебединый остров» и рассказа «Юнга с «Колумба»).

Профессор находит на острове редкий минерал торианит. Он везёт минерал на исследование. За границей шпион выслеживает профессора. Он знает, что из торианита добывают гелий, которым наполняют дирижабли. Это фантастический элемент повести, т.к. обычно гелий добывают из воздуха. Шпион и резидент, забравшиеся в СССР, положили начало "советскому шпионскому роману".

Вследствие еще одного увлечения Трублаини – авиации, несколько рассказов писателя из написанного в 1936-1937 гг. цикла «Приключения в воздухе» можно также причислить к фантастике. Восьмимоторный самолёт, дети путешествуют сами некомфортным самолётом 1936 г.

Кроме того, например, в рассказе «Дом на льдине» Володя Велетень, Оротук и Темар отправляются к Северному полюсу на аэросанях, приспособленных к движению по воде (такого самоходного аппарата-амфибии тогда не существовало), сами строят радиопеленгатор, достигают цели, переживая по дороге немало приключений.

Рассказ "Володька-рыбак" так же с элементами фантастики.

Но самым главным произведением Трублаини стал научно-фантастический роман «Глубинный путь» 1941, над которым автор работал в течение 1939-41 гг. В 1939 году в журнале "Знання та праця" писатель опубликовал свою фантастическую повесть «56-я параллель», но она не удовлетворила автора, он полностью ее переделал, и в результате этого получилась книга под названием «Глубинный путь». Идея романа состояла в том, что один гениальный школьник Тарас Чуть предлагает маститым ученым идею метрополитена между Москвой и Владивостоком, и, в конечном счете, этот тысячекилометровый путь был построен. Транспортный туннель представлял собой хорду, пересекавшую земную кору, в которой поезда за восемь часов почти без затрат энергии (!) достигают конечного пункта. Дело в том, что поезд в этом метро первую половину пути едет под склон и набирает скорость порядка 1300 км/час, а вторую половину пути он уже несется по инерции. Не обошлось и без шпиона.

Первая часть романа была напечатана в «Литературном журнале» в 1-4 номерах за 1941 год. Уезжая на фронт, Н. Трублаини оставил оригинал романа (напечатанный на машинке, с авторской правкой) в своей квартире. Вернувшись из эвакуации, жена писателя застала в квартире машинописную рукопись в целости и сохранности. В итоге книга была издана уже после смерти писателя в 1948 году.

Кстати, идея глубинного туннеля использовалась впоследствии фантастами не раз. Например, роман Ф. Пола и Дж. Уильямсона «Рифы в космосе». В нем вся Земля уже прорыта такими туннелями-хордами по которым в безвоздушном пространстве, подстегиваемые электростатическими силами кольцевых ускорителей, с космической скоростью неслись в разные концы планеты субпоезда.

http://archivsf.narod.ru/1907/nikioay_tru...

Досі пам’ятаю дивну фабулу і закручений сюжет юнацького опусу. На жаль, текст не зберігся, лише деякі уривки були вилучені співробітниками державної безпеки в осінні дні сорок дев’ятого року, коли мене вперше кинули до буцегарні. Про що ж мріялося в ті суворі літа окупаційної доби? Чи було те фантазування порожнім конструюванням небувалих ситуацій, чи в ньому виявлялися якісь потойбічні, не проявлені можливості для людини, не реалізовані ще й досі?

А писалося ось що…

Молодий учений, професор Київського університету Станіслав Гоб зробив надзвичайне відкриття — збагнув таємницю зародження світового руху, а відтак і всіх джерел енергії. Він може вільно трансформувати різновиди енергії одна в одну і навіть відкривати криниці сили в глибинах речовини, тобто в надрах атома. Глибоко замислившись, чи має він право передати людям страхітливу потужність космічного творення, Гоб вирішує, що існуюча людська цивілізація не здатна гуманно розпорядитися чарівним винаходом. Тим часом гримнула революція, почалася громадянська війна. Вченого переслідують представники розмаїтих сил — білогвардійці, анархісти, розвідники Антанти, одного разу червоногвардійці вдерлися до його лабораторії і, побачивши химерні креслення та моделі приладів, вирішили “недорізаного буржуя шльопнути”. На щастя, надійшов революційний студент, котрий колись вчився в університеті і знає Гоба. Він рятує вченого та його експонати й креслення.

У цій безвиході Гоб вирішує летіти у Всесвіт. Оскільки люди Землі можуть обернути його відкриття лише на зло, треба шукати істот, достойних отримати титанічні сили атома. Він формує портативний пристрій, в якому може долати міжзоряні простори. Практично унікальний корабель здатний розвинути безмежну швидкість, він в польоті перетворюється в гігантську “світлову краплю”, невразливу для часово-просторових тіл. До каюти поміщено кілька автоматів — штучних помічників, пальне добуває професор з будь-якого кристалічного шматка речовини.

В якусь грозову ніч, коли лабораторію Гоба знову атакують невідомі озброєні люди, він вистрибує з вікна, пробирається в гущавину саду, де стоїть готовий до старту зоряний пристрій, і відлітає у Всесвіт.

Чого тільки не накрутив юний автор у тому багатотомному романі. Спочатку політ на Місяць. Там у печерах Гоб знаходить залишки селенітів-учених, ув’язнених в гірських темницях. Дивується, чому цивілізації на Місяці нема, а в’язниці ще й досі лишилися. Нещасні бранці розповідають, що вони озброїли селенітських володарів страхітливою потугою атома, а ті, замкнувши винахідників у підземелля, розв’язали останню війну між племенами. Всі загинули, а винуватці залишилися під наглядом автоматичних охоронців, у самотині спокутуючи жахливу вину.

Гоб визволяє їх, пропонуючи летіти у зоряні світи, щоб передавати тим чи іншим цивілізаціям заповіт космічного імперативу: відкривати джерела атомної енергії лише тоді, коли цивілізація визріє і стане повністю гуманною. Корабель прямує до Марса, потім до супутників Юпітера, а далі — до інших зірок. Всюди Гоб визволяє соратників-учених, вони створюють побратимську команду для казкової місії — об’єднання всіх світів у Галактичну Сім’ю…

Що ж, сюжет як сюжет, на цьому можна накрутити безліч колізій та пригод, але й тепер, згадуючи свої “писання” в тривожні дні окупації, я віддаю належне ідеалам, що виплекали мою душу. Згадай, читачу, що навіть сучасні зарубіжні фантасти, мріючи про освоєння далеких світів, рідко піднімаються до гуманістичних прогнозів прийдешнього: більшість сюжетів — війни, поневолення аборигенів, зоряні колонії, гангстерські змагання. Оця фундаментальна комуністична орієнтація, котра дозволила великому мрійникові Івану Єфремову побудувати прекрасні картини грядущого гармонійного світу, котра врятувала совість і віру автора цих рядків від зневіри та занепаду, є, на мою думку, головним плодом революції. Не предмети, не будівлі, не освіта, не всілякі блага, а саме отой невмирущий вогник на обрії мрії, котрий не дає нам забути, що ми люди, що ми діти Великої Розумної Ріки Всесвіту, до якої маємо прилучитися…

Зима 1941-1942 (автору тоді було 15 років, це його перший великий фантастичний твір)

___

Олесь Бердник

ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ…

Науково-фантастична феєрія

Київ, «Український письменник», 1993

с. 199-200

________

"Гоб" — паліндром слова "Бог". Скоріше за все, випадковість.

Убийства в нем не показаны, но зрители в Каннах выходили с сеанса молча.

Премьера нового фильма Сергея Лозницы «Бабий Яр. Контекст» прошла на Каннском кинофестивале. Документальная картина собрана из фрагментов хроники, снятой в 1941 году в Киеве. Кинокритик «Медузы» Антон Долин рассказывает, каким получился новый монтажный фильм автора и как его встретила публика в Каннах.

Сергей Лозница признается, что одержим темой Бабьего Яра всю жизнь, с детства, которое провел в Киеве. Ребенком он ежедневно ходил через урочище, где когда-то прервались жизни тридцати трех тысяч евреев, убитых немцами в сентябре 1941 года. Об истории этого места предпочитали не говорить. Лозница хочет раз и навсегда положить конец заговору молчания, вроде бы давно потерявшему актуальность (говорить о трагедии Бабьего Яра не было принято в СССР), но до сих пор магическим образом действующему на умы: разговаривать-то об этом уже можно, но все еще слишком страшно. Долгие годы режиссер вынашивает проект полнометражного игрового фильма — видимо, слишком дорогостоящего и сложного. В канун пандемии вроде бы его осуществление казалось близким, а потом отложилось опять.

https://meduza.io/feature/2021/07/14/babi...