А тётя Фира потом падала в обморок от мысли, что у неё завелись мыши. Когда на вазе осталась полусодранной золотистая этикетка, стало ясно, что это не мыши. И мне жаль, что я не сохранил эти "вырезки" на память о тех событиях давно минувших дней. Дядя Саша был кондитером, однажды на свадьбу племянницы испёк трёхэтажный торт, в центре которого находилась бутылка шампанского. Тётя тоже неплохо готовила, и прохладная веранда, размером с приличную комнату, была заполнена различными вкусными блюдами. Туда, конечно, было не зайти, можно было только посматривать через окно.

Удивительно, но детская память такая цепкая на названия и фамилии...

А в газетах были примерно такие очерки и заметки:

"Вже біля ваших ніг мінчани,

"Зеніт", і "Крильця", й ростовчани...

І дуже вірять всі кияни,

Що першість вже у вас в кармані".

12 серпня 1962 року перший українець полетів у космос. Ним став Павло Романович Попович.

Що про це писали у ті дні українські письменники фантасти?

Звісно, комуністична епоха, тиск партійних апаратників, у тому числі і від літератури, але…

Відчуйте різницю.

ЧУДО

Американські вчені й інженери (та й весь світ, зрештою!) дивуються нашим успіхам у космонавтиці. А ми не дивуємося! Бо ми знаємо, добре знаємо, що таке радянська людина і що вона може здійснити для блага всього людства, особливо, коли вона озброєна могутньою радянською наукою і технікою. Чого ж нам дивуватися? Адже все це доведено і подвигами старшого покоління в перші роки соціалістичної революції, і героїзмом захисників Радянської Батьківщини в часи Великої Вітчизняної війни, і дальшими успіхами наших людей, які переможно будують комунізм.

Ми пишаємося тим, що лави наших героїв-космонавтів дедалі зростають і міцніють: вчора їх було двоє, а сьогодні вже четверо. І це — тільки початок!

Володимир ВЛАДКО

***

ШЛЯХ У БЕЗМЕЖЖЯ

Здрастуй, Павлуша. Здрастуй, Павло. Здрастуйте, товаришу Попович! Слово серця хочу сказати тобі, вам... Пробач, хвилююсь, і не можу збагнути, як краще звертатись — ти чи ви! А втім, до чого це офіційне «ви». Хоч ти і підполковник, а може, нині вже й полковник чи генерал — яке це має значення. Головне те, що це — чудо. Ти, твоя слава, твій зоряний шлях, від звичайного Узина до воріт у Безмежжя. Ти своїм подвигом і всі колеги, друзі твої, довели, що просте і велике йде рядом, що найвеличніші найкосмічніші завдання доступні всім людям. Треба лише захотіти, міцно, мужньо, з любов’ю до справи і людей...

Ти захотів цього. І вийшов з сторінок книг. Ти зруйнував бліді схеми письменників, журналістів, фантастів; сповнив ледве помітні риси кров’ю, плоттю, духом, жвавим словом, радістю, розумом — і прорубав одну з перших стежин серед Космічної Тайни.

Ніколи не заросте ця стежина. По ній підуть і вже ідуть нові й нові герої, вони розширять стежки в широкі вселенські траси, які з’єднають нас, людей Землі, з далекими Братами по розуму. Яке завдання може бути величнішим?

Нема такого.

Немало прекрасних скарбів внесла Україна рідна в спільну скарбницю світової культури, науки, труда. Скільки чарівних і прекрасних імен. Леся Українка, Великий Тарас, титан Франко, чарівник Лисенко і ціла плеяда сучасних героїв праці та творчості. І ти — простий, веселий хлопець з Київщини — заслужено станеш в славетну когорту героїв нації, які возвеличують свою родину, народ свій, свою Землю — Землю, яка віднині входить в Космічну Спілку Світів...

Я прозріваю в майбутнє: наші кораблі сягають сусідніх планет, наші смоленські, київські, казахські, сибірські хлопці та дівчата ходять по таємних стежинах інших світів... Я бачу, як починають зеленіти земними деревами і травами пустельні простори, як над мертвими колись кулями речовини з’являється животворна атмосфера... Я бачу, як до рідної Землі мчать химерні чарівні кораблі наших Братів... Я бачу, як збираються десь у просторі вселенські форуми різнопланетних істот... Вони об’єднуються дружбою, любов’ю, творчістю, і кінця нема тій творчості, тій торжествуючій ході Розуму...

Славен будь, Павлуша, Павле, товаришу Попович, наш простий і щирий земляче! Славен будь за те, що одним з перших прокладав траси в казкову Космічну Епоху людства...

Олесь БЕРДНИК

***

Здрастуй, срібний Місяцю!

В. М. ВЛАДКО, письменник

Бувають події, про які можна мріяти, навіть вірити, що вони обов''язково відбудуться. Але коли така подія настає, людина відчуває себе приголомшеною, неначе вона відразу з світу тверезої реальності потрапила у світ фантастики, і, розгублена, не знає, як зібратися з думками.

Так сталося зі мною, коли я почув про запуск другої радянської космічної ракети до Місяця. Роками, ні, навіть десятками років, я був захоплений ідеєю про міжпланетні подорожі. Свідченням цього є хоча б мій роман «Аргонавти Всесвіту», в якому я разом з читачами побував (у мріях, звичайно!) на далекій Венері. І десь у глибині душі в мене жевріла надія, що, може статися, ще за свого життя я стану свідком реальної, бодай первісної спроби людства вирватися за межі земного тяжіння

Здавалося б, у якійсь мірі я уже був підготовлений до того, що стало реальністю в наші чудесні дні. Проте я не маю слів, щоб описати хвилювання яке охопило мене при звістиі про запуск нашої другої космічної ракети, а ще більше—коли я слухав повідомлення, що ракета досягла Місяця в точно призначений чагі

Чи уявляєте ви собі, що то значить влучити у далекий Місяць міжпланетною ракетою*

Ми поважаємо стрільця, який влучає кулею в далеку нерухому ціль: це майстерність Ми здивовано розвели б руками, довідавшись, що якийсь надмайстерний стрілець з вікна швидкого поїзда влучив у далеку ціль, яка теж швидко рухається. Але все це — дрібниці порівняно з тим, що сталося в ніч з 13 на 14 вересня 1959 року. Радянськ вчені запустили в міжпланетний простір ракегу, яка. описавши в космосі складну криву довжиною близько 380 тисяч кілометрів, влучила в Місяць! Ракета вирушила з Землі що мчить по'' своїй орбіті у Всесвіті, і з точністю до кількох хвилин влучила в Місяць, який також мчить своїм шляхом у міжпланетному просторі!

Голова паморочиться при самій думці про неймовірну складність і точність не тільки попередніх розрахунків наших радянських учених, але й подальших обчислень фактичного шляху ракети з тим, щоб керувати нею в космосі. Адже помилка в часі всього на секунди або на сантиметри в напрямі, помножена на космічні швидкості Землі й Місяця і на відстань у 380 тисяч кілометрів, могла б звести нанівець усі сподівання...

Помилки не сталося. Радянські вимпели — на Місяці! Радянська наука на весь світ проголосила:

— Здрастуй, срібний Місяцю! Маєш наші вимпели — незабаром чекай і наших живих представників, радянських сміливих космонавтів!

Справді, якщо за неповні два роки, які минули з часу запуску першого відносно невеличкого радянського штучного супутника Землі вагою понад 80 кілограмів радянська передова наука встигла підготувати другу космічну ракету, останній ступінь якої важить більш як півтори тонни і досягти Місяця, то хіба ж не на найближчій черз; стоїть здійснення міжпланетної подорожі вже не самого апарата, а людей?..

Буде, буде й це! Незабаром буде. бо. слово честі, ніщо вже не здається фантастикою за наших казкових радянських часів!

***

Ювілей письменника.

Суботнього вечора двері Республіканського будинку літераторів були широко відкриті для тих, хто прийшов щиро привітати письменника Владка з його шестидесятиріччям.

Вже тридцять років радують нас твори Володимира Миколайовича, сміливі польоти його мрій, мужні стійкі персонажі. А книжки ці читають не тільки на нашій землі, а вже, навіть, і у далекій Японії.

І нікого не здивувало, що у залі, поруч з відомими літераторами, сиділи хлопчики й дівчата з піонерськими галстуками. Адже, як влучно підмитив хтось із гостей, вік читачів Владка — від семи до семидесяти.

Письменник Юрій Смолич, який відкривав вечір, а згодом — і академік Олександр Білецький, говорили про те, як добре, що у нашій українській літературі є такий письменник, як Владко — великий друг фантастики, що дуже сміливо заглядає на багато років уперед.

Ювіляр отримав багато листів. Зокрема, Наталя Забіла прочитала привітання від Спілки письменників України, Юрій Збанацький — від Спілки письменників СРСР.

Юні астронавти прийшли привітати людину, що майже двадцять п"ять років тому вже написала про радянських дослідників, які штурмуватимуть Венеру.

Що ж, можливо, якраз серед цих дітлахів є майбутні Колумби зоряних просторів, які перетворять найсміливішу фантазію у дійсність.

Володимира Миколайовича поздоровляють актори театру російської драми імені Лесі Українки.

Те, що привітання Юрія Тимошенка і Юхима Березіна, відомих як Тарапунька і Штепсель, було по-справжньому дотепним, може засвідчити наша кінокамера...

І нарешті, виступив, як то кажуть, сам винуватець урочистих зборів. Володимир Миколайович Владко говорив про радість писати для нашого радянського читача.

Нариси від Сергія Чебаненка.

***

Чути нарікання, що українському письменству бракує детективної, пригодницької прози, зокрема із шпигунськими фабулами. Це все від її незнання. Іноді згадують 20-і роки. Дещо з тієї пори передрукувала Ярина Цимбал. Але то радше радянська проза українською мовою, як і відомий твір "І один в полі воїн" Ю. Дольт-Михайлика. Шпигуноманська література, включно з повістями М. Трублаїні, -- не художня література. Зовсім невідомий сучасному читачеві еміграційний детектив й пригодницький роман. Тому варто звернутися до творчої спадщини Григора Лужницького (27 серпня 1903 -- 3 березня 1990), більш знаного драматурга й театральний діяча. Про його релігійну драму й історичний пригодницько детективний роман "Замок янгола смерті" (події XVIII ст.) я вже писав. Гр. Лужницький дебютував під псевдонімом Меріям збіркою оповідань «Чорний сніг» (1928). Особливий інтерес викликають його сенсаційні повісті, друковані в роки міжвоєнного двадцятиліття під псевдонімами Богуслав Полянич («Товариші усміху», 1930; «Кімната з одним входом», 1931; «Годинник з набитим склом», 1933; «Гальо!.. Гальо!.. Напад на банк!», 1935; знищений польською цензурою «Стріл уночі», 1936 ), або Семен Ордівський («Багряний хрест», 1937; «Срібний череп», 1937). Письменник в еміграції, зберігаючи за собою псевдонім Богуслав Полянич, лишився вірним обраному жанру, започаткованому, як вважають, романом «Жінка в білому» (1860) В.-В. Коллінза, що, ставши яскравим проявом «масліту», опинився за межами рекспектабельної літератури вікторіанської доби, розрахованим на пересічного, насамперед жіночого читача. Однак сенсаційний роман ширший за ці характеристики й читацьку аудиторію. Його трактують не тільки різновидом пригодницької гостро фабульної прози (О. Дюма-батько, Дж.-Ф. Купер, Дж. Конрад, К. Поліщук, І. Багряний та ін.), оповитої інтригами таємничих, часом романтичних історій, поєднаними з мелодраматизмом, незвичайними подіями, мотивами викрадення, приховування, травестування, переслідування, заплутаною логікою припущень і розгадувань, екстраординарними явищами, атмосферою непередбачуваного, мандрівними, авантюрними, історичними, іноді фантастичними нараціями, навіть ґотики. Він заповнив інтелектуальний простір прози Е. Сю, Е.-А. По, Ж. Верна, Шарлоти Бронте, Л.-А. Буссенара, М. Йогансена, Ґео Шкурупія та ін. Для ефекту достовірності їх твори, часто пересипані стилізованими документами й свідченнями очевидців, справляють сильне враження.

Гр. Лужницький, поєднуючи романтично-сенсаційний напрямок з класично-інтелектуальним, поглибив свої повісті кримінально-детективною напругою оповіді, запровадженою після ньютгейських фабул А. Конан-Дойлем, Ш. Холмсом, Агатою Крісті, М. Йогансеном та ін., коли сюжетні лінії сконцентровані на нишпорці, завдяки дедуктивним здібностям й нестандартному мисленню якого композиція завершується розкриттям слідства, викриттям інтриги. Письменнику було цього обмаль. Він звернувся до «шпигунської» прози, мало поширеної, на противагу «соцреалізму», в емігрантській літературі, структурно близької до авантюрних оповідей з мотивами мандрів, поєдинків, інтелектуальних ігор, дещо відмінної від детективів, тому що спирається на політичну інтригу, причетність персонажів до секретних служб. Повістяр, мабуть, апелював до творчого досвіду засновника жанру Д.-Ф. Купера («Шпигун, або Розповідь про нейтральну територію», 1821) та його послідовників Р. Кіплінґа, Г. Гріна, О. Купріна, В. Винниченка та ін., захоплювався прозою Г-К. Честертона.

Гр. Лужницький запропонував власну «бондіану» за участі українських персонажів в «маслітівський» «шпигунській» повісті «0-313», доповненій елементами пригодницького, авантюрного, кримінального, детективного, фантастичного наративу, навіть ґотичного роману з підкиданням трупів. Твір диференційовано на кілька стрімко розгорнених сюжетних ліній, зв’язаних між собою вузлом «променів смерті», відкритих в міжвоєнне двадцятиліття італійцем Ґ. Марконі, за якими полюють агенти різних країн. Його винаходом зацікавився Б. Муссоліні, але моральний максималіст відмовився передати пристрій, здатний зупиняти мотори будь-якого транспорту, ліквідувати екіпажі. Після смерті науковця його справу продовжили асистенти. Один з них, Шеніє, усвідомлюючи небезпеку наукового прогресу поза етичними критеріями мілітаризованого соціуму, зібрав на пароплаві «Люї ХІІ» шпигунів й представників різних країн, аби під час демонстрації пристрою «променів смерті» зірвати його разом з достойниками за їх прагнення панувати над світом.

Повість на десять розділів не має чіткого фіналу, крім загальної картини загибелі літаків й кораблів у відкритому океані. Розв’язку компенсує звіт від 27 серпня 1949 р. доктора Моріса Шара –– комісара поліції і шефа ІІІ тайного відділу Оборони Країни, котрий шорсткою мовою офіційного документа витворив ілюзію життєвої достовірності. Напружена інтрига супроводжена низкою убивств за допомогою шпильки, появою, зникненням, метаморфозами певних персонажів, оперуванням таємними шифрами (Гавриш, ван Моґен, Павлуша), символікою містичного числа 313, яким марковано таємного агента військової розвідки, стеженнями, провокаціями, маскуваннями, підкладанням вибухівок, розстрілами. Гр. Лужницький, застосовуючи можливості «маслітівських» жанрів, граючи ними, дбав не так за поширення «шпигунської» літератури, як, очевидно, пародіював її. Тому в експозиції повісті з’являється загадкова жінка без імені, під кодом «0-313», яка для реалізації таємного завдання централю має через доктора Варде навести контакти з Норде –– капітаном пароплава «Лідо», аби дістатися підводного човна (панцерника). Замість неї, смертельно травмованої радянськими шпигунами, цю місію виконує Ірина Прокопівна, працюючи одночасно на московську (під керівництвом Самуїла Несторовича) й англійську розвідки. Невдовзі вона виявиться розлученою дружиною Реною українця поручника Гавриша, який служить на підводному човні під командою капітана Штірліца.

Повість «Генерал W» зазначена також як «шпигунська», хоча виходить за межі жанру в простір авантюрно-мілітарних фабул й щоденникових записів, що мають як реальну, так і містифіковану семантику, стрімко розгортаються в кожному розділі, попри незначні ретардації. Персонажі постійно потрапляють в ризиковані екстремальні ситуації 30-х років, періоду Другої світової війни та після неї. Письменника менш за все цікавила конкретика історичних реалій, пов’язаних з громадянською війною в Іспанії (1936–1939), спровокованою СРСР, Німеччиною й Італією, з так званим «золотим вереснем» в Західній Україні, поразкою «Великої Німеччини», діями УПА, розправою польської адміністрації й Війська польського над українцями Лемківщини, Підляшшя й Холмщини. Все це подано як тло діяльності всіляких спецслужб, заплутаних інтриг, динамічних, часто трагічних подій, випробування персонажів, іноді на екзистенційній межі життя і смерті. Замах на заступника міністра оборони ПНР генерала-сталініста К. Свєрчевського, здійснений відділом УПА під командуванням майора С. Хрона (С. Стебельського) 28 березня 1947 р. біля с. Яблоньки, на шосе між Балигородом і Тісною, в повісті висвітлено як мотивовану помсту за злочини польської влади, залежної від Москви. Героїчна акція стала приводом для карального рішення політбюро ПРП про операцію «Вісла», котру у творі, що завершується оптимістичною повстанською піснею лісу, не згадано.

Повість має кілька експозицій і зав’язок, зведених через суміжні потоки розвитку дії до різних кульмінаційних вузлів, які ступенево доходять спільної розв’язки. Кожен розділ складає завершену в собі новелу-акцію. Вона не функціонує автономно, бо «працює» на цілісну композицію, висвітлює її динаміку під різними кутами зору, характеризується напруженою інтригою, що не спадає до загального катарсичного фіналу. Ідентифікувати твір як повість в новелах не випадає, зважаючи і на те, що персонажі за відсутності головного героя майже завжди переходять з розділу в розділ. Експозиція й зав’язка приковують увагу не тільки загадковою назвою «Голос з гробу», а й подіями, що розгортаються без містичного сенсу на цвинтарі. Відомий лікар, професор, доктор Самані після однієї з операцій, завітавши вечірньої пори на могилу недавно померлої дружини Дольорес, почувши жіночий голос із сусіднього мавзолею Бустаментів, визволив жертву з домовини, після наданої невідкладної допомоги привіз її до себе на віллу. Тут було зафіксовано два факти, важливі для композиційного розвитку повісті: портрет покійної Дольорес де Саляс Барбаділльо, при спогляданні якого щойно врятована жінка, представлена Мануелею де Кастро, знепритомніла, і витаврувана на її грудях літера W.

Нова сюжетна лінія, почата в наступному розділі з невипадковим заголовком «Нічні птахи», стосується авантюрного переходу юного Хуана з пачкарями (контрабандистами) провідника Золотого зуба через іспано-французький кордон, аби перевести до Іспанії «професора», насправді надісланого з Москви генерала Валтера для керівництва «революцією». Витатуйований символ W на лівій руці військового емісара не справив на Хуана жодного враження, на відміну від вродливої, незалежної Заіри –– дочки Золотого зуба, в яку парубок закохався. Ставши ад’ютантом генерала Валтера, він не завжди поділяв фанатичних переконань свого керівника. Новою експозицією і зав’язкою стали події в монастирі Святого Хреста, що безпосередньо стосувалися душевних страждань черниці Амалії. Її змученого серця змогла достукатися сестра Терезита, згадана в першому розділі як медсестра в шпиталі доктора Самані. Але й вона, промиваючи поранену руку черниці, не звернула, як і попередні персонажі, особливої уваги на лиховісний знак W. Посилаючись на нього, звинувачуючи себе в загибелі о. Родріґо, Амалія просить приголомшену Терезиту негайно рятувати доктора Самані від замаху, бо знає про його людяний вчинок, якого не пробачили комуністи. Відтепер сюжетні лінії, зберігаючи загадкову інтригу, перетікатимуть паралельно, іноді перетинатимуться, не всі дійдуть розв’язки. До них долучаться нові історії, пов’язані з галицькою родиною о. Ширського, його сина Ромка –– студента й націоналіста, як і побратима Ілька (пізніше письменник називатиме його Ігорем), судженого Ірини –– дочки пароха, приречених на випробування Другою світовою війною, на відстоювання людської й національної гідності як перед енкаведистами, так і гестапівцями.

На перший погляд, не має нічого спільного з композицією повісті епізод із судом націоналістів над штурмбанфюрером Дорром за спалених живцем людей с. Лани біля Жовкви, якби не відібрана в нациста світлина з постаттю німецького сотника Генке й жінки в радянському однострої. Засуджений назвав її Мануелею де Кастро, але Ромку вона здалася схожою на сестру Ірину. Невдовзі він, «остовпілий», побачив її в оточенні німецьких офіцерів. Ірина, зовні подібна до графині, знову з’явиться в історії з викраденням хімічної речовини для ракет, спеціально захованої в трубку з написом «фарба до уст», котру, покладену в жіночу торбинку, мала перевезти наприкінці війни з Варшави до Берліна Ельза Курп-Генке. Сприкрений втратою речовини охоронець сотник Леман подався до полковника фон Травіца, але був шокований від побаченої в нього графині Мануели де Кастро, подібної, як дві краплі, на запідозрену в крадіжці покоївку Марію (Ірину), яка «працювала» на радянську розвідку відтоді, коли її перед початком радянсько-німецької війни завербував лейтенант-енкаведист після обшуку будинку о. Ширського. Марія-Ірина підсипала в трубку крейду, переславши хімічну речовину повстанцям. Невдовзі разюча схожість жінок збила з пантелику радянського розвідника Ілліча. Він вважав, що передає шифровану записку Нюті, тобто Ірині Львовні –– Романовій сестрі, якою опікувався майор Карпов. На місці Нюти, виявляється, була незнайомка, котра надіслала майору Карпову записку із вдячністю за інформацію і знаком W. Ірина того ж дня була шокована від зустрічі зі своєю двійницею, що виявилася Мануелею де Кастро, яка співпрацювала з Ромком та іншими націоналістами.

Невдовзі емгебісти відкриють «справу ″двох Мануель″», причетних до загадкового генерала W, за маскою якого приховувався сталініст К. (Кароль; в інтерпретації Гр. Лужницького –– В.) Свєрчевський, спочатку закамуфльований під Валтера –– командира диверсійних загонів іспанської республіканської армії. Письменник не посилався на командування цього генерала 14-ою французько-бельгійською інтернаціональною бригадою, 35-ою інтернаціональною дивізією в боях під Сарагосою і в Арагоні, як і не згадав його біографії –– від участі в більшовицькому перевороті й роботі в генеральному штабі РСЧА до провідного діяча ПРП і т. п. Наслідки більшовицького втручання у внутрішні справи Іспанії були катастрофічні, що констатували німецький сотник Генке й фан Грехтен (Крузенштерн). Вперше прізвище В. Свєрчевського з’явилося в епізоді дарчого напису на світлині родини Вробки –– підсекретаря міністерства торгівлі Польщі, яку Крузенштерн перед радянсько-німецькою війною відфотографував, аби показати її Манеулі де Кастро. Вдруге генерал під своїм прізвищем явився під завалами поруйнованого варшавського костелу, власне таємного архіву міністерства військових справ; його врятували Ромко й лікар Іван, які шукали тут особливі документи. Втретє про В. Свєрчевського йшлося у 18-му розділі «Граничка», коли Москва доручила йому ліквідувати УПА. Повстанці не воювали на чужій території, тому полковник Коник виманював генерала на українські землі. Виконати таке завдання зголосився Ромко, жалкуючи, що свого часу врятував генералові життя.

Кульмінаційний останній розділ «Смерть генерала W» розкриває чимало прихованих сюжетних ліній, починаючи з розмови графині Мануелі де Кастро з «дентистом д-р Станіславом Бєльовскі» (американським полковником), з обґрунтування власних переконань: «я не служила і не служу нікому», крім тих, хто «служать ідеї», як українські повстанці, з якими пов’язана «вузлами крові». Їдучи з ними на останню «зустріч» з генералом В. Свєрчевським, вона розкрила ще одну таємницю, що прояснює сюжетні лінії початку повісті: жінка покинула чоловіка, великого «ідеаліста» графа ді Кастро, відомого як Золотий зуб, який, приставши до знедолених, зневажив свій заможний рід, бо закохалася в «сталевого» Валтера, доки не розкрила його компартійного шахрайства. Останньою краплею стало наполягання генерала на ліквідації Дольорес –– дружини доктора Самані, котра відкинула його сексуальні домагання. Мануеля де Кастро як жінка честі, що властиво іспанкам, вирішила: «Нам обидвоїм не було місця на землі: або він, або я». Жодного порозуміння між нею і Валтером не вийшло. Він разом з Тіном і Ґергардтом (сумнозвісна трійка), присудивши їй тортури, випік знак W, поклав, знепритомнілу, в домовину. Такі важливі подробиці ввиразнюють інтригу твору, заповненого «білими плямами», непроясненими історіями на кшталт потоплених в Зоряному озері дівчат, а з ними й Заіру, як «ворогів народу», прозрілого Хуана, який разом з іншими ошуканими іспанцями зважився спалити Валтера, але той втік від помсти до Москви. Образ антигероя доповнює рецепція Ірини. Опинившись в енкаведистській «розвідчій школі», вона в епізодичній розмові з В. Свєрчевським помітила його переляк. Пізніше з’ясувалося, що його шокувала схожість дівчини з Мануелею де Кастро. Нарешті прояснюється й семантика символу W як «доказ відданості Москві». Жорстокий сталініст став прототипом генерала Гольца в романі «По кому подзвін» (1940) Е. Гемінґвея, відомому в США бестселеру, забороненому в СРСР (як і творчість письменника) за критичне висвітлення комуністичних інтербригад й протиставних їм фалангістів.

Повість завершена приготуванням повстанців до «побачення» з генералом В. Свєрчевським, детальним урахуванням тактики бою, не кажучи вже про першорядні мотиви помсти. Символічним моментом було перевдягання Мануели де Кастро в сукню, в якій її поклали в домовину, бажання жінки власноруч поквитатися зі своїм кривдником. Невідомо, чи його разом з Ґергардтом знищили повстанці, чи героїня, яка зізналася Ірині: «якби я знала, що це моя куля поцілила генерала W, я була б зовсім спокійна. А так…».