Yaryna Tsymbal

8 июля 2015 г.

Сьогодні 115 років з дня народження Юрія Смолича.

Sic transit gloria mundi...

Коли я запропонувала директорці музею Бажана провести вечір з нагоди ювілею, вона гидливо скривилася, зігнула вказівний палець і постукала ним у повітрі: Яриночка, він же стукав... Я не втрималася і спитала, скільки пушку на рильці Миколи Платоновича, особливо коли він був заступником голови Раднаркому, членом партії, народним депутатом.

У музеї Бажана воліють не говорити про "темні" сторінки в біографії Миколи Платоновича, готові замовчувати його поїздку до Великобританії, щоб не згадувати про абсолютно сервільний цикл "Англійські враження". У музеї Тичини теж не люблять, коли "партія веде". І хоч я добре знаю таємного агента Стріла і, думаю, що впізнаю його інформації серед десятка інших, скажу про те, про що воліють сьогодні не згадувати.

Смолич був непоганий письменник-сюжетник і добрий мемуарист. У його "Записах на схилі віку" зберігся проспект повного видання, про яке він мріяв, яке не побачив і якого ніколи вже не буде. Там є, напр., повість "Хома" — прекрасна річ, яку не передруковували з 1930 року. Про національне й гендерне питання на прикладі українця і... кримської татарки. А що ж, не все нам меншим братом бути, хочеться й покомандувати. І Смолич про це написав. Я брала цю книжку в бібліотеці Олександра Білецького, в інституті її немає.

Його "Фальшива Мельпомена" і "По той бік серця", не кажучи вже про фантастику й детективи, — цікаві, захопливі, вигадливі, несправедливо забуті. Зате можна верещати, що у нас нічого не було: ні детективу, ні фантастики, ні пригодницького чтива — чогось усі полюбляють роль бідних родичів.

Смоличу часто закидають, що його "Розповіді про неспокій" брехливі й стерильні. А ви пробували написати спогади про двадцяті роки в середині 60-х, коли "відлига" раптом закінчилася, але не всі ще це зрозуміли?

Перша "Розповідь про неспокій" вийшла 1968 року. В архіві Смолича і в архіві літературознавця, молодшого Смоличевого сучасника Степана Крижанівського збереглася внутрішньовидавнича рецензія останнього на рукопис ціїє книжки. Датовано її квітнем 1964 року, це означає, що Крижанівський отримав і прочитав текст 1963 року, а Смолич написав його ще раніше. І от що думав про книжку рецензент (далі многабукфєнно, але цікаво):

"Книга спогадів Юрія Смолича читається як найзахоплюючіший роман. Написана вона майстерно і збагачує багатьма цінними деталями і образами творців не лише літературу, а й літературознавство. Я б сказав, що вона належить до специфічного типу «цікавого літературознавства», бо самі літературознавці пишуть здебільшого нудно і читаються лише з обов’язку".

"Перш ніж приступити до критичної частини рецензії, до різних зауважень сприводу окремих її місць, неточностей фактичного порядку, не можна не подумати про долю самої книги. Для книги не створені умови, за яких вона могла б побачити світ. Адже багато речей і явищ, про які пише Ю. К. Смолич, досі перебувають під забороною. Їх треба легалізувати. Я підкреслюю: не реабілітувати, хоч і це іноді потрібно, а саме легалізувати. Може здатися, що мова йде про одного тільки Хвильового, ім’я і твори якого перебувають досі під забороною. Зовсім ні, таких імен і явищ значно більше".

"Юрій Смолич писав свої спогади «як на духу», не рахуючись з висновками сучасного літературознавства, з вимогами цензури. Що ж, це його право, а може, й обов’язок. Вимоги ці і оцінки змінюються, автор не претендує на об’єктивність і тенденційність своїх спогадів. Це все так. Але в певних питаннях, які мають не літературний, а суто політичний характер, він мусить рахуватися з сучасною партійною оцінкою певних імен і явищ, або вимагати, щоб ця оцінка була змінена офіційно. Чому? Хіба не може бути двох різних думок з приводу одного явища? Гадаю, що може, гадаю, що при писанні мемуарів саме з цієї тези і виходив Ю. К. Смолич, але він якось не врахував тієї обставини, що він — член партії, а значить, підлягає в усьому партійній дисципліні".

"Не можна погодитися і ще з одним тезисом, який виразно проходить у спогадах Ю. К. Смолича. Крім явно недоброзичливого ставлення до ВУСПП, справа малюється так, що у Вапліте були справжні, талановиті письменники, а у ВУСПП всяка бездар, кар’єристи і кон’юнктурщики. Але ж це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності".

"Це знов-таки говорить, що у спогадах Ю. К. Смолича багато дечого вимагає узгодження його особистої думки і партійної оцінки, оскільки він тепер і член КПРС, і один із керівників Спілки письменників України. Дальша доля мемуарів вимагає обговорення в керівництві Спілки. Я гадаю, що зараз вони не можуть бути опубліковані в повному обсязі, зокрема такі розділи, як «Вапліте і я», «По той бік серця», можливо, «Куліш». Як не крути, а виходить, що в тій великій трагедії, яку пережила в 30-х роках українська радянська література... винна партія. Ні, не тільки Сталін чи Каганович особисто, а саме партія. Цю точку зору в книзі треба якось «переграти», хоч ситуація, що й казати, дуже складна".

"Я не певний, що у наших умовах, коли лише недавно було реабілітовано І. Микитенка, а зараз видавництво АН УРСР збирається видавати повне зібрання його творів, коли дружина й син письменника раді з відновлення доброго імені Микитенка, та зрештою і всі ми, вони зрадіють ще раз, прочитавши в спогадах характеристику «кар’єрист, жорстокий, тщеславний і нетолерантний» і чи так потрібно зараз це відкриття для нащадків?

Це ж стосується і до епізоду з Куликом".

"Отже, спогади Ю. К. Смолича надзвичайно цікаве і знаменне літературне явище. Ю. К. Смолич зробив найголовніше — написав їх. Тепер треба забезпечити умови для їх появи в друку. Поки що ці умови відсутні. Коли б я як рецензент ще десять разів написав, що спогади слід друкувати — вони все рівно у такому вигляді світу не побачать. Одною з найперших умов є заходи до ліквідації «заборонених імен», а їх, на жаль, у нас ще десятки, до легалізації (знову повторюю, аж ніяк не реабілітації) ряду письменницьких імен, що може бути зроблено за таким же методом, як у свій час маршали судили маршалів, тобто щоб самі письменники та інші найвищі спеціалісти з даних питань зібралися і вирішили, як тут бути — чи й далі робити вигляд, що Винниченка та Хвильового на світі не існувало, чи існували і заслуговують такої-то оцінки, а їхнє рішення повинно бути затверджене відповідними партійними інстанціями".

На фото Остап Вишня і Юрій Смолич ведуть бесіду з п'ятирічним Тарасом Божком (за кадром), сином Наталі Забіли і Сави Божка, у дворі будинку письменників "Слово". Харків, кінець 1920-х

Михайло Сподарець

Михайло Сподарець Так, Смолич, на відміну від багатьох розкручуваних зараз модерністів, насправді, вмів писати. Пам'ятаю, я без якогось напрягу прочитав тоді обов'язкову до іспиту трилогію "Наші тайни — Вісімнадцятилітні". Нещодавно студентка із захватом прочитала роман "Вони не пройшли" і збиралася його досліджувати (потім, на жаль, перевелася на заочне).

Нравится · Ответить · 2 · 8 июля в 22:23

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal да-да, а довкола цього роману стільки було!.. у спілці, у смоличевому житті...

Нравится · Ответить · 2 · 8 июля в 22:29

Михайло Сподарець

Михайло Сподарець Дякую, навіть не знав. Соромно. Але цей твір студентці порадила прочитати Олена Матушек. І з цією темою вона прийшла до мене на семінар.

Нравится · Ответить · 8 июля в 22:34

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal роман вийшов і його одразу розкритикували. а написаний він по реальних подіях, смолич особисто знав головну героїню і записав її розповідь. вона потім вийшла заміж у москву, перекладала українських письменників рос. мовою. а у школі вчилася в одному класі з донькою Євгена Касяненка. отаке все заплутане))

Нравится · Ответить · 3 · 8 июля в 22:36

Halyna Tkachuk

Halyna Tkachuk І мої 5 коп. — Смоличеве мемуарне "Дитинство" я вважаю прекрасною дитячою повістю Смайлик «smile»

Нравится · Ответить · 4 · 8 июля в 23:58

Божена Антоняк

Божена Антоняк Мій чоловік любить розповідати, яке враження на нього справили "Розповіді про неспокій" у 9кл. Їхня вчителька принесла на урок цю книжку і замість уроку прочитала розділ про Майка Йогансена. Для нього тоді -це був культурний шок. Як і прочитання в 1970-1971 усіх найзначніших наших авторів "Третього Харкова."

Не нравится · Ответить · 5 · 9 июля в 0:04

El Sol

El Sol пере-читання літератури тієї доби залишається актуальним

Нравится · Ответить · 9 июля в 10:24

Ihor Kotyk

Ihor Kotyk Коли заарештували Підмогильного, Валер"янова дружина зайшла до Смоличів (вони жили поруч). Смолич вдав, що не помічає сусідки, а до жінки сказав: "Щоб це було останній раз!"

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:15

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Ігоре, що ти цим хочеш сказати? Таких історій я знаю безліч про різних письменників. Так само як історій про те, хто кому допомагав. Взагалі мені йшлося про те, що іноді треба вміти розрізняти письменника як майстра слова і як звичайну людину. Владімір Набоков теж був гівнюк ще той, а Селін і Гамсун із нацистами співпрацювали. Нам їх краще не читати?

Не нравится · Ответить · 2 · 9 июля в 15:22

Olga Pogynaiko

Olga Pogynaiko минуточку. Набоов канєшно був великорос, імперіаліст і всьо такоє, але щоб уже аж такий гівнюк, ну я прям і не знаю...

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:27

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal ну, Оля, я хотіла сказати зверхній сноб, ладно))

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:29

Olga Pogynaiko

Olga Pogynaiko сноб — це да, цього не віднімеш

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:31

Ihor Kotyk

Ihor Kotyk Ярино, я нічого не хочу цим сказати. Просто згадалося з якоїсь книжки спогадів про Плужника (?).

Нравится · Ответить · 9 июля в 15:26

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Да, Смолич був таємним інформатором ГПУ з псевдонімом Стрела. І да, на нього самого теж дофіга доносили. А бути агентом органів ще не означало, що тебе не посадять. Професор Юринець був агентом -- розстріляли. Антін Березинський був агентом -- розстріляли.

Михайло Сподарець Свого часу у нас ходили чутки, що наприкінці життя Ю.Смолич дослужився ледь не до генерала КГБ. Це правда чи ні?

Нравится · Ответить · 9 июля в 21:33

Yaryna Tsymbal

Yaryna Tsymbal Це брехня)) В інформаторів не було і не могло бути звань))

Не нравится · Ответить · 2 · 10 июля в 0:47

Видимо, известность сейчас не приходит без скандала...

http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2015/1...

Воры

Александр Дольский

Там, где надо и не надо

ходят чёрт-те знает кто.

Ловят души, роют клады,

могут своровать пальто.

Все, что могут сделать руки

и придумать голова —

все воруют — мысли, звуки

и хорошие слова.

Одурачат и обманут,

на других свалив вину,

все обчистят — и карманы,

и квартиру, и страну.

Все, чего достигли люди

вдохновеньем и трудом,

поднеси им, как на блюде

и плати за них потом.

Переловят в водах мутных

всех белуг и осетров,

украдут прозренье мудрых,

ум последних дураков.

В дом чужой войдут злодеи

ясным днем, не в тишине,

свистнут музыку, идеи

и любовь к родной стране.

Коммунисты, либералы,

демократы и попы —

все, кого повыбирали, —

рукосуи и жлобы.

И при помощи обмана.

взяток, горя и смертей —

все из нашего кармана,

от семьи и от детей,

вынимает, отнимает

этот новый русский класс,

и затылком понимает,

как опасно грабит нас.

Губернаторы и мэры,

депутаты и чины —

это воры разной меры,

но большой величины

У народа зябнут ноги,

не поесть и не поддать,

а у них полны чертоги —

благовонь и благодать

Посреди чумы пируют,

усадив за стол шпану.

Сыновей у нас воруют,

чтоб продать их на войну.

И чем мельче вор убогий,

тем его заметней грех.

Кто и так имеет много,

тот ворует больше всех.

Как мне хочется поверить,

что исчезнет этот сор,

но покуда есть тетеря —

на него найдется вор.

Хоть порода их нетленна,

есть одна отрада нам —

энтропию во Вселенной

не прибрать пока к рукам!

На минуту прекратите разговоры,

оглянитесь — и какой бы ни был час,

вы увидите, что воры, воры, воры

окружают, окружают тихо вас.

1969-1995

Нашлись недостающие страницы. Так точно, там, как минимум, "враг народа" В. Киршон...

И. Кочерга, В. Киршон и А. Глебов — авторы в т.ч., и фантастических пьес.

http://fantlab.ru/blogarticle33464

В социальной мелодраме «RAF I (Золото и мозг)» (1929) («Спрут») используются приёмы научной фантастики. В ней описывается борьба империалистических держав за овладение секретом ядерной энергии, при этом, как и в других пьесах, автор уделяет особое внимание описанию международной пролетарской солидарности.

Глебов А. Большой день на планете Чунгр: [Рассказ] — Сб. Фантастика, 1962 год — М.: Мол. гвардия, 1962. — C. 377—404.

От коллеги visto:

Вот такая вот "Ирония судьбы" или ...

Я спросил у ясеня,

Где моя любимая.

Ясень не ответил мне,

Качая головой.

Я спросил у тополя,

Где моя любимая.

Тополь забросал меня

Осеннею листвой.

Я спросил у осени,

Где моя любимая.

Осень мне ответила

Проливным дождем.

У дождя я спрашивал,

Где моя любимая.

Долго дождик слезы лил

За моим окном.

Я спросил у месяца,

Где моя любимая.

Месяц скрылся в облаке.

Не ответил мне.

Я спросил у облака,

Где моя любимая.

Облако растаяло

В небесной синеве.

Друг ты мой единственный,

Где моя любимая?

Ты скажи, где скрылася?

Знаешь, где она?

Друг ответил преданный,

Друг ответил искренний:

— Была тебе любимая,

А стала мне жена.

Започаткована 2009 р. з ініціативи письменника й журналіста Олександра Вільчинського серія книг зі сміливою, жанрово безкомпромісною та несподіваною для українського читача назвою «Український детектив» – незважаючи на розмірковування літкритиків сучасності існує в Україні детектив як повноцінний жанр чи ні, – регулярно поповнюється новими виданнями! І головна передумова цього – інтерес до цих книг читача, саме українського читача, – як до творів авторів сьогодення, так і до книги Івана Франка «Для домашнього огнища», вперше опублікованої польською мовою 1892 р. Охопивши часовий проміжок від історичних реалій скіфської доби, Козаччини, Другої світової до розпаду Радянської імперії та «бурхливих 90-х», серія книг створила своєрідне часове пригодницько-кримінальне тло України з її історичним минулим, психологізмом героїки людської особистості, психологією зради та внутрішньої порожнечі, яку персонажам книг доводиться заповнювати «бійкою і пиятикою, стріляниною і крадіжками, шантажами та погрозами». Відомі усім події та суспільні моделі, випливаючи із підручників історії, переплітаються із сьогоденними баталіями через владу, гроші, кохання, культурні цінності. Напруга сюжету, відчуття реалістичності подій та їхнє історичне підґрунтя, колекція жорстоких злочинів та труднощі їхнього розкриття – ось що обіцяє читачам серія книг «Український детектив». І хтозна, можливо, незабаром український детектив стане самобутнім жанровим різновидом – як, скажімо, психологічний чи історичний.

Повість Івана Яковича Франка «Для домашнього огнища» спершу побачила світ польською мовою в 1892 році, і лише через кілька років – українською. Описані у ній події відбуваються в Галичині і пов'язані з сім'єю капітана Антося Ангаровича, котрий, повернувшись із Боснії додому, пізнає жахливу істину про діяльність його коханої дружини. Автор майстерно будує сюжет, зберігаючи інтригу до кінця. Для широкого кола читачів.

Хто він — хвацький капітан поліції Алоїз Штрімфля? Німець чи українець? Одружений чи ні? Із ХІХ століття чи з ХХІ? Зрештою, живий він чи давно помер? Про це — у захоплюючому романі відомого закарпатського письменника Олександра Гавроша «Капітан Алоїз», чудовій містифікації про Ужгород на перетині віків. За цей роман автор став дипломантом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2012».

...Раз дуже гриміло та блискало.

А з того боку кликали:

— Юро! Параско! Пой ня перевези!

Іван Майорів чув, пішов і перевіз.

А то був якийсь нефайний старий чоловік,

і з ним много мишей поскакало у човен.

І весь тот рік був мишачий...

...Коли за сім років не викопати гроші,

то їх перебирає нечистий. Є одна комора

в Мокрині. Там суть дванадцять бочок з гро-

шима. Єдна бочка заклята, бо на ній коваль

стятий. Вже як не копали їх, та не можуть

до них ся докопати. А від тих грошей є дідо

старий. Такий старий, що вже не годен їсти

од старості. Та каже: «Доти маю жити, доки

не найдеться тот, хто ті гроші візьме».

Бо так ті гроші на нього закляті...

—

Юлій Дрогобецький — керівник з 1875 по 1891 рік

ужгородського багатоголосого хору «Гармонія». Під

його керівництвом колектив неодноразово гідно

представляв місто на різноманітних хорових фе-

стивалях. А в річницю смерті апостола Мефодія

(1885) хор виступав у Велеграді (Моравія), де спри-

чинив справжній фурор.

У книжці передано авантюрний дух тогочасних

ужгородців. Витриманий в естетиці солдатських

побрехеньок (головний герой — теж людина у погонах)

і гусарського флірту цей гротесковий твір поєднує

непоєднуване. Це спроба прощання з минулим, яке зо-

всім не минає. Це подив перед ефемерністю часових

кордонів, текст про невтишний передзвін віків. І ще

міф про ужгородські цвинтарі (на сьогодні їх вісім,

планується ще один).

В українській літературі кладовищна тема має

багатющу традицію  — і «цвинтар розстріляних

ілюзій» В. Симоненка, і «веселий цвинтар» В. Стуса

і ще безліч чого. Олександр Гаврош додає їй нових

обертонів. Безіменне кладовище, де волею письмен-

ника розміщено міжчасовий коридор, знаходиться

на початку вулиці Капушанської  — недалеко від

батьківської домівки автора та школи №15, де він

навчався, і поруч з редакцією газети «Срібна Земля»,

де він свого часу працював.

Ну і насамкінець. Пам’ятаєте, як закінчується

серіал «Ліквідація», натхненний міфом ще одного

фантастичного міста — Одеси? Мовляв, а як там

усе було насправді, знають тільки Чорне море,

Французький бульвар і одеські каштани. Але вони

мовчать.

Точнісінько так мовчать каштани ужго-

родські, звисаючи своїми кронами над Ужем поряд із

філармонією (колишньою синагогою), утворюючи не-

великий скверик з пам’ятником одному з зачинате-

лів закарпатської журналістики Євгенові Фенцику

(1844–1903). Каштанам є про що мовчати. На те

вони й каштани.

Сергій ФЕДАКА,

доктор історичних наук,

професор Ужгородського

національного університету.

Розділ 1. Веселий цвинтар

Розділ 2. Змова

Розділ 3. Потойбіччя

Розділ 4. «Чорний орел»

Розділ 5. Зрада

Розділ 6. Удар № 2

Розділ 7. Передчуття

Розділ 8. Шкандаль

Розділ 9. Допит

Розділ 10. Труп

Розділ 11. Напад

Розділ 12. Талісман

Розділ 13. Двійник

Розділ 14. «Переселення душ»

Розділ 15. Старе фото

Розділ 16. І знову зникнення

Розділ 17. Перше прояснення

Розділ 18. Прокляття роду

Розділ 19. Напівкрадіжка

Розділ 20. Портрет із грецькими літерами

Розділ 21. Несподіваний напад

Розділ 22. Повішеник

Розділ 23. Вовковиї

Розділ 24. Чорна вдова

Розділ 25. Погоня

Розділ 26. Шукайте жінку!

Розділ 27. Викрадення

Розділ 28. Нічні постріли

Розділ 29. Полон

Розділ 30. Капітан завдає удару

Розділ 31. Слово джентльмена

Розділ 32. «Кривавий Иончі»

Розділ 33. Вперед, в історію!

Епілог

Післяслово до «Капітана Алоїза», або Химерний сон про Ужгород

В криміналістичних романах А. Сергієнка "Хто вбив пана Штима" та "Швидко промайнути", поєднаних спільними персонажами, події розгортаються навколо таємничих вбивств.

Больше и подробнее — https://bohdan-books.com/catalog/series/1...

Об авторе детективов с элементами фантастики — https://fantlab.ru/blogarticle37894

В феврале 1956 года в журнале «Огонёк», а через год в книге «Мечте навстречу» появилась статья советского писателя – популяризатора науки Бориса Ляпунова «Мы – на Марсе», в которой автор предсказывал высадку на Марс советских космонавтов в 1995 году. Мы с небольшими сокращениями приводим этот рассказ.

«1995 год. Цель путешествия — Марс.

Корабль «Марс-один» — техническое чудо последней четверти нашего века. Двигатель, оборудование, условия жизни — всё приспособлено к длительному путешествию с высадкой на планете. Уже побывали в окрестностях Марса ракеты-автоматы — разведчики без людей — да радиоволны, посланные локаторами. Пора и людям своими глазами увидеть то, что оставалось во многом областью догадок.

«…Алло, Земля! Говорит «Марс-один». Цель близка. Мы хорошо видим поверхность Марса, сравниваем с картами и снимками, намечаем место посадки. Сейчас лето, сильно уменьшилась снеговая шапка полюса, а сеть каналов (тех самых каналов, которые давно служили яблоком раздора среди астрономов) набухла, словно вены на перетянутой руке. Подробности, однако, всё еще трудно рассмотреть. У полюса сквозь белый слой просвечивает что-то красноватое. Над ним плавают облака. На суше — она также красноватого цвета — заметны отдельные голубоватые места. По временам вся картина словно заволакивается мутной дымкой, видимо, это туманы или легкая облачность. Заметили несколько снежных островков среди красноватой пустыни полярных областей. Впрочем, они скоро исчезли. Продолжаем наблюдать. Пилот и штурман готовятся к спуску. Начинаем торможение.

Предполагаем сесть в северном полушарии, в местности, по-видимому, представляющей ровную площадку».

Не случаен интерес к этой загадочной планете. Уже давно ученые знали, что на ней есть атмосфера, правда, гораздо более разреженная, чем наша. Облака, туманы, полярные снеговые шапки, тающие весной, затуманенные края у диска, чего никогда не замечали на лишенной воздуха Луне, — все это говорило об одном: атмосфера существует. Знали и то, что хоть Марс беден влагой, но она все же там есть, а значит, есть и условия для жизни. Но какой?

Наверное, пятна, по временам меняющие окраску, — это растения. Они приспособились к суровому марсианскому климату и запасают воду, подобно верблюду в пустыне. Их голубой, а не зеленый, как у нас, цвет — это защитная окраска, потому что ультрафиолетовые солнечные лучи свободно проникают сквозь неплотную воздушную оболочку. На Земле нет таких высоких гор, которые могли бы «потягаться» с марсианскими равнинами, где воздух сильно разрежен. Днём довольно тепло, ночью же очень холодно. Марс получает от Солнца гораздо меньше света и тепла, чем наша Земля. Нелегко жить на этой холодной, бедной водой и воздухом планете! Вдобавок марсианская атмосфера, вероятно, бедна и кислородом.

И всё же растительность должна быть на Марсе. Многое говорит за это. И главное — многообразие форм жизни, приспособляемость к самым различным, крайне тяжёлым условиям, какие бывают в природе. За долгие века растения научились переносить холод в морозные марсианские ночи, экономить драгоценную влагу, приспосабливаться к ультрафиолетовому излучению и обходиться тем малым количеством света и тепла, которое доносят туда скупые солнечные лучи. Астроботаники смогли даже сказать, как, по их мнению, могут выглядеть такие удивительные растения: низкорослые, голубоватого цвета, несколько напоминающие мхи или лишайники, обитающие на склонах наших гор.

Растения не единственная загадка красноватой планеты. Очень давно итальянский астроном Скиапарелли сделал поразительное открытие. Он увидел в телескоп на поверхности Марса сетку правильных тонких линий, названных им каналами. Всего до сих пор удалось обнаружить свыше тысячи каналов. При этом они не остаются всегда одинаковыми во все времена года. Весна. Тают полярные льды, и сеть темнеет, линии ее становятся более заметными, а потом снова почти исчезают. Весенние воды утоляют жажду пустынь.

Что же такое каналы? Дело рук разумных существ или просто игра природы?

«Алло, Земля! Говорит «Марс-один». Начинаем спуск. Продолжая облетать планету, мы опускаемся на песчаное плато. В южном полушарии сейчас бушует пыльная буря, большое желтоватое облако быстро движется по поверхности, направляясь на юго-запад. Атмосфера вблизи южной полярной шапки помутнела».

Марсианское небо не такое, как на Земле. Оно не голубое, а темно-синее, почти фиолетовое, и Солнце с Марса кажется более тусклым.

Для жителей Марса, если бы они существовали, открылась поразительная картина: вдруг на небе появляется новое, необычное небесное тело. Быстро движется среди звезд что-то похожее на комету, с таким же длинным шлейфом-хвостом и исчезает за горизонтом. Звуки плохо разносятся в разреженной атмосфере. Но столь мощный гул слышен и здесь. На песчаную площадку, поднимая вихри пыли, опускается крылатый снаряд, борется с притяжением планеты, постепенно теряя скорость. Последние секунды полета… Остроносая сигара стоит на выдвинутых из корпуса стальных ногах.

Успокаивается песчаная буря, вызванная прибытием корабля. Снова Солнце сияет в безоблачном небе.

Тот же однообразный пейзаж — уходящие вдаль красноватые пески. Но появилось новое, невиданное раньше. Издалека виден гигантский корабль, отливающий металлическим блеском. Он кажется безжизненным: закрыты иллюминаторы, задраены люки, ничто не выдает присутствия живого. Идет время. Уже высоко в небе поднялось Солнце. Наконец корабль прозревает, открывает иллюминаторы-глаза. Открывается и дверца. Существо, похожее на водолаза с прозрачным шлемом на голове, спускается вниз и ступает на почву Марса.

«Алло, Земля! Говорит «Марс-один». Мы на Марсе. Иллюминаторы открыты, и через них во все стороны видна слегка холмистая песчаная пустыня — до самого конца, куда достигает глаз. Наша первая задача — ориентироваться и исследовать состав атмосферы. Командир корабля решает выйти наружу. Буду радировать каждый час».

И вот первые впечатления путешественников:

Давление у поверхности Марса соответствует восемнадцати километрам земной высоты. Одной кислородной маской, как мы думали, не обойдемся. Приходится надевать скафандры. Вслед за командиром все побывали на месте нашей посадки. На Марсе легче, чем на Земле, в буквальном смысле слова, ибо притяжение меньше в два с половиной раза. На Марсе погода несравненно ровнее, чем на Земле: почти всегда ясно, хотя изредка, правда, бывают и песчаные бури, и дожди, и облака. Когда заходит Солнце, наступают сильные холода. Ночью, на рассвете, термометр отметил минус пятьдесят градусов. Звездное небо очень красиво, и особенно замечательна одна яркая двойная звезда, на которую мы с волнением смотрим,- это Земля с Луной.

Ровная песчаная пустыня тянется до самого горизонта. Кое-где прижались к невысоким барханам низкорослые кустики растений. Они непривычны для нашего глаза. Зелень, зелёный ковер, покрывает сушу нашей планеты. Этот цвет преобладает всюду, где есть растения. А здесь, при солнечном свете, растения голубые. Похожую картину у нас можно встретить лишь высоко в горах, на юге страны.

Но сейчас ночь, и на черном бархатном занавесе неба восходят маленькие луны. Их две — два спутника у этой планеты, которую за её красноватый цвет назвали в честь бога войны Марсом. Марсианские луны получили имена Фобос и Деймос, что значит «страх» и «ужас». Но страшного и ужасного в них нет ничего.

Фобос и Деймос очень невелики: всего несколько километров в диаметре. Луны-крошки! Фобос двигается так быстро, что за одни марсианские сутки дважды восходит и дважды заходит, обгоняя Марс в его движении вокруг оси. Потому и кажется, что он движется не с востока на запад, а наоборот!

Необычен здесь солнечный восход. Рано утром туман покрывает все вокруг. Из-за этого восходящее Солнце становится красным, как это иногда бывает и на Земле. Появляется первый луч, и туман редеет, наступает прохладный ясный день. Почва успевает нагреться, а за ночь снова отдает тепло. Климат, как в нашей тундре, если вообразить её среди песков.

Определили свое положение и наметили маршрут для исследований. Произвели анализ атмосферы: кислород, углекислый газ, водяные пары. Кислорода примерно одна шестая того, что есть на Земле. Низкое давление, мало кислорода — без скафандра не обойтись. Время наших путешествий поэтому ограничено. После первых пешеходных прогулок близ места посадки ракеты отправимся в далёкий рейс на вездеходе. Ровный рельеф позволит, по-видимому, двигаться быстро. Пока же обследуем местность неподалеку.

Растения! Низкорослые, стелющиеся — чуть было не сказал: по земле, — с листьями, словно подернутыми голубым налётом. Это и ожидали увидеть, но всё же, когда я нагнулся и сорвал ветку, все смотрели на неё, словно на чудо. В самом деле, не чудо ли найти за десятки миллионов километров то, что предсказала наука? Эту ветку решили сохранить для музея межпланетных сообщений. Впоследствии мы находили и других представителей марсианской флоры, но ни один из них не вызвал такого волнения, как первая найденная веточка, словно перенесенная сюда с высокогорных среднеазиатских долин.

У нашего ботаника теперь много работы. Его гербарий непрерывно пополняется новыми образцами. Среди них есть подобные нашим лиственным, теряющим осенью листву, и нашим вечнозеленым, сохраняющим свой наряд и зимой и летом. Во время другой экскурсии мы нашли в пустыне совсем иные растения — розового цвета, похожие отчасти на маки. Вот чем объясняется то, что с Земли видны были какие-то красноватые пятна. Цветы на время покрывали пески. Нам удалось увидеть «цветение» марсианской пустыни. Значит, всё-таки она не так уж безжизненна, как показалось на первый взгляд!

Вездеход готов к продолжительному путешествию. Мы должны добраться до каналов. Берем достаточный запас продовольствия, кислорода, воды. Рубка из прочной прозрачной пластмассы позволяет вести круговой обзор. Атомный двигатель обеспечивает экспрессное продвижение туда и обратно. По радио будем держать связь с кораблем. Проходимость машины дает возможность преодолеть все преграды, которые готовит нам природа Марса. Итак, в дорогу.

Всё те же песчаные гребни, изредка — заросли и больше ничего. Наш биолог мечтает встретить марсианских зайцев или хотя бы черепах. Двигались к северу, постоянно справляясь с радиомаяком: он лучше всякого компаса указывает путь. Наше возбуждение нарастает. Вскоре, как говорит карта, канал. В кабине тихо, никто не хочет нарушить молчание. Обмениваемся односложными репликами. Видимо, цель уже близка. Мы закрываем наглухо шлемы скафандров. А вот и тёмная полоска. Это канал!

Взволнованные, мы вышли из машины и направились к полосе. Штурман опередил всех. Издалека видно было, как он шёл, вернее, бежал и вдруг остановился. Все бросились к нему. Среди кустарников и голубоватой травы мы увидели пересохшее русло реки, но реки, несомненно, созданной не природой! Когда-то, видимо, поток буйных вод заключен был в трубу. От большой артерии отходило множество мелких. Сейчас лишь развалины напоминают о былом величии технического гения марсианских инженеров, сумевших оросить безводные пустыни умирающей планеты.

И теперь по проложенным ими дорогам каждую весну устремляются талые воды полярных шапок. Каналы — линии жизни, по берегам расцветают растения, и это торжество весны видят земные астрономы. Давно уже нет тех, кто воздвиг изумляющие своим грандиозным размахом оросительные сооружения. Вода же сама идет по древним путям, и там, где уцелели отводы, возникают оазисы, голубеют растения, узенькая ниточка канала превращается в широкую, усеянную пятнами зелени дорогу жизни.

Трудно представить, как мы были потрясены увиденным. Правда, вряд ли мы встретим потомков строителей каналов. И всё же Марс был обителью жизни. Значит, впереди новые, интереснейшие открытия.

Горы — вообще редкость на гладком, ровном, покрытом слоем пыли Марсе. Ни морей, ни озер. Многочисленные «моря» на картах — низменности. Мы побывали у истоков каналов, удивляясь искусству марсиан, сумевших долгое время вести упорную борьбу с природой. Нам очень хочется найти и другие следы марсианской культуры, однако пока обнаружить их не удалось. Продолжаем изучение Марса.

«Алло, Земля! Говорит «Марс-один». Погода ухудшается. Всё чаще свирепствуют бури. В последнем рейсе мы нашли… мы нашли…»

Прервалась связь. Земные станции продолжали посылать сигналы, техники дежурили у приёмников. Видимо, что-то случилось на корабле. Оставалось одно — ждать. И ожидание не оказалось напрасным. В намеченный срок ракета появилась у Земли. Вот раскрывается люк, и, как когда-то первые лунные путешественники, пошатываясь, сходили по трапу, так сейчас вышли «марсиане», привезшие с собой разгадки многих секретов планеты, соседнего с нами мира, где также есть жизнь.

+++

Ещё в Блоге Толкователя о советской космической Утопии:

Космос в России становится уделом чудаков

Ленинизм в начале ХХ века был не только «электрификацией» и попыткой вестернизацией общества. Это еще и последнее политическое течение, пропитанное мистикой, на уровне алхимического преобразования не только общества, но и самого человека.

Не случайно идейным отцом советской космонавтики был назначен Константин Циолковский. Всем нам с детства рассказывалось о его технических разработках прорыва в Космос. Но очень редко, и только в кругу тогдашней элиты – от Хрущева до конструкторов и космонавтов – упоминалось об идее космизма Циолковского, на основе которого последние ленинцы собирались строить идеальное общество, фактически «Город Солнца».

***

Правила жизни Константина Циолковского

До 1917 года «основоположник космонавтики» Циолковский считался в академическом мире фантазёром и лжеучёным. Но потом лично Ленин назначил его «великим учёным». В наше время этот титул Циолковского не оспаривается, благо что зять Ельцына и мозг президента Медведева – Валентин Юмашев, является потомком «учёного». Впрочем, сам Циолковский считал себя только «запевалой», а его записки показывают всю чудаковатость «мэтра».

http://ttolk.ru/?p=24061