26.11.2015 Автор: Богдана Романцова

«Мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – читаємо ми у Майка Йогансена і ображено відкладаємо книжку, бо не розуміємо, чим йому так не догодили митці. Проте все значно складніше, ніж видається на перший погляд. «Центр літературної освіти» вкотре допомагає киянам розібратися у прозі цікавих письменників і філософів. Цього разу лекцію «Як писав Майк Йогансен» прочитав літературознавець, видавець, письменник, викладач Києво-Могилянської академії Сергій Іванюк. А Читомо підготувало для вас нотатки – про літературні ігри, інтриги і поради авторам-початківцям.

Йогансен – винахідник нових жанрів

У Йогансена була неймовірна інтуїція: він завжди знав, чого не вистачає літературі на певному етапі розвитку. У 1925 році Йогансен усвідомив, що українській літературі бракує детективу. Так з’явилися «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Сьогодні нам може видатися, ніби цей твір дещо наївний, але тоді він став тараном, який пробив стіну, і одразу світ побачила неймовірна кількість історій про пошуки вбивць і розслідування зухвалих пограбувань. Саме завдяки Йогансену були написані авантурні романи Юрія Смолича, зокрема його трилогія «Прекрасні катастрофи». Таким чином постав новий дискурс в українській літературі.

Потім Йогансена захопила проза. Йому здалося, що в Україні бракує краєзнавчих романів, так світ побачила «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цей роман друкували окремими частинами, причому всі – під різними іменами. І вже потім, наче мозаїку, автор зібрав їх в окремий твір.

Згодом Йогансену видалося, ніби нема хорошої літератури для дітей. Він кинувся «на амбразуру» і написав 10 оповідань про тварин, які і сьогодні неймовірно цікаво читати. Наприклад, я найбільше люблю оповідання «Собака Джан» про справжню дружбу між письменником і сільським собакою, з яким вони разом ходили на полювання.

Згідно з модою, тоді всі письменники мали бути мисливцями, адже творчій спільноті не давала спокою слава Івана Тургєнєва. Йогансен вважав полювання черговою грою, а грати йому подобалося. Все літературне і соціальне життя Йогансена – це ігрове служіння і служіння грі.

У житті Йогансен також грав, обравши роль письменника-піжона. Коли всі ходили у гімнастерках, він вперто носив метелика. Коли всі писали патріотичні вірші, Йогансен тяжів до конструктивізму. Навіть на фотографіях цього красивого чоловіка легко впізнати – за позою і поглядом справжнього актора.

Репресії і колишні друзі

У 1934 році всіх близьких друзів Йогансена заарештували – Михайла Ялового, Миколу Зерова, Миколу Куліша, всю групу «Ланка». Таким чином почалися психологічні зміни у письменницькій спільноті: коли всі все знають, але ніхто не порушує мовчанки.

Наприклад, всі знали, що Григорія Косинку ніхто не відправляв вести терористичну діяльність за кордоном, ніхто не знаходив у нього обріз під час обшуку. Проте це не завадило владі Косинку розстріляти. Ті, що лишилися живими, відчували свою вину, але стосунки із репресованими і їхніми сім’ями не підтримували.

Наприклад, коли родину Куліша вигнали з їхньої домівки, нещасні дві доби просиділи навпроти письменницького будинку, де жили всі їхні друзі. Проте за весь час до них ніхто так і не підійшов.

Клуб дослідників Півночі

Але навіть за таких умов треба було жити і щось писати. У цей час Йогансен сходиться з молодим дитячим письменником Миколою Трублаїні. Разом вони придумують «сховатися» у літературі для дітей, оскільки вона видавалася безпечнішою за дорослу белетристику. Проте невдовзі із дитячою прозою також почалися проблеми, і тоді Йогансен і Трублаїні вирішили розпочати громадську діяльність. Своєї першою місією письменники обрали реформацію піонерських закладів в Україні.

Тоді інститут піонерства існував, проте був дуже нерозвиненим, зовсім не таким, як організація американських скаутів. І якщо у книжках піонери були дуже зайнятими (вони ловили шпигунів), то у реальному житті підліткам не було, що робити. Йогансен і Трублаїні вирішили організувати осередок піонерської творчості – так постав Харківський палац піонерів.

Там вони створили «Клуб дослідників півночі» для підлітків. Письменники задумали подорож піонерів за полярне коло, їм навіть вдалося домовитися з наркоматом шляхів сполучення і отримати задля цього окремий вагон. Разом з дітьми вони цей вагон суттєво переобладнали: замість вікон – ілюмінатори, замість номерів купе – рятувальні кола. Йогансен і Трублаїні розробили складну логістику, зібрали харчі і рушили у цьому вагоні з усім гуртком «дослідників півночі» в Архангельськ.

Там діти ходили у тундру, познайомилися з оленярами, але північного сяйва так ніхто і не побачив. Приїхавши назад у Харків, письменники написали оповідь про спільну подорож, проте невдовзі цензура викреслила з неї всі згадки про Йогансена. Це був поганий знак. І справді, невдовзі його заарештували і майже одразу розстріляли.

Літературна дискусія

Але повернімося на кілька років назад. 1925-го в українській письменницькій спільноті почалася потужна дискусія про природу і функцію літератури. Ця дискусія була вкрай необхідна партії, оскільки у владних ешелонах ніхто не знав, що робити з письменниками.

Було очевидно, як вчинити зі старою університетською інтелігенцією, а от щодо авторів не існувало жодної методологічної підказки. Ця дискусія, на жаль, дала можливість «всіх зайвих» фізично знищити, а решту – добряче налякати.

Як будується оповідання

У 1928 році під завісу дискусії, коли стало очевидно, що справжнім письменникам перемогти у ній не вдасться, Йогансен видав своєрідний підручник з художнього письма під незвичною назвою «Як будується оповідання». У першій частині подано теоретичний матеріал, а у другій автор аналізує окремі «взірцеві» зразки світової прози.

«З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури», – саркастично зауважує у першій частині автор, і тут ображений літературознавець мав книжку відкласти. «В наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – і тут вже кидає читання професійний письменник. Отже, почавши з першої частини, мало хто доходить до другої, оскільки не зауважує іронічний модус цього твору.

Проте іронія – це завжди діалог, завжди репліка у чийсь бік, камінь у чийсь город. Якщо Йогансен іронізує, то з кого? З ким він полемізує у цій незвичній для радянського читача поетиці? Для того, аби докопатися до правда, повернімося у минуле.

Як Енгельс зруйнував драму

У своїй критиці Гегеля Фрідріх Енгельс зазначив, що драма – це не оповідь про індивідуальний конфлікт, а естетичне освоєння суперечностей, які виникають між суспільними групами у процесі історичного розвитку. Діалектики не дуже розумілися на драмі, тому всіляко намагалися звернути у бік історії. Потім прийшов Лєнін, і його взагалі не цікавила поетика.

За спогадами Крупської, «Лєнін дуже любив читати […] Я бачила біля його ліжка одного разу томик Пушкіна», – тому сумнівна обізнаність вождя із літературою не викликає жодних питань. «Партийная организация и партийная литература» – основна «літературознавча» стаття «головного революціонера», де Лєнін визначає, що партійна література має три функції: агітаційну, пропагандистську й роль організатора народних мас.

Як Йогансен рятував літературу

Для інтелектуала Йогансена це, звичайно, було повною ахінеєю. Аби зруйнувати насаджену Лєніном «інструментальну» функцію літератури, він порівнює книжки з пивом, зазначаючи, що нині творчість перебуває десь посередині між різними типами побутової насолоди.

Йогансен був першим, хто, хай і у жартівливій формі, наголосив на тому, що література має насамперед розважати. Для того, аби не сперечатися з мертвим вождем напряму, автор поетики вирішив зіграти у блазня.

«Не чіпайте літературу, вона вам нічого не дасть, краще працюйте на заводі, це простіше», – читається між рядків у «Як будується оповідання». Ця книжка Йогансена – марна спроба скинути ідеологічний тягар марксизму-лєнінізму.

У другій частині для тих, хто подолав першу і не образився, Йогансен вже серйозно пояснює, як треба писати. Автор постійно покликається на формалістів, проте не цитує їх прямо, оскільки Шкловського і Тинянова вже почала цькувати влада. Так, наприклад, формалістське «очуднення» перетворилася на «оновлення» – адже навряд цензори помітили б між ними зв’язок.

Хоча книжка написана для початківців-письменників, основною метою Йогансена було відлякати і відвадити від літератури лінюхів і графоманів. Проте для тих, хто готовий наполегливо працювати, це дуже корисний порадник.

Вісім порад від Майка Йогансена молодим письменникам:

У прозі не можна піддаватися емоціям, це – для поетів.

Не варто переповідати історію так, як ти її прочитав, побачив чи почув.

Твір треба ретельно «вибудовувати», розробляти, наче інженерну конструкцію.

Звичні для читачів процеси варто описувати незвичним чином, аби читач відчув «оновлення». Нікому не цікаво, що персонаж «закурив», але цікавіше, коли він «дістав циліндричний білий предмет, підпалив його і відчув задоволення».

Оповідання – ті ж шахи. І треба виграти у читача наосліп, але так, аби сам читач лишився задоволеним.

Часто оповідання варто почати з кінця. Придумайте цікавий фінал твору, а потім поступово «розплутувати» його.

Поезія – справа темна, навчити поезії не можна.

Вдалим прийомом у творі може бути «оманливий» сюжет. Наприклад, читач весь твір чекає, що детектив почне розслідування вбивства, але цього так і не відбувається.

Підсумки

Все життя Йогансен вважав себе не так письменником, як працівником літератури, який «заповнює» текстові лакуни. Тому деякі книжки Йогансена – вдалі, інші – не дуже. Але його дитячі твори, «Подорож ученого доктора Леонардо» і «Як будується оповідання» – must read для кожного інтелектуала.

Світлини надані видавництвом Смолоскип, у якому вийшла книжка Майка Йогансена «Вибрані твори».

Ще про ЙогАнсена: http://m.tyzhden.ua/publication/149982

http://www.chytomo.com/news/majk-jogansen...

"Ідуть роботарі", мов на парад,

Й коли ніхто їх не заверне -

Ти станеш нам за Жюля Верна

------------------------------------

Хоча навряд."

************************************

(шарж Г. Дубінського, 1933 р.)

Піонерія №12/1933 с.19-21 В. Владко. Снайпер (вх. до роману "Аероторпеди повертають назад" та до збірки "Дванадцять оповідань")

https://www.fantlab.ru/edition89994

Спасибо archivsf!

http://fantlab.ru/edition30265

https://yadi.sk/i/eK-RYzmjkySkb

На початку 1950-х років Микола Дашкієв написав біографічну книгу «Неходженою стежкою». Справа в тому, що під час роботи на своїм романом «Торжество життя» він познайомився з тодішньою зіркою на біологічному небосхилі, «червоним професором» Ольгою Борисівною Лепешинською, що виявилася незвичайно цікавою людиною: старою більшовичкою, соратницею Леніна, яка у свій час тримала у Женеві ідальню для більшовиків-емігрантів. Яке ж було здивування Миколи Дашкієва, коли він дізнався, що вона, виявляється, була донькою відомої мільйонерки Протопопової. Отож він, після виходу «Торжества життя», написав повість про цю непересічну людину. На жаль, наукові здобутки його героїні були не такими яскравими, як її доля і невдовзі потрапили на звалище разом із надбанням Т. Д. Лисенка. А рукопис довго лежав у шухляді письменника. Але одного разу Микола Дашкієв наважився запропонувати видавництву книжку про незвичайну, як на той час, долю мільйонерки-більшовички. А коли на пропозицію відгукнулися, дуже пожалкував, що в книзі неможна залишити те, що розповідала О. Б. Лапешинська про колоритні «нрави» кремлівської верхівки 20-х—30-х років. Разом зі своїм молодшим сином Миколою він переклав рукопис на українську, і у 1973 році книжка побачила світ.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B...

Торжество життя: Наук.-фантаст. роман. 1952; 1966; 1972 (рос. перекл. – Х., 1950; 1953; 1954);

Літ.: Владко В. Читач вимагає більшого // Вітчизна. 1952. № 5; Тичина П. За високу поетичну майстерність // Тичина П. В армії Великого Стратега. К., 1952; Бережний В. Реальне в фантастиці // ЛУ. 1970, 27 жовт.

Про Жанну Барк, дочку київського професора, яка добровольцем пішла на фронт Першої світової війни, героїню маловідомого роману Гео Шкурупія, який надто нагадує сучасність, теж ітиметься на лекції Ярини Цимбал «Експериментальна проза» з циклу «Український авангард».

Неділя, 29 листопада, 19:00, Closer, вул. Нижньоюрківська, 31

Гео Шкурупій

ЖАННА-БАТАЛЬЙОНЕРКА

II. «Священний Лотос»

Сніг білим пір’ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Ґірлянди з снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої, сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.

Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.

Далеко, на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий, пухнатий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни, їх більше турбував власний добробут, ніж повідомлення, що енська армія відійшла на попередні позиції, щоб вирівняти та зміцнити фронт, або, що сьогодні взято в полон шість тисяч німців, півтори гавбиці та двадцять з чвертю кулеметів і силу різної амуніції.

Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрізноманітніших пахощів або сліпли від денатурату-ханджі, що її дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.

Київ одіслав подарунки на фронт героям-оборонцям батьківщини, відсвяткував Різдво й Новий рік і тепер, сумлінно виконавши свої громадські обов’язки, віддався особистому життю. Його величність обиватель грав у карти, ходив до театрів, пив денатурат та розв’язував світові та теософічні проблеми, відсидівши марудні години в установах.

Гео Шкурупій. Жанна-батальйонерка. ― Х.–К.: Книгоспілка, 1930. ― 168 с.

http://umoloda.kiev.ua/number/1174/164/41...

Гео Шкурупій. Переможець дракона. Книга оповідань. ДВУ. Бібліотека українських письменників. 246 стор. in. 16°.

В книжці сім оповідань. Два останні довгі, наближаються до типу повісти. Чотири перші витримують канон новели. П’яте, середнє розміром поміж першими та останніми, найбільше наближається до традиційного типу оповідання переказу. Це оповідання «В огонь та хугу» щодо його теми та викладу так само займає середнє місце поміж новелами Геа Шкурупія та його повістями.

Розмір Шкурупієвої новели традиційний — три чверти аркуша або трохи більший — від 15 до 22 сторінок малої шістнадцятки. В основі всіх чотирьох новел лежить, очевидно, життьовий анекдот.

Анекдот, як відомо, є одна з тих природних форм вислову, що з неї виходять штучні мистецькі форми. Новела про наркома в латках («Нарком») подає читачеві такий анекдот майже в сирому вигляді. В останніх новелах анекдот подано стилізований. Книжка починається зворушливим анекдотом про кочегара китайця за назвою «Переможець дракона», що дала наймення й самій книжці. «Переможець дракона» та «Нарком» стосуються до серії залізничних новел, об’єднаних в окремій книжці — «Пригоди машиніста Хорна». На жаль, залізничних новел тут тільки дві. Своєрідне життя сучасної залізниці заслуговує на спеціальну увагу белетриста. Поруч Шкурупієвих новел з цього побуту пригадуємо ми тільки одне оповідання Гордія Коцюби.

Про обидві залізничні новели Г. Шкурупія можна сказати, що головну увагу автор звертає в них на матеріальне оточення, а не на героїв. Герої — і сам машиніст Хорн, і китаєць Ліу Чу, і чистільник Жужелиця, він же Каменєв, тут ледве показані. Як живих людей їх не впізнаєш. І взагалі авторові не щастить, як з індивідуальними, так ще більше з колективними портретами. Лірична суб’єктивність Геа Шкурупія заважає йому виявити епічну об’єктивну спостережливість до чужої психіки. Отже маємо цілу низку автопортретів у різних ролях — все більш-менш люмпенських.

Гео Шкурупій людина міська. Новели його перейнято міською футуризованою романтикою. Ця романтика утворює йому стиль — надто афектований, що иноді, коли не підкреслено робленість, жартовливість афектації, буває зовсім не до речи. Так, у першій, зворушливій новелі читаємо страшний опис бурхливої ночи: «у чорнім повітрі відбувається якась страшна сатанинська меса» etc. (на ст. 5), а сміятися з того не можна, бо сам мужній машиніст Хорн плаче на останній сторінці оповідання...

Прекрасно виправдано афектовану романтичність викладу пародійним тоном у «Тисячі пройдисвітів», де автор глузливо малює («передражнює») Джека Лондона та О. Генрі. Навпаки, в «Патетичній ночі» Гео Шкурупій вже цілком серйозно забажав виконати облудне розв’язання інтриги за одноманітно ефектним О. Генрі. З «Ночі» вийшла загадкова картинка для дітей молодшого віку, — «вгадайте, де бандит?»

Просто і непримушено переказано історично правдиву історію захисту Київського арсеналу. На відміну від усього иншого персонажу книжки героїчні постаті в цьому оповіданні «В огонь та хугу» встають, як безумовно правдиві й живі, хоч і окреслено кожну з них тільки декількома чорними рисками. Тут є підвищені місця з неафектованою романтичністю.

Сухий, майже газетярський кінець оповідання справляє саме тим художнє враження, бо немає мелодрами. З оповідання вийшла б хороша кінематографічна стрічка з прекрасними батальними сценами.

Проте дивне враження залишають дві кінцеві повісті. В повістях автор поставив завдання відбити жах громадянської війни через хвору психіку людини, що згубила себе саме в цій війні. Перша повість має назву «Чорна неміч» і в дужках «клаптик записок хворого чоловіка».

В анонімного героя божевілля має суто пасивний характер, є наслідком пригнічення психіки всякими, досить докладно змальованими тут, жахами, властивими звірячій людській вдачі. Треба зазначити, що пасивна постать героя робить це надто червоне оповідання блідим.

«Чорна неміч» малює неприємну картину здичавіння регулярної частини якоїсь, невідомого кольору армії, констатуючи, що з суцільного колективу стала вовча зграя. Дальшу еволюцію такої вовчої зграї подає остання повість «Штаб смерти» з епікурівеьким епіграфом – «навіщо боятися смерти»... Божевільний герой повісти виявляв аж надмірну войовничу активність, і взагалі ця повість є антитезою до попередньої на Бальмонтів сюжет — «прекрасно быть безумным, ужасно сумасшедшим». Дія «Штабу смерти» відбувається на золотих просторах Української Мексики, являючи собою щось середнє поміж традиційним, національно-гайдамацьким романтизмом (де-не-де нагадуючи навіть «Тараса Бульбу») та перекладовим американським.

В цьому щось трохи чудернацьке.

Взагалі автор надто чудить у своїй книжці, що йому йде на шкоду. Деякі новели та гарне оповідання з поганою назвою «В огонь і хугу» доводять, що він оповідати вміє. Виклад книжки простий і зрозумілий.

М. Доленґо

часопис "Червоний Шлях" 1925. №11-12

Щиро вдячний відомому літературознавцеві Ярині Цимбал!

Літературознавець, науковий працівник Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, авторка досліджень з історії української літератури 1920-х років, літературної урбаністики та літературного побуту.