| |
| Статья написана 1 декабря 2021 г. 20:44 |
У лютому 2019 року я писав про першу українську утопію і перший науково-фантастичний твір в Україні – «Фантастичне оповідання» (1925). Принаймні, таку позицію відстоює Yura Shevela. Не так давно у розмові з Вячеславом Настецьким ми розбіглися у тому, чи є це оповідання НАУКОВОЮ фантастикою, оскільки мова там йде про сон, а подорожі уві сні – це не зовсім науково. Чому не погоджуюсь із таким твердженням? По-перше, тому, що виходячи з тексту Сенченка нема 100% певності, що мова йде саме про сон, а не про якийсь інший стан зміненої свідомості. По-друге, як бути, наприклад, з «Країною Гонгурі», в якій Вівіан Ітін застосував аналогічний прийом і при цьому ніхто не сумнівається в жанровій належності цього роману?
Та сьогодні хотілося б поговорити про інше оповідання того періоду – «Нову утопію» Сандро Касянюка (1922), текст якої віднайшов свого часу пан Настецький. Про автора мало що відомо, проте ми знаємо, що його цикл «Омашинення людства» фактично відкриває жанр в Україні. Оповідання розпочинається ніби з ілюстрації гегелівського постулата «Все дійсне розумне, а все розумне дійсне». Автор захоплюється досконалістю творінь природи і людини; оспівує раціональність будови тіла тварини та доцільність форм кораблів, які прибувають до одеського порту. Після довгої розкачки йде, нарешті, перехід до чогось схожого на утопію та фантастику. Силою уяви (!!!, навіть не сну) оповідач переноситься у майбутнє. Він ніби зливається з усіма трудящими світу. Займається червона заграва, панство світу хоче її загасити, та його прислужники замість води ллють гас… Революція перемагає й оповідач переноситься ще далі – у еру машин. Утопічний момент тут обмежується описом величезного не то корабля, не то штучного острова, де навчаються, працюють і відпочивають… назвемо їх студентами. На Землі комунізм, але про це ми можемо лише здогадуватися по опису побуту на цьому клаптику штучної суші. Професії опановуються лише за власним бажанням, вибір заняття – також. Навчання теж вважається трудом. Що з фантастичним елементом? Він є, хоча не завжди науковий. При бажанні, у творі можна розгледіти комп’ютерний пульт управління, а при натяжці – програмне моделювання й 3d-друк. Є щось схоже на гідропоніку. Є трактор на електричній тязі. Вирощування врожаю за три дні сьогодні викликає посмішку, навряд чи наука в майбутньому піде таким екстенсивним шляхом. Отже, що в підсумку? З одного боку в «Нової утопії» хронологічна перевага в 3 роки, вона з’явилася раніше за «Фантастичне оповідання». В обох оповідань є науково-фантастичні риси. Проте як утопія більше продумана все таки концепція «Фантастичного оповідання», в якому опис не обмежується однією локацією. Обидва твори схематичні, простенькі й, очевидно, протофантастичні. Навіть не знаю, що сказати…
|
| | |
| Статья написана 28 ноября 2021 г. 00:13 |
«Ось твої прадіди, вони померли у 33-му році від голоду» Родина Олеся Бердника, село Кийлів, Київщина Родина Олеся Бердника: мати Марія Василівна, батько Павло Трохимович. Діти – Ольга та Олександр. 1928 рік, село Вавилове Миколаївської (тоді Херсонської) обл. Голодомор пережили.
Спілкуючись із людьми мого віку, часто доводиться чути, що вони вже в досить зрілому віці дізналися про Голодомор 33-го, а тим паче про те, як він торкнувся їхньої сім’ї, їхнього роду. Наші старші, бабусі й дідусі, не наважувалися про це говорили, носили глибоко в собі ту страхітливу пам’ять, боячись навіть словами і згадками повернути ті часи. Мій батько, письменник Олесь Бердник, відрефлексував свої дитячі спогади про 1932-33 рік на початку 90-х, в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює…», і це стало однією з перших літературних згадок про Голодомор у художній літературі незалежної України. Але всередині родинного кола в нашій сім’ї про ті часи говорилося. Від мами я знала про предків по маминій лінії — братів Сокиринських. Вони, коли всю їхню родину «розкуркулили» у 1932-му (а сім’я була однією з найзаможніших у селі, пізніше у хаті наших предків зробили сільський клуб!), очолили місцевий селянський спротив проти колективізації в одному із сіл Вінниччини. Старшому братові Гнатові вдалося втекти з родиною в сусідню Черкаську область, а двох молодших заарештували, і досі ми не знаємо про їхню долю… І я пригадую, як уперше почула про Великий Голод від батька. Мені було тоді 12 років. Тато щойно повернувся з таборів, народився молодший брат, і ми жили досить скромно, їжа була одноманітна і дуже проста. Якось мама зварила пшоняний куліш, який я не любила, і я завередувала, що не буду його їсти — відсунула миску і навіть кинула ложкою. Тато спокійно підняв ложку і сказав: «Доню, ти не знаєш, що таке Великий Голод». І замість вечері він дістав старі світлини, на яких були його діди — Василь Олександрович та Трохим Дадович. І сказав, показавши їх мені на фото: «Ось твої прадіди, вони померли у 33-му році від голоду». І розповів – як забирали з домівок останні харчі, як карали за зірвані колоски на полі, як люди вмирали просто на вулицях і як ледве не помер з голоду він сам із сестричкою Олею. Як їхні діди, і Василь, і Трохим, відмовилися від їжі — «хай дітям буде» — і тихо згасли серед зими 33-го. Розповів тато і як його батько — мій дід Павло — тоді не опустив безпомічно руки, а будучи вправним ковалем, почав шукати способу заробити трохи харчів. І знайшов зрештою роботу в якомусь третьому селі, голова якого виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Він повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом, щоб той міг врятувати родину. Так малий Олесь із сестрою вижили… Напевно, це ще одна поки що до кінця невідчитана сторінка тих страхітливих часів — власні «праведники світу», як називають таких людей 6 7 Родина матері Олеся Бердника: батько Василь Олександрович Бердник, мати Гафія Бердник, на руках у батька — донька Марія, майбутня мати Олеся Бердника. Фото зроблене в Севастополі. 1902 рік. Василь Олександрович Бердник помер взимку 1932-1933 років, щоб вижили інші. в єврейській культурі — ті, хто допомагав вижити іншим, ризикуючи власним життям… І в той вечір, показуючи старі світлини, батько розповів мені про наш рід і про людей, зображених на фото. Ось перше. Дід Олеся Бердника — Бердник Василь Олександрович (1875-1933), його дружина Гафія (Гапка) (1875-1957). Мої прадід і прабаба одружилися в Севастополі, коли прадід Василь служив на флоті. Василь Олександрович був дуже освіченим і розумним чоловіком. Любив читати, досі в нашому родинному архіві зберігаються деякі його книги, які уціліли в сімейних перипетіях ХХ століття — старі підшивки журналу «Вокруг света», книги Камілла Фламмаріона і видання Жуля Верна. Василь Олександрович служив мічманом на броненосці «Дванадцять Апостолів», але в 1905-му році за «революційні погляди» був звільнений з військової служби і згодом найнявся на гідрографічне судно. Тричі плавав довкола світу. Під час військово-визвольних подій 1917-1920 років переховував петлюрівців від гетьманців, гетьманців від червоних, червоних від петлюрівців, рятуючи всім життя. Взагалі, рід батьковий по материнській лінії походив із козацької старшини Переяславського полку, прабабця Олеся Павловича Ганна Михайловська була донькою священика, вона вийшла заміж за Олександра Сильвестровича Бердника, який працював на побудові першого мосту, що з’єднав два береги Дніпра. І на фото ця козацька, горда «порода» добре вгадується у рисах красивого обличчя прадіда Василя. А мати Олеся — Маруся Бердник — була в загоні отамана Зеленого, про що й зараз у родовому селі Кийлові та сусідніх селах люди розповідають. Сама бабця все життя це заперечувала, лише майже перед смертю розповіла моїй мамі, що в юності була в «одному військовому загоні і мала там коханого, і коли повідомили про його загибель, то випали мені кочерги з рук і життя мені стало немиле». Можливо, то був бій, у якому було смертельно поранено і самого отамана Зеленого… У роду діда Павла всі чоловіки були вправними ковалями — і Павло, батько письменника, і дід Трохим, і прадід Дада… Найцікавіше, що і в батька, і в матері Олеся Бердника було однакове прізвище, так що бабці після заміжжя не довелося його змінювати. Нам вдалося прослідкувати, що в шостому поколінні вони мали спільного предка. А ще раніше предки діда Павла були посполитими селянами, а саме село Кийлів належало Києво-Печерській лаврі до секуляризації церковних земель. Як виглядала моя друга прабабця Юхимія – Химка, як її в сім’ї називали — я не знаю. На фотографії, яка збереглася в родинному архіві, вже літній прадід Трохим із ясною світлою усмішкою на обличчі сидить серед жінок, але прабабці серед них немає. Фото зроблене на початку 30-х років. Достеменно ми не знаємо, хто ці жінки і якою була їхня доля. Фото ми знайшли вже після смерті бабці Марії, яка знала їх усіх, тож спитати не було в кого. Але жінка з дитиною на руках — швидше за все, Трохимова донька Ганна, сестра діда Павла, тож на руках в неї мій дядько. Якщо це справді вона – то вона вижила в Голодомор 33-го. Але в баби Ганни теж була драматична доля. Її чоловік Іван Басан був Георгіївським кавалером з Першої світової війни, і в 1937-му за доносом він був заарештований і розстріляний у Биківні, я вже тепер знайшла його прізвище у архівних розстрільних списках… Той страшний рік 1932-33-го, як пізніше згадував уже зрілий письменник Олесь Бердник, заклав певне духовне зерно в його дитячу душу. Зерно, яке пізніше проросло осмисленням і внутрішнім зростанням… Розповіла Громовиця Бердник, культурологиня . *** Фрагменти із книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює»: …Мати й батько народилися в селі Кійлові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд – Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті імлою віків. Материн батько — дід Василь – служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То – моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають – максі). То моя бабуся Гапка (Агафія)… …Батьків батько – дід Трохим – був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей – Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами… …Настав страшний рік. Тридцять третій. По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні. Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті — витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру. — Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент! Тоді любили висловлюватися таким високим штилем. Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала. Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів: — Оставь ей узелок! Все равно подохнет!... На передньому плані — Трохим Дадович Бердник, дід Олеся Бердника, батько його батька Павла, спадковий коваль. Бориспільський район Київської обл. Фото приблизно 1930-31 років. Помер у 1933-му під час Голодомору. 10 11 …За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра. Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно... Мені страшно, я втікаю геть... …Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло. Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок. Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини... …І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість... Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати... …Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів чоловік на Україні і в Росії. Досі серце не може простити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснення!.. …Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли батька, а потім почергово – від старшого до меншого – п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсомольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна. А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний «кооператив». Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді «кооператив» тріснув: міліція заарештувала бізнесменів сталінської ери. Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху... Фото — у файлі.
Кобзар Василь Литвин і письменник Олесь Бердник. 1984 р.
|
| | |
| Статья написана 25 ноября 2021 г. 22:46 |
Усе-таки коли видаєш фантастику 20-х років, треба ще й за успіхами (і провалами) тогочасної науки стежити. Почитала каталог рекомендованої літератури для молоді, а там наш "Атом у запрязі" Блюма й Розена (він же Розенблюм). І читацтву нагадують, що тим часом у Союзі молодий перспективний учений Капіца намагається розщепити атом.
Коли готуватиму "Червону ракету" Лісового чи "Четверту причину" Смолича, буду уважніша, що там у світі діялося тоді з ракетобудуванням і ультразвуком. ![](https://a.radikal.ru/a33/2111/d3/025fc326ff53.jpg)
|
| | |
| Статья написана 22 ноября 2021 г. 22:28 |
Мы вас знаем прежде всего как литературоведа, а вы теперь еще и детская писательница?
— Я автор детских книжек, а писательницей я себя не считаю, тем более детской, — просто автор детских книг. Остаюсь историком литературы, каким и была, — это главная моя тема. Но, к сожалению, вынуждена сейчас отвлекаться, по своему же решению, на детскую литературу, которую считаю просветительской задачей. Сейчас большой нажим совершается на молодые поколения, на школьников, чтобы затуманить им сознание, грубо говоря, тем, что советское время было хорошее, а девяностые годы, наоборот, неудачные. Теперь мы снова выруливаем в советское время, вот я и стараюсь этому противостоять. Поэтому вынуждена отвлекаться от любимой мною весьма науки. Что из ваших научных книг мы можем ждать в ближайшее время? — Вы имеете в виду историко-литературные? В течение полутора лет, меньше не получится, — если бог даст жизни, конечно, и если сохранится та ясность сознания, которая и есть жизнь, — я надеюсь завершить свою историю литературы всего советского времени, которую пишу уже много лет. Она будет структурирована не по главам, не по писателям, а по совершенно другому принципу. Это концептуальная история, описывающая весь литературный процесс с 1917 года до конца 1980-х — начала 1990-х. Вы этот период называете не советской литературой, а литературой советского прошлого? — Да, «Литература советского прошлого» — так называется первый том моих работ, второй и третий никак не соберу: некогда собирать старые работы, потому что пишу новые, что очень неправильно — надо старое тоже собирать и издавать. Я каждый день сижу до 4 утра и пишу. Огромная часть уже сделана. У меня файлы на каждый год: с 1917-го до начала 1990-х — на каждый год отдельный файл в компьютере. Потом нужно переиздать «Жизнеописание» («Жизнеописание Михаила Булгакова»). Одно крупнейшее наше издательство три года ждет второе издание «Жизнеописания», а я всё никак. Вот уже итальянцы перевод выпустили, я для них написала новое предисловие. Мало того, у меня очень важная работа лежит полностью готовая — словарь советизмов. Сорок печатных листов, на минуточку. Я его составляла сначала по карточкам, а потом уже в компьютере сорок лет своей жизни. Это будет, честно скажу, очень сильный удар по советской власти. Он весь состоит из цитат. Я не даю дефиниций, потому что было бы глупо давать статью «ошибка» — дефиниция, статью «вредитель» — дефиниция. Это бессмысленно, из цитат и так все становится ясным. Цитаты советского времени, потом цитаты эмигрантские, цитаты перестройки, когда уже начинается метаописание, цитаты постсоветского времени. На основе контекста, того, как употреблялись слова, я выделила, например, слова типично советские: «несвоевременно», «преждевременно». И объяснения к ним: в цитатах видно, что это значит. «Несвоевременные мысли» Горького. — Да, вот у него то было правильно употреблено слово, с иронией, а у нас же всерьез: «Нет, эту книгу издавали несвоевременно». Можно ли быть ироничным по отношению к прошлому? — К советскому прошлому я не могу быть ироничной. Я только могу сдерживать свое бешенство. Для иронии здесь почти совсем нет места, потому что слишком много крови. Где кровь, там нет места иронии. Я вот для вас, для украинцев, скажу. Для наших не говорю, а вам скажу. Я сейчас пишу и надеюсь месяца за два закончить историю России ХХ века для подростков, для детей-подростков. Тоже с просветительской целью? — Ну, назовите ее познавательной. У меня только дома по истории России ХХ века примерно 150–170 книг, а еще есть интернет и прочее. Я сейчас все заново анализирую. Я цену Ленину знала со времен доклада Хрущева, после чего стала читать все собрание сочинений Ленина. Из него все стало ясно, потому что не надо никаких дополнительных сведений — он сам про себя все сказал. Человек, который никогда не ощущал моральных ограничений в своем стремлении к чудовищной, в общем, цели. Утопической и в то же время чудовищной. Сейчас мне абсолютно ясно, что для него не существовала человеческая личность. Он собирался строить общество на насилии, и у него не было никаких сомнений в своем моральном праве на это. Он спокойно пишет: «Буржуев, кто отказывается от труда, повесьте у всех на глазах не менее ста человек». Это 1918 год. Дальше 1922 год, голод. Он пишет: «Расстреляйте не менее 1000 священников, чтобы другим было неповадно». Ну какая тут возможна ирония? Я что хочу сказать. Я вполне могу быть объективной. Описывая эти факты, я сдерживаю свое чувство ненависти к людям, которые страну в течение семидесяти лет держали как гадюшник. Вся Колыма, весь Магадан, вечная мерзлота заполнена костями заключенных. Какая же это ирония? Собираетесь ли вы вернуться к текстологии? — Очень даже. У меня лежит незаконченная работа, которую надо обязательно издать. Это восстановленная и реконструированная мною сожженная автором первая редакция «Мастера и Маргариты». Ее надо довести до ума и издать, а там очень много строится на текстологии. Но текстология там несколько своеобразная, поскольку я восстанавливаю слова, которых нет, исходя из частотного словаря Булгакова, который существует только у меня в голове. Булгаков уничтожил рукопись: он выдирал страницы, оставался только кусочек у корешка. Текстология это или что? Бонди восстанавливал воображаемый разговор Пушкина с Александром I, который должен был состояться, но не состоялся. Томашевский тоже очень много таким занимался — восстанавливал в рукописях зачеркнутое и прочее. Например, как я восстановила название главы, где действовал герой с домашним именем Феся, специалист по демонологии и медиевист. Я восстановила 300 страниц (два года восстанавливала), из которых стало ясно, что в первой редакции не было ни Мастера, ни Маргариты. И тогда я поняла, что этот Феся — выпускник историко-филологического факультета Московского университета, медиевист и специалист по демонологии — у Булгакова был заготовлен для встречи с Воландом. Берлиоз как встреча ложной мудрости и этот — как истинного знания. Он, конечно, должен был узнать Воланда сразу, в отличие от Берлиоза, который понял, что это иностранец, но не понял, что это Сатана. Вот представьте: оборванная страница и остаток слов «…ое эрудиция». Это название главы. Вот как бы Вы восстановили название главы, имея в виду, что там примерно 8–9 букв вырванных? Борис Томашевский был единственный среди филологов технарь по образованию, выпускник Льежского политехнического университета. И он нас учил, что нельзя применять в текстологии и вообще в филологии закон исключенного третьего: если не А, то Б. Нет, мы можем только утверждать, что не А, но неизвестно что. Например, это стихотворение мы атрибутируем Пушкину с точностью до 99 %, но не на все сто. Так вот это редкий случай, когда я ручаюсь, что восстановила правильно. Ничего Вам в голову не приходит, что там могло быть впереди слов «…ое эрудиция»? «Что такое эрудиция»? — Вот! Вы угадали вслед за мной — глава «Что такое эрудиция». И ничего другого здесь быть не могло. Эта глава рассказывает о том, что такое эрудиция. А потом на место Феси вставляется Мастер. Вот как касса типографская: одна буква вынимается, другая вставляется. Сначала я сомневалась и думала, что, может быть, только в этих пятнадцати главах, часть которых сохранилась, их нет, а дальше появились бы Мастер и Маргарита. Но когда поняла, что Мастер в следующей редакции появился точно композиционно на месте Феси, как будто вынули одно и вставили другое, я поняла, что Мастера не было, почему не было там места. Цитируя Евтушенко, «Поэт в России больше, чем поэт». Так было и так есть сейчас? — Нет, так стало только в ХХ веке. Как сказала Ахматова Надежде Яковлевне Мандельштам в пятидесятые годы: «Мы никогда не знали, что стихи так много значат». Они в Серебряном веке этого не знали, потому что это случилось дальше в ХХ веке. А Некрасов? «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». — Правильно, я так и думала, что Вы о нем скажете. Это было именно с Некрасовым. Как Вы помните, Достоевский был шокирован на похоронах Некрасова, когда в надгробной речи сказал, что в значении своем мы его ставим где-то близко к Пушкину, а студенты петербургские закричали: «Выше! Выше!» И Достоевский обомлел, потому что «выше» он, , конечно, не мог и представить. Вот это был такой момент, когда за сравнительно короткое время поэт в России стал больше, чем поэт в XIX веке. Отодвинулся Пушкин, Тютчев, вперед выступило содержание поэзии, Надсон стал важнее Тютчева. Потом пришли символисты и вернули всё на свои места. А нынче, как вы считаете? — Нынче, я думаю, как раз не хватает немножко того, что называется гражданской лирикой. Вот ее бы у нас побольше надо. Вам бы хотелось, чтобы современные поэты были чуть больше гражданами, чем они есть? — Ну хотя бы некоторые из них. У нас настолько сильная поэзия последние двадцать лет, что я всегда начинаю чтение новых журналов со стихов. Поэзию я никогда не писала, потому что не могу привести себя в нужное, как Вы говорите, объективное, невозмутимое состояние. Она часть моей жизни, такая реальная, и я очень волнуюсь от хороших стихов и не могу о них писать поэтому. Журналы я всегда начинаю со стихов, и не бывает случая, чтобы вот новое имя — а сейчас очень много новых имен, — чтобы там не нашлось если не целое стихотворение, то прекрасная строфа. Замечательная русская поэзия сейчас. *** Вчера ушла от нас в лучший мир Мариэтта Чудакова ....
|
| | |
| Статья написана 21 ноября 2021 г. 18:29 |
Ой, як кожному з нас хотілося б перейти життя, як по струні безодню; красиво, бережно, блискавично... Хіба ж не про це мріяв письменник-фантаст Олесь Бердник, коли писав роман «Хто ти?» чи фантастичні феєрії «Зоряний корсар», «Подвиг Вайвасвати» та інші, які в 60-х роках здобули широку популярність в Україні. Ірреальність у зображенні довколишнього світу, релігійно-філософські шукання якось мимоволі протистояли ідейно-партійним канонам. «Зло Дракона» могло асоціюватися, як кому на душу лягало, новий світлий день приходив не з комуністичного завтра, а з появою інопланетян. «Матеріальна цільність світу» вимальовувалась зовсім інак, аніж у курсі діалектичного матеріалізму.
Я не належав до прихильників ірреальної творчості О. Бердника. Мене більше приваблювала конкретика зображуваного життя в творах Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Чендея, Р. Андріяшика, В. Шевчука. Вони не кликали до Всеосяжної Мети (обов’язково з великої літери), до Зоряного Шляху, де зустрічаються різні Планети, Нейтрино, Кварки, Першоатом, Мегасвіт. Минуле, сучасне, прийдешнє, як на мене, штучно розривалося автором. На слуху, до того ж, були вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко — ось де правда, ось де сила. Отак, до почту Олеся Бердника ніколи не належав. А він таки мав свій почет і з’являвся на будь-які зібрання в густому оточенні своїх не просто шанувальників — ішов Пророк зі своїми учнями, які догідливо ловили кожне слово свого метра. Високого, широкоплечого, чорнобородого, з гострим полиском очей, які, здавалося, пронизували тебе до дна, з різким словом- присудом, кинутим ніби побіжно, але так, що ти стоїш розгублений, не знаючи, як реагувати на все це. Зустрічаючись на різних зібраннях, у різному то-варистві, ми розкланювалися, вітались, та й по тому. Бо жили в різних світах, що не перетиналися. То ж і арешт О. Бердника для мене був несподіваний: за що? За фантазію? Він же не написав ні «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ні «Лихо з розуму». То ж і викупна заява, в якій він набирався «мужності поглянути на себе ніби ззовні, вигнати з своєї психіки ложний образ несправедливо скривдженого і переслідуваного «борця за правду», хоч і справила гнітюче враження, та не діткнулась серця. Дай йому, Боже, щастя, а нам своє робить. Не знав, не відав, що примхлива доля зведе нас і що разом нам доведеться долати підступи ідеологічних кураторів уже в час розгортання т. зв. перебудови. Хоч душа моя не так давно і врятувалася із сільця ідеологічних птахоловів («Відступниця» свята Варвара»), все ж вуста заніміли, а язик не сподоблювався до співання. Обережність було обрано за найкращу оборону, аби не стати здобиччю ворогів. Сидів тихо, як миша, стеріг його величність Графік, щоб підопічні сіренькі рукописи вчасно потрапляли до друкарні. І от одного дня задзвонив телефон, і слухавка озвалася голосом завкадрами видавництва «Дніпро». — Ти можеш зайти зараз до мене? — Іду. Піднімаюсь на третій поверх, прочиняю двері, бачу: господар веде розмову з якимсь молодим середнього зросту чоловіком. Ледь переступив поріг, як завкадрами підвівся. — Ну, ви тут самі, без мене, поговорите, — і, перевівши погляд на мене, продовжив: — Це працівник з органів, йому треба з тобою побалакати. Я не буду вам заважати. Він вийшов, примкнувши за собою двері. Блискавично подумки прокрутив усе, що скоїлось зі мною чи побіля мене за останні рік-два — де я міг втратити рівновагу чи посковзнутись, коли щось бовкнув недозволене знічев’я і при кому? Мій візаві не дав мені часу на роздуми, представився й одразу ж взяв бика за роги. — Чому ви відмовились редагувати Бердника? Я здивувався: з яких це пір КДБ опікується редагу-ванням книжок? І звідки там відомо, що кілька днів тому... Так, за кілька днів до цього мене запросив до себе на розмову директор видавництва й сказав: — Будемо видавати Бердника. Треба тобі братися за нього. Поза планом. — НІ, — не роздумуючи й хвилини, відповів я. — У мене завантаженість... Андріяшик, Терещенко, Самбук, ПІумило. Скільки можна? Не говоритиму ж йому, що просто боюся братися за Бердника, що розцінюю цю пропозицію, як тонко задуману провокацію: мовляв, побачимо, що з цього вийде? Зведемо того, хто вже відсидів і покаявся, з тим, хто сьогодні хоч і з мішком, та завтра може бути з торбою. Ні, на мені не прокатаєтесь... Як не вмовляв директор, я упирався рогом: ні й ні! З тим і розійшлися. Що ж тепер відповісти цьому ввічливому представникові органів? — По-перше, я дуже завантажений. А по-друге, це не мій автор. Я не сприймаю його курйозного християнства, його містики, пишномовної риторики. У нас різні смаки, різні підходи до життя. — От і добре, значить, ви найбільш спроможні йому допомогти. Зрозумійте, людина прилюдно покаялась, І друзі від нього відсахнулися, а видавництва пропустили повз вуха те, що його помилувано, й на нюх не підпускають до редакційних столів, бояться, як про-каженого. Людина опинилась у неймовірно складних обставинах. Ні роботи, ні нових видань. А в нього ж дружина, син малоліток. Треба допомогти. Я ще відбивався — як міг. Все своє красномовство використав сповна. Мій візаві уважно вислухав, і врешті пішов на більшу відвертість. Мовляв, він і сам не прихильник творчості Бердника, і згоден зі мною, що грішать його романи на риторику й еклектику. Та коли я розумію це, то мені й карти в руки. Врешті, перш ніж вийти на мене, вони перебрали весь редакторський склад — хто зможе продуктивно попрацювати з Бердником? І в ЦК партії радились. Там погодились на мою кандидатуру. Отже, є згода на всіх рівнях, і моя сьогоднішня відмова може бути то не так сприйнята... Загнав таки мене мій співбесідник до глухого кута. Жарти з КДБ вкупі з ЦК можуть окошитись лихом. Вище лоба очі не ходять, так що не мудруй, голубе, нічого тобі не лишається, як братися за щербатий горщик. Для мене й досі загадка, чому саме на мене «вийшов» КДБ? Десь промах зробив, чи зайвий раз вирішили перевірити мою благонадійність. Не настільки ж я наївний, щоб повірити тупорилим уболівальникам літератури, ніби у видавництві не знайшлося іншого кваліфікованого редактора, який би упорався з текстом О. Бердника. Щось таки стоїть за цим, але розгадати в ту мить, що саме, я не міг, і, стиснувши серце, довелося погодитись на пропозицію. — От і добре, — сказав мій умовляльник. — Тільки про нашу з вами розмову нікому й слова. Про це знаємо ми з вами та ще директор. Та й ми тут ні при чому, просто виручаємо Олеся Павловича. То ж коли побачите може у видавництві, робіть вигляд, що ми незнайомі. Олесь Павлович принесе вам завтра рукопис, робіть з ним, що знайдете за потрібне. Читайте, правте, аби книжка вийшла. Ми у вашу роботу втручатися не будемо. Захочете, познайомите нас із своїм висновком. Але ми на цьому не наполягаємо. Побажаєте — ознайомимо вас із своїм висновком. Та тільки після того, як прочитаєте твір самі й виробите свій підхід до нього. Другого дня Олесь Бердник, як давній приязний знайомець, ручкався зі мною й клав на стіл 724 сторінки розклейки роману «Хто ти?» Боже, чого тільки не було в цьому романі! І цифри та графіки, які «оживали й тріпотіли», любов земна й любов небесна, і гості з небуття, і зустрічі в потусто- ронньому світі, і всепланетний розум та земна дурість, і, як завжди в Олеся Бердника, якісь Великий Невідомий, Великий Дракон, Диво-Коло, Мати-Діва, таємниця Дивич-гори, храм Предковічної Краси, троянські вояки, Х-істоти і т. д. і т. п. Коли за пару тижнів Сашко М. (мій «сват» на реда-кторство О. Бердника; не називаю його прізвища, бо не мав можливості запитати згоди; людиною він виявився досить порядною, і сьогодні, можливо, йому б не хотілося «засвічуватись») поцікавився, як ідуть справи, я розвів руками. Твір настільки ускладнений, що мені доведеться добряче попотіти, аби розібратися, що й до чого. Хоч-не-хоч, мушу «проштудіювати» чимало літератури, аби допетрати, що таке ІНШІ СВІТИ і яку причетність має до них давньоіндійська філософія, що таке міжзоряний зв’язок і ПАРАЛЕЛЬНІ ВІСІ, чи можуть творчі ресурси розуму прирі-внюватись до енергетичних ресурсів Сонця... Одне слово, потрібен час і — відповідна література. Сашко допомагав мені, чим міг. Через завкадрами передавав книжки, кілька томів з індійської філософії, статті фізика-теоретика Фрімена Дайсона та одного з піонерів космонавтики Арі Штернфельда, кембріджського професора Е. Хьюіша та естонського академіка І. На- ана. Мене вже не видно було з-за книжкових стосів. — Нащо воно тобі? — дивувався Олесь Павлович. — Я ставлю свій підпис під твоїм романом і не хочу червоніти перед читачем. Врешті, через пару місяців з добрим гаком з’явився таки мій висновок. Досить невтішний для автора: твір потребує кардинальної переробки й переосмислення. Не диференційована уява автора, сперта на древ- ньоіндійські релігійно-філософські постулати, завела його досить далеко від умов реальної боротьби з ворогом у 1941—1945-х роках. Мандрівники до інших планет — «полетьі во сне и наяву», — вселенське переселення душ, якісь непрояснимі, я б сказав, абстрактні, асоціації, асоціальні символи типу «Новий світ», «Краса, Гармонія, Синтез», «людина Безмежжя» і т. д. і т. п. Ірреальність, накладання умовних стереотипів на живу дійсність, на реальну історичну канву війни з фашистами — все це створювало якусь колажну імпровізацію некерованої уяви автора, яку треба було привести до одного знаменника, до якоїсь певної цілісності, ім’я якій — романний організм, хай і зітканий з різних гіпотез та утопій. Головне, якось підпорядкувати їх одній, вичлененій, провідній думці. Та її треба спершу вилущити з цієї механічної шкаралущі. У кожній умовності є незрима межа, яку не можна переступати. Автор має право для підсилення своєї думки, провідної ідеї, звертатися як до міфологічного пласта, так і до легенди, переказів, притч, але ж якось хоч асоціативно пов’язувати це між собою. Це, на мою думку, мало бути не механічне введення їх у тканину розповіді, а бодай трохи художньо вмотивовано, як частина одного цілого, вищого авторського «Я», як місток між давнім і сьогочасним, вибудуваним автором у своїй уяві. Як казав Ч. Айтматов, «треба працювати до упору, з намаганням розкрити себе до останнього слова, викласти всі свої думки, ніби цю можливість дали тобі в останній раз». До цього й закликав я автора, не акцентуючи уваги на окремих композиційних недоглядах, інших дрібницях, просив зосередитись на вияскравленні, вичлененні головної концепції твору в епіграфі — пройти безодню хоч і по струні, але красиво, бережно, блискавично. Олесь Павлович спершу був вражений таким висновком. «Ні, заявив категорично, нічого я переробляти не буду. Мені обіцяли перевидати цей роман, і він буде перевиданий». І ображений пішов з видавництва. Та за пару тижнів він подзвонив, зайшов додому, домашня обстановка ніби кликала до неформальної розмови. — Я кілька разів перечитав твій висновок, багато думав, — сказав він. — І дружина моя прочитала. Вона й переконала мене, що твої зауваження — це зауваження друга. Й змусила прислухатись до них. А я їй довіряю. З деякими висновками я не згоден, давай їх обговоримо. В основному ж готовий до роботи. Сідаю за переробку. Щоб уявити обсяг цієї роботи, наведу деякі цифри і дати: перший варіант датовано 9 вересня 1984 р. А верстку підписано до друку 17 лютого 1987 р. Між цими двома датами — майже трьохрічна напружена робота, кількаразове (здається, тричі) переписування роману, в результаті чого з 724 сторінок він скоротився до 514, а з ЗО друкованих аркушів (посилаюсь на довідку для бухгалтерії про наявність нового матеріалу) 12,5 аркуша повністю оновлені. Решта піддалася суттєвій правці. У подальшому між Олесем Павловичем Бердником і мною не виникало вже розбіжностей, робота навіть здружила нас. Я розумів її «надзавдання»: влада мала показати світові, що з покаянням Олеся Бердника повернула йому всі права і що він, незважаючи на всі минулі поневіряння, приступив до повнокровного літературного життя. Але розумів я й те, що для Олеся Бердника це чи не єдина можливість заявити своїм читачам, що він живий і ще при силі, що спроможний, хоч і глухуватим, як з підвалу, голосом, говорити з ними. Та й що тут таїти, і фінансові справи якось полагодити, сім’ю утримувати. Тому-то й працювали ми з Олесем Павловичем не за страх, а на совість. Як тільки автор погодився з моїм висновком, я озна-йомив з своїми міркуваннями й Сашка М. Той прочитав раз і вдруге й попросив у мене дозволу взяти на день мій редвисновок з собою. Другого ж дня запросив знову до завкадрами й повернув мої аркуші зі словами: — Моє керівництво уважно ознайомилось з вашим редвисновком і було вражене, як він співпав з тим, що нам дали фахівці з Інституту літератури. Якщо бажаєте, можете почитати. Працюйте з Олесем Павловичем. Коли виникнуть якісь труднощі, звертайтеся до мене, -— і дав мені свій телефон. Мушу зізнатися, що далі робота велася, мов у підпіллі. Колеги бачили, що не раз заходив до мене Олесь Бердник, що обклався я специфічною літературою, але мало кому який бзік прийде до голови? У плані видань Бердника нема, а що він ходить до когось з видавничих працівників — то не наш клопіт. Аж коли автор подав уже перероблений і передрукований від слова до слова рукопис, довелося виводити його з туману на світ ясний. Йде «гра» в легальність: 18 вересня 1984 р. О. Бердник подає офіційну заявку і рукопис роману до видавництва, а 24 я отримую його «на ознайомлення». Якщо раніше говорив авторові про неприйняття всієї концепції роману, то нині мав уже ту основу, з якою можна працювати. Ніколи до цього не зустрічався з таким автором- скороспілкою, як Олесь Бердник. Сьогодні сперечаєшся з ним, розносиш в пух і прах цілу главу, скажімо, на 40 сторінок, надвечір він забирає її, а вранці приносить заново переписану й передруковану. При такому швидкописанні, звісно, доводилось і вдруге, і втретє повертатися до того ж тексту, вивіюючи з нього полову й всохле зерно. Але це вже робота на щодень, вона — обов’язок редактора. Та є ще обов’язковий видавничий ритуал — внутрішня рецензія зі сторони. Що вона скаже? Я недаремне чекав на доопрацьований варіант. Подай рецензентові попередньо видану книгу — він «зарубав» би її, як кажуть у видавництві. Мій же обов’язок, як я його зрозумів — «витягнути» її. Пишеться новий редвисновок, і, оскільки в творі багато філософствування, еститизування, є потреба у фаховій кваліфікованій рецензії. Скажімо, від такого спеціаліста марксистсько-ленінської естетики, як завкафедрою комуністичного виховання молоді Київського університету, доктора філософських наук професора В. О. Кудіна. Мав надію: де в мене «провали» в осмисленні авторської філософії, там Вячеслав Олександрович підсобить. Це вже було 14 лютого 1985 р. «Збігом обставин, — писав проф. В. Кудін у своєму висновку, датованому 7 квітня 1985 р., — мені вдруге доводиться давати рецензію на твір Олеся Бердника». Прочитавши ці рядки, я враз подумав: чи не його ж рецензію я читав з подачі КДБ? Цікаво, як же рецензент сприйме тепер наш новий варіант? «Зараз рукопис доопрацьовано, в багатьох місцях до-повнено, — зауважив таки нашу роботу (кажу нашу, бо був ніби співавтором романіста) рецензент. — Скажемо відразу, новий варіант роману — значна вдача письменника, перемога в собі і над собою багатьох вад, які заважали в першому варіанті чітко висловити думку, ясно окреслити протистояння різних сил у романі...» Позитивно оцінюючи рукопис в цілому, рецензент зупинився й на окремих аспектах твору, які, з його погляду, потребували більш чіткого художнього вислову й точнішого художньо-естетичного вираження. Очевидно, не до кінця позбулися ми довільних абс-тракцій, коли й нині рецензентові впадали в очі «зло Драконів», «отруйні паростки», «біль ради мети», «цільність світу», «Велика мета» тощо. Не завжди вдавалося домогтися цільної сполуки реального і нереального, цільності і єдності буття. Як не намагався я зрозуміти розмірковування О. Бердника про заміну числа іншими вимірами, все ж, очевидно, не спромігся домогтися ВІД нього більш чіткого вираження думки, й на це звернув увагу рецензент. Як і скільки не перечитував праці з математики, так і не зміг допетрати, як з допомогою справжнього розуміння числа може ввійти в глибінь буття. Звернувши на це увагу, В. Ку- дін був поблажливим до автора. «Нехай сказане буде вірно зрозуміле, — звернувся він до О. Бердника. — Тут не заперечується право письменника на фантазію, «розриву» звичного у мисленні. Це добре. Однак висловлюване має бути більш переконливим, ніж просто запереченням числа... Сказати, що з заміною числа відбудеться злиття кожного з буттям безмежного, що настане торжество одного, надто замало для доведення «гальмуючої ролі чисел у пізнанні». Висловив зауваження В. Кудін і щодо суперечки героя роману з кібернетиками. Що це, все-таки, значить, запитував рецензент, «філософська цінність світу», «всеосяжна мета», боротьба сил «добра» і «зла», «світла» і «темряви» і т. д. «Говорю про це для того, — підсумовував В. Кудін, — щоб письменник ще раз ретельно продумав цікаво й захоплююче виписане ним у романі. У нього є уміння, талант, — широта мислення і щедра фантазія, і це дозволяє сподіватися, що він успішно завершить роботу над цікавим художнім твором». Дотримано всіх видавничих канонів, і ми можемо вже виходити з автором на передфінішну пряму — укладати угоду, запускати рукопис на технологічний конвеєр. Але даремно сідлали ми коней, сісти в сідло нам випало аж через два роки. Про те, що в редакції щось «вариться Бердникове», чутки, звісно ж, доходили до головної редакції. Варто ж було вийти на лінію оформлення офіційних стосунків з автором, — як зіритувалась наша єгипетська мума, сиріч головний редактор С. Коба. Як, отого Бердника, що сидів? Ну й що, що покаявся, це ще ні про що не говорить. «Дніпро» видає краще з кращого, а його писання засуджене, і звинувачень в ідеологічних збоченнях з нього ніхто не знімав! Ми повинні запобігати появі шкідливої літератури, а не давати їй зелену вулицю. Це втрата політичної пильності! Куди дивляться редактор і редакція? Не переконувала єгипетську муму й розлога рецензія такого знаного в партійних верхах спеціаліста з марксистсько-ленінської філософії (сиріч ідеології), як професор В. Кудін. — Ні, — була більш ніж категоричною С. Коба, — потрібна офіційна рецензія Інституту літератури. Знаючи, в який спосіб може бути організована ця рецензія (подібний «семінар» я уже пройшов у зв’язку з виданням прози М. Ушакова за пару років до цього), В. Біленко сам швиденько склав листа на ім’я І. О. Дзеверіна такого змісту: «Видавництво «Дніпро» вивчає питання про можливість перевидання роману О. Бердника «Хто ти?», який автор дещо переробив на нашу вимогу. Просимо Вас доручити відповідним товаришам ознайомитись з доопрацьованим варіантом роману й висловити нам свої міркування». Цього листа й рукопис я особисто відношу І. О. Дзе- веріну. Через місяць рецензія за підписом Г. Штоня з печаткою Інституту літератури (що мало засвідчувати її офіційність) була у видавництві. Г. Штонь не приховував, що в нього особисто проза О. Бердника «викликала й продовжує викликати стійкий внутрішній опір» — як до самої манери авторського викладу, так і до смислових акцентів характерів героїв, а з тим — і до стильового ключа, яким «відмикаються» двері до техноструктури змальовуваних образів, до поетичних загальників, віршованих «імпровізацій» тощо. Проте, тут же висловлює ряд критичних порад, як зробити, на його думку, твір більш правдивим, уникнути поетичної загальщини й змістових нашарувань, закликає автора ґрунтовно подумати, перш ніж подати остаточний варіант роману до видавництва, дещо вилучити з нього, щось дописати, пам’ятаючи, що в кожній художній умовності існує незрима духовна межа, яку свідомо чи несвідомо не можна переступати. Саме за це й вхопилась головна редакція. Рецензія Г. Штоня нібито переконала її, що перевидавати роман О. Бердника «Хто ти?» недоцільно. Що робити? Як не впасти на слизькому? Єдина під- страховка — доповідна директорові: автор, ознайомившись з рецензіями В. Кудіна та Г. Штоня, приймає конструктивні пропозиції рецензентів, але відкидає категорично «ні!» головної редакції. Відтак вносить пропозицію: обговорити рецензії, позицію автора та видавництва на головній редакції за його участю 16 травня 1985 року. Директор згоден, і того ж дня пропонує головній редакції ґрунтовно ознайомитись з рецензіями, «об’єктивно визначити позицію видавництва, якщо необхідно — поставити перед автором конкретні вимоги щодо подальшої його роботи над рукописом». Хто там буде вивчати! Страх за крісло робить декого цензором у квадраті. Збігають дні за днями, тижні за тижнями, а головна не кує й не меле. І тільки на початку жовтня мене знайомлять з новою рецензією з того ж Інституту літератури, тільки вже без печатки, за одним підписом: Н. Чорна. Вона більш ніж категорична: роман перевидавати недоцільно, бо «автор не схильний чи й не здібний до художнього спостереження життя, життєвої конкретики». Н. Чорна пропонує «переписати твір від початку до кінця», «залишивши хіба що назву, найзагальнішу сюжетну схему, контури головних дійових осіб». Згоден з Н. Чорною, що роман О. Бердника «Хто ти?» не є яскравою сторінкою нашої літератури й не лишить особливого сліду в ній. Твір цей, попри всі «переробки» й «доробки», так і не став художньою цілісністю з психологічно глибоко прописаними характерами. Але він існує в тому вигляді, в якому народився й визрів. Автор сказав те, що хотів сказати, й так, як саме він хотів. Це його право. Подобається мені чи не подобається, але він має свого читача й працює на нього. Чи ж можна вимагати від автора неможливого? І раз у раз повертати рукопис на переробку. Та й най- довершеніший твір при безперервних переробках може обернутися на спотворений еквівалент слів у іншій упаковці. Так писав я в черговій доповідній. На що головна відповіла: «Редактор занадто викривлює ситуацію з рукописом Бердника і його підготовкою до набору, лишаючи чомусь тільки за собою право розуміти необхідність ідеологічну — такого кроку: видати книжку. І дарма. Не треба ломитися у відкриті двері, бо всі — і в Інституті літератури, і у видавництві — те розуміють. Ніхто не вбачає в романі твору століття. Рецензія Н. Чорної (цікаво, а чим не задовольняла рецензія Г. Штоня? Відсутністю категоричного присуду? — Л. К.) — взірець фаховості, діловитості, конкретності — не перекреслює твір, а дає спрямування редакторові, як допомогти авторові позбутися двомовностей, що ведуть до певної міри ідеологічної й світоглядної нечіткості. (Підкреслення моє, стилістика С. Коби. — Л. К.). Автор, очевидно, з тим погодився, бо звернувся з листом про своє доопрацювання. І раптом — вибух редактора. Треба працювати, а правильні гасла потім виголошувати». Між вказівкою директора про обговорення рукопису та двох рецензій (16 травня) й вищенаведеним «резюме» С. Коби дистанція в п’ять місяців — це сталося 14 жовтня 1985 року. Дійшло до того, що В. Біленко зобов’язав керівництво «особисто кожному прочитати рукопис і 5 грудня обговорити в мене» (тобто, в директора). Усі мої можливості на цьому були вичерпані. Хоч пика й не в крові, та й наша не взяла. Що буде, те буде. Втомився. — Не треба парка парити, — заспокоював мій (чи Бердників) куратор Сашко М. — Щось придумаємо... Протягом усього цього часу він був ніби десь осторонь, ні в що не втручався, час від часу лише запитував, як посуваються справи. Не хотів виявляти свою зацікавленість, чи не мав права «засвічувати» причетність своєї установи? Не знаю. Але, очевидно, переконавшись, що, як редактор, я вже не в силі ще щось зробити, десь доповів по начальству. Не знаю, як воно було там насправді, але одного дня В. Біленко похапцем зібрав увесь внутрішній епістолярій по Берднику (ціла папка набралася!) й підготовлений рукопис та й помчав до ЦК. Звідти все це перейшло до Держкомвидаву, а вже там дали відповідне напучення нашому головному редакторові. І через рік, на початку 87-го, роман-симфонія Олеся Бердника «Хто ти?» таки вийшов. Це було, хай невеличкою, позначкою перебудови і у видавничій справі.
|
|
|