***

БАТИЄВА ГОРА — селище Батиєва Гора виникло на межі 19-20-го століть на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею, між Протасовим і Кучминим ярами. На картосхемах Києва зафіксована у 1861-1874рр. як Батиєві могили. Семантика топоніма Батиєва гора не з'ясована. Давніші довідники подають версію, що під час татаро-монгольської навали у 1240році тут стояв намет хана Батия ( Бату), звідси, начебто, і назва.

Сучасна довідкова література категорично відкидає такі твердження, адже назва ніде не фіксувалась до 19-го століття. І потім, якщо повернутися у 1240р, і пригадати ландшафтний рельєф місцевості (суцільні яри з крутими схилами) та сувору зиму того року, / морози скували Дніпро кригою/, то напрошується висновок :- кінне військо не могло піднятися на Батиєву Гору ні зі сторони Протасового яру, ні зі сторони Дніпра. Але в народі існує легенда про те, що на цій горі все- таки стояло шатро хана. Висока місцевість, з прекрасним краєвидом ( Соломиянський ландшафтний парк) з панорамою на Дніпро і на київські кручі — Батиєва гора у художній літературі представлена не лише "слідами ханськими", а й як самоцінна, самодостатня для того, щоб бути оспівана в поезії XX століття:

"... Ще на Батиєвій горі

Гуляють горобині ночі..." / Л. Горлач/

***

" Ластівки літають, бо літається,

ІГаннуся любить, бо пора...

Хвилею зеленою здіймається

Навесні Батиєва гора". /М. Рильський /

***

"Навесні — то правда.-

А сьогодні осінь підійма,

і вітри, неначе пси голодні,

шарять чи поживи де нема...

Ні немає. Всі дерева голі:

зганили погані, підмели.

Бовваніє дощ на видноколі

Наче хан із вікової мли.

Ближчає, густіша, розростається,

Застряє в хрестах віконних рам...

У дощі холодному купається

Восени Батиєва гора..." /В. Підпалин Батиєва гора/.

***

" Які тут квартали живописні

Із риштувань до неба підвелись!

Над зеленню і глибока вись,

Мов храму баня велетенська, висне

Вночі трамвай дугою Вольта блисне

Як блискав гнівом хан Батий колись,

Що русичі на милість не здались,

Орду в бою мечем лічивши грізно...

Тепер то вже історія...

Але було б для нас її забути зле...

/ В. Підпалий. Сонет про Батиєву гору/. ♦♦♦

"... Аскольдова могила сивих літ.

Батиєва гора.

Майдан Богдана..."   / Б. Степанюк В парку Слави/.

***

"... Не прощаємось із Києвом

В цей липневий каламут

Наші предки із батиями

Зустрічалися вже тут..."

/ Г. Донець Київ року сорок першого/. ***

"... Серпневий день згорів над Києвом,

І зорі висіяла ніч

Двигтить, гуде гора Батиєва... ” /Г. Донець там же/

***

"... Зелено-бронзовий Батиїв

Лежить шолом на пагорбі...

Та не в Батиїв гай рушати

Мені душею звелено..."

/ П. Воронько. Коли я в Київ повертаюсь/.

"...Пригадується давній Київ,

Що відійшов у небуття.

Протасів Яр. Узвіз Батиїв

Сердець сполоханих биття". /Л. Дмитерко. Київський трактат/.

Головними дійовими особами прози цього періоду були люди з Батиєвої гори з їх радістю, смутком, коханням, життєвими проблемами і негараздами. Найбільший цикл оповідань Батиєвій горі присвятив І. Сенченко. Більше того, його Соломиянський цикл, один із найбільш вдалий, приніс йому широку славу.

* **

"... Гудок па роботу — і вся Батийова гора підіймається на ноги. Димлять верхи, риплять хвіртки, дзюрче вода біля колонок, вітрець доносить запахи розігрітого сніданку...".

/1. Сенченко. На Батиєвій горі"/. ***

"...Є на Батиєвій горі, як іти по її гребню, принадні видолиночки, горбочки, гаї.

Внизу в"ється Мокра вулиця. З цього боку над Мокрою, Батиєва гора, а по той бік — Солом"янка". / там же/.

***

"... Отам на пустовищі Батийової гори і познайомилася

Оля з Олексієм... на приватних схилах Батиєвої гори" / там же/.

***

"... Це наша дитина бативоєгірська..." / там же/.

"...Пісня луна, а перед очима у неї залита сонцем Батийова гора..". / там же/.

***

"... Повернулася у Київ на змертвілу Батийову гору..."

/ там же/.

"... Батийова гора ожила. Люди вимітали двори й вулиці. На небі з "явилося сонце, і це сонце було вмите не сльозами, пороховим димом і кров"ю, а людськими надіями. На вулицях вже можна було бачити не лише дітвору, що поралася там в пилюці, на замшілі лавочки біля дворів почали виходити старі робітники, щоб погомоніти з сусідами" І. Сенченко На

Батиєвій горі/.

"...треба було їхати геть, щоб не бачити тих слідів, які тут щодня, йдучи з Батийової гори і повертаючись на неї, залишила Варя"

/І. Сенченко. Денис Сірко/.

БАТИЄВО-ОЛЕКСАНДРІВСЬКИЙ МАСИВ

Залізнична колонія — селище Південно- Західної залізниці ( вздовж вулиць Брюлова, Лукашевича, Фурманова) виникла у 70- 90рр. 19-го століття, як поселення залізничників поблизу новозбудованого залізничного вокзалу. У 80-ті роки 20-го ст. значну частину знесли.

Залізничний масив — вздовж вулиці Волгоградської, між Кучминим і ГТротасовим ярами почав забудовуватися наприкинці 50-х років 20-го століття.

У художній літературі і публіцистиці згадується досить часто, в контексті залізничних майтерень.

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА СЛОБІДКА- поселення,

розташоване між Соломиянкою, Чоколівкою, Совками, селищем

Монтажники, Байковою Горою, Протасовим яром і Залізничним

житловим масивом. Виникла у другій половині 19-го століття

поряд з костопальнями і до 1-ї чверті 20-го століття фігурувала

під двома назвами — Олександрійська слобідка і Костопальня.

Перша забудова — вздовж вул. Преображенської ( тепер вул. І. Клименка) не збереглась. У 1 чв. 20-го століття значно розширена в бік вул. Народної, Клінічної, Ясинської. У 40-50 роках забудовано правий бік Червонозоряного проспекту.

Назва " Олександрівська" ймовірно походить від імені царя Олександра 2, бо в 1911р. відзначалося 50-річчя скасування кріпацтва — це час утворення слободи.

Селище мало 9 вулиць і центральну дорогу — Преображенську, що вела до села Совки і далі до Деміївки. На планах Олександрівська слобода звалася " Костопальня". Мешканці селища заробляли на життя перепалюванням кісток — кісткове вугілля потрібне було для відбілювання цукру. Місце для костопалень дуже вдале : з одного боку Солом"янський могильник худоби та бактеорологічний інститут у Протасовому яру поставляли кістки, а з іншого- Деміївський цукрорафінадний завод, який скуповував кісткове вугілля. Було тут кілька

костопальнях заводів. Але одним з найбільш відомих був завод Шапіро, яки перепалював 12000 пудів кісток. Частина вугілля йшла на експорт.

Отже назва " Костопальня" давніша за назву " Олександрівська слобода".

Сьогодні ніхто не палить кісток, але все ще можна почути " жила на Костопалівці" /1. Сенченко. На Батиєвій горі./

"... Пішли гуляти в байрак за Мокру вулицю. Довжелезний кручений яр, засланий по одну білим піском, затінений акаціями й кленами, що обросли його знизу до самого верху, тяглися аж до Олександрівської Слободи ". / там же /

ПРОТАСІВ ЯР — урочище на правому березі річки Либідь, між Байковою та Батиєвою горами. Назва — антропонім від прізвища київського губернатора Протасова (19 ст.). Яр було засипано, щоб розширити Байкове кладовище. Яр, ще до того, як став Протасовим, був заселений. Під час археологічних розкопок у яру виявили знахідки періоду палеоліту — фрагменти поселень. У другій половині 19-го початку 20-го століття тут видобували глину для місцевого цегельного заводу.

Все відходить у небуття і Київ втрачає свої яри, узвози, урочища, але гіам"ять про них живе і житиме у віршах, піснях, одах...

***

"... Пригадується давній Київ,

Що відійшов у небуття.

Протасів яр. Узвіз Батиїв

Сердець сполоханих биття..." /Л. Дмитерко. Київський трактат/

СОЛОМ"ЯНКА — місцевість між залізницею, вулицею Кудряшова, Повітрофлотським проспектом. Під такою назвою виникла в середині 19-го століття як передмістя Києва, в 1859р. використовувалась як пасовисько. Селилися тут здебільшого відставні солдати. Пізніше, у зв"язку з побудовою залізниці Київ-Кура, приблизно 60-ті рр. 19-го ст., частину земель виділили тим домовласникам через чиї садиби пройшла колія.

Тоді ж з"явилася Нижня Солом"янка ( довкола сучасної площі Петра Кривоноса) і Верхня Солом''янка ( поблизу вулиць Кавказької і Кубанської). Перегодом тут почали будувати оселі

робітники — залізничники, утворивши свою Залізничну колонію, робітниче селище.

Назва " Солом"янка" ймовірніше за все походить від солом "яних стріх великої кількості хат небагатого люду.

У 1910 р. Солом"янка, до складу якої входить і залізнична колія, увійшла до межі міста. У 20-30 ті роки 20-го століття Солом"янка мала назву ” Січнева" від січневого повстання 1918 року. Але ця назва не прижилася.

Зараз Солом"янку перебудовано. Під такою назвою існують: Солом"янська вулиця, Солом"янська площа,

Солом"янський парк, Солом"янське кладовище.

Солом"янський парк — закладено 6 листопада 1983 р. у Залізничному районі на вулиці Солом "янській на честь 40-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників.

Площу, приблизно ЗО га складають багатоплановий рельєф ( перерізаний глибокими ровами, утвореними річками Либідь та Мокра).

Основна магістраль Солом"янки — вулиця Урицького.

Такою постає Солом"янка у довідниках.

Проглядаючи художню літературу 20-го століття із топонімами Солом" янки зустрічаємось вже на палітурках, як от:

"Оповідання Солом"янського циклу", "Солом"янські оповідання", " Рубін на Солом"янці" Івана Сенченка, або "Спогад про Солом "янку" у поета Володимира Коломійця.

Зі сторінок художніх творів Солом"янка постає романтизованою, замріяно-художньою, з нотою ностальгії.

Солом"янка та її мешканці дуже звичайні, справжні, а тому зрозумілі і близькі.

" Солом"янка — околиця в Києві, де живуть залізничники київського вузла, паровозно-вагоноремонтного заводу ( КПВРЗ — капеверзе) і залізничного депо".

І. Сенченко. Рубін на Солом"янці.

***

" Світ, який оточує його тут на Солом"янці, був особливий" /там же /

***

"... і йому здавалося, що отут на Солом"янці, живуть якісь велетні..."

"... Сини Солом"янки, які ви прекрасні, які відважні!..."

"... Всі ці відважні люди з Солом"янки..."

/ там же /

" ... Стояло надвечір"я. Над Солом"янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Київ- товарною — два гриміло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями. Гроза наближалася".

/там же/

***

"... приснився йому кущ сивих квітів, які на Солом"янці

звуть морозом..." / Сенченко І. На калиновім мості./.

***

"... Над Солом"янкою вересень. Відцвіли вже по дворах соняшники: фіолетом беруться стовбури кукурудзи; на

латочках картоплищ перед порогами граються діти. Але ще квітнуть, як жар жоржини, розкривають свої кошики айстри".

( там же).

"... внизу в"сться Мокра вулиця. З цього боку над Мокрою Байкова гора, а по той бік — Солом"янка. Солом"янський схил то пологий, то крутий; від цього і вигляд Солом"янки щоразу міняються. На пологих місцях будиночки розкидані просторо, там скрізь багато садочків, довгих парканів. На крутих місцях картина міняється. Тут квартальчики тісно збиті, майже не видно садків, будиночки стоять на плечах один у одного і почавшися від Мокрої, деруться вгору, залишаючи між собою вузенькі щілини- провулочки". А з лівого боку... — пустош, городи, переліски. Сама Мокра балка щодалі ширшає, розбивається на багато доріг...". І. Сенченко. На Батиєвій горі.

***

"... Мусій Романович народився на Солом"янці, па Мокрій вулиці. Різні вулиці є на світі, отже, є й Мокра вулиця. Мокрою вона названа тому, що проходила вона в балці і вздовж неї біжить струмок -Мокрий.

Отут на оцій Мокрій вулиці, аж туди до Криниці ( в ній на Водохреща колись воду свячено) стоїть дімочок...".

І. Сенченко. Про лист з крапками.

"... жив він, як і сотні його однолітків з Солом"янки і Батиєвої гори, мріючи стати молотобійцем".

І. Сенченко. Денис Сірко.

***

"...Звичайно трамвайне депо — це не капеверзе. Але ж це виробництво, адже тут ось залізо, рейки, вагони, майстерні, слюсарі, мотористи, вагоноводи, кондуктори.

Там же.

"... вона зустрічала ... Сірчиху на Солом"янському базарі".

Там же.

***

"... після семирічки пішов у депо імені Андреєва слюсарем, коло Солом"янського мосту. Швидко почав грати за "Локомотив". Щербак Ю. Знаки

Благодатна земля солом”янська на запашні, приємні серцю місцини, які потопають у садках, що дурманять пахощами квіту навесні, принаджують прохолодою зеленого листа спекотного літа, зваблюють яблучно-грушевим румянцем восени.

А зимою, вдягнуті у білі шуби дерева, мріють і снять якимись своїми думками, готуються обдарувати нас солодкими черешнями, чорно-стиглими вишнями, жовтогарячими абрикосами — марелями, медовими сливами, осипати повнозерними горіхами... Поезія рідної землі, поезія душі переросла в поезію слова.

***

" Мрійновтома колисанча... Солом"янка

Чепурні домочки в рожах та бузках

Зеленець терпкий, і вже оскомина

Півники на полотняних рушниках.

Ось той чемний від міської пооколиці,

Де у праці — будні, в гулянках- святки

Стрівшися, кашкет піднімуть, вклоняться

Залізничники, старі кадровики.

І скажіть, будь ласка, що ж лихого в звичаї;

Як осель затишок, як статечний муж...

Тільки ж до околиці старої робітничої

Й інше та нове вривалося чимдуж.

... О легкий той сум! Веселі поминки! —

По домочках, полотняних рушниках,

По нужді післявоєнної Солом”янки,

По терпких Ті, як зеленець літах..

/В. Коломієць. Спогад про Солом"янку./

" Штанами кльош підкреслюючи стиль.

Солом "янські романтики щасливі, —

Хіба вони не той же самий біль

Не та любов, не той огонь у гніві." / М. Рильський. Адоніс і Афродіта/

***

Центральна районна бібліотека імені Ф. М. Достоєвського Солом'янського району.

Генералиссимус придерживался другого мнения.

Красная хотела выделить евреев в касту неприкасаемых — она плохо разбиралась в этнических проблемах индийского общества — она была паспортисткой — и неприкосновенные были для нее святыми. Любой еврей был для нее святой. Даже с дачей…

Гражданка Красная была последовательницей дочери фараона Марнепта Второго. Купаясь в Ниле в древние времена, дочь нашла в корзине, в тростнике, младенца Моисея — и спасла еврейский народ.

Красная не была дочерью пастуха, никогда не видела Нила, купалась в общественной бане в Щербаковском переулке, ела капусту с картошкой в мундире — и спасала евреев.

Паспортистка Красная спасала еврейский народ от генералиссимуса Сталина.

В последний год своей жизни генералиссимус, будучи выдающимся специалистом в национальном вопросе, задумал решить еврейский вопрос — в Сибири началось широкое строительство бараков, и не в чем стало перевозить скот — все вагоны были отобраны для транспортировки евреев, что вызвало очередную волну антисемитизма.

— Опять все евреям, — говорила на коммунальной кухне необъятная Настя.

Коммунальные кухни великого города были недовольны евреями.

Короче, генералиссимус решил уничтожить еврейский народ, паспортистка — спасти…

Мне исполнилось шестнадцать лет. Я должен был получить паспорт. Первым пунктом в паспорте была фамилия, пятым — национальность. Я был евреем.

Гражданка Красная решила записать меня русским. Это был ее метод.

Во время блокады в разоренной квартире профессора Лурье она нашла изодранную книгу с вырванными страницами. Она читала эту книгу по ночам, и горькие слезы лились в полуподвале — книга была про испанских евреев, про их изгнание. Из этой книги гражданка Красная извлекла одно — чтобы спастись, еврею надо было сменить религию. Стать мараном.

Паспортистка Красная не могла менять религию — трудно менять то, что было отменено. Она меняла национальность и пекла «маранов». По Куйбышевскому району Ленинграда бегало уже семь свежеиспеченных маранов-евреев, записанных русским, узбеком, украинцем, казахом и даже чехословаком.

Она не знала, что нет такой нации — она знала, что чехословаков сегодня не убивают…

День, когда она создавала нового марана, был для нее праздником. Она надевала лучшее платье — трофейный костюмчик из Эберсвальде, оренбургский платок, янтарные бусы и душилась самыми популярными в те годы духами «Красная Москва».

Когда сослуживцы интересовались, что это сегодня за праздник, она скромно отвечала: «День рождения». Чей — она не уточняла…

Ничего этого я не знал. Я шел за паспортом по набережной Фонтанки. Был ноябрь, падал мокрый снег, кони на Аничковом мосту погрустнели. Люди скользили и падали, из булочной несло хлебом, инвалид просил на пиво.

Я шел за паспортом, легко и беззаботно, ничуть не задумываясь, надо ли становиться гражданином этой страны, нужна ли она еврею и нужны ли евреи ей.

Я был в возрасте, когда думы светлы, как тополь в сентябре… В конторе было натоплено, на полу таял нанесенный валенками снег, пахло сосисками. Я вошел в комнату — за столом сидела огромная женщина в оренбургском платке, с янтарным ожерельем вокруг крупной шеи, волосы ее были русые, зачесанные назад, в клубок.

Запах «Красной Москвы» кружил голову.

Она сурово посмотрела на меня.

— Почему ты так долго не приходил за паспортом?

— Было много уроков, — соврал я.

— Держи, — она протянула мне зеленую книжицу. Оттуда глядела моя фотография, изуродованная фотографом. Но вздрогнул я не от этого — в графе национальность стояло «русский».

— Простите, — сказал я, — я — еврей.

— Иди, иди, — подтолкнула она, — у меня много работы.

— Я еврей, — повторил я, — а здесь написано «русский». Вы ошиблись.

— Я лучше знаю, кто ты, — ответила она и открыла дверь: — Следующий!

Я захлопнул двери:

— Исправьте, — сказал я. — Пока вы не исправите — я не уйду!

Я сел. Она тоже. Мы смотрели друг на друга.

— Ну какой ты еврей, — наконец произнесла она, — языка своего ты не знаешь, истории не знаешь, религии не нюхал — одно слово, что еврей. Вот скажи, к примеру, кто такие мараны?

Я не знал.

— А хочешь записаться евреем, — сказала она, — держи паспорт и давай к дому!

Я сидел, не вставая.

— Тебе хочется в Сибирь, — сказала она, — с твоими легкими?

— Исправьте, — повторил я, — мне надо готовить математику.

— Чтобы считать вагоны?!

— Какие вагоны? — не понял я.

— Которые вас уже ждут! Или ты о них ничего не слышал?

Я слышал об этих вагонах, они должны были отвезти нас в снега, в мороз…

— Я не запишусь русским, — ответил я.

— Почему? Ты их не любишь?

— Я их люблю, — ответил я.

— Чего ж ты упрямишься?

— Я — еврей, — повторил я.

— Козел ты, — сказала она, — не хочешь русским — могу записать татарином, грузином. Грузины — чудесная нация, не антисемиты. Никогда не преследовали евреев. Поют «Сулико».

Она затянула.

— Запишите меня евреем, — повторил я.

Она встала.

— Разговор окончен, — она хлопнула ящиком стола, — евреем я тебя не запишу.

— Вы антисемитка? — спросил я.

Она дала мне легкую затрещину.

— Паспорт берешь, козел?

— Нет, — я покачал головой.

— Тогда давай его сюда, — она взяла паспорт и спрятала его в стол, — скажи, чтоб зашли родители…

Когда я вышел из конторы, было уже темно — были почти самые короткие дни — валил снег, забивал глаза, буксовали троллейбусы… До сих пор я не понимаю, почему я хотел записаться евреем. Моим языком был русский, героями — русские — Наташа, Онегин, Пугачев, никакой другой литературы, кроме русской, я не знал и не обожал. Я спорил по-русски, плакал по-русски и по-русски признавался в любви. Я любил русских девочек, русские песни и русский мат. Ничего еврейского я не знал. Я не знал ничего о красавице Эстер, о прекрасной Юдифи, я не знал, что есть герои-евреи, что были братья Маккавеи и сын звезды — Бар-Кохба, и восстание в гетто Варшавы. Слово Иордан ничего не вызывало во мне. Мне нравилось, когда говорили, что я вылитый русский, что у меня глаза Есенина, что у меня широкая русская душа — потому что какой ширины еврейская душа — я не знал.

Дружил я с русскими, вместе с ними бегал по крышам, играл в деньги и был чрезвычайно горд, когда Колюня, вор районного значения, — мне сказал:

— Я тебе, как русскому, признаюсь — мы вчера столовку ограбили…

Я не хотел знать, кто я! Не хотел слышать! Имя Абрам вызывало хохот, Сарра — стыд, и я гордился своим прямым носом, именем Петр и чистым произношением буквы «р»…

И хотел записаться евреем!!!

Это было чистое упрямство, голое упрямство горного козла…

— Вы так думаете, — сказал мне много лет спустя рабби Гершель из Цфата, — это Тора, Тора вас вела.

— Я не знал Торы, рабби.

— Вы ошибаетесь, друг мой. Вы ее прекрасно знали.

— Рабби, — поклялся я, — за всю свою жизнь я не прочел и строчки Торы.

— А чем вы занимались до рождения?

— До рождения, ребе?!!

Гершель покачал головой. Он был красив. Предки его писали «Каббалу».

— Зародыш, — сказал ребе, — в чреве матери напоминает книгу, прекрасную книгу. Он ест, что ест его мать, пьет, что пьет его мать. Над его головой свет, он смотрит и видит весь мир. Нет более счастливых дней для человека, чем дни в чреве матери его — он изучает Тору. И когда он готов покинуть чрево — является Ангел, ударяет его и заставляет забыть Тору, всю Тору. Что, по-вашему, означает эта выемка? — и дотронулся до ложбинки на верхней

губе, — что, по-вашему, это означает? Это знак, друг мой, знак, оставленный ангелом…

Солнце садилось, и Гершель пошел в синагогу…

Но тогда я этого не знал, ничего не знал, я еще не вкусил от древа познания — я был счастливым человеком. И упрямым. Не знаю, всосал ли я с молоком матери Тору, но упрямство — наверняка.

…Дома была мама. Она пекла пирожки с капустой. По случаю паспорта. Она пекла и что-то напевала.

— Ну, где наш новый паспорт? — спросила она.

— В ЖАКТе, — ответил я.

— Как это?!

— Я не взял его. Меня там записали русским.

— Ну и что? Это же счастье! — вскричала мама. — Надо было хватать и бежать!

— Я не возьму его, — повторил я.

Моя умная мама все поняла. Она села на табурет и положила руки на колени.

Пирожки подгорали на черной сковороде.

— В этой стране, — сказала мама, — можно прожить без мяса, без ванны, без воздуха, но не без паспорта. Прошу тебя — не разрывай мое сердце, пойди за ним.

— Нет, — ответил я, — я останусь дома и буду есть пирожки.

— Благодари Бога, что тебя записали русским, — сказала она.

— Почему, мама?

— Почему? Да потому, что, если б твой папа был русским, он бы не торчал на вонючем заводе. Он бы, с его головой, был бы профессором, директором или членом-корреспондентом! Если б твой папа не был евреем — он бы был академиком, с его головой, его портрет висел бы на Невском, он бы был в энциклопедии, твой папа, с его головой.

— Я не хочу в энциклопедию, — сказал я.

— Я вижу, — сказала мама, — ты хочешь в Сибирь. Ты хочешь, чтоб тебе всю жизнь совали палки в колеса! Куда ты уедешь на таком велосипеде? Посмотри, куда приехали мы — комната у туалета, окно на свалку, папа, пропахший гудроном. Ты хочешь туда же?!

Я намазал булку маслом, посыпал сверху сахарком и начал жевать.

— Возьми Шапиро, — продолжала мама, — двое детей! Беллочка записана белоруской, Абраша — хохлом! У Рабиновичей все дети казахи. Альперовичи — латыши. Мулька Шмек, сын раввина — калмык. И все довольны, все были согласны! Почему ты упираешься?!

— Не знаю, — ответил я.

— Подумай, — сказала мама, — ты сможешь поступить в университет. На филологический. На философский. В Институт международных отношений. Будешь послом. В Индии, в Малайе. Я знаю? Станешь русским дипломатом!

— Я хочу быть дипломатом-евреем, — ответил я.

Мама тяжело вздохнула.

— Почему люди хотят совместить несовместимое? — произнесла она.

Легкий дымок тянулся от пирожков…

Потом пришел папа. Он снял потертое кожаное пальто.

— Он не хочет становиться русским, — выпалила мама.

Папа сел на диван и закурил свой «Беломор».

— Ты слышишь, он хочет быть евреем.

Мороз затягивал окно. Папа курил и слушал рассказ мамы. Он улыбнулся, папа. Я тогда не понимал, чему он улыбался, мой папа, который мог быть в энциклопедии.

— Чему ты улыбаешся, хохэм? — спросила мама.

— Я делаю то, что пока не запрещено, — ответил он.

Мама махнула рукой и пошла подогревать вчерашний борщ.

— Я не настаиваю, чтобы ты записался русским, — сказал папа, — или узбеком, или калмыком. Потому что я не уверен, что если все евреи запишутся калмыками — не начнут преследовать калмыков. Я просто размышляю. Я просто думаю, что если б твоя мама не была еврейкой, она б не преподавала идиотам черчение, а с ее головой стала бы Софьей Ковалевской, или мадам Кюри, или Голдой Меир, с ее головой. Но я тебе ничего не говорю, ничего. Я тебе не говорю, что мой родной брат — армянин, а сестричка — литовка, и если б наши родители это узнали — они б умерли вторично…

Потом папа достал новую папиросу, долго чиркал спичкой, обжег палец и задымил.

— Ты знаешь, почему Бог не пустил Моисея в Ханаан? — спросил он.

— Нет, — сказал я, — не знаю.

— Потому что Моисей, великий Моисей однажды, в своей юности, не признался, что он еврей.

Вошла мама с горячей кастрюлей.

— Чему ты учишь ребенка? — сказала она. — Вечно болтаешь глупости! Ешь борщ! — Затем она повернулась ко мне. — А ты завтра, с утра, пойдешь и заберешь паспорт. Я прошу тебя, будь русским, мне будет легче.

— Нет, — сказал я, — я хочу в Ханаан.

Слезы падали из маминых глаз прямо в горячий борщ.

— Что ты молчишь, хохэм, — повторяла она папе, — что ты молчишь?..

Паспорт я получил. В пятом пункте стояло то, что хотел я.

— Сходи к психиатру, — посоветовала гражданка Красная, вручая его. — Доктор Блох, тоже, кстати, азербайджанец…

Она перестала говорить с папой, считая, что во всем виноват он.

— Ему мало, что он сам еврей, — ворчала она, — такого хлопца губят…

В те дни она работала много, гражданка Красная.

Она засиживалась ночами. Куда-то торопилась.

Тучи сгущались над Ленинградом. Евреев вышвыривали с работы, к врачам-евреям не обращались. В школах, на переменках, евреям устраивали обломы:

— Это вам за то, что вы хотели отравить Сталина.

На нашей коммунальной кухне необъятная Настя часами повествовала о вагонах, где они стоят, какие они и как в них будут перевозить.

— По двести еврейчиков на вагон, — деловито докладывала она и с аппетитом посматривала в сторону нашей комнаты. — Диван я передвину к окну, — мечтала она.

Люди мечтали на коммунальных кухнях великого города.

В воздухе пахло весной и погромом.

И пришел день, когда гражданку Красную попросили составить списки всех евреев ее микрорайона.

— Для отправки в санаторий, — уточнил майор Киселев.

Гражданка Красная принялась за работу — она старательно печатала на высоком «Ундервуде» имена, отчества и фамилии. И адреса. Мелькали там и Поварской, и Стремянная, и Кузнечный. И прекрасный Невский промелькнул.

Машинка стучала, стучала.

К утру списки были готовы.

— Кто бы мог подумать, что у нас столько еврейчиков? — пропел майор Киселев.

— Медлить не стоит, — сказала гражданка Красная, — а то многие из этих подонков могут улизнуть.

— Об этом не беспокойтесь, гражданка Красная, — успокоил майор…

Первой арестовали ее — гражданка Красная составила подробные списки всех стукачей, мародеров, грабивших квартиры во время войны, и просто рядовых антисемитов микрорайона. Списки были беспощадны — за единожды произнесенную безобидную «жидовскую морду» вас уже включали в список.

Ее посадили в районную кутузку. Допрашивал сам майор Киселев. Он был беспощаден — в списках он шел пятым. Была вскрыта незаконная деятельность гражданки Красной по производству маранов.

Все эти казахи, латыши и прочие были пойманы и переведены вновь в лоно иудаизма. Неизвестно, куда б сослали и саму гражданку Красную, если б внезапно не умер человек, фигурировавший в списке Красной под фамилией Джугашвили.

Ее выпустили и даже не выкинули из ЖАКТа, разрешив работать «без права допуска к документам, имеющим графу «национальность».

Жизнь для нее потеряла всякий смысл. Из глаз ее ушел свет, янтарные бусы валялись на подоконнике, «Красную Москву» она отдала дворовому алкоголику Борису.

Вскоре она умерла. На ее похоронах были одни евреи. Они установили ей памятник. На сером камне написано: «Гражданке Красной от маранов Ленинграда»…

Критики нагородили його титулом «Український Жюль Верн»; хлопчаки чекали тижнями своєї черги, щоб узяти його книгу в бібліотеці; найвідоміший його твір – «Аргонавти Всесвіту» – надихнув братів Стругацьких на написання їх першої книги, а хлопчиська з Київщини Павлика Поповича змусив шукати свій шлях до зірок. Його звали Володимир Єремченко, хоча більше він був відомий як Володимир Владко.

Ровесник ХХ століття

1901 рік. Земля увійшла у ХХ століття. Цьому новому віку, який обіцяв неймовірний прогрес і неймовірні відкриття, виповнилося всього сім днів, коли в Петербурзі в родині газетного техніка Миколи Єремченка народився первісток. Батьки обрали йому ім’я Володимир. Воно виявилося пророчим – хлопчик не тільки блискуче опанував світ букв, ставши письменником, а й зміг проникнути в інші світи – фантастичні. Щоправда, у дитинстві передбачити це було неможливо: Володя цікавився технікою, мріяв стати інженером і винахідником, і його віддали вчитися в реальне училище. На ті часи це була блискуча технічна освіта: петербурзькі «реалісти» мали добре обладнані навчальні кабінети, а викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників – вони проводили доволі складні лабораторні роботи. Велику увагу приділяли вивченню гуманітарних предметів та іноземних мов – латини, французької та німецької. Але навчання затягнулося: залишившись без батька у 15 років, Володя як старший допомагав матері ростити двох молодших братів і сестру. Він шукав будь-яку можливість підробити, і доля одного разу привела його в газетну редакцію.

Виявилося, що в юнака не тільки літературні здібності, а й «хватка газетяра». Перші публікації Володимира Єремченка відносяться до 1917 року: це були вірші, фейлетони, рецензії – спочатку у Воронежі, а в 1921 році Володимир Єремченко перебирається у столичний Харків. Тут йому було де розвернутися: у столичні та місцеві видання терміново були потрібні працівники, які мають хоча б якийсь досвід роботи, і хлопець, який до того ж устиг закінчити Інститут народної освіти, швидко знайшов роботу. Спочатку – у газеті «Харківський пролетар», потім – у газеті «За індустріалізацію», а в 1929–1930 роках був відповідальним секретарем харківського журналу «Радіо». У 1931-му з друку вийшла його перша книга фантастики, і наступні дев’ять років Володимир Єремченко мав статус професійного письменника.

Перетворення

Він пише нариси, статті, окремі брошури та книги в молодіжних і профспілкових видавництвах України про досягнення перших п’ятирічок: «Донбас – золота країна», «Балахна – країна паперу», «Наш радянський час», «Тракторобуд», «Чорна кров землі – нафта», «Люди, кар’єри, домни», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші – на злобу дня. А паралельно працює над своїм, потаємним – над фантастичною прозою, уважно й ретельно вивчаючи праці Ціолковського, Цандера, Риніна та інших.

У 1926-му він написав своє перше науково-фантастичне оповідання «Ракетоплан С-218», яке було опубліковане лише через чотири роки. У 1929-му на сторінках журналу «Знання та праця» було надруковано оповідання В. Владка «Помилка Джонатана Говерса», яке було першим начерком до майбутньої першої науково-фантастичної книги письменника – повісті «Ідуть роботарі». У ній йдеться про роботів, створених капіталістами для підкорення робітничого класу. У 1929 році цю повість було відзначено премією на всеукраїнському конкурсі, а в 1931 році – було видано.

На Заході наукова фантастика на той час уже мала свою школу, насамперед завдяки творчості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля та інших. А українська фантастика тільки-тільки ставала на ноги, шукаючи своє обличчя, свій власний стиль. Нове покоління українських прозаїків – Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а згодом Юрій Смолич, Семен Скляренко, Микола Трублаїні – дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та романи. Але для цих авторів фантастичні твори були лише штрихом, ще однією фарбою на палітрі їхньої творчої біографії. А головною справою свого життя її зробив тільки Володимир Єремченко.

Щоправда, у цей час він був уже Володимиром Владком. Ім’я, під яким він увійшов у літературу, з’явилося в результаті друкарської помилки – на гранках чергової статті через брак від імені автора залишився початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». Таким чином сліпий випадок «нафантазував» прізвище першого українського фантаста.

Від аргонавтів Всесвіту до скіфів

На початку 1935 року київський часопис «Знання та праця» друкував фантастичний роман Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту». Раз на два тижні читачі цього науково-технічного журналу для піонерів і школярів діставали черговий номер і стежили за пригодами трьох міжпланетних мандрівників – керівника експедиції сивочолого академіка Миколи Риндіна та його молодих колег. Уже під час публікації роман викликав такий інтерес, що видавництво «Дитвидав» терміново уклало з 34-річним автором угоду. Книжка з’явилася одразу після завершення журнальної публікації – великим накладом у 20 тисяч (середній наклад української книжки складав тоді 7,5 тисячі). Захоплення читачів зрозуміле. Добре закручений сюжет, купа астрономічних цікавинок, ще й екзотичний маршрут міжпланетної експедиції – до Венери (зазвичай письменники «відряджали» персонажів на Місяць або на Марс) – усе це обумовило шалений успіх книги у школярів.

«Аргонавти Всесвіту» ідеально відповідали класичним вимогам: автор був розумним і благородним; сюжет розгортався напружено і захоплююче; текст образний і читабельний; головна ідея твору кликала читача до високої, благородної мети. Але було й щось більше. От як писав про дебют «Аргонавтів» письменник-фантаст Микола Дашкієв: «Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов у нашу бібліотеку. Книжку миттєво зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зіркових капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні – і доволі-таки небезпечні! – діючі моделі ракет, де за пальне використовували... кіноплівку. Я ж потайки від усіх почав писати «продовження» роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній ниві...».

А Володимир Владко писав зовсім інший роман – «Нащадки скіфів». «Мене свого часу дуже зацікавив світ стародавніх скіфів, – пояснював згодом Володимир Миколайович. – Тривалий час я вивчав ці матеріали й вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зміг би, зізнаюся, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після тривалих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики».

У 1936 році мав вийти друком антифашистський фантастичний роман письменника «Аероторпеди повертають на захід», але весь тираж цієї книги було знищено через те, що саме в цей момент урядом СРСР готувалося підписання договору з Німеччиною про ненапад. Відомо лише про два примірники цієї книги, які дивом збереглися.

Третій відомий роман автора – «Сивий капітан» – було завершено й видано перед самою війною, у 1941 році. У центрі сюжету – політична боротьба комуністів вигаданої країни Іберії (письменник не приховував, що за основу місця дії було взято Іспанію, що воювала з фашизмом) з диктатором на ім’я Фернандес. А на чолі протистояння – вчений і інженер, якого прихильники знали під ім’ям Сивий капітан, творця дивного аеромобіля, названого винахідником «Люцифером». Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей: «Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього у світі є тільки одне: те, що він вирішив...» Це було написано в розпал сталінського терору. Після цього автор замовк на 15 років...

«Застебнутий на всі ґудзики»

Один з колег так описував письменника: «...Людина з чудовими манерами, завжди зовні і внутрішньо застебнутий на всі ґудзики, скидається на англійця, точніше, на те, як ми собі уявляємо англійців». При цьому Володимир Владко в 30-ті роки успішно викладав в Українському інституті журналістики в Харкові. У 1939-му він повертається в практичну журналістику. Саме тоді він влаштовується на роботу в нашу газету, яка тоді називалася «Соціалістична Харківщина». До початку війни він працює в ній як літературний співробітник.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Володимир Владко стає спочатку завідуючим сектором літературно-драматичного мовлення, а потім політичним коментатором української радіостанції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, потім спеціальним кореспондентом Радінформбюро; у 1943–1946 рр. – власним кореспондентом газети «Правда» по Харківській області. У 1947–1951 роках у Києві Владко працює на посаді начальника Головреперткому УРСР і одночасно є головним редактором газети «Радянське мистецтво». У 1951–1956 рр. завідував українським відділенням «Литературной газеты», а потім знову перейшов на літературну роботу. Він звертається до свого улюбленого жанру та публікує перероблений роман «Аргонавти Всесвіту»: один з космонавтів, Борис Гуро, перетворюється на китайського професора Ван Луна (на той час дружба з Китаєм була трендом політики), а інший, Василь Рижко, змінив стать і став студенткою Галиною Рижко. Присутність дівчини додало шарму, але любовну лінію в роман автор вирішив не вводити. Значно переробив Володимир Владко й «Сивого капітана». Помер письменник у Києві в 1974 році.

Твори Володимира Владка, якого критики назвали «українським Жюлем Верном», було переведено на білоруську, болгарську, угорську, литовську, німецьку, сербську, чеську та японську мови. В Україні його найвідоміша книга – «Аргонавти Всесвіту» – виходила в 1990 році.

2019 р.

https://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya...

***

Неологізм Владка: науково-технічна фантастика

***

„МАНДРІВНІ УЧИТЕЛІ"

Голос №4 від 14.01.1945, сторінка 3

Наївний читач може подумати, що мова йтиме про великого україн ського філософа Г. Сковороду, або щонайменше про мандрівних дяків пиворізів. Але це не так. Під цим наголовком надрукувала московська «Правда» дуже цікаву інформацію свого спеціального кореспондента В. Владка, яка кидає світло на справж нє становище сільської української інтеліґеиції, яка залишилася в оку пованій большевизмом Україні. На водимо цікаві місця « Осінній вечір. Накрапає дрібний дощик. Подорожній, що поспішає до нічного поїзду, наздоганяє на шля ху до села Власівки, Старовірівсько го р-н у, Харківської области, люди ну; що повільно собі простує, несу чи під руками книжки й торбинку з харчами. Теж до потяга? цікавиться подорожній. Ні, я до школи, відповідає піший, учитель я. Хіба в вас нічні заняття? Ні, я навчаю на ранковій змі ні. Тому й іду звечора: вранці не встигнеш пройти стільки кілометрів. і (Боїться, бідаха, застосування закону про спізнення! Бр. Бас.), а так, я потихеньку пройду, у школі заночую (на столах, звичайно, Бр. Бас.) і вранці вчасно розпочну за няття. А далі ж як? — Що ж далі? Переживу, доки харчів вистачить. А потім знову пі ду додому після занять, щоб увече рі знову повернутися до _ школи. До подібних тяжких мандрівок місцевих учителів примушує не «охо та міняти місце», а брак мешкань у Власівці, де розташовано школу. Потреби вчителів сільських шкіл і їх законні вимоги не хвилюють де яких керівників сільрад і райвикон комів. Заглянемо в село Смирнівку, Лозівського р-н у. Як і в інших шко лах, учителі чесно й енергійно пра цюють. Питаємо: як живете? Незавидно, відповідають учи телі, місяцями не одержуємо про дуктів. Про паливо для шкіл та вчи телів і не згадуємо: не допоможе. Так пише московська «Правда». Такі речі не потребують коментарів. Дякуємо вам, «товарищу Владко», за інформацію. Дуже цікава!.. Брати Басараби.

1. В. ВЛАДКО. ДОНБАС – ЗОЛОТА КРАЇНА. НАРИСИ СУЧАСНОГО ...

Критика №11 від 01.11.1930, сторінка 127

Критика

... в новому освітленні, то у Владка захоплення, зловживання цим засобом, зв'язане ... , антропоморфізм, документація (останнього у Владка і Торина немає). Засобом персоніфікації всі ... діялогу та стилістичних засобів у Владка, шабльонові порівняння, затерті епітети: ...

https://libraria.ua/search/?Search=%D0%92...

Такою ж чи трохи іншою була місія компенсаторного читання в недавню, радянську епоху. Гадаю, Володимир Владко, столітній ювілей якого відзначаємо, був, як на нинішні часи, неперевершеним в українській літературі майстром пригодницько-фантастичного жанру. Принаймні знамениті його «Аргонавти Всесвіту» ідеально відповідали класичним вимогам: автор був розумним і благородним; сюжет розгортався напружено й захоплююче; текст достатньо образний і читається легко; головна ідея твору кликала читача до високої, благородної мети. Але було щось і більше. Ось як писав про дебют «Аргонавтів» письменник-фантаст Микола Дашкієв: «Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зоряних ка-пітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні! — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіно-плівку. Я ж потай від усіх почав писати «продовження» роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній ниві...»

Як представник уже іншого, повоєнного покоління, можу засвідчити, що наші уявлення про техніку, зорельо-ти були якимись викривлено-химерними. Ми, сільські діти, що зазнали воєнного лихоліття, чорних нестатків, голоду, сирітства, не бачили ще «живого» поїзда, радіоприймача, піаніно. Але водночас ознайомилися чи не з усім арсеналом військової техніки, що прийшла на нашу землю з «цивілізованого» Заходу. Найбільш відважні і допитливі серед нас ставали каліками чи й гинули, розбираючи німецькі міни та снаряди. Поганяли запряжену в плуг корову, потайки збирали на колгоспному полі (при світлі далеких зірок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим, але поновлюваним сьогодні словом «затірка». Тоді, правду кажучи, ми не мріяли про космічні польоти. Однак у чарівній книжці про аргонавтів ми шукали і знаходили якийсь новий, небачений і такий жаданий світ добра й радості, благородних та сильних людей. І лише десь на денці наших змучених дитячих душ поволі, але впевнено проростала тендітна й несмілива мрія...

Саме про це зайшлося якось у розмові з відомим нашим земляком, льотчиком-космонавтом П.Р. Поповичем. «Книги, прочитані в дитинстві, пам’ятаються довго, якщо не все життя, — згадував Павло Романович. — І як важливо, щоб це були добрі, мудрі, душевні книги ! Для мене «Аргонавти Всесвіту» — буквар космонавтики. Вже коли побував у космосі, просто вразило, як письменник точно спрогнозував ситуацію, пов’язану з невагомістю. Було таке відчуття, ніби я ознайомився з невагомістю... ще на Землі. Під час телевізійного зв’язку ми з Андріаном Ніколаєвим демонстрували глядачам, що відбувається в кабіні з предметами. Інколи мені самому здавалося, що ми показуємо циркові фокуси. І лише яскраві зірки в ілюмінаторі — на тлі чорного неба — засвідчували, що я не сплю і не марю... Про це я розповідаю як очевидець, але як це вдалося письменникові — досі для мене загадка...»

Хто цікавиться життям і творчістю відомих письменників-фантастів, мабуть, помітив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке від будь-яких неймовірних пригод. Більше того, скажімо, всесвітньо відомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредбері жодного разу не літав у літаку (тільки на дирижаблі), не вміє водити автомобіль, недолюблює телевізор і взагалі не дуже затишно почувається на людях.

Небагате на виняткові події і життя Володимира Микола-йовича Владка. А втім, є дві загадкові обставини, пов’язані з датою народження письменника і його прізвищем. У деяких довідкових та енциклопедичних виданнях називаються дві різні дати народження — 26 грудня 1900 р. і 8 січня 1901 р. Плутанина пояснюється тим, що перша дата вказана за старим стилем. Отже, справжній ювілей письменника маємо відзначати 8 січня... Але тільки фантаст може собі дозволити відзначити один ювілей двічі! Що ж до прізвища, то автор цих рядків ще десять років тому оприлюднив (зі слів дружини письменника, журналістки Марини Федорівни Владко) такий факт: свої перші публікації автор «Аргонавтів Всесвіту», працюючи газетярем спочатку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізвищем — «Владимир Еремченко». Але якось у гранках однієї статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося «Влад», а від другого — закінчення «ко». Отож саме життя «сфантазувало» прізвище патріарха української фантастики... Ровесник віку, він народився в Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Ці заклади навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, викладачі не обмежувалися демонструванням наочних посібників, а проводили досить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивченню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької та німецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі та всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші відкриття в галузі науки і техніки.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і винахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на «власний хліб» — працював у газетах та журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями. Як письменник-фантаст дебютував повістю «Ідуть роботарі», відзначеною 1929 року премією на всеукраїн-ському конкурсі.

Треба сказати, що в українській літературі фантастичному жанрові тривалий час не таланило — насамперед, очевидно, в силу того, що україн-ська література, українська думка всіляко утискувалися, та й не було власної, національної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в російських перекладах (до речі, здійснених вперше Марком Вовчком). І тільки нове поко-ління українських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а пізніше Юрій Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Микола Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та й романи. Українській літературі нині повернуто блискучий науково-фантастичний роман Володимира Винниченка «Сонячна машина».

За обставин, що склалися історично, українські автори не могли, звичайно, обійтися без певних запозичень — адже на Заході наукова фантастика вже мала свою «школу», насамперед завдяки творчості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х’юго Гернсбека та багатьох інших. Тому цілком виправданий перегук повісті В.Владка «Ідуть роботарі», де йдеться про роботів, створених капіталістами для упокорення робітничого класу, з п’єсою

«R. U. R.» Карела Чапека чи «Бунтом машин» Олексія Толстого. Українська фантастика прагнула знайти свій стиль, своє обличчя. Найбільш плідним на цій новій для неї царині виявився пошук Юрія Смолича, автора «Господарства доктора Гальванеску» і «Прекрасних катастроф», та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов’язав з науковою фантастикою всю свою творчість. Одна за одною виходять його книги: «Чудесний генератор», вже згадувані «Аргонавти Всесвіту», «12 оповідань», «Нащадки скіфів». У «Чудесному генераторі» письменник, полишивши космічні світи, звертається до земних проблем, ніби передбачаючи епоху радіолокації і телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону.

Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман «Нащадки скіфів». Письменник спрямовує свій погляд не в майбутнє, як це властиве науковій фантастиці, а в минуле. «Мене свого часу дуже зацікавив світ давніх скіфів, — пояснював згодом Володимир Миколайович. — З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Все те, що є у розпорядженні сучасної науки, грунтується на матеріальних знахід-ках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечисленних записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і ви-рішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зумів би, зізнаюсь, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики».

За свідченням дослідників творчості письменника, був ще один мотив написання роману. Над світом нависла коричнева примара фашизму. Його ідеологи галасували про одвічну вищість арійської раси, про неповноцінність інших народів, зокрема слов’янських. Треба було дати відсіч апологетам фашизму, розповісти читачам, особливо юним, про наші витоки, про наше історичне коріння. Варто зазначити, що цей твір перегукується з відомим романом А.Конан Дойля «Загублений світ».

Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні твори В.Владка — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в країні був у розпалі сталінський терор, В.Владко відтворює модель відчуження вождя від народу («Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий ! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив...»).

Після «Сивого капітана» письменник замовкнув аж... на 15 років. Причину тривалої паузи зараз пояснити важко, але, очевидно, Володимир Микола-йович не любив і не вмів «вичавлювати» з себе слова, не пропущені через серце і душу. А можливо, здійснитися творчим задумам письменника-фантаста не дозволила війна, яка спалахнула незабаром світовою пожежею...

Володимир Миколайович стає політичним коментатором української радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові, згодом — спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом «Правды», завідує українським відділенням «Литературной газеты».

Лише по п’ятнадцяти роках повертається В.Владко до свого улюбленого жанру. Пише повісті «Позичений час», «Фіолетова загибель», дарує читачам збірку «Чарівні оповідання».

Слава «українського Жюля Верна» перетинає кордони нашої країни. Досить сказати, що роман «Аргонавти Всесвіту» шість разів видавався в Японії, з творами письменника знайомі читачі багатьох європейських країн.

Помер письменник у 1974 році.

Нинішньому читачеві не випадає порозкошувати читанням творів українських фантастів, у тому числі і В.Владка, який давно не перевидавався. Причина проста, як амеба: науково-фантастичний жанр у нашій літературі перебуває в глибокій і затяжній кризі. Немає нових імен. Вони, власне, є (кияни Марина і Сергій Дяченки, наприклад, — законодавці наукової фантастики на пострадянському просторі), але пишуть російською.

Стан наукової фантастики, до певної міри, — своєрідний діагноз нашого інтелекту, гіркий докір нашій хуторянщині, а відтак — загальній культурі.

І, віддаючи належне Володимирові Владкові, не маємо жодного наміру розмахувати старими прапорами. Наукова фантастика — не «недолітература», вона така сама ознака сучасного цивілізованого суспільства, як персональний комп’ютер та Інтернет. Адже провідні теми нинішніх майстрів «масолітівської» та елітарної фантастики — ті, які обсідають голови кожної мислячої людини: хто ми? куди йдемо? що робити? чи буде «завтра»?

Отже, чи буде «завтра» української фантастики?

2001

https://zn.ua/ukr/SOCIUM/volodimir_vladko...