сценарий приключенческого фильма

https://fantlab.ru/edition54721

Коли я востаннє переглядав коректуру оцієї прочитаної Вами, шановний читачу, книги, радіо принесло приголомшуючу звістку: вперше в історії людства встановлено безпосередній контакт з іншою планетою сонячної системи,— радянська космічна станція “Венера-4” досягла поверхні нашої загадкової осяйної сусідки і дослідила хімічний склад, температуру й тиск її атмосфери.

Скажу щиро: коли я почув це повідомлення, мені стало моторошно. Моторошно й радісно. Гучні числа, що ними так щедро сиплеш у розмовах на астрономічні теми, вперше сприйнялися не як абстракція, а як беззаперечна реальність. ТРИСТА П’ЯТДЕСЯТ МІЛЬ­ЙОНІВ КІЛОМЕТРІВ мав пролетіти пустельним Космосом дерзновенний посланець Землі, щоб у наперед визначену секунду, в наперед визначеній точці міжпланетного простору зустріти красуню Венеру. Аби подолати таку відстань, навіть променеві світла потрібно ПОНАД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ хвилин! Тож з якою точністю мала бути розрахована траєкторія космічного корабля?! З якою дбайливістю, з якою передбачливістю було спроектовано й виготовлено деталі неймовірно складної споруди, що витримала колосальне перевантаження і невагомість, температуру червоного жару і неземний холод, міжпланетний вакуум і тиск венеріанської атмосфери, вібрацію та інсоляцію… і скільки їх ще там було, отих знаних і незнаних небезпек, що з такою легкістю могли звести нанівець результат запуску нашого космічного посланця!

І ось — перемога! Уявіть собі, читачу: десь серед бескиддя червоних скель Венери лежить наш міжпланетний розвідник. Можливо, в ньому ще жевріє життя, вдихнуте в нього людьми Землі; можливо, ретельні автоматичні пристрої ще й досі вивчають чужу планету, а антени передавачів ще й досі намагаються намацати рефлектори земних станцій космічного зв’язку, щоб розповісти нам про таємничий, загадковий світ…

Сьогодні ми можемо тільки уявити собі оті розжарені скелі, поміж яких дзюрчать струмки рідкого олова, оте шаленство блискавиць у густій отруйній пітьмі над нашою “Венерою-4”. Та збіжить зовсім небагато часу, і все це ми побачимо на екранах телевізорів, а згодом на поверхню Венери ступить нога людини. І це вже не фантастика, а близьке, розплановане майбутнє. Нині нікого не здивуєш запуском ще одного, бодай надвелетенського, супутника; ми вже навіть ремствуємо, що надто довго тривають приготування до висадки людини на Місяць, легковажно применшуючи складність такої подорожі. Стався колосальний психологічний злам: людство вирвалося в Космос, сповнилося віри в себе, в свої сили і можливості, звелося на вищий щабель.

А десять років тому… Ні, часом таки корисно зазирнути в недалеке минуле! Буквально напередодні запуску першого в світі радянського штучного супутника американці бундючне проголосили свою програму завоювання Космосу, згідно з якою вони мали вивести на навколоземну орбіту КУЛЬКУ ЗАВБІЛЬШКИ З АПЕЛЬСИН… та ще й десь близько 1980 року! Отож так звані “серйозні люди” і посміхалися скептично, коли мова заходила про космічні подорожі: “Ат, фантастика!”.

А “несерйозні” тим часом мріяли й дерзали, непохитно вірячи у всемогутність людського розуму. Від напівдитячих, наївних марень до перших теоретичних розрахунків,— а звідти й до перших недосконалих ракет,— отак рухалась людська мрія про завоювання зоряного Всесвіту. І в першій шерензі цієї когорти дерзновенних мрійників поруч з ученими й інженерами завжди були письменники-фантасти.

Отут і хочеться сказати кілька теплих слів про чеського письменника Володимира Бабулу, автора прочитаної вами книги.

Мабуть, для кожного письменника,— а для письменника-фантаста передусім,— найнеобхіднішою передумовою успіху є вміння дивитися на світ широко розкритими допитливими очима дитини… і осмислювати побачене з глибокодумністю філософа-мудреця. Ні, це дуже нелегко — побачити незвичайне у звичному, буденному, показати річ або явище в несподіваному ракурсі й пояснити так, як не пояснював досі ніхто, А Володимир Бабула був щедро обдарований саме цією чудесною якістю.

“Сигнали з Всесвіту”… Певно ж, коли вперше чуєш ці слова, насамперед уявляється надзвичайно розвинена інопланетна цивілізація, що простягає руку дружби нам, землянам. А Володимир Бабула зумів побачити за цим словосполученням значно більше, величніше. “Сигналами з Всесвіту” він назвав оте радіотелеграфне “біп-біп” першого штучного супутника, що проголосило на весь світ початок космічної ери! Мало того, це Володимир Бабула перший порівняв ці сигнали до знаменного залпу “Аврори”. Космічна епоха стане епохою перемоги комунізму на всій планеті! (Повість “Пульс Всесвіту”). А сигнали з далекої планети Ікс — лише благання про допомогу, останній зойк цивілізації, що знищила сама себе, бо не зуміла приборкати паліїв війни.

Володимир Бабула щиро звірявся на розсудливість людства, на всемогутність його невичерпного творчого розуму. Майбутнє буде світлим і осяйним, але ввійдуть у нього не якісь рожеві ангелочки і не напівроботи, а звичайні земні люди, з їхніми вадами й пристрастями,— люди, які, будуючи новий світ, перебудовуються одночасно з ним.

Пригадайте історію Лайфа Северсона, “людини з минулого”, що потрапила в далеке майбутнє. Далебі, я щиро позаздрив авторові за його вміння сміливо переосмислити загальновідоме, тактовно й тонко використати реальний факт, як трамплін для стрибка в Країну Мрії. Адже справді славетний Амундсен разом з своїми соратниками вилетів 18 червня 1928 року на літаку “Латам”, щоб допомогти експедиції Нобіле. Літак справді зник без сліду разом з усім екіпажем, І дізнавшись про це, один видатний радянський вчений справді заявив, що коли відважні мандрівники загинули тільки від холоду, їх у майбутньому можливо буде знайти і повернути до життя.

Це факти, відомі дуже багатьом. Але тільки Володимир Бабула зумів проникнути творчою уявою за оту запону тайни, що впала на “Латам” після одержання від нього останньої радіограми. Звичайно, ніхто не може ствердити, що все відбувалось саме так, як змалював письменник. Але йому віриш несамохіть. Віриш, що соратник Амундсена насправді оббивав палицею кригу з площин біплана,— тоді це й був найдійовіший засіб боротьби з обледенінням! — упав з високості в сніговий замет, біг у розпачі за даленіючим гуркотом літака, потім заснув, знесилений… і прокинувся в новому світі. Автор з перших сторінок підкупає читача правдивістю розповіді, отож і надалі він користується довірою, не зловживаючи нею.

Зверніть увагу, читачу: роман “Сигнали з Всесвіту” написано задовго до запуску першого штучного супутника Землі. Здавалося б, тепер, коли мрія стала реальністю, в творі кричуще позначаться похибки і примітивізми, яких дуже важко уникнути, змальовуючи хоч і близьке, та все одно незнане майбутнє. Але так не сталося. Написаний дванадцять років тому роман не постарівся, а порушені в ньому питання досі лишаються злободенними.

Гравітаційний зв’язок. Антигравітація. Антиречовина… Слід віддати належне Володимирові Бабулі: він чи не перший з письменників зазирнув у святая святих найсучаснішої фізики, — в ті її галузі, що почали бурхливо розвиватися в останні роки і, можливо, визначать шлях науки на сторіччя. Звичайно, ми не можемо судити, наскільки здійсненними та вірогідними виявляться висунуті автором науково-фантастичні гіпотези, але навіть зацікавити цими проблемами читача— дуже велика справа.

А Володимир Бабула вмів зацікавлювати і інтригувати. Пригадайте, читачу, чудесну невеличку повість “Пульс Всесвіту”. З лукавою посмішкою автор веде нас від сторінки до сторінки в гонитві за секретом неймовірної, парадоксальної ситуації, :в яку потрапив головний герой твору. Ви вже ладні звинуватити автора в нахабній містифікації, ладні вигукнути, що все описане — нерозумні вигадки… і раптом усе стає зрозумілим, абсолютно логічним і виправданим, І ви доброзичливо посміхаєтесь: ну й штукар оцей автор! Добряче закрутив сюжет!

Так, Володимир Бабула багато чого вмів і багато чого зробив. Звичайно, в книзі, яка лежить перед Вами, можна знайти й огріхи та недоліки. Але перелічувати їх зараз, мабуть, не варто, бо автора вже немає серед живих.

Володимир Бабула прожив коротке, але яскраве життя. Народився він 24 липня 1919 року в Моравії, в сім’ї комуніста й цим і визначилась його подальша біографія.

Коли читаєш твори Володимира Бабули, можна подумати, що він був інженером або вченим,— в усякому разі, його обізнаність в галузі науки й техніки вражає широтою діапазону, глибиною узагальнень. Але ні, Бабула скінчив Художню академію в Празі як художник-скульптор. Тільки не довелося йому працювати за фахом. Коли гітлерівці окупували Чехословаччину, Володимира Бабулу, як активного комуніста, ув’язнили у концтаборі, який і став для нього найсуворішою школою життя. Та випробування не зламали його, не зробили жорстоким і злим. Може, саме в концтаборі, бачачи тупу жорстокість гітлерівських посіпак, письменник вимріяв ще невиразні силуети щирих і людяних персонажів своїх майбутніх книг. І, певно, саме тоді Володимир Бабула зрозумів своє покликання — будити в молодому поколінні дух творчого дерзання, виховувати його людяним і розумним.

По війні Володимир Бабула довгий час працював головним редактором чехословацького журналу “Наука і техніка молоді”, а пізніше — головним редактором журналу наукової і технічної інформації. Писав повісті й оповідання, а часом виступав і як художник-ілюстратор. Провадив велику громадсько-політичну роботу. Володимир Бабула був щирим і відданим другом радянських людей,— та втім, оця доброзичливість проступає на кожній сторінці його творів. Він щедро віддавав свої сили і здібності… й вельми мало дбав про своє здоров’я, Після тривалої важкої хвороби Володимир Бабула помер у Празі 11 листопада 1966 р. на сорок сьомому році життя, так і не здійснивши свою обіцянку відвідати наш Київ удруге.

***

Збіжить ще скількись там років. Готуватиметься до старту в зоряний Космос могутня ракета. Досвідчений космонавт востаннє оглядатиме рідну Землю перед радісним і тривожним польотом у невідоме.

Перебігатиме в його пам’яті найдорожче, найцінніше в житті,— те, що слід забрати з собою як невагомий, але дуже потрібний вантаж

І, може, пригадається йому прочитана в далекому дитинстві книга про сміливих завойовників Всесвіту. Певно, не вдасться згадати ні назви її, ні прізвища автора. Але відновиться те світле почуття піднесеності й віри у всемогутність Людини, яке так схвилювало його колись давним-давно і, може, якоюсь мірою визначило весь його подальший життєвий шлях.

Письменники помирають Але книги продовжують жити І сигнали з Всесвіту будуть лунати завжди, тільки все з більшої і більшої відстані. Це — позивні перших хоробрих, що торують шлях у невідоме,

Микола ДАШКІЄВ.

Цифровий переклад — Віталій Геник.

Владко, В. Наше завтра. Очерки о 4-м сталинском пятилет. плане. Киев, «Молодь», 1947 г., 39 с., 30000 экз., 1 р. 50 к. (на укр. яз)