ПЕРВОЕ ВСЕСОЮЗНОЕ СОВЕЩАНИЕ КЛФ (Киев, 15-19.03.1988)

Архив И. Фёдорова (Винница)

Лев Хаес (Кемерово), А. Стругацкий, О. Бердник, И. Фёдоров (Винница)

https://fantlab.ru/forum/forum13page1/top...

Катерина Комісаренко

Осмислення образу надлюдини у фантастиці Олеся Бердника і братів Аркадія й Бориса Стругацьких

У статті проаналізовано осмислення образу надлюдини у фантастичних творах Олеся Бердника і братів Аркадія і Бориса Стругацьких. Проведено паралелі між поглядами фантастів на вірогідну еволюцію людини у майбутньому у зв’язку із теорією Костянтина Ціолковського про астроноосферу. З’ясовано принципи конструювання образу надлюдини – людини майбутнього у творах авторів.

Катерина Комісаренко:

АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФАНТАСТИЧНОЇ ПРОЗИ

ОЛЕСЯ БЕРДНИКА ТА АРКАДІЯ І БОРИСА СТРУГАЦЬКИХ

Досліджується специфіка антропологічних образів в українській та російській

фантастиці. Предметом вивчення є романи Олеся Бердника „Зоряний Корсар” і

Аркадія та Бориса Стругацьких „Хижі речі доби”. Митці порушують низку проблем

філософської антропології, зокрема проблему антропологічної кризи.

Див. файл ПДФ у прикріпленні.

*

Скажем так, Стругацкие подразумевали Олеся Бердника в образе Саши Привалова из повести "Понедельник начинается в субботу" (частное мнение).

«Увечный звездолётчик» и «Железный диктатор из Малого Магелланова облака» взяты из повести Олеся Бердника «Пути титанов»; в этой повести тоже присутствует «пантеон».

Девушка из рефрижератора в пятнах пролежней – намек на эпизод из романа Олеся Бердника «Пути титанов».

Один из «миров воображаемого будущего», куда попадает главный герой сказки «Понедельник начинается в субботу» Саша Привалов — мир романа Олеся Бердника «Пути титанов», который Стругацкие описывают с нескрываемой иронией.

Крадущиеся пионеры с томиками Шекспира — намёк либо на книги Адамова «Тайна двух океанов» и «Победители недр», либо на рассказ Олеся Бердника «Марсианские „зайцы“». Мимоходом помянутое слово «Эоэлла» пришло в текст из романа Казанцева «Внуки Марса», который был опубликован под одной обложкой с «Путями титанов» — в альманахе «Мир приключений» за 1962 год, что свидетельствует о том, что у Стругацких под руками случился именно этот конкретный том, когда они набирали базу для своей пародии.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B...

*

ПРОБЛЕМА АНТАГОНІЗМУ ОСОБИСТОСТІ Й СУСПІЛЬСТВА У ТВОРАХ

Протистояння особистості й суспільства завжди цікавило митців, які прагнули розкрити внутрішній світ людини, не оминули увагою цю проблему і письменники-фантасти. Фантастика ХХ століття вийшла за рамки розважального жанру, намагаючись віднайти відповіді на значущі, "вічні" питання. Дослідники творчості С. Лема, К. Чапека, А. і Б. Стругацьких,

Толстого, О. Бердника неодноразово вказували на психологічну напруженість оповіді цих авторів, потяг "письменників-фантастів до кращих зразків психологічної прози" [16]. Анатолій Нямцу відзначає зорієнтованість фантастів ХХ століття на дослідження глобальних аспектів "онтології і аксіології окремої людини й усієї цивілізації" [8,11]. Об'єктом зображення багатьох фантастичних творів другої половини ХХ століття стає людина "перед лицем прогресу" [3], його наслідками, людина, яка намагається не втратити саму себе перед "майбутнім, що запускає свої щупальця у сьогодення" [15]. Однак не менш вагомою проблемою, яку розкривають фантасти (в тому числі й творці антиутопій), є проблема особистості в тоталітарній системі в різних часових відрізках історії людства. Протистояння людини й суспільства завжди було актуальним питанням.

Класичні антиутопії з'явилися в тридцятих роках ХХ століття, "в період розквіту фашизму і культу особи" [12, 210]. Цей літературний жанр був популярним протягом усього минулого століття, оскільки дав можливість письменникам визначити загрозливі тенденції сьогодення та їх потенційні наслідки. Антиутопію розглядають як "засіб художнього моделювання і прогнозування, як оповідальний наратив та трансгресію, пародію і детектив, художній роман-енциклопедію чи роман-метафору, соціально-політичний та філософсько-психологічний твір" [9, 188].

Мета нашої роботи — розглянути, як інтерпретується проблема антагонізму особистості й суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Предметом дослідження будуть виступати образи головних героїв — Михайла Сагайдака ("Чаша Амріти") і Віктора Банєва ("Гидкі лебеді") та їх взаємодія із соціумом — від саморефлексії до активної діяльності.

Дослідники творчості братів Аркадія і Бориса Стругацьких та Олеся Бердника зауважують, що в текстах письменників присутні елементи поетики утопії та антиутопії. Зокрема, про це йдеться у працях О. Бороди [3],

Хауел [17], С. Чупрініна [19], В. Красноголовця [7], О. Хоменка [18].

Розгорнуті картини майбутніх соціальних, політичних відносин, державного устрою, характерні для утопічних та антиутопічних творів, не є основним предметом зображення у творах А. і Б. Стругацьких й О. Бердника. Більшу увагу митці приділяють Людині, взаємодії людини й оточення, окремі тексти будуються на антитезі суспільство — особистість.

На відміну від творців класичних антиутопій Олесь Бердник і брати Стругацькі обирають для зображення сучасне їм суспільство, прямо вказуючи країну і час, де відбуваються змальовані ними події, або хоча б алюзійно натякаючи. Антиутопія змальовує "кінець утопічної держави, але застерігає, що шукати її причини слід у сьогоденні" [17]. Саме сучасне митцям життя змальовується у творах, які були написані приблизно в один час — сімдесяті роки ХХ століття, "Чаша Амріти" й "Гидкі лебеді".

Роман Олеся Бердника "Чаша Амріти" вперше вийшов друком у 1968 році у видавництві "Радянський письменник". Це був пік популярності Олеся Павловича, письменник "часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клубах, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з'явлення на Землі прибульців, про те, що факти контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору" [див. про це: 1]. Таке вільнодумство не пройшло поза увагою "вищих органів", як наслідок у "Літературній Україні" та інших газетах з'явилися розгромні рецензії на твори Олеся Бердника, і на "Чашу Амріти" зокрема, книги почали вилучати з бібліотек та книгарень. Однак твори митця все ж знайшли свого читача — після вилучення вони, як пишуть біографи, "зберігалися в приватних бібліотеках і передавалися з рук в руки" [10].

Задум повісті "Гидкі лебеді" з'явився в братів Стругацьких у квітні 1966 року, а в 1967 році вже був написаний другий і останній варіант повісті, який остаточно було відхилено редакцією видавництва "Молода гвардія". Повість мала досить типову для радянських часів долю — вона розповсюджувалась як самвидавівський рукопис, нелегально, без відома авторів друкувалася за кордоном, і лише в 1987 році повість вийшла друком в журналі "Даугава", а у 1988 році був опублікований роман "Кульгава доля", до якого "Гидкі лебеді" увійшли як вставний твір — улюблене дітище головного героя Фелікса Сорокіна, "старанно приховане від усіх, а, можливо, й назавжди" [13].

І Олесь Бердник, і Аркадій та Борис Стругацькі творили в тоталітарну добу заборон і жорсткої цензури, добу маніпулювання масами, коли під маскою благополуччя крився низький рівень культурного та економічного розвитку. Саме ця доба почасти відображена у творах, котрі стали предметом нашого дослідження. У повісті Стругацьких дія відбувається в післявоєнний період у неіснуючій країні, а Бердник прямо вказує на час і місце подій свого роману — це сучасний письменнику Радянський Союз і зокрема Київ.

У провінційному містечку, до якого висилають Віктора Баєва (персонаж твору «Гидкі лебеді»), постійно йде дощ. Колишній курорт, про що нагадують тепер лише назви "Сонячна вулиця" [13, 112], "Сонячні ворота" [13, 152], за час відсутності Банєва змінився — "покосилися паркани, під карнизами висипала біла пліснява, вилиняли фарби, а на вулицях безроздільно панував дощ" (переклад наш) [13, 83], містечко було просякнуте атмосферою запліснявілості, затхлості. Місто уособлює в собі буття усієї країни. Еліта міста — поліцмейстер, директор гімназії, бургомістр, член парламенту Росшепер Нант, які щодня напиваються в санаторії і влаштовують п'яні оргії, не можуть терпіти інакомислення, іншості мокреців, намагаються знищити їх, заарештувати. Можемо розглядати відносини офіційної влади міста з мокрецями як проекцію сюжету фантастичного твору на реалії радянської доби, а саме переслідування євреїв та інтелігенції, дисидентів.

Поряд з "елітою" — "золота молодь" міста — "здоровенні хлопці в золотих сорочках до колін" [13, 116], "емблема на грудях, емблема на палиці, емблема на касці, емблема на морді" [13, 117], серед них "племінничок поліцмейстера" — "юний Голіаф у спортивній куртці, сяючий численними емблемами, наш найпростіший штурмфюрер, віддана опора нації з резиновою палицею в задній кишені, гроза лівих, правих і поміркованих" [13, 47]. А над усім височить постать пана Президента, "батька нації" [13, 67], крізь дощ на вулицях сяють "золоті і сині заклики: "Президент — батько народу", "Легіонер Свободи — вірний син Президента", "Армія — наша грізна слава"" [13, 17], його портрети всюди — "в усіх газетах, у всіх підручниках, на всіх стінах" [13, 52].

У зображенні такого всеохоплюючого проникнення пана Президента в життя країни і кожного громадянина зокрема, бачимо алюзію на тоталітарний режим правління — "колюча проволока, солдати, пропуски — значить, пан Президент; значить обов'язково якась мерзота" [13, 67]. Як зазначають самі автори, "Гидкі лебеді" — це оповідь "про письменника в тоталітарній країні" [15]. Антитезою цієї антиутопічної картини виступають мокреці та їхні вихованці — діти, котрі прагнуть створити новий світ, не руйнуючи старого. Так у повісті поряд зі старим, запліснявілим, порочним містом з'являється "утопія ордена" [20, 56].

Головний герой повісті "Гидкі лебеді" не прагне взяти участь у побудові нового світу, навпаки, для нього така утопія є чимось неможливим, чужим. Розмірковуючи над описом цієї ситуації в художньому творі, Банєв розуміє — "ніякої утопії не вийде". Прагнучи залишитися в своєму недосконалому світі, Віктор у фіналі повісті говорить собі: "усе це чудово, та ось що, не забути б мені повернутися" [13, 165]. Переродження героя не відбувається, йому комфортніше залишатися в світі, де можна їсти мариновані міноги і розмірковувати над несправедливістю. Навіть коли Банєву здалося, що він заразився від мокреців, також став "надлюдиною", він жалкує за минулим — "ось і все, Віктор Банєв, п'яниця і хвалько. Не пити тобі більше, і не горлати пісні, і не реготати над дурницями, і не нести нісенітницю дерев'яним язиком, не вчиняти бійки, не буянити і не хуліганити, не лякати перехожих, не сваритися з поліцією, з паном Президентом, не завалюватися в нічні бари з галасливою компанією молодих шанувальників" [13, 143]. Незважаючи на те, що герою "відкрився справжній смисл існування" [11, 113], вдалося зазирнути у таємницю мокреців, для Банєва існує лише сьогодення, від якого він не спроможний відмовитися.

Оточення Михайла Сагайдака — еліта наукової думки — це бездуховні особи, які "люблять приємне життя", переслідують тваринні бажання: "ситі люди, химерна музика, плаский гумор і порожнеча" [2, 87]. Його дружина — яскравий представник застиглого в своїй самовдоволеності міщанства, для неї Сагайдак є швидше засобом для досягнення матеріальних благ: "поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет", "наступного року в нас має бути машина і дача", — ставить Ніна чоловіка перед фактом. Михайло проміняв свою мрію — стати астрономом — "перетворив у знаряддя для дисертації" [2, 80], зрадив дану в юності обітницю "забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів... Життя — для інших" [2, 87].

Як бачимо, на прикладі оточення Сагайдака і Банєва зображене все суспільство, самі ж герої — "пересічні люди, не звеличені, неіздеалізовані" [11, 100], що характерно для романів-попереджень. Галина Сабат зазначає: "в основі сюжетної колізії антиутопії процес переродження людини; поступове прозріння героя стає рушійною силою сюжетного розвитку" [11, 110], причому головна увага приділяється зображенню "психологічних роздвоєнь, хитань героя" [11, 110]. Герої творів належать до інтелігенції: Михайло — вчений-астроном, Віктор — письменник. Однак при цьому вони продають свій талант, розум, знання, розмінюючись на дрібниці. У день свого сорокап'ятиріччя Сагайдак усвідомлює своє становище, бачить душевну пустоту: "Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами. Залежність, перспектива, наукова кар'єра. Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті!..." [2, 59]. Юнак, котрий мріяв з дитинства про зорі, про далекі світи, зник, натомість залишився літній чоловік, котрий не розуміє, для чого ж він живе. Давши в юності обітницю жити для людей, Сагайдак забуває про неї і пливе за течією.

Віктор Банєв засланий внаслідок конфлікту з паном президентом у провінційне містечко, де пройшло його дитинство. У провінції спосіб життя письменника залишається без змін: заходячи ввечері в ресторан, "Віктор відчув звичний підйом, відчуваючи наступаючий вечір, коли можна буде пити і безвідповідально теревенити і відсунути ліктем на завтра те, що дратувало, насідало сьогодні" [13, 17]. Для Банєва письменництво стає засобом для існування, однак його контролюють, обмежують: "Віктуар, ви ще хочете мати шматок хліба з маслом?", — запитує письменника референт пана Президента. — "Тоді припиніть бриньчати!"; бургомістр ставить Банєва перед необхідністю писати розгромну статтю про мокреців. Врешті-решт і рукописи Віктора тануть разом із містом.

Віктор Банєв та Михайло Сагайдак були поставлені перед життєвим вибором: залишитися в старому, порочному світі чи створювати світ новий з новими людьми, з новими законами буття. І кожен вирішує це питання по- своєму. Протягом твору Банєв намагається зрозуміти мокреців, допомагає їм вчасно отримати книги, навіть спробував ототожнити себе з ними, але він не може відмовитися від звичного, такого йому близького, хоча і недосконалого світу. Сагайдак же звільняється від "майї", від матеріального багатства, від докторського звання, від бюрократії й міщанства, від позбавленого духовності зв'язку з дружиною. "Ти — споживач науки. Я — хочу її творити" [2, 187], — говорить на прощання Михайло Ніні. У фіналі роману Сагайдак знаходить і усвідомлює самого себе, звертаючись до Матері Безмірності: "Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний!... Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань" [2, 196].

Важливим для розуміння поетики названих творів є аналіз уведення в текст філософських алюзій. Саме у філософському вимірі герої намагаються осмислити власне буття. На початку роману "Чаша Амріти" з'являється Свамі Рішідева, котрий знайомить Сагайдака із головними засадами індійської філософії. Саме Рішідева пропонує Сагайдаку і Стоуну вибратися з пастки, зберегти життя, давши обітницю жити заради інших, яку Сагайдак все ж порушує. Рішідева "обрав нову стежину у науці — взаємозв'язок усього живого і "неживого" в Природі, органічного і неорганічного. Зв'язок між людьми і тваринами, зорями і квітами, птахами і сонцем. І не лише механічний зв'язок, який легко довести, а свідомий зв'язок по закону Єдності, який має привести в майбутньому до появи цілком нової Людини" [2, 72]. Таким чином на сторінках роману з'являється образ самодостатньої особистості, котра, за допомогою "свідомої еволюції" [2, 73] має створити новий, збратаний світ Природи. Зауважмо, що ідея свідомої еволюції людства є лейтмотивом усієї творчості Олеся Бердника.

Стругацькі вводять у повість таємничий образ мокреців, які, як зазначалося вище, можуть розглядатися як алюзія на інтелігенцію радянських часів. Проте американська дослідниця творчості Аркадія і Бориса Стругацьких Івана Хауел бачить в цьому образі продовження традицій російського філософа Миколи Федорова, котрий прагнув "великого синтезу наукового раціоналізму й містичного ідеалізму" [17]. На думку дослідниці, мокреці "представляють той самий тип суперцивілізації, що й Мандрівники (в циклі історії майбутнього) чи людени (в романі "Хвилі гасять вітер")... вони відбирають найбільш багатообіцяючих людських осіб, щоб населити ними свій утопічний світ" [17].

Самі мокреці вже не є людьми, вони — "хомо супери" [13, 141], асексуальні, відсторонені від звичайного життя інтелектуали, котрі жити не можуть без читання, метою їхнього існування є виховання представників нового світу, розвиток у дітей високого інтелекту, надвідчуттів ("ми думали туман", — говорить донька Банєва Ірма, анітрохи не змерзши після прогулянки під дощем). Та виконавши свою місію, мокреці йдуть, залишаються лише раптово дорослі діти, і місто, обігріте й очищене сонячними променями. Саме в цьому тексті відбувається перехід до тієї фази творчості письменників, що характеризується як "поразка гуманізму" [17], і починається діалог із Миколою Федоровим, котрий покладав на Людину відповідальність за регулювання природи, здатність керувати нею під час духовної еволюції світу. Людина, за Федоровим, "відіграє центральну активну роль у власному спасінні" [17].

В однойменному розділі роману Олеся Бердника "Чаша Амріти" ми також бачимо образ Надлюдини. Знаходячись у психіатричній лікарні, Сагайдак чує оповідь про "царство правди" [2, 165] — Біловоди, чудесний край в

Гімалаях, куди подорожував його лікар Григорій Сокіл. Олесь Бердник порівнює мудреців із Прометеєм (пряма авторська вказівка), котрий намагався повстати "супроти сліпого закону Природи" [2, 170]. Перед читачем постають гімалайські мудреці, пришельці з іншого світу, зовні схожі від людей, але набагато мудріші, їхній духовний і науковий розвиток значно випереджає земний. Однак вони не поспішають відкривати людям вищу мудрість, оскільки відкрита поява серед людей паралізувала б їхню волю. У творі пришельці виступають швидше як спостерігачі, згодні прийти до людей, коли настане час. Отже, образ Надлюдини у Олеся Бердника є більш гуманним, гімалайські мудреці виступають як вищі брати по розуму, котрі, однак, не відбирають у людства змоги розвиватися самостійно. У цьому Бердник суголосний із поглядами Стругацьких щодо невтручання у плин чужої історії, вираженими у таких творах російських фантастів, як "Спроба втечі", "Важко бути богом".

Досить важливим для розуміння проблеми протистояння конкретного індивідууму та його оточення, що розкривається в названих вище творах, є прочитання повісті Стругацьких "Гидкі лебеді" в контексті роману "Кульгава доля", головний герой якого — Фелікс Сорокін — також письменник, творчо обдарована людина. Сорокін пише твори на соц. замовлення (військові нариси, оповідання на патріотичні теми), відвідує клубний ресторан, рецензує твори початківців, спілкується з друзями по перу, однак лише іноді він залишається "наодинці з самим собою, але не з тим, кого знають за комісіями, семінарами, редакціями й клубному ресторану, а з тим, кого не знають ніде" [14, 305] — з автором Синьої теки. У романі "Кульгава доля" ми не зустрінемо назву вставного твору "Гидкі лебеді", протягом усієї оповіді, автор називатиме своє творіння просто і водночас загадково — «Синяя папка». У цій теці знаходяться рукописи, що, на думку Сорокіна, ніколи не будуть надруковані, в усякому разі, за його життя. "У мене їх тут десять тисяч чоловік у моєму місті... І невимовну насолоду приносило мені керувати їхніми долями, приводити у зіткнення одного з одним і з похмурими дивами, у які вони в мене виявилися вплутаними" [14, 308]. Як зазначає Г. Іванюта, смисл такої художньої побудови лежить на поверхні: "полеміка з нормативною соціалістичною поетикою, котра жорстко кодифікує можливі у тексті причинно-наслідкові зв'язки, переводиться в область прагматики тексту" [6, 112]. І якщо Фелікс Сорокін має цю віддушину, за допомогою якої він може хоча б на деякий час залишатися самим собою, то Михайло Сагайдак перетворює своє захоплення астрономією на брутальний спосіб заробляти гроші й мати вигідне становище в суспільстві. Лише після душевного переродження Михайло згадує про своє захоплення зорями і прямує до юнацького товариства "Космос і Я", розуміючи, що "нічого не скінчилось, нічого не втрачено. Хіба, може, лише ілюзії. А все прекрасне — не згине" [2, 195].

Фантастичні твори Олеся Бердника та Аркадія і Бориса Стругацьких віддзеркалюють сучасну письменникам-фантастам реальність. Образи головних героїв роману "Чаша Амріти" і повісті "Гидкі лебеді" постають як інтелектуали, котрі сумніваються, знаходяться у пошуку, — такий герой є типовим для літератури попередження. Автори інтерпретують актуальні проблеми ХХ століття, зокрема й проблему протистояння творчої людини і суспільства, уводячи у текст філософські роздуми про свідому еволюцію людства, взаємодію людини і природи. Фантастична проза цих письменників розкриває низку тем, актуальних не лише для фантастики ХХ століття, але й для сучасного читача. Подальшого детального дослідження потребує порівняльний аналіз інших аспектів типологічних збігів і генетичних зв'язків творів Олеся Бердника й Аркадія та Бориса Стругацьких задля поглибленого прочитання їх текстів.

Література

Бердник Г. Зорі та терни Олеся Бердника / Громовиця Бердник // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/index.html

Бердник О.П. Чаша Амріти : Роман-феєрія / Олесь Павлович Бердник. — К. : Дніпро, 1989. — 270 с.

Борода Е. Человек перед лицом технического прогресса в творчестве А.Н. и Б.Н.Стругацких / Елена Борода // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/rec/bor pold.htm

Быков Д. Прекрасные утята (о пользе чтения Стругацких) / Дмитрий Быков // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://www.yavlinsky.ru/news/index.phtml?...

Добрынская Н.Г. Остров Крым — миф, утопия, антиутопия / Наталья Георгиевна Добрынская // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://elib.crimea.edu/culture/culture10/...

Иванюта Г.Л. Из наблюдений за поэтикой поздних Стругацких. " Хромая судьба" / Г. Л. Иванюта // Вестник Удмуртского государственного университета имени 50 лет СССР,1993. — № 4. — С. 112 — 114.

Красноголовець В. "Камертон Дажбога" як коловерть феєричних подій у спіралях еволюції Всесвіту / Володимир Красноголовець // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy2.html

Нямцу А.Е. Поэтика современной фантастики / Анатолий Евгеньевич Нямцу. — Черновцы : Рута, 2002. — 240 с.

Пархоменко 1.1. Антиутопія в умовах глобалізації / 1.1. Пархоменко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. — №836. Серія Філологія. Випуск 54. — Харків, 2008. — С. 187-189.

Петрова А. Убийство забвением / Анна Петрова // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy5.html

Сабат Г. У лабіринтах утопії й антиутопії / Галина Петрівна Сабат. — Дрогобич : Коло, 2002. — 160 с.

Силич Л.Е. Современное общество сквозь призму антиутопий / Л.Е. Силич // Культура народов Причерноморья. -1999. -№6. — С. 210-213.

Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Гадкие лебеди / Стругацкий Аркадий Натанович, Стругацкий Борис Натанович // Сборник научной фантастики. Вып. 34 / [сост. Зарецкая М.А., Чуткова Л.А.] — М. : Знание, 1991. — С.10-165.

Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Хромая судьба. Пять ложек эликсира: Фантастичиские романы, повести, рассказы, пьесы / Аркадий Натанович Стругацкий, Борис Натанович Стругацкий / [составитель Н. Ютанов; послесловие С. Переслегин; иллюстрации Я. Ашмариной] — М. : "ООО Издательство АСТ"; СПб. : Terra Fantastica, 2002. — 539 с.

Стругацкий Б.Н. Комментарии к пройденному. 1979 — 1984 гг. / Борис Натанович Стругацкий // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/books/bns-08.htm

Урбан А. Фантастическая или философская / А. Урбан // Нева. — 1965. — № 7. — С. 172 -178.

Хауэлл И. Апокалиптический реализм: Фантастика Аркадия и Бориса Стругацких / Ивона Харуэлл // [Електронний ресурс] : http://fan.lib.ru/a/ashkinazi_l_a/text_21...

Хоменко О. Провісник зоряного вирію / Олександр Хоменко // Бердник Олесь. Золоті ворота: Поезія, публіцистика, інтерв'ю / [упоряд. та передм. Г. Бердник] — К. : Смолоскип, 2008. — С. 365-378.

Чупринин С. Русская литература сегодня: Жизнь по понятиям / Сергей Иванович Чупринин. — М. : Время, 2007. — 768 с.

Шацкий Е. Утопия и традиция / Ежи Шацкий : [пер. с польск. В. А. Чаликова] / Общ. ред. и послесл. В. А. Чаликовой. — М. : Прогресс, 1990. — 456 с.

Анотація

У статті досліджується інтерпретація проблеми антагонізму особистості і суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Під час аналізу з'ясовано, що особливістю зазначених творів є яскраво виражені антиутопічні мотиви, які проявляються на сюжетно-композиційному та образному рівнях, унаочнюють конфлікт людини і суспільства.

Ключові слова: утопія, антиутопія, антагонізм, тоталітарний режим, надлюдина.

Аннотация

В статье исследуется интерпретация проблемы антагонизма личности и общества в романе Олеся Бердника "Чаша Амриты" и повести братьев Аркадия и Бориса Стругацких "Гадкие лебеди". Во время анализа выяснено, что особенностью названых произведений являются ярко выраженные антиутопические мотивы, которые проявляются на сюжетно-композиционном и образном уровнях.

Ключевые слова: утопия, антиутопия, антагонизм, тоталитарный режим, сверхчеловек.

http://bo0k.net/index.php?p=achapter&...

“Хотя научная фантастика уже по своей природе роман -

тична, фантасты — писатели в своём творчестве бывают

романтиками больше или меньше. Произведения

братьев Стругацких в плане выдумки не менее фанта-

стичны, чем произведения Бердника, но натуралисти-

ческих элементов у этих писателей наглядно больше.

Они стремятся достичь даже в невероятнейшем эф-

фекте полной правдоподобности, и , как правило, дос-

тигают.Это, естественно, старая традиция в современ-

ной научно-фантастической литературе.Олесь Бердник,

принадлежащий к более романтичным фантастам, такую

традицию или сознательно ломает, или спонтанно нару-

шает, переходя в своих произведениях, а особенно в

этом романе, от почти полностью бытового изложения

к присущей старинным легендам торжественности.

Его творчеству свойственна динамичность изложения,

иногда просто безудержная.Недаром же он свои романы

называет романами — феериями.

Литературовед Михаил Доленго — Клоков.

Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ 1964

В 1922 р. став засновником і членом Товариства українських католицьких письменників «Логос» та членом видавництва цієї ж назви і самостійним видавцем бібліотеки зі світової літератури під назвою «Меріяма».

Він — автор понад 500 художніх, наукових і науково-популярних праць, низки публіцистичних творів, оглядів, нарисів, рецензій. Відомі його численні псевдоніми: Мар-н, Марусин, Меріям, Б.Полянич, П.Корнич, Семен Ордівський, Нікі Ґреґор, Р.Жданич, Р.Сенечільський та інші.

ПОЛЯНИЧ Б.

Украинский журналист, прозаик, драматург Григор Леонид (Мериям) ЛУЖНИЦЬКИЙ (наст. имя) (1903, Львов – 1990, Филадельфия) – сын священника. Учился в гимназии и самостоятельно, в Украинском тайном университете. С 1922 года – в Граце и Праге, в 1926 году защитил диссертацию. Был редактором журнала, работал в АН. Во Львове с 1942 года возглавлял Союз украинских писателей, в 1944-м ушёл на Запад, с 1949 года жил в США. В 1959-1965 годах был профессором в Пенсильванском университете. Автор прозы, пьес, критических работ, среди нескольких его приключенческих повестей есть «шпигуньска повiсть» «О-313» (1950), в которой шпионы охотятся за «лучами смерти»… Под псевдонимом "Р.Сенечiльский" опубликовал во Львове в 1928 году книжку "Марево вiйни" — псевдорецензию на книгу вымышленного автора о войне 1975 года... (vokula).

БАГРЯНИЙ ХРЕСТ

Як намагання оновити українську літературу можна класифікувати детективні твори Григора Лужницького. Його історичні повісті презентували жанр пригодницької літератури. Сам автор називав їх сенсаційними, або кримінальними, тепер вони перевидаються з підзаголовком “український детектив”. З цього приводу критики зауважували: “...Полянич написав цілу низку сенсаційних повістей різноманітної тематики..., впровадив в українську літературу жанр так званої кримінальної повісти” [232; 25], а деякі з них дотримувалися думки, що письменник “започаткував жанр пригодницької повісті” [47; 176]. Такий різнобій пов’язаний із жанровою невизначеністю. Василь Лесин, Олександр Пулинець, Лідія Мошенська вважають детектив видом пригодницької літератури. Микола Славинський, Вадим Назаренко стверджують, що це два окремі жанри, а серед детективів виділяють воєнний, політичний, сатиричний та історичний [див. 253; 97-98].

Сам же Григор Лужницький зазначав “...все, що в цій ділянці маємо, – це або незґрабні спроби-дебюти, або репортажі з реального життя”, а детективна література, в значній мірі, залежить від “розумової конструкції”, яка може бути кримінальною, фантастичною, сенсаційною [213; 3, 7]. Добре обізнаний зі світовою літературою, письменник послуговувався різними видами так званого “конструювання”, вважаючи, що детектив нероздільно пов’язаний з пригодницькими та авантюрними ходами. Часові реалії повістей “складаються із суми безконечно невизначеної кількості відтинків, об’єднаних авантюрними “зачепленнями”, пульсаторами: “раптом”, “несподівано”, “якраз”, “потім” [3; 164]. Усі ці часові інтервали пов’язані з випадком (“випадковими одночасностями і випадковими різночасностями” – за Михайлом Бахтіним). Герої, що вступили в такий час, стають людьми інциденту. Відтак з’являється притаманний їм авантюрний простір. Найчастіше він пов’язаний із зустрічами та передбачуваними подіями (втеча, переслідування).

У той час коли детектив розвивався у двох напрямках (перший – романтично-сенсаційний із містифікацією ситуацій, другий – класично-інтелектуальний із підвищеним розумовим началом), Григору Лужницькому притаманне поєднання різних елементів – “ідеаліста-візіонера з моментом містерії та детектива кримінальних злочинів із залізною логікою” [252; 257]. Митець “добре знав літературні процеси і скористався досвідом основоположників кримінальної повісті Едгара Еллана По, який “вніс у цей жанр елементи містерії і жаху”, Артура Конан Дойля, Фенімора Купера, Уільяма Коллінза, Агати Крісті; таким чином, базуючись на здобутках світової літератури, письменник вводить у твори “різнорідність розслідувальних методів” [252; 256, 257].

Водночас Григор Лужницький закликав облишити “формальні шаблони” і захоплювався Честертоном, який “зумів поставити проблематику сенсаційности й криміналістики в повісті на високий рівень метафізично-естетичного підходу в християнському дусі” [213; 5].

Елемент містицизму характерний і для повістей Григора Лужницького. Звернення до минулого, предків, традицій у них часто базується на національній містиці. Письменник висвітлював визвольну боротьбу українців часів козацтва, підпільний рух у Галичині після Першої світової війни. З цього приводу письменник зауважував: “...всякі екзотичні теми сенсаційности й криміналістики, перейнятої з англійського, французького чи навіть німецького роману, – не мають на нашому ґрунті умовин для розвитку. Зате українська нація розпоряджає іншим, ближчим джерелом сенсаційности й романтики. Джерелом, що добре знане лише недержавним народам”, адже їх історія здебільшого сповнена елементами сенсаційності (детективності), а це переноситься у твори відповідної тематики [213; 7].

Григор Лужницький щедро послуговувався як історичними фактами, так і художньою вигадкою. Беручи до уваги поділ історичних творів Стефанією Андрусів на художньо-історичні, історико-художні, художньо-документальні (в основі поділу співвідношення достовірних даних і вигадки, більшість повістей Лужницького відносимо до історико-художніх (увага зосереджена на художності, домислі). Домисел письменника виявляється у посиленні чи послабленні окремих рис характеру історичних персонажів. Письменник “перший пробує дати українському загалові історичну сенсаційну повість, основану на українській історії, повість про змагання цих українців, яких ім’я присипав попіл забуття” [196; 4]. Намагаючись відвернути пильність цензорів, виступав під псевдонімами Богуслав Полянич, Семен Ордівський, Павло Корнич, Р.Жданич.

Серед детективних творів Григора Лужницького окрему групу становлять кримінальні або шпигунські повісті – “Перша ніч”, “Товариші усміху”, “Кімната з одним входом”, “Стріл уночі”, “0-313”, “Генерал W”, написані письменником під псевдонімом Б.Полянич. Лужницького захоплювали події визвольної боротьби, у якій він сам брав участь.

Перші чотири повісті творять “один цикл з ідентичними чи спорідненими головними героями”, – зауважує Наталія Пазуняк [203; 258]. Єдність повістей “Перша ніч”, “Товариші усміху” відзначав сам автор, а видавництво під час друкування першого твору вказувало: “Того ж автора друкується: “Товариші усміху” – дальші пригоди героїв “Першої ночі” [211; 18]. Ці твори перекладені на хорватську мову. З цього приводу Леонід Рудницький писав: “Полянич був першим українським автором по Шевченкові, твори якого перекладено на хорватську мову” [232; 25].

Повість “Стріл уночі” пов’язана з попередніми творами тематично, героями, проте не є їх сюжетним продовженням. Об’єднуючим фактором стала визвольна боротьба українського народу, хоча Григор Лужницький часто переносив дію на території інших держав. Це викликано тогочасною політичною ситуацією та цензурою, що не дозволяла “публікувати твори, які виявляли б негативні сторони окупанта, тож на загальному тлі (щодо місця й причиновості дії та її фактичних наслідків) лише прізвища персонажів протилежних груп вказують на їх етнічне походження” [203; 258].

Підпільна організація постає в уяві читача своєрідною державою в державі, де свій уклад, норми поведінки. Хоча діяльність спілки ще не досягла поставлених цілей, налаштованість автора оптимістична: на наше місце “прийде другий, третій, десятий… І врешті на наших кістках стане великий будинок” [213; 121]. Відтак підпільники зображені добрими будівничими (відчутні біблійні асоціації), держава осмислюється як власний дім, автентичний простір, який вони відстоюють. У повісті “Стріл уночі” Григор Лужницький показує діючий державний устрій на прикладі обшуку помешкання одного з героїв – професора Салятіча: “Поліціянти переглядали його приватне житло, поліційні агенти перечитували його листи, нишпорили у шафі його жінки, передирали подушки в його ліжках, заглядали до найбільш тайних скриток його світу, світу, про який він дбав, який сотворив, якого був батьком і опікуном.

Його дім став публічним домом…” [213; 37].

Письменник зумів показати переживання індивіда, пов’язані з втратою власного хронотопу (внутрішній простір дому – внутрішній простір душі). Отже, боротьба за державність тісно споріднена з відстоюванням прав особистості. Оскільки діяти персонажам доводиться таємно, то читач не може їх ідентифікувати. У повістях “Перша ніч” та “Товариші усміху” такими “загадковими” героями є професор археології Василь Слуцький, його дружина Ліда, Роман Модрич, Ґліва-Рецкі. Професор, удаючи з себе далеку від політики людину, відвертає увагу поліції і очолює підпільну організацію. Про його конспірацію не здогадується навіть дружина, яка ненавидить свого чоловіка і таємно закохана в загадкового, діяльного керівника підпілля: “Вона уявляла собі його сильного, високого, стрункого мужчину, повного запалу й енергії, завжди молодого, незрівнянного. І тут мимоволі приходила їй на думку розлізла стать її мужа із вічно заспаними очима, закопаного в свої горшки, ушка, урни й тим подібні речі. В тамтого десь в очах грає посвята для ідеї, а в того розхристаний сміх на лиці…” [215, 1928. – Ч. 7-8. – С. ].

Потрапивши у вир політичного життя, зайнявши активну позицію, жінка стала щасливою. Стефанія Андрусів відзначала, що в західноукраїнському дискурсі початку ХХ століття зберігався ідеал жінки-діяча, що допомагає чоловікові [3; 167].

Автор помістив героїв у світ, в якому вони не можуть виявити своє правдиве обличчя. Прикладом служить професор. Письменник зумів показати протилежні “характери” героя і несподівано для читача об’єднати їх. А у повісті “Товариші усміху” сказано, що “…розвідникові не вільно жити тільки одним життям” [214; 69]. Відтак реципієнт усвідомлює, що одна з постатей Василя Слуцького – це маска, яку його змусило одягти суспільство. Структура образів Григора Лужницького породжена двокомпонентністю будови: поєднання чуттєвого образу та ідеї. Саме тому письменник часто вводить у повісті любовні сюжетні лінії, які здебільшого другорядні, проте цікаві та інтригуючі. Їх суть не в романтичних освідченнях, а у вчинках: у повісті “Кімната з одним виходом” у хвилину смертельної загрози панна Неллі гине від ворожої кулі, закриваючи собою Мондрича, який тільки в той момент зрозумів силу почуттів дівчини. Відтак для творів Григора Лужницького характерним є не тільки таємничість подій, а й почуттів. Дехто з дослідників вважає таку сюжетну насиченість дещо важкою, інші відзначають, що “очищення” сюжету від зайвих подій знизило б напругу, характерну для творів такого жанру. адже циклом шпигунських повістей Григор Лужницький намагався передати атмосферу державницьких змагань.

Саме за таким принципом поділяються герої: ті, хто прагне волі та бореться за життя, й ті, якими керує жадоба влади. Григор Лужницький вважав, що роль керівника у державі повинна виконувати інтелігенція. Саме вона має взяти на себе тягар побудови держави. Такими зображені підпільники: “Підпольна організація, на чолі якої стоїть цей просто, – дозвольте вжити цього слова, – несамовитий шеф, – це організація не лише інтелігентних людей, здисциплінованих, вироблених, метких і рішучих…” [214; 32]. Григор Лужницький наділяє підпільників найкращими рисами. Вони не просто відважні борці, а особистості, здатні на високі почуття, самопожертву. Науковці стверджують, що процес формування нації пов’язаний з героїчними, жертвенними вчинками певних груп людей.

Письменник показує читачеві причини виникнення підпільних організацій, принцип налагодження їх роботи. Їх дії – це не агресія, а самооборона, вони не злочинці, а герої, без яких народ втратив би культурні та національні цінності: “У вас так завжди, література, мистецтво, наука мусить стояти поза нацією і поза її горизонтом. А тим часом, на суті, воно мається інакше…” [215, 1928. – Ч. . – C. ]. Діяльність підпільних організацій автор окреслює як підготовку основи для творення власної держави, про яку принаймні підсвідомо мріє кожен представник поневоленого народу.

У такий спосіб постаті керівників визвольних змагань набувають ознак харизматичності, що сприяє об’єднанню мас навколо цих лідерів. Спільна дія допомагає успішно проводити операції, на перший погляд, неможливі. І читач навіть зразу не вірить у спроможність їх реалізації: у повістях “Перша ніч” і “Товариші усміху” підпільна організація зуміла викрасти таємні документи, здійснила вибух в архіві, вирядила своїх членів у ряди поліції. Григор Лужницький вказує на абсурдність тогочасної системи, суб’єктом підозр якої міг стати кожен. Читач вловлює авторську позицію, хоча письменник залишається “поза твором”. Наталія Пазуняк зауважила, що Григор Лужницький “уміє змалювати атмосферу боротьби без зайвих епітетів, про все говорить дія й герої” [203; 258]. При цьому дія прирівнюється до трагедійної, а її оксюморонним символом виступає лагідна усмішка – шифр підпільної організації, винесений у заголовок повісті. Трагічність – одна з форм емоційного охоплення і художнього освоєння життєвих протиріч, а вони породжують все нові інтриги та колізії.

Твори написані Григором Лужницьким привертали увагу цензури: наклад однієї з повістей – “Стріл уночі” – був знищений разом із рукописом. Це було пов’язано з тим, що герої твору мали реальних прототипів, які брали активну участь у політичному житті Галичини 20-х років минулого століття. Леонід Рудницький відзначав, що “Стріл уночі” – це, за німецьким терміном, “шлюссельроман”, тобто повість, в якій зображені реальні події [див. 231; 9]. Незважаючи на те що місцем дії є вигадане письменником хорватське місто Башти, Григор Лужницький розповідає про життя Львова. Критики зауважують, що навіть голярня, де зустрічалися підпільники, – “справді існувала у Львові…, канали, якими революціонери переходять з одної частини міста до другої, – це канали закритої річки Полтви, а неофіційний часопис підпільної організації “Час” – це відомий “Новий час”, де друкувалися твори Б.Полянича” [там само].

Цензура розгледіла у сюжеті твору про хорватське підпілля реальні події, пов’язані зі зрадою одного з членів УВО – Романа Барановського, який перейшов на службу до польської поліції. Леонід Рудницький переконаний, що “читачеві, ознайомленому із змаганням УВО, не буде важко розпізнати між героями повісті “Стріл уночі” таких визнаних політичних діячів того часу, як сотник Іван Рудницький, о.Леонтій Куницький, д-р Степан Шухевич, Толя Бромфан (псевдо) й інших. Рівно ж автентичними є урядовці режиму. В постаті комісара Кремера пізнаємо підкомісара польської поліції у Львові Ю.Чеховського, прокурор нагадує відомого прокурора Ґіртлєра…” [232; 27]. А обізнаність із тогочасними подіями сприяє глибшій інтерпретації текстів, бо за таких умов відбувається “злиття” горизонтів сприйняття (за рецептивною критикою). Сюжет повісті “Стріл уночі” пов’язаний із пошуком зрадника у підпільній організації: “Детектив та пригодницька література постійно запозичують, окрім здобутків психологічної прози, прийоми документального жанру. Слід підкреслити, що особливо багато детективних творів ґрунтується на архівних матеріалах, свідченнях очевидців.

Членів таємної “сімки” Григор Лужницький традиційно показує інтелігентами, адже тільки освічена людина здатна осмислити політичні процеси, що відбуваються у суспільстві. Саме такими зображені син та донька професора Салятіча. Проте держава, якій простіше керувати несвідомою масою, відкидає їхні прагнення і ставить на них тавро політичних злочинців: “Політики гірші за злодіїв, бо воно (політики. – Н. В.) й вмирати не боїться і вбити (людину. – Н. В.) в нього не гріх” [213; 11]. Письменник часто творить асоціативні ланцюжки, які вказують на ставлення до того чи іншого героя: постать донощика навіть у надкомісара поліції Вукіча викликає відразу, на це вказує образ гадини, своєрідного біблійного Юди. Герой перетворився на корисливого плазуна. Основними характеристиками змії названо холоднокровність, отруйність, підступність, здатність поглинути жертву, більшу за себе.

Роздвоєність язика вказує на лицемірство, обман. Християнська традиція представляє змія як ворога всього людства, ідентифікує його з сатаною, загибеллю.

Задумуючись над проблемою життя і смерті, яка тісно пов’язана з діяльністю підпілля, на перше місце письменник ставить заповіді Божі. Він осмислює життя людини як найвищу цінність, небесний дар. А віра – це те, що змушує людину прислухатися до свого сумління. Комісар поліції визнає, що “добре бути віруючим. Знаєте, що віра – то неначе регулятор: що-небудь зробите, а знаєте, чи ви добре зробили, чи погано” [213; 82]. Держава, яка відкидає Божі заповіді, приречена на постійні війни. Члени підпільних організацій, за словами Петара, пояснюють свої вчинки необхідністю самозахисту: “…я є одним із цих, яким відбирають все: честь, вітчизну й життя. Я є одним із тих, що боронять других, які не знають, що їм грозить загибель. Я є одним із тих, яких ніхто не розуміє і яких всі бояться” [213; 53]. Намагаючись діяти згідно з Божими заповідями, Петар звертається за порадою до священика. Той визнає, що оборона власного життя не є гріхом. Проте символом душевного неспокою героя виступають очі розп’ятого Ісуса і довга дорога з хрестами, біля яких стояли навколішки батьки. У такий спосіб витворюється асоціативна композиція: розп’ята Україна, сини та дочки, які йдуть хресним шляхом історії, втрачені молоді життя, (самотні батьки – сім’я Салятіча, Юда Іскаріот – зрадник у рядах підпільної організації).

Отже, навіть у шпигунських повістях Григора Лужницького категорії релігійності, історизму та патріотизму нероздільні. Вони проявляються у характеротворенні: постаті окреслюються за допомогою вчинків, поведінки, спілкування, думок, почуттів, намірів. А за Михайлом Бахтіним, це і є центром особистості. Позитивні герої творів Григора Лужницького показані справжніми патріотами, які у своїх діях керуються християнськими нормами. Вони сповідують вищу мету не заради власної вигоди, а боронять свій край від чужинців. Саме тому такі люди відчувають внутрішнє задоволення, у той час як робота поліції викликає протилежні почуття навіть у її керівництва. Наприклад, у Кремера “на згадку про завтрішню працю дрож проходила йому по спині. З якими він людьми не говорив, і як він мусів говорити?! Часом його урядування було для нього мукою, якоюсь каторгою. Самі підозріння, злочини, вбивства, брехні й сльози винних і невинних”; у надкомісара Вукіча часто виникали відчуття, що він брудний: “Просто, знаєте, як то часом людина соромиться перед собою самим, що брудна, небрита…” [213; 79, 77]. Такі почуття психоаналітики пояснюють існуючими внутрішніми конфліктами: людина розуміє, що її вчинки не правильні, проте намагається придушити підсвідомі почуття.

Прояви підсвідомості автор пов’язує з елементами містики: в той день, коли на комісара Кремера вчинено замах, він третім закурив сигарету від одного сірника (а це погана прикмета), а на серці було легко і спокійно, “неначе недужому перед смертю”; зрадник “сімки” передбачав, що проти нього йде хтось сильніший – той, кого він не знає, проте відчуває його існування [213; 80]. Отож, доречно звернутися до символіки чисел: за твердженнями психологів, із числом сім пов’язані оптимальні розміри первинного колективу (це такий собі шестикутник із центром – керівником), творчі сили (сім днів творення світу), трійка “містить” у собі теперішнє, минуле й майбутнє [див. 311; 352]. Відтак підпільна “сімка” – оптимальне об’єднання з таємничими, прихованими завданнями.

Містичний елемент у Григора Лужницького невіддільний від загадки та “сенсації”, які лежать в основі детективних шпигунських творів. Саме тому несподіваною видається розв’язка. У повісті “Стріл уночі” вона набуває ознак містерійності (вчинено розправу над зрадником, який асоціюється з біблійним Юдою – учнем, що продав учителя). Запроданцем у повісті Григора Лужницького виявився шеф таємної “сімки” Волковіч.

Така розв’язка на початку твору видавалася неможливою, її відкидали самі герої. Розплата за зраду – це суд підпільної організації, він асоціюється з містерійним ритуалом: “Я, Гальковіч, довірочний сімки, число сім хорватської підпільної організації, присягаю, що говоритиму правду й тільки правду…”, “Присягаю, що присуд є справедливим, і ми вирішили його по правилам нашого гуртка та згідно з нашим сумлінням”, “Присягаю, що кожний з нас, хто б по волі чи по неволі зрадив тайну цього суду, винен буде смерти”, “І на знак присяги цілую оцю зброю” [213; 110, 115]. Життя підпільної організації залишається загадкою для суспільства. “Посвяченим” у її таємниці є тільки читач, який знає “усе” як про конспіративну “сімку”, так і про спецслужби.

Григор Лужницький витворив ідеал активно-творчого героя, який на противагу стихійній пропонує “ділову” концепцію побудови держави. В історичних сенсаційних повістях часто використовуються вербальні та іконічні (візуальні) знаки-коди як уособлення певної ідеї або загадки. Розгадування численних “шарад” рухає сюжетну дію, в основі якої трапляються найрізноманітніші “конструкції”: кримінальні, фантастичні, містичні. Тематика історичних повістей, як сенсаційних, так і кримінальних, об’єднана навколо однієї ідеї – боротьби за державність України. Тож не випадково Григора Лужницького називали історіософом, котрий бачить кожен епізод у контексті загального історичного процесу, а деякі твори сприймали як достовірні факти. Особливості художнього мислення письменника невіддільні від джерел авторської самосвідомості, світоглядних констант, в основі яких християнізм та патріотизм, що простежується в усій творчій спадщині автора.

(Наталія Вівчарик. Своєрідність національного дискурсу детективних повістей Г. Лужницького).

Художній історизм автора також невіддільний від світоглядних переконань, що розвивалися під впливом літераторів консервативно-християнського напряму. Письменник відмовився від хлопоманії” у зображенні історичних постатей, возвеличування народних мас, черні. Для Григора Лужницького характерна певна форма містерійного сюжету: месія, рятівник, у ролі якого може виступати як власне герой, так і певний колектив, група, притаманними лише їм засобами рятують якусь людську спільноту (Лицарі ночі”, Ой Морозе, Морозенку”). Образ Батьківщини полемічно загострений, виразно міфологізований на противагу тодішньому радянському матеріалістичному світогляду. При цьому для драматурга важливий не стільки історичний характер дійових осіб, скільки цілісна ідея, що є рушієм дії та конфлікту. Письменник найчастіше звертався до тих сторінок минулого, які замовчувалися або подавалися у викривленому вигляді.

Основними завданнями лоґосівця” було художнє утвердження християнських та національних цінностей, що усвідомлювалися письменником як нероздільні і реалізовувались у всій творчості, зокрема у детективних повістях, які стали спробою оновлення української літератури, оскільки цей жанр у ній не розвивався.

В основі таких творів Григора Лужницького історичні факти та художня вигадка. Найчастіше письменник звертався до часів козаччини (Багряний хрест”, Срібний череп”, Чорна ігуменя”), визвольних змагань (Перша ніч”, Товариші усміху”, Стріл уночі”). Він витворив ідеал активно-творчого героя, який на противагу стихійній пропонує ділову” концепцію побудови держави. При цьому Григор Лужницький звертався до архетипних пластів: у Багряному хресті” постать гетьмана асоціюється з архетипом Мудрого Старця (Великого Батька), а Україна уособлює священний простір рідної землі. Сакральна аура зумовлює центрованість художнього світу, головна конструктивна особливість якого полягає у хрестоподібній національно-космогонічній структурованості. А це спричинює нову якісну модифікацію та градацію художнього простору. В одній текстовій підгрупі національно-християнська ідентичність пізнається завдяки вертикальній проекції космосу з координатами земне-небесне”, в іншій домінує горизонтально-альтернативний вибір, проектований у координатах схід-захід”.

У своїх творах Григор Лужницький використовує принцип ступенево-просторового звуження або розширення, що відповідає символіці центру Світу. Загалом український простір осмислюється як глобально-духовний континуум, а його фрагментація пов’язана з політичними чинниками. Еміграція творить опозиційну пару поняттю дім”, породжує тугу за власною ідентичністю (Сім золотих чаш”, Замок янгола смерті”). Чужим”, тобто антисвітом, виступає Москва та Польща. Як дихотомія постають еліта і чернь. Україна представлена як втілення міфічного доброго начала, що то вмирає, то воскресає завдяки сильному керівнику, будівничому держави.

Концепція зображення минулого та майбутнього творить символічну неперервну хронотопну вісь існування. В історичних сенсаційних повістях часто використовуються вербальні та іконічні (візуальні) знаки-коди як уособлення певної ідеї або загадки (чаша, хрест, замок). Розгадування численних шарад” рухає сюжетну дію, в основі якої трапляються найрізноманітніші конструкції”: кримінальні (Стріл уночі”), фантастичні (0-313”), містичні (Генерал W”). Тематика історичних повістей, як сенсаційних, так і кримінальних, об’єднана навколо однієї ідеї боротьби за державність України. Тож не випадково Григора Лужницького називали історіософом, котрий бачить кожен епізод у контексті загального історичного процесу, а деякі твори сприймали як достовірні факти. Особливості художнього мислення письменника невіддільні від джерел авторської самосвідомості, світоглядних констант, в основі яких християнізм та патріотизм, що простежується в усій творчій спадщині автора. А ідеологічно табуйована тематика й проблематика реконструйовані Григором Лужницьким у лоґосівському” ключі, що характерно для обох етапів його діяльності (довоєнного і повоєнного, або діаспорного).

(Н.Вівчарик. ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРА ЛУЖНИЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРУПИ ХРИСТИЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ “ЛОҐОС”)

Першим автором типових „сенсаційних повістей‖ був С . Ордівський (псевдонім Г . Лужницького), блискучий стиліст, який у своїх історичних творах використав детективно-пригодницький сюжет для увиразнення „потужної ідейної домінанти, поданої у надзвичайно динамічному стилі‖ [10, с. 202]. Редактори цих видань чітко окреслюють жанр повістей як „сенсаційно-історичних‖, хоча в деяких передмовах наголошують на нечіткості цього терміна: „Автор „Срібного черепа‖ вихований на сучасних, сказати б, сенсаційних – хоч це не дуже правильно характеризує повість С. Ордівського – повістях‖ [13, с. 126].

цих творах помітну роль відіграє шпигунська лінія, яка на той час у світовій літературі розвивалася здебільшого у творах про сучасність. Крім того, повість „Замок Янгола Смерті‖ написана з помітним тяжінням до готичної прози. Поряд з історичними шпигунськими повістями Г. Лужницький (щоправда, під іншим псевдонімом – Б. Полянич) явив західноукраїнським (а згодом – і діаспорним) читачам аналогічні тексти про міжвоєнну та повоєнну добу, ставши одним із перших творців пригодницького роману в українській літературі. У цьому жанрі написані повісті „Перша ніч‖ (1928), „Товариші усміху‖ (1929), „Кімната з одним входом‖ (1931), „Годинник з надбитим склом‖ (1933), „Стріл у ночі‖ (1934),

„Гальо!.. Гальо!.. Напад на банк!‖ (1935), „0-313‖ (1950), „Генерал W‖ (1951).

У більшості з них у центрі подій фігурують діячі націоналістичного підпільного руху міжвоєнної Галичини або аналогічні образи інших рухів. Підпільна організація постає в уяві читача своєрідною державою в державі, де панує свій порядок, норми поведінки, наявна конспірація. У повістях „Перша ніч‖ та „Товариші усміху‖ професор археології Слуцький, удаючи з себе далеку від політики людину, відвертає увагу поліції й очолює підпільну організацію. У першому – конфіскованому польською цензурою у 1934 р. – виданні повісті „Стріл у ночі‖ український націоналістичний рух було замасковано під хорватський з відповідною зміною персонажів, але у газетній публікації 1957 р. та окремому виданні 1974 р. повернуто українсько-польські реалії. У повісті „0-313‖ шпигуни прагнуть викрасти „промені смерті‖, нібито винайдені фізиком Ґ. Марконі, а в „Генералі W‖ відтворено смерть польського генерала К. Свєрчевського від рук бійців УПА, яка згодом стала основною причиною операції „Вісла‖. На думку Н. Вівчарик, жанрово тексти Г . Лужницького через поєднання категорії релігійності, історизму та патріотизму тяжіють як до класичних історико-кримінальних романів, так і до певного роду містицизму: „Містичний елемент невіддільний від загадки, „сенсації‖, яка лежить в основі детективних шпигунських творів‖ [2, с. 151].

Усі ці варіанти змалювання українського підпілля й шпигунських операцій були першими спробами трансформувати національні ментальні коди в розрізі як козацького минулого, так і бурхливої міжвоєнної доби. Сам Г. Лужницький у передмові до львівського видання повісті „Стріл уночі‖ говорить про те, що „всякі екзотичні теми сенсаційности й криміналістики, перейнятої з англійського, французького чи навіть німецького роману, – не мають на нашому ґрунті умовин для розвитку. Зате українська нація розпоряджає іншим, ближчим джерелом сенсаційности й романтики‖ [14, с. 7].

Еміграційні критики звертали увагу на те, що ніша „сенсаційних творів‖ незайнята в українській літературі через орієнтування на „високі‖ жанри, які мають пробуджувати тільки шляхетні почуття. Так, Л. Луців твердив, що „більшість сенсаційних повістей деморалізують читачів, ширять розпусту, славлять злочинників та крім грання на нервах – не дають нічого доброго читачеві‖ [9, с. 3]. При цьому критик усе ж зазначав, що такі твори пишуться не лише за простими шаблонами: „До сензаційної, чи шпигунської творчости, треба мати окремий дар і не можемо собі подумати, щоб Іван Нечуй-Левицький міг був написати добру шпигунську повість‖ [9, с. 3]. Що стосується самого Б. Полянича, то він, на думку Л. Луціва , як і Г.К. Честертон, не відступає від християнської етики у своїх детективних повістях. До того ж Полянич-Лужницький був одним з основоположників католицької течії в українській літературі.

(Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі).

Григор Лужницький, якого називають візитною карткою групи “Логос”, у своїх художніх та публіцистичних творах активно розробляв історичну тематику. Варто зауважити,що “логосівець” виховувався у високоосвіченій, з давніми українськими традиціями родині Лужницьких, у щоденному житті якої завжди домінували слова: Бог, Народ і Воля. Григор Лужницький зробив значний внесок в українську літературу своєю прозою, він працював здебільшого у жанрах сенсаційної повісті та кримінального роману. Прозові твори виходили під псевдонімами:Б. Полянич,Р. Жданич,Р. Сенечільський, С. Ордівський. Починаючи з 1927 р. і до війни щорічно, з’являються нові оповідання, есе, нариси спогади: “Або плач або кров” (1927), “Смерть Куна з Кунсвальду” (1927), “Свист” (1927), “Перша ніч” (1928), “Мій перший подвиг” (1928), “Чорний сніг” (1928), “Генерал барон Гатаяма” (1928), “Марево війни” (1928), “Кімната з одним ходом” (1931), “Гальо, гальо, напад на банк!” (1932), “Годинник з надбитим склом” (1933), “Стріл уночі” (1934) та ін.

Наталія Пазуняк зазначає, що тематика прозових творів Б. Полянича взята переважно з українського підпільного рухув Галичині, яка після Першої світової війни опинилася під польською окупацією. Різні прояви несправедливості й брутальності окупантів, що намагалися знищити дух незалежності серед свідомого українського населення, викликали завзятий спротив борців за волю України, що виявили свою активність у підпільній організації УВО. Неабиякою спонукою до створення повістей про українське підпілля могло бути знайомство з провідниками руху – полковником Євгеном Коновальцем і полковником Романом Сушком. “Він відчував, що його праця перебуває немовби під патронатом учасників підпільного руху, тож свідомість цього зміцнювала його натхнення” [5, 256].

Починаючи з 1937 р., Григор Лужницький пише більші за обсягом прозові твори на історичну тематику. У сенсаційних (тобто пригодницьких) історичних повістях Г. Лужницького “Багряний хрест” (1937), “Срібний череп” (1937), “Чорна ігуменя” (1938) – непримиренна опозиція двох світів – українсько­козацького і російсько­-московського [1, 171].

Виїхавши до США, письменник захоплюється пригодницькою і сенсаційно­шпигунською тематикою. Так, у 1950 р. з’являється його твір “О­313” про Європу у роки після Другої світової війни, у 1951 – “Генерал W” про наступ тоталітарних режимів комунізму і нацизму, у 1957

– “Вершники смерти” з часів Івана Виговського, у 1963 – “Замок янгола смерти” про Кирила Розумовського та Григорія Орлика, у 1969 – “Сім золотих чаш” з доби Івана Мазепи.

Григор Лужницький опрацьовував історичну тематику і в драматургії. Окрім відомих релігійних драм (“Посол до Бога”, “Голгота”, “Ой зійшла зоря над Почаєвом”, “Сестра­воротарка”), комедій (“Акорди”, “Муравлі”), він писав історичні драми – “Дума про Нечая”, “Ой Морозе, Морозенку”, “Січовий суд”, “Лицарі ночі” та інші.

(Ірина Дмитрів/ТЕМА ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ-“ЛОГОСІВЦІВ”)

ФАНТАСТИКА:

Р. Сенечільський. Марево війни. Думки з приводу повісті В. Є. Жарковецького "Рік 1974 і рік 1975". — Львів: 1928. (Б-ка "Нового часу") — 126с.

Жанр произведения для своего времени редкостный — рецензия несуществующего произведения вымышленного автора (на тему Польско-Германской войны 1975г.) (?)

Полянич Б. О-313 (шпигунська повість). Філадельфія, 1950 Сторінок: 180 с. Опис: Видання “Америки” (шпионы стремятся украсть "лучи смерти", будто бы изобретённые физиком Г. Маркони.)

Полянич Б. Замок янгола смерти (сензаційна повість з часів Гетьмана Кирила Розумовського і Григора графа Орлика). Торонто, 1963 (шпионская повесть с тяготением к готической прозе).

Сторінок: 200 с. Опис: Видавництво “Добра Книжка” вип. 178

http://encyklopediafantastyki.pl/index.ph...

***

https://books.google.com.ua/books?id=MqbT...

https://www.google.com/search?q=%D0%A1.+%...

https://books.google.com.ua/books?id=XVS5...