І знесилений шляхом в сотні верст, спочиваючи під придорожною вербою, мріє про килим-самольот мандрівник, що шукає роботи чи щастя...

I вигадує всевидюще люстерко дівчина, що марно дожидає свого милого з чужої сторононьки, з лихої війни...

Так століттями створювалась казка. Поетична мрія про краще майбутнє, мрія, що нею жили пригноблені маси в темні часи минулого, мрія про те, як визволити трударя з-під влади всемогутньої природи. Вона передається з вуст в уста, обростає подробицями і живе, живе віками, бо ж співзвучна думам, сподіванням і надіям мільйонів людей.

Фантастика — не випадковий елемент в житті людей, не розвага після робочого дня, не весела побрехенька на вечорницях, а сила, реальна, динамічна, сила, що пориває людину до пізнання природи, до казкових, разючих відкрить, праоснова всякої творчості.

А й справді...

Всі, наприклад, захоплюються польотами радянських супутників

i ракет у космічному просторі, але не всі усвідомлюють, що величезну роль в тій справі зіграла фантазія і літературна фантастика зокрема.

Загальний поступ людства здійснюється на основі несхитних законів розвитку матеріальних умов існування суспільства. Та немалу роль у цьому відіграють і палкі фантастичні прагнення людей, сміливе дерзання кращих умів до нових висот технічного прогресу.

Мрія змушує людину робити крок в космос, мрія, без якої не було б ні електронно-лічильних машин, ні атомоплава «Ленін», ні вимпелу на Місяці, ні теорії відносності. Мрія, що по-справжньому розправила крила лише в нашому, соціалістичному суспільстві, стала могутнім стимулом нашого руху вперед.

* * *

Мрія. Яке чудесне слово! Воно походить від слова «мріє», тобто «ледь бовваніє в імлі», «з'явилося на обрії», «ввижається в далині». Це і в справжнє значення слова «мрія» — видіння майбутнього, грядущого.

За цим видінням йшли древні скульптори Індії і Єгипту, поети Середньої Азії, вчені Еллади, гладіатори Спартака. Мрія кликала європейських моряків і російських землепроходців до відкриття нових земель, її кипінням живилися, наснажувалися Шевченко і Пушкін, її намагалися втілити в життя Оуен і комунари Парижа, її невгасимим вогнем надихались Сократ і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський, Ейнштейн і Жоліо-Кюрі. На віки вперед сягали думкою великі генії людства Маркс і Ленін, науково передбачаючи шляхи розвитку суспільства.

Отже, мрія летить попереду здійсненая, вогняним пунктиром позначає грядущі шляхи в невідоме. Та ось питання...

Мрія мрією... Мріяти можна по всякому. Під покровом цього слова часто ідуть поряд і романтичні пошуки і грубе міщанське бажання. Ми відразу відсічемо «мрію» ледарів, сластолюбців і нікчем. Ми будемо говорити про юних душею, які запалюються, забувають про все на світі, вдень і вночі йдуть по єдиній дорозі, з радістю віддають свої сили, літа і вміння улюбленій справі. Поговоримо про тих, хто вміє і любить фантазувати, висока, благородна мрія невіддільна від сміливої фантастики.

Уява. Фантазія. Обов'язкові супутники мрії. Без них мрія безплідна.

Треба виховувати поколінні войовничих мрійників, які не лише будуватимуть нові чудесні міста і підійматимуть цілину на землі чи в небі, а й силою уяви проникатимуть в незвідане.

Таких людей багато в нашій країні. І якщо нові й нові лави юнаків та дівчат поповнюють армію вчених, інженерів, дослідників та робітників найрізноманітніших професій борців з таємничою природою, — то немале в тому заслуга фантастики, яка ще в дитинстві хвилює молоді серця, кличе до чудесною, незвичайного, запалює на подвиги ради торжества розуму.

Отже, фантастика. Вона повинна бути на озброєнні скрізь, у всіх — у батьків, учителів, в нашої запальної молоді... Вона повинна сміливіше ввійти в літературу, в душі героїв, в їх життя, в роздуми автора.

Та саме в літературі ми частенько відчуваємо брак злету фантазії, сміливого устремління вперед, в незвідане майбутнє.

Показуючи в майстерністю І натхненням побут героїв, їх взаємини, конфлікти, автори разом з тим не малюють перспективи, яка завжди мусить переломлятися через психологію героїв.

Згадаємо твори Горького і Чехова. їхні герої і в багні, і в тюрмах, і в години найбільшого розпачу мріють, дивляться в грядуще, думають про нього, живуть ним. Воно для них — смисл життя, провідна зірка, надія, яка змушує діяти наперекір важкому життю.

В багатьох же сучасних книгах — герої, що живуть уже в умовах соціалістичного ладу, заклопотані лише дріб'язковими поточними справами, мрії їхні не виходять за межі комунальної квартири або службового кабінету. І це в наш романтичний час, в час небаченого духовного піднесення радянського народу, коли світла мрія людства — комунізм окрилює трудівників на чудові звершення, кличе їх вперед, запалює в їхніх серцях жагу пошуків, відкрить, сміливих розвідок.

Не всяка книга може стати крилами. Навіть фантастична. І не навіть, а фантастична передусім.

Чому ж?

Та хіба не ясно? Тому, що багато літ підряд «друзі» і недруги фантастики виділяли їй у загальному літературному процесі місце другорядної літератури, спорідненої з пригодницькою та «шпигунською» літературою гіршого гатунку. Така порочна практика завдала багато лиха мрії, яку намагалися убгати в рамки видимої мети, змусити служити лише для популяризації певних науково-технічних конструкцій недалекого майбутнього або вірогідних наукових гіпотез. Серйозні письменники, майстри пера, звичайно, не могли в таких межах створити що-небудь цікаве, значне і взагалі одвернулися від фантастичного жанру, на якому діляги, кон'юктурщики або дилетанти згодом почали завзято орати піщане поле убогої вигадки, перетворюючи, зрештою, мрію в заїжджену шкапу.

А й справді — погляньмо на деякі книги з серії фантастики і порівняймо їх з книгами про сучасність...

* * *

Певний час монополію в жанрі фантастики мали такі письменники, як В. Нємцов, В. Охотников, В. Сапарін та інші. Вони, як правило, писали про конкретні, зрозумілі всім речі, які стверджувались сучасною наукою. Вони піддавали анафемі будь-яку думку про те, що фантастика не може бути обмежена в часі і просторі, що вона є не кресленням існуючої конструкції, яка будуватиметься завтра, а дороговказом у таємничу і зовсім недосліджену країну майбутнього. Може, навіть, і не дороговказом, а лише закликом, гаслом, що зачіпає найглибші струни душі. Ось чому раз по раз з'являлися в журналах і книгах сірі, нудні оповідання В. Сапаріна (хоча б збірник «Однорога жирафа» або «Нова планета»), довгі романи В. Нємцова, які важко дочитати до кінця («Альтаїр», «Золоте дно»), книга М. Романiвської «Загнуздані хмари» і чимало інших. В усіх тих «фантазіях» нема ні мрії, ні сильного польоту думки, ні зримих героїв, ні захоплюючої ідеї. Така фантастика може лише скомпрометувати жанр, а завдяки своїй популярності серед юнацтва — розучити молодь мріяти.

Апофеозом отакої писанини є роман Л. Оношка «На оранжевій планеті», який недавно вийшов у Дніпропетровському обласному видавництві страшенно великим тиражем. Прочитаєш книжку, вдариш руками об поли і стоїш стовпом півгодини, поки отямишся. Що не сторінка, то й сюрприз, не кажучи вже про твір в цілому. В гонитві за пригодами і всілякими жахами автор певне, знаюча і Освічена людина — накрутив такого, що не лізе ні в які ворота. Там і сутичка з дикунами, і зустріч з представниками комуністичного суспільства, і з завойовниками — злісними карликами, які захопили частину Венери, і космічна любов міщанського гатунку, і ще безліч подібних «знахідок», Герої романа якісь пришелепуваті, недолугі, наївні, вони викличуть не захоплення і бажання наслідувати їх, а огиду і жаль. Так і хочеться спитати автора: для чого написано цю книгу? Де мрія, яка повинна бути віссю романа, спонукати героїв до дії? Нагромадження карколомних пригод на чужій планеті — це ще не фантастика! Це пародія на фантастику!

Чи не подібного роду книги стали причиною того, що серед частини літераторів можна почути розмови, ніби фантастика — це вигадка, це не життя, і, мовляв, писати в цьому жанрі — несерйозно!

Але ж погодитись з цим поглядом ніяк не можна.

По-перше, досвід таких гігантів, як Жюль Верн, Уеллс, О. Толстой, незаперечно спростовуй це твердження. А по-друге, фантастика не більша вигадка, ніж так звана реалістична література. Різниця між ними лише в часі подій. Зримість, вірогідність, правдивість образів книги залежать тільки від уміння автора.

Отже, помиляється той, хто зневажливо або несерйозно ставиться до фантастики, вважаючи її втечею вії дійсності в світ пустого мрійництва! Ніщо так не може показати перспективи нашого сьогодні, як фантастика. Цією дивовижного властивістю — поглядом думки проникати в майбутнє— як ніхто, володів Ілліч. Він був не лише великим практиком, а й великим фантастом. Найкраще про це сказав Маяковський:

Он земной, но не из тех,

кто глазом упирается

в свое корыто.

Землю всю охватывая разом.

Видел то, что временем закрыто...

* * *

Без уміння людства фантазувати не було б жодного значного відкриття. Ось чому ми повинні витягти фантастику із задвірків літературного життя, не допускати, щоб її зводили тільки до тлумача науково-технічних ідей.

Ніби фантастика — науковий трактат! Ніби фантаст повинен створювати конструкції неіснуючих машин!

Згадаймо Джордано Бруно. Поряд з ним жили люди — ремісники, хлібороби, моряки, воїни. Можливо, кожен з них більше дав для того дня, для шлунка чи тіла своїх сучасників. Але хіба можна порівняти значення тих поточних справ з величчю його подвигу?

Він зруйнував стіну неуцтва, відкрив перед враженим поглядом людства безмежність Всесвіту, а разом з тим безмежність його, людства, розвитку.

Такою повинна бути й фантастика — руйнувати затишний будиночок консервативних поглядів, промацувати мрією, ніби казковим променем, далекі обрії грядущого. Щодо обмеження фантастики з часі та її конкретизації, про які у нас часто говорять, то, на мій погляд, критеріїв такого обмеження нема. Нема і не може бути! Вчений, який прагне поставити під сумнів ту чи іншу мрію з точки зору сучасних знань, по суті, не відрізняється від ченців, які засуджували вчення Галілея чи Коперника... Навіть чимало наукових гіпотез, які потім були відкинуті наукою, все ж мали позитивний вплив на пізнання природи, були тим каменем, на якому відточувався ніж шукання. А у фантастики завдання ще більш певне — запалювати вогонь цього шукання, сіять зерна мрії, тривожити серця бажанням боротьби, дерзань, великого труда в ім'я наступного дня.

Радісцо відзначити, що період застою минув у фантастичній літературі, і на обрії з'явилися яскраві твори цього жанру. Це, насамперед, «Туманність Андромчди» І. Єфремова.

Але треба зауважити, що в книзi I Єфремова є ряд суттєвих недоліків, які дуже знижують її цiннiсть. Я маю на увазі нагромадження науковоподібних вирізів, безкінечні внутрішні монологи героїв. Це захаращує живу тканину твору, утруднює його читання і розуміння. Ефремов вважає, шо наука в майбутньому ввійде в плоть і кров людей, і тому він вводить безліч наукових викладок у мову і думки героїв. Ця думка правильна, але помилкою письменника є те, шо він конструює наукову фразеологію шляхом неймовірного ускладнення.

Чеський письменник Я. Вайс у своєму романi «В країні наших онуків» віддає перевагу аналізові внутрішнього світу, людини комуністичного суспільства. Книга читається легко, вона написана з любов'ю до близького майбутнього, в якому житимуть і працюватимуть наші онуки і діти. Але в ній є недоліки іншого гатунку. Мова йде про статичність майбутнього суспільства, про самовдоволеність героїв, про їхнє духовне копирсання в дрібних «пережитках минулого». Героям Вайса бажати нічого, для них навіть політ у космос — це просто «безумна пригода». І все ж таки навіть з цими недоліками твір становить значне досягнення науково-фантастичної літератури.

* * *

На Україні довгий час фантастика була занедбана. Патріархи цього жанру Ю. Смолич і В. Владко, які створили в довоєнний період значні твори наукового і соціального звучання, багато років не розробляли фантастичних тем. Лише в 1959 році В. Владко опублікував новий яскравий твір «Сивий капітан». Українські читачі чекають, що і Ю. Смолич ще скаже своє слово в науково-фантастичному жанрі. В епоху космічних ракет і ядерної енергетики відомий майстер пера міг би створити захоплюючі й значимі книги про майбуття.

За останні роки в українській фантастиці з'явились нові імейа. Вийшли в світ книги М. Дашкієва («Торжество життя», «Зуби дракона»), В. Бережного («В зоряні світи»), В. Савченка («Чорні зорі», «На дивній планеті», «Пробудження професора Берна», «Назустріч зорям»). Особливо сміливо мріє В. Савченко. Його герої проникають у таємниці ядра, створюючи надгусту матерію «нейтрид», летять з променевими швидкостями, використовують явище анабіозу, досліджують планету з дивовижними кристалічними істотами.

Але значна хиба цих книг полягає в тому, що герої їхні не завжди діють у відповідності з логікою життя. Тому вони й не запам'ятовуються.

Запам'ятовується лише ідея твору. Винятком, можливо, є тільки образ Якіна з твору В. Савченка «Чорні зорі». А взагалі від цього автора можна чекати цікавих і своєрідних книг.

Нам потрібна фантастика — велика і могутня література, в якій на весь гігантський зріст постане людина комуністичного майбутнього. Не ходульна людина, не людина-схема, а жива, повнокровна, ніжна і пристрасна, схвильована і смутна, радісна і невтомна, сповнена коханням і бажанням боротьби — така ж правдива й життєва, як людина в книгах Горького, Олексія Толстого, Коцюбинського, Джека Лондона, Уеллса і Роллана.

Юнь — наша надія, наше майбутнє, що кипить, вирує пристрастю, шукає нових шляхів — хоче бачити себе, свого сучасника в тій прекрасній будівлі, яку вона будує, в ясному грядущому дні, де будуть радість і достаток, космічні подорожі і хвилюючі зустрічі з іншими розумними істотами, гігантські звершення і небувалий розмах творчості народної, де сама смерть одступатиме перед людиною.

Отож подумаймо, товариші письменники, чи не приступити й собі до створення книг фантастичного жанру?! Я певен, що це під силу кожному літератору, який думає, піклується про майбутнє.

І тоді юнаки та дівчата, що будують домни і енергостанції, що сіють жито і кукурудзу, конструюють ракети і опановують вершини науки, — ще ясніше усвідомлюватимуть, що їхня діяльність є втіленням в життя гігантської вражаючої картини майбутнього комуністичного суспільства.

В багатобарвній літературі народній — у вічно живому фольклорі — значне місце посідають казка, фантастика, мрія.

Мрія поколінь стала дійсністю. А попереду — знову безкінечний шлях нових мрій і нових звершень.

Наша країна — батьківщина сміливого наукового дерзання, найнестримнішої, найдалекозорішої фантастики. Не треба боятисд невідомих машин і майбутніх винаходів, не треба боятися показувати техніку грядущого віку. Справа ж не в техніці! Фантастика — не наука, а насамперед Людина майбуття. їй — Людині — і повинне підпорядковуватись усе другорядне, технічне спорядження наших фантастичних творів. Пориваючись за мрією, захоплюючись нею, читач сам, у житті, знайде шляхи, винайде машини, багато що вдосконалить для втілення заповітної мрії в дійсність.

***

Удивительная штука фантазия...

Живет себе человек из года в год, живет в труде, в нужде. И вдруг ему в голову хлещет та самая фантазия.

И задумывается хлебороб-бедняга над нуждающейся сохой, что ее с надругательством тянет худая кляча..., и воображение рисует ему широкие поля, где лопата сама ходит, подскакивает, над землей, а после нее стелется черная масляная пашня.

И обессиленный путём в сотни верст, отдыхая под придорожной ивой, мечтает о ковер-самолете путешественник, ищущий работы или счастья...

И придумывает всевидящее зеркальце девушка, тщетно дожидающаяся своего милого с чужой посторонки, от злой войны...

Так столетиями создавалась сказка. Поэтическая мечта о лучшем будущем, мечта, которой жили угнетенные массы в темные времена прошлого, мечта о том, как освободить труженика из-под власти всемогущей природы. Она передается из уст в уста, обрастает подробностями и живет, живет веками, потому что созвучна думам, чаяниям и надеждам миллионов людей.

Фантастика — не случайный элемент в жизни людей, не развлечение после рабочего дня, не веселая поврушка на вечерницах, а сила, реальная, динамичная, сила, порывающая человека к познанию природы, к сказочным, разящим открытиям, праоснова всякого творчества.

А в самом деле...

Все, например, увлекаются полетами советских спутников

i ракет в космическом пространстве, но не все отдают себе отчет, что огромную роль в этом деле сыграла фантазия и литературная фантастика в частности.

Общее продвижение человечества осуществляется на основе несгибаемых законов развития материальных условий существования общества. Но немалую роль в этом играют и горячие фантастические стремления людей, смелое дерзание лучших умов к новым высотам технического прогресса.

Мечта заставляет человека делать шаг в космос, мечта, без которой не было бы ни электронно-счетных машин, ни атомоплава «Ленин», ни вымпела на Луне, ни теории относительности. Мечта, по-настоящему расправившая крылья только в нашем, социалистическом обществе, стала мощным стимулом нашего движения вперед.

* * *

Мечта. Какое чудесное слово! Оно происходит от слова «мечтает», то есть «чуть истукает во мгле», «появилось на горизонте», «увижается вдали». Это и в подлинное значение слова «мечта» — видение будущего, грядущего.

За этим видением следовали древние скульпторы Индии и Египта, поэты Средней Азии, ученые Эллады, гладиаторы Спартака. Мечта звала европейских моряков и русских землепроходцев к открытию новых земель, ее кипением питались, наслаждались Шевченко и Пушкин, ее пытались воплотить в жизнь Оуэн и коммунары Парижа, ее неугасимым огнем вдохновлялись Сократ и Ньютон, Ломоносов и Циолковский, Эйнштейн и Жоиншейн. Во веки вперед восходили к мысли великие гении человечества Маркс и Ленин, научно предсказывая пути развития общества.

Итак, мечта летит впереди свершена, огненным пунктиром обозначает грядущие пути в неизвестное. Да вот вопрос...

Мечта мечтой... Мечтать можно по всякому. Под покровом этого слова часто идут рядом и романтические изыскания и грубое мещанское желание. Мы сразу отсечем «мечтаю» бездельников, сластолюбцев и никчем. Мы будем говорить о юных душах, которые воспламеняются, забывают обо всем на свете, днем и ночью идут по единой дороге, с радостью отдают свои силы, лета и умение любимому делу. Поговорим о тех, кто умеет и любит фантазировать, высокая, благородная мечта неотделима от смелой фантастики.

Воображение. Фантазия. Обязательные спутники мечты. Без них мечта бесплодна.

Надо воспитывать поколения воинственных мечтателей, которые не только будут строить новые чудесные города и поднимать целину на земле или в небе, но и воображением будут проникать в неизведанное.

Таких людей много в нашей стране. И если новые и новые ряды юношей и девушек пополняют армию ученых, инженеров, исследователей и рабочих самых разных профессий борцов с таинственной природой, то немалая в том заслуга фантастики, которая еще в детстве волнует молодые сердца, зовет к чудесной, необычной, зажигательной. ради торжества разума.

Итак, фантастика. Она должна быть на вооружении везде, у всех — у родителей, учителей, у нашей зажигательной молодежи... Она должна смелее войти в литературу, в души героев, в их жизнь, в размышления автора.

Но именно в литературе мы частенько ощущаем нехватку взлета фантазии, смелого устремления вперед, в неизведанное будущее.

Показывая в мастерстве и вдохновении быт героев, их взаимоотношения, конфликты, авторы вместе с тем не рисуют перспективы, которая всегда должна преломляться из-за психологии героев.

Упомянем произведения Горького и Чехова. их герои и в грязи, и в тюрьмах, и в часы величайшего отчаяния мечтают, смотрят в грядущее, думают о нем, живут им. Оно для них — смысл жизни, ведущая звезда, надежда, заставляющая действовать наперекор тяжелой жизни.

Во многих же современных книгах — герои, живущие уже в условиях социалистического строя, озабочены лишь мелочными текущими делами, их мечты не выходят за пределы коммунальной квартиры или служебного кабинета. И это в наше романтическое время, во время невиданного духовного подъема советского народа, когда светлая мечта человечества — коммунизм окрыляет тружеников на чудесные свершения, зовет их вперед, зажигает в их сердцах жажду поисков, открытий, смелых разысканий.

Не всякая книга может стать крыльями. Даже фантастическая. И не даже, а фантастическая, прежде всего.

Почему же?

Да разве не ясно? Потому что многие годы подряд «друзья» и недруги фантастики выделяли ей в общем литературном процессе место второстепенной литературы, родственной приключенческой и «шпионской» литературе худшего сорта. Такая порочная практика нанесла много бед мечте, которую пытались убить в рамки видимой цели, заставить служить лишь для популяризации определенных научно-технических конструкций недалекого будущего или вероятных научных гипотез. Серьезные писатели, мастера пера, конечно, не могли в таких пределах создать что-нибудь интересное, значительное и вообще отвернулись от фантастического жанра, на котором деляги, конъюнктурщики или дилетанты впоследствии начали упорно пахать песчаное поле убогой выдумки, превращая, в конце концов, мечту в постоялую клячу.

И действительно — посмотрим на некоторые книги из серии фантастики и сравним их с книгами о современности...

* * *

Одно время монополию в жанре фантастики имели такие писатели, как В. Немцов, В. Охотников, В. Сапарин и другие. Они, как правило, писали о конкретных, понятных всем вещах, утверждаемых современной наукой. Они подвергали анафеме любое мнение о том, что фантастика не может быть ограничена во времени и пространстве, что она не чертеж существующей конструкции, которая будет строиться завтра, а указателем в таинственную и совершенно неисследованную страну будущего. Может, даже и не указателем, а лишь призывом, лозунгом, затрагивающим глубочайшие струны души. Вот почему то и дело появлялись в журналах и книгах серые, скучные рассказы В. Сапарина (хотя бы сборник «Единорогая жирафа» или «Новая планета»), длинные романы В. Немцова, которые трудно дочитать до конца («Альтаир», «Золотое дно»), книга М. Романовской «Огненные облака» и многие другие. Во всех этих «фантазиях» нет ни мечты, ни сильного полета мысли, ни зримых героев, ни увлекательной идеи. Такая фантастика может только скомпрометировать жанр, а благодаря своей популярности среди юношества разучить молодежь мечтать.

Апофеозом такой писанины является роман Л. Оношко «На оранжевой планете», недавно вышедший в Днепропетровском областном издательстве очень большим тиражом. Прочтешь книгу, ударишь руками о полы и стоишь столбом полчаса, пока очнушься. Что ни страница, то и сюрприз, не говоря уже о произведении в целом. В погоне за приключениями и всяческими ужасами автор определенный, знающий и образованный человек — накрутил такого, что не лезет ни в какие ворота. Там и схватка с дикарями, и встреча с представителями коммунистического общества, и с завоевателями — злобными карликами, захватившими часть Венеры, и космическая любовь мещанского сорта, и еще множество подобных «находок», Герои романа какие-то причудливые, бестолковые, наивные, они вызовут не восхищение и желание подражать им, а отвращение и жалость. Так и хочется спросить автора: для чего написана эта книга? Где мечта, которая должна быть осью романа, побуждать героев к действию? Нагромождение сногсшибательных приключений на чужой планете – это еще не фантастика! Это пародия на фантастику!

Не подобного рода книги стали причиной того, что среди части литераторов можно услышать разговоры, будто фантастика – это выдумка, это не жизнь, и, мол, писать в этом жанре – несерьезно!

Но согласиться с этим взглядом никак нельзя.

Во-первых, опыт таких гигантов, как Жюль Верн, Уэллс, О. Толстой, несомненно опровергай это утверждение. А во-вторых, фантастика не большая выдумка, чем так называемая реалистическая литература. Разница между ними только во времени событий. Зримость, вероятность, правдивость образов книги зависят только от умения автора.

Итак, ошибается тот, кто пренебрежительно или несерьезно относится к фантастике, считая ее бегством ресницы действительности в мир пустого мечтания! Ничто так не может показать перспективы нашего сегодня как фантастика. Этим удивительным свойством – взглядом мысли проникать в будущее – как никто, обладал Ильич. Он был не только большим практиком, но и фантастом. Лучше всего об этом сказал Маяковский:

Он земной, но не из тех,

кто глазом упирается

в свое корыто.

Землю всю охватывая вместе.

Видел то, что временем закрыто...

* * *

Без умения человечества фантазировать не было бы никакого открытия. Вот почему мы должны извлечь фантастику из задворков литературной жизни, не допускать, чтобы ее сводили только к толкователю научно-технических идей.

Как фантастика — научный трактат! Вроде бы фантаст должен создавать конструкции несуществующих машин!

Вспомним Джордано Бруно. Рядом с ним жили люди – ремесленники, земледельцы, моряки, воины. Возможно, каждый из них дал больше для того дня, для желудка или тела своих современников. Но разве можно сравнить значение тех текущих дел с величием его подвига?

Он разрушил стену невежества, открыл перед потрясенным взглядом человечества безграничность Вселенной, а вместе с тем безграничность ее, человечества, развития.

Такова должна быть и фантастика — разрушать уютный домик консервативных взглядов, прощупывать мечтой, будто сказочным лучом, далекие горизонты грядущего. Что касается ограничения фантастики со временем и ее конкретизации, о которых у нас часто говорят, то, на мой взгляд, критериев такого ограничения нет. Нет и не может быть! Ученый, стремящийся подвергнуть сомнению ту или иную мечту с точки зрения современных знаний, по сути, не отличается от монахов, осуждающих учение Галилея или Коперника... Даже немало научных гипотез, которые потом были отвергнуты наукой, все же оказали положительное влияние на познание природы, были тем камнем, на котором оттачивался нож искания. А у фантастики задача еще более определенная — зажигать огонь этого искания, сеять зерна мечты, тревожить сердца желанием борьбы, дерзаний, большого труда во имя следующего дня.

Радостно отметить, что период застоя прошел в фантастической литературе, и на горизонте появились яркие произведения этого жанра. Это прежде всего «Туманность Андромчды» И. Ефремова.

Но следует отметить, что в книге I Ефремова есть ряд существенных недостатков, которые очень снижают ее ценность. Я имею в виду нагромождение научных вырезов, бесконечные внутренние монологи героев. Это загромождает живую ткань произведения, затрудняет его чтение и понимание. Ефремов считает, что наука в будущем войдет во плоть и кровь людей, и потому он вводит множество научных выкладок в язык и мнения героев. Это мнение правильно, но ошибкой писателя является то, что он конструирует научную фразеологию путем невероятного усложнения.

Чешский писатель Я. Вайс в своем романе «В стране наших внуков» предпочитает анализ внутреннего мира, человека коммунистического общества. Книга читается легко, она написана с любовью к близкому будущему, в котором будут жить и работать наши внуки и дети. Но в ней есть недостатки иного сорта. Речь идет о статичности будущего общества, о самодовольстве героев, об их духовном копании в мелких «пережитках прошлого». Героям Вайса желать нечего, для них даже полет в космос – это просто «безумное приключение». И все же даже с этими недостатками произведение составляет значительное достижение научно-фантастической литературы.

* * *

В Украине долгое время фантастика была заброшена. Патриархи этого жанра Ю. Смолич и В. Владко, создавшие в довоенный период значительные произведения научного и социального звучания, многие годы не разрабатывали фантастические темы. Лишь в 1959 году В. Владко опубликовал новое яркое произведение «Седой капитан». Украинские читатели ждут, что и Ю. Смолич скажет свое слово в научно-фантастическом жанре. В эпоху космических ракет и ядерной энергетики известный мастер пера мог бы создать увлекательные и значимые книги о будущем.

За последние годы в украинской фантастике появились новые имена. Вышли в свет книги М. Дашкиева («Торжество жизни», «Зубы дракона»), В. Бережного («В звездные миры»), В. Савченко («Черные звезды», «На странной планете», «Пробуждение профессора Берна») , «навстречу звездам»). Особенно смело мечтает В. Савченко. Его герои проникают в тайны ядра, создавая сверхгустую материю «нейтрид», улетают с лучевыми скоростями, используют явление анабиоза, исследуют планету с удивительными кристаллическими существами.

Но значительный недостаток этих книг заключается в том, что герои их не всегда действуют в соответствии с логикой жизни. Потому они и не запоминаются.

Запоминается только мысль произведения. Исключение, возможно, только образ Якина из произведения В. Савченко «Черные звезды». А вообще от этого автора можно ждать интересных и своеобразных книг.

Нам нужна фантастика — великая и могучая литература, в которой во весь гигантский рост предстанет человек коммунистического будущего. Не ходульная человек, не человек-схема, а живая, полнокровная, нежная и страстная, взволнованная и грустная, радостная и неутомимая, полная любовью и желанием борьбы — такой же правдивый и жизненный, как человек в книгах Горького, Алексея Толстого, Коцюбинского, Джека Лондона, Уэллса и Роллана.

Юнь — наша надежда, наше кипящее будущее бурлит страстью, ищет новых путей — хочет видеть себя, своего современника в том прекрасном здании, которое она строит, в ясном грядущем дне, где будут радость и изобилие, космические путешествия и волнующие встречи с другими разумными существами, гигантские свершения и небывалый размах творчества народного, где сама смерть будет отступать перед человеком.

Давайте подумаем, товарищи писатели, не приступить ли себе к созданию книг фантастического жанра?! Я уверен, что это по силам каждому думающему литератору заботится о будущем.

И тогда юноши и девушки, строящие домны и энергостанции, сеющие рожь и кукурузу, конструируют ракеты и овладевают вершинами науки, — еще яснее отдавать себе отчет, что их деятельность является воплощением в жизнь гигантской впечатляющей картины будущего коммунистического общества.

В многоцветной народной литературе — в вечно живом фольклоре — значительное место занимают сказка, фантастика, мечта.

Мечта поколений стала реальностью. А впереди – снова бесконечный путь новых мечтаний и новых свершений.

Наша страна — родина смелого научного дерзания, самой безудержной, дальнозоркой фантастики. Не надо бояться неизвестных машин и будущих изобретений, не нужно бояться показывать технику грядущего возраста. Дело ведь не в технике! Фантастика — не наука, а прежде всего Человек будущего. ей — Человеку — и должно подчиняться все второстепенное, техническое снаряжение наших фантастических произведений. Порываясь за мечтой, увлекаясь ею, читатель сам, в жизни, найдет пути, изобретет машины, многое усовершенствует для воплощения заветной мечты в действительность.

***

Отклик Владимира Савченко на эту статью Олеся Бердника нашёл и разместил коллега Pirx https://fantlab.ru/blogarticle82271

***

Олесь Бердник. Мрія, література і майбутнє. "Літературна газета" (Київ) №27, 1. 4. 1960, с. 2 [Питання розвитку н.-ф. літератури; Під рубрикою «Дискусії»]

Олесь Бердник. Мечта, литература и будущее. "Литературна газета" (Киев) №27, 1. 4. 1960, с. 2 [Вопросы развития н.-ф. литературы; Под рубрикой "Дискуссии"]

"Кончается четверг, и дождик мелок,

И сквозь него едва-едва видны,

Два косяка летающих тарелок,

Над мокрой территорией страны,

И девушки, бегущие с работы,

По лужам торопливо семеня,

Промокший двор и в нем промокший кто-то,

Немножечко похожий на меня.

Ох, как легка и необыкновенна

Та женщина, что скромный свой уют

Несет в химчистку в сумке здоровенной.

Немножечко похожей на твою.

А из-за облаков, сквозь дождик мелкий

Глядит на двор в подзорную трубу

Борт-инженер летающей тарелки.

Немножечко похожей на судьбу.

Кончается четверг, и дождик мелок

И трудно различить в промозглой мгле

Чего-то, что на небо улетело,

И то, чего осталось на земле.

И две фигуры посреди стихии,

Друг с друга не спускающие глаз.

Промокшие, слепые и глухие,

Такие непохожие на нас.

Счастливые, слепые и глухие,

Такие непохожие на нас."

А. Иващенко и Г. Васильев

В данном случае в качестве «близнеца» выступил «посмертный» памятник главному герою, который он лицезреет в концовке рассказа, вернувшись после длившегося несколько месяцев космического полёта на субсветовой скорости и обнаружив, что на Земле прошло 12 лет.

Кроме того, рассказ неожиданно пришёлся как раз «в тему» редакционного портфеля журнала «Знание—сила», который в течение 1954 и 1955 годов несколько раз обращался в своих материалах к советской космической программе и в популярной форме излагал актуальную научную и техническую информацию. Вот и публикация рассказа «Навстречу звёздам» сопровождалась научным комментарием Э. Зеликовича (существенных ошибок с точки зрения науки в сюжете рассказа, к слову, не обнаружившего)."

Pirx

ВСТУП Актуальність дослідження. На сьогодні спостерігається підвищення дослідницького інтересу до генези та інтертекстуального прочитання фантастичної літератури, адже внесок письменників-фантастів в історію української літератури має не лише загальнонаціональне, а й міжнародне значення. Українська фантастична проза має власних відомих письменників у жанрі раціональної фантастики. Наукове вивчення української фантастичної літератури вимагає всебічного аналізу жанрово-стильових, естетично-художніх шукань письменників-фантастів, а тому назріла нагальна потреба інтерпретації доробку Олеся Бердника, який є одним із найвідоміших письменників-фантастів. Актуальність осмислення та обґрунтування теми дослідження полягає у потребі всебічного вивчення його творчого доробку, адже комплексно творчість О. Бердника в українському літературознавстві досі не розглядалася. Аналіз критичних праць, присвячених фантастиці, дав змогу зробити висновок про брак комплексних досліджень творчості окремих письменників. Літературознавці зосереджували увагу переважно на вивченні наукової фантастики, тоді як решта жанрів фантастичної літератури лишалася майже не охопленою. Тому висвітлення творчості О. Бердника у жанрово-стильовому та інтертекстуальному аспектах дасть змогу заповнити прогалини в осмисленні української фантастики, яку у радянський період зводили до науково-популярної белетристики, вважали меншовартісною порівняно з літературою реалістичного штибу. Доцільність розробки теми зумовлена необхідністю вироблення чіткої жанрової типології фантастичної літератури, адже в українському літературознавстві відчутний брак відповідних теоретичних праць. Мета роботи — систематизувати генологічні особливості фантастичних творів Олеся Бердника, що належать до одного із жанрів літератури про незвичайне; дослідити інтертекстуальні звязки у прозі письменника. Для реалізації мети дослідження поставлено такі завдання: зясувати поняття фантастики з погляду естетичного досвіду людства та нинішніх концепцій фантастичного; виявити структуру жанрів фантастичної прози О. Бердника; виокремити визначальні компоненти ідіостилю О. Бердника з огляду на провідні стильові течії ХХ століття; окреслити спосіб реалізації наукових, міфологічних та історичних інтертекстуальних звязків у фантастичних творах О. Бердника; визначити ключові теми фантастичної літератури, пропущені крізь письменницьке ставлення до життєвого матеріалу; охарактеризувати глибину індивідуальності героїв, психологічну виписаність характерів фантастичних творів О. Бердника; узагальнити образне освоєння Бердником життя і особливості витворюваної ним художньої картини світу. Обєкт дослідження — фантастичні твори Олеся Бердника у жанрово-стильовому та інтертекстуальному аспектах. Для аналізу обрано романи «Вогнесміх», «Зоряний Корсар», «Діти Безмежжя», «Чаша Амріти», повісті «Покривало Ізіди» (повість-легенда за авторським визначенням), «Серце Всесвіту» та оповідання «Дві безодні». Цей вибір зумовлений потребою аналізу жанрової палітри фантастичної літератури, яка представлена у творчому доробку Олеся Бердника. У письменника є твори написані у жанрі криптоісторії, наукової фантастики, фентезі, антиутопії, утопії, роману-застереження тощо. Предмет дослідження — жанрово-стильові особливості та інтертекстуальне прочитання фантастики Олеся Бердника. Теоретико-методологічну базу дослідження становлять літературно-критичні праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені проблемам жанрової специфіки прози, а також інтертекстуальності М. Бахтіна, Ніни Бернадської, Г. Гадамера, Нонни Копистянської, Надії Корабльової; дослідження відомих фантастознавців Є. Брандіса, А. Бритикова, В. Гакова, Г. Гуревича, Ю. Кагарлицького, Олени Ковтун, Ю. Мана, Є. Нейолова, Ц. Тодорова, Тетяни Чернишової та інших. Видатною фігурою української фантастики не лише повоєнного періоду, але й усіх часів загалом, родоначальником жанру фантастичної феєрії, провідником Української Духовної Республіки, духовних республік народів землі та Зоряного Братства людей, творцем світлих і радісних фантастичних світів був, є і залишиться Олесь Бердник. Доля — чи, точніше, радянська дійсність, ласкава до лояльних мрійників, але сувора до правдолюбних, — то підносила його на вершини слави і благополуччя, то кидала на дно забуття і нестатків, у вязниці й табори. Олесь Бердник — це знакова постать української фантастики. фантастика бердник проза естетичний РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЯ ВИДАТНОГО ПРЕДСТАВНИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ, УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА І ПРОЗАЇКА Олесь Бердник ( Олександр Павлович Бердник ) — український поет, письменник- фантаст, художник, філософ і громадський діяч.ТНародився 27 листопада [ за документами: 25 грудень ] 1926 року в селі Вавилов Снігурівського району Херсонської (нині Миколаївської ) області. З дитинства знайомився зі світом українських казок, легенд і фантастики. Захоплювався творами Ж. Г. Верна, А. Р. Бєляєва, В. Н. Владко. Навчався в Харкові, Києві, на Київщині. Перші дитячі вірші опубліковані в піонерській газеті « На зміну » в 1939 р. З 1944 року брав участь мінером у бойових діях Великої Вітчизняної. Був поранений. Середню школу закінчив після демобілізації в 1946 році. У 1947 році поступив на навчання в театральну студію при театрі ім. Івана Франка в Києві, працював актором. У тому ж році почав співпрацювати в якості журналіста і публікуватися в українській періодичній пресі.Після виступу в 1949 році на зборах з критикою кампанії засудження « космополітів », був заарештований і засуджений на 10 років ув'язнення «за контрреволюційну пропаганду ». Другий десятирічний термін отримав за спробу втечі з табору в 1953 році. Звільнення прийшло в 1955 році — через два роки після смерті «батька всіх народів». Досвід перебування в неволі і духовного спілкування з в'язнями сталінських таборів пізніше був запроваджений в поетичній збірці « Зорі — крізь ґрати ». Спілкування з політв'язнями ( а, на думку Бердника, в таборах був зібраний інтелектуальний цвіт суспільства ), зробило вирішальний вплив на процес дорослішання і змужніння молодої людини. З висновку він вийшов з визначилися поглядами про своє місце в світі.Олесь Бердник Вже в 1957 році Олесь Бердник був прийнятий до Спілки письменників. Перша збірка фантастики « Поза годиною и простором » опубліковано в 1957 році. До кінця 1960 -х Олесь Бердник став одним з провідних і своєрідний українських фантастів. Саме в 1960 -ті роки були створені і опубліковані його найзначніші науково- фантастичні твори : романи «Шляхи титанів » (1959), « Стріла часу» ( 1960 ), « Хто ти ? », «Діти Безмежжя » (обидва — 1963), «Подвиг Вайвасвати » (1965). Головною ознакою ранніх фантастичних творів з'явився епіки- поетичний стиль, в якому виразно простежуються народно- фольклорні традиції. « Футурологічнийий романтизм» — так можна назвати стиль, в якому працював Олесь Бердник. Співвідношення тіла і духу, людина в світі, що розвивається, його значення у всесвіті, космос людської сутності — ось те головне, що цікавило письменника. Людина у творчості Бердника — це істота космічне, жива модель Всесвіту. Саме такий лейтмотив основних творів Олеся Бердника, написаних у жанрі НФ та футурології. Часто і багато ( насамперед — у романах « Хто ти ? », «Подвиг Вайвасвати » і «Чаша Амріті » ) письменник запозичив з різних часів і народів відверто езотеричні ідеї та побудови. Пов'язані воєдино спільністю творчого буття і пізнання, « окультно- езотеричні ухили » і містицизм, в яких простежуються явні паралелі з прозою В. Крижанівської — Рочестер, тут же були відзначені в критичних публікаціях і рецензіях. Поєднання незвичайних якостей письменницької прози з сюжетами, прийомами і темами сучасної НФ нерідко викликало різке неприйняття критиків і читачів, які звикли до іншим — технічної — зразкам і образам вітчизняної фантастики. Втім, автор незмінно просувався до намічених художнім і етичним цілям своїми шляхами, реалізуючи у своїх творах, у тому числі, і давні, ще дитячі, мрії про миттєвих міжзоряних мандрах, здійснюваних силою думки і розуму. Улюбленими жанровими формами письменника стали казка і феєрія. Саме в них він досяг найбільшої свободи самовираження. Тексти письменника насичені етичним символізмом, що виходять за межі вузько — жанрових ознак. Слід зазначити характерну особливість: настільки популярний нині терміни « фентезі», « фолк- фентезі» автором не використовувалися. Явні моралізаторські інтонації і захоплення філософією Стародавньої Індії зблизили творчість Олеся Бердника з етичними поглядами І. А. Єфремова. Представляють особливий інтерес і авторські фантастичні версії життєписів легендарних мислителів минулого Піфагора ( « Покривало Ізіди » (1968) і Гіпатії Олександрійської ( « Лабіринт Мінотавра » (1972). У 1971 році вийшло в світ найзначніший твір Бердника — роман «Зоряний корсар ». «Людина в« Зоряному Корсаре » — писав Г. Прашкевич, — це модель самого Всесвіту (адже Макрокосм і Мікрокосм єдині ). І ці вселенські можливості людина, по Берднику, може реалізувати через власну волю. Майбутнє по «Зоряному до Корсара » — це подолання деспотизму навколишнього світу, і власної природи, і творення гармонійного світу, де навіть смішний Універсальний Робот хоче стати людиною, і стає їм, трансформувавши через свій біокібернетичний мозок вищу силу, яка править у світах Олеся Бердника — любов ». З виходом у світ роману «Зоряний Корсар» почалася відверта цькування письменника, яка посилювалися в міру подальшого захоплення автора неформальними ідеями; письменник виразно і радикально порвав з комуністичним офіціозом. З травня 1972 Бердник включився в дисидентську діяльність. Разом з О. Мешко та Олесь Бердником М. Руденко став засновником першої правозахисної Української Гельсінкської групи. У 1973 році в публікаціях творів на батьківщині письменника настав тривала перерва, викликаний початком систематичних переслідувань з боку тоталітарної державної машини. За правозахисну діяльність Олесь Бердник в 1973 році виключений зі Спілки письменників, що по кваліфікації авторів радянських законоположення — автоматично зробило його кримінально та адміністративно караним « тунеядцем » ( ніде не служити мали право тільки члени творчих спілок). Публікації творів письменника в СРСР припинилися, книги вилучалися з масових публічних і шкільних бібліотек і знищувалися. Бердник змушений був вступити на роботу художником- оформлювачем, одночасно займаючись та активної неформальній громадською діяльністю. Розробляв проекти « Духовні нації» та « Альтернативна еволюція» (проект був відісланий їм в ООН і зареєстрований там, як робочий документ), складав і поширював публічні відозви до української інтелігенції, народам світу і партійним властям. березня 1979 Бердника заарештували вдруге, а 21 грудня 1979 — «за антирадянську агітацію і пропаганду » він був засуджений до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 6 років заслання. Втім, літературна робота О. Бердника не переривався і в місцях позбавлення волі. З 1979 року письменник почав вести « тюремний щоденник » — з філософськими роздумами і викладенням ідей нових фантастичних творів. Ізольованого від світу автору було невтямки, що в зарубіжжі його творчість викликала чималий інтерес: у перекладах на англійську та французьку мови був опублікований ряд його книг, праці письменника вийшли в США, Канаді та ФРН, де завдяки старанням української діаспори було видано низку заборонених свого час в СРСР творів. У 1984-му (всього за рік до початку горезвісних «перебудови » і « гласності» ) письменник зважився направити відкрите покаянний лист уряду УРСР і був амністований рішенням Президії Верховної Ради республіки. «Заява » було опубліковано в київській газеті « Літературна Україна» від 17 травня 1984 року, а пізніше — було публічне його « покаяння » по Центральному телебаченню. Втім, публікації поновилися далеко не відразу, а лише в 1988 році після відновлення у Спілці письменників (1987). У 1988 році вийшов написаний в ув'язненні роман « Вогнесміхом », який сам письменник називав « зборами божевільних думок». У міру розвитку процесів демократизації та лібералізації, письменник повернувся і до активної громадської діяльності. Увійшов до складу редакції журналу « Наука- фантастика » (Київ). Велика увага письменник і філософ приділяв і колишнім своїм громадським ініціативам і, зокрема, — реалізації проекту Української Духовної Республіки : в 1987 році Бердник заснував Ноосферний фронт «Зоряний Ключ» та громадську організацію « Українська Духовна Республіка»; в 1990 році — брав участь у роботі першого Всесвітнього Собору Духовної України; в 1994-95 роках — прочитав курс лекцій « Астероїд Свободи». Багато дисидентські ідеї письменника втілювалися в життя. Саме Олесю Берднику з'явилася в мріях Светонія — Держава Свободи, — і тут ідеї письменника перегукувалися з видіннями древніх гностиків про Країну Світла, і з Царством Світла — в описах манихейців.Була розгорнута робота і в так званій «Школі Астросталкеров ». Письменник багато працював з творчою молоддю. Введення і вступ у творчість перетворюється їм в якийсь сакралізувала ритуал, де першорядне значення набуває звернення до витоків і основ культури. ( Незабутнім виступом народних музикантів — бандуристів перед початком літературних занять). Творче натхнення трактувалося як налаштування якогось божественного камертона, а вища творча ( сакральна ) дійсність розглядалася як священне єдність Добра і Світла, як епічне дійство, розгорнуте в самому широкому часовому діапазоні: від етико — філософських поглядів Стародавньої Індії, Греції та Єгипту до ідей і діянь Спасителя, — Ісуса Христа. Ідеї порятунку людини і цивілізації розглядалися їм як простягнута в прийдешнє естафета зусиль найбільших подвижників думки і діянь. Олесь Бердник Остання публічна зустріч автора з читачами відбулася 1 грудня 1996 році. У березні 1997 року другий інсульт прикував письменника до ліжка і позбавив мови. Не відбулася зустріч з Папою Римським Іоанном Павлом II ( після читання книг письменника той висловлював побажання зустрітися з письменником особисто). Залишилися незавершеними творчі задуми. Помер Олесь Бердник 18 березня 2003. Похований, згідно із заповітом, у дворі власного сільського будинку під деревним символом України, — розлогою калиною, висадженої самим письменником. Інтерес до творчості письменника -фантаста і філософа — мислителя не згас. Протягом першого десятиліття нового століття перевидані ряд його книг, вийшло восьмитомне зібрання творів.Твори О. Бердника переведені на 26 мов, в тому числі: англійська, болгарська, угорська, киргизька, німецька, польська, російська, словацька, узбецька, уйгурська, французька, чеська, японська. На згадку письменника, поета і громадського діяча в Україні встановлений монумент. Проводяться всеукраїнські меморіальні конференції. Серед не дуже численних нагород — орден « За мужність » I ступеня — як засновнику і учаснику Української Гельсінкської групи; приз Харківського Інституту Чудаков; одна з головних нагород фестивалю « Зоряний Міст » (Харків, 2002 ) — за підсумками творчості; гран -прі в номінації «Пророк у Вітчизні ». РОЗДІЛ ІІ. ТВОРЧІСТЬ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ Пестили мене Предивні руки Формувала Мова-дивина З мелодійних янголиних звуків Ткалась пісня Духу чарівна Наливались силою рамена Обрій зору ширився і ріс... І тоді КРИЛАТИЙ ГЕНІЙ в мене Увійшов і до зірок поніс... Так говорив Олесь Бердник у віршах, що увійшли до його останнього літературного "Кредо", до книги "Тайна Христа". Чи належить Генієві бути духовно окриленим, чи сумісні взагалі, перефразовуючи слова поета, Геніальність і безкрилість? В римській міфології Геній — це дух-покровитель людини, дух завжди дарує крила творцю. Цю особливість, цю постійну здатність до польоту думки, прагнення, мрії, сам Олесь Павлович називав огнекрилістю, і риса ця була завжди притаманна його творчості. Якщо крилате прагнення думки у далину, у безмежжя є якісною ознакою Генія, то творчість українського письменника — фантаста маніфестує цю ознаку дуже яскраво. Так і в процитованих вище віршах можна вирізнити звичайну поетичну метафорику. Поета формували турботливі батьківські руки, рідна материнська мова, з їхньою поміччю формувався дух і починав співати свою пісню. А можна поглянути незвичним зором на вірш, уважніше поставитись до тих слів, які поет виділив великими літерами. І тоді перед нами може постати більш глибинний символічний шифр, згадаймо Дантівські чотири рівні прочитання поетичних рядків. Можливо майбутню людину виховували справді Предивні Руки — руки Бога, співтворцем Бога-Батька був формуючий Логос, Мова — дивина, тобто — Син Божий. А далі вже Дух або Дух Святий завершував творчість своєю чарівною піснею. В декількох рядках постає ціла космогонічна картина — Свята Трійця формує людину і кожна іпостась виконує свою роботу, а пізніше в душу людську входить Геній, Дух, посланий Святою Трійцею, і пориває її до зірок. Подібний метод прочитання годився б, на моє переконання, і для кожної книги Олеся Бердника, за кожною книгою відчувається особлива символічна глибина, і одночасно на поверхні тексти можуть здаватися аж до наївності простими. Бердник — поет апелює безпосередньо до людського серця, окрилює його, Бердник — філософ Вірші — спогади Олеся Бердника — це не вірші суму та елегійної печалі, до чого часто і звично прагнула поезія, це скоріше медитативні вірші, які повертають і авторові, і читачеві колишню світлу гармонійність. Так далеко, далеко Відійшли дні ясної розради Сніжно — білі лелеки Та блакитні легенди позаду... Ах, для чого було, о, навіщо Вирушати з дитячого раю У провалля зловіщі, У дорослі дороги безкраї? Заберіте мене, заберіте, Журавлі із дитячої казки, До блакитного світу, До забутої щирої ласки. Остання строфа говорить вже не лише про дитинство земне, а про втрачений, але пам'ятний гармонійний світ Незабаром Олесь Бердник був заарештований. Його допитували з "пристрастієм", засудили до ув'язнення і відіслали до Печорлагу. Далі були спроби втекти, карцер і тортури, загроза смерті від голоду і від бандитського ножа. В таборі "пахан" отримав від тюремного начальства наказ вбити Олеся. І цей "злодій в законі" бачить сон. Мати Божа являється йому і каже, щоб він не чіпав юнака, бо він під ЇЇ покровом. Зовсім інші люди траплялися і таборах — талановитий поет Іван Хоменко, побратим — галичанин Юліан Чарпінський, литовський ксьондз Болеслав. В карцері незадовго до звільнення Олесь чув цілі музикальні ораторії, малювалися образи фантастичних книг. Тоді виник сюжет повісті "Поза часом і простором". А трохи пізніше у сні Олесь побачив титанічні двері, що самі собою почали відчинятися, і за ними — Христос. Заіржали в небі коні полум'яні Хто не побоїться осідлати їх? Понесуть ті коні у світи незнані, У світи казкові вершників своїх! Цей вірш добре характеризує надпотужний, динамічний настрій молодого автора, який виливався у нестримну карколомно — фантастичну творчість. "Поза часом і простором" — тільки так, не інакше! Людська думка прагне розірвати пута часу і простору, стати понад законами косної матерії. Професор Святослав Барвицький, син західноукраїнських емігрантів в Америці ламає світ міщанських умовностей в житті і ламає умовності часу і простору в науковій творчості. Він будує ракету, яка розвиває надпроменеву швидкість. Саме з понадсвітового прискорення думки і уяви розпочиналася творчість Бердника. Ця назва першої книжки у 1957 — році, році запуску першого супутника Землі і виходу знаменитої Єфремівської "Туманності Андромеди" була символічною, ніби запрацювала титанічна творча лабораторія, включилася велетенська динамо — машина, ніби омріяна батьком перпетуум-мобіле. Можна сказати й іншими словами: ніби біблійний Аарон торкнувся своїм магічним жезлом душі ще одного Генія, і почали творитися книги, кожна із яких і за назвою, і за змістом, ніби новий титанічний міф стародавньої Еллади, ніби новий космічний міф таємничої Індії — "Шляхи титанів", "Стріла Часу", "Серце Всесвіту", "Чаша Амріти", "Покривало Ізіди", "Діти Безмежжя". Ще один роман у діаспорному виданні був названий "Прометей". Це ім'я означає "той, хто передбачає", або трошки інакше можна сказати — "той, хто бачить МЕТУ". Це саме завдання — передбачити те, що чекає людство попереду поставив перед собою Олесь Бердник. "ПроМетей" — це могло бути й персоніфікованим ім'ям ідеального письменника-фантаста і цей епітет надзвичайно влучно характеризує й творчість Олеся Бердника. Він зазирає вперед і на десять тисяч років — вже в перших романах, а далі — і на мільйон і на мільярд літ. Єфремов описав майбутнє Землі через 1,5 тис. років. і це теж вражало, Бердник же постійно прагне за межі часу і простору. Подібно до Франка в "Каменярах", він закликає в своєму "Корсарі" — "Бийте в скелю часу! Вона впаде". Книги Олеся Бердника є унікальними не лише в українській літературі за масштабністю охоплення і динамічністю викладу, за метою своєю — змалювати людину-титана, людину, яка повертається як господар до втраченої колись Зоряної Домівки, книги ці вражають оптимізмом і полум'яністю. Романтична література в попередні часи маніфестувала себе в діапазоні від мрійливої елегійності до похмурої буряності, література фантастична, як правило, характеризувалася дещо сухуватою розсудливістю. Олесь Бердник з'єднує ці два потоки літератури, з'єднує їх і зі старовинним жанром легенди Й казки і цей синтез дуже відрізняється від інгредієнтів. Стилістика роману "Вогнесміх", яка повинна була відобразити поєднання двох стихій — полум'яності і радісності, нагадує бурлескність традиції Котляревського, в якого сміх проривається крізь загати суму і трагедії. Спалює себе Дідона, мандрує у вогняне пекло Еней, але цей вогонь у поемі не спалює головного і вічного у людському дусі, автор сміється крізь вогняну стихію. А в Олеся Бердника інакше — сміється сама вогняна стихія, спопеляючи мізерне, залишаючи невмируще. В історії людства за Прометеєм часто слідує Епіметей, "той що постійно озирається назад", лякається відірватися від минулого, від косно-матеріальної звичності. Такому творчість Олеся Бердника може видатися просто несерйозним, ніби захмарно-повітряним фантазуванням. Але український фантаст завжди підсилює свою мрію Логосом, розумом, доказами, діалектичними побудовами, яскрава ілюстрація цьому — сорокасторінкова дискусія про походження життя і розуму на початку "Дітей Безмежжя". Його мрія, посилена Логосом перетворюються на тверду Віру і могутню Надію. Недарма і не лише метафорично тут згадується Логос. Фантастичні романи, які виходили в світ, супроводжені пильним наглядом комуністичної цензури, за кожну ідею в яких доводилося з цензорами битися, ці романи стануть зрозумілі лише якщо ми будемо враховувати іншу оптику, оптику християнської віри автора. Не вузькоконфесійної віри, а тієї, яка об'єднує і в нещастях дуже різних людей, яку він відчув ще в юності. Тепер, освітлена оптикою духу, інакше виглядає вся побудова романів Олеся Бердника, а ми з товаришем лише на виставці, присвяченій 70-річному ювілею письменника в Українському Домі у грудні 1996 року нарахували близько 40 оригінальних книжок, а на виставці були далеко не всі твори. Не фантазування, а справжнє духовне бачення, не романтичні мрії, а міцна як алмаз віра в наявність Царства Правди, не ідеологічне оспівування комуністичного майбутнього, якого так багато було в радянській літературі в 50-60-роки, а образно — детальне змалювання Небесного Царства Христа. Хто має очі, той може побачити! В 50-60-ті роки жанр космічної фантастики був актуальний як ніколи раніше, і Олесь Бердник творив у ньому найпослідовніше і найпостійніше в українській літературі. Мені творчість письменника уявляється своєрідною Одіссеєю, яка мала свій задум і план, а також свої несподіванки, ця творчість є певною цілісністю, в пошуках автора прослідковується певна система. В першій книзі "Поза часом і простором" герой досягає надпроменевої швидкості космічного руху. Зірка Сиріус — лише проміжна ланка в його шаленому польоті. Після цього Роману-Прискорення приходить час книги "Шляхи Титанів". Роман "Стріла часу" задуманий вже не як змагання з парадоксом Ейнштейна. Автор прагне відкрити завісу над загадкою прадавнього Кроноса. Двоє землян студент Василь Горовий і професор Діжа, прозваний "консервованим моржем" за твердолобість і відстоювання косних теорій (до речі, Олесю Берднику, очевидно, доводилося і в житті полемізувати з реакційними жерцями від науки) зустріли корабель із космосу і вирушили з його господарем на край... тільки не світу, а саме Всесвіту, в ті області, де закінчується ланцюг фізичних галактик і починаються таємничі поля антиматерії. Зробимо мисленний експеримент, уявімо собі, що Василь Горовий — це інкарнація героя із "Шляхів Титанів". Там він самотній блукав серед Безмежжя невідомих галактик. Тут він на краю Метагалактики. Небагато фантастів пробували уявити цей край. Олесь Бердник описує його, описує й досягнення цивілізації, яка випередила земну на сто тисяч років. Апарати, які прямують за межі Всесвіту до Антисвіту або повертають убік по крутій спіралі, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Високо розвинена цивілізація вже давно покинула рідну планету як дитина колиску і населила космічний простір. Люди досягли автотрофності — вони перейшли на нову енергетичну систему харчування. "Діти Безмежжя" — підсумок і вершина першого періоду творчості Олеся Бердника. Людина вийшла в Космос, ще триває хрущовська відлига, художник досягає повноти творчих сил. Пройдено художній шлях: Сонячна система — Сиріус — інші галактики — край Всесвіту — Антисвіт. Тепер на часі вже не наукова фантастика, як "Шляхи Титанів" і не фантастичний роман, як "Стріла Часу". "Діти Безмежжя" названі романом — феєрією, ніби перед автором стоїть завдання сполучити літературну фантастику і стародавню казку. "Феєрія" — це знову поняття-синтез як Вогнесміх, як Космоандр, як Зорептах, це поняття сполучає казку і вогонь, якщо ми візьмемо до уваги хоча б англійські відповідники цих слів. Давши цю назву, автор поставив перед собою надскладне завдання наповнити світлом і вогнем, урочистістю і радістю всі 350 сторінок книги, і він знаходить слова і барви. Погляньмо на назви розділів роману — Брама Безодні — На крилах часу — Космічна місія — Сходи Вічності — Світ Полум'яний — Вогонь Прометея. Кожна назва — це справді ніби Сходинка Вічності, Сходинка вгору по біблійній Лествиці Іакова. Якщо "Зоряний Корсар", "Діти Безмежжя", "Вогнесміх" за філософською глибиною і загадковістю ніби три гігантські піраміди, три вершини творчості Олеся Бердника, то за мірою сонячної, вогняної психічної енергії, вкладеної в текст — "Діти Безмежжя" є, очевидно, неперевершеними. Це Роман-Пробудження. Душу автора сколихнула Космічна Ера, що тільки починається, позаду світ воєн і таборів, під космічними променями люди прокинуться до нового життя, тепер людство дійсно зможе преобразитися. Ця віра у можливе пробудження людей струмує у романі, він сам повинен змінити людей. Б'ють Литаври у серця народів, Чайки вже маячать на воді! Як не станеш НИНІ до походу, Пізно буде каятись тоді. З перших же сторінок автор зміщає фокус уваги читача від буденно — споживацької круговерті, від скепсису і зневіри до завдань Зоряної Ери. На початку філософський дискурс домінує над художньою безпосередністю, потім художня майстерність Олеся Бердника вступає в свої права. Бурхлива дискусія з багатьма учасниками, вона нагадує за діалектичною напруженістю діалоги Платона, особливо асоціюється з платонівським "Бенкетом". Устами декількох героїв автор доводить тезу про вічність життя у Всесвіті, концентрує велику кількість аргументів на користь існування давніх рас на Землі, материків Атлантиди і Гондвани, достатньо в нього аргументів, щоб стверджувати, що в давнину на Землі були і гості із Космосу. А потім — захоплюючі експерименти з Машиною Часу. В цьому тексті і урочиста пісенність загальної інтонації, і динамічна мірність фраз, і тенденція до нанизування посилюючих епітетів — теж дуже важлива риса стилістики Бердника. Для літературних своїх полотен Олесь Бердник підбирає яскраві, насичені, "зоряні" фарби. "Діти Безмежжя" — це мандрівка в часі і просторі ще далі, ніж у попередніх романах. "Одіссея духа" Бердника вже простягається на мільйони років у минувшину, а потім на мільйон і на мільярд років у Грядуще. Далекі нащадки землян у Космосі творять, ніби боги, нові зоряні і планетарні світи. Своєрідна й унікальна в європейській літературі ХХ сторіччя інтерпретація платонівської легенди про космічні половини, про об'єднання чоловіка і жінки в один організм. Олесь Бердник підготував уважного читача до сприйняття незвичайних шляхів якими автор його поведе — після химерних дискусій про пришельців — після мандрівки на машині часу в стародавні часи і в космічний світ майбутнього — після сонячного острова і корабля, який летить до зірки Тау Кита, керований енергією людської думки — після телепатичних вправ і вправ по виходу психодвійника із людського тіла — тепер об'єднання двох космічних половинок. Перші романи Олеся Бердника — це романи розлук. Герої-чоловіки в романі "Поза часом і простором", в "Шляхах титанів", в "Стрілі часу" залишають своїх коханих на Землі. Чорнота космосу розділяє їх. Різними акордами грають ці розлуки. Мері не дочекалася Святослава Барвицького, інша героїня дочекалася героя через чверть віку і юнак зустрічає сиву жінку, ще іншу героїню герой пробуджує через тисячі років зі стану анабіозу. В "Дітях Безмежжя" Олесь Бердник нарешті вирішує це болісне протиріччя. В цьому романі діють чотири пари героїв і це теж ніби чотири літературні реінкарнації. У першому сюжетному житті Іван Заграва знаходить Марію Райдугу на Тау Кита. У другому житті Ріона телепатично знаходить Буревія, загубленого на планеті Плутон і потім об'єднується з ним в один психоорганізм на Меркурії. У третій літературній реінкарнації Зоря, юна дівчина-селенолог, відчуває, перебуваючи на Місяці, що на Землі в небезпеці поранене серце юного Ясноцвіта і вона летить на Землю й рятує незнайому людину з близьким, єдиним для неї серцем, свою "космічну половину". Космічні половинки, з'єднані в андрогінну цілісність, разом долають зоряні перешкоди. Говорячи про пари, Олесь Бердник ніби говорить про одну істоту. До такої ж андрогінної єдності прагнуть у четвертому житті істоти із різних Всесвітів — Біла Зірочка і Полум'яне Серце — жертовний образ Христа. Світ де вони єднаються — це світ Блакитної Зорі, світ великого синтезу. Герої Олеся Бердника в попередніх романах вже торкнулися краю Всесвіту, побували в Антисвіті. Тепер перед ними не край, а вершина Всесвіту, це вінець і апогей всієї семирічної октави розвитку Всесвіту, світ до якого всі вони колись досягнуть. Від золотих сонячних барв Олесь Бердник — художник переходить до найтонших фарб райдужного спектру. "На Планеті... Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми сферами. Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів. Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження". Людину яка вміє так бачити і так описувати світ Царства Небесного в релігійних суспільствах нарекли б пророком або б віщим поетом — обранцем Божим. Цей поетично-художній стиль нагадує стиль таких титанів світової літератури як Мільтон, Данте, Гомер або біблійні пророки. В культурах, чий золотий вік духовності позаду, але які зберегли ще частково духовну і інтелектуальну національну еліту, автора такого рівня як Олесь Бердник перевидавали б кожний рік стотисячними тиражами і створювали б товариства і інститути по вивченню якщо не духовної, так творчої спадщини. Таке ставлення до Гете і Вагнера в Німеччині, до Даниїла Андрєєва і Толстого в Росії, їх вже погано розуміють, їхній рівень зависокий для сучасної повсякденності, але усвідомлюють, що престиж нації вимагає ушановувати такого Генія, пошана до нього підніме й інших національних митців і творців, саме пошанування і рекламування такого творця піднімає рейтинг країни в світі і національної культури серед культур. Україна, звичайно, втратила свою і духовну і, в основному, інтелектуальну еліту в 20-му столітті, тому Олесь Бердник залишається поки що поза діапазоном сприйняття сучасного українства. Письменник чий "Зоряний Корсар" перекладався на 26 мов світу, чию творчість високо цінували інші великі письменники 20-го століття — Іван Єфремов і Ричард Бах, чиї романи виходили раніше стотисячними тиражами й швидко розкуповувалися, чий сумарний тираж сягає далеко за мільйон примірників тільки українською мовою зараз не дуже помітний серед "бурхливого" українського видавничого процесу. Ім'я, яке зробило б честь будь-якій великій, європейській літературі відсутнє навіть в шкільних хрестоматіях, які зараз заповнені сотнями імен навіть тих, хто ледве вмів тримати літературне перо. Світ творчості Бердника цього часу це світ казки, міфу, легенди, в його романах діють чарівні речі — чудодійний келих невмирущості, всевидюще око, чарівний Чорний Папірус. Поглиблюються й філософські рефлектування автора. Поєднати мертвих і живих і ненароджених, преобразити Землю на шляхах науки і йоги, любові і збратаної праці — ось мета пошуку Олеся Бердника на новому етапі творчості. Вже не в космічній далині, а на Землі у вогняному колі з'єдналися головні герої роману "Вогнесміх" Гриць Гук і Русалія. Але як і на початку літературного шляху провідною темою залишається духовне і тілесне Воскрешення людини. "Apostle of Immortality", "Апостол Безсмертя" — так названа одна англомовна книга творів Олеся Бердника і можливо, в цій назві ще раз окреслена головна мета його творчого служіння. ВИСНОВКИ Є твори, що пробуджують думку і очищують душу. Є твори, що надихають і наповнюють смислами. Усе це стосується і творчого слова Олеся Бердника. Однак воно — більше. Його слово серед тих, якими творяться світи Це твори, більші за авторів і епоху, більші за надбання окремого народу й часу. Це твори, що перебувають на межі і виводять за неї. Вони не лише про найважливіше і засадниче для людського буття і буття космічного, земного й трансцендентного — про сенс життя і любов, і честь, і свободу. Вони створюють цей сенс. А разом з ним — і світ. Це — твори-архетипи, зустріч з якими — це зустріч з найпотаємнішим і найглибиннішим у самому собі. Життя і смерть, любов і свобода — ось чотири кити архетипового мистецтва. Якими сенсами сповнені ці поняття в Олеся Бердника? Зустріч з творами Олеся Бердника — це радісна й щемлива зустріч-впізнавання. Творчість його надзвичайно багата на змістовні й образні коннотації з найкращими зразками філософських концепцій, що мали місце в історії людства. Феєричне й неймовірне поєднання ведичних, ведантичних й загалом давньосхідних мотивів, акцентованих властивою для європейського світогляду цінністю людини, натхненного Слова християнських мислителів, поєднаного з Модерновим поціновуванням розуму, звучать потужною полум'яною симфонію Всесвітньої Єдності. Любов і Свобода — ось її лейтмотив, креативна любов і відповідальна свобода — ось покликання людини. Людина, якою вона постає в Олеся Бердника, — істота не природна, а космічна, хоч би як дивно виглядало таке протиставлення. Її еволюційно сформована тілесність, це те єдине, що в неї від власне природи як того зрізу буття, який пов'язаний з обов'язковим утіленням. І хоч тілесність не є чимось довільним людському єству (адже недаремно Універсальний Робот, якому волею долі випало доглядати і виховувати людських дітей, прагне отримати й тілесну людську подобу, щоб остаточно перетворитися на людину), однак не вона визначає людину. Людина, відтак, постає не лише як дзеркало, в яке Всесвіт дивиться сам на себе, але як жива модель Усесвіту, можливості якої — власні потенційні можливості — людині належить актуалізувати через власну волю. Єдина енергетична ритміка Всесвіту модулюється й активується в безліч потоків. Роздроблена між ними монадична сутність людини, як, утім, будь-якої живої істоти, може мати безліч варіантів і втілень не лише в різних часах, а й у різних мірностях буття. "Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною". Звести місткі між розпорошеними варіаціями власної сутності-інваріанту, зібрати себе з усіх мірностей — таким є перший крок до відновлення космічної єдності. Тіло, тілесність — бар'єр на шляху "збирання" себе самого. І не тому, що воно — від природи, а дух — надприродний, і не тому, що воно — гріховне і тим протиставлене духові. Воно — статичне, позбавлене руху й мінливості. Усталеність форми — в ній безвихідь. Дерева — стовпи вогню, заковані в стовбури, людина — невпинний рух, зупинений тюрмою тіла з його тваринними потребами, шлунком, печінкою і апендиксом. Звільнення від обмежень — передусім обмежень смертю — у звільненні від статичності, одиничності тілесного муру, що не має варіацій. "Треба розірвати деспотію форми, нав'язану нам природою. Настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності". Не менш промовистим є й те, що концептуалізовану й виражену в творах О. Бердника закономірність демонструють усі космогонічні міфології світу. У них негативно оцінюється будь-яка об'єктивація, що набуває ознак зв'язанності, устатичнення, зупинки на шляху. І навпаки, подолання об'єктивації, яке відбувається як звільнення від зв'язаності, набуває позитивної оцінки. За межами будь-яких оцінок лежить позачасопросторова основа — Єдине. Звести часи й простори через себе в єдність — таким постає космічне покликання людини. Бо розпорошеність і усталеність не є єдиним закономірним шляхом розвитку Всесвіту. Вони — наслідок сліпої дії природи. Сліпа стихія діє навпомацки і породжує безліч варіантів буття, розпорошує єдиний потік на безліч роз'єднаних ручаїв. Темна "воля до буття", оголошена Шопенгауером джерелом об'єктивацій, існування кожної з яких потребує ущемлення і нищення інших, є причиною всесвітнього страждання саме тому, що вона — темна. Просвітити її світом розуму й зігріти вогнем серця, припинити об'єктивації через виведення їх зі стану речовинної стабільності у високоенергетичний стан — ось те, що під силу людині. І, допоки людина свідомо не втрутиться в процес природної еволюції, страждання є незнищенним, а сама еволюція — приречена весь час заходити в глухий кут. Усесвіт, чиїми дітьми ми є, не повинен і не може бути жорстоким. Світ, де умовою життя є біль і смерть, це викривлений світ і він мусить загинути. "Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів — не знати нам справедливості". Поки людина шукає справедливості для себе, вона не знайде її. Поки біль усього живого, кожної краплини всесвіту не стане її болем, світ страждатиме від безвиході. У тому й сенс Христової жертви, у тому й має наслідувати Христу людина. Здатність співчуття, здатність бути-Іншим і тим звільнити Іншого від конечності — ось визначальна здатність людини. Бути-Іншим, мінливою тотожністю вогню, піснею над луками, птахом у польоті — це й означає любити. Любов, не та, статева, що веде до постійного відновлення тюремних стін, до репродукування поневолення статикою тілесної форми, не той оманливий епіфеноменальний потяг сліпої стихії до наступних об'єктивацій, однак стверджувана Аврелієм Августином любов як креативна здатність утримувати в бутті, ототожнюватися з Іншим, приймаючи його біль у своє серце, бути-Іншим і повсякчас творити Іншого.А отже: Тримай своїй любов'ю у житті всіх, хто ввійшов в екзистенційне коло твоє. Тримай! Вони без тебе кволі — на мить їх за межу не відпусти. Напружуй м'язи серця і душі і спалюй смерть вогнем свого кохання. Бо, може, ти їх бачиш увостаннє. Відпочивать — благаю — не спіши. Розчавлений розпукою і горем, Шматований на друзки вічним болем, Кохання — не життя — рятуй своє. Викрешуй спалах вічної любові! Утримуй їх! Вони живі тобою. Заради них. Заради тих, хто є. "Любов — це не дія, а стан всерозуміння." Візьми на себе страждання усіх живих, і ваші світи з'єднаються, і ти станеш ними!"Треба полюбити незмірність і вмістити її у своєму серці." Шлях до безміру — через власне серце. Розшир його до безмежжя. Розум лише дає здатність зрозуміти це, він — визначає напрям дії. Воля — то лише енергетична потуга людини йти в тому напрямі, не схибити, дотримуватись його. Та лише серце є джерелом самої дії. Так говорив Памфіл Юркевич. Так вустами й вчинками свої героїв стверджує Олесь Бердник. Любов як спасіння світу через самозречення — ось шлях до свободи. Самозречення не заради й не задля абстрактних химер, а задля живого конкретного світу, його цілком конкретних, стражденних і смертних частинок. Умісти в собі світ в усій його конкретності, генеруй серцем любов до кожної крихітної його частини — лише так, через неможливе дістанешся неможливого. Ніхто не вправі нав'язати свої закони людині — ані природа, ані Творець, ані, тим більше, спільнота. Особистість — ось джерело свободи! Плекай особистість у собі, збирай її через віки й простори. Хто в примушуванні інших посилається на закони — природні чи вироблені власноруч — той уже є порушником закону Свободи. Підпорядкування волі індивідуума волі єдності призвело до рабства, "рабства під лозунгом свободи. Бо Єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає." То що ж є свободою? — Політичні форми суспільства не є кайданами. Вони — жалюгідна й безсила мара, не варта зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, "вічне повернення" до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи цієї світобудови. Їх не здолати жодними соціальними революціями, жодними перебудовами світу на інших соціально-економічних і політичних засадах. Свобода — це звільнення від кайданів самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, встановленими смертними задля виправдання своєї обмеженості й жалюгідності. Свобода — це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом. І вона ж, як потім виявиться в "Камертонах Дажбога", — є свободою світотворення. А хіба б не могли належати Олесю Берднику й такі слова філософа, така бородаївська транскрипція кантівського категоричного імперативу: "Ти безсмертний Творець, будуй у безкінечності багатомірного часу кожен зі своїх з нових своїх світів так, ніби кожне переображене твоє уявлення про досконалість через твою волю ставало всезагальним законом природи цих світів. Усякий раз будуй їх так, ніби кожен зі створених твоєю волею світів ставав би власною кров'ю й плоттю твоєю". Якщо "Корсар" — це роман-онтологія світу Свободи й нарис стратегії його досягнення, то в "Камертонах" акцентовано практичну складову концепції, вироблено тактику подолання обмеженості. Відповідно зазнала конкретизації й онтологія. Однак і фундаментальна реальність — не менш ілюзорна, і вона є "узгодженістю всього сущого", монадами "встановленою гармонією", узгодженими ними довільними правилами гри, які й становлять "Закон". Вихід за його межі — це встановлення власних правил гри, яке можливе через реалізацію потенцій, закладених у "вузлових точках" морального вибору, "добудова фрагментів", що зазвичай втрачаються у нереалізованій реальності, "формування у свідомості — якнайповніше — нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту".Воля тут відіграє провідну роль в тому розумінні, що вона спрямовує особистість дослухатися голосу власного серця. Український світогляд, українська ментальність споконвічно містили в собі зерно проголошеної Бердником Надії — впевненість у космічній цінності людської особистості, у її трансцендентній і онтологічній природі, у глибинному, фундаментальному значенні серця, чиї функції аж ніяк не зводяться до того, аби бути органом, який, підтримуючи кровообіг, забезпечує плотське існування людини. Українська філософія від Климента Смолятича, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича й до сьогоднішніх мислителів відверто чи приховано стверджує: серце — це місток від людини до Всесвіту, ворота в трансцендентність. У цьому сенсі ідеї, закладені в творах Олеся Бердника, є квінтесенцією філософських пошуків українства, є вираженням українського духу і відповіддю на питання про місію України — місію не історичну, а надісторичну, не соціальну, а космічну. *** Є книги, які відтворюють дух часу. Вони становлять історичну спадщину людства. Є книги, які концентрують культурні змісти, належні якомусь народу. Вони є вмістом національної скарбниці. Є книги, що поєднують те й інше. Такі ми називаємо шедеврами, культурними подіями. А є й ті, що поєднують все часове загальнолюдське з концентровано національним. Вони, архетипові книги-міфи. Ними тримається людство. До останніх належить і творчий доробок Олеся Бердника. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Барський Вілен. Поет духовної синтези // Сучасність. — 1985. — №10. — С. 13-23. . Бердник О. Блакитний коваль: Поезії. — Париж-Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1975. — 88 с. . Бердник О. Пора: Божевільна балада // Свята Україна: Есеї і листи. — Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1980. — С. 51-69. . Гречаник І. П. Бердник Олесь Павлович / І. П. Гречаник // Історія української літератури XX століття : Навчальний посібник / За ред. Т. С. Пінчук. — Луганськ : Глобус, 2011. — С.182 — 225. . Гречаник І. П., Пінчук Т. С. Українська фантастика: витоки, розвиток, становлення жанрів/ І. П. Гречаник, Т. С. Пінчук. — Луганськ: Глобус, 2010. . Дитинство Олеся описане в книзі для дітей «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича»[6]. . Ільїн В. Олесь Бердник — вічна сила духовності // Бердник О. Вибрані твори. — К.: Книга, 2007. — С. 5-14. . М. М. Шитюк, Є. Г. Горбуров, К. Є. Горбуров. Слава і гордість Миколаївщини. 75-річчю утворення Миколаївської області присвячується — Миколаїв: Видавець П. М. Шамрай., 2012. — 276с.

Автор невідомий

2014-04-02

Источник: https://www.bibliofond.ru/view.aspx?id=72...

© Библиофонд

*

Разночтения:

О. Бердник. Мрія, література, майбутнє. [Питання розвитку н.-ф. літератури Під рубрикою «Дискусії»] // «Літ. Газета». К.: 1960, 15 апреля

Бердник О. Мрія, література, майбутнє // Літературна Газета. 1960. 1 квітня (1 апреля)