КИЇВСЬКІ ФРЕСКИ ТИМУРА

Нехай і не всі дванадцять оповідок письменника-фантаста Тимура ЛИТОВЧЕНКА у збірці "Останній із струльдбруґів" прямо пов'язані з Києвом, та все-таки належать вони до своєрідної школи, що сприймає Київ як живу та мислячу сутність. Зі своїм характером, духом і ментальним чи сакральним полем над ним.

Не варто стверджувати: мовляв, лише фантасти знають — нічого просто так не буває. Але саме фантасти знають це напевне. От чому, наприклад, Тимур Литовченко раптом написав розвідку “Одкровення Івана Богослова: три цикли світової історії?”? Взяв і занурився у пошуки істини біблійного “числа звіра”, яке й досі так жахає, що біля постаменту одного з архистратигів Михаїлів (біля Головпоштамту стояв) те число “666” взагалі вилучили: була лінія, що вказувала на Сімферополь, а от те, що від Києва туди 666 км — ніби корова язиком злизала. Комусь забобон дорожчий від факту. Письменник і досліджує саме факт певної історичної ланцюгової реакції цього зовсім не страшного числа — бо хіба числа боятися треба, а не логічної послідовності явищ? За фахом інженер, то й базу даних будує на математичній логіці. Ну не для того ж, щоб до звірячого жаху лякати нащадків, записано число у Біблії, а, мабуть, для того, щоб його осмисли! Все-таки грамотна передача знань.

І обґрунтована. Чи не вірно, що Російське царство (потім імперія, СРСР), засноване киянином Іваном Калитою, таки проіснувало “1991—1325=666 років рівно!”? Автор називає це “активізацією “темних” сил навколо “вузлових” дат”. То, можливо, є шанс мінімізувати “активізацію” на підході її до “вузлового” моменту? Хтозна, чи немає у розвідці письменника-фантаста підказки на майбутнє? І взагалі, хто був той Іван Богослов? З якої інформаційної мережі були його “пророцтва”? На думку приходить основа карткового фокусу, про яку розповів якось письменник Лєв Кассіль: “Наука умеет много ГИТИК”. В одній з тих “наук” і спробував себе Тимур Литовченко.

Наукова фантастика — це не лише інженерно-технічні просування, а цілий комплекс морально-психологічних проблем, які великою мірою мають впливати на те, бути чи не бути супергеніальному відкриттю, що може зашкодити, стати злочинним для поки єдиного дому людини — Землі. От на локальних прикладах Тимур Литовченко і простежує у динамічних сюжетах, якими бувають наслідки від причинних порушень. Характерним тут є оповідання “Чотири зустрічі”, де головною дійовою особою є Бог, його партнером — архангел Михаїл, а в ролі такого собі пророка, котрий передвіщає смерть Всевишнього, виступає майор-розвідник Єпіфанцев. Історія викладається не без ущипливого гумору, і сягає апогею у “коментарі” до передсмертного монологу Всевишнього: “Він усім серцем бажав залишитися останнім правителем раю. Він сподівався, що після Його смерті не залишиться серця, вільного від туги. Що піддані розбредуться по всій землі й у превеликій скорботі перегризуть глотки решті людей. Що після цього вони поскладають до купи усі атомні бомби і підірвуть їх, щоб разом знищити планету в пам'ять про дорогоцінну, непоправну втрату. Але розвідник розповів зовсім про інше. Невже це правда?..” І ось уже вкотре лунає: “Бог помер. Слава Богу!”

Хіба не вчувається в цьому хльостка іронія нашого древнього міста, над яким прагнули царювати різні боги, яке знищували, стираючи вщент, забираючи першість з мап? Хіба раз прокотилось по ньому страшне число звіра? Що ж дивного, коли такі алюзії постають по прочитанні книжки яскравого представника київської літературної школи у фантастиці на ім'я Тимур Литовченко.

ЛЯПАСОТЕРАПІЯ

Людина знепритомніла — обов'язок ближнього привести її до тями, скажімо, ляпасом. Місія письменника й полягає в роздаванні “ляпасів” — аби суспільство прийшло до тями. Неприємно, проте корисно. А якщо, отримавши по лівій, читач захоче дістати ще й по правій, — це свідчить про письменницьку майстерність.

Життя в нас цікаве: порятунок рядового Райяна — справа рук самого рядового Райяна, скільки вовка не годуй, а маємо, кого піймаємо, тож до жаху в нас один крок, все поруч; на кухні комуналки, сусідній вулиці чи за сто км од столиці. Тому жахи з-під пера Тимура ЛИТОВЧЕНКА навряд чи можна зараховувати до фантастики.

Та все ж серія, започаткована столичним видавництвом “Кий”, має назву саме “Бібліотека української фантастики”, й перші дві її “ластівки” — це книжки лавреата премії ім.Гончара, першого “Бабая” та останньої “Коронації”, тобто, Литовченка. Повісті та оповідання різних літ і різних напрямків зібрані в цих двох книжках не за якоюсь, наприклад, тематичною, ознакою. Під одну обкладинку потрапили сюрреальна та гротескна “Повість про чотири квітки” й роман “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять”, у передмові до якого автор щиросердно зізнався: “Добре б іще повість була науково-фантастична, а то фантастика явно ненаукова, містична якась, маячня найчистішого гатунку”.

У “Чотирьох квітках” читач опиняється в абстрактному місті; стіни там мають і вуха, і очі, а на додачу — здатність розмовляти; вироки виносить Справедлива Машина. Часопростір “До комунізму...” хоч і вигнутий, та цілком упізнаваний — це Київ 1960-1980-х. Писана мало не з натури повість у жанрі побутового гротеску (“Дульцінея”) межує з історією барокової відьми (“Навчениця”); оповідка на біблійний сюжет — поруч із канонічною науковою фантастикою “Ніхто не забутий”, а заголовна повість збірки “Останній із струльдбруґів” сусідить з чорним гумором на тему екології (“Вечірнє клювання”).

Ніби протилежні полюси — “Ніхто не забутий” і “Повість про чотири квітки”. Абсолютно різні технічно — перша лаконічна, що викликає ностальгійні асоціації з оповіданнями часів Дашкієва та Бережного, а друга насичена вибагливими яскравими мазками фантазії, — обидві вражають щирістю. Бо що ще могло б поєднати оповідання про дослідження минуло за допомоги хроноскопа з повістю про кінець і початок світу в одному окремо взятому, хай і химерному, місті?

Текст “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять” варто розглядати як головний у творчості Т.Литовченка. Через двадцять років після трагедії Бабин Яр містичним чином нагадав про себе Куренівською катастрофою. Через чверть століття після Куренівки вибухнув “атомний богатир” у Чорнобилі. Тимур Литовченко вираховує циклічний “ритм”, трагічних подій; єдиний шанс на порятунок — не забувати нічого. Пам'ятати.

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ

Книжник-review # 07(129 ) 2006, с.29

Юрий Визбор и Михаил Жванецкий не просто были знакомы. Они дружили. Юрий Иосифович сыграл огромную роль в том, чтобы его друг обосновался в Москве.

Вот что пишет в своей книге Анатолий Кулагин:

Что касается Жванецкого, то они с Визбором любили ходить вместе в баню при гостинице «Турист», что возле Ботанического сада. Баня открывалась в семь утра, и вот на первый малолюдный (тем и привлекательный) сеанс, строго по средам, они и отправлялись; присоединялся к ним иной раз и артист Роман Карцев, в сатирическом жанре человек тоже не последний.

В своё время, когда у ещё не слишком знаменитых Жванецкого и Карцева были проблемы с работой, Визбор здорово им помог, попросив свое друга Аркадия устроить их выступления в Калининграде, у себя в конструкторском бюро. Был успех, и была поддержка — моральная и материальная.

Спустя 15 лет после ухода Визбора из жизни его талантливый друг-сатирик посвятит ему прочувствованный монолог, прочитанный на юбилейном вечере в Москве:

"Я с Юрой никуда не лазал, не ползал и не карабкался. Я пил и слушал. И ходил. И по ночной Москве, и по ночной Одессе. И говорил про всех.

И прощались: «Пиши, Юра, пиши». «И ты, Миша, пиши».

А он... И написал немного. И сыграл немного. И спел немного. А становится все лучше и лучше.

Обидно, что не дожил, потому что свобода.

Хорошо, что не дожил, потому что нет публики.

В одном не ошибся — наш читатель и слушатель обожает покойных. Но становиться все лучше после смерти — это надо было уметь раньше.

Сейчас немногие понимают такую иронию и такие тонкие намеки. Не с кем получать удовольствие.

Юра! Сегодня тебе 65 и сегодня твой большой вечер в зале «Россия». Вышли все твои тексты, Юра! Твоя Нина сделала это! В ней ты не ошибся. Ты ни в ком не ошибся, Юра! Все, кто жив, пришли. Остальных ты уже встретил сам. Мы долго шли через пустоту, Юра, и пришли к тебе.

И носим теперь мы твой талант, Юра, как носил его ты, большой, добрый, светловолосый, смешливый и переполненный горами, снегами, морями, случаями, автомобилями, несчастной и счастливой любовью, «белой пеной мягкой лапой» и ароматными женскими головами.

Тот, кто говорил с тобой, когда ты был с нами, тот не отвыкнет и не забудет.

Просто, когда пытаешься тебя вспомнить, идет что-то солнечное и ласковое, потом появляешься ты, потом комок в горле, и все! И зал встает...».

***

Что такое писательский ум? Не договаривать половину фразы.

Что такое писательское счастье? Немножко написать и жить, жить, жить.

Что такое писательский ребёнок? Тот, кто о любви к себе узнает из произведений отца.

Что такое писательская жена? Женщина, которая сидит дома и с отвращением видит в муже человека.

Что такое писательская квартира? Место, где у него нет угла.

Что такое писатель в семье? Квартирант под девизом: «Ты всё равно целый день сидишь, постирал бы чего-нибудь».

Что такое писательская жизнь? Ни одной мысли вслух.

Что такое писательская смерть? Выход в свет.

М. Жванецкий

Так вот, теперь сиди и слушай:

  он не желал ей зла,

  он не хотел запасть ей в душу,

  и тем лишить ее сна -

  он приносил по выходным ей сладости,

  читал в ее ладонях линии,

  и он не знал на свете большей радости,

  чем называть ее по имени.

Ей было где-то тридцать шесть (37),

  когда он очень тихо помер...

  Ей даже не пришлось успеть

  в последний раз набрать его несложный номер...

  Но в первый раз несла она ему цветы,

  две ярко-белых лилии

  в знак, что более никто, кроме него,

  так не называл ее по имени.

И было ей семьдесят шесть (86),

  когда ее самой не стало.

  Нет, не страшила ее смерть,

  скорей, она о ней мечтала:

  бывало, знаете ли, сядет у окна,

  и смотрит-смотрит-смотрит в небо синее -

  дескать, когда умру, я встречу его там,

  и вновь тогда он назовет меня по имени.

Какая, в сущности, смешная вышла жизнь,

  хотя... что может быть красивее,

  чем сидеть на облаке и, свесив ножки вниз,

  друг друга называть по имени?

https://stihi.ru/2012/03/06/6416

Если немного подредактировать даты, то получится песня о Маяковском и Лиле Брик.

«Всесвіт» №2, 1975

***

«Всесвіт» №7, 1975

***

«Всесвіт» №6, 1983