203

Купальської ночі Юра йде шукати цвіт папороті. Стежка виводить його до Сторожа Вічної Ватри... Юрина доля вирішена ще до його народження: саме він має стати наступним сторожем, боронити рідні гори від нечисті. В алегоричних образах злої сили виразно прочитуються натяки на “червонозору нечисть” (Р.Єндик), що прийде зі Сходу, сплюндрує й понівечить давню культуру, звільнить Арідника... Юра та його побратими стануть до страшної борні за свої гори, свою батьківщину.

В основі сюжетних перипетій оповідань і новел Р.Єндика -багатий етнографічний матеріал, увесь спектр гуцульських обрядів, звичаїв, вірувань. Новела “Тонке мольфарування” — це мозаїка гуцульських замовлянь на помсту за кривду; нарис “Звідки беруться мольфарі” — художньо оброблений етнографічний матеріал про мольфарів-градобурів; “Чорногорські шуми” — своєрідна трансформація гуцульських легенд про лісну (мавку). Потяг до таємниці, незвіданого й незбагненного вирізняє молодого пастуха Іванчіка (“Чорногорські шуми”) серед однолітків. Хлопець закохується в лісну. Не допомагають ні примовляння старого ватага, ні старовинні обряди. Іванчік сохне, а згодом трагічно гине. Однак і в обіймах смерті не може відмовитися від своєї таємниці: “Він лежав під корчем з простягнутими руками, мовби хотів задержати пізнану таємницю лісів у чорногорських шумах”.

У новелі “Камінна душа” (чи не єдиному з усієї збірки творі, що відповідає цій жанровій дефініції) автор звертається до опришківської тематики, водночас продовжуючи традиції Хоткеви-ча й Вінценза та даючи оригінальний розвиток традиційній темі. Його Бойчук, відчайдушний ватажок опришків, бажаючи собі “нелюдської сили”, за намовою чаклунів чинить страшний своєю нечуваною жорстокістю злочин. Мотив жертвоприношення, характерний для міфу, стає тут певною (хоча й не зовсім вдалою) алегорією. Бойчуків злочин — понад добром і злом; його вчинок позбавляє Єндикового персонажа мук совісті, звільняє від людських почуттів. Однак автор у своєму прагненні культивувати ідеал надлюдини надто захопився ідеологічними гаслами, знехтувавши специфікою гармонійного поєднання в художньому творі всіх рівнів його композиції, у тому числі й ідейно-оцінного. Не дивно, що в критиків (особливо католицького спрямування) проза Єндика позитивних емоцій не викликала. Щоправда, пізніше, на еміграції, цей

204

автор усе-таки виробив свій власний новелістичний стиль (зб. “Жага”, Мюнхен, 1957). Ю.Клиновий у рецензії на його збірку “Жага” (1957 р.) зауважив, що талант Єндика “своїм корінням (...) виростає з найкращих традицій галицької новелі” [33, с.559].

5.5. Імператив України як силове поле життєтворення й текстотворення: громадянський подвиг Івана Садового та Василя Кархута

У тематичному розмаїтті західноукраїнської прози другої половини тридцятих з’являються твори, присвячені праці національно свідомої інтелігенції, тих “безіменних плугатарів”, що скромно й самовіддано посвятили своє життя духовному й національному відродженню галицького села, без подвигу самозреченості котрих не було б такого могутнього й усенародного спалаху боротьби за власну державність у період листопадового зриву, адже “вони [...] відіграли в розбудові національного життя останніх передвоєнних десятиліть величезну роль: розбурхали село, виховали в ньому гін до організованості” [46, с.6]. Праці сільського вчителя присвячені повісті Івана Садового (Івана Федорака) “Безіменні плугатарі”

(1935) та “Весняний гамір” (1938-39). Іван Федорак (таке справжнє прізвище письменника) сам належав до когорти народних учителів, що, за словами одного з персонажів його повісті, “підносили культуру села, збудили його зі сну”. Відомий у селах Покуття патріот, педагог, культурно-освітній діяч, І.Федорак віддав педагогічній праці 26 років; зазнаючи утисків і переслідувань польської влади, навчав дітей українською мовою, виховував прагнення до знань. Те, чого не змогли зробити з покутським педагогом польські шовіністи, зробили “червонозоряні визволителі”: у 1947 році Івана Федорака було вивезено в Караганду. На рідне Покуття Федоракові повернутися вже не судилося.

Тій благородній меті, якій самовіддано служив І.Федорак, підпорядковують своє життя й персонажі його повістей. Вони прагнуть бачити західноукраїнське село національно свідомим, освіченим, виховати з темного, затурканого владою селянина не просто культурного й грамотного господаря — творця власної долі. Таким є народний учитель Несторович, учителі Понур, Луговий, Ворон

205

(“Безіменні плугатарі”). В образі Несторовича, його долі є чимало від характеру й долі самого автора. Уже немолодий, без родини, без матеріальних статків, Несторович самовіддано працює на благо рідного народу, незважаючи на утиски й переслідування польської влади, пихатого інспектора Келлера, що перекидає непоступливого вчителя в найгірші, найзатурканіші села. Та Несторович кругом залишає після себе “зорані перелоги”: селяни міняються, в їхніх думках прокидається жадоба змін, усвідомлення своєї людської гідності. Несторович не просто вчить їхніх дітей грамоти — він вчить і батьків взаємодопомоги, спільної праці на користь громади, прищеплює їм потяг до культури й освіти, організовує на закладання “Просвіт”. Своїм молодшим колегам — Михайлові Луговому та його нареченій Марусі — він говорить, благословляючи їх на спільне життя й працю: “... перед вами простягається широкий та непроглядний переліг. Ваш плуг то дзвенітиме, то скреготітиме. Вам невільно випускати зі своїх молодих та дужих рук чепигів. Солений піт заливатиме ваші очі. Холодна злива промочить вас аж до кості. Тоді затисніть зуби, стисніть цупкіше чепиги і йдіть вперед до своєї мети. — Сійте на тому перелозі добірне та здорове зерно. Засівайте на ньому квітки. Коли ваш посів зазеленіє, виполюйте з-поміж нього бур’ян та будяки. Свої ніжні квіти поливайте рідним словом, напувайте їх рідною піснею. І коли вдасться нам чим більше зібрати на тому перелозі плугатарів, тим хутчіш всміхнеться до нас наш безмежний та запущений переліг” [70, с.440].

Повісті І.Федорака написані в традиції української реалістичної прози кінця XIX ст., вони цілком належать її народницькому дискурсові. І все ж, зробивши акцент на показі тяжкої просвітницької праці народного вчителя без ідеалізації й прикрас, автор подбав і про добре скомпоновану фабулу, психологічно переконливу мотивацію поведінкової моделі своїх персонажів, рельєфно виліпив образи-характери (особливо привабливим постає на сторінках твору образ Михайла Лугового з його лицарським розумінням честі, людської й національної гідності).

Парадигмі нашої духовної реконкісти належить творчість і біографія Василя Кархута, митця непересічного обдарування, надзвичайно складної й водночас знакової для України долі, адже в його особі маємо яскравий приклад митця-патріота, чиє життя й

206

твори становлять єдиний Текст як феномен національної культури, приклад кришталевої чесності перед самим собою й перед прийдешнім — “зведення життя і текстотворення в зону дії єдиного морального імперативу” (Неборак В.). Цим імперативом стало для нього самовіддане служіння Україні, ідеалам гуманізму. Талановитий лікар-фітотерапевт, активний діяч галицького “Пласту”, член ОУН відбув 17 років каторги за те, що любив Україну й боровся за її незалежність. Колима, Тайшет, Братська ТЕС, Володимирський централ — така “географія”, окреслена більшовицьким режимом для мужнього патріота. Ще до приходу більшовиків у Галичину Кархут зазнав переслідувань польського шовіністичного режиму, відбув ув’язнення в Березі Картузькій, Бригідках, львівській тюрмі на Лонського, куди Кархута вкинуло гестапо за підозрою у зв’язках з ОУН-бандерівцями. Дивовижної сили оптимізм, любов до життя, до природи, до рідної землі — це ті джерела, що в найтяжчих умовах живили високе світло його душі. Як згадував співтабірник Кархута о.Зіновій Карась, “... етапи і конвої, собачий гавкіт і чорна непроглядність, що інколи ламала найсильніших [...] ні злидні тюремних камер, ні людська невдячність не вбили в ньому потребу робити добрі справи на користь всім” [16, с.53].

Ще в студентські роки В.Кархут активно включився в діяльність українського “Пласту”. Пластове виховання було скероване на формування в молоді національної свідомості, чіткої самодисципліни, відповідальності, любові до природи. Адже, за пластовим законом, кожен пластун зобов’язаний “бути вірним рідному краєві..., чистим у душі, слові й ділі...”, а його життєвими дороговказами мають стати єднання з Богом, Природою і Нацією [16, с.7]. Не випадково саме вчорашні пластуни згодом ставали вояками УПА.

Перші літературні спроби Василя Кархута (оповідання про тварин: “Гомін з-поза нас” (Львів: Вогні, 1933) та “Поклик вольних” (Львів: Видавництво Івана Тиктора, 1934)) пов’язані з його пластовою діяльністю, з незабутніми враженнями, яких набув автор -початківець у мандрівках рідними Карпатами. Звернувся письменник і до великого епічного жанру: у 1934 р. опублікував повість про підпільну боротьбу українських націоналістів “Вістря в темряві”, яка, на жаль, була конфіскована польською поліцією.

207

Віра в Україну й любов до своєї землі втримали Кархута від еміграції на Захід. Та після вступу Червоної армії до Львова залишатися тут було небезпечно. Василь Кархут перейшов у підпілля, рятував життя й здоров’я бійців УПА. Коли полювання енкаве-дистів за лікарем-підпільником стало особливо прицільним, перейшов до діючої повстанської частини, що дислокувалася в Словінських лісах на Львівщині. Удень лікував підпільників, а вечорами йшов у села й допомагав хворим.

Першого серпня 1946 року Василя Кархута було заарештовано. Допити тривали по тринадцять годин на добу. Вирок — 15 років каторжних робіт у вугільних шахтах і золотодобувних копальнях.

Після відбуття дев’ятирічного терміну, коли у зв’язку із смертю “вождя” справи багатьох політв’язнів переглядалися, замість очікуваної амністії було спецпоселення на Колимі. І знову концтабір, етапи. Та в цих страшних умовах Василь Кархут не полишав літературної праці. Свідчення того — оповідання “Непорозуміння”, присвячене “мільйонам собак”. Собака Джульбарс, що стеріг в’язнів, виявляється набагато “людянішим” від своїх господарів-енкадебістів.

Весною 1965 року через сильне погіршення здоров’я Кархута нарешті звільнили. На рідній землі “режим” знову не “обділив” його увагою: хворому, позбавленому засобів до існування, довелося витерпіти ще сім років поневіряння по чужих кутках без права працювати лікарем.

У 1980 році Василь Кархут закінчив фундаментальну працю з фітотерапії “Аптека живої природи”, що побачила світ аж у 1992 р. за редакцією Є.Товстухи. Помер талановитий учений, літератор, патріот 9 жовтня 1980 року. Його подвижницьке життя, сповнене служіння Україні, “скерованість його біографії"” до найшляхетнішої мети потверджує слушність міркувань Є.Маланюка (щоправда, висловлених стосовно життєвого шляху іншого митця й патріота -Григорія Чупринки) про те, що “біографія є мистецьким твором її власника”. Цілком справедливо можна сказати й про Кархута В. як про " чудом явлену постать суцільної людини, з однолитого національного матеріялу зроджену особистість, яка не лише літературно, а що для нас важніше, — біографічно дала зразок національної повноти і великого національного серця” [49, с.230].

208

Проза В.Кархута тридцятих років творить самобутню мистецьку сторінку літературного життя Західної України. Тонка спостережливість справжнього знавця довкілля, любов до природи (“Пшеничні нетрі”), глибокий гуманізм і вміння щиро й душевно розповісти про життя птахів і тварин ставлять українського автора в один ряд із кращими письменниками-анімалістами — Ернестом Сетоном-Томпсоном, Редьярдом Кіплінгом, Джеком Лондоном. Слід зазначити, що саме творчість Джека Лондона, популярна в 30-ті роки в Галичині, справила відчутний вплив на формування психологічного наративу анімалістичних оповідань Василя Кархута. Окрім того, проза обох авторів утверджує закон мужності, сміливості жити. Суто “лондонівською” є й реалізація в окремих творах Кархута цієї ідейної домінанти на композиційному рівні не через ускладнені колізії, а через зіткнення характерів (Біле Ікло — Красунчик Сміт (“Біле Ікло” Лондона Д.); Сіроманець — Арсен Чорний (“Сіроманець” Кархута В.). На наш погляд, є ще один важливий чинник, що вмотивовує певну типологію прози двох авторів: вплив на формування їхніх світоглядних засад учення Ніцше, зокрема ідеї сповідуваного філософом гордого індивідуалізму. І хоча хрестоматійною свого часу стала цитата з листа Джека Лондона до видавця про перебування письменника “у протилежному інтелектуальному таборі з Ніцше” [21, с.34], усе ж його персонажі багато в чому нагадують “ідеалізованих ніцшеанців”. Рецепція ідей німецького філософа у творчості Кархута особливо виразна в оповіданні “Цупке життя”.

До збірки новел “Цупке життя” ввійшло, крім названої новели, ще шість творів: “Пробуджений”, “Брама ночі”, “Син Івана”, “Запашна смерть”, “Ні!”, “Загибель роду Чинських”, що становлять цікаву тематично-стильову мозаїку, ідейною домінантою якої є уславлення сміливості жити — жити відчайдушно, кинувши виклик смерті, не зрадити себе, своєї сутності навіть в її цупких обіймах. Стильовий діапазон збірки позначений рисами експресіонізму (“Цупке життя”), символізму (“Брама ночі”), “героїчного неоромантизму” (“Ні!”), “філософічного реалізму” (“Загибель роду Чинських”). Автор майстерно оволодів й архітектонікою новели. Фабульність його творів поєднується з глибиною занурення в психологію персонажів, студією їх внутрішнього світу на “психологічному зламі”, що й передбачає класична новела.

209

Кархутове “оповідання з життя вовків”, перекладене німецькою мовою Анною Горбач, було включене в Німеччині до шкільної лектури.

Старий ватажок вовчої зграї, що єдиний уцілів після облави, потрапив у капкан, уміло розставлений його одвічним ворогом -людиною. Плин передсмертних спогадів і марень Сіроманця про матір Вовчиху, про свою першу перемогу над людиною вдало поєднується із зимовими пейзажами, колористика яких спрацьовує на посилення відчуття неминучого, відчуття подиху смерті й відчаю старого Вовка, котрий волів би дорого віддати своє життя, перед її голодними обіймами: “Смеркало... На посинілу з заходу блакить викотився спроквола місяць; червоний, достеменно кров’ю налитий. Чим вище піднімався, тим більше від холоднечі блід. Аж ось узялося довкруги нього промінне сяйво: великий хрест, що в осередку його рамен був блискучий — мов головка вбитого цвяха — місяць. Довкруги хреста тремтіло мерехтливе коло авреолі” [29, с.7]. Вовк прагне останньої битви, прагне смерті гарячої, як кров ворога. Голодному й напівзамерзлому, пригадується йому родове повір’я про ті часи, коли людський і вовчий роди були рівними в полюванні й ходили різними стежками. Перед скляніючим від морозу зором вовка проходить міфічна тінь останнього Великого Ватага, що крадеться вночі до людських осель, кидається на жертву й “зчеплює страшну хворобу”: “... кожної ясної, місяшної ночі, на повені, навіщені хворобою, зщепленою вовком, замінюються люди в вовкулак, людей-вовків. Жене їх первісна сила вбивати” [29, с. 11 ]. І раптом пригасаюча свідомість Сіроманця вловила запах людини...

Новела умовно ділиться на дві частини: в одній “точка зору” фокусується в образі звіра, в іншій — людини. Два сюжетні русла зіллються воєдино в кульмінаційному моменті твору — зустрічі Арсена Чорного і Сіроманця.

Арсена в селі не любили, він жив самітником у хатині під лісом і промишляв браконьєрством. Було в його натурі щось хиже -мабуть, через те, що колись його покусав скажений вовк, якого Арсен задушив власними руками. Тепер чоловік прийшов до лісу перевірити капкани, розкладені ним кілька діб раніше. Арсен не сподівався, що вовк, задубілий на снігу, може бути ще живим. З насолодою переможця штовхнув хижака чоботом. І в цю мить Сіроманець зібрав останні сили. Сп’яніння боротьбою зрівняло лю-

210

дину й напівмертвого хижака. Вовк із кожною секундою відчував, як полишає його сила: “Сіроманцеві все більше закаламучувався світ. Йому не ставало духу, слабли сили. Та зненависть все ще окропом шпарила в жилах [...]. Зібрав ув останнє всю свою міць, увесь огонь зненависти, бажання розплати зосередив у затискуваних щелепах. Від ніг в гору підступав холод. Усе вище. Доходив до серця, падав мороком на широко вирячене око... Та заки до нього підсунувся жахливий холод смерти, гейзером ринула в одверті ніздрі, все залила — пахуча, червона, гаряча кров, з прокушеної сонної бючки супротивника” [29, с. 17]. Цей майстерно відточений пуант новели на рівні композиції зреалізував ідею чину, сміливості жити й умерти, що потужно звучала у творчості пражан, герої творів котрих обирали “гарячу смерть, не зимне умирання” (О.Теліга). Адже не важливо, чи врятується Арсен із прокушеною вовком сонною артерією — переможцем у двобої вийшов той, хто вивищився навіть над смертю, знеможений, розтерзаний капканом, спромігся змусити ворога стати до смертельного двобою. Тому сюжет твору прочитується як метафора апологетики “чину”, волі й мужності.

Ідейно-стильова палітра малої прози В.Кархута досить розмаїта. Як своєрідна художня студія психіки людини в межовій ситуації написана новела “Пробуджений”. Поліщук Кирило вкинув у баговиння односельця, котрий доносив новій владі на всіх “неблагонадійних”. Донощик підстежив, як Кирило повертався від “лісовиків”, і за збереження таємниці зажадав найкращий шматок його землі. Здавалося б, рішучий учинок Кирила і є новелістичною вершиною твору. Однак подієва, фабульна частина — то лише своєрідний вступ до “акції психологічної-”. Відчуваючи повільну й невблаганну смерть, зрадник усвідомлює глибину свого морального падіння, його терзають муки совісті. Страшний передсмертний крик, що долинув до Кирилових вух із лісу, умістив і благання порятунку, і благання про прощення. Той крик змусив Кирила здригнутися. Наступного дня до лісу біг уже зовсім інший Кирило -він раптом зрозумів, що вбив людину. Усвідомлення персонажем цієї давньої істини — “не убий” — якраз і становить новелістичну вершину твору.

Свідченням новаторських пошуків В.Кархута на теренах архітектоніки новелістичного жанру є пригодницька новела з

211

детективним елементом в інтризі “Запашна смерть”. Мозаїка плину думок, фрагменти чужого щоденника, реальні події із життя персонажа, до рук якого дісталися записи злидаря, довоєнного російського довіреного емісара, таємничі досліди з виготовлення універсальної отрути — без смаку і запаху... Цей твір був радше даниною тогочасній літературній моді. Є серед малої прози Кархута ще одна новела з детективно-пригодницьким елементом в інтризі. Щоправда, до збірки “Цупке життя” твір “Вогні листопадової ночі” не ввійшов (опублікований у 1939 р.). Однак інтрига тут — не самоціль, не погоня за експериментом: у такий спосіб реалізовується важлива проблема вибору між особистим і обов’язком, відданості справі. Кохання до жінки, котра стала по інший бік барикад, виявилася ворожою шпигункою, мусить померти. Хорунжий Роман тільки завдяки своїй пригоді (листопадової ночі під час бою з польською поліцією хорунжого тяжко поранили) опиняється в помешканні друзів, родини Четичів. Та в розгромленій квартирі замість господарів застає свою наречену. Утрачаючи свідомість, хорунжий встиг помітити, як із кишені його плаща, де був пакет із важливими військовими документами, “крадучись, виповзла пещена біла рука”. Роман зрозумів, що саме Ванда і є тим провокатором, котрий видав Четичів польській офензиві. Доки за вікном лунають постріли, Ванда, сподіваючись на перемогу поліції, то пускає в хід увесь арсенал жіночих хитрощів, то намагається силою відібрати в напівпритомного хорунжого револьвер і пакет. Роман із гірким здивуванням побачив те, чого раніше, засліплений коханням, бачити не міг — пиху й погорду зовсім чужої, розпещеної панянки до нього, до його народу.

Мистецький хист автора в побудові сюжету, що синтезував ідейний чинник із композиційною майстерністю, високо оцінив С.Караванський: “... читаючи новели В.Кархута, переконуюсь, що він досить видатний новеліст. Особливо треба підкреслити вміння його компонувати місткий сюжет” [27, с.116]. Такий “місткий сюжет”, що прочитувався в ситуації 30-х особливо актуальним завдяки його ідейній концепції, поєднаний із майстерною архітектонікою, характеризує й новелу “Ні!”.

Основою фабули твору стали події з доби козаччини. Осавул загону Максима Кривоноса відмовився зрадити побратимів — навіть страшні тортури не зламали його стійкості. Тоді мужнього лицаря

212

живцем замуровують у стіну льоху. Коли ось-ось замурують останню продуховину, починається для нього найтяжче випробування: вороги спокушають козака, обіцяючи взамін за зраду свободу, багатство, лицарський статус у своєму війську: “Ще хвилина й замурують тебе. І ніхто, ніколи не довідається про твою жертву, ніхто твого ймення не спом’яне, не згадає, ніхто й слід кісток твоїх не попаде. Твоя жертва пропаща!”. Та доки покладено останній камінь, “заки продуховина замкнулась, з-поза каменю, з того боку, пролунало спокійне, самовпевнене, тверде й невгнуте: — Ні!” [29, с.96]. Літературний персонаж новели кермується у своєму виборі дією того ж морального імперативу, що визначив і життєвий вибір автора.

Життя й творчість В.Кархута належить парадигмі української духовної реконкісти, Тексту, твореного в полі дії єдиного морального імперативу, духовні імпульси якого ніколи не ослабнуть у горнилі національної культури.

218

РОЗДІЛ VI

Збагачення жанрово-тематичної палітри прози в 30-ті роки. Фантастична повість. Історична тематика в дискурсі прози 30-х

Тридцяті роки характерні для західноукраїнського літературного процесу жанрово-тематичним розмаїттям як у поезії, так і в прозі, активним пошуком шляхів, якими мало розвиватися далі мистецтво слова, зміщенням акцентів з ідейно-змістового аспекту на експериментування в царині жанру та композиції. Популярними стають малі жанрові форми — новела, етюд, ескіз, хоча представлений і жанр роману (“сентиментальні” романи В.Лопушанського “Гомін душі”, “У споконвічному вирі”, “Перемога”; роман про життя українських шахтарів у Франції В.Гірного “Розгублені сили”, історіософський роман Ю.Липи “Козаки в Московії”, романи У.Самчука та ін.) та жанр повісті (окрім традиційної для літературного дискурсу Західної України жанру історичної повісті, з’являється повість фантастична й повість пригодницька, яскравим прикладом якої може слугувати зокрема твір А.Курдидика “Три королі і дама”). У прозі знову потужно звучить ліричний струмінь.

Даниною літературній моді, що йшла “уіа Варшава”, було захоплення галицьких прозаїків (Ю.Косача, І.Зубенка, С.Ольшенка-Вільхи, М.Капія та ін.) містикою, яку культивували польські сюрреалісти (М.Хороманський, П.Хойновський, В.Ґомбрович). Для багатьох творів новелістичного жанру цього періоду характерна штучність, “штудерність” інтриги — генерація молодих західноукраїнських новелістів намагалася віднайти власну “формулу” для класичної форми, поклавши в основу новелістичного пуанта химерність настроїв, почуттів, буттєвих парадоксів. Яскравим прикладом таких мистецьких пошуків можуть слугувати новели Ярослава Курдидика “Сусідка з готицької віллі” [12] та Ірини Вільде “Химерне серце” [4]. Гірка гримаса життя замість щасливої усмішки кохання — ось із чим стикаються персонажі цих творів. Щастя -лише марево. Несподівані зустрічі на життєвій дорозі розкривають людині всю повноту буття: і радість світу, і його непроминальний смуток. Вродлива дівчина, у котру закохується герой новели Ярослава Курдидика, виявляється німою. У новелі Ірини Вільде ситуація драматизується ще й тим, що глухоніма красуня, яка

219

заволоділа серцем оперного співака Алєксі, страждає на “умовий недорозвій”.

Навіть тема “стрілецької Голгофи” зазнає нових підходів. До прикладу, Анатоль Курдидик, звертаючись до популярного в західноукраїнському літературному дискурсі сюжету, в основі якого — стрілецька колядка, обирає фрагментарно-мозаїчний принцип композиції, акцентуючи не на подієвій стороні, а на потужному ліричному струменеві, настроєвості твору. Новела “Шість писанок” [13] оформлена як спалахи-спогади старенької матері, котра в страсну п’ятницю малює писанки для шістьох своїх синів, полеглих за Україну. Композиційною основою твору, в якій потужно корениться ідейна домінанта, стають лейтмотивні деталі, що набувають глибинного смислового навантаження: ті шість писанок, їх орнаментика, котрі стають для сивої матері світом дитинства і юності її синів: “Миколі, найстаршому — чорну з коником, бо коней і господарку любить. Остапові — з церквою, бо співає іноді в церкві, як соловій. Андрієві з квітками — бо сам як квітка. Павлусеві зі смерічкою, бо сам як струнка смерічка, а Дмитрові й Петрові -жовті з вишиванкою — бо самі ще як писанка...”. Не вірить мати, що синів нема. І як задзвонять великодні дзвони, вже котрий рік здається їй, що “летять духом сини, і той з-за альпейських гір по свою чорну з коником, і Остап з-під Одеси по свою з церквою і Андрій з-під Київа по свою з квіткою і Павлусь з-під Меджибожа по свою зі смерічкою. І Дмитро і Петро линуть духом з-за мурів високих, з-за крат чорних — по свою писанку з вишиванкою” [13]. Оригінально підійшли до опрацювання стрілецької тематики Зенон Тарнавський (“Собака стрільця Артура Коса”), Василь Гірний (“Березневе повітря”), В.Юрченко (“Стрілецькі маки”) (Літопис Червоної Калини. — 1935. — 4.4).

На терені малої прози з’являються імена Андрія Крижанів-ського (збірка “Міста і люди”), засновника часопису “Ми”, що почав виходити у Варшаві з 1933 р.; Жигмонта Процишина (зб. новел “Молоде покоління” була нагороджена в 1933 р. премією ТОПІЖу), у стилі оповідань Джека Лондона пише свої твори про тварин Василь Кархут (“Поклик вольних”, “Гомін з-поза нас”). Західноукраїнські прозаїки успішно освоюють жанри фантастичні. Так, зокрема, Мирослав Капій видав цікаву повість про мандрівку землян на планету Марс (“Країна блакитних орхідей”, 1932), звер-

220

нувся до фантастики й у малих жанрах (“Неймовірні оповідання”, 1939). Елементи фантастики знайшли реалізацію в сюжетно-композиційному “вирішенні” повістей Івана Черняви (справжнє прізвище — Еміль Кіцила) “На Сході — ми” (1932) та “Люди з чорним піднебінням” (1935).

Зацікавлення жанрами фантастичними в західноукраїнській літературі цього періоду — це свідчення тих загальних закономірностей літературного процесу, що характеризували розвиток європейської прози міжвоєнних двадцятиліть. Зокрема серед трьох головних струменів, які визначали обличчя літературної Варшави, Єжи Квятковський називає фантастику — “метафізичну, політичну, історіософічну” [21, с.241]. Саме Мирослав Копій (1888-1949), котрий проживав у Жешувському воєводстві Польщі, спробував перо в жанрах “фантастики метафізичної” та наукової.

Народився письменник 5 травня 1888 р. в с.Коцюбинці поблизу Гусятина на Тернопільщині. Після здобуття освіти в Тернопільській гімназії та на відділенні україністики й германістики філософського факультету Львівського університету працював на теренах Польщі (м.Лежайськ, м.Ярослав). Був відомий своїми фольклористичними зацікавленнями та перекладацькою діяльністю, зокрема перекладами романів Жуля Берна. Серед письменницьких здобутків М.Капія — повісті “Країна блакитних орхідей” (1932) та “Із-під срібного Сяну” (1937), підготовлена до друку збірка “Неймовірні оповідання” (1939). Помер Мирослав Капій у м.Косів 24 березня 1949 р.

Фантастична повість “Країна блакитних орхідей” вийшла у Львові в 1932 р. накладом видавничої спілки “Новий час” [7]. Твір не залишився непоміченим: одразу ж з’явився відгук критики на сторінках “Дзвонів”. Рецензент (В.Миропільський) підкреслив актуальність жанру: “Фантастична повістева література в нас ледви народжується [...]. Тому з великим інтересом придивляємося ми до появи отсеї нової “повісти будучини” — “Країни блакитних орхідей”, в якій дія відбувається в Українській імперії на початку XXI століття, в якій оповідається про лет на Марс мешканців землі, про лет на землю мешканців Марса — нащадків колишніх переселенців на Марс з Атлантиди, про життя на Марсі, про дивовижні марсіанські орхідеї з людськими очима, про долю Атлантиди, а рівночасно й про деякі сторони життя на початку XXI століття,

зокрема про столицю молодої, але вже могутньої на початку XXI віку Української імперії — Київ” [15, с.626]. Інтрига твору вибудована довкола космічної експедиції, що вирушила на загадковий Марс: літальний апарат “()иееп ої" Уіг§іпіа” не повернувся на Землю через установлений термін. Земляни з тривогою очікують бодай якоїсь звістки про експедицію. Нарешті у потужній Святошинській обсерваторії спостерегли наближення до Землі літального апарата. Прибульці з Марса виявилися нащадками давніх атлантів, що покинули Землю колись давно внаслідок страшних катаклізмів. Із касети, переданої членами експедиції на батьківщину, земляни довідались, що “<3иееп оГ Уіг£Іпіа” потерпіла на Марсі аварію, та екіпаж уцілів і навіть зумів здійснити експедицію в блакитну долину загадкової планети. Однак автохтонами Марса виявилися... величезні орхідеї, дивовижні й доволі агресивні квіткоподібні істоти, усередині суцвіття яких — око, “живе, ворухливе мов людське око”. Справжнім порятунком для членів експедиції була зустріч із нащадками атлантів. Саме цар атлантів Кроней і його донька Зоя прилетіли на Землю, щоб поклонитися своїй прадавній батьківщині, котру вважали давно загиблою.

Здобутком Капія-фантаста стала розповідь про життя й загибель Атлантиди, опис “марсіанського” побуту й культури атлантів, колоній блакитних орхідей. І хоча автор намагався наблизитись до кращих взірців науково-фантастичної повісті початку XX ст. (серед яких — не тільки “Володар світу” Бенсона, “Атлантида” Мереж-ковського, “Аеліта” Толстого, але й “Сонячна машина” Вин-ниченка), прагнув поєднати авантюрну фабулу (якій, до речі, так і не спромігся надати якраз авантюрного характеру) з патріотичною ідеєю, повість усе ж не збагатила української фантастичної прози, хоча й залишається цікавою з точки зору становлення жанру. Автор невиправдано розтягнув сюжет першої частини твору, переобтяжив його малозначимими для ідейно-художнього плану повісті діалогами й монологами, перенасиченими патріотичною патетикою. Хоча Капій намагався змоделювати сюжет довкола зіставлення двох світів — легендарного світу величної Атлантиди й виплеканого уявою автора світу не менш величної Української імперії XXI віку, та, як справедливо зауважив критик, “... автор не розробив цієї ідеї, не втілив її в які-небудь яскравіші та глибші форми. Ідея ця, можна сказати, саме лише миготіла, але не світила авторові при писанні

222

його твору. Тому й зіставлення двох світів вийшло, в суті речі, механічне, чи радше випадкове [...]. Автор не використав як слід навіть мітів про Атлантиду. Проте все-таки Атлантида виступає як світ величної культури минулого. На жаль, значно слабше вражіння робить на читача змальована в повісті майбутня Україна: в ній ніби то є теж і своєрідна велич, і висока культура й велика могутність, але автор все це поназначував лише легкими рисами, не показавши сути й духа цієї майбутньої величи культури й могутності, не показав нам “душі” майбутньої України, як сам він її уявляє. А це було б мабуть найбільш цікавим” [15, с.627].

Цікавішою у творчій спадщині М.Капія є мала проза містичного забарвлення, яку автор планував видати окремою збіркою в 1939 р. під назвою “Неймовірні оповідання”. Публікації перешкодили воєнні події, хоча окремі твори з неї ще раніше друкувалися в “Новому Часі”. Типовим взірцем Калієвої новелістики з “неймовірною” інтригою є новела “Талісман”, опублікована в “Новому Часі” в 1934 р. Тут поєднано високу ідейну наснаженість твору з добре вибудованою архітектонікою, в основі якої — класичний гейзівський “соколиний профіль” досконалої новелістичної композиції, що вирізьблюється вже в назві — “Талісман”. Мирослав Капій, звернувшись до стрілецької тематики, зумів показати героїку днів “листопадового зриву”, не збившись на надривну ноту вже банальної для 30-х патетично-героїчної тональності. Початок твору засвідчує, що жертва патріотів-юнаків сприймається ними так органічно, як і червоні кетяги калини, осяяні листопадовим сонцем: “Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров — тепла ще, червона...

В такі ясні, погідні дні осінні, калина вилискується червоними, спілими кетягами до сонця, а журавлі у вирій відлітають...

Вже п’ятий день сиділи ми замкнені в будинку головної пошти і відбивалися від настирливого супротивника, що з усіх вікон, піддаш та пивниць слав нам оловом своє привітання у свято нашого відродження...

Вже п’ятий день незрима смерть снувалася по всіх закамарках того понурого будинку й косила нашу невеличку залогу...” [8, с.260]. Наражаючись на смертельну небезпеку, оповідач і його бойовий побратим — четар Березюк — пробираються під шквальним

223

вогнем скорострілів у штаб із важливим повідомленням. У хвилину короткого затишшя Березюк розповідає про талісман, що впродовж усієї війни оберігає його від смерті. Справді дивовижною є історія появи в четаря цього талісмана: ще на початку війни, маршируючи як кайзерівський вояка вулицями Відня, Березюк вловив раптом на собі чийсь пильний погляд. Якась “пані в чорному” підійшла до нього й втиснула в долоню медальйон із вирізьбленим образом Матері Божої. Жінка прошепотіла німецькою мовою прохання, щоб він ніколи не розлучався з цим образком, а четар раптом упізнав очі своєї старої матері-селянки: “це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ...” [8, с.265]. Талісман справді оберігав свого власника від смерті та будь-яких прикрощів: четаря не було навіть поранено. Цього разу наказ командира також було виконано. Березюкові належало трохи відпочити й повернутися з провіантом та набоями до своєї частини, а його приятель залишався у штабі. Невдовзі надійшла сумна звістка: авто не доїхало до головної пошти. Четар Березюк убитий... Перший раз четар злегковажив застереженням невідомої добродійки: забув свій талісман на лаві в кімнаті, де вмивався перед від’їздом.

Завдяки використанню промовистої лейтмотивної деталі, що стає й осердям інтригоутворюючого чинника, автор переносить головний акцент із традиційної для прози стрілецької тематики героїчної домінанти на ірраціональне, пов’язане з впливом на долю людини вищої сили.

До жанру політичної фантастики звернувся у своєму “фільмі прийдешнього” (авторська дефініція жанру) “На Сході — ми!” Іван Чернява (Еміль Кіцила) (1911-1943). Твір опублікувало в 1932 р. львівське видавництво “Стрибожич”. У вступі до повісті автор пояснив головну мету, яку ставив перед собою, — розбудити патріотичні устремління читачів: “Розбуджую в ваших грудях тугу й віру, бо, тямте, тільки віра, освячена змаганням, є правдивою дорогою, що лучить дійсність з мрією” [19, с.6].

Фабульною основою твору стало зображення майбутньої української визвольної війни з більшовиками, в якій Україна візьме реванш, зреалізуються плани Мазепи — на Сході запанує сильна, висококультурна, відроджена психічно й духовно українська нація, згине тип українця-невольника. Сам твір Черняви не стільки ціка-

224

вий, скільки цікава його рецепція, ота хвиля критичних відгуків, що ледь не шквалом пронеслась по сторінках галицьких часописів й звалилася на голову “повістяра-пророка”. Дісталося авторові й за "мистецьку сторінку”, і за ідеологію.

Хоча “мистецька сторінка повісті дуже слабка” (так справедливо зазначалося в одній із численних рецензій), твір став “неабиякою сенсацією” . Майже всі провідні галицькі часописи вмістили рецензії — “від дуже прихильних до скрайньо негативних”, хоча негативних таки було значно більше. На думку літературного оглядача “Літопису Червоної Калини”, твір Івана Черняви цікавий “тенденцією, проведеною в ньому”. Адже вона, ця тенденція, “віддзеркалює ті настрої та устремління, які опанували тепер наш національний доріст — нашу молодь”, виховану на ідеології чинного націоналізму. (Ця ідеологія зреалізовувалася в політичному житті Галичини у першу чергу через діяльність Організації Українських Націоналістів, утвореної 1929 р., що протистояла репресивним акціям польського уряду щодо галицьких українців із початку 30-х рр.,

■ широкомасштабній “пацифікації”). Різко негативну оцінку творові дав Ю.Пеленський. Під криптонімом Єюп він опублікував у часописі “Дажбог” коротку репліку щодо ідейно-художньої вартості “фільми прийдешнього”: “Книжка заслуговувала б вповні на це, щоб про неї не згадувати. Та автор подав нісенітниць, що мусимо рішуче проти цього застерегтися: книжка Черняви не має нічого спільного з українським націоналізмом. — Поза тим сюжети запозичені (з польських другорядних авторів), композиція хаотична, характеристика осіб недбала і недоцільна” [21, с.272]. На сторінках “Нової Зорі” була вміщена розлога рецензія О.Моха (Араміса) “З літературних новин Молодої України. Од сімени Донцова”, що місцями набирала навіть досить образливого тону, та водночас свідчила про несприйняття митцями католицького напрямку (а до нього якраз і належав О.Мох) націоналізму Донцова: “Як націоналіст автор наликався бридень Донцова про аморальний “енергетичний імперіалізм” і повірив старому спокусникові [...]. ... час, що його автор описує [...], уже наспів, і ми тепер у розгарі його жиємо. Комунізм і католицизм — ні і так, оце ті дві сили, котрі змагаються за будучність людства. І на котрусь з тих барикад мусить прийти свідомий своїх засад мужчина. Не бачити того, зглядно легко відскочити від тої дійсности в нереальну фантазію “прийдешнього” -

це гріх для молоді непростимий. Так робить старець, утомлений життям. І тут саме видно, що автор, вихованець Донцова, — не енергетичний імперіаліст, а дезертир від життя в уяву...” [21, с.274].

З точки зору націоналістичної ідеології повість Черняви була оцінена й В.Янівим, котрий рішуче підкреслив, що твір “суперечить основним заложенням націоналізму”, перш за усе вже тим, що н книзі панує матеріалістичний світогляд: “Первородним гріхом книжки є це, що вона голосить гасла матеріялізму, коли тим часом націоналізм це ідеалістичний світогляд” [21, с.274].

Блискучу рецензію Г.Костельника на повість І. Черняви вмістив журнал “Дзвони”. Толерантна щодо молодого автора й водночас досить критична щодо настроїв та надмірно претензійного, не підкріпленого художньою якістю твору духу “воєнно-націоналістичної української євангелії” (таку паралель із гумором проводить Г.Костельник), рецензія вказувала як на світоглядні хиби І.Черняви (зокрема примітивність, схематизм персонажів типу “надлюдини”, брак власного життєвого досвіду для висловлення певних сентенцій, що видаються штучними й надуманими, апофеозування війни), так і на брак художності, “нежиттєвість” його персонажів: “Потішаюче те, що молода наша генерація має такі сміливі й великі мрії-апетити. Авторові без сумніву треба признати письменницький талант. Одначе його молодий вік всюди вилазить з книжки “зеленню”. Його книжка хіба стільки має спорідненого з фільмом, що вона писана стилем, подібним до стилю написів на фільмах. Але ж не ті написи творять фільм, тільки черга подій, чого в книжці Черняви нема. Ані Зорів, ані Крукевич не є представлені згідно з психологією дійсного життя” [10, с.582]. Однак “сміливість мрій” молодого автора імпонувала багатьом, адже він мріяв про повернення Україні втраченої державності. За “сміливість мрій” книжка в часи радянської окупації Львова на довгі роки потрапила до закритих спецфондів із вердиктом цензора: “фашист!”.

У тридцяті роки залишається популярною й історична проза в її різних жанрових виявах, серед яких — історичний роман (О.Назарук “Роксоляна, жінка халіфа й падишаха, Сулеймана Великого Завойовника” (1930), Ю.Липа “Козаки в Московії (1934), Ю.Косач “Затяг під Дюнкерк” (1936)) та історична повість (А.Лотоцький (“Княжа слава”, “Кужіль і меч”, “Лицар у чорному оксамиті”), В.Бірчак (“Проти закону” (1936)), М.Голубець (“Жовті

226

води” (1937)), Ф.Дудко (“Великий гетьман” (1937)), Р.Леонтович (“На прю”(1937)), Ю.Орест (Ю.Тис-Крохмалюк) (“Під Львовом плуг відпочиває” (1937)), В.Островський (“Князь Сила-Тур” (1938)), І.Филипчак (“Будівничий держави” (1935), “Іванко Берладник”

(1936) , “Кульчицький — герой Відня” (1937)), С.Ордівський (“Багряний хрест” (1937), “Срібний череп” (1937), “Чорна ігуменя”

(1937) ) та ін.

Простежується подальший розвиток тенденції, що склалася в історичній белетристиці на кінець 20-х: тяжіння до документалізму, увиразнення “ідеологічного коду” (Ю.Косач “Документ чи література?”), долання романтичного струменя в сюжеті та образотво-ренні. Про популярність історичних жанрів у західноукраїнській прозі вказаного періоду свідчить і дискусія між А.Нивинським та Ю.Косачем, що розгорнулася на сторінках часописів “Ми” і “Назустріч” у 30-х роках: критик А.Нивинський уважав звернення до історичної тематики в добу психоаналізу ознакою провінційності, “вчорашнім днем” (Назустріч. — 1936. -15.11), Ю.Косач наполягав, що зацікавлення історичними жанрами цілком виправдане і в контексті європейських літератур, адже, на його переконання, “сприйняття концепції духової раси, очевидної у наш час панівної ідеї, мусить вести до відродження культу минулого” (Назустріч. -1938. — 15.02). Історична тематика не втрачає своєї актуальності в дискурсі прози 30-х завдяки своїй “космологічно-відновлювальній функції-” — “не тільки організації, відновлення космосу національної свідомості, але й протидії деструктивній силі, ентропії, утримання духовних та фізичних меж національного “Я” через ідентифікацію західноукраїнської людини із цією історією на цій землі” [1, с.201]. Історична белетристика продовжує живити пульсуючий у всіх виявах культурного життя Галичини “історизм тогочасного мислення”, чільний акцент у якому — на прагненні зреалізувати державотворчі імперативи. Ідея української державності пронизує історичні твори Антіна Лотоцького та Івана Филипчака, чия проза була в читацьких колах особливо шанованою. Антін Лотоцький, відомий як автор популярної історії України, творив наратив про витоки української землі, — “першопочаток українського космосу” (С.Андрусів). Історична повість “Княжа слава”, написана як переспів Київського літопису, присвячена подіям сивої давнини, тут підкреслюється тяглість духовного заповіту, переданого Андрієм

227

Первозванним, виконавцем Господньої волі й духовним “батьком" України-Русі, першим українським князям та їх нащадкам. Занепад колись могутньої держави трактується автором як порушення цього заповіту. У повісті “Кужіль і меч” теж звучить імператив “не зневажати старовини”. Герої твору волею жорстоких реалій часу поставлені в ситуацію вибору: окатоличення чи боротьба за свої національні та людські права? “Взірцевим” персонажем, носієм національних чеснот виступає в повісті княгиня Настуня. У прозі Лотоцького саме жіночі персонажі наділені найкращими рисами: мужністю, рішучістю, розумом, кмітливістю, вірністю. Саме такою змальована й Олена Ружинська, героїня повісті “Лицар у чорному оксамиті”. Історична проза А.Лотоцького цілком належить народницькому дискурсові минулого століття: тут нема якихось художньо-стильових новацій, вона становить типову продукцію масової культури.

Серед авторів, котрі успішно працювали в жанрі історичної повісті, галицька критика вирізняла І.Филипчака, поціновуючи його прозу, як писав літературний оглядач журналу “Дзвони”, за “техніку будови” й “зацікавлюючу нарацію” [5, с.203-204]. Хроно-топ його творів охоплює давньокняжі часи та часи козацтва: “Княгиня Романова” (1927), “За Сян” (1928), “Будівничий держави” (1935), “Іванко Берладник” (“Пропаща сила”, 1936), “Кульчицький -герой Відня” (1937). Ці повісті, по суті, сприймаються як один цикл, що становить художній літопис історії західних земель Русі, у деяких із них діють одні й ті ж персонажі, в основу фабули закладена одна й та ж модель — боротьба за свою землю, її свободу. Прикметно, що проза І.Филипчака виразно засвідчила еволюцію жанру історичної повісті від романтичних тенденцій до документалізму: цю специфічну рису зауважила тогочасна галицька критика, на якій акцентує сучасна дослідниця: “... твори Филипчака -класичний взірець історичних повістей і репрезентант еволюції західноукраїнської історичної прози до документальності, досте-менності, стриманості стилю, деромантизації сюжету і образотво-рення” [1, с. 193].

У період міжвоєнного двадцятиліття продовжує літературну працю учасник літературного гурту “Молода Муза” В.Бірчак.

В.Бірчак спробував художньо осмислити у своїх історичних повістях, написаних на основі історії західноукраїнських земель,

228

уроки усобиць руських князів. Цій темі присвячені повісті “Василько Ростиславович” (1922), “Володар Ростиславович” (1930), “Проти закону” (1936). Сам автор писав про своє зацікавлення історичною тематикою: “Манила мене до себе княжа доба, в нашому письменстві мало опрацьована. Я нікого не наслідував, а старався іти своєю дорогою”. Усупереч традиційній історіографії, автор обирав героями своїх творів не “побічну, незнану в історії особу”, а “ту, що в історії відігравала ролю, через це історичні випадки мусіли випливати з ділання осіб — а не маси” [3, с.335]. Однак художні спроби осмислення історії В.Бірчаком на фоні західноукраїнської історичної белетристики (зокрема творчості С.Ордівського) видаються слабкими — і форма, і зміст історичної повісті не зовсім давалися письменнику. Сам Бірчак зізнавався, що “тяжко борикався з матеріалом, який кинула історія, і з формою” [3, с.335].

Історична повість займає чільне місце у творчості Володимира Островського (“Князь Сила-Тур”, “Між двома революціями”, “Під знам’я хреста”). Народився письменник 6 червня (за старим стилем) 1881 р. в м.Рейовці на Холмщині. Закінчив холмську вчительську семінарію, вчителював на Холмщині, згодом — у Варшаві. У 1911 році повернувся на батьківщину. На той час припадають і початки його літерагурної творчості. У 1915 р. холмська вчительська семінарія, в якій викладав В.Островський, була евакуйована до м.Сура-жа на Чернігівщині. У перших тижнях по революції Островський опиняється у Вінниці, де працює в школі, активно займається просвітницькою діяльністю. З 1921 р. письменник повертається до Варшави, співпрацює з часописами “Наш світ”, “Нарід”, “Новий час”, “Діло”. В.Островський був відомий своїми етнографічними зацікавленнями (праця “Життя Холмщини в її піснях”, машинописний рукопис роману “Лемки”), численними оповіданнями, що друкувалися в часописах та виходили окремими виданнями: “Веселі оповідання” (“Син України”, 1921), “Вівці й пастирі” (“Русалка”, 1922), “Холмські оповідання” (“Просвіта”, Львів, 1923). У тридцятих роках у видавництві “Діла” публікувалися його повісті “Сміх землі” (1930) (негативну рецензію на цю повість дав С.Тудор) та “Сільське страхіття” (1932). Після Другої світової війни письменник був репатрійований із Холму до Львова. Дата смерті В.Островсь-кого невідома [18, с. 157].

229

Серце В.Островського, його любов належали рідній Холмщи-ні. Опромінена цією любов’ю, постає Холмщина й на сторінках історичної повісті “Князь Сила-Тур” (1938). Звернувшись у часи посилення польських шовіністичних настроїв до минувшини рідної землі, автор прагнув протиставити офіційній версії споконвічної приналежності Холмщини польським “окресам” ідею цілісності українських земель. В основі фабули твору — авторська версія походження Холмщини, підгрунтям якої стали топонімічні легенди, почерпнуті В.Островським із місцевого фольклору.

Події повісті “Князь Сила-Тур” розгортаються в той час, коли слов’янські племена, що населяли Холмщину, відійшли від язичництва й прийняли християнство. Автор висуває цікаву гіпотезу: тут християнство було прийняте ще до хрещення Русі Володимиром. На історичному тлі Островський розгортає оригінальний сюжет, розповідаючи про побут давніх слов’ян, кохання одного з перших холмських князів до юної християнки, його мудре володарювання. Є в сюжеті повісті й побратимство, високий кодекс лицарства, і підступ, зрада. Та найбільший здобуток автора — поетизація рідної землі, її краси. Йому напрочуд легко вдалися пейзажні замальовки, в основі образотворення яких вчувається перегук із міфологією, багатим світом вірувань давніх слов’ян.

Цікавою сторінкою західноукраїнської прози 30-х рр., що не втратила й донині ані своєї художньої, мистецької значимості, ані високої ідейної, державницької наснаженості, стала історична белетристика Семена Ордівського. Семен Ордівський — псевдонім Григора Лужницького, відомого діяча літературно-мистецького руху в Галичині міжвоєнного двадцятиліття, одного із засновників літературного угруповання митців католицького спрямування “Логос”, талановитого критика, драматурга, прозаїка. На терені прози Семен Ордівський розпочинав із малих епічних жанрів: у 1928 р. друкувалися його оповідання та нариси “Перша ніч”, “Мій перший подвиг”, “Чорний сніг”, “Марево війни”, “Генерал барон Гатаяма”; у 1931 р. — “Кімната з одним ходом”, “Товариші усміху”; 1932 р. — “Гальо, гальо, напад на банк”; 1933 р. — “Годинник з надбитим склом”; 1934 р. — “Стріл уночі”. Тематика цих оповідань -найрізноманітніша, однак уже в цьому сюжетно-тематичному розмаїтті виразно проглядає особлива зацікавленість автора детективною фабулою.

230

Та найяскравіше талант прозаїка розкрився саме в жанрі пригодницько-історичної повісті, до якого він звертається в кінці тридцятих. Повісті “Багряний хрест” (1937), “Срібний череп”(1937), “Чорна ігуменя” (1938) становлять свого роду трилогію. Ці твори пов’язані тематично, тут діють одні й ті ж центральні персонажі. У передмові до “Чорної ігумені” сам автор підкреслював цю цілісність — “фон повісті змінюється, тільки особи й ідея залишаються ті самі” [11, с.405].

Звернувшись до сповненої високої звитяги доби Богдана Хмельницького, Семен Ордівський зумів поєднати досконало опрацьовану форму “сенсаційної” повісті (детективно-пригодницької) з глибинним осмисленням української історії, захоплюючу інтригу -з потужною ідейною домінантою. “Воскресивши” на сторінках трилогії постаті, що залишалися в затінку історії, автор змалював захоплюючі пригоди справжніх лицарів України, аристократів духу, котрі без вагань віддають за батьківщину життя. У передмові до першого видання “Багряного хреста” було зазначено, що автор “перший пробує дати українському загалові історичну сенсаційну повість, повість, основану на українській історії, повість про змагання цих українців, яких ім’я присипав попіл забуття”. І хоча Григір Лужницький, як, зрештою, усі “логосівці”, не поділяв крайніх переконань Дмитра Донцова, усе ж персонажі його трилогії виразно позначені печаттю аристократизму Духа, вони — репрезентанти донцовського типу “раг ехеїіепсе”, носії ідеології активного чину. Історичною основою для написання трилогії авторові послугували фрагменти старих документів про існування у військах Богдана Хмельницького таємного розвідувального відділу (чорнокирейників). За свідченням цих документів, відділ справді очолював ГІрокіп Верещака, тому можна говорити про граничну скерованість автора до дотримання історичних фактів, фактів документа.

Семен Ордівський зумів майстерно розгорнути цікавий, динамічний детективний сюжет “Багряного хреста” на основі короткого документа, що зберігся серед архівних матеріалів: повідомлення Бутурліна російському цареві про “чигиринський сойм” у 1656 р. Персонажі повісті — чорнокирейники Торговицький, Пузина, Чет-вертинський, Верещака — лицарі, що дбають перш за все про державницькі інтереси України. Вони наділені шляхетністю, аристо-

231

кратизмом духу. Мужні, розумні, високоосвічені, віддані до останнього подиху гетьманові й Україні — саме такими постають но сторінках повісті представники українського лицарства, на відміну від ворогів України — ницих, підступних і брехливих, брутальних і захланних російських князів Куракіна, Волконського, полковника Карпова.

Трилогія Семена Ордівського мала виразну проекцію і на політичну ситуацію в Україні тридцятих років XX ст. Устами Богдана Хмельницького виголошує автор гірку історичну правду: “Ніхто так, як Москва, не винищить України” [16, с.108]. Піднімається тут і проблема зради власного народу, батьківщини. Полтавський полковник Пушкар, спокусившись обіцянками царських вельмож, а також керований тією ненавистю, що нею плебс ненавидить аристократів, зраджує українську справу.

Репрезентантами українського, “расового” характеру в повісті виступають “чорнокирейники”. Місце загиблого Четвертинського в таємній організації займає його кохана — Ганна Матвієвна. Саме вона кидає в лице зрадникові Пушкареві звинувачення: "... я непримиримий й вічний ворог московського наїзника, московського кну-та, який ви приготовили для своїх братів” [16, с.243].

В ідеологічному коді трилогії Семена Ордівського виразно прочитується концептуальна опозиція “чернь-еліта”, що її успадкував письменник із “Чорної ради” П.Куліша, відлунюють тут і думки В.Липинського про державотворчу роль аристократії, філософські концепції Ніцше та Ортеги-і-Гассета.

Повісті Семена Ордівського, показуючи вплив сильної й вольової особистості на хід історичних подій, кидають виклик радянській українській історичній прозі з її акцентами на вирішальній ролі мас (черні) у творенні історії. Як зауважує С.Андрусів, зіставивши “концепції образу Хмельницького в Ордівського та І.Ле (трилогія “Богдан Хмельницький”)”, у радянського письменника простежується «“суцільна апологія “народних мас” і негація “панів”» [І.с.173].

Сюжети повістей Семена Ордівського розгортаються на міцному “каркасі” ідеологем, та це не шкодить їх художній вартості: тут талановито відтворено дух епохи, дано захоплюючу інтригу, дотримано відповідної для пригодницького жанру динаміки розвитку подій, художньо переконливо змальовано переплетення

232

людських доль, розкрито глибину людських почуттів, зокрема високе й трагічне своєю жертовністю, офірою задля батьківщини кохання Четвертинського й Ганни Матвієвни. Повісті Ордівського мали величезний успіх у читацьких кіл Галичини. Вони несли потужний виховний потенціал, плекаючи в молоді лицарськість поведінки й відданість Україні.

Історична проза Семена Ордівського (Григора Лужницького) й на сьогоднішній день не втратила ні виховного потенціалу, ні захоплюючого впливу на читацьку рецепцію Великої Пригоди, що відбувається під знаком служіння високим ідеалам. Вона й нині запрошує вдумливого читача до осмислення нашої минувшини, пропонує йому зробити власний вибір: приймати героїчну естафету поколінь, відчути свою кровну єдність із тими, хто боровся й гинув за Україну, чи залишатися байдужим космополітом.

Мафтин Н.В. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років XX століття: парадигма реконкісти. Монографія. — Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2008. — 356 с.

Академик Риндин отбеляза:

— До четвъртото намаляване на скоростта остават два часа и петдесет и четири минути. А тогава…

Какво тогава? Нима спускане, кацване? Къде?… Галя Рижко чувствуваше, че очите й се затварят. Нервното напрежение премина в силна умора не само за нея. Движенията на Сокол и Ван Лун също станаха отпуснати, бавни.

На екрана се виждаше все същото море от облаци, сиво, унило. Но защо е така загрижено лицето на Ван Лун? Защо Вадим Сергеевич нервно подръпва късите си мустачки? Какво се е случило? В каютата е така горещо, даже дланите се овлажняват…

— Вадим Сергеевич, какво става? — смутено попита Галя.

— Завърши четвъртото намаляване на скоростта. Ние се спускаме.

— Спускаме ли се? Къде?

Вместо отговор Сокол само сви рамене. Какво можеше да отговори той, като под астроплана беше все същата гъста пелена от облаци?… Галя едва сега разбра, че през цялото време, додето астропланът летеше по последната елипса, тя е спала. Девойката виновно погледна другарите си. В същия миг чу гласа на Риндин.

— В хамаците*, другари! — високо заповяда той. — Веднага.

[* Хамак — люлка, изплетена от въжета.]

След минута, минута и половина прозвуча гласът на Сокол:

— Готово, Николай Петрович!

Риндин въздъхна. Той разбираше цялата опасност на положението, в което се намираше астропланът.

По-нататъшното намаляване на скоростта на полета по кръг беше твърде рисковано. Корабът всяка минута можеше да загуби няколкостотин метра и да се забие в облаците. Ако срещне по пътя си висока планина, то…

Академик Риндин решително завъртя лоста на страничната страна на пулта за управление. В централната каюта прозвуча пронизителен тревожен звън: „Внимание!“.

Почти в същия миг тялото на Риндин рязко се наклони напред, като го задържаха само широките предпазни ремъци на креслото. Те се врязаха в тялото му до болка.

Страничните двигатели на крилата на астроплана се завъртяха на 180º, със соплото напред. От тях излизаха нагорещени газове. Взривовете на горивото в тези двигатели изтласкваха корпуса назад, задържаха движението му.

Николай Петрович завъртя по-силно страничния лост. Отново тревожно иззвъняване и отново рязък тласък. Страничните двигатели направиха още няколко задържащи взрива. Стрелката, която посочваше скоростта, бързо спадаше. Току-що летяха 6 км в секунда, а сега вече 5… 4… 3. Междупланетният кораб се носеше над самите облаци.

Изведнъж екранът се проясни. Астропланът проби дебелия слой на облаците. Вик на изумление се изтръгна от устата на Галя Рижко: Ето го онова червено, което за миг видя в пролуката между два облака!

Яркочервен килим от буйна растителност покриваше повърхността на Венера. От тук, на височина повече от километър, не можеше да се види какво има долу — трева, храсталаци или дебрите на фантастично обагрени девствени гори. Червеният килим застилаше цялата неравна хълмиста повърхност на планетата. Ето, сребрее се вода… и скали, остри скали, които издигаха нагоре своите върхове…

Колко бързо расте всичко това!…

… Рязък, силен удар разтърси астроплана. Вътре всичко забуча. В каютата падна нещо стъклено и се счупи. Хамакът, в който лежеше Галя Рижко, се обърна надолу и отново я подхвърли нагоре.

Астропланът падна на повърхността на Венера — за щастие не върху скали, а върху гъстите храсталаци на девствена гора.

Дърветата се чупеха под неговата тежест като тънки кибритени клечки. Астропланът със своя корпус ги смачка. Като живо същество той се стремеше да спре движението си. Но съпротивата на дърветата беше слаба, за да задържи огромния кораб, паднал върху полегатия склон.

Върху екрана всичко подскачаше, въртеше се, бързо пробягваше. Астропланът се търкаляше някъде надолу, преобръщайки се и от време на време се удряше о камъните.

Всичко се обърка в изплашеното съзнание на Галя Рижко. Нямаше вече нито горе, нито долу: подът, таванът и стените на каютата се преобръщаха около нея.

Грохотът, звънтенето и глухото бучене не се прекъсваха. Хамакът ту отхвърляше тялото от себе си, ту се прегъваше под неговата тежест. На екрана се мяркаха небе, почва, покрита с чудни плетеници, храсталаци, червени дървета, скали, всичко се носеше в бясно препускане. Галя чу как извика Сокол. И ето астропланът рязко се спря, вибрирайки с целия си корпус. От тази вибрация в главата бучеше оглушително, в съзнанието се натрапваше странна непреодолима умора, тежест като че ли всичко наоколо беше покрито с някакво сиво, непроницаемо одеало…

Галя Рижко не си спомняше повече нищо…

Бледата виолетова светлина се промъкваше през плътното стъкло на илюминатора в централната каюта на астроплана. В полумрака, пред очите на Галя, бавно преминаваха фантастични небесносини, червени и зелени кръгове. Главата я болеше ужасно.

Какво се е случило, защо е така тъмно? Галя си припомняше с голямо усилие. Да, изглежда тогава тя изгуби съзнание. Но нали след това тя видя още нещо. Значи тя е идвала на себе си. Или само така и се е сторило, както, се случва в кошмарен сън?

Не, тя си спомня добре, твърде добре. Така беше: тя отвори очи и странната тишина и спокойствие я поразиха. След буботенето, след ударите и тласъците. Като че ли в каютата тогава беше по-светло Да, нали Галя се огледа и видя как се чувствуват другарите й. Но тя не успя да види никого.

Погледът й падна върху големия екран. А на него…

Екранът беше осветен, на него се поклащаха червените върхове на чудни огромни растения, приличащи на палми. Палми на Венера! Но Галя не успя да си отговори на този въпрос. Очите и широко се разтвориха от изумление. Тя замръзва на мястото си, ръцете й, които се държаха за края на хамака, се вцепениха.

Иззад гъстата оранжевочервена лиственица на необикновените растения се появи главата на някакво чудовище. Огромен, приказен дракон се промъкваше през храсталака, като издигаше над върховете на дърветата своята ръбеста, свирепа глава, Кръгли, тъпи очи гледаха Галя. Под тези мътни очи се разтваряха и затваряха гигантски изкривени челюсти, които приличаха на широки криви саби. Чудовището се приближаваше до кораба, като повдигаше дърветата с лъскавото си жълтокафяво туловище. Изведнъж то се хвърли настрани. Всичко изчезна, само големите червено-листи дървета се полюляваха на екрана…

А може би нищо не беше изчезнало, може би Галя бе отпуснала изморената си глава, криейки се от страшното видение?

Присъни ли й се? Нали сега на екрана на перископа няма нищо — даже червените дървета, всичко потъна във виолетов полумрак, странен и неестествен; само рядко пробягваха по него светли и тъмни вълни, неясни ивици.

Наистина ли Галя видя това чудовище или само така й се е сторило? Девойката повдигна ръка и се учуди от непривичното усещане на тегловност.

Тя едва се усмихна, но веднага разбра, че погледът й постоянно се връща към екрана на перископа: ами ако изведнъж се покаже онова чудовище? Не, екранът е празен. Само тъмни и светли ивици, както преди, пробягват по него. Какви ли са тези странни ивици?

В тишината Галя ясно чу стон. Тя се ослуша. Как не си спомни веднага. Не си помисли за приятелите си. Ако някои от тях не е добре?

В полумрака тя различи фигурата на Сокол и Ван Лун. Двамата лежаха върху хамаците. Дали спят? Стонът идваше някъде от далеч, не от тук. Нима Николай Петрович?…

Девойката бързо разкопча токата на предпазните ремъци, които прикрепяха тялото към хамака, и скочи на пода. Колко е трудно изведнъж да се свикне с тегловността! С усилие, неуверено пристъпваше от крак на крак. Тялото й, привикнало през време на продължителното междупланетно пътешествие към безтегловност, към чудната лекота в движенията, сега беше непослушно, натежало, тромаво. По-скоро при Николай Петрович! По-скоро!

Тук в навигационната кабина беше малко по-светло. Галя Рижко с ужас видя, че Николай Петрович лежи настрана, преметнат през пулта за управление. Ръцете му безжизнено бяха увиснали. От време на време Николай Петрович тихо стенеше.

— Николай Петрович, Николай Петрович!

Галя внимателно докосна рамото му.

— Вода!… — съвсем тихичко простена той.

Напрягайки всичките си сили, Галя внимателно повдигна тежкото, отпуснато тяло на Риндин, и го постави в креслото. Главата на Николай Петрович безсилно падна на меката облегалка. Върху голямото му чело бе засъхнала кръв. Дълбок прорез го пресичаше от ляво на дясно. Галя гледаше с тревога бледото лице на Риндин. Но очите му леко се отвориха. Замъгленият поглед се спря на девойката:

— Вода!… Искам да пия!… — отново чу Галя. Тя се втурна към централната каюта. Водата в чашката от резервоара потече в обикновена струя, така, както течеше при земни условия. Галя нямаше време да се учудва на това. Тя бързаше много. Николай Петрович притисна чашката до устните си и с жадна глътка я изсуши.

Съзнанието на Риндин се връщаше постепенно — той започна да диша по-равномерно, по-дълбоко и вече не стенеше. Галя забеляза, че той напрегнато я гледа и се опитва да й каже нещо. Девойката разбра какво тревожеше Николай Петрович. И едва той започна: „А как…“

— Не се вълнувайте, Николай Петрович, всичко е наред. Всички са живи и здрави.

Тя се върна в централната кабина и видя, че Ван Лун беше излязъл от хамака.

— Другарю Ван Лун — бързо заговори Галя, — Николай Петрович е ранен, интересува се какво е станало с вас, с Вадим Сергеевич.

— Всичко е наред — чу гласа на Сокол, — само че съм изтощен, едва се движа.

— Мисля, че няма време за разговори — прекъсна го Ван Лун. — Трябва нещо да се предприеме. Да идем при Николай Петрович!

След няколко минути Риндин с отслабнал, но вече по-спокоен глас разказваше на другарите си за това, което му се беше случило.

Академикът нито за секунда не бе напуснал поста си до пулта за управление на кораба. В момента при кацането нещо го изхвърлило от креслото и го преметнало върху пулта. Някакъв лост ударил Николай Петрович по главата и го ранил. Кръвта рукнала по лицето му, но Риндин успял да изключи главния прекъсвач на електросистемата да не би при случаен натиск на лоста или копчетата на пулта, да направи беля. Астропланът през това време жестоко се премятал от една страна на друга. Като почувствувал след известно време, че корабът е престанал да се търкаля и се е спрял, Риндин поискал да се вдигне, но не можал. Обхванало го непреодолимо вцепеняване. След това сигурно е загубил съзнание…

— Но сега всичко е наред — се обади Галя Рижко.

Тя отстъпи една крачка и с тон на същински оратор тържествено заговори:

— Позволете да ви приветствувам, скъпи другари, с историческото събитие — първите хора пристигнаха на Венера! Незнайната планета, да си кажем правичката, ни прие малко негостоприемно. Но ние, разбира се, няма да обръщаме внимание на това. Аз трябва да изразя своето съжаление, че не ни посрещнаха нито делегации, нито отделни представители от населението на тази планета…

Тя изведнъж замълча като че ли поразена от нещо. Върху лицето на Галя се появи смущение.

— Какво се е случило Галя — попита без да се усмихне Николай Петрович. — Такова великолепно, тържествено начало… Ние чакаме продължение, другарю оратор!

Но на Галя не и беше до шеги. Тя си спомни за това, което й се случи да види — наяве или на сън, тя не знаеше. Но безобразната глава на фантастичния дракон така ясно се бе запечатила в съзнанието й, че девойката потрепери.

— Галя, не ви ли е добре? — загрижено попита Сокол. — Седнете! Успокойте се! Ние всички преживяхме твърде много през последното денонощно. Ей сегичка ще ви донеса вода…

— Благодаря, не искам — отговори Галя, като се овладя. — Благодаря, Вадим Сергеевич. Трябва да ви разкажа за нещо странно.

Когато Галя завърши, Сокол се осведоми:

— Вие уверени ли сте, че сте видели извити криви челюсти?

— Разбира се, сигурна съм! Това беше отвратителен дракон.

Сокол сви рамене:

— Животни с такива признаци са неизвестни на науката. Това, което вие, Галя, разказахте, не ми напомня за нито едно от съществата от юрския период.

— Ами, ако не е от юрския! — се намеси Ван Лун. — Позволявам си да се учудя. Палеонтологията не познава такъв дракон. Съгласен съм обаче палеонтологията това не е Венера. Защо да няма дракон на Венера?

— Аз не говорех за това — запротестира Сокол. — Аз казах само, че подобно животно няма сред гущерите, характерни за горския период. Няма и сред гигантските млекопитаещи.

— Защо? — настояваше Ван Лун.

— Главата, която така подробно описа Галя, може да принадлежи само на някой представител на насекомите. Да, не се учудвайте, именно за тях са характерни подобни извити челюсти.

— Значи, вие мислите, че това е насекомо — иронично полюбопитствува Ван Лун.

— Не съм казал такова нещо. Ако искате да знаете моето мнение, ще ви кажа следното: това не е било насекомо, но не е и гущер, а също не е млекопитаещо.

Сокол издържа ефектната пауза под нетърпеливите погледи на приятелите си и с насмешка завърши:

— Това е плод на буйната фантазия на нашата експанзивна Галя! Интересно съновидение, нищо повече. — Той продължаваше без да поглежда към страната на Галя Рижко, която го наблюдаваше с негодувание. — Разбира се, много е интересно да се проследи от психологическа гледна точка, как се пресъздава в представата на човек, потънал в неспокоен сън, фантастичен образ. Сигурно на Галя някога е направило силно впечатление видът на някакво насекомо през увеличително стъкло.

Значи Вадим Сергеевич е решил по-нататък да й се присмива даже в такава обстановка? Добре. Галина Рижко не ще даде вид, че това я засяга. Ще видим кой е по-издръжлив! И Галя напълно независимо отговори:

— Не си спомням такъв случай и въобще не обичам насекомите.

Сокол изпитателно я погледна.

— Следователно вие настоявате, че наистина сте видели такова чудовище? В аналите на науката новото откритие е направено от младата и талантлива…

Новата насмешлива реплика неочаквано прекъсна, този път без сянка на ирония, гласът на Ван Лун:

— Не трябва да се бърза, Вадим. Мога да прибавя от себе си. Страхувам се наистина да ви учудя, приятелю! Но на мен също ми се присъни този звяр. Заедно с Галя ни се присъни. Съвсем същият. Какво ще кажете? Интересно ли е?

Сега Сокол беше озадачен. Той с недоумение гледаше Ван Лун: „Не се ли шегува“.

Но сериозността на Ван Лун не предизвикваше никакви съмнения. И Вадим трябваше честно да си признае:

— Тогава аз просто не зная какво да ви кажа. Твърде странно, нали. Може би Николай Петрович ще каже мнението си?

Но Риндин само сви рамене:

— Какво мога да кажа аз, приятелю мой. Очевидно трябва да се съгласим, че чудовището не се е присънило на нашата Галя, ако го е видял и Ван Лун. Сега да се спори е безсмислено. Мога да направя само един извод: тук ни очакват още много изненади, много загадки, които ще трябва да разрешим. Но не е ли време да започнем работа? Ние нещо много се разприказвахме. Разбира се, сега не трябва да излизаме от астроплана. Отначало трябва да установим как дишат животните на Венера. Вадим, моля ви, изследвайте състава на въздуха. Ще можем ли безпрепятствено да излезем навън?

Ван Лун се приближи до Галя, ласкаво я прегърна за раменете и й каза:

— Девойко, нищо не ви се е присънило. Този звяр беше зад стените на кораба. Наистина много прилича на дракон.

— Видяхте ли го? И как се промъкваше между дърветата!

— Да, видях го. Много съжалявам, че само на екрана. Но можеше да се провери с куршум. След това отново заспах. Предполагам много съм бил изморен.

— А какъв грамаден беше, видяхте ли? — настояваше Галя.

Но Ван Лун се отклони от по-нататъшен разговор:

— Николай Петрович каза, че още много неща ще видим. Мисля само едно: ще трябват здрави нерви и издръжливост. Ще отбележа, радвам се, че вие стреляте точно, девойко. За мен и за вас ще има работа. Да отидем да узнаем какво става с въздуха. Това е също много интересно и важно…

В централната каюта Сокол се бе навел над неголям апарат, извитите тръбички на който отиваха в стената. Автоматичната помпа вкарваше в опитните резервоари въздух под налягане чрез кранове, разположени отгоре, върху корпуса на астроплана. Геологът, съсредоточен в работата си, не погледна към влезлите Галя и Ван Лун.

Като видя, че Риндин превързва раната на челото си, Галя се затича към него:

— Дайте аз да ви превържа, Николай Петрович.

— По-тихо, Галя — спря я Риндин. — Ако желаете превържете ме, моля ви, защото самичък наистина ми е неудобно. Само да не пречим на Вадим: това изследване е много сериозно.

Впрочем, анализът на въздуха не отне много време. Галя едва успя да направи превръзката и Сокол изключи апарата. Той мълчаливо подаде на Риндин листче хартия с изводите си. Галя и Ван Лун насочиха нетърпеливи погледи към Николай Петрович. Но намръщеното лице на академика не предвещаваше радостни известия. Той препрочете редовете написани от Сокол още веднъж и погледна загрижено другарите си. Галя цялата се сви в тревожно очакване.

— Анализът, разбира се, е приблизителен — каза той накрая. — Детайлите ще уточним допълнително. Но, приятели мои, още сега е ясно едно: от астроплана може да се излиза само в скафандри! А ние разполагаме само с три… — Той замълча за малко, замисли се, прехапвайки устни, и каза в заключение: — По тези предварителни данни, в атмосферата на Венера има действително много въглена киселина. Не само някаква част от процента, както на Земята, а около цели петнадесет процента! И това ни поставя в много затруднени условия. За нас това е твърде много. Човек не може да диша такъв въздух.

Всички мълчаха.

Петнадесет процента въглена киселина!

— Може би това не е съвсем точно? — плахо, със скрита надежда, предположи Галя. — Може би трябва да се провери още веднъж?

Никой не й отговори, но и тя сама разбра, че въпросът й е неуместен: нима би могъл да направи такава груба грешка при анализа опитният учен Сокол?…

Ван Лун сърдито измърмори:

— Аз мисля, че ние въпреки всичко ще извършим своята работа… — Той не завърши мисълта си и повдигна глава като че ли се ослушваше.

Всички наостриха уши.

Раздаде се глухо скърцане и някакво драскане по металическия корпус на кораба. Предната му част малко се приповдигна и отново застана на мястото си. Като че ли незнаен великан се опитваше да обърне кораба настрани. Корпусът на астроплана беше доста тежък и не се подаваше, въпреки че тласъците бяха доста осезаеми. Галя видя побледнялото лице на Сокол, намръщените вежди на Риндин. Ван Лун със сила притисна перилата до стената на каютата: той се оглеждаше като че ли търсеше нещо. И изведнъж Ван Лун мълчаливо посочи илюминатора. Галя погледна и като извика изненадана, хвана Риндин за ръката.

Неясна, мъглява сянка изцяло затули илюминатора, в който преди един миг се различаваха замъглените контури на непознати растения. След това сянката изчезна. Огромна лапа започна да драсна по дебелото стъкло. След секунда зад илюминатора се разля синкава светлина, колебаеща се и неясна. Тази светлина се приближаваше и усилваше.

Кръгли, като паници очи, зеленикави опулени очи на непознато животно, тъпо гледаха в илюминатора. Не се виждаше нищо друго освен тези очи и набръчканата голяма уста, заобиколена от твърди израстъци. Синкавата светлина излизаше именно от тези уста. Широко се разтваряха и затваряха криви зъбати челюсти, приличащи на изкривени саби.

Това продължи само няколко секунди. След туй всичко изчезна. Незнайното гигантско животно се скри във виолетовия полумрак зад илюминатора, в полумрака притаил в себе си тайната на загадъчния свят на Венера.

* * *

Двама човека в скафандри със закръглени отгоре прозрачни цилиндрични шлемове излязоха от външния люк на астроплана. След тях се вдигна лека металическа стълбичка и люкът веднага се затвори. Това бяха Риндин и Ван Лун. Първият носеше някакъв дълъг предмет, загънат в плат, вторият държеше в ръка къса автоматична пушка, на пояса му бе закачена малка кирка.

Николай Петрович пръв скочи от астроплана на земята — земята на Венера, на която никога не беше стъпвал човешки крак.

Странно, непривично утро ги посрещна на чуждата планета. Топлият, наситен с влага въздух напомняше оранжерия. Астропланът лежеше в планинска теснина.

Ван Лун внимателно огледа скалите. След нощното приключение с непознатото животно, той не се доверяваше на Венера. Кой знае, няма ли да се покаже иззад някоя скала някакво чудовище? Трябва да бъдат готови на всичко. Автоматичната пушка беше заредена, в нея имаше тридесет сигурни експлозивни куршума; електрически пистолет на хълбока под лявата ръка; две атомитни гранати на пояса; в джоба запасни пачки с патрони за пушката — Ван Лун беше готов за всякаква среща!

Риндин гледаше върховете на скалите, бавно плуващите по небето облаци. Ван Лун чу неговия развълнуван глас.

— Здравей, непознат свят! — тържествено каза академикът, като протегна ръце напред. — Здравей, Венера, планета на тайни и изненади! Ние дойдохме тук и ние ще открием твоите загадки, въпреки че ти ни посрещна негостоприемно!

Той се огледа. Неговата побеляла глава се виждаше добре под прозрачния шлем; от време на време изглеждаше като че няма никакъв шлем, а около главата се преливат само светли петна.

— Да, аз съм развълнуван, Ван — произнесе Риндин, като видя как внимателно го наблюдава Ван Лун. — Развълнуван съм от тази минута, която ние толкова дълго очаквахме, за която ние така упорито се готвехме години наред. Ние с вас сме първите хора на Венера! Ван, дайте израз на вашите чувства! Сега вашата сдържаност е неестествена! Хайде, Ван!

Ван Лун смутено разтвори ръце:

— Не умея, Николай Петрович — откровено си призна той. — Вътре има много, а отвън нищо. Отвътре кипи, отвън е спокойно.

… Вадим Сокол и Галя Рижко наблюдаваха двамата изследователи през страничните илюминатори на каютата. Те искрено завиждаха на Риндин и Ван Лун, особено Галя: на нея й се искаше да излезе по-скоро от междупланетния кораб и да стъпи със собствените си крака на почвата на Венера. Но девойката разбираше, че именно на Николай Петрович Риндин, на ръководителя на експедицията, принадлежи честта пръв да изучи планетата. А Ван Лун беше задължен да придружава Риндин и да го пази. На астроплана имаше три скафандра, но Галя разбираше, че още един участник в първото излизане по непознатия свят на Венера би било излишен товар за Ван Лун, който би трябвало да охранява не един, а двама другари. На Вадим и Галя им оставаше само да чакат търпеливо своя ред, още повече, че Риндин преди излизането от кораба обнадеждващо каза:

— Вие сами разбирате, приятели, че не трябва всички да напускаме кораба, даже ако имахме четири изправни скафандри. Затова ви обещавам, че следващия път в астроплана ще остана сам, а вие всички ще отидете на пътешествие по Венера.

Това беше казано така приятелски, топло, че Галя и Сокол се примириха с необходимостта да останат в астроплана. Сега те не сваляха очи от Риндин и Ван Лун, които се изкачваха по склона на дефилето…

Николай Петрович неочаквано се спря. Той се наведе и с недоумение погледна под краката си.

— Случвало ли ви се е да видите подобно нещо? — изумено попита той.

— Не! — кратко отвърна Ван Лун, като отстъпи крачка назад.

Склонът пред тях беше покрит от безброй насекоми. Същества с най-разнообразна форма — дълги, къси, кръгли, плоски, с шест, десет и стотици крака, най-различна големина — от муха до исполински бръмбари-рогачи, се движеха в непрекъснат поток по долчинката, в края на която се отзоваха пътешествениците.

Той премина смело през живата река, като потъна в нея почти до коляно. Риндин го последва.

Високи дървета, приличащи на палми с широки и дълги като ветрила червени листа, пресякоха пътя им. Николай Петрович ги посочи на Ван Лун:

— Както виждате, Ван, Сокол беше прав като ни уверяваше, че на Венера ще срещнем растителност, която прилича на флората на нашия земен юрски период. Тези дървета наистина приличат на растителността на онази епоха.

— По отношение на животните не мога да споря, въпреки, че те имат оранжевочервен цвят — отговори Ван Лун. — Затова пък животните тук са други. Не такива, както ни обеща Вадим. Ето, ще обърна вниманието ви, чудесен образец!

Ръката на Ван Лун посочи някъде между стъблата на дърветата. В дебелите блестящи нишки на огромната паяжина, която като гъста мрежа се простираше между две високи дървета, се намираше голям, тлъст, космат паяк. Той беше голям колкото човешка глава, ако не и повече. Паякът вече забеляза приближаващите се хора, неговите малки очички свирепо ги гледаха, дългите криви лапи възбудено опипваха паяжината, и не можеше да се разбере дали иска да избяга, изплашен от необичайните пришелци, или се готви да се хвърли върху им.

— Харесва ли ви това? — попита Ван Лун Риндин, като приготви за всеки случай пушката.

— Много противно същество — промърмори Николай Петрович. — Впрочем, Ван, срещата с този, както се изразихте, „чуден образец“, съвсем не опровергава предположенията на Вадим. Напълно възможно е паяците да са съществували и сред земните юрски животни. Нашите срещи още не разрушават теорията на Сокол, знаете…

— Позволете да ви попитам: как ви се струва това животно, което поглеждаше през нощта в илюминатора? — скромно, но с явна ирония, попита Ван Лун.

— За сега това е загадка — призна Риндин.

Наистина, нощният посетител с нищо не напомняше съществата от земния юрски период. Даже сам Сокол се съгласи с това.

— Погледнете — каква приятна компания! — възкликна Ван Лун, като се огледа. — Не, Николай Петрович, тук фауната е друга!

Иззад голямата скала връхлетя срещу им облак крилати същества. Големи колкото длан насекоми се налепиха по шлемовете и скафандрите на пътешествениците. Ван Лун видя как те се извиват, закачвайки се за скафандрите и се мъчат да ужилят дебелото стъкло на шлемовете, видя как се огъват острите им жила, плъзгайки се по стъклото, как изпускат от жилата си капчици мътна жълтеникава течност.

Като махаше със свободната си ръка и пушката, бранейки се от досадните насекоми, Ван Лун излезе от сянката, която хвърляше скалата, на светлината. В същия миг насекомите отлетяха от него. Ван Лун се заинтересува от това явление. Той влезе отново в сянката на скалата и насекомите отново яростно се нахвърлиха върху него.

— Николай Петрович — извика Ван Лун на Риндин, който продължаваше да се отбранява от неуморимите крилати врагове, — елате тук, моля ви! Те не обичат светлината. Нападат само в сянка!

Той продемонстрира на Риндин още веднъж, как хищните животни се залепват за него в сянката и как изчезват незабавно, отлитайки от осветеното място.

— Интересен пример на страх от светлината у животните — каза в заключение Николай Петрович, който беше вече отишъл на светлината. — Добре, Ван, всичко това е добре… Но все пак как ще вървим по-нататък? Тук в прохода между скалите — тези яростни насекоми. Там между дърветата — паяк. А други проходи не виждам.

— Няма нищо страшно, Николай Петрович. Може да минем откъдето искате, насекомите не са страшни. Можем да не им обръщаме внимание. Скафандрите са здрави. Но между дърветата е по-близо. Мисля да сваля паяка и да минем оттам.

Той вдигна веднага автоматичната пушка.

— Почакайте за минутка, Ван — спря го Риндин. — Може би това е рядък екземпляр. Дайте да го снимам най-напред, а вие след това. Съгласен ли сте?

Той взе в ръце малък фотоапарат, закачен с каишки, и фотографира огромния паяк, който продължаваше да движи неспокойно лапите си.

— Сега го предоставям на вас, Ван!

Сух изстрел разкъса въздуха. Паякът подскочи и падна на земята. По-точно казано, падна не паякът, а отделни парчета от неговото тяло, Ван забрави, че пушката му е заредена с експлозивни куршуми. Сътресението на въздуха разкъса паяжината и тя на дълги кичури увисна от дърветата, откривайки проход.

Пътят беше свободен. След няколко минути двамата пътешественика стояха на върха на скалата, която от самото начало бе избрана от Николай Петрович.

Широка панорама се откри пред погледа им.

Междупланетният кораб лежеше в дълбокото тясно дефиле, което приличаше на корито на отдавна пресъхнала река; тук-там то бе осеяно с големи камъни, очевидно донесени тук от водата. Но ако тук е протичала река, то вероятно това е било много отдавна, тъй като дефилето беше обрасло с дървета, които приличаха едновременно и на палми, и на гигантски папрати. Странни, необикновени дървета! Някои от тях издигаха към небето своите четиридесет-петдесетметрови червени ветрилообразни корони, други, напротив бяха изкривени и ниски, като че ли пълзяха по почвата, обвивайки наоколо скалите…

Николай Петрович Риндин съкрушено поклати глава:

— На неудачно място е попаднал нашият астроплан. Как ще се измъкнем от тук? Нали астропланът е затънал така, че няма да му помогнат даже и колелата — те не могат да тръгнат по големите камъни. А да се стартира с помощта на ракетни двигатели направо от това тясно дефиле е също невъзможно. Да, ние сме избрали явно неудачно място за кацване.

— Извинете, Николай Петрович, но аз не си спомням, да сме го избирали — невъзмутимо се обади Ван Лун. — Още е много рано да мислим за старт от Венера.

— Но все пак ще трябва да помислим за това.

— Без съмнение, Николай Петрович. Ще помислим. Има време.

— Как ви се струва, Ван, другарите дали ни виждат тук?

Ван се усмихна:

— Ние виждаме астроплана. Значи, те също ни виждат. — Той махна ръка за поздрав към астроплана, който слабо пробляскваше в дълбочината на дефилето.

В действителност Вадим Сокол и Галя Рижко видяха всичко. Само за няколко минути Риндин и Ван Лун изчезнаха от погледа им — тогава, когато в сянката ожесточените хищни насекоми нападнаха хората в скафандри. След това Сокол и Галя видяха как Ван Лун стреляше в някаква цел.

— Ето, Ван получи дългоочакваното удоволствие — весело, макар и с нотка завист в гласа, каза Вадим. — Вече ловува!

— Ван е щастливец — се обади Галя, която жадно гледаше илюминатора. — Ами ако изведнъж застреля нещо прилично на елен или даже на заек? Какъв вкусен обяд ще ви приготвя тогава! Ох, как са ми омръзнали консервите и замразеното месо!

— Не вярвам — песимистично възрази Сокол. — Нито еленът, нито заекът са се срещали във фауната на юрския период. Вие знаете това добре, Галя.

— Нека тогава да бъде младичък игуондончик. Спомняте ли си какво ми казвахте някога на земята: „Ще изпържим филе от млад игуондон“?

Сокол махна с ръка:

— Още дълго ли ще ми напомняте това, което ви казвах на шега? Ех, какъв характер имате, Галя! Макар че… кой знае, може би игуондоните са добри за ядене, този въпрос не е разработен от палеонтологията. Собствено казано, тук няма нищо невероятно… Но те вече започнаха, Галя, погледнете!…

… Силуетите на Риндин и Ван Лун, които се бяха издигнали до самия връх на скалата, ясно се открояваха на светлия фон на небето. Ван Лун размахваше кирката си, като удряше по скалата, а Николай Петрович, коленичил, правеше с ръцете някакви странни движения. След няколко минути на върха на скалата се издигна неголям стълб.

— Какво правят, Вадим Сергеевич? — нетърпеливо попита Галя, като се прилепи до илюминатора.

— А вие погледнете в бинокъла — посъветва я Сокол.

Двадесеткратният бинокъл позволи на Галя да мине без по-нататъшни разпитвания — върхът на скалата й се стори, че се приближи до стъклото на илюминатора. Николай Петрович придържаше с ръце стълба и разправяше нещо оживено на Ван Лун, който обтягаше тънки металически въжета, закрепвайки краищата им за забитите в скалата блестящи скоби.

След това Галя с учудване забеляза, че металическият стълб порасна почти два пъти. И отново Ван Лун, като хващаше спускащите се от стълба въжета, започна да ги опъва в страни и да ги укрепва…

Вертикалният стълб растеше пред очите й — той извисяваше нагоре като далекоглед едно коляно след друго, тръбата растеше, издигаше се нагоре, като ставаше все по-тънка и по-тънка.

Само за миг Галя премести поглед върху тъмновиолетовия облак, който забулваше небето, и от гърдите й се изтръгна неволно възклицание. Над тънкия стълб като че ли трептяха езиците на два пламъка — това бяха ярко червени флагове.

Над тях в небето плаваха чужди облаци, наоколо се разливаше оранжевочервеното море от чудната растителност на непознатата планета, но флаговете се рееха победоносно в този нов свят, където прелетяха смелите пратеници на Земята.

Тържествено и неподвижно като почетен караул, застанаха до знамената Риндин и Ван Лун.

Владимир Владко

Аргонавты Вселенной [= Аргонавти Всесвiту; Перші люди на Венері], 1935

Публикувано в списание „Наука и техника за младежта“, броеве 11-12/1961 г.

Свалено от „Моята библиотека“: http://chitanka.info/text/30014

##########

Владимир Владко

Пленената мълния

Бурята пречеше на професор Дубов. Той хвърли гневен поглед към кръглата маса, където стоеше голямо мраморно сандъче, и още по-бързо закрачи по диагонала на стаята.

Това сандъче!… В писмото, което професорът получи тая заран, беше написано:

„Драги чичко! Неочаквано се увлякох в работата на местните занаятчии, които чудесно изработват различни предмети от мрамор. Купих от тях това великолепно сандъче от чист мрамор и ти го изпращам в знак на уважение. Сложи в него своите ръкописи, натикай, впрочем, вътре и моя враг — твоето зло куче Джим, за да лае по-малко. С една дума, използувай както си искаш този подарък от твоя племенник, който толкова дълбоко те уважава и обича, че днес пристига при тебе.

Петър“

Ръкописите — в това отвратително тежко сандъче?… Любимото куче Джим — в този недодялан предмет?… Не, макар Петър и да е племенник на професора, той твърде много си позволява. Какво нахалство, каква дързост!

Отново блесна мълния, отново прогърмя. Бурята беснееше. На вратата се почука.

— Влезте!

На прага се показа слаба женска фигура. Домашната прислужничка на професора Олга Ивановна кротко каза:

— Николай Борисович, прозорецът ви не е затворен. Не дай, боже, внезапно да удари мълния…

— Оставете ме! — сопна се професорът.

— Отивам си… отивам!

Вратата отново се затвори. В този миг професорът чу зад себе си някакво съскане, леко подсвиркване. Като че из крана изтичаше газ. Професорът бързо се завъртя на токовете си и замря от учудване.

На перваза на прозореца сияеше голямо огнено кълбо. То незабележимо трептеше. Приличаше на таралеж, само че вместо игли по него стърчеше нещо, подобно на мъх… Не, не стърчеше, а се преливаше в синьо сияние — пухкаво и поразително. Кълбото се полюшваше на прозореца, сякаш се готвеше да се търкулне в стаята.

Професорът не успя даже да си извади ръцете от джобовете, когато кълбото леко се наклони, откъсна се от перваза и заплава като балонче из стаята. То се поклащаше, плавно заобикаляше предметите, като че ли нарочно се отдръпваше от тях.

Професор Дубов не се изплаши. Наистина очите му се ококориха, косата му настръхна, но това не беше от страх. С треперещи устни той прошепна:

— Кълбовидна мълния! Единственият случай от милиони обикновени мълнии! Да я скрия, да я запазя… нали тя избухва!

Професор Дубов изведнъж забеляза, че синьото кълбо бавно се приближава към голямото мраморно сандъче.

— Открих! Ето го! Сандъче — скривалище за мълния! Мраморно сандъче — в него мълнията ще бъде изолирана от всичко. Но… как да я поставя там?

Кълбото плаваше право към сандъчето. Професор Дубов забрави всичко останало. Мигновено се хвърли към него и с мъка отвори тежкия му капак.

— Ела, ела тук, моя миличка — бърбореше той, — чудесна моя, ела тук!

Той молеше, ласкаво се усмихваше, примижаваше, канеше синьото кълбо като живо същество. То, съгласявайки се сякаш, идваше още по-близо и се спираше над самото сандъче, като трептеше и се колебаеше във въздуха.

— Хайде, мила, хайде, скъпа моя… влез в сандъчето… моля те!

Кълбото не се движеше по-нататък, но и не проявяваше желание да влезе в сандъчето.

Изведнъж вратата на стаята се отвори. Течението подхвана блестящото кълбо, то леко се докосна до отворения капак и се дръпна назад. Това беше достатъчно! Професор Дубов бързо притвори капака. Синьото кълбо се скри в сандъчето.

В стаята се разнесе звънлив смях:

— Чичко, така ли криеш Джим? Но защо той не лае? И друго — аз никога не можех да помисля, че ти така бързо ще изпълниш моя съвет за кучето.

Да, това беше Петър, племенникът на професора. Мургав, загорял от слънцето, той се смееше и неговите бели зъби блестяха.

— Джим спи. А в твоето сандъче затворих мълния!

Петър отвори широко очи, но отново се разсмя:

— Чичко, всички шеги имат граница…

Обаче професорът го прекъсна с властно махване на ръката:

— Никакви шеги. В твоето сандъче има мълния — кълбовидна мълния, която много рядко се среща. Аз я хванах, когато попадна в стаята през отворения прозорец. Тази гигантска сила е в сандъчето. Нечувано! Историята, наистина, знае няколко случая, когато кълбовидни мълнии попадали в помещения. Но те обикновено се докосвали до нещо металическо и изгърмявали като бомба, разрушавайки всичко наоколо. Нали това е кондензирано електричество! И то е тук, в твоето сандъче! А? Ти защо се отдръпна назад?

— Не… аз нищо — проговори Петър. — Това е много интересно, разбира се. Аз никога не съм мислил… А какво ще правите с нея по-нататък, чичо?

— По-нататък? Хм… Още не съм решил.

— Защо я хванахте? Тя би си отишла и тогава всичко би било прекрасно.

Професор Дубов сърдито погледна Петър:

— Как мога да пропусна такъв необикновен случай!

Изведнъж съскането в сандъчето се засили. Вътре сякаш свистеше като в парен котел. Професор Дубов и Петър млъкнаха. Те гледаха сандъчето и не смееха да се помръднат.

Внезапно мраморното сандъче трепна. Капакът се поотмести и пропусна навън малко огнено синьо кълбо. Това бе само една частица от затворената мълния. Поклащайки се, малкото кълбо заплава във въздуха към Петър.

— Не, недей! — забърбори той и се отдръпна встрани. — Нямам ни най-малко желание да се убивам с електрически куршуми! Не сме се споразумели така. Махай се!… Чичо, пази се!

Кълбото мина край него и заплава към професора, който също отскочи встрани. Лицето му се изпоти. А синьото кълбо, като се поклащаше леко във въздуха, сякаш се шегуваше, плаваше по-нататък, приближавайки прозореца.

— Чичо, намерих изход! — извика Петър.

Той грабна малкия настолен вентилатор и го включи.

— Ето! Сега ще изгоня този злосторник.

Петър насочи внимателно вентилатора към кълбото. Въздушната вълна го подхвана и го понесе към прозореца.

— По леко, Петре! По-внимателно!

Но Петър вече уверено направляваше движението на опасната играчка. Огненото кълбо приближи колебливо прозореца, излетя плавно през него и изчезна, подхванато от свежия вятър. Петър облекчено въздъхна:

— Изгонихме детенцето. Сега да подгоним и майката!

Капакът на сандъчето отново се отвори — този път с трясък. Професорът и Петър видяха как от него като глава на любопитен човек се подаде горната част на голямо синьо кълбо.

— Излизай… излизай най-сетне оттам! — процеждаше през зъби Петър. — Махни с ръка към нея, чичо!

Професорът изпълни заповедта. Синьото кълбо трепна, повдигна се нагоре, подхванато от топлия въздух, който излизаше из сандъчето. Племенникът мина зад кълбото и насочи към него вентилатора. Кълбото се дръпна настрана, но все пак заплава в желаното направление. То трептеше точно така, както и по-рано, и излъчваше блестящо сияние. Но Петър не обръщаше внимание на нищо. Той старателно изблъскваше кълбото към прозореца. Ето, то съвсем се приближи до рамката! Като че ли окончателно бе готово да се изплъзне навън, но нещо го задържаше.

В този миг професорът забеляза, че бравата внимателно се помръдна. С един скок той се намери до вратата, опита се да спре неканения посетител: нали това можеше да създаде въздушно течение, което да раздвижи кълбовидната мълния, да я докосне до някакъв проводник и тя да избухне!… Но беше вече късно.

Вратата се отвори и с нерешителен, но ласкав глас Олга Ивановна попита:

— Не е ли време, Николай Борисович, да пиете чай? Всичко е готово от половин час…

— Махайте се! Вървете си! — изплашено закрещя професорът.

— Отивам си, отивам си! Аз само да напомня…

Олга Ивановна изчезна. Професор Дубов отново се обърна към прозореца, като се страхуваше да погледне Петър.

Той стоеше неподвижно, отпуснал вентилатора. На лицето му играеше щастлива усмивка.

— А… мълнията? — едвам чуто запита професорът.

Петър небрежно махна с ръка към прозореца:

— Излетя! Уважаемата Олга Ивановна ни помогна, като отвори вратата. Получи се течение, което подхвана нашата опасна гостенка и я отнесе навън през прозореца. Край! Поздравявам те, чичко!

Понеже професорът мълчеше слисано и го гледаше, племенникът добави:

— Добре би било сега да идем на закуска и да поблагодарим на Олга Ивановна, която ни помогна. И въобще, чичко, нека в бъдеще да не ловим мълнии, макар и кълбовидни… Разбира се, това е страшно приятно — да имаш милиони волта в сандъчето, които безплатно биха те топлили… По по-добре е без тях! Да вървим, чичо! Аз с удоволствие ще изпия цели пет чаши чай за нашата опасна гостенка и за скъпата Олга Ивановна.

Владимир Владко

Блискавка в полонi [= Молния в плену], 1933

Публикувано във вестник „Септемврийче“, брой 77/1961 г.

Свалено от „Моята библиотека“: http://chitanka.info/text/36404

Vladimír Vladko. Kámen z planety Tau (Камень с планеты Тау): [Рассказ] / Рис. Ян Крейчий (Jan Krejčí) и Олдрич Кулханек (Oldřich Kulhánek) // Věda a technika mládeži (Прага), 1963, №10 – с.344-346

Vladimír Vladko. Cíl – Venuše (Цель – Венера): [Отрывок из романа «Аргонавты Вселенной»] / Рис. Я. Вейсс (J. Weiss) // Věda a technika mládeži, 1961, №9 – с.318-319, №10 – с.354-355), №11 – с.390-391, №12 – с.426-427

Сербский яз. (латинница)

https://yadi.sk/d/IFMUNSJ33D8X4d

ВЛАДИМИР ГАДЗИНСКИЙ.

Галиция — лежащая по ту сторону политических рубежей Украины — не лежит и не лежала никогда вне рубежей украинской культуры. Довоенная Галиция дала украинской литературе великого Ивана Франка и крепкого мужика бытовика Стефаника. Довоенная Галиция, где украинская общественность не была так подавлена и так придушена, как в российской империи, одно время даже задавала тон общеукраинскому литературному движению. Сейчас роли переменились. И в какой громадной пропорции переменились эти роли! В то время как на советской Украине украинская культура стала культурой государственной и народной — культурой массового творчества и массового потребления, в это время галицийский украинец лишен Польшей даже того жалкого культурного самоопределения, какое он имел при австрийцах. Теперь лучших своих сынов Галиция посылает в советскую Украину. Теперь лучшие страницы своих лучших передовых журналов Галиция посвящает пролетарским поэтам, творящей советской Украине.

Из литературных сынов Галиции, потянувшихся на советскую почву для работы на ниве пролетарской коммунистической культуры, надо прежде всего упомянуть Володимира Гадзинского. Гадзинский пришел в советскую Украину в 1918 г. не только как поэт, чувствующий, что подлинный расцвет своего творчества он найдет в стране культурного ренессанса и великих социальных достижений. Он пришел на Украину прежде всего как коммунист и политический деятель для строительства и защиты социалистической страны своего народа. Именно поэтому он в течении первых лет своего пребывания на советской Украине художественному творчеству посвящает слишком мало времени, изредка ^печатая стихотворные агитки под псевдонимом „Йоеиф Грих“. Между тем начало литературного творчества Гадзинского относится к 1908 г. С этого года он выступает во львовских журналах, главным образом в журнале „Неділя11. „Ілюстрована Україна11 и др. Литературная работа его была прервана войной, когда поэту пришлось сражаться на всех фронтах, которые только имела Австрия (итальянском, русском, сербском и даже французском), чтобы после этих сражений прийти к новому фронту — фронту гражданской войны на Украине. Новое художественное творчество Гадзинского — уже на ниве советской республики—открывается вышедшей в Москве книгой поэм „3 дороги". В этой книге (еще отчасти проникнутой духом агиток) Гадзинский стоял — поистине — на дороге к выявлению своего нового литературного лица, которое мы ясно увидали в его последних поэмах „УССР“, „Титан“ и главным образом в поэме „Эйнштейн“.

Каково литературное лицо Владимира Гадзинського? Его характерные особенности? Это прежде всего сциентизм. Тот сциентизм, прекрасную формулировку которого — практическую и теоретическую дал современный французский поэт Рене Гиль, Этот сциентизм, который в Россию был введен Брюсовым — его „Семи цветами радуги во Франции—Сюлли-Прюдомом и впоследствии философскими поэмами Гюйо,—этот сциентизм в украинской литературе до Гадзинского никем не был представлен. Сциентизм это не есть научная поэзия, как иные расшифровывают этот термин. Научная поэзия — это фактический нонсенс. Сциентизм — это поэзия науки, поэзия научно-мыслящего человека, поэзия современника неудовлетворенного тематическими пустышками и примитивами, хотя бы великолепно разукрашенными,это поэзия, которая должна отвечать читателю на насущные вопросы современного научного мышления. Если сциентизм не имел и не мог'' иметь успеха лет 15 тому назад в дни декаданса, когда поэты еще не истощили окончательно своего изощренного варьирования примитивнейших тем, то сейчас в дни ренессанса, в дни пресыщения формальной поэзией, темы сциентиста станут темами широкого круга читателей. Вот почему сциентизм Гадзинского—особенно ценный тем, что у него нет излишнего злоупотребления научностью и особо рьяного ликвидирования лирики,—нельзя не считать своевременным.

В этом отношении характерен „Эйнштейн", наиболее интересная из поэм Гадзинского (кстати, весьма просвещенного в области физико-математических наук). Здесь не только дифирамбы „Второму Копернику", но и глубокое прочуствование автором принципа относительности, слишком далекого от проверки его первичными чувствами. Другая поэма „УСРР“ представляет собой новый литературный опыт незнакомый даже западно-европейской поэзии. Это, конечно, не география в стихах, это любопытнейшая поэма Украины, где каждая губерния

воспринимается как живой индивидуальный организм, рассматриваемый поэтом со всех сторон исторической, социально-экономической и географической. В третьей поэме „Титан“ Гадзинский формально ближе всего к левому экспрессионизму. „Титан“—поэма о больном Ленине, „чей пульс тихо считали миллионы миллионов", поэма „сумевшему повернуть историю человечества, как умный мужик подводу", эта поэма антиципирует будущие поэмы некоторых немецких экспрессионистов, написанные после смерти Ленина.

Гадзинский культурно разносторонен. Он не только поэт, но и литературный критик, давший ряд интересных анализов современной поэзии и марксистское обоснование животрепещущей проблемы формы и содержания. Эта разносторонность Гадзинского (здесь надо напомнить кроме того и о переводах Верхарна сделанных поэтом) весьма типична для поэта-сциентиста, каким является Гадзинский и вызывает интерес к этому писателю, которого послевоенная Галиция подарила Украине.

А. Лейтес.

АЙНШТАЙН

(матеріялістична ''поема)

Великому революціонерові науки А. Айнштайнові в 5-му році революції присв’ячую.

АВТОР.

/Епіграф з поеми "В космічному оркестрі" П. Тичини — знаходиться в рукописі 1922 р. фонд М. Плевако ЦДАМЛМ/

АЙНШТАЙН

В планетних, безмежних просторах,

Пливе земля...

В космічних, етерних безмежах,

Пливе сонце...

І нескінчені, несчислимі мільярди,

Ріжнобарвних зір...,

Між ними комети і метеори,

Лихої долі чи судьби,

Безглуздий знак,

Одно за одним біжить,

Перегоняються віками,

І — не осягають кінця — Нескінчености.

ПОЛЮСИ КОСМОСУ —де ви є?!

Де ви — межі безкраїв,

Яких не досягає моє око,

А котрі ловить,

А котрі лічить,

Мій інтелект—далековидний...

В планетних, безмежних просторах,

Пливе земля...

А може вона не пливе?..

А може помиляється,

Мій інтелект—далековидний...

З її рухом пливу я,

Я — атом,

Я — порошинка,

Що прилипла до неї,

Незвісним законом...

Я — пливу з нею,

І тому не знаю:

..Чи вона пливе“.

О, сонце!

Огнисте, ясне СОНЦЕ!

На тобі кіпить розтоплений рад і гель,

На тобі червоні вулькани протуберанцій

Ти грієш мене віками.

Я — порошинка,

Створена світлом і теплом твоїм.

Ти летиш до брам Геракля,

І я — земля,

Меркурій, Марс, Венус,

Пливемо з тобою.

Ми—зв’язані твоїм могутнім рухом,

Вихром, що йде:

В НЕСКІНЧЕНІСТЬ.

І ми пливем з тобою,

По твому закону:

Огнистої, животворчої і смертоносної хвилі.

І чим моя думка,

Думка порошинки — в порівнанню:

З твоїм відвічним законом?

Чим безсильний протест маси Земної кулі?..

Вона пливе з тобою,

Слухняним рухом,

Скованого раба...

Чи-ж я в силі пізнати

Твій соняшний закон?

Чи в силі я пізнати,

Закон,

Що несе тебе віками,

По шляху — до брам Геракля?

Я функція твого руху,

Я—твій раб, послушний невільник,

Я — що пливу твоїм рухом,

Думаю твоїм теплом і світлом,

Мрію блакитом твоїх гіромінистих просторів.

Я знаю рух—бо це твій рух.

Я знаю світло—це твоє світло.

Це твій —: „ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ! “

І кров моя,

Червона, проміниста кров,

Це: „ „ •

ТВІЙ ВІДВІЧНИЙ ВОГОНЬ.

Нема простору — а тільки Ти.

Нема часу — а тільки Ти,

Я і земля, наш рух відвічний,

Це тільки рух твого проміння,

І все круг мене, весь вир космічний,

Повітря, води, життя, каміння,

Це ти могутнє і ти—незнане,

В кайдани руху вічно сковане,

Це ти — всесильне і проміниете,

Крівавим світлом, блеском огнисте — СОНЦЕ.

...Це ти мій шлях прямуєш,

В СУДЬБИ ТЕМРЯВУ —МЕНЕ ЖЕНЕШ...

II

ВОГОНЬ! СВІТЛО!

Прометея трагічний геній

Пізнав їх могутність.

Від нього пливе людських ідей,

Бистрий, змінчивий потік.

На його збунтованих хвилях

Уносився корабель Птоломея.

Він розбився на скалах-порогах,

Що станули на дорозі,—

Корабля...

,,Час і простір, простір і час,

Я бачу, я чую, означую,

Я — розумію вас!“

Пливе нестримно потік ідей,

В глибинах творчих, важких століть,

В нетрах землі, у тьмі безкраїв,

Родився сон тисячеліть.

Що всі ситеми і сила дум?

Яка е вартість наших ідей?

Чим є момент тисячеліть,

І зміст життя точок-людей?!

Біжить в безкраї веселе сонце

Веде з собою планет громади,

На них незнані, рухливі твори,

Знають тьму ночі і дня розраду.

СТОЛШТТЯ-ТИСЯЧЕЛГГТЯ,

Мільярди невпинних оборотів,

НЕСКШЧЕНА ДОРОГО БЕЗПРЕРИВНОГО РУХУ...

Куди ти покотилася?!

Де ти щезла у бездонній пропасти МИНУЛОГО?

Де моє місце в нескінченій трубі Часу?

Стань на хвилю нестримний руху,

Я хочу означити моє місце,

В твоїй нескінчености.

Я хочу вийти з тих неуловимих,

Для уму математика:

„ПРОСТОРУ І ЧАСУ“!

Завалився великий будинок.

Каміння часу і залізо простору,

Розсипалися безнадійно,

Остаточною руїною.

Завалився великий будинок.

Каміння часу, залізо простору,

Покотились в етерові поля...

І ці поля — не з етеру.

Це тільки груба, жорстока матерія.

Без тягару...

Це брехня — видумка наших нервів,

Вікова помилка математичних мозків.

Хаос і космос — не безладдя...

Вони нескінченість — без простору...

Чи уловить її ум

Що е зером в порівнанню з нею.

Сміх — гордий сміх генія,

Що найшов у правді — неправду,

У безділі — діло,

Що мільярди літ—зробив,

Мільярдовою частиною секунди,

А нескінченість простору —

ПУНКТОМ...

А він геній — нічо...

Щось невідоме...

МАТЕРІЯ. МАТЕРІЯ, МАТЕРІЯ.

РУХ І РУХ.

Я один зуб на неекінченому обводі

Кола нескінчености.

Бачу один зуб, другий, третий,

Сотий, тисячний...

А мільярди їх не існують для мене.

Але я знаю вони є!

Я їх вичислив упертою логікою,

І безпомилковістю математика.

В нескінченій трубі часу,

Що е неуловимою, маленькою

частинкою Секунди,

Відвічний рух,

Минув один пункт,

Червоного вогню.

Його попередили,

Громи мільйонів гармат,

Великі громади могил,

Тріск радіо-хвиль,

І вировий шум пропелера.

У цьому моменті,

Коли валилися підстави Старого світу,

Летіли на смітник історії

Брудні документи традиції,

Коли:

Триюмф мільйонів —

Заглушив голоси обурення,

Збожеволілу лють,

І — найсв''ятійші анатеми:

ВАЛИВСЯ ТАКОЖ ВЕЛИКИЙ БУДИНОК ІДЕЙ.

Летіло у пропасть минулого

Розсипане каміння часу,

Спадало безвартне, поломане,

Заржавіле залізо простору.

У центрі цього могутнього виру

Атом, електрон, квант, порошинка,

Зруйнугали творчість минулого.

Атом кричав:

„МАТЕРІЯ, І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“

І голос його

Прогомонів в етерових полях—

БЕЗ ЕТЕРУ...

Нескінченість простору,

Звалилась в один пункт,

НЕСКІНЧЕНІСТЬ—ПУНКТ,

ПУНКТ—НЕСКІНЧЕНІСТЬ....

Мільярди літ секунда,

Секунда—мільярди літ...

АТОМ СИДІВ НА ПУНКТІ,

У НЕСКІНЧЕНІЙ ТРУБІ ЧАСУ

І — кричав:

„МАТЕРІЯ І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“

Кріваве світло,

Горіло на краях космосу.

Родився новий день—СЕКУНДА,

Рік-СЕКУНДА,

Віки- СЕКУНДА,

НЕСКІНЧЕНІСТЬ ЧАСУ— СЕКУНДА...

НЕСКІНЧЕНІСТЬ ПРОСТОРУ—ПУНКТ..

ЗОРІ!

ЧЕРВОНІ ЗОРІ!..

III

Серед безлічі роспилених зір,

Дивною скорістю

Котилася планета.

Де був лискучий пункт у просторі.

На цьому пункті,

Що віками колував в свому орбіті,

Незвісним процесом матерії

Зародилась думка:

„У марному, слабому сотворінню“.

І воно причаене, зв’язане,

З пунктом—планетою,

Лініями своїх думок.

Прямими і кривими,

Своїх ідей,

Зв’язало ХАОС -КОСМОС:

«У систему».

Матерія і рух, матерія і рух!

Котилася система,

В нервах чоловіка.

'' Лінії думок зв’язали:

Кінці нескінчености.

Сплітали розсипані квіти,

Чародійних зір

В космічну китицю світів,

Мертвою тишиною, безслідно,

Минали вони простір.

І крик чоловіка,

Шум громад мільйонів,

Гуркіт машин і моторів,

Рик здичілих гармат,

Були нічим...

Між кінцями нескінченосте,

Царить тишина...

Вона одночасно:

Ритмічний рев машини космосу...

Беззвучна тишина...

Найсильнійше світло —

Безнадійна тьма—темрява.

На планеті,

Що з шаленою скорістю,

Котилася в своїй орбіті,

В темряві віків і в тьмавих просторах:

Сидів чоловік.

Зубами вгризся в тайну космосу.

Руками—молотом думки,

Розбивав її могутню стіну.

Кров у мозку

Котилася скорістю планети.

Родила лінії, колеса, еліпси...

Гордійський узол простору:

ДИТЯЧИМ БУБЛИКОМ, СТАВ!

СМІХ ГЕНІЯ...

КОСМОС ДИТЯЧА БРЕХНЯ,

БОЖЕВІЛЬНИХ ДУМ.

Потоки сліз і крови.

Трагедії поколінь,

Радости і шали,

Тисячеліть,

Гори змагань і обрії фантазії,

Озера любови і океани ненависти

Сліди ходу культури

На дорозі часу і простору

Засипав сніг нескінчености.

Замовк крик плакучих атомів...

СПАЗМ РОДІВ ЧЕЛОВІКА—

ЗАТИХ У ВІЧНІЙ ТИШИНІ.

Чоловік—атом,

Сидів на пункті —

Зубами вгризся в тайну космосу...

Вже не кричав...

Простягнув руки своїх думок,

І—зловив:

КІНЦІ—ПОЛЮСИ КОСМОСУ.

Придавив ногою свого інтелекту,

Повзучу вперед гадюку часу...

Вона—скрутилася:

В ДРІБНЕ КОЛЕСО СЕКУНДИ.—

Склянна банька,

З отрутою вічної тайни,

ТРАГЕДІЇ:

Розбилася в тисячу частин.

І тайни не осталось, її ніколи не було....

НАЇВНА ЗАБАВКА—

БУБЛИК ДИТЯЧИХ ЛІТ!

Нема тайни.

Нема моєї безсильности,

При зустрічи з космосом.

НЕСКІНЧЕНІСТЬ-

ВІДКРИТА ТВОЯ ВІКОВА БРЕХНЯ.

І Я—МАТЕРІЯ ї РУХ“,

І. Я—КОСМОС,

1 Я—НЕСКІНЧЕНІСТЬ,

ЩО СПАДАЄ В ЗЕРО.

Я зловив полюси соняшних бескраїв,

I посадив до в’язниці 1

Мною вибраного місця.

Ви є там де я хочу,

А Я—КОЧУЮ З ВАМИ ПО СТЕПАХ МАТЕРІЇ.

І в степах вічний, радісний рух!

Метелики, квіти, пташин радісний лет,

Мій сміх і сльози:

ЦЕ ТИ,—

Нема для мене тайни!..

ПРОМЕТЕЮ, ПРОМЕТЕЮ,

Для чого красти вогонь,

Богам з неба.

Коли ти сам вогонь.

Коли ти сам: матерія і рух.

Слушно тебе брате

Покарали, приковали,

І кров з ребер точать.—

АТОМ НА ПУНКТІ,

РОЗГРИЗ ЗУБАМИ,

ТАЙНУ КОСМОСУ

А у просторах вічна тишина. •

Сонця прасвітло і віків темряви, ''

Що тілько створив „невідомий дух“,

Що колись було—судьби глибина,

Така могутня і така лукава,

Все те матерії: БЕЗПРЕРИВНИИ РУХ.

І все що було наївна брехня.

І прийде хвиля великого дня,

Коли не стане ні сліду з життя.

Коли нестримне колесо „вперед",

Шляхом заверне незвісиих комет,

І верне знову: „ПОЧАТОК БУТТЯ".

Тоді-то атом на пункті прикутий,

Буде кусати граніти космосу

І знову створить з матерії і руху,

Нову систему-СИСТЕМУ З ХАОСУ.—

Пропав, не верне:.,

НЕВІДОМИЙ ДУХ".

А БУДЕ ТІЛЬКИ:

„МАТЕРІЯ І РУХ",—

Москва 8. XI1.1922.

ДО ЧИТАЧІВ.

Від кількох років як поет буваю предметом виїмково „прихильної“ критики зі сторони плеяди наших літературно-критичних знатоків—від Коряка, Блакитнього і инших зі столиці Харкова до Київського провінціяльного критика з академічним маюта-бом — Дорошкевича. З другого боку зуерічаю холодне мовчання зі сторони деяких редакторів від Шляхів Мистецтва через Тичину з Червоного Шляху до кооперативної Нової Громади.

Це виїмково прихильне відношення виявилося фактами неможливосте друкування на Україні мого літературного доробку з останніх літ і абсолютного мовчання в рецензуванню моїх книжок (поезії) як „З дороги" (Москва 1922), збірка Моекфільгарт, видання Московської філії Гарту (Москва 1924), викресленню місць з критичним аналізом моєї поеми „ Айнштайн" в рецензії К. Марусика (в 4—5 № Черв. Шляху за 1924 р. стор. 293—294) на 1 № журналу Нова Культура (Львів 1924), і т. д.- •

СЛОВОМ- БЛОКАДА НА 100%!

Тому видаючи в світ цю нову книжку (а я знаю, що поданим вище прихильникам моєї музи зроблю тим велику приємність) вважаю за потрібне подати кілька уваг на тему нашої літературної критики, з окрема її так названих „внутрішніх умовин".

Я стверджую, що літературна цінність наших критичних та бібліографічно-рецензійних „огля-

дів“ належить до тих „районів" української ху" дожньої літератури, куди не заглянув ще жовтневий промінь і більшовицька прямота та твердість внска-заних поглядів, і—де ще панує такий стан, що „гнівлива обмеженість філістерської критики не знає розвитку“ (Мерінг).

Панування редакційної бюрократії викликає від часу до часу вибухи невдоволеня молоді проти „олімпійців", а ще більш проти особистих оцінок: „не підійшов до смаку шановного редактора, не усміхнувся до нього відповідно „благородним" способом, а що найгірш висказався скептично проти його авторитетности,— справа скінчена—твори не підходять, нездарні, невитримані, словом—„публіцистика не поезія, віршоробство не талан, графоман не письменник"...

Словом—без апеляції,—вирок остаточний і оскарженню „не подлежит"!

Я думаю що найвищий час прочистити, у нас ті нездорові умови; з''окрема вважаю, що не змиє їх з поверхні української художньої літератури остання дискусія про „Сатану в бочці", та про инші цікаві речі...

Надто глибокі корінці дореволюційних звичок в художній літературі, щоб ліквідувати їх дискусією між олімпійцями і т. д. їх треба підрізати так само глибоко в художній літературі як жовтень підрізав економічні корінці українського хуторянства.

Початок цього підрізування може дати тільки всеукраїнський з’їзд революційних письменників, що повинен стати і для нашої літературної критики— цієї „обмеженосте без розвитку",—вугільним камінням байдуже „європейського чи азіатського" але напевно Червоного Ренесансу.

Володимир Гадзінський

Читайте также http://www.chytomo.com/issued/yak-105-pis...

http://hromadske.ua/posts/ukrainska-fanta...