див. прикріплення
Протягом минулих ста років появилося кілька літературних творів,
які мали надзвичайний вплив не лише на розвиток тем у галузі
наукової ф антастики, але й на виникнення окрем их понять, що
з го д о м увійш ли до б уденної лексики багатьох м ов світу. До
ка те го р ії таки х ш едеврів належать ром ан Е дварда Белламі
Дивлячись назад (Edward Bellamy, «Looking Backward 2000—1887», 1888),
повість Герберта Веллса Машина часу (Н. G. Wells, «The Time
Machine», 1895) та п'єса Карела Чапека "РУР" (Karel барек, «R.U.R.».,
1920). Ці твори мали одну спільну рису: кожний автор пророчив про
на д зв и ч а й н і досягнення, котрі стануть м ож л и ви м и завд яки
поступові в науці й технології.
Протилежно до попередніх зображень утопій, котрі виникали
зовсім загадково на невідомих островах, Белламі прагнув з'ясува
ти, як на початку XXI століття постане утопічне життя завдяки
буйному розвиткові науки й техніки. Зовсім новою була також теза
Веллса у Машині часу щодо можливости проникнути у майбутній
час. Усі попередні автори (Белламі був одним з багатьох) не
уявляли ніякого іншого засобу мандрівки в межах часу, крім
довгого періоду сну, і тому їх герої завжди засипали на сто або
більше років і пробуджувалися у майбутньому часі, в новому
суспільному житті. Веллс не поділяв думки про таку можливість, і
тому в його творі герой проникає не уві сні, а при повній свідомос
ті, не лише у різні періоди майбутнього, але й повертається також
до власної доби і потім знову рушає у мандрівку часу завдяки
науковим досягненням, що уможливили героєві збудувати машину,
спроможну рухатися у межах часу. Не менш радикальним і не
менш сенсаційним було також припущення Карела Чапека про
технологічну можливість масового продукування біологічних істот,
котрі були б схожі на людей зовнішнім виглядом, але були б
невибагливими і покірливими робітниками , які не лише викону
вали б працю, але й підкорялися волі людей. І власне тому Чапек
для тих біологічних створінь уживав термін "роботи''.*
Вищезгадані уявлення про наукові й технічні можливості стали
мотивами, котрі часто повторювалися у творах наукової фантас
тики, і тому не дивно, що до певної міри це мало вплив і на
розвиток науково-фантастичного жанру в українській літературі.
Першим українським фантастам чомусь не імпонували міркування
* Слово "робот” уперше вжив брат автора Йосеф Чапек. — Ред. 25
про мандрівки у різних вимірах часу. Одначе не бракувало тракту
вань утопічного буття, що мало б постати в наслідок прогресу
науки й техніки, і не бракувало також міркувань про роботів.
Зображення роботів в українській літературі заслуговує спеціяльної
уваги, бо на історичному тлі воно досить чітко з'ясовує усі пориви
та застої у розвитку наукової фантастики.
Перша зга д ка про роботів в українській фантастиці появилася
1929 року в романі Юрія Смолича Господарство доктора Гальва-
неску. Головний герой твору, доктор Гальванеску, запитує: "Хіба...
не д о д ум а л и ся лю ди навіть до того, що почали конструю вати
механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку,
що виконує ті чи інші виробничі ф ункції?” 1 Сам Гальванеску — не
прихил ьник таки х експерим ентів. Він ставить п ід сум нів усі ці
спроби, тому що багато матеріялу й праці “попсуто на цих залізних
болванчиків, що р а з -у -р а з псую ться, страш енно невкладисті,
нем еткі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і
механіків...".2 З огляду на це, Гальванеску вважає, що роботів треба
творити не на м еханічних, але на біологічних засадах. У м ежах
твору герой доводить цю можливість не стільки теоретичним м ір
куванням, як практичними засобами.
Доктор Гальванеску почав монтувати свої роботи після того, як
йому вдалося пристосувати людський організм для масової
продукції біологічних роботів. Здійснював він це досить складною
операцією, при якій замінював кров спеціяльним хемічним препа
ратом, виймав мозок і на його місце вставляв радіопередавач,
зупиняв шлункові процеси. До речі, для таких операцій Гальванеску
використовував не трупи, а живих людей. Після згаданих операцій
люди ставали покірливими робітниками, котрі ні на що не нарікали,
ніколи не бунтувалися, не страйкували, але завжди виконували усі
накази Гальванеску, який пересилав їх радіом. Усе господарство
доктора Гальванеску — його величезна вілла, колосальні фабрики й
плянтації — обслуговували головним чином біологічні роботи,
створені з людських організмів.
Яку ж ціль ставив собі Юрій Смолич, обравши таке зображення
роботів, створених доктором Гальванеску? Найбільш помітне
ідеологічне прагнення автора: довести читачеві, що такі жахливі й
скрайні форми експлуатації людей можливі лише при капіталіс
тичному режимі в Румунії та в інших країнах Західньої Европи.
Цілком відповідно обраний для цього ж завдання сам пригод
ницький сюжет твору. Під час перебування на Заході Юлії Сахно,
молодій аспірантці з Радянського Союзу, вдалося відкрити, що
господарство доктора Гальванеску основане на зловживанні науко
вими досягненнями для найгіршої експлуатації людей, щоб утриму
вати таким способом своє господарство та збільшувати власне
багатство.
Дізнавшись, якими засобами Гальванеску створював
роботів, Сахно змогла не лише врятуватися від нападів на неї і від
кількох замахів на її життя, але й наприкінці піддати самого
доктора Гальванеску унікальній операції, після котрої він був
перетворений на слухняного робота, щоб у такому стані вивезти
його до Радянського Союзу.
Хоч і не відразу помітна, але не менш актуальна інша ціль
Смолича. При пильному читанні роману стає очевидно, що автор
намагається полемізувати з Карелом Чапеком щодо технічної
можливости та остаточної цілі, що спонукала створення біологічних
роботів. У п'єсі Чапека, відкривши спосіб виготовлення штучної
протоплазми, доктор Росум почав створювати роботів, щоб вони
звільнили людей від тяжкої й нецікавої праці. Роботи доктора
Росума не були основані на людській анатомії, але вони були
розумними істотами (тут, до речі, Чапек використав гру слів: росум
— розум), які здібні були думати й говорити людськими мовами,
декотрі з них володіли чотирма мовами. Доктор Росум, чи пак
його молодий племінник, розбудував колосальне господарство, не
експлуатуючи, але торгуючи цими роботами по цілому світі.
Юрій Смолич, правдоподібно, не поділяв погляду Карела
Чапека щодо наукової й технічної можливости продукувати
розумних біологічних роботів. Смолич не вірив також у можливе
повстання роботів проти людей. На підставі змісту роману
Господарство доктора Гальванеску можна припускати, що люди,
перетворені на роботів, були позбавлені розуму, біологічних і
психологічних потенціялів, мали єдину мету: захист і остаточний
рятунок від с о ц іа л іс т и ч н и х держав, тобто від Радянського Союзу.
Літературну полеміку Смолича щодо ролі роботів не насліду
вали інші українські автори наукової фантастики. Найкраще свідчить
про це твір Володимира Владка Ідуть робо тарі (1 931), в якому
появилося наступне зображення роботів у межах української
літератури. У цьому романі роботи відіграють неабияку ролю, од
наче вони не створені з колишніх людей, які були позбавлені розуму
й гуманности. У романі Владка роботи — механічні, залізні
споруди, котрі одержують радіом і свою енергію, і програму для
кожного руху. Тому й не дивно, що у творі роботи раз-у-раз нази
ваються "жахливими залізними потворами”, котрим бракувало
"людської свідомості”.3 І американський винахідник цих роботів
Томас Бірз, і його шеф Говерс, власник багатьох фабрик, добре
усвідомлювали обмежений потенціял цих роботів, або роботарів, як
їх називає у творі Владко. Тому вони "ніколи не вважали за
доцільне рішуче замінити живих робітників роботарями: залізні бо
люди коштували надто дорого й потребували забагато дорогої
енергії".4 Хоч роботи виконували деяку працю на фабриці, головним
чином вони мали здійснювати завдання страйкбрекерів. Страйкую
чі американські робітники скоро зрозуміли обмежену функцію цих
"залізних ворогів", і завдяки допомозі від радянського уряду
змогли надати роботам радіом іншу програму. Таким чином робіт
ники виграли страйк і разом з роботами почали с о ц іа л іс т и ч н у
революцію в США.
У порівнянні з роботами у творах Чапека й Смолича так звані
роботарі Владка справді примітивні "залізні потвори”. Вони дуже
подібні до "залізної людини", котру зобразив 1868 року американ
ський письменник Едвард Елліс у повісті Парова людина прерій
(Edward F. Ellis, «The Steam Man of the Prairies», 1868). Роботи Владка
несхожі на модерних "механічних роботів", які виведені в оповідан
ні Едмонда Гамільтона "Металеві велетні" (Edmond Hamilton, «The
Metal Giants», 1926), що було опубліковане у 1926 році. У творі
Гамільтона роботи мають "електронний мозок", думають і діють
самостійно та отримують енергію від атомової батерії, що вмон
тована в їхні корпуси.
Від 1930-их років почала розвиватися так звана "фантастика
близького прицілу", що зобов'язувала авторів вихваляти радянські
наукові, технічні й ідеологічні досягнення, які мають здійснитися у
недалекому майбутньому. При таких обставинах тематика про
роботів не мала місця в ділянці української наукової фантастики
упродовж наступних 2 5 років. Зображення роботів стало знову
можливим після "відлиги" 1950-их років, коли письменники набули
можливість вдаватися до уявних мандрівок у межах далеких
вимірів простору й часу.
Нове трактування роботів появилося вперше у повісті Василя
Бережного У зоряні світи, опублікованій 1956 року. У цьому творі
робот — "людиноподібний електронний автомат", що може легко
розмовляти з людьми, сприймати й надсилати передачі радіом і
телебаченням, робити математичні підрахунки, виконувати певні
наукові завдання.5 Маючи такі здібності, цей робот був ідеальним
помічником космонавтів, які проводили досліди на Місяці. Але
робот мав також деякі обмеження. Наприклад, він не розумів
такого явища як краса. Це дивувало робота, і він заявляв: "Я
відчуваю все: світло, кольори, тобто спектр, тиск, радіацію,
щільність, вагу, тембр звуку, температуру. А красоти не відчуваю.
Навіщо ж вона потрібна?"6 Але гірш усього було те, що робот не міг
відрізняти, коли люди говорили йому правду, а коли брехню. Цей
недолік системи уможливив одному зрадницькому членові експе
диції радикально змінити програму робота і зробити його своїм
рабом. Безпосередній наслідок цього — загибель і науковця-
зрадника, і робота.
У згаданій повісті Бережний не лише відновив зображення
роботів, але й ввів нову тенденцію до української фантастики, а
саме: схильність розглядати позитивні і негативні наслідки, що
можуть виникати при побудові й використанні роботів. Немалу
увагу приділив цій справі Олесь Бердник у романі Шляхи титанів,
що вийшов у 1959 році. У розділі "Царство Залізного Диктатора" він
знайомить читача з роботами, котрі зовсім несхожі на людей. Це
"грибоподібні машини з рядами щупальців".7 До них були
умонтовані "квантові гравітаційні” системи двиготіння, що давали
їм можливість рухатися або ж висіти в повітрі та бездоганно викону
вати будь-яке завдання. На плянеті було багато тисяч таких машин,
і вони виконували автоматично усі роботи: "Автомати добували в
підземеллях руду, перетоплювали її, обробляли і виготовлювали
деталі; автомати конструювали нові зразки смертоносної зброї,
призначеної для знищення живого світу; автомати керували
гігантськими енергетичними станціями. Без кінця автомати,
автомати, автомати!"8 Одначе ці автомати не мали власного
"електронного розуму”. Усі вони були під повним контролем іншої
машини, котра виконувала усі функції мислення. Цю машину
названо "Залізним Диктатором", але вона також не діяла самос
тійно, лише виконувала "чітко й безпомилково" усі накази людини,
колишнього вченого, який став абсолютним володарем плянети, бо
він нелегальним способом здобув контроль над машиною
мислення.
Хоч це технологічне царство вченого знаходиться на далекій
плянеті в іншій галактиці, космонавти землі відразу зрозуміли, що
це "страшна помилка", оскільки "машина — Залізний Диктатор —
одержала від вчених-маніяків і цього бридкого «господаря» такі
жахливі завдатки, які тепер гіпертрофувались до безконечності.
Страшний не той напівживий маніяк, страшна сама машина. Адже
вона автоматично керує мільйонними арміями механічних
потвор..."9
Під час перебування на цій плянеті космонавти бачили чимало
доказів шкідливих наслідків роботозації, котра основана на центра
лізованій системі електронного мислення, що має абсолютний
контроль над "безліччю універсальних машин”. При таких обста
винах потрібно лише одного вченого-маніяка, щоб продукувалися
великі "армії страшних бойових машин”, котрі винищували б усе
життя на інших плянетах і сонячних системах, і щоб "ці армії
супроводила залізна, непохитна воля Диктатора".10
Устами героїв твору Бердник попереджує читачів, що "Це
страшна помилка, вона може бути повторена і в іншому світі... І в
нас..."11 Коментарями діючих осіб автор раз-у-раз висловлює
пересторогу про лихо, що може статися з надмірного розвитку
роботики. Поперше, якщо роботи позбавлені власної системи думан
ня, вони можуть дуже легко стати "механічними потворами",
смертельною загрозою для всіх біологічних істот. А подруге,
несуттєво передавати машинам усі функції мислення, бо
"найбільша радість для Людини — це мислення, здібність мріяти і
здійснювати свої мрії".12 Наслідки помилкового й невірного програ
мування роботів розглядали кілька українських письменників
упродовж 1960-их років. Декотрі зображували цю можливість в
гумористичному тоні.
В оповіданні "Формула прекрасного" Юрій Лоцманенко описує,
як один радянський учений прагнув, щоб його механічний робот
був зовсім безпечним для людей. Тому він подбав, щоб ще до
"народження" робота в його "кібернетичний мозок було вкладено
безумовний рефлекс шани і поваги до людини та багато інших
обмежень-заповідей".13 Проте одного дня цей робот утік з лябора-
торії, почав блукати по місті, лякаючи на смерть багатьох
радянських громадян. Людей він не чіпав, але всі машини, апарати
й механічні споруди робот або розкладав на частини, або "розрізав
металеві чи пластикові деталі.., коли вони були складної будови або
покриті металевим кожухом".14 За одну добу цей робот наніс у
місті немало шкоди, а ще більше викликав паніки серед населення.
Під час розшуків ученому, котрий збудував робота-утікача,
вдалося з'ясувати, чому саме Кіб (так звали цього робота) став
шкідником. "Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто:
Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає іграшку з
єдиною метою — подивитися, що у неї «всередині». Заподіяти
шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи
невтомну жагу пізнання невідомого,... Кіб завдавав великого
клопоту..."15 Зрозумівши це, вчений збагнув також, як саме треба
змінити програму робота. До його механічного розуму конечно
додати ще одну заповідь такої "логічної побудови: доцільне—ко
рисне— корисне— прекрасне".16 Коли нарешті міліція знайшла
"мертвого" робота (його батерія була зовсім розряджена), учений
запевнив міліцію, що у майбутньому шкідництво робота ніколи не
повториться, бо "відтепер в його молекулярній пам'яті буде
закарбовано ще одну програму: недоцільно руйнувати доцільне —
формулу прекрасного".17
Значно складніша справа щодо програмування роботів
зображена у романі Віктора Безорудька Нейтрино залишається в
серці. На Землі люди одержали першу вістку й доказ про існування
інших істот у космосі поза нашою сонячною системою. Земляни
зраділи, що вони не єдиний осередок розумного життя у всесвіті
і почали готувати першу експедицію до цих космічних сусідів.
Одначе люди відразу усвідомили найголовнішу проблему косміч
ного контакту: такий політ до іншого центру розумних істот буде
тривати багато тисяч років. З огляду на це, сучасним жителям
Землі неможливо буде з'ясувати про свій стан буття, якщо люди
вирушать на зорельоті у мандрівку, що триватиме кілька тисяч
років. Логічний вихід з цього становища — надіслати роботів у цю
космічну подорож. Незабаром устійнили, що недоцільно виряджати
в цю експедицію механічних роботів, бо вони не зможуть передати
чужим розумним істотам усю суть людського життя. Значну
перевагу мав проект послати біологічних роботів як гідних
представників людства. Але така розв'язка справи привела вчених
до іншої скрутної проблеми, а саме: як запрограмувати роботів так,
щоб вони були дійсними представниками людського буття на
Землі.
Кінець-кінцем було вирішено взяти до цієї експедиції не
одного, а двох "людино-роботів", чоловічого й жіночого роду. Вкрай
складне й відповідальне завдання "виховувати роботів"18 припало
на українських радянських учених, які мали побороти різнорідні
проблеми. Про надзвичайну відповідальність, переживання й
турботи щодо приготування учасників експедиції найкраще
свідчить коментар одного з програмістів цих роботів.
Минувшої ночі я майже не спав. Я думав. Чи, може, мені все те
приснилося? Мине якось час, і я полечу на невідому планету Ікс. Власне,
коли говорити точніше, не я полечу — полетить мій образ в особі робота.
Моя свідомість, мій характер, моя душа. Душа? А що це таке душа? Мені
не хотілося зараз шукати відповідь на таке запитання. Та, мабуть, і знайти
її нелегко. Але душа є коли про неї так часто говорять. Щось таке подібне
до душі, мабуть, е.19
І конструктор, і програмісти усвідомлювали, що роботам конче
треба передати не лише знання, але й почуття і людські цінності
життя, щоб роботи були гідними представниками людства. Для
полегшення завдань програмістів було вирішено, що чоловік буде
виховувати робота чоловічої статі, а жінка — робота жіночої статі.
Програмування "людино-роботів”, котрих назвали Іваном і Марією,
завершилося успіхом: роботи-космонавти вирушили у космічну
мандрівку, що мала б тривати багато тисяч років.
Зовсім несподівано космонавти-роботи повернулися на Землю.
Вкрай здивувалися і коструктор і програмісти, коли робот Іван
пояснив їх вчинок ось я к : М и не могли там жити. Ми не могли
жити без Інки та Вадима (програмістів роботів). Вони прищепили
нам найкращі почуття, заради яких люди живуть на Землі. Ми
полюбили. Ми не могли там довіку страждати. Ось чому ми
повернулися. І тепер ніколи не залишимо Землю”.20 Виявилося, що
робот Марія покохала програміста Вадима, а робот Іван покохав
програмістку Інку. Зрештою, це було не дивно, оскільки самі
програмісти також кохали одне одного.
Цілком інакше трактував Олесь Бердник зміну програми
робота в романі Зоряний корсар. У цьому творі автор знайомить
читача з новим типом робота, з так званим УР-ом, Універсальним
Роботом, котрий мав "майже невичерпний резерв для запам'яту-
вання і самопрограмування”.21 Завдяки цьому УР витримав не
одну радикальну зміну в програмі. Таким чином, коли виникала
потреба, УР міг виконувати обов'язки загального дорадника на
космічному кораблі, няньчити немовлят, що стали круглими
сиротами у космосі, бути виховником й учителем дітей,
дослідником космосу, а наприкінці — пізнати навіть суть кохання.
Щоб здійснити усе це, УР мав сягнути поза межі самопрограмуван
ня і перейти декілька перебудов свого корпусу.
Коли УР був помічником капітана на космічному крейсері, він
мав форму "голубого ящика з двома руками-маніпуляторами” і був
примонтований біля пульту управління. Під час польоту до іншої
галактики раптово вмирає від несподіваної радіяції уся команда
космічного крейсера. Тоді, в останні хвилини життя, мати
новонароджених близнят дає роботові наказ доглядати й вихову
вати її дітей. Щоб здійснити цей наказ, УР мусить самотужки
перебудувати свій корпус, примонтувати його до прибиральної
машини, "з'єднати себе з ногами-коліщатами".
За якийсь час "УР повністю оволодів обов'язками няньки. Він
годував дітей, купав їх і навіть прав пелюшки. Всю цю премудрість
він вичитав у бібліотеці”. УР годував хлопців у "точно визначений
час, але ніяк не м іг привчити їх виділяти спрацьовані шлаки в
певному ритмі й у суворо визначеному місці". Незабаром робот
з'ясував ще більшу проблему. При догляді дітей він завважив, що
хлопці намагалися бавитися з ним, але "відчувши дотик його
металевих кінцівок, репетували й сахалися від нього”.22 На підставі
цього спостереження і порівняння свого корпусу, що був схожий на
"поштовий ящик на колесах", з людським тілом, УР прийшов до
висновку, що заради "маленьких людей” йому треба змінити свою
зовнішню форму. Після численних дослідів він зупинився "на формі
універсального робота-антропоїда, якого колись використовували
для... всього, що колись робила сама людина”.23 Завдання
збудувати самотужки тіло робота-антропоїда було колосальною
проблемою навіть для універсального робота. А ще більшим був
риск для робота, що він може "померти", тобто втратити пам'ять і
свідомість при зміні свого тіла. Одначе після довгих міркувань,
моделювань і будувань нового тіла на зразок померлого капітана
космічного корабля, який, до речі, був батьком близнят, з
допомогою робота-помічника УР почав готуватися "до нового
народження”. Ця операція, чи пак трансплянтація УР-а у нове тіло,
була цілком успішною. Роботові подобалося нове тіло, "йому було
приємно, що зовсім він нічим не відрізнявся від людини. Кілька
днів він ходив до дітей без ніякого покриття, а потім вирішив, ЩО
зміну треба довершити повністю. У каюті капітана УР знайшов
сорочку, штани і черевики: все це прийшлося до нього”.24
Завдяки новому тілу, котре мало не тільки вигляд, але темпе
ратуру і ніжність людського корпусу, УР-ові вдалося виховати дітей,
витренувати їх на вдалих космонавтів. Одначе роботові судилося
знову міняти своє тіло. Потреба ця виникла після того, як УР
побував на плянеті Аода, де в нього закохалася одна з тубілок. Це
призвело робота до відчаю. УР знав, то йому ніяк не можна відчу
вати суть емоцій любови, навіть у формі "робота-антропоїда”. Цю
проблему добре зрозуміли близнята, вихованці УР-а. Хлопці збагну
ли, то для робота треба створити "штучне біотіло людини”. І вони
здійснили це, коли їх космічний корабель повернувся на Землю.
Пам'ять і свідомість УР-а були перемішені у штучно зроблене
біологічне людське тіло, і відтоді він почав свою нову стадію існуван
ня. За словами автора, "Він був схожий на того, попереднього, але
яка разюча відмінність! УР знав: він узяв на себе не лише радість, а
й нові муки. Але тепер ті муки матимуть плід, живий плід.
Попереднє буття робота такого плоду не могло мати...''25 Та
Бердник не подає у романі дальших відомостей про любовні
стосунки робота ні про "живий плід”, що він залишив на Землі.
Протягом минулих кількох десятиліть немало українських
радянських письменників зображали різні механічні і біологічні
роботи. Але ніхто серед українських фантастів не трактував роботів
так часто, як Олександер Тесленко. В його творах роботи —
переважно біокібери, тобто, біологічні істоти, що схожі на людей, але
мають електронно-кібернетичний розум. Одначе Тесленко не
приділяє багато уваги еволюції або удосконаленню конструкції
роботів. Найчастіше він розглядає ролі, що їх відіграють роботи у
даному суспільстві, або оцінює наслідки, що постають від розвитку
роботизації. Типовий приклад цієї творчої тенденції — оповідання
"Дозвольте народитися", яке послужило для заголовку першої
книжки автора.
У згаданому творі Тесленко представляє суспільство, в якому
виробляють роботів шляхом масової продукції. Головна нитка
сюжету — "народження" біокіберів. Це не стається по закінченні
монтування роботів "на конвейєрній лінії”, а після поважної
перевірки функцій, призначення на роботу й видачі "технічного
пашпорту".26 Хоч сам процес триває недовго, для біокібера нелегко
появитися на світ. Декотрим доводилося чекати на своє народжен
ня днів сім, а іншим — понад десять років. Ці обставини виникли
тому, що на комбінаті виробляли більше роботів, ніж їх було потрібно
у суспільстві. В наслідок цього постало своєрідне безробіття роботів.
У деяких роботів не вистачає терпіння чекати на вільне місце, і
тому вони охоче беруть роботи, що не відповідають їх професійній
кваліфікації. З цієї причини біокібер Русуля благає, щоб їй
"дозволили народитися", стати "хатньою робітницею і нянею", хоч
вона була створена для виконання складних обов'язків "медичного
працівника". 33
В цьому оповіданні згадуються й інші безробітні біокібери:
викладач фізики, консультант з мистецтва, консультант з науки та
біокібер широкого призначення. Але це треба вважати винятком, бо
в інших творах Тесленка усі роботи мають посади й виконують
завдання, для котрих вони були призначені. Біокібери виконують
багато функцій, які раніше люди не доручали роботам. Наприклад,
в оповіданні "Посмішка кібера"27 робот бездоганно виконує
обов'язки помічника письменника. Він прекрасно розуміє творчий
задум автора, надзвичайно швидко друкує на машинці і вислов
лює усе в такому прекрасному стилі, шо це дивує навіть автора
роману. Крім того, як консультант письменника, біокібер дуже
тактовно й лагідно створює нагоду для автора не лише побачити
білі плями у своїй творчості, але й усвідомити промахи у житті та
відчути сором із-за цього.
Ще більш відповідальну ролю виконує біокібер Вазар у повісті
"Корида".28 Він був керівником космічної бази Корида, діяв цілком
самостійно і був відповідальним за кожне рішення й подію на цій
базі. Головним завданням Вазара було створення дійсних і
симульованих криз під час космічної подорожі, щоб таким чином
перевірити, хто з кандидатів матиме право продовжувати навчан
ня в Академії і стати космодослідником. Вазар мав право не лише
керувати механічними роботами, не лише мучити кандидатів
голодом, холодом, фізичною й психічною небезпекою, але й
зрезиґнувати зі своєї посади, коли забажав цього.
При зображенні роботів Тесленко не раз порушує питання про
засадничу різницю між механічними і біологічними роботами та
людьми. Часом самі роботи або ставлять таке питання, або ж
дають на нього відповідь. У "Кориді", наприклад, робот нагадує
людям, що при дослідах космосу "ми, механічні роботи, без вас не
зробимо нічого. Нас не рухає цікавість — що ж там далі? І скажу
відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів,
ніж до людей. Хоч самі біокібери цього не хочуть визнавати.., але я
певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів,
воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розви
ватися".29 У наведеній цитаті вірно окреслено загальну характерис
тику роботів та біокіберів у творах Тесленка. Але автор наводить
також певні винятки, відхилення від їх стандартних функцій.
Яскравий приклад такої можливости подає Тесленко у повісті
Дьондюраг.
Головний герой твору — біокібер, що "почав думати понад
програму". Свої особливі прикмети й походження він з'ясовує так:
"Я — Дьондюраг. Унікальний витвір за No. 139428 Інканського
комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого
центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до
структур людського мозку. Я — експериментальна модель".30 З 34
самого початку Дьондюраг став виконувати незвичайні завдання.
Він почав свою активність у "ролі наукового консультанта" у
"Ніколіана Бера, голови Інканського дослідного центру довголіття".
Наукові гіпотези і досліди Бера щодо продовження людського
життя були вкрай радикальні й ексцентричні. Дьондюраг виконував
усі накази свого шефа без вагання, але коли Берг перейнявся
"ідеєю про створення вічного серця" і наказав консультантові
"шукати людину, щоб використати її серце, це суперечило всьому,
що було (в Дьондюрагові) закладено". Біокібер почав "сумніватися в
доцільності життя і науки". В наслідок цього Дьондюраг став діяти
поза програмою: він убив Бера та зфальшував про себе документи,
в котрих подав неправдиву інформацію про свою загибель на
далекій плянеті.
Варто уваги, що у творах Тесленка інші роботи просто не
можуть заподіяти лихо людям або говорити неправду. Отже,
вчинки Дьондюрага були вкрай радикальними відхилами від
звичайних функцій біокіберів. Але в додаток до цього у нього стали
появлятися інші, небувалі для роботів, стремління. У Дьондюрага
появилася цікавість. Він з'ясував це, кажучи: "після цього (вбивства)
мене пройняло непереборне бажання знати, що буде далі. Що буде
з цим світом, зі мною, з людьми? Хотів знати чи вплинув я на
людське життя..."31 Відтоді Дьондюраг діяв зовсім незалежно,
ховався вісім років і прагнув довідатися все більше про суть людсь
кого буття.
Хоч Дьондюраг "своє життя присвятив вивченню людини”, він
не знав, що в той же час за ним стежила, постійно вивчала його
професор Парта Варич, яка створила його на комбінаті. Варич
знала про кожний рух і вчинок біокібера, бо вона вмонтувала в його
розум "постійний генератор імпульсів". Таким чином Дьондюраг
вивчав людей, а люди вивчали його. Це двобічне вивчення тривало
аж до кінця життя біокібера. Зовсім несподівано професор Варич
сказала Дьондюрагові, що він не біокібер, а людина. Ця вістка
збентежила його, змусила остаточно устійнити, чи він справді
людина, зрозуміти, чому Варич поділилася з ним такою інформа
цією. Дьондюраг став припускати, що Варич чомусь покохала його,
але, роздумуючи про свій життєвий шлях, про свої знання і здібнос
ті, він ніяк не міг устійнити, біокібер він чи людина. Тому і відчаївся
зробити остаточний експеримент: дістав спеціяльний предмет,
приклад до грудей, "тепер лиш натиснути на червону загли
бину.., і все буде зрозуміло. Якщо я людина — нічого не трапиться. Якщо
біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись. І він
натиснув. ЛАРТА—ЛЮБОВ—КІБЕР, ЛАРТА—ЛЮБОВ—КІБЕР —
повторилось кілька разів у свідомості і затихло".32 Увесь сюжет, а
особливо заключний епізод, явно свідчать, що цікавість, котра
звичайно не "рухала" ні механічних роботів, ані біокіберів, була 35
основним поштовхом у бутті та загибелі унікального біокібера
Дьондюрага.
Наведені приклади не вичерпують зображення роботів, що
з'явилися у творах авторів української наукової фантастики до
цього часу. Одначе навіть обмежена кількість зразків свідчить про
досить часте трактування та про різноманітність роботів, котрих
вивели українські фантасти, особливо за минулих кілька десятиліть.
У більшості випадків, згадані твори відображають не лише широку
технічну й наукову уяву авторів, але й ціль, якої вони намагалися
досягнути, зображуючи механічних та біологічних роботів.
Хоч були вони сучасниками Карела Чапека, ні Юрій Смолич, ні
Володимир Владко не належали до групи авторів, що розробляли
популярну в 1920—1930-их роках тему про "бунт машини", котра
здобула всесвітню славу після появи п'єси Чапека "РУР". Смолич і
Владко, очевидно, не поділяли погляду Чапека щодо розвитку
всемогутньої технології, яка уможливила б масову продукцію
"розумних" людиноподібних машин. Обидва автори вважали, що
ідеологія переважає над технологією, і зображували роботів, щоб
довести перевагу соціялізму над капіталізмом. Домінуюча роля
цієї ідеології помітна не лише в досить штучному зображенні
перших роботів в українській літературі, але й у цілковитій відсутнос
ті роботів в науковій фантастиці протягом наступної чверті століття.
Після другої появи роботів в українській фантастиці письмен
ники зображували їх вже цілком інакше, без старих ідеологічних
настанов. З вищенаведеного змісту оповідання "У зоряні світи"
очевидно, що Василь Бережний подав приклад нової можливости
трактування роботів: оскільки їх можна програмувати по-різному,
роботи здатні виконувати завдання, корисні радянським ученим
або їхнім суперникам на Заході. Після цього не бракувало українсь
ких письменників, котрі зображували б роботів заради того, щоб
розглянути можливості програмування їх та наслідки, що могли б
виникнути з таких спроб. і
Згадане оповідання Бережного безумовно відіграло немалу
ролю у розвитку нового підходу до зображення роботів в українсь
кій науковій фантастиці. Одначе не можна вважати його аж
настільки новаторським і сенсаційним, що ніби воно саме собою
стало підставою для радикальної зміни у зображенні роботів. Не
менш поважною причиною зміни була інша подія в Радянському
Союзі. В середині 1950-их років офіційно схвалено для загального
вжитку поняття про кібернетику, котре запровадили на Заході між
1942 і 1947 роками відомий математик Норберт Вінер та
нейрофізіолог Артуро Розенблут. Вони окреслили кібернетику як
"науку про контроль і сполучення в тваринах і машинах".33
У ділянці наукової фантастики це поняття відкрило необмежені
перспективи ширшого зображення роботів. Власне на основі прин 36
ципів кібернетики зображені найскладніші зміни у програмі і
фізичній будові Універсального Робота в романі Бердника Зоряний
корсар, як також і вчинки унікального біокібера Дьондюрага у
повісті Тесленка. Найталановитіші автори швидко збагнули, шо
поняття про біокібери дає їм можливість моделювати у межах
наукової фантастики складні проблеми буття, що можуть виникати
в умовах нової науки й технології, та моделювати людське життя
так, як це роблять, наприклад, авіяконструктори з літаками перед
тим, як починають будувати їх масово на фабриках. Звісно, таке
моделювання дає можливість глибше розуміти, практично
перевіряти відношення між абстрактними ідеями і конкретною
дійсністю. Що стосується безпосередньо людського буття, біокібери
уможливлюють письменникам моделювати певні поняття про суть
існування, а, крім того, з'ясовувати конкретно проблеми сприйман
ня дійсности й сполучення, які можуть виконувати машини, а які
спроможні тільки люди.
Маючи на увазі вищезгадане моделювання "розумних машин" і
людей, Олександер Тесленко подає суттєве спостереження про це
з точки зору біокібера: "Спершу мене зацікавило тільки одне: чому
взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене
дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-
своєму. Я не м іг передбачити індивідуальну людську реакцію
навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку дивився на
людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм.
Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями.
Я завжди мислю конкретно. Мої чуття — лиш інформація аналіза
торів і ніколи не поштовх до дії, до пошуку шляхів. Зараз я вже
знаю, в цьому головна людська перевага”.34
На підставі наведених прикладів можна заключити, що у
межах сучасної наукової фантастики, зображаючи біокіберів, автори
не раз розважають і часом дечого навчають читачів про кібер
нетику, тобто про "контроль і сполучення в тваринах і машинах".
Хоч у своїх творах фантасти не раз підкреслюють, що спілкування
між людьми і машинами-роботами відбуватиметься колись у
далекому майбутньому, неможливо переочити факту, що у даний
час ще немає "розумних машин", котрі могли б самостійно
"думати", тобто уявляти, абстрагувати й творити нові поняття у
межах механічного чи електронного розуму, але вже існує безліч
логічних машин, що можуть надавати нам певні комунікації, часом
навіть "словами", подібними до мови людей, оголошуючи,
наприклад, що хтось купив, скільки грошей заплатив, яку здачу
одержав і так далі. Не бракує також логічних машин, так званих
комп'ютерів, що, між іншим, можуть замовляти нам квитки, керу
вати напрямком літака, або у певних межах перекладати тексти з
однієї мови на іншу. Крім того, навіть нині машини-роботи 37
виконують безліч функцій на фабриках. Хоч вони не схожі на
примітивних "механічних людей", яких раніше уявляли собі багато
фантастів, ці роботи часто виконують завдання краще, ніж люди. З
огляду на все це, у нашу добу доцільно трактувати більш серйозно
зображення роботів у новітній науковій фантастиці, ніж це назагал
робилося дотепер, бо у значній мірі автори-фантасти приготов
ляють читачів до кращого розуміння, до кращого спілкування з
машинами сьогодні і в майбутньому.
1. Юрій Смолич, Господарство доктора Гальванеску (Харків:
Книгоспілка, 1929), стор. 145.
2. Там же.
3. Володимир Владко, Ідуть роботарі (Одеса— Харків: ’’Молодий
більшовик”, 1931), стор. 51, 72, 51.
4. Там же.
5. Василь Бережний, ”У зоряні світи”, В небі — Земля (Київ: Державне
видавництво художньої літератури, 1962), стор. 7, 10, 50, 56-58.
6. Там же, стор. 51.
7. Олесь Бердник, Шляхи титанів (Київ: ’’Радянський письменник”,
1959), стор. 155.
8. Там же, стор. 179.
9. Там же, стор. 160-161.
10. Там же, стор. 179.
11. Там же, стор. 160.
12. Там же, стор. 171.
13. Юрій Лоцманенко, "Формула прекрасного”, Право жити (Київ:
"Молодь”, 1967), стор. 80.
14. Там же.
15. Там же.
16. Там же.
17. Там же, стор. 81.
18. Віктор Безорудько, Нейтрино залишається в серці (Київ: "Молодь”,
1968), стор. 98.
19. Там же, стор. 100-101.
20. Там же, стор. 192.
21. Олесь Бердник, Зоряний корсар (Київ: ’’Радянський письменник”,
1971), стор. 53.
22. Там же, стор. 63.
23. Там же, стор. 65.
24. Там же, стор. 68.
25. Там же, стор. 105.
38
26. Олександр Тесленко, Дозвольте народитися (Київ: ’’Молодь”, 1979),
стор. 35-36.
27. Олександр Тесленко, "Посмішка кібера”, Дозвольте народитися, стор.
49-58.
28. Олександр Тесленко, Корида (Київ: "Молодь”, 1983), стор. 82-104.
29. Там же, стор. 88.
30. Олександр Тесленко, "Дьондюраг”, Дозвольте народитися; стор. 87.
31. Там же, стор. 105.
32. Там же, стор. 140.
33. "The science of control and communication in the animal and the
machine". «The Harper Dictionary of Modern Thought» (New York: Harper and
Row, 1977), стор. 151.
34. Олександр Тесленко, ’’Дьондюраг”, Дозвольте народитися, стор. 88 =39=
облако тэгов
