Вклад Юрія Корнійовича в скарбницю української радянської прози значний. Його трилогія “Дитинство”, “Наші тайни”, “Вісімнадцятилітні”, повість “Театр невідомого актора”, романи “Вони не пройшли” і “Світанок над морем” широко відомі читачеві. Про Смолича можна по праву говорити, як про видатного майстра прози, художника тонкого і спостережливого. Надзвичайно цінним є те, що письменник працює і над розробкою науково-фантастичного жанру. Трилогія “Прекрасні катастрофи”, написана ще в тридцятих роках, витримала в свій час чимало видань, і досі на цю книжку великий попит у бібліотеках.

Немає потреби доводити, яке велике значення для виховання і збудження творчої думки мають науково-фантастичні твори. Читання таких книжок в юнацькі роки у багатьох випадках визначало наперед вибір професії, обрання життєвого шляху, прищеплювало любов до фантазії, до мрії, без яких життя і діяльність втрачають барви і про які Ленін писав, що вони потрібні не тільки поетам, а навіть і математикам. К. Е. Ціолковський, видатний радянський учений і винахідник, в свій час відзначив, що “прагнення до космічних мандрівок” збудили в ньому романи Жюля Верна, а це вже викликало конкретну “діяльність розуму”.

Давно вже здійснилися мрії героїв казок, створених народом. Тепер ми маємо не килими-самольоти, а реактивні літаки, які випереджають звук, і вертольоти, які піднімають тонни вантажу. Людство стоїть на порозі великих відкриттів: все менше часу відділяє нас від того моменту, коли реактивні двигуни поринуть у космічні простори. Атомна енергія вже потекла по проводах, створюються атомні кораблі, атомні підводні човни.

Самі вже ці наукові завоювання збуджують фантазію, відкривають нові простори для польоту сміливої думки художника-фантаста.

Величезна більшість науково-фантастичних творів присвячена технічним проблемам і лише небагато — проблемам біології та медицини. Це не випадково. Галузь медицини надзвичайно складна, прогрес в ній здійснюється, в порівнянні з технічним прогресом, досить повільно, тому і стимулів для фантазії менше, звичайно, для такої фантазії, яка б ґрунтувалася на реальних перспективах, а не відвертала від них.

Смолич обрав для своїх науково-фантастичних повістей найскладнішу галузь — медицину.

“Прекрасні катастрофи” складаються з трьох повістей: “Господарство доктора Гальванеску”, “Що було потім” і “Ще одна прекрасна катастрофа”. В перших двох повістях катастрофи зазнав поміщик і вчений Гальванеску, у третій повісті катастрофи зазнав індійський учений Нен-Сагор — в умовах капіталізму виявилося неможливим здійснити в медицині профілактичний напрям, який розробляв Нен-Сагор, відкривши нові методи оздоровлення. Так розвіялись його хибні погляди, і він почав мислити реалістично, визнавши, що тільки в соціалістичному суспільстві можна здійснити зроблені ним відкриття, здійснити широку профілактику захворювань.

Отже, ці катастрофи, на наш світогляд, є катастрофами прекрасними, бо кінець кінцем вони нам корисні і сприяють перемозі передових ідей.

Але основний задум книги не в тому, щоб тільки довести, що крах ідей буржуазного суспільства нам на користь. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, хотів розкрити людиноненависницьку суть буржуазної ідеології і гуманність та прогресивність науки радянської, науки соціалістичної.

Смоличу вдалося здійснити цей задум.

Ось перед нами доктор Гальванеску.

Це вчений, хірург, талановитий експериментатор і водночас багатий поміщик, жорстокий і ненажерливий, цілком відданий прагненням і життєвим інтересам свого класу. Він мріє про “перебудову сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків”, причому “експлуатації цілого світу”, аж ніяк не менше. Він мріє про перетворення самої людини в покірну, слухняну машину, позбавлену здатності почувати і мислити.

На думку Гальванеску, робітникам немає потреби почувати і мислити. Це, як він вважає, лише гальмує прогрес і заважає самій роботі. “Людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення і мащення… А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей. Заколоти, заворушення, революції: це треба ліквідувати. Негайно. Поки продуценти всіх країн, всі ці пролетарі і трудящі не об’єднали своїх сил проти нас”,— Є міркує він.

У своєму маєтку, під захистом і при сприянні уряду — діється ще за часів капіталістичної Румунії — під пильною охороною з боку сигуранци, Гальванеску здійснює свої диявольські досліди на ув’язнених та емігрантах. Йому вдається перетворити живих людей в машину, керовану по радіо, замінити в їх артеріях і венах кров на “кров штучну” — рідину особливого складу, що є “досконалим провідником електричного струму”. Тепер динамічна гармонія функцій органів здійснюється спрямованим із-зовні рухом електричних струмів.

Гальванеску заглядає в майбутнє. Він вважає, що людство витрачає загрозливо швидко запаси копалин. Незабаром “брюхо землі спорожніє,— Є говорить він, — і ми житимемо на порожньому вилущеному горіхові”. Він закликає до розумного, обережного ставлення до природних багатств за рахунок використання людини, як найдешевшого, найдоступнішого і легко відтворюваного матеріалу. Перетворені в автомати люди постачатимуть таким, як Гальванеску, матеріальні блага й предмети розкоші, “і ніяких заворушень, ніяких революцій”. “Хіба машина здатна на революції?” — самовдоволено твердить Гальванеску.

Проти Гальванеску напружену і тяжку боротьбу веде комсомолка Сахно. Це смілива, сильна, цілеспрямована жінка, наполеглива в досягненні мети, полум’яна патріотка. Вона прекрасна в своїх словесних боях з Гальванеску, у спалахах жагучої ненависті до людиноненависницької ідеології реакційного вченого, у благородному почутті прихильності і дружби до простих людей з народу — до шофера Чіпаріу та човняра Йонеску — в упертому прагненні допомогти їм, коли вони потрапляють у біду, і повернути їм життя, коли лиха воля Гальванеску обертає їх у машини.

Повернувшись на батьківщину з перетвореними в механізми самим поміщиком Гальванеску, Чіпаріу та Йонеску, Сахно негайно звернулася до хірургів з просьбою повернути життя своїм “мертвим” супутникам.

Радянським ученим вдається, нарешті, після довгих шукань знайти спосіб відживлення перетворених в автомати людей. Але відживлений Гальванеску перерізує собі вени, кінчає життя самогубством, а перед цим в приступі безсилої люті вбивав човняра Йонеску.

Горький писав: “Немає фантазії, в основі якої не лежала б реальність”. Чи можливо з наукової точки зору те, що розказано в повістях? Чи можна говорити про фантазію Смолича як про розвідку майбутнього науки?

Коли писалася ця повість, техніка тільки конструювала перших “роботів”, механічних “людей”. Це були недосконалі і громіздкі механізми, які насилу могли бути використані для реальних практичних цілей. Хто міг в ті часи подумати, що майбутні “роботи” перевершать в окремих галузях діяльності досконалий людський організм з його мислительним апаратом і будуть здатні, наприклад, швидко перекладати з однієї мови на другу, запам’ятовувати факти і відтворювати їх, коли в цьому буде потреба, тобто ці “роботи” матимуть надзвичайну “пам’ять”, яка перевершує пам’ять людську, що вони будуть здатні провадити найскладніші математичні обчислення, до того ж з блискавичною швидкістю, що появляться “геніальні” автомати, здатні самостійно керувати і складним виробництвом, що, нарешті, появляться цілі заводи без робітників.

Але все це — механізми, автомати, які виконують функції, що їх раніше могла виконати тільки людина. Яка ж рація перетворювати людину в механізм? Залишивши в стороні доцільність такого перетворення, запитаємо: а чи можливе взагалі таке перетворення з науково-медичної точки зору?

Читаючи Смолича, віриш у можливість таких експериментів. В цьому — сила і майстерність творів: примусити читача повірити у фантазію, як у реальний факт. Розв’язуючи проблему консервації живих тканин і навіть органів, ми наближаємося до розв’язання проблеми консервації цілих організмів, а з часом, коли буде розкрита природа нервових процесів, не виключена можливість, що думки можна буде передавати на відстані без участі слів або рухів.

Певна річ, тут ідеться лише про реальність дослідів Гальванеску тільки з загальнобіологічного медичного погляду. В умовах соціалістичного суспільства ні у кого, звичайно, не може виникнути такої маячної ідеї — автоматизувати людину. Та коли б автоматизація людини була б уже нині підготовлена сучасним рівнем розвитку медицини, то в буржуазному суспільстві навряд чи відмовилися б від цієї ідеї. Хіба німецький фашизм не став на шлях фізичного винищування цілих народів? Поділивши людство на “арійців” і “неарійців”, надавши “арійцям” властивостей “надлюдини”, хіба він не скористався б з дослідів Гальванеску, коли б їх можна було виконати? Хіба не стали б на той же шлях американські буржуазні ідеологи, які заговорили про “еліти”, про “обранців”, що їм нібито, як здібним, розумним і вольовим, належить безроздільна влада над “юрбою”? У своїй скандально відомій книзі “Шлях до порятунку” американець Фогт вимагав з допомогою воєн і хвороб “скоротити зайве населення” земної кулі. А англійський професор Хілл обурюється тим, що наука використовується для поліпшення здоров’я і продовження життя людей, — цей факт, як твердить він, веде “до посилення міжнародної напруженості і безпорядків”, бо сприяє зростанню населення. Намагаючись виправдати війни, буржуазні ідеологи пояснюють їх причини “надлишком енергії”, “зміною клімату” і просто… нудьгою. Саме нудьгою пояснює професор Райт у своїй двотомній книзі “Дослідження війни” виникнення воєн і пов’язані з ними страхіття і т. д.

Величезна більшість науково-фантастичних творів присвячена технічним проблемам і лише небагато — проблемам біології та медицини. Це не випадково. Галузь медицини надзвичайно складна, прогрес в ній здійснюється, в порівнянні з технічним прогресом, досить повільно, тому і стимулів для фантазії менше, звичайно, для такої фантазії, яка б ґрунтувалася на реальних перспективах, а не відвертала від них.

Смолич обрав для своїх науково-фантастичних повістей найскладнішу галузь — медицину.

“Прекрасні катастрофи” складаються з трьох повістей: “Господарство доктора Гальванеску”, “Що було потім” і “Ще одна прекрасна катастрофа”. В перших двох повістях катастрофи зазнав поміщик і вчений Гальванеску, у третій повісті катастрофи зазнав індійський учений Нен-Сагор — в умовах капіталізму виявилося неможливим здійснити в медицині профілактичний напрям, який розробляв Нен-Сагор, відкривши нові методи оздоровлення. Так розвіялись його хибні погляди, і він почав мислити реалістично, визнавши, що тільки в соціалістичному суспільстві можна здійснити зроблені ним відкриття, здійснити широку профілактику захворювань.

Отже, ці катастрофи, на наш світогляд, є катастрофами прекрасними, бо кінець кінцем вони нам корисні і сприяють перемозі передових ідей.

Але основний задум книги не в тому, щоб тільки довести, що крах ідей буржуазного суспільства нам на користь. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, хотів розкрити людиноненависницьку суть буржуазної ідеології і гуманність та прогресивність науки радянської, науки соціалістичної.

Смоличу вдалося здійснити цей задум.

Ось перед нами доктор Гальванеску.

Це вчений, хірург, талановитий експериментатор і водночас багатий поміщик, жорстокий і ненажерливий, цілком відданий прагненням і життєвим інтересам свого класу. Він мріє про “перебудову сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків”, причому “експлуатації цілого світу”, аж ніяк не менше. Він мріє про перетворення самої людини в покірну, слухняну машину, позбавлену здатності почувати і мислити.

На думку Гальванеску, робітникам немає потреби почувати і мислити. Це, як він вважає, лише гальмує прогрес і заважає самій роботі. “Людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення і мащення… А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей. Заколоти, заворушення, революції: це треба ліквідувати. Негайно. Поки продуценти всіх країн, всі ці пролетарі і трудящі не об’єднали своїх сил проти нас”,— Є міркує він.

У своєму маєтку, під захистом і при сприянні уряду — діється ще за часів капіталістичної Румунії — під пильною охороною з боку сигуранци, Гальванеску здійснює свої диявольські досліди на ув’язнених та емігрантах. Йому вдається перетворити живих людей в машину, керовану по радіо, замінити в їх артеріях і венах кров на “кров штучну” — рідину особливого складу, що є “досконалим провідником електричного струму”. Тепер динамічна гармонія функцій органів здійснюється спрямованим із-зовні рухом електричних струмів.

Гальванеску заглядає в майбутнє. Він вважає, що людство витрачає загрозливо швидко запаси копалин. Незабаром “брюхо землі спорожніє,— Є говорить він, — і ми житимемо на порожньому вилущеному горіхові”. Він закликає до розумного, обережного ставлення до природних багатств за рахунок використання людини, як найдешевшого, найдоступнішого і легко відтворюваного матеріалу. Перетворені в автомати люди постачатимуть таким, як Гальванеску, матеріальні блага й предмети розкоші, “і ніяких заворушень, ніяких революцій”. “Хіба машина здатна на революції?” — самовдоволено твердить Гальванеску.

Проти Гальванеску напружену і тяжку боротьбу веде комсомолка Сахно. Це смілива, сильна, цілеспрямована жінка, наполеглива в досягненні мети, полум’яна патріотка. Вона прекрасна в своїх словесних боях з Гальванеску, у спалахах жагучої ненависті до людиноненависницької ідеології реакційного вченого, у благородному почутті прихильності і дружби до простих людей з народу — до шофера Чіпаріу та човняра Йонеску — в упертому прагненні допомогти їм, коли вони потрапляють у біду, і повернути їм життя, коли лиха воля Гальванеску обертає їх у машини.

Повернувшись на батьківщину з перетвореними в механізми самим поміщиком Гальванеску, Чіпаріу та Йонеску, Сахно негайно звернулася до хірургів з просьбою повернути життя своїм “мертвим” супутникам.

Радянським ученим вдається, нарешті, після довгих шукань знайти спосіб відживлення перетворених в автомати людей. Але відживлений Гальванеску перерізує собі вени, кінчає життя самогубством, а перед цим в приступі безсилої люті вбивав човняра Йонеску.

Горький писав: “Немає фантазії, в основі якої не лежала б реальність”. Чи можливо з наукової точки зору те, що розказано в повістях? Чи можна говорити про фантазію Смолича як про розвідку майбутнього науки?

Коли писалася ця повість, техніка тільки конструювала перших “роботів”, механічних “людей”. Це були недосконалі і громіздкі механізми, які насилу могли бути використані для реальних практичних цілей. Хто міг в ті часи подумати, що майбутні “роботи” перевершать в окремих галузях діяльності досконалий людський організм з його мислительним апаратом і будуть здатні, наприклад, швидко перекладати з однієї мови на другу, запам’ятовувати факти і відтворювати їх, коли в цьому буде потреба, тобто ці “роботи” матимуть надзвичайну “пам’ять”, яка перевершує пам’ять людську, що вони будуть здатні провадити найскладніші математичні обчислення, до того ж з блискавичною швидкістю, що появляться “геніальні” автомати, здатні самостійно керувати і складним виробництвом, що, нарешті, появляться цілі заводи без робітників.

Але все це — механізми, автомати, які виконують функції, що їх раніше могла виконати тільки людина. Яка ж рація перетворювати людину в механізм? Залишивши в стороні доцільність такого перетворення, запитаємо: а чи можливе взагалі таке перетворення з науково-медичної точки зору?

Читаючи Смолича, віриш у можливість таких експериментів. В цьому — сила і майстерність творів: примусити читача повірити у фантазію, як у реальний факт. Розв’язуючи проблему консервації живих тканин і навіть органів, ми наближаємося до розв’язання проблеми консервації цілих організмів, а з часом, коли буде розкрита природа нервових процесів, не виключена можливість, що думки можна буде передавати на відстані без участі слів або рухів.

Певна річ, тут ідеться лише про реальність дослідів Гальванеску тільки з загальнобіологічного медичного погляду. В умовах соціалістичного суспільства ні у кого, звичайно, не може виникнути такої маячної ідеї — автоматизувати людину. Та коли б автоматизація людини була б уже нині підготовлена сучасним рівнем розвитку медицини, то в буржуазному суспільстві навряд чи відмовилися б від цієї ідеї. Хіба німецький фашизм не став на шлях фізичного винищування цілих народів? Поділивши людство на “арійців” і “неарійців”, надавши “арійцям” властивостей “надлюдини”, хіба він не скористався б з дослідів Гальванеску, коли б їх можна було виконати? Хіба не стали б на той же шлях американські буржуазні ідеологи, які заговорили про “еліти”, про “обранців”, що їм нібито, як здібним, розумним і вольовим, належить безроздільна влада над “юрбою”? У своїй скандально відомій книзі “Шлях до порятунку” американець Фогт вимагав з допомогою воєн і хвороб “скоротити зайве населення” земної кулі. А англійський професор Хілл обурюється тим, що наука використовується для поліпшення здоров’я і продовження життя людей, — цей факт, як твердить він, веде “до посилення міжнародної напруженості і безпорядків”, бо сприяє зростанню населення. Намагаючись виправдати війни, буржуазні ідеологи пояснюють їх причини “надлишком енергії”, “зміною клімату” і просто… нудьгою. Саме нудьгою пояснює професор Райт у своїй двотомній книзі “Дослідження війни” виникнення воєн і пов’язані з ними страхіття і т. д.

Безперечний інтерес викликають ті сторінки книги Смолича, які присвячені відновній хірургії, операціям на серці, відживленню організмів. Тут у Смолича реальні досягнення того часу, коли створювалися повісті (1928 — 1933 рр.), переплітаються з фантазією, яка нині вже здійснилась.

Письменник говорив про операції на серці як про факти надзвичайні, які вражають уяву, а зараз, в наші роки, ці операції роблять не тільки при пораненнях (це порівняно не так важко і можуть виконати рядові хірурги), але і при складних захворюваннях серця — звуженні отворів між порожнинами, вроджених пороках тощо. Таких операцій радянські хірурги Бакуєв, Мєшалкін та інші зробили вже багато. В експерименті на собаках Деміхов здійснив пересадку серця, а в одному випадку разом з серцем пересадив і легені, вийнявши перед тим у піддослідної тварини серце і легені. Ця собака з чужим серцем і легенями недавно демонструвалася в Москві, в, Академії медичних наук.

Відомі ще досліди з відживленням серця, вирізаного з трупа людини. Російському вченому Кулябко ще в 1902 році вдалося відживити серце, вирізане у людини через кілька годин після смерті. Тепер уже відживлюють серце через… 112 годин після смерті. Вже виросли квіти на могилах, а серця тих людей б’ються в лабораторіях.

Надзвичайні відкриття звершені наукою в галузі хірургії серця. Зрозуміло, оперувати на ньому важче, ніж на інших органах: воно ж невпинно рухається. До того ж операція провадиться не на поверхнях серця, а в його порожнинах, заповнених рухливою кров’ю, що випорскується назовні під великим тиском, як тільки розкрити цю порожнину.

Хірург вводить палець у порожнину серця, нащупує звужений отвір і розтинає його наосліп. Але не все можна “роздивитись” пальцем, цим, за висловом І. П. Павлова, додатковим оком і мозком хірурга. Як би розширилися можливості хірургії, коли б удалося без риску для життя хворого спинити серце і оком оглянути порожнини!

Вважалося, що коли зупиняється серце, — настає смерть. Проте нині навчилися повертати до діяльності серце після того, як воно зупинилося. Та коли відновити роботу серця через дві хвилини після зупинки, життя повернути хворому неможливо, бо до припинення кровообігу в надзвичайно чутливих клітинах центральної нервової системи розвиваються необоротні явища.

Здавалося б, що дальший прогрес хірургії серця через це неможливий. Перед непереборною стіною стояли лікарі. Але зроблено нове відкриття, яке важко було навіть передбачити. Тепер уже можна в живому людському організмі без риску “виключити” і спинити серце на… п’ять, десять, п’ятнадцять, навіть двадцять хвилин. Можна вибрати з порожнини серця кров, потім повернути серце до діяльності при умові непошкодження мозкових клітин.

Відомий, наприклад, такий стан, що називається “сплячкою”. Деякі тварини впадають в зимову сплячку (скажімо, їжаки). Температура тіла під час “сплячки” знижується з 37 градусів до… 4 — 5 і відповідає температурі зовнішнього середовища. Дихання і биття серця уповільнюється, знижується обмін речовин, споживання кисню.

Нині такий самий стан викликають у людини охолодженням (гіпотермія), ввівши спочатку речовини, які блокують терморегулюючі центри нервової системи. Температуру тіла знижують до 22 — 23 градусів. У цих умовах мозок споживає менше кисню і, таким чином, стає більш стійким до припинення кровообігу. Без риску можна тепер “виключити” серце і провести на ньому операції. Перший зробив операцію під охолодженням італійський хірург Долеотті, професор Турінського університету. Він був, до речі, нашим гостем на недавньому з’їзді радянських хірургів у Москві.

Тим приємніше про це розповідати, що Смолич у своїх повістях передбачив можливість застосування методу охолодження людського організму. “Можна заморозити і потім відморозити й окремі, вирізані в людини органи, — пише автор. — Можливо й цілий людський організм здатний до явищ анабіозу…”

В повісті “Ще. одна прекрасна катастрофа” надзвичайно виразно показано роль і значення профілактичної медицини, якій в охороні здоров’я нашої країни належить провідне місце. Для профілактики у нас створені всі соціальні й економічні передумови, що забезпечують її успіх. Цього не можна сказати про країни капіталістичні. Щоб запобігти соціальним хворобам або перебороти їх, насамперед необхідно зруйнувати, перебудувати той соціальний уклад, який породжує ці захворювання. Кінець кінцем до цієї ясної думки прийшов і індійський учений Нен-Сагор, який розробив методи профілактики, що полягають у створенні “комплексного імунітету” проти всіх хвороб, “щоб людський організм із себе не був схильний до будь-яких захворювань”.

“Профілактика в моїй системі виховання людського організму, — говорить Нен-Сагор, — обертається в найпершу, основну, а далі — в одиноку галузь медицини”.

І от у Нурі, в Індії, Нен-Сагор здійснює свою систему профілактики і лікування — профілактика здійснюється в Геліополі, його вчений називає “профілакторієм” і “головною своєю лабораторією”, а лікування — у Спектрарії. Це — госпіталь, тут як лікувальний засіб використовується сонячна енергія у вигляді проміння спектра.

Барвисто, зримо зображені Геліополь і Спектрарій, їх лікувальні споруди, мальовнича природа, серед якої вони розташовані, а метод профілактики і спосіб лікування — фантазія автора — подані так переконливо, що читач вірить у можливість, у вірогідність їх.

Нен-Сагор доповідає про свій метод в Англії на засіданні Королівського медичного товариства. Не з усіма положеннями Нен-Сагора можна погодитись, наприклад, з його твердженням, що стара медицина на 33 проценти — “невігластво”, на 66 відсотків — шахрайство. І Королівське товариство ладне було йому простити ці висловлювання, але воно не може йому подарувати того, що в наукових висновках він недвозначно “виявив свою прихильність” до… сакраменто! — до наукових позицій, навіть до самої чинності східного варвара”, тобто Радянського Союзу.

Зав’язується гостра боротьба, яка закінчується крахом методів Нен-Сагора в умовах капіталізму та колоніалізму.

В повісті наука і її досягнення показані в тісному зв’язку та взаємодії з соціальним і політичним життям країни, в творі багато пізнавального матеріалу про Індію, про її визвольну боротьбу, про англійський колоніалізм, запам’ятовуються міста Індії, її люди, її пейзажі.

Смолич — письменник гострого і пильного зору — з іронією і сарказмом, відточеними, як лезо ножа, змальовує буржуазних учених, яких не стільки цікавлять наукові істини, скільки практичні інтереси класу, до якого вони належать, англійських губернаторів в Індії, жорстоких себелюбців, які, коли б це тільки було можливо, залюбки виконали б експерименти Гальванеску на людях Індії.

Наша радянська фантастика істотно відрізняється від фантастики західної, буржуазної. Фантастика буржуазна рясніє вбивствами, поетизує гангстерство, розпад особи, жорстокість, ненависть, помсту і т. д. Вона згубно впливає на душу юнаків, розбещує і калічить її. Такими є фантастичні твори сучасних американських письменників Едгара Уолеса, Едгара Бероуза та інших. Американський письменник Гамільтон у фантастичному романі “Скарб Громового місяця” лише переніс факти повсякденного американського життя з американського материка на планети Космосу. На “Супутнику Юпітера” торгують награбованими цінностями, є в романі гангстери, які вбивають, є безробітні, що стають гангстерами, бо у них немає інших способів для існування. В інших романах оспівують війни, але вже не на Землі, а міжпланетні, з атомними та водневими бомбами тощо.

Радянські науково-фантастичні твори виховують високі моральні якості в людині, ідеями гуманізму і людяності просякнуті прагнення їх героїв, вони виступають проти війни, проти вбивств, проти ненависті, окриленою творчою думкою вони линуть у майбутнє.

Саме до таких творів і належать науково-фантастичні повісті Юрія Смолича, написані ще в двадцятих і тридцятих роках. Тому цікаво читати їх і сьогодні.

https://fantlab.ru/edition93745

В 1923 году Николай Бухарин опубликовал статью в газете «Правда», в которой призвал советских писателей создать «красного Пинкертона» — приключенческую литературу для пропаганды революционных идей.

У 1931 р. у Літературній газеті був заклик "Дайош Жюль Вернів періоду реконструкції!"

Найяскравіший твір раннього доробку Смолича — «Господарство доктора Гальванеску» з трилогії «Прекрасні катастрофи». Написаний в легкій кінематографічній манері, роман гарно передає атмосферу міжвоєнної доби з її цікавістю до методів вивчення і наукового поліпшення людської породи: євгеніки, соціального дарвінізму, расової теорії. Головний антагоніст твору Гальванеску — архетипічний «божевільний учений», схожий одночасно і на доктора Франкенштейна (звідси ж відсилка до гальванізму), і на доктора Калігарі. Очевидна також паралель з «Островом доктора Моро» Герберта Веллса, проте Смолич заходить дещо далі у випробуванні меж біоетики. В його версії божевільний вівісектор зазіхає не лише на тіло і біологічну природу людини, а й на її унікальну особистість.

Молода радянська дослідниця Юлія Сахно (гендерний баланс збережено!) прибуває в резиденцію румунського поміщика і науковця Гальванеску з метою ознайомлення з «передовими методами ведення сільського господарства». Місцеве селянство радить дівчині триматись подалі від резиденції зловісного доктора. Але де вже там. Автоматичні ворота маєтку зачиняються за Юлією і її шофером. В наступні дні їм доведеться не лише познайомитись з чудовим механізованим господарством доктора (який, приміром, акліматизував у Причорномор'ї каву), а й мимоволі проникнути в його криваву таємницю. Ну а далі почнеться екшн: погоні нічним бесарабським степом, перестрілки в куширях на озері Ялпуг, підступи продажних спецагентів.

Роман, на відміну від багатьох сучасних йому творів, не нав'язує ідеологічних догм, а радше ставить провокаційні запитання. Наприклад, Гальванеску видає себе за великого інноватора, але в основі його могутності — праця все тих же безвідмовних українських заробітчан (в цьому випадку — емігрантів з СРСР), які за 1000 леїв продавали своє тіло для його злочинних експериментів. А всі барвисті монологи доктора — звичайне словоблудство експлуататора, який мріє перетворити пролетаріат на армію бездушних роботів.

Та дзуськи! У продовженні книги з невибагливою назвою «Що було потім» всі елітаристські претензії Гальванеску будуть вщент розбиті і спростовані зусиллями дружнього колективу радянських учених. Шкода, що у другій книзі плакатність і риторичний догматизм уже надто явно переважають над стилем й ідейною глибиною.

https://amnesia.in.ua/amazing-stories

Трилогія складається з романів “Господарство доктора Гальванеску” (1928), “Що було потім” (1934), “Ще одна прекрасна катастрофа” (1932). Згідно синопсису, українка Юлія Сахно відряджена Берлінською академією до Румунії з метою вивчити передовий досвід доктора Гальванеску у царині сільського господарства. Дорогою з’ясовується, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску користується лихою славою. Та й сам доктор, як згодом виявилося, досліджує зовсім не сільськогосподарські проблеми, а проводить злочинні експерименти над людьми. Юлія Сахно вступає в нерівну боротьбу зі злим генієм…

“Прекрасні катастрофи” нагадують і “Острів доктора Моро” Герберта Уеллса, і твори радянського фантаста Олександра Бєляєва. У 1956-у році у видавництві “Молодь” в серії “Бібліотека пригод та наукової фантастики”вийшла книжка Смолича проілюстрована українським художником Олександром Довгалем. Відвідувачі Бібліотеки українського мистецтва вже знайомі з творами цього графіка – зокрема, йому належать ілюстрації до українського видання Голови професора Доуеля.

“Прекрасні катастрофи” Юрія Смолича художник уявив та візуалізував дуже детально. На ілюстраціях можна побачити і жаб`ячі ноги з прикріпленими до них електродами, і процес оживлення трупів, і людське око в скляній баночці. Образи динамічні, а персонажі набувають реальності на цих числених майстерно виконаних малюнках. Більше 30 ілюстрацій, створених Олександрем Довгалем, надихають на прочитання фантастичної трилогії, яка й досі не втратила актуальності.

Ілюстрації Олександра Довгаля до фантастичного роману “Прекрасні катастрофи”

Продовження http://uartlib.org/exclusive/prekrasni-ka...

Антагоніст у «Прекрасних катастрофах» Ю. Смолича, доктор Гальванеску, є типом класичного капіталіста, експлуататора пролетаріату. Він керує великою кількістю заводів у Румунії, вербуючи на роботу економічно залежних утікачів-емігрантів з колишньої Російської імперії. Для того щоб перетворити цих людей на слухняних рабів, доктор Гальванеску хірургічно видаляє в них їхні власні мізки, замінює їх на радіопередавачі й у такий спосіб перетворює своїх нових найманців на роботів. Нелегальні операції доктора Гальванеску викриває його медсестра, Юлія Сахно, яка насправді є радянським таємним агентом. Разом зі своїми колегами-шпигунами Юлія руйнує бізнес-імперію доктора Гальванеску, ув’язнює лиходія, а потім застосовує до нього його власну хірургічну технологію видалення мозку й встановлення радіопередавача. З допомогою інших агентів вона таємно вивозить Гальванеску до Радянського Союзу. Там його беруть під свою опіку радянські лікарі, які не лише замінюють йому мозок, але й роблять з Гальванеску лояльного й суспільно корисного радянського громадянина. Химерний сюжет трилогії Ю. Смолича містить недвозначну підтримку марксистської ідеології, яка спирається на віру в природню доброту всіх людей і впевненість, що причиною всього суспільного й особистого зла є корумповане капіталістичне середовище. Отже, основний ідеологічний урок «Прекрасних катастроф» Ю. Смолича такий: навіть дуже розбещений і злий індивід може виправитися за допомогою корекційного виховання й позитивного впливу соціалістичного оточення.

В анналах радянської літератури Юрій Смолич майже однозначно виголошується патріархом української наукової фантастики. Дійсно, він був одним з перших її творців. Його трилогія «Прекрасні катастрофи» перевидавалася значно частіше, ніж будь-який інший науково-фантастичний твір, але з цього не випливає, що Ю. Смолича слід оцінювати як фундатора української фантастики. Як бачимо з попередніх розділів, є кілька вартих уваги письменників, що вплинули на формування жанру наукової фантастики в Україні. Але не буде помилкою назвати Ю. Смолича основоположником української ідеологічної фантастики. Він був визнаний і став об’єктом наслідування для українських письменників-фантастів, які поділяли його політичні переконання. Прикладом може бути перший науково-фантастичний роман Володимира Владка «Ідуть роботарі», який вийшов друком 1931 року. У ньому В. Владко зображує ідеологічну боротьбу між пролетаріатом і капіталістами Сполучених Штатів. Власники підприємств створили певну кількість радіоконтрольованих роботів для роботи на охоплених повстанням заводах, сподіваючись, що це змусить робітників припинити їхній страйк. З допомогою, отриманою від Радянського Союзу, американським робітникам удається переорієнтувати сигнал, спрямований роботам, і здобути контроль над їхніми діями. Урешті роботи вливаються в ряди страйкарів і не тільки забезпечують перемогу повстання, а й запускають соціальну трансформацію суспільства, перетворюючи Сполучені Штати на соціалістичну країну.

Перше осмислення теми роботів в українській науковій фантастиці наявне в романі Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Головний герой, доктор Гальванеску, запитує: «Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті чи інші виробничі функції?» . Гальванеску не в захваті від таких розробок і піддає їх сумніву, адже багато матеріалів і зусиль «попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків...» . Гальванеску вважає, що роботів треба конструювати не на механічній основі, а за біологічними принципами — і доводить це не шляхом теоретичних міркувань, а безпосередньо на практиці.

Доктор Гальванеску починає монтувати своїх роботів, досягши успіху в адаптації людського організму до масового виробництва біологічних роботів. Він здійснює її шляхом виконання складної операції, яка включає заміну крові хімічним розчином, видалення мозку й встановлення на його місце радіоприймача, а також зупинку процесів травлення. Крім того, для цих процедур доктор Гальванеску використовує не трупи, а живих людей. Після такого втручання люди стають сумлінними робітниками: ні на що не скаржаться, не влаштовують страйків і завжди підкоряються командам Гальванеску, які передаються по радіо. Колосальне господарство доктора — його величезна вілла, фабрики й плантації — тримається перш за все на біонічних роботах, які були виготовлені з живих людських організмів.

Що намагається повідомити читачеві Ю. Смолич, зображуючи роботів, створених доктором Гальванеску? Якщо звернутися до перипетій роману, здається, що головна мета письменника — донести думку: такі крайні форми експлуатації можливі лише за капіталістичних режимів Румунії та інших європейських країн. Ю. Смолич ілюструє цю тезу за допомогою пригодницького сюжету. Під час свого тимчасового перебування на Заході Юлія Сахно, молода аспірантка з Радянського Союзу, виявляє, що в основі величезного господарства доктора Гальванеску — негуманне застосування наукових знань задля особистої влади й прибутку. З’ясувавши, як доктор створює роботів, Юлія Сахно не лише успішно уникає кількох замахів на своє життя, але й захоплює Гальванеску та випробовує на ньому унікальну операцію, яку він сам винайшов. Так вона перетворює доктора на слухняного робота й таємно провозить його до Радянського Союзу.

Однак, хоч це й не одразу помітно, Ю. Смолич пише свій пригодницький роман з дещо іншою метою. Вчитавшись уважніше, можна зрозуміти, що автор намагається полемізувати з Карелом Чапеком про технічну здійсненність створення роботів і кінцеву мету, яка його стимулює. У п’єсі К. Чапека після відкриття способу отримання синтетичної протоплазми доктор Россум починає виробництво роботів, аби звільнити людство від важкої й нудної праці. Тіла роботів доктора Россума не сконструйовані відповідно до людської анатомії, але це розумні істоти, здатні думати й говорити, а дехто з них вільно володіє чотирма мовами. Доктор і його молодий небіж створюють величезну корпорацію і продають своїх роботів у світових масштабах.

Очевидно, Юрій Смолич не поділяє переконань К. Чапека щодо можливості масового виробництва розумних біонічних роботів. Ю. Смолич не сприймає також і Чапекових прогнозів щого майбутнього повстання роботів проти людства. У романі «Господарство доктора Гальванеску» український письменник стверджує, що роботів на біологічній основі можна створити лише з живих людей, і після такого перетворення в них зникне будь-яка психічна активність, отже, роботи, які будуть у змозі лише виконувати людські команди, ніколи не повстануть.

Інші українські фантасти не наслідували ні полеміку Ю. Смолича з К. Чапеком, ні особливості зображення роботів вітчизняним письменником. Це очевидно з твору Володимира Владка «Ідуть роботарі» (1931), другого в українській науковій фантастиці, присвяченого темі роботів. У романі В. Владка роботи відіграють важливу роль, але їх не виготовляють з людських тіл. Навпаки, автор зображує механічних роботів, зроблених із заліза, що отримують вказівки й енергію через радіопередачі. Тож не дивно, що їх постійно називають «жахливими залізними потворами», яким «бракує людської свідомості» . Американський винахідник і його магнат-господар добре знають, що можливості їхніх роботів, або «роботарів», як називають їх у романі В. Владка, обмежені, тож не вважають за доцільне заміняти живих робітників на роботів, адже «залізні потвори» «коштували надто дорого й потребували забагато дорогої енергії» . І хоч роботи виконують певні завдання на заводі, головне їхнє призначення — бути штрейкбрехерами. Американські робітники-страйкарі швидко виявляють, що їхні «залізні вороги» не надто вправні, і з допомогою Радянського Союзу робочим вдається перепрограмувати роботів і надіслати їм інші інструкції по радіо. Так страйкарі перемагають і разом з роботами починають соціальну революцію в США.

Порівняно з роботами, зображеними К. Чапеком, роботи Ю. Смолича не більше ніж зомбі, а так звані «роботарі» в романі В. Владка — грубі «залізні потвори». Багато в чому вони нагадують бездушний автомат, так звану «залізну людину», описану американським письменником Едвардом Ф. Еллісом у романі 1868 року «Парова людина прерій» («The Steam Man of the Prairies»). «Залізні потвори» В. Владка мають небагато спільного з «механічними роботами» у творах його сучасників. Наприклад, роботи, описані Едмондом Гамільтоном в оповіданні «Металеві гіганти» («The Metal Giants»), опублікованому 1926 року, мають «електронний мозок», думають і діють самостійно, а енергію отримують від атомної батареї, вбудованої в їхні тіла. І хоч ані Ю. Смолич, ні В. Владко не додають до концепції роботів нічого нового, їм, тим не менш, вдається ввести до наукової фантастики нові уявлення, підпорядковуючи зображення роботів соціалістичній ідеології. Отже, Ю. Смолич звертається до теми роботизації, аби поширити думку, що експлуатація людини людиною існує лише в капіталістичних країнах, а В. Владко наголошує на торжестві соціалізму в прийдешній глобальній соціалістичній революції під проводом СРСР.

Хоч Ю. Смолич і В. Владко були сучасниками К. Чапека, жоден з них не наслідував тенденцію до зображення «повстання машин», яка стала популярною в 1920-і роки після появи Чапекової п’єси «R.U.R.». Очевидно, українські письменники не поділяли думок К. Чапека щодо всемогутньої технології, яка забезпечила б масове виробництво розумних людиноподібних машин. На противагу цьому обидва автори вважали, що ідеологія виявиться потужнішою за технологію, тож вони подали своє бачення роботів, покликане продемонструвати перемогу соціалізму над капіталізмом. Панівна роль ідеології підтверджується не лише наведеним вище досить «грубим» зображення перших роботів в українській літературі, але й повною відсутністю теми роботизації у вітчизняній науковій фантастиці в наступні 25 років.

https://fantlab.ru/edition250124

У статті розглянуто науково-фантастичну трилогію Ю. Смолича «Прекрасні катастрофи» («Господарство доктора Гальванеску», 1928; «Ще одна прекрасна катастрофа», 1930; «Що було потім», 1933), розкрито особливості художньої концепції людини і світу. Таке дослідження здійс¬нюється вперше, що і зумовлює наукову новизну роботи.

Спираючись на гуманістичні принципи люд-ського існування, Ю. Смолич вбачає у людині носія певних етичних норм таких як: доброта й правда, любов і мужність, справедливість і повага. Це бачення письменник своєрідно реалізує через образ Нен-Сагора.

У цьому персонажі автор зображає «нову лю-дину». Це новий тип особистості «технічного віку» — учений-гуманіст, який убачає прогрес науки у безкорисливому служінні людству в ім’я миру і життя на планеті, й у своїй діяльності ке¬рується принципами доброти, совісті та соціаль¬ного обов’язку.

Ю. Смолич підтримує класичні традиції євро-пейської фантастики, адже подібний образ на¬уковця був популярний у західній науково-фан¬тастичній літературі. С. Пильненький справедливо зауважує: «Образ ученого — філантропа і альтру¬їста широко розповсюджений у західній фантас¬тиці, особливо в Жуль Берна. По-різному склада¬ються долі таких героїв. Одні з них зазнають поразки в сутичці з навколишнім світом — як капі¬тан Немо (“Таємничий острів”) або доктор Сара- зен (“П’ятсот мільйонів Бегуми”). Інші потрапля¬ють у пазурі грабіжників і деспотів, що використовують їхні наукові відкриття для на¬живи й зміцнення своєї влади, — як Тома Рок (“Пра¬пор батьківщини”) і Зефірен Ксірдаль (“В погоні за метеором”). Треті відрікаються від своїх ідей, зневірившись у людях й у суспільстві, на їхню думку ще не дозрілому для того, щоб володіти таємни¬цями природи й без шкоди для себе ними скориста¬тися: Кау-Джер («Ті, що зазнали катастрофи на “Джонатані”»), Робур (“Робур-Завойовник”) та інші»[4,168].

Дослідження вченого автор підносить до по¬двигу, адже повсякденна праця науковця заради людини — це, по суті, подвиг усього його життя. Не слід забувати про те, що мотиви поведінки осо¬бистості — це точний виразник суспільного життя і, відповідно, людина, зіштовхуючись з реальними, конкретними подіями, повсякчас проходить пере¬вірку на міцність характеру. Звідси бере початок конфлікт «людина — середовище», саме завдяки створеній конфліктній ситуації читач «бачить» образ живої людини у всій динаміці її розвитку, людини, яка бореться, сумнівається й радіє, а не шаблонний, відірваний від реальності літератур¬ний персонаж. Тому заснування заповідника по¬яснюється осмисленою соціальною позицією ін¬дійського ученого, адже домінантний мотив у його житті — бути корисним людям, суспільству, в якому живеш.

Антигуманна концепція «надлюдини» знахо¬дить свою реалізацію в образі доктора Гальва¬неску. Із приводу цього антигероя К. Волинський зазначає: «У самому докторі Гальванеску ми вба¬чаємо прообраз “вчених-фашистів”, з їхніми люди-ноненависницькими теоріями, садистськими дослі-дами над живими людьми...» [2,14].

Філософії доктора притаманний нацистський світогляд, згідно з яким він уважає себе «надлю-диною» щодо інших людей, його не турбують страхітливі та жорстокі експерименти, оскільки за цією ж ідеологією «неповноцінну людину» (зви¬чайну людину) приносять у жертву «надлюдині».

«Для ідеології нацизму характерні:расизм, шо-вінізм, антидемократизм, елітизм, зовнішньополі-тичний експансіонізм, марення про світове пану-вання» [3, 383]. Одержимий абсурдною ідеєю світового панування, Гальванеску хоче механізу¬вати лише непотрібну (з його точки зору) частину людства — так звану «робочу силу», а інша ж час¬тина, тобто «обрані», повинна насолоджуватися повноцінним життям: «...Для того щоб постачати

все потрібне, зовсім не треба всьому людству ви¬снажувати себе на роботі. Досить, коли працюва¬тиме якась частка людства. Вона постачить все потрібне для інших. Ви ж чули, мабуть, про проле¬таріат і буржуазію? За моїм проектом механізу¬ється тільки оцей так званий пролетаріат, тобто робочу, рушійну силу культури. Ми з вами, тобто — вибачте — я і не збираюся механізува¬тися. Я і мені подібні житимемо повним життям почуттями і різноманітними природними рефлек¬сами, а ви постачатимете нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба ма¬шина здатна на революцію?» [5, 285-286]

А. Есалнек із приводу розгляду внутрішнього світу людини підкреслює: «Потреба в зображенні й аналізі внутрішнього світу особистості й чине¬них нею діянь вимагає показу її оточення, яке в одних випадках зводиться до декількох персона¬жів, в інших — становить величезний людський масив. Всі персонажі, вписані в роман і створюють начебто тло, найрізноманітнішими нитками пов’язані зі здійсненням основного задуму...» [6,90]. Тому певного мірою розкриттю антигуманних поглядів доктора сприяє зіткнення між ним та іншими персонажами твору. Подібне протистав¬лення дозволяє провести межу між його мораль¬ними установками й показати перевагу позитив¬них персонажів. Наприклад, протиставлення Гальванеску — Сахно розкриває мотивацію вчин¬ків центральної фігури роману. Відтак зауважимо, що доктор Гальванеску — це особистість егоцент¬рична. Румунський учений зайнятий тільки своєю особою. Завдяки злочинним експериментам він підкоряє своїй волі інших персонажів (Чіпаріу, Йонеску), повністю позбавляючи їх будь-яких по-чуттів.

Однак не потрібно сприймати постать Гальва-неску однозначно. Незважаючи на негативну оцінку світогляду вченого, у ньому ми вбачаємо особливий тип наукового таланту, таланту скалі¬ченого, спрямованого на шахрайські потреби ок¬ремих осіб, витраченого на справи, що не прине¬суть користі цивілізованому суспільству. У цьому й полягає трагічність образу доктора, адже він, по суті, став жертвою капіталістичного середовища, хоча сам не усвідомлює цього. Таким чином, цей образ неоднозначний: з одного боку, Гальва¬неску — це видатний учений, особистість, що була покалічена капіталістичним вихованням, а з ін¬шого — він аморальна і часом навіть вульгарна особа.

Письменник переконаний, що моральна дегра-дація Гальванеску, заперечення ним гуманістич¬них цінностей цивілізованого суспільства не були тільки його особистою провиною і насамперед за¬лежать від політичної та соціальної моделі су¬спільства, виразником якої завжди залишається людина. На думку автора, атмосфера капіталіс¬тичного суспільства сприяє деморалізації внут¬рішнього світу особистості, розвиває скептич¬ність, меркантильність, холодний розрахунок та прагматичність її мислення.

Отже, можна дійти висновку про те, що ху¬дожня концепція людини Ю. Смолича передбачає те, що капіталістичне суспільство нищить люд¬ську природу, і людина залишається людиною лише до тих пір, доки здатна опиратися згубному впливу цього суспільства.

Художня модель творення дійсності в науково- фантастичній трилогії містить у собі концепцію утопічного соціалізму, в основі якої лежить соціа-лістична ідеологія, котра визначила дві її харак¬терні ознаки. З одного боку, утопічний соціалізм був виразником сподівань та мрій народу, а з ін¬шого — нещадно критикував та засуджував закони розвитку капіталістичного суспільства. Підва¬линами для подібної критики капіталістичних ідеалів слугував зміст самих ідей утопічного со¬ціалізму, оскільки відображав прагнення проле¬таріату до перебудови суспільства.

В основу письменницької концепції утопіч¬ного соціалізму покладена соціалістична ідея за¬гальної рівності й засудження капіталізму. На¬приклад, у романі «ГЦе одна прекрасна катастрофа» усі мешканці містечка Геліополь мають рівні права, тут немає ніякого суспільного розшарування, тільки учений-засновник Нен- Сагор має особливий статус, що пояснюється важ¬ливістю його наукової місії. Капіталізм же роз¬глядається письменником як лицемірство, зло й омана для людей, що призводить до повної су¬спільної деградації.

Художня концепція дійсності трилогії реалізу-ється через відповідну систему персонажів твору. Так, образ капіталіста — доктора Гальванеску зоб-ражується в негативних тонах. Дійсно, з точки зору соціального утопізму капіталіст — це людина, що володіє приватною власністю й використовує людську працю в особистих цілях. Це — цивілізо¬ване рабство, його основа — гроші. «Робота— гроші—виживання» — ось традиційна схема капі¬талістичного життя для тих, хто купує найману працю, і для тих, хто її продає. Одні заробляють гроші на експлуатації чужої праці, інші продають свою працю, щоб заробити собі на життя. Як, на¬приклад, таємничий незнайомець, який зустрівся Сахно і розповів їй про майбутню операцію. Цей пересічний емігрант з України згоден піти на не¬безпечний експеримент доктора Гальванеску, щоб заробити гроші на прожиття: «...Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки житиму, а й житиму значно краще... Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра. — Хіба доктор Гальванеску лікар? — Атож. Ще й який! — Він має робити вам операцію? — Як би вам ска¬зати. Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гаранто¬вана праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — іі/е непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операцій¬ний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися» [5, 236].

Звідси, письменник доходить висновку, що проблему «суспільство—людина» — не варто спрощувати. Якщо суспільство складається з ок¬ремих індивідуальностей, то для його гармоній¬ного розвитку потрібно, щоб особисті цілі підпо¬рядковувалися громадським. Якщо ж суспільство на перший план висуває тільки людину, то воно приречене підкоритися їй. Більше того, воно про¬дається цій людині. За автором, таке суспільство не може вижити, відстоювати інтереси своїх гро¬мадян. Суспільні інтереси в ньому зводитимуться до інтересів окремих осіб, і лише їх суспільство по¬винно буде відстоювати, оскільки капіталістичне суспільство існує за рахунок влади грошей та об¬дурювання звичайних громадян.

Серед важливих чинників, які впливають на реалізацію цієї концепції, можна назвати антиуто- пічне зображення дійсності. Взагалі з приводу ан- тиутопії Е. Баталов висловлюється так: «Антиу- топія — не просто суперечка з утопією, це її принципове заперечення. Заперечення самої мож¬ливості побудови ідеального суспільства (якреалі¬зації ідеї соціального прогресу), а значить, і бажа¬ності орієнтації на здійснення утопічного ідеалу, що мав би загальнозначущий характер» [1, 264].

Очевидно, що через своєрідне розкриття об¬разу Гальванеску та антиутопічне зображення дійсності, письменник критикує капіталістичний устрій, прагне показати згубний вплив такої соці¬альної системи на людську особистість, наголо¬шуючи на тому, що капіталістичне суспільство спустошує людину, робить її жорстокою та мер¬кантильною, не здатного цінувати справжню ду¬ховну красу. Однак перед Ю. Смоличем постало нелегке завдання, адже йому потрібно було не тільки розкритикувати суспільні підвалини, що віджили, але й показати динаміку характеру го¬ловного героя таким чином, щоб читачеві стало зрозуміло: сильна, розумна людська особистість, котра використовує свої здібності, свій інтелект і знання заради людства, так чи інакше трансфор¬мується в носія антиморальних етичних устано¬вок.

Ще однією концепцією, на якій грунтується художня модель дійсності в трилогії, можна на¬звати футурологічну концепцію творення су¬спільства. Найбільш повно її розкрито в романі «Що було потім».

Серед багатьох проблем сучасного світу, які висвітлює наукова фантастика, однією з основних є проблема майбутнього. Усі, хто живуть в су¬спільстві, так чи інакше є його творцями. Яким воно буде? Як впливатиме на розвиток людства? Цих питань торкається більшість футурологічних концепцій.

В основу футурологічної концепції творення суспільства Ю. Смолича покладена ідея підко¬рення людському розуму всіх природних процесів за рахунок науково-технічного прогресу і навіть відродження біологічного організму після смерті. Наприклад, саме завдяки науковому розвитку віт-чизняної медицини стає можливим оживлення людини.

Футурологічна концепція творення суспіль¬ства Ю. Смолича має оптимістичний характер. Він вірить у краще майбутнє, яке вбачає в прогресив¬ному розвитку науки. Ця концепція підкреслює необхідність розвивати медичну галузь. Автор- оптиміст стверджує, що радянське суспільство, гу¬манно використовуючи результати сучасної науки, суттєво підвищить рівень розвитку соціальної сфери. У зв’язку з цим прогрес суспільства май¬бутнього уявляється авторові тісно пов’язаним з досягненнями у медичній галузі.

Зі свого боку зазначимо, що футурологічна концепція письменника не становить певної чіт¬кої системи, не містить аналізу суспільства май¬бутнього та його закономірностей, а змальовує лише бажану картину дійсності. Проблемі меди¬цини, яка розглядається як важлива сфера діяль¬ності суспільства, він надає соціального значення. На жаль, письменник тільки декларує її, не роз¬криваючи повного змісту.

Своєю футурологічною концепцією він нама-гається обґрунтувати можливість застосування досягнень науки для вирішення актуальних соці¬альних проблем. Таким чином, Ю. Смолич переко¬наний, що утвердження загальнолюдських цінно¬стей, гуманізм вітчизняної медицини сприятимуть формуванню свідомості існуючого суспільства і створенню нового суспільства (на гуманістичних засадах) — «суспільство високих наукових техно¬логій» майбутнього.

Футурологічна концепція дійсності дає мож-ливість авторові замислитися над актуальними проблемами суспільного призначення науки, тими соціально-політичними і моральними прин¬ципами, якими керуються її працівники, гуманіс¬тичного й антигуманного використання її потен¬ціалу тощо. Загалом можна стверджувати, що авторська футурологічна концепція порушує про¬блему використання наукових досягнень з мир¬ною метою. Вона сприяє усвідомленню масштабів тих проблем, які стоять перед людством, оскільки для показу майбутнього враховуються тенденції тогочасного суспільного розвитку, які безпосеред¬ньо стосуються наукового прогресу, притаманного початку XX століття.

Отже, концепцію людини письменник реалі¬зує, зіштовхуючи протилежні концепції особис¬тості: гуманістичну й антигуманістичну (нацист¬ську) концепцію «надлюдини». Ці концепції знаходять свій вияв через персонажів твору: ін¬дійського лікаря Нен-Сагора й доктора Гальва- неску. Нен-Сагор має гуманістичне світобачення, в основі якого лежить повага до людської гідності. Антигуманне ставлення до людини, ідея світового панування й «надлюдини», антидемократизм свід¬чать про ідеологію нацизму у світогляді Гальва- неску.

У моделюванні дійсності автор спирається на концепцію утопічного соціалізму й футурологічну концепцію творення суспільства. Розглядаючи ав-торські концепції дійсності варто зазначити, що в них поєднується дві утопічні ідеї творення ху¬дожнього світу: соціалістична ідея загальної рів¬ності й засудження капіталізму та ідея підкорення людському розуму всіх природних процесів за ра¬хунок науково-технічного прогресу.

Відтак можна впевнено стверджувати, що розгляд концепції людини і дійсності в науково- фантастичній трилогії Ю. Смолича «Прекрасні катастрофи» дає можливість краще зрозуміти художню своєрідність твору, розкрити цілісну картину українського роману першої третини XX століття.

ДЖЕРЕЛА

1. Баталов 3. В мире утопии. Пять диалогов об утопии, утопическом сознании и утопических зкспе- риментах / Здуард Баталов. — М.: Политиздат, 1989. — 320 с.

2. Волинський К. З кагорти фундаторів // Ю. Смолич: Твори в 6 т. — К. : Дніпро, 1971. — Т. 1. — С.5-23.

3. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. Горбатенко]. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.

4. Пьільненький С. Спустя десятилетия. Фантастика Юрия Смолича и современность / Сергей Пьільненький // Радуга. — 1972. — № 2. — С. 158-170.

5. Смолич Ю. Твори: у 8 т. / [упоряд. О. Смолич]. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 2. — 592 с.

6. Зсалнек А. Внутрижанровая типология и пути ее изучения / Асия Зсалнек. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1985. — 184 с.

https://litp.kubg.edu.ua/index.php/journa...