Но все это продолжалось только несколько секунд. Человек вдруг отошел от стены и сделал шег по направлению к удивленному Юре.

— Ты помнишь меня, мальчик? — тихо, почти топотом спросил он.

Юра молчал. Что-то знакомое было в этом чело/веке; но никак не удавалось вспомнить, что именно. И вдруг сразу вспомнил.

Да, он знал этого человека. Перед войной, да и в первые месяцы ее, когда город еще был советским, человек приезжал сюда на черной, блестящей «эмке». Всегда он был с портфелем, всегда спешил. И все же, однажды, заметив, что Юра играет на скамейке в шахматы со своим приятелем, — человек остановился около него. Он посмотрел на доску, быстрым взглядом скользнул по Юре и сказал:

— Черные выигрывают, дружище, да? Скоро дашь мат белым?

— Через два хода, — уверенно ответил Юра.

— Молодец! — одобрительно откликнулся незнакомец. Не куришь, нет? Хорошо! Ну, тогда вот, попробуйте, ребята, этот шоколад. И помните: белых всегда бить! Всегда и всюду!

И он исчез в под’езде, оставив ребятам плитку вкусного шоколада!. Только тогда он был без очков. И усов у него не было.

Словно угадав Юрины мысли, человек снова сказал:

— Вспомни: я был без очков и усов. Да й одет был получше. И ты хорошо играл в шахматы. Помнишь?

Юра кивнул головой: да. Тогда человек заговорил — так же тихо, но быстро-быстро, оглядываясь на входную дверь:

— Ты наш, дружище! Я помню тебя. Меня сейчас могут схватить фашисты. Патруль разыскивает меня. Все это неважно. Но у меня есть бумаги. Они очень важны. Их надо сберечь. Возьми их, спрячь. Никому ни полслова, даже матери, понимаешь? Так. А завтра ты отнесешь их. Сам отнесешь! Ленинскую улицу знаешь?. Там на углу Ивановской есть фашистский магазин, где торгуют кониной. Там всегда очередь. От двух до пяти дня завтра там будет стоять в очереди человек в шапке-ушанке, с газетой в левой руке. Помни: в левой! И на левой же стороне пальто у него нехватает двух пуговиц.

Понимаешь? Это очень важно, надо обязательно присмотреться. Это тоже наш, советский. Ты подождешь к нему и спросишь: —. много ли еще в магазине мяса?» И если он ответит тебе—«не знаю, мне все равно», — ты отдашь ему этот сверток. Идет?

В руках Юры очутился небольшой сверток (Вот что было за шкафом!).

— Запрячь подальше. Так. Помни, дружище, от этих бумаг зависит многое. Они не должны не должны попасть в руки гитлеровцев!

— А вы? — взволнованно спросил Юра.

Человек махнул рукой.

— Обо мне не беспокойся. Может быть, еще увидимся. Ну, беги!

За входной дверью что-то стукнуло. Немцы? Человек подтолкнул мальчика к лестнице:

— Беги! А я попробую еще спрятаться. Теперь, без бумаг, я вольный казак!

Уже взбегая на третий этаж, Юра перегнулся через перила и увидел, как человек опускается вниз, в подвал. И тотчас услышал хриплое, угрожающее:

— Хальт!

Это кричал фашист, вбежавший в под’езд. Он прицеливался из автомата в человека внизу. Юра остановился. Его сердце бешено колотилось. Неужели же, неужели?..

— Хальт! — донеслось еще раз снизу. — Стоять!

Юра вбежал в квартиру, не чуя под собою ног. Запыхавшимся, он бросился к окну: из него можно было видеть то, что делалось в скверике, -внизу.

— Что случилось, Юра? — встревоженно спросила мать.

— Немцы во дворе, — коротко ответил Юра.

— Ищут кого-то.

— Боже мой! — всплеснула руками мать.

Она говорила еще что-то, но Юра не слышал.

Прильнув к окну, он смотрел вниз. Из под’езда напротив фашисты вывели какого-то человека. Он шел, низко опустив голову, отчаяние было в его понурой, сгорбленной фигуре.

Мать оттолкнула Юру от окна:

— Отойди!

И в то же мгновение снизу Прозвучала короткая. автоматная очередь, будто сухой горох прокатился по замерзшему стеклу. Мать зажала уши, на глазах показались слезы.

На покрытом замерзшим снегом асфальте, около серой стены лежал человек, только что выведенный немцами из под’езда. Он лежал, широко раскинув мертвые руки — и снег около него краснел неровными, расплывавшимися яркими пятнами. И на серой стене белели свежие щербины, только что выбитые пулями автоматной очереди...

(Окончание следует)

https://fantlab.ru/work638032

— Вот!—воскликнула она, — то ли бог, то ли добрые люди послали...

То же случилось и с теткой Палажкой, и с теткой Оленкой: они нашли около своих дверей кувшины с парным молоком, поставленные там неизвестно кем. А потом, уже под вечер, вое они нашли у дверей я свертки с хлебом и свежим мясом.

А на рассвете следующего дня кто-то постучал в окно, тетки Одарки:

— Принимай подарок, тетка Одарка, да молчи!—прозвучало из-за окна.

Тетка Одарка выбежала во Двор и нашла там, у Двери, отобранные несколько дней назад у нее немцами,—кожушок, валенки, платок и другие теплые вещи. Все, все возвратилось! Даже треух ее Ивасика.

То же самое произошло и с другими женщинами-красноармейками, но никто из них ничего не понимал.

7.

А партизан немцы боялись недаром. Они были недалеко

от села, в лесу, фашисты держались настороже, расставляя вооружённых часовых на околицах села, но ничего не помогло.

Еще до восхода солнца большой отряд партизан, подкравшись незаметно из леса, ударил по фашистам атакой. Немцам и удирать-то было некуда: партизаны окружили штаб со всех сторон.

Гитлеровцы стреляли из окон, а сам господин комендант бешено крутил ручку телефона, вызывая помощь из соседнего села. Напрасный труД: телефонные провода были перерезаны ещё ночью.

А партизаны продвигались все ближе к немецкому штабу. И вдруг один из них, старый дед Нечипор, сердито воскликнул:

— От, чортова работа! Хлопцы, дайте патронов... Свои все уже выстрелял...

И тут он услышал неподалеку от себя тонкий голос:

— Дедусь, возьмите у меня. Вот!

Дед Нечипор оглянулся. Маленький мальчик протягивал коробку с патронами.

— Хм.*, ну, давай. А ты кто ж такой?

— Я... Я Лаврик.

— А патроны у тебя откуда? — Да у нас их сколько хоти, те. Мы и собирали их, и у немцев таскали... У нас и гранаты есть, и винтовки, и автоматы... Надо? Сразу принесем..:

Дед Нечипор удивленно смотрел на Нальчика. Но времени на разговоры не было...

8

А потом, когда немцев уже обезоружили, и все было закончено, дед Нечипор снова увидел мальчика, который приносил ему патроны. Вместе с ним стояло еще несколько ребят. Они Держали в руках разное орудие.

— Да посмотрите ж, товарищ командир, какие герои!—указал на них дед командиру отряда.—Ну прямо настоящие бойцы!—И патроны мне подносили, и сами при оружии. Кто ж вы такие будете?

— Мы? Мы тимуровцы, — серьезно ответил старший из ребят. — Я кСманДир, Петров А это мои бойцы.

—1 Тимуровцы? А что это такое? — уДивился дед Нечя-пор.

— Тимуровцы и есть,—ответил Петро.—До. войны мы заботились о женах красноармейцев, а теперь еще больше заботимся. Защищали их от фашистов, приносили их детям молоко, еду. Вещи возвратили им, что немцы отобрали. Мы и есть бойцы — и с фашиста, ми воевали по своему собственному плану. Только вот стрелять еще не научились как следует, а то бы мы всех гитлеровцев поубивали еще до вас...

Командир партизанского отряда крепко пожал руки Петру и Лаврику, обнял их, поцеловал и сказал;

— Спасибо вам, тимуровцы! Спасибо и от нас, партизан, и от всех колхозников. Вы действительно настоящие бойцы. Товарищи партизаны, «ура» в честь славных тимуровцев!

И все партизаны — и молодые, и старые — дружно крикнули «ура» в честь маленьких бойцов — храбрых и смелых тимуровцев.

https://fantlab.ru/work638030

2

Важкі бомбардувальники тяжко пробігали по землі сотню метрів і лише тоді відривалися від неї. Тремтячі промені прожекторів розсікали нічну темряву, простилали на аеродромі довгі світлі стежки. Бомбардувальники, похитуючи величезними крилами, то потрапляли цілком на ці яскраві стежки, то, відходячи в сторону, раптом тонули в темряві. В лютому гудінні моторів не було чути нічого; слова тут замінялися хуткими і впевненими помахами прапорців, що трепетали в сліпучому сяйві прожекторів. Рощін бачив міцну, кремезну постать Федотова. Ось його друг востаннє озирнувся. їх погляди зустрілися. Рощіну здалося, що Федотов посміхнувся.

— Будь певний, Федотичу! — крикнув Рощін, хоча й знав напевне, що Федотов все одно не почує його. Але Федотич немов почув. Він махнув рукою Рощіну, хутким рухом спустив окуляри і зник у кабіні. Через мить його важкий бомбардувальник, підстрибуючи, вже йшов у темряву.

Тепер, піднімалися винищувачі. Здавалося, ніщо не зв'язувало їх з порослим травою аеродромом. Мов єдиним міцним стрибком вони врізалися в повітря, вгвинчувалися в нього, зразу ж таки набираючи висоту. Широкі крила і короткі товсті фюзеляжі робили їх подібними до джмелів. Один за одним винищувачі проскакували через вузенькі світлі стежки і зникали в густому мороці.

Рощін впевнено тримав штурвал. На мить його засліпили відблиски сяйва прожекторів на приладах керування. Потім зразу стало темно. Все було гаразд. Рощіну здавалося, ніби він відчуває, як пропелер з неослабною силою тягне вперед вібруюче тіло винищувача. Вгору, вгору!

Десь позаду і з боків розгорталися в бойовому строю всі інші літаки його ескадрильї. Якимсь шостим почуттям Рощін відчував їх присутність. Це бадьорило, сповнювало радісною енергією кожний м'яз його тіла.

Сигнальні вогники бомбардувальників, що повільно набирали висоту, мерехтіли уже внизу. Винищувачі, поділившись на дві групи, летіли трохи вище і по сторонах бомбардувальників. Бойовий стрій був виконаний. Рощін зменшив обороти мотора і на секунду заплющив очі.

Тільки секунду дозволив собі Рощін тримати очі заплющеними, щоб відчути загостреним слухом рівну й потужну пісню мотора. Але він спокійно міг би тримати їх заплющеними і значно довше. Виліт проходив у точному і багато разів перевіреному ладі. Ніщо неспроможне було порушити його звичну течію. А як почуває себе зараз Федотич? Напевно, непогано. Так само, як і Рощін, він відчуває близькість товаришів, знає, що вони думають про нього, знає священне гасло радянських льотчиків:

— Один за всіх і всі за одного!

3

Старший лейтенант Накацумі прокинувся від пронизливого звуку сигнального дзвоника. Він сів на ліжку, протираючи очі. Що трапилося? Невже виліт? Якому чортові знадобилося знову гнати їх у повітря? Останнього разу з сорока літаків на аеродром повернулося всього шістнадцять. А більшовики втратили не більше п'яти. Ці чорти літають одчайдушно, вони просто не знають страху. Тоді ж таки, останнього разу, Накацумі ледве уникнув нападу радянського винищувача, який, здавалося, ладний був протаранити його. Це була гостра гра на нервах, літаки мчали назустріч один одному --і справа була в тому, хто довше витримає це наближення. Звісно, радянський льотчик не мав наміру таранити, адже тоді загинув би й він сам. В останню мить він вивернувся б, той божевільний льотчик. Але Накацумі першим не витримав цієї гри на нервах і круто пікував униз. А тепер ось знову виліт... Погане, потане життя для офіцера імператорської армії! І, головне, диявол його знає, навіщо все це потрібно...

Але наказ лишається наказом. Накацумі поглянув на годинник. Стрілка показувала третю годину ранку. Знову дзвоник. Якого чорта...

В кімнату вбіг захеканий механік Ширута. Виструнчившись, він рапортував:

— Наказ ескадрильї винищувачів негайно вилетіти назустріч радянським бомбардувальникам і винищувачам, що наближаються, пане лейтенанте!

Накацумі не витримав. Прорвалася лють людини, якій все набридло, яка хоче спати і яку безжалісне командування знову надсилає шукати смерті. Він схопив черевик і кинув його в механіка.

— Забирайсь під три чорти! — зарепетував він.— Знаю сам! Забирайсь!

А коли переляканий механік вискочив за двері, Накацумі взявся одягатися, все ще люто бурмотячи:

— Кляте життя! Спиш напіводягнений, виспатися не дають... Добре начальству, воно не літає, сидить у затишній кімнаті... тільки розпоряджається... Полетів би якийсь генерал сам, спробував би, як воно виходить під кулеметами більшовиків, коли тільки й мрієш, як утекти, щоб не залишитися в хвості своїх, не прийняти всі кулі на себе...

... Сіре передранкове сутіння ще обгортало аеродром. Накацумі похмуро підійшов до свого винищувача, люто відштовхнув ногою залізний бак, що стояв коло літака. Не дивлячись ні на кого з інших льотчиків, він вліз у кабіну; проте, ніхто з них не дивився і на нього, кожний був зайнятий своїми власними думками. Вмостившись зручніше, Накацумі спідлоба зиркнув на опущений прапорець сигналіста: він, цей сигналіст, певно, залишиться на землі... яка не чужа, манчжурська, а все ж таки тривка, тверда земля...

Прапорець піднявся. Загули мотори. Накацумі ясно відчув, як заливає його нестримна лють— не на когонебудь одного, а на всіх. На генералів, що спали в своїх спальнях, на механіків і сигналістів, що залишалися тут, на землі... і найбільше, звичайно, на-більшовиків, назустріч яким він змушений був вилітати... одчайдушних більшовиків, які лізуть пробоєм, примушують офіцерів імператорської армії тікати, не оглядаючись, до своїх аеродромів, щоб врятувати життя...

4

Далеко внизу темніла земля. Небо на сході порожевіло. Звідти, з сходу, швидко наближалися хмари. Вони йшли невисоко над землею розірваними клубастими острівцями. Через півгодини вони будуть між літаками, що линуть у височині, і строкатими земними візерунками. Рощін поглянув на годинник. Четверта година... проте, як світло!

Бомбардувальники і винищувачі йшли все тим самим непорушним строєм. Тепер уже можна було бачити земні орієнтири. Рощін задоволено відзначив, що курс був виконаний на «відмінно». Він подивився назад і вниз.

Рівними трикутниками пливли в димчастому ранковому повітрі важкі бомбардувальники, широко розпластавши величенні чорні крила. Вони були подібні до велетенських птахів, що підібрали пазурі і несуть у них якийсь вантаж. Незабаром цей вантаж упаде на аеродроми самураїв — і навряд чи варт було заздрити тим, хто одержить з повітря цей подарунок!..

Частина вантажу зірветься з важких літаків трохи пізніше; ця частина не полетить камінням на землю, а затримається в повітрі, розквітне великими білими квітками парашутів. Але й ця частина вантажу опиниться на землі, виконуючи наказ командування. І її справа буде, напевно, не менш руйнуючою, ніж дія раніше скинутих бомб... самураї дістануть добрий урок!

Винищувачі пливли по сторонах бомбардувальників. Рощін знав, що його товариші на швидкісних винищувачах навмисне стримують обороти моторів, щоб не відірватися від бомбардувальників. А хочеться, хочеться дати газ до відказу, натиснути на ручку кулемета!..

Раптом Рощін відчув, як напружилося його тіло. Руки міцніше взялися за штурвал. Вдалині, у рожевій димці, вище хмар, що наближалися, з'явилися малесенькі чорні крапки. Вони швидко зростали, ставали більш чіткими, ясними. Вони наближалися. Це — літаки ворога! Вони вилетіли назустріч радянським льотчикам, щоб спинити їх.

Не оглядаючись, не перевіряючи, Рощін знав, що не він один помітив наближення ворога. Тепер не можна було гаяти часу! Дорогою була кожна секунда. Мотор несамовито загув. Тіло з силою втиснулося в спинку сидіння. З кожною миттю збільшуючи швидкість, винищувач помчав назустріч ворогові.

І водночас з літаком Рощіна дали повний газ інші винищувачі. Немов люті джмелі, в незмовкаючому гудінні моторів, вони линули вперед і вперед, залишаючи важкі бомбардувальники далеко позаду, приймаючи удар ворога на себе.

5

А втім — хто нападав — літаки з смугастими колами на крилах чи літаки з яскравими червоними зірками?

Спочатку можна було думати, що нападають японці. Адже радянські винищувачі лише захищали своїх бомбардувальників. Накацумі йшов для нападу. Вже здаля він уп'явся очима в радянські літаки, що наближалися. Він був напоготові до обстрілу.

Але метою японських винищувачів були не маленькі верткі джмелі, що линули їм назустріч, а великі чорні птахи – бомбардувальники. Треба було зламати опір джмелів, проскочити повз них і напасти на бомбардувальників.

Накацумі потягнув штурвал на себе. Його винищувач круто шугнув угору. Лейтенант хотів виграти висоту. Але в ту ж таки мить він помітив, що так само швидко пішов угору і радянський літак, який мчав йому назустріч. Тепер обидва літаки наближалися, круто видираючись угору.

— Ччорт!—промурмотів Накацумі.— Ну побачимо!

Коротка черга трасуючих куль з його кулемета прошила повітря, майже з'єднавши обидва літаки димним віялом. Але винищувач Рощіна все так само наполегливо линув на ворога.

Не залишалося часу думати. Руки Рощіна автоматично натискували на важелі. І літак, покірний цим наказам, з шаленою швидкістю мчав уперед, дедалі крутіше врізаючися в повітря.

Раптом винищувач проробив складний переворот. Рощін побачив, як повз його крила знову простяглися димки трасуючих куль. Ці димки виникали ближче і ближче, ще через секунду вони були б на тому місці, де щойно була голова Рощіна. Збоку вискочив другий японський винищувач. Це він встиг підібратися до Рощіна і обстрілював його з кулемета. Переворот в повітрі, зроблений цілком механічно і лише потім усвідомлений розумом, виніс літак Рощіна спід обстрілу. Тепер уже Рощін опинився в хвості японського винищувача.

Рощін відчув приплив енергії. Це було подібне до сп'яніння, радісного сп'яніння боєм, впевненістю в собі, в машині. Починалася головна частина рискованої гри з смертю.

Перший японський винищувач, уникнувши зустрічі з літаком Рощіна, йшов у напрямі до радянських бомбардувальників. Другий ішов недалеко від нього! Рощін побачив, як японський льотчик озирнувся і враз по тому зробив крутий віраж, щоб уникнути можливого обстрілу. Рішення прийшло зразу. На повному газі Рощін кинувся – слідом за другим винищувачем. Рука лежала напоготові на гашеггці кулемета.

6

Японець відчував небезпеку. Крутим віражем він ішов убік, врятовуючись від обстрілу. Але Рощін бачив, що японець одночасно хоче відвести його від першого японського винищувача, що летів до бомбардувальників. Повні оборати! Повторити крутий віраж!

Маленький силует японського винищувача виник, нарешті, в рамці кулемета — і в ту ж саму мить Рощін натиснув гашетку кулемета. Ручка затанцювала, застрибала в руці. Довгі темні димові сліди простяглися до японця. Секунда, дві, три... І раптом японський винищувач накренився. З його фюзеляжа вирвався вогонь. Чорний дим вистрибнув з передньої частини, в'юнкою стрічкою оперезав літак, розтягнувся химерним довгим плащем. Літак, перекидаючись, падав. Рощін встиг ще помітити, як безживною дерев'яною лялькою випала з нього маленька постать льотчика.

— З цим покінчено! А другий, що летить до бомбардувальників?..

Японець забирав вище і ліворуч, намагаючись підійти до бомбардувальників збоку. Рощін стежив за ним і взяв напрям правіше, щоб опинитися між ним і бомбардувальниками. Більше швидкості, більше! Удар на себе!

Пригнувшись до штурвала, Рощін стежив за японцем. Тепер можна було не боятися раптового нападу другого японського винищувача. Завдання було розв'язане правильно. Газу, газу! З задоволенням Рощін відмітив, що відстань між ним і японцем дедалі зменшується.

Накацумі помітив погоню. Треба було вибирати. Або напасти на бомбардувальники — проте, тоді він буде зовсім відрізаний від своїх. Адже решта японських винищувачів уже повернула назад, відігнана радянськими літаками. Та й сам Накацумі давно вже тікав би назад, коли б його не захопила лють. Тепер він лаяв себе за нестриманість, яка штовхнула його на цю дурісіть.

Є ще другий вихід. Зразу ж круто повернути праворуч, пройти на висоті над бомбардувальниками, між іншим випустити в них чергу з кулемета,— і тікати, швидше назад. Це було доцільніше. Навіщо йому, Накацумі, рискувати, брати на себе більше, ніж взяли інші? Хіба хтось подумає виручати його потім? Навіщо йому бути хоробрішим від решти?..

Думати не було про що. Цей другий вихід—єдиний придатний. Тільки б втекти від цього одчайдушного більшовика, що женеться за ним, вже збивши один літак!

— Праворуч!

Літак Накацумі раптом повернув. Він ішов понад бомбардувальниками, невпинно повертаючи на схід. Ще мить — і можна випустити чергу з кулемета. Але радянський винищувач був уже тут. Відрізаючи Накацумі від бомбардувальників, літак Рощіна линув прямо на японця, примушуючи його тікати вбік під загрозою зіткнення.

І знову лейтенант Накацумі не витримав. Він віддав штурвал. Його літак шарпонуло вниз. Пікуючим польотом він ішов до землі, рятуючись від радянського літака, який, здавалося, готовий був протаранити його. Отак долетіти майже до землі, удаючи, що літак пошкоджений, перевернутися, навіть увійти в штопор. Тоді радянський льотчик кине думати про нього, піде своїм шляхом, можна буде над самою землею виправитися, врятуватися...

Але Рощін не пролетів над ним. Він так само круто пішов униз. Два літаки швидше від каменів падали один слідом за одним.

Ось другий літак, немов шуліка, крутнувся над першим, ловлячи його в рамку кулемета. Рощін натиснув гашетку. Ціла черга куль пішла навздогін японцю. Літак Накацумі перейшов у штопор. Вгвинчуючись у повітря, він стрімголов мчав до землі.

— Врятовується, дурить чи що?..— майнуло в голові у Рощіна.

Лейтенантові Накацумі пізно було рятуватися. Спід дошки приладів вирвалося жовте полум'я, вдарило йому в обличчя. Накацумі встиг ще перевалитися через борт. Але знайти кільце парашута і потягти його він уже був нездатний. Він каменем падав униз, на чужу манчурську землю.

Останнє, що встигли почути вуха лейтенанта Накацумі, були вибухи бомб, що рвалися на японському аеродромі. Останнє, що встигли побачити його широко розплющені в жахливому передчутті смерті очі, були яскравобілі квітки радянських парашутів, які повільно пливли до землі.

https://fantlab.ru/work570138

Але той тільки головою крутив:

— Не можу, товариш комеск! Все візьміть, нічого мені не жаль для бойового мого командира. Візьміть мою шаблю, бойовий мій карабін,

кинджал оцей срібний, хазяїн якого, колишній запеклий шкуровець, давно вже зотлів у сирій землі, спробувавши мого удару. Тільки Магніта не можу дати. Я ж його випестував, ми з ним— як брати рідні, усюди разом ми з конем.

А Магніт дивиться на обох, білими яблуками зиркає, мов розуміє. А тоді покладе голову на плече Дзюби і легенько так поірже.

— Бач,— каже Дзюба,— то він зі мною погоджується. Спасибі, Магніте, любий мій коню!

І лізе в кишеню, де завжди зберігає шматочки цукру. Магніт голову на плечі тримає, а сам оком скоса дивиться, чекає цукру, тільки губи шовкові з довгими волосинками ворушаться. Ех, кінь! Вогонь, не кінь!

А швидкий, а спритний! Комеск наш Проценко таку звичку мав: як сигнал в атаку, так він два пальці в рот, свисне раз, другий. Весь ескадрон знав цей сигнал. Почули свист Про-ценка, значить — уперед, бити, рубати без пощади білих. Проценко попереду скаче, тут таки біля нього обов’язково і Дзюба на своєму Магніті, а поруч і я. І весь ескадрон навколо. Клинки блищать, коні хропуть — хіба хтось міг спинити червону кінноту будьоновців?

Тільки, було, з’явимося ми, як поляки вже тікають. Лише зрідка якась частина спробує прийняти бій. Еге, де там! Вріжемося, вдарило, тільки й бачили поляків. Одне можу сказати — завзяті вони були тікати! Навіть своє старе правило забували. Адже в них є таке—«тікати до лясу». Ну, зчаста лісу поблизу не траплялося, то тікали вони в чисте поле. Де ж тут правила пам’ятати, коли будьоновці насідають?

І так сунули ми вперед і вперед, бо то був знаменитий двадцятий рік, коли ми майже до самої Варшави дійшли. Так от про Магніта.

Було це під селом Панасівкою,—малесеньке

таке сільце, не було б чим його й згадати, коли б не та справа. Вдарили ми в атаку. А поляки на цей раз приготували кулемети. Тільки ми до села, кулемети й застрочили. Що ж, воно не вперше. Ескадрон мчить, бо в такій справі перше діло — швидкість, проскочити на кулемети, зім’яти їх. Та ви, молоді, тепер все це не гірше від мене знаєте, вам про таке в школах розповідають. От, мчимо ми. А збоку—поляки на нас. Ескадрон трохи позаду, а Проценко, командир наш, та Дзюба, та я — попереду. І тут трапилося лихо.

Мчимо ми, шаблі наголо, тільки дивлюсь я — Дзюба мій тихенько на бік поточився. Клята куля груди пробила! Перевалився він на бік і впав на землю. Ех, Дзюбо, Дзюбо! Чи вбитий ти, чи поранений, все одно тут залишишся лежати на землі... А Магніт скаче вперед без вершника, бо звик він бути біля командира в кожнім бою. Ну, нам не до нього було, бо саме тут поляки напереріз. Схопилися ми з ними. Б’ємося—і бачу раптом я, що якийсь польський офіцер, замість битися, хапає за поводи Магніта і тягне його.

— Егей,— кричу я,— пане, ти що коня крадеш?

А він уже схопив—і тікає. Магніт став дибки, не йде.

А офіцер його нагаєм — раз!

— Чекай,— кричу,— пане, от я тобі зараз!

А тут на мене троє поляків. Ну, не розрахували вони будьоновської сили! Один упав з розрубаною головою, другий шаблю загубив з порубаної руки, третього я кулею спинив. А офіцер той з Магнітом тим часом далеко.

Що робити? Стріляти — так можна й Магніта підстрелити.

Опустив я в розпачі свій вірний наган, та не надовго, бо знову поляки налягли. Ну, розсердився я на них! Та й не лише я, а й Проценко, і весь ескадрон. Хіба ж це діло — коней красти? Оце замість того, щоб битися? Та ще яких коней!

Знав пан — злодюга, якого красти...

Порубали ми шляхтичів багато, а ще більше їх втекло, як роздивилися, з ким справу мають. Спинилися ми вже в самій Панасівці.

Тільки невеселий наш командир Проценко. Та і я сам не свій. Принесли до хати пораненого Дзюбу.

Відкрив він очі, питає:

— Де Магніт?

А що ми йому відповімо? Добре хоч, що більше не запитував, заплющив очі, заслаб, крові багато втратив.

Нема Магніта! Проценко каже мені:

— Одужає Дзюба, що скажемо йому?

Я мовчу. І Проценко відвернувся, мовчить. Бо немає гіршого лиха для будьоновця, як втратити

свого вірного коня. Та ще не якогось там, а Магніта.

День минув, другий. Дзюба в госпіталі, ми посуваємося далі. Ну, скажу я вам, товариші мої любі, і били ж ми шляхту у ті дні! І за Дзюбу, і за Магніта разом!

Тільки от на четвертий день одержує наш командир Проценко наказа:

— «Раптовим ударом оволодіти селом Зшен-ським, де розташований штаб білопольського полку».

Справа була на світанку. Як трохи розвиднилось, пішли ми. Вдарили на Зшенське, як тая блискавка. Польські офіцери навіть взутися не встигли. Хто в чоботях, хто без них —ч на коней, і тікати. Звісне діло, штаб. Там уся відвага шляхетська в лакованих чоботях. Тікають, аж курява знялась.

Ми слідом. Та ж вони за село і, справді, до лісу, за всіма правилами. Тільки одна ще купка селом скаче від нас, поспішає.

Побачив це командир наш, хоробрий Проценко, розсердився:

— А, чортові втікачі! Все одно спіймаємо. Гей, брати, вперед!

А щоб усі почули, поклав він за своєю звичкою два пальці в рот і свиснув. Ех, і свистів же він чудово, той Проценко! За три кілометри чути, як свисне.

Почули бійці той свист — і вперед, навздогін полякам. А вони — ще дужче тікати.

Тільки дивлюсь я, якась заворушка серед

них. Збилися в купу, мов один на одного наскочили. Що таке? Ну, то нам краще, швидше доженемо.

Але через мить всі вони знов поскакали до лісу. Всі, крім одного. А цей один кар’єром до нас. От диво, думаю, що то за герой такий узявся?

Дивлюся, а він, бідолаха, за гриву коня тримається, поводи загубив, учепився за гриву, щоб не впасти. Товстий, пикатий, з полковницькими погонами. Придивився я, та як закричу:

— Та це ж наш Магніт! Товаришу командир, Магніт!

І справді, мчить до нас Магніт. А на собі везе полковника. Ото кінь, як почув звичний свист Проценка, то й помчав до нього, як завжди звик це робити. Полковник то за поводи, то за гриву тягне, спиняє, та де там! Вогонь, » не кінь!

Спинилися ми з Проценком. Дивимося, ось він, наш Магніт. Ірже, радий такий, танцює. А полковник на ньому вкрай переляканий. Та хіба ж не перелякається польський офіцер, раптом, майже спросоння опинившися серед бу-дьоновців?.. Конфедератку свою чотирикутну втратив, теліпається вона в нього на ремінці збоку, обличчя сполотніле... І все белькоче:

— Панове товариші... панове... здаюся...

Ясно, що здається! Що ж йому ще робити?

Підніме полковник руки, щоб довести, що

здається, а Магніт під ним танцює — і полковник знову за гриву хапається, щоб не впасти. Хоч і не підходящі обставини, а реготався Проценко, і я слідом за ним. А тут і всі інші бійці зібралися. От сміху було з того полковника!

Скільки цукру з’їв тоді Магніт — не знаю. Бо кожен йому з своєї пайки давав, доки командир наш Проценко заборонив:

— Годі, зіпсуєте коня так, хлопці!

Того ж таки дня привели ми Магніта до госпіталю, до Дзюби. І що ви скажете? Підвів я Магніта до розчиненого вікна, а він мов почув, що там його хазяїн. Тихенько так заіржав, мов кличе. І вуха виструнчив, прислухається.

А зза вікна чути вже слабий голос Дзюби—! теж впізнав коня:

— Магніте, коню мій!.. Чекай... Незабаром знову разом будемо...

... Отак і трапилося, що наш кінь Магніт взяв у полон польського полковника. Ех, кінь був! Весь ескадрон любив його, та і я теж.

І на цьому пробачте мені, товариші мої любі, молоді бійці. Закінчую я листа вам, іншим разом щось іще розповім. Бо є що розповісти старому будьоновцю про ті незабутні роки, коли кожен день бойовим полум’ям палав і кожна година до країв, мов повна чаша, відвагою нашою була налита.

https://fantlab.ru/work539736

Гордон встал. Он торопливо накинул на себя шинель и молча, шагая сразу через две-три ступеньки, поднялся к ходу сообщения, который вел к наблюдательному пункту. Скорее, скорее надо убедиться. Капрал Гертек еле поспевал за Гордоном. По дороге Дик Гордон встречал людей, которые молча смотрели на него, словно желая что-то спросить; их лица были сдержанно-удивленными: видимо, странная весть о таинственном исчезновении вражеских позиций успела пронестись по всем подразделениям…

Потеряв свою привычную сдержанность, Дик Гордон ураганом влетел в помещение наблюдательного пункта. Не слушая слов дежурного, который пытался о чем-то доложить лейтенанту, не видя мрачного лица Джонни Уолтерса, Дик бросился к экранам перископа, которые давали возможность видеть вражеские позиции, экранам, на которых только вчера он сам видел странные перегруппировки советских войск. Капрал Гертек склонился к экрану за его спиной:

— Видите, ничего. Все чисто…

— Но ведь, еще вчера вечером я сам видел здесь траншеи, видел тот лес, возле которого производилась перегруппировка войск, — пробормотал Дик.

— Тоже видел и я, — мрачно ответил ему Джонни Уолтерс, — однако это было вчера. Сегодня их нет…

Дик растерянно смотрел на экраны; наступление прыгающих танков… против кого именно его вести?… Против чистого поля, против воздуха? Ведь противник исчез — исчез вместе со своими позициями, даже вместе с лесом… Исчез с лесом?…

И вдруг Гордон хрипло засмеялся. Все посмотрели на него удивленно: что такое?

— Так говорите — исчезли? — повернулся он к капралу Гертеку, Джонни и дежурному. — Исчезли? Хорошо. Я согласен. Вполне согласен. Но вчера, насколько помнит моя голова, вчера там, далеко за их позициями был лес. Или не так?

Так как все промолчали, он продолжал:

— Где же он теперь, этот лес? Тоже исчез? Они, видимо, взяли его с собой, спрятав в карман?… А?

Джонни удивленно перевел взгляд на экран: да, леса не было… Что за чудеса?…

Дик Гордон снова рассмеялся.

— Ерунда! Остроумная маскировка. Довольно хорошо сделанный камуфляж. За работу!

Он подскочил к телефону, сорвал трубку и крикнул:

— Алло, дайте командование батареи. Да. Слышите? Я — лейтенант Гордон. Да. Четыре тяжелых снаряда на квадрат Же-218. Да. Сейчас. Жду.

Гордон положил трубку.

— Дежурный, направьте перископ на квадрат Же-218. Так. А теперь смотри, Джонни. И вы, капрал. Через пять минут начать наступление.

Три головы склонились над экраном. Чистое поле. Ничего не видно. Одна секунда, две, три… Тяжелые выстрелы прозвучали где-то высоко над пунктом, мощный залп целой батареи. Пушки выполняли приказ, снаряды летели на врага, хотя его никто не видел.

— Смотрите, смотрите! — крикнул Гордон.

Заряды взорвались. Чистое поле, которое до сих пор виднелось в перископе, выбросило из себя высокие столбы черного дыма, медленно рассеивающиеся в воздухе. Считая каждую секунду, наблюдатели ждали, пока дым разойдется окончательно. Скорее, скорее…

И — вот оно. Широко раскрытыми глазами смотрели Волтерс и Гертек на экран. Чистое поле справа и слева. Там, как и прежде, ничего не видно, ничего нет. Только облака тяжелого черного дыма медленно продвигаются на юг под напором свежего утреннего ветерка. Но там, где только что разорвались снаряды, — будто в сказке, появились разрушенные траншеи, разорванные и искромсанные проволочные заграждения… Еще дальше, за траншеями, невысокие кусты. И совсем далеко, как и вчера, — темная лента леса, которую было видно только на этом участке. Лес удивительно исчезал справа и слева от участка, куда ударили снаряды…

— Видите? Маскировка. Камуфляж… — показал рукой Гордон. — Капрал Гертек, отдайте приказ выступать по тем же направлениям, что были получены вчера из штаба. Положение фактически не изменилось ни на йоту. Немедленно — в наступление. Мы и так опоздали на четыре минуты.

Капрал вышел. Дик взглянул на Джонни — и против воли улыбнулся, до того растерянное, удивленное лицо было у Уолтерса…

— Ты не понимаешь, Джонни? А между тем все это достаточно просто. На войне чудес и чудесных исчезновений не бывает. Правда, я и сам сначала решил, что сошел с ума, настолько все это было странно. Но — лес. Действительно, не мог же он исчезнуть вместе с большевиками? Значит — маскировка.

— Но как?

— Этого я, конечно, тебе сказать не могу. Однако… вспомни, Джонни, про исследования и проекты испанского инженера Куерви, который предлагал применять большие щиты из тончайшего полированного металла, устанавливая их перед своими окопами наподобие зеркал. Вполне возможно, что большевики установили под определенным углом такие зеркала. Они спрятались за ними — и стали невидимы для нас. Ведь зеркала показывают нам землю, траву, которая между ними и нашими позициями. Вот и создалось впечатление чистого поля… Остроумная выдумка, но она не спасет их от атаки моих прыгающих танков… кстати, именно сейчас должно начаться наступление целым фронтом, в том числе и здесь. Джонни, внимание!

* * *

…Да, наступление начиналось и разворачивалось четко, словно во время учебных маневров. Оглушительный грохот и рев артиллерии наполнил воздух. Свежий утренний ветерок превратился в дикую мешанину вихрей от сумасшедших взрывов, казалось, перевернувших вверх дном всю землю. Но было нечто, что отличало операцию этого утра от предыдущего наступления генерала Древора. В тот раз артиллерия работала меньше и не встречала сопротивления со стороны советских войск. Теперь же ураганный огонь возникающий здесь, на батареях Первой Армии Соединенных Государств Европы, — будто порождал в ответ такие же залпы артиллерийского огня со стороны советских позиций. И никто не мог сказать, никто не мог решить, откуда огонь был сильнее и энергичнее… Старый генерал Древор мрачно бормотал в своем кабинете, склонившись над донесениями, которые поступали к нему каждую минуту:

— Безумие… безумие считать, что большевики не успели подготовиться… они хорошо подготовились… я не уверен, в чью пользу закончиться артиллерийская подготовка…

Возможно, что события этого утра развивались бы совсем по-другому, если бы противодействие советских войск, психологически не повлияло на старого генерала Древора. Он, старый, опытный командир, считал невозможным переходить в наступление, пока артиллерия не сделает свое дело, не выполнит своих задач, не деморализует противника. Но — кого деморализовать?… И не проявлением ли такой деморализации было решение старого генерала Древора?…

Так или иначе, наступление задерживалось. Бешеная артиллерийская перестрелка затягивалась. И именно тогда, когда генерал Древор решился отдать приказ двинуть в бой механизированные отряды, выпустить в воздух эскадрильи тяжелых бомбардировщиков, которые должны окончательно уничтожить вражеские окопы, — именно в этот момент генералу донесли:

— Эскадрильи большевистских легких самолетов типа истребителей и разведчиков появились в воздухе и быстро приближаются к нашим позициям.

Выслушав сообщение, генерал Древор выпрямился в своем кресле:

— Приближается историческая минута. Адъютант, дайте общий приказ: наступление всеми силами армии.

Так начиналась действительно историческая битва. Высоко, в небе встретились эскадрильи стальных птиц, между ними и землей, пользуясь прикрытием, понеслись в сторону советских позиций тяжелые бомбардировщики, по земле поползли уродливые танки. Советские войска ответили на наступление Первой Армии лишь артиллерийским огнем и эскадрильями истребителей. Однако, и эти эскадрильи заметно избегали прямых встреч в воздухе с большими эскадрильями Первой Армии.

Танковые клинья победно ползли вперед. Путь им был открыт. Советские снаряды разрывались со всех сторон, но почему-то большевистские артиллеристы потеряли сегодня меткость. Они не вредили танкам, снаряды не попадали в тяжелые машины, быстро приближавшиеся к советским окопам. Однако клубы дыма от снарядов понемногу начали мешать танкам, лишали их возможности ориентироваться среди густого дыма. Советские самолеты, в свою очередь, уходя от самолетов Первой Армии, бросали вниз, стараясь попасть в танки, небольшие бомбы, которые разрываясь, опять-таки выпускали невероятное количество дыма. Черные дымовые столбы начали окружать танковые отряды со всех сторон, загораживая от них советские позиции и одновременно отрезая отряды от позиций Первой Армии.

Первое донесение, первый рапорт о дымовой завесе прислал наблюдательный пункт 168-го участка:

"Большевики разворачивают дымовую завесу, затрудняя операцию танков и уходя от наших самолетов. Наблюдательный пункт теряет возможность что-то видеть. Экраны затянуты черным дымом. Прошу указаний."

Штаб генерала Древора работал словно в лихорадке. Дымовая завеса — вещь совсем не новая, ее широко применяли еще во время Мировой войны 1914–1918 годов. Но — в таком количестве, чтобы отрезать целые отряды?… Штаб не успел еще что-то окончательно решить, придти к каким-нибудь выводам, как поступили новые донесения о том, что наблюдательные пункты почти целого фронта выходят из строя. Дым затягивал все. Механизированные отряды, ушедшие в наступление, отрезаны от базы. Они лишены возможности вернуться обратно, и могут ориентироваться лишь по показаниям компаса. Окружены дымовыми густыми непроницаемыми стенами. Даже гордость Первой Армии, прыгающие танки конструкции Гордона, вынуждены были остановиться, нельзя ни ехать вперед, ни прыгать в кромешной темноте…

Дальнейшие рапорты принесли сообщения о повороте эскадрильи самолетов-бомбардировщиков. Командир эскадрильи рапортовал:

"Вынужден был вернуться обратно из-за того, что большевистские позиции затянуты маскировочным дымом. Бомбардировка нецелесообразна, потому что пилоты не могут видеть цели. Прошу разрешения отправить самолеты с аппаратами дегазации — разрушать и уничтожать завесу".

Однако уже было слишком поздно. Механизированные части, танковые звенья — беспомощно стояли, застряв в черных кольцах дыма. Это напоминало какие-то гигантские колодцы из дымовых черных стен. Дым, тяжелый и густой стоял неподвижно, едва колыхаясь в воздухе. Эти непроходимые стены, были похожи на колодцы, еще и потому, что сверху осталось чистое небо, откуда легко можно было бы заглянуть вниз. Казалось, что дым все время рождается где-то на земле и поднимается к небу сплошными вертикальными столбами, образуют густую завесу со всех сторон. Танки беспомощно остановились, не рискуя двигаться куда-то и потерять друг друга в черной тьме дыма.

Командование растерялось: такого положения не предусматривала ни одна инструкция. В конце концов, танки получили по радио приказ возвращаться назад, ориентируясь по показаниям компаса. Но именно в эту минуту картина резко изменилась.

Высоко в небе, выше рукотворных дымовых колодцев появились быстрые самолеты с красными звездами на крыльях. Это были советские легкие бомбардировщики. Они разыскивали жерла дымовых колодцев и бесстрашно бросались в них, падая камнем вниз, выправляясь, переходя снова на горизонтальный полет только метрах в ста от земли. Однако еще до этого они успевали сбросить бомбы, падавшие прямо на беспомощные танки Первой Армии. Через секунду самолеты исчезали в черной дымовой темноте и круто поднимались вверх — с тем, чтобы, оказавшись в чистом небе, снова разыскать жерло дымового колодца, снова устремиться вниз и сбросить бомбы, уничтожая танки Первой Армии в клубах огня и дыма бешеных взрывов фугасных бомб…

Так гибли танковые отряды, погибала гордость и надежда старого генерала Древора… Командир одного из танковых отрядов еще успел послать по радио в штаб генерала свой последний доклад:

"Танковые отряды атакованы с воздуха самолетами-бомбардировщиками. Не имеем средств защиты, кроме попытки скрыться в дыму. Отдал приказ пробиваться обратно. Прощу помо…"

На этом его рапорт оборвался — так же, как, очевидно, и существование танка и его команды… Танковые отряды, их истребляли самолеты с красными звездами на крыльях, просили помощи. Они лелеяли надежду на помощь со стороны центрального командования, со стороны штаба генерала Древора. Но штаб был таким же беспомощным. Новые рапорты приносили сведения о появлении новых советских воздушных сил, что атаковали позиции Первой Армии, пользуясь разрозненностью ее частей. Советские самолеты выныривая из черных дымовых облаков, пересекали линию фронта, молниеносно проносились над позициями Первой Армии, скидывали тяжелые бомбы, поворачивали назад и исчезали в облаках, освобождая место для новых эскадрилий.

Зенитные батареи, сначала растерялись, но потом начали четкий обстрел советских самолетов. Усовершенствованное оборудование этих батарей позволяло без ошибок попадать в летевшие горизонтально самолеты. Батареи скорострельных пушек охватывали самолет кольцом снарядов и сбивали его. Так было уничтожено несколько самолетов. Но советские самолеты сразу изменили свою тактику.

Теперь они уже не летели высоко в небе, сбрасывая бомбы. Новые эскадрильи самолетов появились так высоко, что их почти не было заметно, на высоте трех-четырех километров над землей. Там они выискивали себе цель — и, круто повернув нос к земле, пикировали вниз, развивая сумасшедшую скорость, словно пытаясь в результате такого бешеного падения врезаться в свою цель. Зенитные орудия были бессильны: ни одна самая совершенная пушка не способна попасть в самолет, падающий вниз, несущийся со скоростью более пятисот километров в час…

Советские самолеты камнем падали вниз, направляя свое падение просто в намеченную цель. И почти прямо над ней — они выравнивались, сбрасывали бомбу, переходя снова на крутой набор высоты и исчезая в облаках дыма…

Это было беспощадное разрушение всего, что составляло гордость Первой Армии. Это была атака, которой Первая Армия не способна была противопоставить ничего — особенно в условиях ее неожиданности. А из-за дымовой завесы, со стороны советских позиций — уже показались танковые отряды. Это не были отряды Первой Армии: те танки остались в дымовых колодцах. Вернее сказать, остались не они, а обломки машин, ужасные останки некогда гордых усовершенствованных танков…

Из-за дымовой завесы двигались в сторону позиций Первой Армии танки с красными звездами на башнях.

Части Первой Армии, не дожидаясь приказа командования, начали отступать, забыв о порядке, забыв о том, что они отдают все в руки Красной армии и заставляют отступать все остальные части. Роль центрального командования штаба генерала Древора закончилась. Штабные офицеры лихорадочно бросились в бегство, ища спасения от советского наступления. Дороги покрылись солдатами, бежавшими обратно, от фронта. А в небе разрывались снаряды, сверху летели вниз шрапнельные пули и огненными фонтанами взрывались на земле тяжелые снаряды, раскидывая в стороны глыбы земли, пресекая путь…

Генерал Древор, старый седоусый генерал, однако не бежал. Он неподвижно сидел у своего стола, глядя в пространство. Он был один в кабинете. Позади него на стене висела большая карта, где застыли черный и красный шнуры, которые соревновались между собой за куски территории карты. Шнуры застыли в том положении, как их оставили вчера вечером. Перед генералом Древором лежал последний рапорт командира, погибшего танкового отряда, рапорт, который оборвался на слове: "помо…" И еще одна вещь была на столе. Эту вещь генерал Древор держал правой рукой, нервно сжимая ее своими сухими пальцами. То был большой браунинг с серебряной ручкой — подарок генералу на его пятидесятипятилетие.

Генерал Древор был слишком стар, чтобы бежать и искать спасения. Гордый старый человек отбрасывал прочь такую позорную для него мысль. Однако, генерал Древор не думал и о том, чтобы сдаться победоносно наступавшему врагу, который с минуты на минуту должен был появиться здесь.

Старый генерал, наконец, тяжело поднялся с кресла и, все также держа браунинг, медленным движением повернул голову на большую карту.

Он увидел красный и черный шнурки и вспомнил о черных флажках, которые он собственными руками сбросил с карты, отмечая гибель первого отряда прыгающих танков, отрезанных от базы еще во время первого наступления. Лицо у него искривилось, генерал покачнулся, но тут же снова выпрямился. Он медленным движением поднял браунинг и легким прикосновением пальца, перевел предохранитель в положение "огонь". Так же медленно он поднес браунинг к виску — и остановился.

Двери его кабинета распахнулись и в комнату вбежал Дик Гордон и Джонни Волтерс. Не замешкавшись ни на мгновение, Дик Гордон резким ударом руки выбил браунинг из пальцев старого генерала.

— Генерал, — крикнул он, — ни одной минутки задержки! Нас ждет машина. Простите меня за невежливость, но если вы не пойдете вместе с нами, мы вынесем вас силой.

Дик и Джонни схватили генерала Древора с обеих сторон под руки и, не давая ему произнести ни слова, повели его к выходу, где уже нетерпеливо раздавались сигналы автомобиля.

---

Опубликовано в журнале "Знання та праця", 1933, № 12

Перевод Семена Гоголина.

Примечания

1

Повесть Владимира Владко "Аероторпеди повертають назад", вероятно, была написана в 1933 году. Во всяком случае, именно тогда в

журнале "Знання та праця",

были напечатаны два отрывка из повести: "Загибель ескадри" и "Поразка генерала Древора".

Дальнейшая судьба произведения остается неясной. В 1934 году был опубликован рассказ, под названием "Аероторпеди повертають назад", который вероятно тоже является отрывком из этой повести. В 1936 году, в сборнике "12 оповідань", напечатаны два значительно переработанных фрагмента повести — "Помилка генерала Штрассера" и "Аероторпеди повертають на захід".

Вероятно, писатель много работавший над повестью, так и не смог ее опубликовать. Существует версия, что явная антифашистская направленность произведения противоречила готовящемуся тогда подписанию мирного договора с фашистской Германией и повесть оказалась идеологически опасной. Также существует версия, что она все-таки была издана, но весь тираж был уничтожен.

В настоящее время три фрагмента — единственное, что осталось от этой книги.

Создатель файла: Э. Петров

https://fantlab.ru/work752213