Письменники й філософи спроможні за своєю природою передбачати сильніше різні можливості, що їх могли б принести катастрофальні наслідки автоматизації чи пов’язані з нею зміни в політиці чи психології для окремої громади чи й усього людства. Може, саме тому найбільш відомі письменники жанру наукової фантастики були філософи (Гакслі, Чапек) чи й самі науковці (Гойл, Ґамов, Азімов, Лей), які глибоко турбувалися майбутнім людини, майбутнім, сьогодні більше, ніж будь-коли захованим за хмарами технічних винаходів.

Тут, мабуть, нам треба розрізнити де в чому між нашим ставленням до утопії і до наукової фантастики. Утопію загально трактуємо як план непрактичного, неможливого до здійснення ладу, про який писав ще в IV ст. до Хр. Платон («Республіка») чи коло тисячі років пізніше (1516) Томас Мор, який з певною дозою гумору скомпонував це слово (утопія — добре, але неіснуюче місце). Цей підхід наслідували й розвивали по-своєму Рабле, Бекон, Батлер чи Велз.

Роман Євгена Замятіна «Ми», що був написаний 1920 року (він був тільки читаний на зборах у Росії, а виданий вперше англійською мовою 1924 року в Нью-Йорку) став основою для інших творів. Ці інші твори, хоч були калькою з «Ми», стали більш відомі, бо були більш філософічно розвинуті: «1984» Орвелла (1948) та «Відважний новий світ» Гакслі (хоча цей твір написаний 1932, автор заперечив знайомство його із твором Замятіна).

Наукова фантастика в слов’янських літературах почала розвиватися від двадцятих років цього сторіччя (хоча існувала вона вже і в минулому столітті). Одним із головних факторів, які допомогли цьому розвиткові (крім самої науки і техніки) були тоталітаризм, комуністична революція, не випробувані ще тоді ідеї здійснюваного її носіями соціалізму і нова керівна еліта. Чисто наукові відкриття були темами творів українського письменника Володимира Владка; соціологічні сюжети використовував Олександр Бердник. Найбільш звернули на себе увагу в слов’янській науковій фантастиці «РУР» («Роосума універсальні роботи») Карла, Чапека і «Сонячна машина» Володимира Винниченка.

«СОНЯЧНА МАШИНА»

Багато розголосу мала «Сонячна машина» в перші роки. Микола Зеров писав: «Про неї пишуть, говорять, упоряджають дискусії, а головне — її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові українізаційні дні. Авторові з його далекої далечини видно навіть, як у Донбасі перед книгозбірнями його книжки дожидаються «хвости» робітництва. Нам, безпосереднім обсерваторам нашого книжкового торгу й поширення, таких сцен не доводилось бачити; ми знаємо відносну флегматичність та повільність нашого читача...»

Хоча цей твір і сколихнув на деякий час українську публіку, хоча і був перекладений на кілька мов, досі не пощастило йому здійснити того, про що мріяв автор. У своєму щоденнику, в якому він досить детально записував свої переживання під час писання «Сонячної машини», Винниченко висловився так: «Це ж візитова картка української літератури в Європі. Хочеться, щоб українське ім’я стало відомим, але боюсь, що іменно через те, що українське, сама річ загубить в очах Європи ті гарні якості, які в неї знайдуться» .

Писав Винниченко цей твір від 28 травня 1921 року до 6 липня 1924. На основі тільки точно записаних годин праці (часами зазначено, що він працював, але не подано, як довго) у його щоденнику я підрахувала, що він працював 239 годин 1921, 469 год. 1922, 357 год. 1923 і 232 год. 1924 років. Разом занотував автор 1 297 годин, себто приблизно 37 тижнів або понад 7 місяців праці по 40 год. тижнево . Той час, коли він писав «Сонячну машину», був досить виповнений у нього проблемами української еміграційної політики та справами особистого прожитку. Рівночасно світова ситуація турбувала його чимало, що також бачимо із дуже частих нотаток на цю тему в його щоденнику.

Двадцяті роки нашого століття були періодом різнорідних міжнаціональних угод, проголошення усяких пропозицій на різні економічні спілки (наприклад, Панєвропейський конгрес у Відні 1926) чи й на федеративну європейську унію. Ця ситуація знаходить віддзеркалення у Винниченковому творі. Огірчення загальним станом у Німеччині , мабуть, привело Винниченка шукати утопійної розв’язки в інакшому способі життя. Кільканадцять років пізніше Винниченко й далі не змінив своєї думки про Німеччину, місце подій «Сонячної машини»; він писав, що Німеччина «ще не вижила всіх форм своєї капіталістичної цивілізації. Ще мусить наступити один пароксизм болю і тільки тоді вона, разом з рештою хворого світу, стане на шлях виздоровлення... У Німеччині сили стремлять не тільки задержати, але й закріпити навіки старі форми життя, конкретно у формі диктатури одної класи суспільства, сконцентрованого в руках одної людини. Вказаний момент наступив. Диктатор Адольф Гітлер (про котрого у 1920-23 роках ніхто нічого не чував) майже дослівно наслідує Фрідріха Мертенса із мого роману. Предсказування в тій частині книги сповнилось повністю...»

У «Сонячній машині» («Європа в майбутньому» — пише автор) диктатор Мертенс (до якого пізніше Винниченко прирівняв Гітлера) керує Німеччиною; з давньої монархії залишилася тільки княжна Еліза. Мертенс простого походження, банкір, планує стати президентом світу і тому бажає взяти Елізу за дружину, на що вона остаточно погоджується, для власних планів помсти, за прикладом біблійної Юдити. На посілості графа Елленберґа, де перебуває Еліза, живе син графового слуги д-р Рудольф Штор, який зробив цікавий винахід: при допомозі сонця, як каталізатора, разом з геліонітом (знайденим у природі) можна перетворити будь-яку рослину на смачний хліб. Але тільки та особа (чи з нею кровно споріднені), яка оперує нескладною апаратурою і символічно таким чином скроплює новий «хліб» своїм потом, — може справді насолоджуватися смаком цього «сонячного хліба».

Мертенс перший цілком негативно реагує на цей винахід, бо передбачає, що це спричинить анархію, а з тим і занепад його капіталістичного царства. Еліза підтримує Мертенса і пробує намовити Рудольфа, щоб він забув про овій винахід. Рудольф не погоджується, бо це б означало відмовитися від власної душі. При допомозі підпільної терористичної організації, яка працює для знищення режиму Мертенса, скла «сонячної машини» таємно продукуються і розповсюджуються. Швидко сотні тисяч людей, що стали власниками «сонячної машини», звільняються таким чином від потреби працювати. Біржа падає. Гроші втрачають вартість. Комітет сонячної машини остаточно керує державою. Але люди перестають взагалі працювати. Комунікація, електрика і всі конечні для нормального життя установи перестають діяти. Люди живуть забавами, пікніками і любов’ю. Родини розбиваються, моральний рівень життя занепадає, пролетаріат забирає собі найкращі помешкання. Та приходить зима і люди починають страждати від холоду.

Князь Ґеорґ, свояк Елізи, приїжджає до Берліну з планом встановити порядок і стати керівником держави. Для того йому потрібно допомоги афро-азійських сил; він вирушає в дорогу до Азії — на коні. Але тим часом молоді люди, інтелектуали, жінки і професіоналісти встановлюють порядок і налагоджують нормальне життя. Тоді надходять армії Сходу з Ґеорґом і нищать всі сонячні машини. Та, замість відкритої боротьби, сонцеїсти вирішують іне виявляти опору, а потаємно зазнайомлювати чужих вояків з апаратом сонячної машини та її продуктом {при допомозі гарних жінок Берліну, які мають навернути вояків на сонцеїзм). Еліза, які відомі жорстокі плани і розрахунки Ґеорґа з сонцеїстами, рятує з любови Рудольфа і сонцеїстів, а тим і свободу.

«Присвячую моїй сонячній Україні», — написав Винниченко на титульній сторінці. Крім додаткової мети — здобути цим твором для України місце у світовій літературі, — ми відчуваємо в цій присвяті не тільки емоційне ставлення автора до України, але ще й специфічне окреслення «сонячної», себто пов’язаної з природою. Для Винниченка утопією — чи мрією ідеальної ситуації для розвитку людства — є здорова співпраця поміж трьома чинниками: природою, наукою та працею. На цьому близькому відношенні до природи автор сильно наполягає, але при тім не заперечує користування здобутками науки чи техніки. Це бачимо на прикладі самої сонячної машини, яка, правда, є дуже примітивна у своєму принципі діяння, але все ж таки це — апарат. І тому, хоч, може, без більшого чи глибшого мотивування потреби утопії для науки утопії, наука як складник включена в дещо непереконливу коекзистенцію з природою і працею.

Різні питання демонструє автор у «Сонячній машині». Проблема праці виходить таки найсильнішим, найпереконливішим фактом. Коли автор з’ясовував сам, що він виступає проти використовування людини людиною, тут його філософія із соціалістичним забарвленням має оригінальне застосування. Всі люди повинні працювати, щоб уможливити нормальний процес життя, а не для того, щоб мати тільки кусок хліба. Себто, засадничо людина може існувати абсолютно самостійно (бо може сама прохарчуватися), але коли вона працює, то на добровільній базі (не під тиском другої людини), для добра всіх. Для Винниченка праця є очищувальним чинником у житті людини. Під час хаосу, який запанував, коли всі почали вживати сонячний хліб, тільки жінки, які працювали (вони ж мусіли прати, шити, піклуватись дітьми) поводилися нормально, бо, крім праці, вони були єдині, що вміли і розважатися по-давньому, і милуватися зимою, їздити на санках. Праця врятувала Берлін від занепаду, вона також переродила Елізу (від холодної, егоцентричної — на сердечну, жертвенну). Боротьба за Елізу поміж Рудольфом та Ґеорґом є також чисто фізичною (вони навіть не вживають зброї, тільки руками, кулаками борються), і сильніший, Рудольф, перемагає.

У цьому творі автор немов говорить, що культурна спадщина, звички, не е вирішальним чинником для людства, бо ж вони не спромоглися стримати маси населення від жорстокости, плюндрування і напівтваринного існування, базованого тільки на їжі та сексі. Виглядає, що Винниченко висловлює тут екзистенціалістичний погляд, що людина має здійснити своє призначення працею. Працювати треба (мінімально) для особистого прохарчування сонячним хлібом; отже, праця таки є конечною. З другого боку — працювати також потрібно для загальної вигоди, для нормального життя (щоб була електрика, вода, залізниця і т. п.); виконання цієї праці людина вирішує індивідуально, на добровільній базі. Отже, в екзистенціалізмі Винниченка людина залишається суспільною істотою і працює завдяки вирішенню свого інтелекту, а не самої тільки волі.

Коли в давніших своїх творах Винниченко залюбки зупинявся на робітничій класі, у «Сонячній машині» .він її майже цілковито ігнорує. У «Сонячній машині» інтелігенція, і пізніше також молодь (навіть із аристократичних родин) — врятували Берлін. Тут автор заперечує позицію тих, які твердять, що для робітників праця с конечною для існування (ця думка є ілюстрована в польській п’єсі «Шевці» Віткевіча). У Винниченка добровільно працюють ті люди, які своїм інтелектом доходять до усвідомлення рятівних вислідів праці. Це уможливлює утопію Винниченка — добровільна праця.

Автор також зовсім відкрито й виразно виступає проти вбивання людини людиною, як і проти використовування людини людиною. Рудольф висловлює цю думку автора: «Я не вірю, що трупами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Так я розумію твою організацію, Максе. Вибач мені, але я з нею не можу погодитись. Я... не політик і нічого на політиці не розумію, але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насилля й самонищення, а шляхом розуму, науки й праці» (це сказано у відношенні до терористичної організації ІНАРАК). І з часом Макс роздумуванням і власною волею (знову дещо парадоксальний екзистенціалізм) також доходить до того самого переконання, задемонстрованого чином: він зраджує таємницю своєї партії, щоб тільки не вбивати невинних людей — між ними його матері та принцеси Елізи. (Цей крок можна б вважати і продовженням авторового принципу «чесність з собою». Макс бере сам відповідальність за свої вчинки. Автор кпить собі з стереотипу героїв, які є наставлені другими діяти для добра «справи»).

Ставлення автора до війни подібне: війни вирішуються кількома керівними особами, а маси йдуть у покорі, але без переконань. Саме тому остаточна перемога сонячної машини була здобута індивідуальним переконанням вояків, які перейшли на бік сонячного хліба, любови, — а не війни (гасла, які й сьогодні такі популярні!). Та, не зважаючи на такий підхід автора, в нього сонцеїсти таки мусіли збройно здобувати осідок штабу Армій Сходу (хоч де вчинено швидко і автор не зупинявся на деталях, чи були жертви при тому). А жертви ж мусіли бути, бо Мертенс (тепер у проводі сонцеїстів уже) сам виголосив двічі, що «життя одної людини ніщо перед долею людства», і повів групу у відкритий бій.

Винниченко також кпить собі з безпринципности депутатів, які йдуть на компроміс у цілком протилежних справах (прийняття сонячної машини за ціну згоди на війну зі Сходом). Хоча автор, може, й підтримував принцип світової федерації держав, але в цьому творі показано радше, що такі федерації стають ще однією маніпуляцією кількох осіб (як раніше Мертенс підготовляв собі «корону світу к), а не вирішення усього людства.

Коли головна ідея та побічні думки є спрямовані приблизно в одне русло в цьому творі, досить дивним і невиразним є насвітлення автором проблеми любови, що її він виводить для повнішого змалювання життя. Засадничо ця проблема торкається тільки трьох пар, які проходять лабіринтні дороги, повні незрозумінь і недоговорень, тож справді треба дивуватися, коли вони випадково таки єднаються. Макс і Сузанна проходять цими темними коридорами довший час і ніколи не встигають без пози щиро поговорити. Макс пише їй: «Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий плід — любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід — любов. Наше кохання, Сузанно, це дикий цвіт, з якого не може бути плоду — любови». Це пізніше здійснюється, бо аж у своєму передсмертному листі Сузанна признається Максові, що й вона два роки його ждала. Так пізніше Труда довший час здобуває Макса (тільки вона до цього більш активно підходить), хоч між ними й далі тривають непорозуміння. Шлях Елізи до Рудольфа є досить непереконливим. Її спорадичні вибухи любови чи тепла до Рудольфа завжди є попередниками гостріших вчинків супроти нього. І ми дещо не переконані, що остаточно вона любить його, як людину, а не як славного винахідника тільки (чи й переможця в двобої з Ґеорґом). Кінцева сцена, з якій Еліза публічно цілує руку Рудольфа є вже цілком непереконлива; це зовсім не гармонізує з Елізиними прикметами, вихованням і вдачею.

Серед численних інших думок, які Винниченко висловлює у цьому творі, цікавими є його передбачення зростання співпраці афро-азійських народів («східня сила»). Він також ще в 1922 році передбачив такі технічні новації, як телефон з телевізором, і телефон з автоматичним записувачем розмов.

Разом 850 сторінок у трьох томах «Сонячної машини». Та чи за першим, чи й за третім читанням залишається у нас переконання, що перших триста сторінок, перший том, е таки найкраще, найсильніше, по-мистецькому побудований (композиція, драматичний і панорамічний зміст, розвиток характерів, літературні ефекти). Засадничо, головна думка утопії е вже представлена в першому томі, тож ми немов обходимо певне колесо доказів, що сонячна машина є справді можливою, а не утопією, коли автор приводить нас знову до основного твердження. Він дає цілу серію періодів випробувань і дозрівань для своєї ідеї.

У другому томі сказано, що як порнографія є нездоровою для юнацтва, так «сонячна машина є порнографією для недорослого людства». Тож автор хоче переконати нас, як це людство, яке «гепнуло з царства конечности в царство свободи» (сонцеїзм), навчиться цю свободу розумно і корисно вживати. Коли маси захлистуються цією свободою-свавіллям, дехто (Сузанна) не вірить у краще й тому кінчає з життям: «Життя ж немає. Нема душі його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, у творенні краси. У цьому ж є різниця між людиною й твариною ... Казок більше немає». Тільки ті, хто витримав пробний етап дозрівання, хто відчув, як Труда, «просто хочеться робити, ну, от хочеться й більше нічого!.. Просто нема куди сил дівати. Ну, від радости, від щастя, від... від волі хочуть робити». (Тут чисто екзистенціалістичний підхід). І аж тоді вже свідомі одиниці самостійно вирішують, чи вони кинуть клич: «Тільки сповнені буйним цвітом, радістю, тільки любовні до праці — нам товариші». І аж тоді вже цій свідомій масі автор ставить останню пробу — боротьбу з Арміями Сходу, яку сонцеїсти виграють, раз віра в людство ожила з відновою порядку.

«СОНЯЧНА МАШИНА» і «РУР»

На основі детального прочитання щоденників В. Винниченка (в яких він часто нотував, які книжки читав, враження про них) за роки перед тим, коли він писав «Сонячну машину», — ми можемо твердити, що він не читав творів з подібною тематикою — таких, як Карла Чапека «РУР». Це ще більше підкреслює, що Винниченко, як й інші письменники того часу, самостійно порушував теми, ситуації, які загрожували людству. Для Винниченка проблема свободи, незалежності від працедавців була іншою варіацією теми «Утопії» Т. Мора, в якій представлено ситуацію ідеального суспільства, в якому кожний працює, але й кожний (майже кожний) користується всіма добрами, наскільки йому потрібно. Це соціальна, комуноподібна, політична тематика. У двадцятому столітті люди почали більше турбуватися тим, що станеться, коли людина в іншу крайність спрямує свою працю і стане автоматом — роботом. 1918 року Ґеорґ Кайзер у експресіоністичнім творі «Газ» підкреслив цю механізацію самої людини. Інші автори цю думку протягнули трохи далі, аж до «Протесту машин» (Р. Роллана 1921, та А. Толстого 1924).

Робот — механічно діюча людина, і антиробот — творча людина, стали темою творів «Сонячної машини» і «РУР», «Россума універсальні роботи» (скорочено «РУР») — це твір, який спопуляризував слов’янське слово «робот» у всіх мовах світу. Але придумав це слово не сам автор «РУР», а його брат, Йозеф Чапек, 1917 року . Сама ідея такої «людини» не є новою; вона була і в єврейській легенді (про Ґолема), і в творах світової літератури («Франкенштейн» М. Шеллі, гомункулус у «Фаусті» й ін.). Карел Чапек (1890-1938) — чеський філософ (доктор філософії), учений, журналіст, драматург, режисер і письменник. П’єса «РУР» була поставлена Лесем Курбасом 1923 . Твори Чапека не були друковані між 1945-48 роками. У перші роки після війни про нього і його творчість у Чехо-Словаччині не писали. У 1958 році була видана в Києві книжка Василя Шевчука, а в 1958-59 pp. вийшли у 5 томах його твори у Москві.

«Россумові універсальні роботи» — «РУР». На острові Россума є фабрика роботів. Дочка президента країни, Гелена, приїжджає з проханням показати їй цю фабрику. Домін, голова інституції, вияснює їй, як науковець Россум дійшов тільки до творення живої матерії, але його син пізніше зумів зробити з того витвір «вищої досконалости, як продукт природи», бо він відкинув непотрібні (себто непродуктивні) людські прикмети грати на фортепіані, ходити на прогулянки, бути щасливим). Його роботи працюють у досконалому порядку і живуть 20 років. Вони заступають двох з половиною робітників, а кошти утримання їх становлять 0,3 гроша на годину.

Протягом п’ятихвилинної розмови Домін знайомиться й освідчується Гелені. У другій дії, 10 років пізніше, стає відоме, що в той час різні країни купували маси роботів і вели ними війну. Та поволі роботи почали організуватись і повставати проти людей. Гелена довідується, що люди вже цілий тиждень не родять дітей на світі. Вона розуміє, що застосовування роботів загрожує людству, і тому палить єдиний шлях продукції роботів, без якого фабрика не зможе їх більше виробляти. Єдиний робот, якому на прохання Гелени доктор Ґаллус додав ще й душу, також повстає проти людей і сам веде наступ. Всіх людей вбито, крім Алкіста, єдиного, який завжди любив працювати своїми руками. Залишили його роботи, щоб він сам пробував відреконструювати план продукції роботів, бо інакше їм всім загрожує кінець за кілька років. Пара роботів — Гелена і Радіус, добровільно зголошуються, щоб на них здійснював Алкіст лабораторійну аналізу й експерименти. Та Гелена і Радіус одне поперед другого пропонують тільки себе на цю жертву, бо вони люблять одне одного. Алькіст тішиться їхньою любов’ю: «Іди, Адаме, іди, Єво. Світ — ваш». Ці роботи стали людьми.

У «РУР» вже з самого початку бачимо, наскільки людина почала ставати механізованою: Домін дає собі 5 хвилин на сватання, Гелена помилково трактує секретарку за людину (а це робот), а керівників відділів за роботів (а це люди). Гелена приїхала на острів, щоб рятувати роботів, а вона остаточно врятувала людство, хоча сама загинула. Так само ішла Гелена-робот, яка офірує себе на досліди, вже стала людиною і рятує світ, бо люди далі будуть родитися, тепер уже від неї (справжня Гелена була вже сама напівроботом — і тому дітей не мала).

Домін вияснює, що планував, щоб усі люди могли жити для удосконалення себе, щоб «бути самому паном творення», щоб «ніхто не діставав хліба коштом життя і ненависти». Так ці люди в останні хвилини свого життя висловлювали ще свої мрії про щастя й добро людства.

Сам автор, Карел Чапек, писав про свій твір: «Мушу признатись, що написати цю п’єсу мене наставила її фабула, особливо ті два акти, де жменька людей, не схиливши голови, дожидає свого кінця; людський героїзм — це моя улюблена ідея, і він зокрема притягнув мене до цього сюжету. Хай би що вийшло з готової п’єси, я залишився вірним цій ідеї. Для мене важливими були не роботи, а люди... Так я думав передусім чи навіть виключно про людський рід. Техніка, прогрес, ідеали, вірування — все це для мене є скоріше ілюстрацією долі людського роду, як змісту п’єси. І це чудо, яке в останньому акті відроджує людство, не треба приписувати ні природі, ні Богові, ні фізіології Ґаллуса, ні випадкові; його здійснили люди». «Творча воля, що є рушійною силою людської діяльности, воля, яка збуджує до творення і завойовування, велична стійкість, оптимістична основа людської раси. І цю горду, мужню, активну велич духа я бажав змусити покірно схилитися перед вічним життям, яке несе у собі жінка» . Віра автора у людину — превелика; остерігаючи перед крайностями модерної технології, він все таки не вірить, що людськість може бути знищена, бо має прикмети, які допоможуть їй пережити і найбільші небезпеки (спричинені неправильним застосовуванням науки чи іншими загрозами). Розум не є абсолютний, тож і Россум зробив помилку, і його син. Але життя і природа є більші від людини з її слабостями. Значить, людство залежне не від цивілізації чи техніки, а від величі свого духа (даного природою, — каже автор).

У червні 1921 відбулася в Лондоні дискусія про твір Чапека. Бернард Шов висловив тоді думку, що темою «РУР» є теза: «людина мусить велику частину свого життя бути слугою рутини, — тому треба дати людині більше часу для духової незалежности» . Та на це Чапек зареагував, що його добре не зрозумів навіть Шоу. Автор хотів показати свого роду комедію науки (техніки) і трагедію правди. Герой Алкіст уважає, що індустріалізація деморалізує людину, Бусман думає, що тільки індустрія може принести модерні вигоди й потреби, а Гелена інстинктово боїться всякої машинерії. Для Нани (няньки) всі винаходи е проти волі Бога. Домін мріє, щоб для людини здобути свободу від праці. Алкіст вірить у саму працю (він інженер, і тому творець) і підтримує внутрішню мету праці, бо сама праця не рівна творчості.

Автор підкреслює погляди і позиції різних осіб, їхні власні «правди життя». Він каже: «Я питаюся, чи це не є можливе в теперішньому соціальному конфлікті в світі — мати аналогічну боротьбу поміж двома, трьома чи п’ятьома однаково серйозними варіаціями й однаково щедрими ідеалізмами? Я думав, що це можливе, і що саме це с найбільш драматичним елементом у модерній цивілізації, що правда однієї людини є протиставлена другій правді, не менше людській; ідеал проти ідеалу, позитивна вартість проти вартости не менше позитивної, замість змагання (як нам звичайно кажуть) між шляхетною правдою і низькою самолюбною помилкою» . Автор — філософ, він підходить до позицій суперечливих партій з погляду релятивности. У пізнішому своєму творі «Фабрика абсолюту» він виступає проти догм, бо кожна людина вірить в іншу догму, і готова вбити другу людину, яка вірить не в те, що вона. Чапек каже, що людина є щось цінніше, ніж її власна «правда». І хоч людина зуміла створити складну цивілізацію і науку, вона, очевидно, ще цілком не вміє її контролювати для свого добра й безпеки. І тут бачимо правду у твердженні, що Чапек намагався дати філософічну дефініцію індивідуума у відношенні до демократичної спільноти. Він переймається долею всього людства і вірить в остаточну перемогу життя, природи і любови.

У «Сонячній машині» та в «РУР» головна ідея е поступово розвинена у першім томі, відповідно — в акті; решти обох творів є немов поворотом до основної ідеї, періодами випробувань її. Жанр і стиль обох творів подібні, але над цими аспектами ми тут не зупиняємося. Зауважимо також, що автори надали жіночим постатям більш гуманних, реалістичних (себто життьових) прикмет (Гелена, Труда, Еліза). Жінки — це ті, що не піддалися звичайному животінню під час перших впливів сонячної машини, і жінки були тими, що виступили з активним запереченням проти ефекту механізації в людському житті. Обидва автори — і Винниченко, і Чапек — для керівників нового ладу символічно дають за дружин дочок колишніх голів держав (президент і князь). Обидві вони остаточно рятують людство.

З філософічного погляду бачимо, що обидва автори підкреслюють вагу і потребу давнього порядку, способу життя: працею людина мас сама собі заробити на продовження життя. Та тут є деякі розбіжності. Чапек не виступає проти механізації, але він підкреслює творчу працю, як одну із важливіших прикмет людини. Винниченко також не виступає проти машин (бо ж він їх сам вживає в творі для утопійної розв’язки), але він ставить вище потребу «старомодної праці» (зужиття власної енергії, символізованої потом) для індивідуальної незалежносте від другої людини, і для індивідуального вибору свободи. Тут, крім філософічної проблеми (свобода вибору), є ще й суспільно-політична. Обидва автори перестерігають перед втручанням у порядок природи і життя. Обидва вони обожнюють природу. Та Винниченко в цьому другому випадку висувається на перше місце («Із-за будинків на сиво-молочні хмарини, на пухкі кучері землі тепло лягають рожево-золоті благословляючі пальці Великої Матері», — так закінчує він свій твір). Коли Винниченко справді обожнює природу, Чапек більше підкреслює порядок природи та, головне, свою віру у людство, у його вічні прикмети.

У Винниченка помітне деяке розчарування людиною, і він тому допускається деяких нерівнобіжностей у веденні своєї головної ідеї. Хоча він устами Сузанни приписує революцію сонячної машини пролетаріатові («Я ще мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату»), однак показує цю класу майже у найгіршому світлі (знову Сузанна говорить: «Наш прекрасний пролетарій, почуваючи себе паном становища, хоче жити відповідно до свого стану, себто в палацах», — вони ж забирали собі все, що їм сподобалося, плюндрували, нищили). У Винниченка інтелігенція рятує країну, а молодь своєю волею і розумінням потреби мати рух-життя є важливим чинником. Тут підхід близький до поглядів Чапека.

Свобода вибору є засадничою для Винниченка, а творча праця — для Чапека. Без цих прикмет людина є не людиною, а роботом. Коли вона стає роботом (маси, які почали животіння в перших розхристаних захопленнях вигодою сонячного хліба і браком потреби праці), вона втрачає мрії, казки, творчість (лист Сузанни); отже, щоб стати антироботом, треба їй зберегти ці прикмети оригінального, першого антиробота — людини.

Обидва автори свідомі того, які загрози несуть із собою крайні способи життя капіталізму, матеріалізму чи комунізму. Хоч вони обидва вірили в соціалізм і підтримували його, вони зрозуміли всі небезпеки цього й обидва стали виразно проти СРСР (Чапек відмовився їхати туди навіть на відвідини). І Винниченко і Чапек стали проти всіх небезпек, що ніс з собою нацизм. Революція роботів та революція сонячної машини має частинно бути віддзеркаленням соціалістичної революції (тільки в «РУР» вона виразніша, а «Сонячну машину» автор своїми поясненнями у «Листі дрібного буржуа» дещо притуманив). Обидва автори турбувалися майбутнім своїх народів і всього людства.

Подібності в обох творах знаходимо і поза самими сторінками цих двох книжок. «РУР» та «Сонячна машина» були критиковані у рідних країнах за те, що у них не було виразного чеського чи українського змісту. Обидва ці твори були першими, виразнішими прикладами наукової фантастики даною мовою. «РУР» була першою чеською експресіоністичною п’єсою, а Винниченко перший в українській літературі писав п’єси цим стилем (Винниченко випередив і західну літературу з цього погляду на кільканадцять років!). Обидва автори працювали для свого народу також і поза літературою. (Цікаве, що близькі приятелі Чапека — Бенеш і Масарик, мали кілька розмов з Винниченком під час його праці над «Сонячною машиною»). Невдовзі по появі і «РУР» і «Сонячної машини» відбувалися публічні дискусії та обговорення творів: Чапекового навіть у Лондоні, Винниченкового у Луганському (28 квітня 1928 в Домі освіти, доповідь проф. Грушевського) , Харкові (квітень 1928, бібліографічний гурток бібліотеки радторгслужбовців, доповідь Сіроштана) , у Музеї революції (25 березня 1928, редакція журнала «Життя і революція», доповідь І. Лакизи) , у Київському Домі вчених (7 березня 192?, доповідь Михайла Івчекка) та й інші.

Але різняться ці твори і тим, що хоч їх перекладено на інші мови, хоч структурно і технічно Винниченків твір є кращим зразком літературного твору, — «РУР» був більше відомий. Отже, Винниченкові сподівання відкрити світ Україні цим твором — не справдилися. І шкода, що цей твір не є тепер приступний читачам (по обох боках залізної завіси) і його не перекладено на поширені мови світу, зокрема на англійську (хоча б у трохи скороченій і зредагованій формі), бо заторкнена в ньому тематика с тепер дуже актуальна. Шкода, що ми не наша гаємося самі пустити цей твір у світ.

Засадничо твір Винниченка утопійний. Автор вірить у можливість такого стану. У щоденнику він писав: «От коли б швидше справдилося пророцтво про перемогу «Сонячної машини», себто природи, праці, науки й свободи в житті людського суспільства, та ще й у такому масштабі. Коли б швидше настала «сонцеїстська» — чи, краще сказати: конкордистська Республіка Землі, а це мало б велику вагу! Колись напевно справдиться, з абсолютною певністю можу це пророкувати. Питання тільки в тому: як швидко? Чи доживемо ми ще до цього здійснення мого пророкування? Які стадії буде переходити боротьба за «Сонячну машину» та за сонцеїзм? Які доби? Які жертви будуть покладені на олтар її? Які «тіні минулого» будуть найцупкішими, найлютішими, найкривавішими в цій великій і останній, дійсно, останній борні? Невже Сталіни та його подібні нащадки й спадкоємці Леніна? Чи гітлерівські? .Чи ще якісь інші, нові, модерніші, відповідніші до тих етапів?»

Твір Чапека у порівнянні до Винниченкового можна назвати антиутопійним, бо автор написав йото як пересторогу (а крім того, він підкреслював свою віру в людство). Чапек бальше насвітлює позицію індивідуумів, їхні світогляди, їхні «особисті правди життя», у той час як Винниченко підсумовує це у політичні одиниці, радше у держави (хоч індивідуальний вибір є важливий). Чапек підкреслює релятивність індивідуальної «правди життя», догм («людина є щось більш цінне, ніж її власна правда»); Винниченко кладе радше свою догму як єдино рятівну.

Не зважаючи на ці розбіжності, бачимо, як рівночасно обидва автори турбувалися майбутнім людини, що стала під загрозою великих змін у двадцятому столітті, і як обидва вони підкреслили важливість давнього ант проб ота-людини, з її суттєвими прикметами.

«Газ» був поставлений також на Україні театром «Березіль» 27 квітня 1923.

Йозеф Чапек згадував, що його навела на цю думку одна подорож у переповненім трамваї, в якім байдужі люди виглядали, мов механізми. Він тоді став придумувати слово, яке представило б людину, яка здібна працювати, але не думати. Див. О. Малевич, «Карел Чапек». Москва, 1968, стор. 96.

Березіль поставив цю п’єсу 24 лютого 1923 для 45 дивізії Червоної армії. Див. «Лесь Курбас; Спогади сучасників». Ред. В. Василько. Мистецтво, Київ, 1969.

Карел Чапек, «Об искусстве». Ленинград, 1969, стор. 37-38.

Harkins William E. Karel Čapek. Columbia University Press. New York, 1962, p. 90.

Там само, стор. 92.

Архів Винниченка. Колумбійський університет. Машинопис — переписаний допис (російською мовою) з газети — без подання джерела.

Там само. Машинопис. Переписано з газети «Пролетарий» від 14. IV. 1928 (російською мовою).

Там само. Машинопис. Переписано з «Пролетарської правди» 27. III. 1928.

Там само. Вирізка з газети. Без точніших даних.

Володимир Винниченко, Щоденник (книга ХХVII). Рукопис. Запис 12. IV. 1938. Архів Винниченка.

Друкована тут стаття Л. Залеської-Онишкевич була читана, як доповідь, під час наукової конференції, влаштованої Комісією УВАН для охорони і вивчення спадщини В. Винниченка у Нью-Йорку 12 грудня 1970.

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Народився він біля Ніжина на Чернігівщині 1881 року. Батько його був залізничний службовець; життя біля залізниць не тільки вплинуло на тематику творів Івана Кочерги, але також і на його уважність до часу в житті людей. У двадцять два роки він закінчив юридичний факультет Київського університету. Ще з гімназійних часів виявляв велике зацікавлення літературою, яке таки перебороло його професію, яку він кинув після 25 років і від принагідного писання перейшов на працю в житомирській газеті. (Геть пізніше він редагував «Літературу і мистецтво» в Уфі, і журнал «Театр» у Києві, 1941). Тим часом уже більше присвячував часу писанню одноактівок, трагедій, комедій і легшого жанру коротеньких п’єс.

Перші твори Кочерги були часто писані російською мовою, та приблизно від 1926 року (вплив українізації?) він перейшов на українську. Перша п’єса Кочерги — «Пісня в келиху», написана 1910 року; більш відомі його драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю» (1926), «Про що жито співало» (1929), «Алмазне жорно» (1930), «Пісня про Свічку» (або «Свіччине весілля», 1931), «Майстри часу» (1933) і «Ярослав Мудрий» (1946). Помер він, маючи 71 рік, у 1952 році.

За драматичну творчість Іван Кочерга був нагороджений орденом Червоного прапора (1939, 1947) і всесоюзною премією за «Ярослава Мудрого». 1950 року дістав титул заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Драматичні твори «раннього» Кочерга (приблизно до 1934) відзначаються висловленими в них філософічними ідеями, метафізичними концепціями часу («Майстри часу») і простору («Підеш — не вернешся»), які в певних випадках мають досить виразне екзистенціалістичне зафарблення. У цих творах помітний дуже ефективний, оригінальний власний стиль автора, але в пізніших — він сильно пристосовується до лінії соціалістичного реалізму. Сучасні радянські літературні критики свідомі цієї різниці між раннім Кочергою і пізнішим, але намагаються заперечити який-небудь поділ його творів на ідеалістичні («реакційні») та матеріалістичні . Вони визнають мистецьку оригінальність Кочерги в його «проблематичних п’єсах» (як автор їх сам окреслив), але закидають йому недостатнє знання радянського життя та абстрактний підхід у представленні і розв’язуванні проблем комуністичної моралі .

У п’єсу «Майстри часу» Іван Кочерга включив цілу свою одноактівку «Зубний біль Сатани», написану одинадцять років раніше (1922). «Майстри часу» в деяких виданнях далі мають свою первісну назву «Годинникар і курка», головне в російських перекладах цього твору.

Коли цей твір одержав третю нагороду 1934 (першої не було, а другу дістав Корнійчук за «Загибель ескадри») на всесоюзному конкурсі, — це принесло авторові раптове визнання. Зараз після того почали ставити «Майстри часу» по різних театрах СРСР, Болгарії та Чехо-Словаччини. П’єса була перекладена не лише на мови цих країн, а й на англійську (видана 1937). «Майстри часу» перевидано шість разів українською мовою і двічі російською. У цих різних виданнях позмінювано цілі сцени, вислови, які міняють зміст твору. Це виглядає як наслідок очевидного політичного тиску на автора. Та навіть і ці зміни не зробили твору цілком «певним», бо хоч нове видання є з 1963 року, цієї п’єси не ставили театри СРСР уже майже 20 років (коли інші твори цього автора далі ставлять).

Комедія «Майстри часу» має чотири дії, кожна з яких відбувається майже з тими самими дієвими особами на однім і тім самім місці. Єдність місця привертає сильніше увагу до подій, які сталися протягом 17 років. Дія відбувається на залізничній станції, десь на Чернігівщині.

Перший акт відбувається в 1912 році. Олександер Юркевич, молодий гімназійний учитель, жде на поїзд до Москви. Рівночасно німецький годинникар і доктор технічних наук Тобіас Карфункель очікує на поїзд, який буде їхати на захід. У Карфункеля сильний зубний біль, і його стогін змушує Юркевича запропонувати свої ліки, та щоб їх розпакувати, треба йому півгодини. Він відмовляється розв’язати пакунок, тому що за 25 хвилин має прибути його поїзд. З Москви він з екскурсією має їхати до Парижу, про що Юркевич мріє вже довгий час. На це Карфункель відповідає: «О, я дуже хотів, щоб хтось справді натиснув на вас — на руський інтелігент — і змусив вас робити. Працювати. Працювати, а не мріяти про краще життя, не ворухнувши пальцем, щоб його завоювати, здобути!.. Ви знаєте, що таке час ?.. Ви чули коли-небудь про «закон тісного часу», повного, як склянка з водою?»

«О, ві ще не зналь, скільки подій може трапатись за двадцять чотири хвилини! За цей час можна знайти щастя, можна втратити щастя, можна покохати на все життя. Так, так, можна навіть умерти — або кого-небудь убити — і все за ті самі 24 хвилини...»

У цих кількох реченнях не стільки скритиковано українську інтелігенцію, як висловлено філософію «тісного часу» і передбачено події наступних сцен. Пророкування здійснюється. У наступні 24 хвилини Юркевич має неприємну зустріч з своєю полюбовницею Софією; пізніше граф Лундишев прохає його привезти йому з Парижу екзотичну курочку, принцесу Буль-Буль ель Газар. За це Юркевичеві пропонує три тисячі, що на його обставини є величезною сумою. На станції з’являється Ліда Званцева, яку Юркевич тому два роки зустрів, але аж тепер признається їй у своїй любові. Вони вирішують негайно одружитися. Щойно тоді Юркевич усвідомлює собі, що таке одруження перекреслить його плани подорожі до Парижу і гарний заробіток за послугу графові. Йому приходить на думку вбити Лундишева і залишити собі навіть ті 30 тисяч, за які мав купити курку. Він майже здійснює цей намір. Ліда бачить, що через неї Юркевич втрачає подорож до Парижу, і тому лишає його. Тим часом як Юркевич умовляє її, поїзд уже відходить.

Друга дія відбувається 1919 року. Юркевич по семи роках одержує листівку від Ліди, що вона приїде з Харкова. На станції Карфункель далі чекає поїзду, щоб їхати до Гайдельберґу. Він знову нарікає: «О, безглюздий країна, що ніколи не шануваль час». Юркевичеві він пояснює свою теорію часу так: «Події або трапляються дуже рідко, або сунуть цілий юрба. Життя, як колода карт — козирі або йдуть один за один, або їх зовсім нема. Час буває або пустий — цілий рік без подій, — або тісний від різних пригод, що налазіль один за один і валілся, як сніг на голова».

Юркевич ніби доводить, що вже розуміє що теорію, і досить двозначно висловлюється: «У нас є майстер (часу) дужчий за вас... Це наша революція. Вона зупинила всі дзиґарі, всі годинники окремих людей і змусила їх жити і вмирати по її великих дзиґарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи ні. Вона припинила назавжди спокійне, ліниве життя, яким ми досі нудилися. О, нам уже не нудно — стільки подій і пригод наслала вона на нас, перед якими і ваш зубний біль і мої пригоди в той вечір тільки дитяча гра... Тепер ми знаємо і без вас, що таке насправді тісні часи!»

Німець Карфункель відповідає на це: «Революція потрібний для вас, для гнилий руський інтелігент, щоб вигналь із вас байдужість і безділля. Вона ще мало вас біль — а мені вона не страшний і не потрібний».

На станції є також Лундишев, який тепер уже сам хоче їхати до Парижу за індійською курочкою. Коли Ліда з’являється на станції, Юркевича разом з нею заарештовують «білі» офіцери, бо Ліда — відома більшовицька шпигунка. Тепер уже Юркевич описує свої останні хвилини перед розстрілом: «Двадцять хвилин життя і любови — та це ж вічність!.. Тільки міщани лічать час роками — ми будемо лічити його ударами нашого серця!.. Випити до кінця ці останні хвилини нашого життя!»

На це Карфункель зауважує, що їм ще далеко до смерти, а тим часом Ліда ще встигне покинути Юркевича. Більшовики здобувають станцію і звільняють їх. Напружена серія подій кінчається тим самим улюбленим зауваженням Карфункеля, що і в першому акті — «зальбадерей» (нісенітниці).

Рік пізніше, у третій дії, — ця сама станція брудна, занедбана. Група простих жінок критикує і нарікає на революцію, яка принесла їм голод і біду. Залізничники кидають роботу і хочуть іти в місто шукати заробітку та харчів. Тут появляється вперше (хоч про нього була мова в першій дії) залізничник-комуніст Черевко, який намовляє робітників залишитися. Чоловіки піддаються, і тільки їхні жінки нарікають на амбіції Черевка бути комісаром, коли його власні діти гинуть з голоду. Карфункель далі мріє повернутися до Гайдельберґу, де він збудує спеціальний годинник для людей, які зуміють це оцінити. Граф Лундишев тепер став бідаком і продає останній дорогоцінний перстень за 30 тисяч, щоб з’їсти курку. Юркевич жде поїзду і Ліди — тепер уже його дружини. Вона приїжджає на кілька годин і знову кидає чоловіка, бо «... партія кличе — я мушу йти. Це просто неминуче, як смерть». Юркевич не погоджується з тим, щоб жінка мусіла йти на фронт: «Партія, партія... То навіщо ж тоді ця воля, яку ти захищаєш кров’ю? Навіщо ця воля, якщо партія поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тоді це не воля, а насильство!»

Юркевич вирішує покинути Ліду: «Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрія... Тільки такий дурень, як я, міг вважати за тихе золото твоє блискуче пір’я, полум’яна птице революції... І як же боляче обпікся я об ці палаючі крила. Ну, що ж — прощай... Лети в свої пожежі, невловима жар-птице».

У четвертій дії, дев’ять років пізніше (1929), станцію перебудовують, відновлюють. Юркевич, тепер уже відомий всім письменник, приїхав на станцію в той час, коли Карфункель знову прагне їхати на захід. Коли виносять труну з Лундишевим (яку забирає його брат до Парижу), Ліда привозить з Парижу курочку Буль-Буль ель Газар, щоб виплекати новий рід, який принесе більше яєць. Щойно тут усі головні особи зустрічаються з курочкою. Ліда після війни стала керівником курячого радгоспу. їй помагає Таратута, вільнодух-бурлака, який давніше вбивав курей.

Ліда довідується, що Юркевич одружився з Софією і має восьмилітню дочку: «Дев’ять років щастя! Дев’ять років тому я була молода і любима... Дев’ять років! Неначе це було вчора. Дев’ять років, які я віддала революції... Замість них... замість них я могла мати таку ось дівчинку...»

Карфункель дізнається, що його приятель виїхав у Росію, де «більшовики навчилися робити час, де роблять такі годинники, як ці годинники п’ятирічки!» Тепер йому нема чого їхати до Гайдельбергу, бо більшовики, «не я, Майстри часу... Вони знову хочуть украсти мій час, як украли вже десять років мого життя, як украли мого майстра... Віддай мій час! Віддай мою мить, яку я впіймав з часу і прибив золотими цвяхами моєї волі...» Він зашпортується, падає і вбивається.

Тут треба зауважити, що різні видання (1934, 1938, 1951, 1956 і 1963) мають деякі (згадані вже) зміни в текстах. Перші два акти майже ідентичні у всіх виданнях і в обох текстах: українському і російському. Варіації зовсім незначні. У третій дії перші видання мають дві сцени, які у пізніших виданнях викинено: про простих жінок, які нарікають і проклинають радянський режим. У виданні 1934 року ці жінки безіменні. Від 1938 року одна з них, типовий представник пролетаріату, називається Усачиха; тут додано кілька сцен, в яких вона краде курку від бідної Олі Черевко (син якої вмирає) і продає Лундишеву. У першому виданні Черевків син тільки хвора дитина, яку від 1938 року зроблено вмирущою. Ця зміна ще більше підкреслює байдуже ставлення більшовика батька до свого сина, тим часом як чужа людина (Таратута) розшукує для нього ліки.

Згадані зміни звучать відважніше (політично), бо вони більше послаблюють образ Черевка. Він без потреби пхається до різної праці, кричить за соціалізм, коли рідна дитина вмирає, навіть не виявляючи найменшого зусилля допомогти родині. Він нелюдяний фанатик, який радше виглядає цинічною карикатурою на людей революції, яких він представляє. Німець Карфункель оцінює це так: «Який революція поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син і коли він вас кличе... Це люди з залізним серцем». Непотрібна цілковита відданість партії також багато сильніше і гостріше висловлена Юркевичем у виданнях від 1938 року.

Четверта дія мас більше варіацій. Видання від 1951 року називають нову п’ятирічку «сталінською», та у виданнях 1956 і 1961 року цей прикметник, очевидно, вже усунений. У виданнях від 1956 року до слів Карфункеля додано, що людям ще невідома сила німецької влади, коли німці запанують над цілим світом. У першому виданні і другому Ліда загадково говорить про старого Карфункеля: «Він хотів зупинити, повернути назад наш час. І певно, вірить, що може це зробити. Адже ж він багато знав про час такого, чого ми ще не знаємо...» Та пізніше, від 1951 року, коли Карфункеля треба було описати, як шкідливого представника німців, наведена репліка вже не появляється, і замість того Ліда говорить таке:

«І напевно знайдуться божевільні, які спробують це зробити, — не тепер, то через десять років. Ви чули, як він кричав про німців, що вони захоплять землю... Мабуть, у них ще є... таке божевілля в мозку». «Так, вони давно зазіхають на Україну, на наші безкраї степи та простори... вони і справді хотіли б відкинути світ на сотні років назад, щоб повернути часи середньовіччя...»

Жінки в творах Кочерги, як і в Лесі Українки, Бернарда Шоу та інших, — сильніші. Тут Софія (спершу полюбовниця, потім жінка Юркевича) верховодить, як і Ліда, яка не звертає уваги на подружнє життя чи на свого чоловіка. Також тільки жінки мають відвагу критикувати режим, — коли їхні чоловіки (залізничники) дуже легко піддаються на намови Черевка. Ліда Званцева, мабуть, росіянка, хоч автор виразно цього не зазначає. У кожному разі в цьому творі носії більшовизму — це росіянка(?) Ліда, ненормальний фанатик Черевко і бурлака Таратута; можна вбачати, що вони є представниками тих елементів, які саме поширювали і вводили комунізм на Україні.

В. Ревуцький порівнює Кочергу до героя в творі «Екзамен з анатомії». На мою думку, також і в п’єсі «Майстри часу» Кочерга віддзеркалений у багатьох прикметах Юркевича. Кочерга, як і Юркевич, стояв осторонь і не брав участи в революції, і цього йому радянські критики не забувають і не раз пригадують.

Присутність Карфункеля в п’єсі ставить нас перед питанням: чи він має представляти живу людину, особу, чи тільки певну філософію, чи тільки різні ідеї, думки Кочерги? Радянські критики вбачають у ньому персоніфікацію німецького фашизму ; та це можна вмотивувати щойно на додатках про Карфункеля в пізніших виданнях твору.

Іван Кочерга в ранніх журналістичних працях користувався псевдонімами К, Кель, К-кель або Карфункель. Карфункель також має важливу роль в «Пісні в келиху». Цей факт підказує нам трактувати героя Карфункеля радше як представника філософічної (західної) ідеї про час або власне носія авторових думок.

Герої п’єси представляють тут усі три головні соціальні класи; вони також є символами певних типів і намірів Кочерги. Не завжди вони виходять як справжні, живі люди, мабуть, через більший натиск на ідею твору. Винятком тут є Таратута — бурлака. Попри те, що він служить як свого роду комічне відпруження в творі, він є антитезою Юркевича. Він зарадний, любить пригоди і неспокійне життя, поводиться, як йому любо, поки не встановлюється більшовизм. Йому байдужий час і все інше на світі, але рівночасно він лагідний і завжди готовий допомогти іншим. Він немов також символізує тут анархізм і вільний козацький дух українських степів; це бачимо і в його найбільш колоритній мові: «Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвіст та й додому. Ех, і помчимо ж тепер, бережись усе на світі». «Дуй, жени — а куди, і сам не знаєш. Тільки б вітер у вухах свистів та озиратись не було треба». Колись його звали Таратута — куряча смерть, та коли більшовизм змусив його сидіти на однім місці і доглядати курей, він тужно на свій спосіб висловлює це: (кидає шапкою об землю) «а щоб вас усіх, ріж мою душу вареником!»

Максим Рильський писав, що «справжні художні твори вирізняються з-поміж стосів усього написаного тим, що їх можна різно тлумачити. Цим вони схожі на життя і цим здобувають довговічне життя собі самим…» Власне і «Майстри часу» також можна різно тлумачити.

Тут постає питання: хто справді Майстри часу? Коли цей твір одержав нагороду 1934 року, журі визнало, що Кочерга описав тріумф соціалістичної епохи і перемоги більшовицьких темпів. У цьому дусі радянські критики визнають Ліду Званцеву, Черевка і Таратуру переможцями . Та чи справді вони такими представлені? Ось Юркевич є відомим письменником і мас відносно вигідне життя, тим часом Ліда і Таратута з героїв стали куроводами, що для них властиво є особистим занепадом, бо ж вони завжди тужать за дією та простором. Черевко вийшов зовсім нереальний. Деякі критики таки висловили це тим способом, що «письменник дещо знизив образи радянських людей, підкреслюючи самозречення, аскетизм Черевка і Званцевої, вдаючись у їх змалюванні часом до риторики і схематизму» .

Власне з розвитку характерів бачимо, що успіхи революції — це тільки наслідок фанатизму Ліди, Черевка і подібних, коли інші добровільно чи з примусу їх підтримували. Кочерга сам говорив, що Юркевич в кінці комедії виходить звичайним міщанином ; у такому випадкові чи не дає цей твір іронічного тлумачення радянської системи, яка зробила Юркевича славним, а Ліду і Таратуту не задоволеними сучасним, самотніми і нещасливими? Може й важко запевняти, кого саме автор хотів (чи міг) показати майстрами часу, але в кожному разі ця комедія більше схожа на пародію на більшовицьких «майстрів часу».

Теорія Карфункеля (тісний час) здійснюється в перших двох діях, але пізніше його впевненість, що він саме є паном свого часу, — захитана. Та його твердження, що життя сильніше за революцію, можна трактувати за доведене. Отже, чи справді можна назвати когось з героїв майстрами часу? Хіба тільки саме життя?

Як видно з першої назви «Годинникар і курка», курка тут грає не останню роль і вводить другу підтему в цій комедії. Її можна, наприклад, трактувати показником життєвих змін: Буль-Буль потрібна раз графові для власної примхи, пізніше Ліді для радгоспу. Курка пов’язує тут проблеми всіх дієвих осіб і остаточно також ідею часу, коли при кінці Ліда називає Буль-Буль «розумною курочкою часу». Третя головніша тема, на яку автор звертає увагу, — негативні прикмети українців (головне інтелігенції). Це зроблено дуже тонко (часто словами Карфункеля) і також уважно (він вживає вираз «руський інтелігент!»). Та лекція очевидна.

Форма п’єси — найцікавіше в ній. Кожна дія цієї комедії є до певної міри окремою цілістю. Тому досить важко вказати на клімакс п’єси. Його можна вбачати в розв’язці окремих проблем — більших та менших. Елімінування зміни місця дії підкреслює саму дію та зміни часу. Це застосовано, мабуть, тому, що, як сам Кочерга говорив, «все мистецтво драматургії полягає в тому, щоб створити для своїх героїв якомога більше труднощів, поставивши якнайбільше перешкод на їх шляху, обмежити їх у просторі і в часі» .

Перші дві дії дуже вдало побудовані. Час театральної дії цих актів дорівнює дійсному часові; тому і темп подій на сцені і драматичне напруження надзвичайно ефективні. Третя дія, а особливо четверта — вже досить повільні, не сконденсовані. Деякі сцени тут не зовсім потрібні (з духовою оркестрою). Вони дуже різняться від вдалих перших двох дій, і Кочерга сам признавався, що він так планував. Це тільки послаблює в нас переконання про більшовиків, як «майстрів часу». Крім того, всі події в перших трьох діях відносно несподівані, а в четвертій дії воші очевидні (ми знаємо, що Лундишсв не матиме своєї Буль-Буль, а Юркевич — Ліди, тому що вони обидва називають їх своїми «жар-птицями» — а їх не можна ж схопити; Карфункель передрік Юркевичеві, що Ліда його покине). Цей факт впливає на послаблення напруження і зацікавлення читача чи глядача. Коли Кочергу називали майстром першої дії, — його напевно не можна б назвати майстром останньої. Хіба що це було свідомо негативне змалювання радянських героїв.

Динаміка розвитку сюжету помітна в перших трьох діях; автор там вміло пов’язує реалістичні та романтичні сцени. У кожній дії перехід від трагічного до комічного і навпаки вміло застосовані, чим досягається потрібного ритму напруження.

Кочерга плинно писав українською та російською мовами. Його власний переклад «Майстрів часу» на російську мову майже рівний українському оригіналові, хоча українською мовою окремі місця яскравіші.

«Майстри часу» — одна з найбільш інтелектуальних і філософічних радянських п’єс. Дехто порівнює її до творів Брехта. Інтелектуальний підхід Кочерги бачимо не тільки у філософії, але й у техніці твору. Проти його оригінальність, власне сама форма є його найкращою якістю, хоч для радянських критиків це виглядає навпаки. Наприклад, Є. Старинкевич критикує абстрактність та помилковість «творення драматичного сюжету, що не дало творові реалістичної правдивости...» Непереконливість більшовицьких героїв як майстрів часу вона приписує фактові, що «драматург не завжди знаходив реальні життєві обставини, які б допомогли розкритися високим якостям героїв у їх ділах, у живому зв’язку з дійсністю...» Таким чином вони критикують саме найкращі якості творчости Кочерги, перекручено їх інтерпретують.

Рання творчість Кочерги, її філософічна тематика, як і байдуже його ставлення до революції, — не були забуті його критиками. На жаль, автор не встояв перед цією критикою і після «Майстрів часу» перейшов на писання в стилі соціалістичного реалізму; в «Історії української радянської літератури» пояснюють це так: «Його творчість може бути промовистим свідченням того, як збагачуються сили й можливості письменника під впливом радянської дійсности...»

Дехто припускає, що Кочерга не пішов вище як драматург тому, що не співпрацював стало з одним театром чи режисером і не знайшов «свого» театру. Думаю, можна твердити, що коли б Кочерга жив в інших обставинах і мав змогу вдосконалювати свій стиль, техніку, був вільний у виборі тем, він став би передовим драматургом нашого часу. Великий творчий потенціал Івана Кочерги залишився не вичерпаний і не використаний.

Творчість Кочерги була занадто глибока й небезпечна для його оточення в СРСР. Він вважав, що «вміння драматурга підмічати в житті найбільш важливі... найбільш пекучі проблеми не тільки сьогоднішнього, а часом навіть завтрашнього дня — це дорогоцінна ознака справжнього драматурга» . Та йому самому цього не можна було робити. Може, тому його улюбленими книжками були казки. Він мав велику збірку казок різних народів світу; більшість з його кращих творів побудовані на сюжетах з казок. Для Кочерги, мабуть, так було, як сказав Микита в його творі «Ярослав Мудрий»: «В житті бракує часом правди, і казка це поправити спішить, бо ж тільки в казці дістає відплату за добрі вчинки справедливий муж...»

Старчак Кіндрат, Твори І. Кочерги, Держ. в-во худ. літ., стор. 6, Київ, 1956.

Є. Старинкевич, Іван Кочерга, Матеріали до вивчення історії української літератури, том V, стор. 454, Київ, 1963.

Кисельов Йосип, Інтелектуальна драма, Вітчизна, ч. 12, стор. 176, 1962.

Там таки, стор. 53.

Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 53, Київ, 1963.

Костюк Юрій, Майстер драматургії Іван Кочерга, Дніпро, стор. 104, ч. 10, 1956.

Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 56, Київ, 1963.

Там таки, стор. 51.

Є. Старинкевич, Матеріали до вивчення історії української літератури, том V, стор. 454, Київ, 1963.

«Історія української радянської літератури», стор. 659, Київ, 1964.

Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 57, Київ, 1963.

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Прощание с Джульеттой – с.

http://archivsf.narod.ru/1934/yuriy_scher...

********

https://fantlab.ru/search-works?q=%D1%89%...

http://argo-unf.at.ua/load/kozlov_ivan/280

http://chtyvo.org.ua/authors/Scherbak_Yur...

Щербак Ю.М. Бар"єр несумісності : роман / Ю.М. Щербак. – Київ : Радянський письменник, 1971. – 317 с.

Щербак Ю.Н. Барьер несовместимости : роман / Ю.Н. Щербак. – Москва : Советский писатель, 1974. – 295 с.

Щербак Ю.М. Маленька футбольна команда : оповідання / Ю.М. Щербак. – Київ : Радянський письменник, 1973. – 144 с.

Щербак Ю.М. Фрески і фотографії / Ю.М. Щербак. – Київ : Молодь, 1984. – 118 с.

Щербак Ю.Н. Фрески, письма и фотографии / Ю.Н. Щербак. – Москва : Советский писатель, 1991. – 92 с. – ISBN 5-265-02042-Х

Щербак Ю.М. Хроніка міста Ярополя : повість / Юрій Щербак. – Київ : Дніпро. 1986. – 143 с. – (Романи й повісті ; 1986/4)

Щербак Ю.М. Шлях до серця : кіносценарій / Ю. Щербак. – Київ : Мистецтво, 1972. – 62 с.

Щербак Ю.М. Відкриття : драма на 2 дії / Юрій Щербак. – Київ : Мистецтво, 1976. – 71 с. – (Бібліотека сучасної драматургії ; № 69)

Щербак Ю.Н. Гармоническое вдохновение : повесть, рассказы / Ю.Н. Щербак. – Киев : Молодь, 1987. – 247 с.

Щербак Ю.М. Знаки / Ю.М. Щербак. – Киев, 1984. – 591 с.

Щербак Ю.М. Лікарі : роман, повість, оповідання / Ю.М. Щербак. – Київ : Дніпро, 1990. – 623 с.

Щербак Ю.М. Світлі танці минулого / Ю.М. Щербак. – Київ, 1983. – 344 с.

Щербак Ю.М. Сподіватись : п"єси / Ю.М. Щербак. – Київ : Радянський письменник, 1988. – 430 с.

Фут. — Щербак Ю.М. Україна в зоні турбулентності : демони минулого і тривоги XXI століття : роздуми. Порівняння. Передбачення. Статті. Виступи: 2003-2010 рр. / Юрій Щербак. – Київ : Український письменник, 2010. – 414 с. – ISBN 978-966-579-270-3

Ф. — Щербак Ю.М. Час Великої гри. Фантоми 2079 року : роман / Юрій Щербак ; [вид. рада: В. Баранов та ін.]. – Київ : Ярославів Вал. – ISBN 978-617-605-003-2

Кн. 2. – 2012. – 440 с. : портр. – Кн. 1: "Час смертохристів. Міражі 2077 року", вид-во "Ярославів Вал", 2011

359

Ф. — Щербак Ю.М. Час смертохристів. Міражі 2077 року : [роман] / Юрій Щербак. – Київ : Ярославів вал, 2011. – 474, [6] с. – ISBN 978-966-2151-82-4

Ф. — Щербак Ю.М. Час смертохристів. Міражі 2077 року : роман / Юрій Щербак ; [худож. оформ.: І.В. Женченко ; вид. рада: В. Баранов та ін.]. – Київ : Ярославів Вал, 2013. – 474, [4] с : іл. – ISBN 978-617-605-013-1

Щербак Ю.М. Хроніка міста Ярополя : вибрана проза / Юрій Щербак ; [передм. Жулинський М.Г.]. – Київ : Українські пропілеї, 2016. – 676, [4] с. : іл. – (In сorpore). – ISBN 978-966-7015-97-8

Зміст:

1. Що не підвладне безжальним законам Часу? / М. Жулинський ;

2. Причини і наслідки (роман) ;

3. Як на війні (повість) ;

4. Хроніка міста Ярополя (повість).

див. по каталогу НБУВ м. Київ

Юрій Щербак. Зброя Судного Дня. Дія нового документально-фантастичного роману Юрія Щербака "Зброя Судного Дня" відбувається в 2014-2015 рр....

К. Ярославів Вал. 2016. 360 с. Ілюстрації: Немає ілюстрацій

Формат: 60х84/16 (~150х205 мм)

Палітурка: Тверда

Папір: Офсетний

ISBN: 978-617-605-014-8

======

"Повернення блудного сина" — це найповніша книга вибраних творів Юрія Щербака. Його урбаністична проза, присвячена складній етичній проблематиці, почасти соціально гостра, переткана примхливими алюзіями й асоціаціями, позначена неконвенціональними прийомами ведення повістування. Це проза для вдумливого читача, який не байдужий до проблеми сучасності.

Характеристики

Автор: Юрій Щербак

Видавництво: Ярославів Вал

Серія книг: БУкЛіт

Мова: Українська

Рік видання: 2015

Кількість сторінок: 576 с.

Формат: 145x200 мм

Палітурка: Тверда

ISBN: 978-617-605-046-9

++++++++

Наближення (п"єса) : Образ геніального вченого по­

стає у п’єсі «Наближення». Невиліковно хворий академік

Лунін віддає всі сили на здійснення грандіозного проекту

керівництва народним господарством. Доля цієї наукової

розробки висвітлюється через долю її автора, в розвиток фа-

устівського конфлікту вплітаються фантастичні епізоди, діа­

лог Мозку з Супермозком. В основній проблематиці п’єси

легко впізнати реальні наукові проблеми, якими займався

академік В. М. Глушков, людина, з якою письменник був

добре знайомий і риси якої відтворив в образі Луніна.

========

...отже, тут не тільки особисті млтивації і бажання, які є у першій частниі Гетового Фавста, а й економічні, історичні та політичні (чк і у другій частині Фавста). Саме в цих галузях цей Супермозок може бути, зокрема, допоміжний Лунінові, якого обслуговує Робот, або насправді Мефістофель. Тут Супермозок, це комп"ютер 14-ї генерації (у час, коли п"єса була написана, світ знав щойно п"яту генерацію).

http://img.yakaboo.ua/media/mediagallery/...

Щербак Ю.

Сподіватись: П’єси. – К.: Радянський письменник, 1988. – 432 с. тверда обкл., 70х100/32; 2000 прим. 1 крб. 70 коп. (п) ISBN 5-333-00157-Х

Відкриття с.3 —

Сподіватись с.79 —

Розслідування с. 157 —

Маленька футбольна команда с. 233 —

Стіна с. 297 -

Наближення с. 363-431

(примітка: назви програм ЗЕВС-2000, Єдність, машини Орбіта тощо — умовні)

*******

Марія Михайлівна Романівська народилася 1901 року на Полтавщині. З перших днів Радянської влади шістнадцятирічна гімназистка з містечка Зінькова працює у місцевому відділі народної; освіти, потім у клубі червоноармійської частини. Керує музичним гуртком, організовує вистави, концерти, виступає сама, пише агі г-гі’єси, вірші. На слова її вірша «Великий Жовтень» композитор» П. Толстяков створює кантату. ♦

Ці високого накалу роки відбито в спогадах одного з героїв повісті «Високий літ» піаністки-педагога Віри Павлівни: «І от я почала працювати музкерірником при трупі Н-ського кавполку. Що я робила? Вчила червоноармійців грати на роялі, сама грала їм «Яблучко», «Варшав’янку», Чайковського і Бетховена, акомпанувала в «Наталці-Полтавці»...

А головне — концерти-мітинги. Уявіть собі напружену, навіть бойову обстановку. У нас чимало ворогів: на селі — куркуль, у лісі — бандит, у місті — саботажник. Та жадібно тягнеться до Радянської влади, до комуністичної партії незаможник, середняк...

І от міцне слово промови, впереміж з піснею, з агітп’єскою летить у народ, пристрасне, гаряче. Пахне порохом недавніх героїчних боїв, палає вогняним прапором, на якому ще не висохла кров товаришів...»

Закінчується громадянська війна. Письменниця стає активним бійцем культурного фронту. Вона працює в оркестрі Народного

дому, вчить сільську молодь в школі музичної грамоти там же, в Зінькові.

Восени 1921 року Марія Михайлівна переїздить до Харкова. Вступає до музичного технікуму, погім — на вищі музичні курси. Працює в газеті «Вісті» на посаді постійного рецензента відділу мистецтва. В її творчому доробку поруч з віршами та рецензіями з’являються твори для малих читачів: оповідання й казки. їх друкує перший і єдиний тоді на Україні дитячий журнал «Червоні квіти».

Можливо, найбільшим з різноманітних уподобань цих часів була для Романівської кінодраматургія. Письменниця створила кілька сценаріїв повнометражних художніх фільмів («Марійка», «Федько-наймит» та ін.). Ця праця не пройшла марно для її майбутніх творів. Саме від кіносценарію йде в них напруженість сюжету, що часто набуває пригодницького характеру, інтригуюча зав’язка, економність описів, вміння подавати події, героїв «крупним планом», примусити «грати» художню деталь. Деякі твори написані безпосередньо за сценаріями («Марійка», «Загнуздані хмари»).

Та поруч з усім цим живе давня любов до музики. Письменниця прагне до музичної освіти, яку в юнацтві довелося добувати самотужки.

Поетична творчість Марії Романівської залишилася лише віхою на її- творчому шляху. Письменниця посіла місце в українській радянській літературі саме як прозаїк — автор художніх та науково-художніх творів. Першим з них була повість «Марійка» <1930).

У повісті перед читачем проходить доля маленької селянської дівчинки. Голод осиротив доньку незаможника, вигнав її з рідного села. Марійка стає безпритульною.

Тема безпритульництва посідала значне місце в дитячій літературі тих часів. Марія Романівська розкриває її поруч з Андрієм Головком, Іваном Микитенком та іншими письменниками. Але на відміну від своїх відомих уже колег молода письменниця створила не оповідання, не твір для дорослих на тему дитячого життя, а повість для самих дітей, що стала значним явищем української дитячої літератури.

Незвичайна, але в той же час типова доля малої героїні. Читача хвилює мужність дев’ятилітньої дівчинки, яка, нещадно експлуатована й залякана бандою злочинців, ризикуючи життям, попереджує тяжкий злочин. «Ми жили з героями книги... вона вчить нас бути сміливими, любити свій народ і Батьківщину, ненавидіти ворогів. Ця книга вчить нас бути чесними й високо нести звання піонера»,—пишуть в листі до Марії Михайлівни вихованці Климківського дитбудинку з Чернівецької області.

Всупереч тенденціям формалістів, що заперечували різницю між «соціальною істотою» — дитиною та дорослою людиною, автор подає глибоко вмотивовану поведінку, особливості психології та сприймання навколишнього світу саме дитиною молодшого віку, переконливо розкриває поступовий вплив нового життя на формування її свідомості, її вчинків.

Про те, наскільки типовою була постать і доля Марійки, свідчить і лист, одержаний письменницею після перевидання книги у І958 році від літньої колгоспниці Євдокії Пичко з Хмельниччини:

«В дитинстві не одна була така Марійка, а багато... Про це і тепер я добре пам’ятаю...»

Одною з перших в українській дитячій літературі Романівська змалювала піонерське життя, активність, дружність, завзяття радянських дітей.

У першому розділі «Марійки» читаємо про події в селі Веселому. Автор знаходить багато барв для змалювання пишної й ласкавої природи України. Сади, зелені луки, стиглі лани пшениці лід літнім сонцем, таким сяючим, пекучим, що здавалося, воно «розтопить лани і ''зробить із хліба золотий, гарячий мед». Опоетизовано і затишок прозорої річки.

Марія Романівська народилася, провела дитинство і юність на Полтавщині. Миргород, Кобеляки, Зіньків—місця її дитинства були малими повітовими містечками, схожими на села. Дівчинка часто жила у родичів — на хуторі Жуки під Полтавою, гостювала в Сорочинцях у дядька — вчителя. Природа Лівобережжя України, батьківщини великого Гоголя, і в наші часи надихає не одного письменника. Вплинула вона й на Романівську, визначаючи на протязі всього часу її творчості і певні якості її героїв, і коло її улюблених художніх образів і засобів.

Повість «Марійка» витримала випробування часом. Перевидана через двадцять вісім років, вона знайшла свого читача серед нового дитячого покоління, для якого часи життя Марійки — давня історія і давня легенда.

В середині тридцятих років у творчості Марії Романівської виникає нова тематика, що на перший погляд не обгрунтована, не обумовлена попереднім життєвим і творчим досвідом письменниці. Це—наукова фантастика, в якій нею обрано галузь фізики.

Математика й фізика були, поруч з музикою, найстарішим і найтривалішим уподобанням письменниці, і любов до них йшла від дитячих років. В сім’ї Романівських дорослі й діти захоплювалися фізичними дослідами, для батька не було розваги, приємнішої за розв’язування головоломних математичних задач. Стаз-ши дорослою, Марія Михайлівна продовжує самостійно набуватн знань з фізики й математики. Цьому не стали на заваді ні вірші, ні сценарії, ні навіть музика. Навпаки. Письменниця щиро вважає, що в математиці й музиці є щось споріднене, співзвучне. Хвилюючі, безмежні обрії математичних, фізичних проблем та припущень потребують того ж напруження, того ж самого зльоту творчих сил, тої ж надзвичайної гостроти почуттів, що й музика. В математиці є своя поезія. І не випадково, що всі герої науково-художніх творів Романівської: інженери, науковці, винахідники — щиро кохаються в музиці, грають самі (Катинський, Горний, Смирнов та ін ).

Коли в 1934 році в Харкові був відкритий перший в Радянському Союзі Палац піонерів та жовтенят, Романівська (разом з Миколою Трублаїні) стає постійним і активним членом наукової ради Палацу. Вона працює в секторі фізики, бере участь у роботі фізичної лабораторії. Саме в ній конструювали малі дослідники діючі моделі вітродвигунів, про які йде мова у її науково-фантастичній повісті «Шахти в небі». Дружба з фізикою продовжується й у післявоєнні часи. Письменниця уважно слідкує за всім новим, що виникає в галузі теоретичної фізики, відвідує захисти дисертацій молодими науковцями, консультується з фахівцями.

У кожного читача є в літературі свої улюблені жанрн, свої теми. Та незалежно від віку й особистих уподобань, майже зсі охоче читають твори наукової фантастики. Популярний і корисний науково-фантастичний жанр складався в українській радянській літературі протягом другої полоьини 20-х та в 30-х роках. Багато сил вклали в його розвиток Ю. Смолич, В. Владко і ряд інших письменників. Вони прагнуть розкрити в своїх творах безмежні можливості науки, поставленої на служіння людству, комуністичному суспільству, змалювати самовіддану творчу працю радянських винахідників, викрити й засудити кар’єризм у науці.

Прийшла з своїми темами до цього жанру і Марія Романів-ська. Для науково-фантастичних творів письменниці характерне поєднання фантастики з реальністю сьогоднішнього дня, з невідкладними погребами народного господарства, життя колгоспіз. Практичне втілення наукового відкриття допомагає боротьбі з стихіями, «загнуздує» їх сліпу силу, повертає її на користь суспільству.

У першому з творів цього жанру повісті «Загнуздані хмарм» (1935) письменниця розповідає про винахід та практичне здійснення керування погодою. Доктор геофізики Горний сконструював літаючу станцію штучного дощування.

Дія повісті розгортається на дирижаблі (літаючій станції) і а в колгоспі «Південь», лани якого чекають рятівної штучної зливи. Обидва плани повісті зв’язує постать маленької Галинки, онуки знатного колгоспного чабана Омелька, яка випадково потрапляє до літаючої станції.

Галинка майже одноліток героїні першої повісті Романівської «Марійка». Але як далека дівчинка, що зростає в радянському суспільстві, від лякливої й затурканої доньки селянина-бідняка. Галинка -^-життєрадісна, щира, активна істота, з розвинутим почуттям колективізму, з свідомим розумінням громадського обов’язку. Дівчинка захоплюється ентомологією, завзято полює на комах, збираючи їх колекцію.

Цікава постать сільського діда Омелька, колгоспного новато-ра-дослідника, що знайшов вітамін зросту рослин. Велике місце в житті Омелька посідає флейта, на якій він майстерно грає.

З героїв книги, що перебувають на літаючій станції, виразна фігура тринадцятирічного Мака Горного. Хлопчик рано втратив матір. Його виховує батько, який живе лише геофізикою. Мак зростає в оточенні людей, інтереси яких окреслені тією ж наукою. Це рано пробуджує інтерес до фізики й математики, в галузі яких він обізнаний, може, більше за студента-першокурсника. Розглядаючи образ Мака, слід мати на увазі, що на нього, як і на ряд інших персонажів в цьому творі, науково-художньому за жанром, покладено певні популяризаторські функції.

Образи працівників літаючої станції (Горний. Рая, Гриценко) дещо надмірно романтизовані письменницею, особливо Горний. Змальовані як люди, захоплені єдиною в житті пристрастю, вони досить однобічні, певною мірою схематичні.

Справжньої схвильованості і навіть своєрідної поетичності твору надає зростаюче напруження боротьби за здійснення :про-би штучного дощу. На багатих ланах «Півдня» панує посуха Наближається страшний гість — суховій. І чеканням лошу жи.ть дорослі й малі. Колектив літаючої станції, що вперше намагається

здійснити експеримент на широких масивах, хвилюється. Від наслідків залежить сама доля винаходу Горного. До того ж науковці почувають велику моральну відповідальність перед колгоспом, що звірився на них. Перший дослід зазнає невдачі — ешелон хмар проходить повз лани «Півдня». Залишається друга й остання спроба.

Доля технічного винаходу по-справжньому глибоко хвилює й захоплює читача. І це також тому, що письменниця, кажучи словами О. М. Горького, науку й техніку зображує «не як склад готових відкриттів і винаходів, а як арену боротьби, де конкретна жива людина переборює опір матеріалу і традицій». Винахідники перемогли, і рятівна злива лине на спраглу землю. Своїми малюнками насиченої вологою природи автор показує уміння конкретизувати абстрактно-наукові явища, органічно зливати їх прикмети з кольоровим, зоровим малюнком пейзажу. Подібне ми можемо побачити і в інших науково-художніх творах письменниці.

Друга науково-фантастична повість ''М. Романівської «Шахти р небі» (1940) продовжує напрям попередньої. В центрі твору — проблема використання сили вітру для зволоження середньоазіатських пустель. В невеличкому оазису, серед піщаних барханів пустелі Каракум, інженер Катинський змонтовує і пускає в дію свій винахід — потужну літаючу вітро-електростанцію — ВВЕС. Вона, ця станція, дасть тимчасово електричний струм майбутньому місту.

Твір має більше, ніж у «Загнузданих хмарах», пригодницьке спрямування. Піщаний смерч зриває ВВЕС з тросів. Зникає п’ятнадцятирічна Ніна, племінниця Катинського, що вилетіла на маленькому поштовому літачку разом з підлітком Алкадом навздогін за станцією. Витративши пальне, літак сідає між барханами. Алкад іде шукати кишлак і випадково відкриває величезне підземне водосховище — озеро.

Найбільш виразна в творі постать Ніни. Письменниця змальовує важке дитинство, що зробило її надто вразливою, неврівнова-женою. Як і інші герої творів Романівської, Ніна вже має своє покликання в житті. Юний геофізик, аматор «вітрових» справ, зростаючи, стає відданим помічником Катинського, вирушає з ним у Каракуми. Ніна перебуває в тому віці, коли вчорашня дитина стає на порозі юнацтва. Рвучкість, непослідовність, «дитячість» підлітка поєднується в ній із здатністю до глибоких почуттів, сталих захоплень, самовідданості дорослої людини. Тонко змальовані складні відносини її з Алкадом. Внутрішній світ дівчини розкриває її щирий і досить своєрідний щоденник. Письменниця відтворює найбільш характерне в зовнішності, поведінці: «Нині рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі й довгі руки підлітка. Вони любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати— що завгодно, тільки не триматися на одному місці».

В «хлопчачій» вдачі Ніни втілено типові риси молодої радянської дівчини тих часів, коли жінка в нашій країні практично опановувала «чоловічі», технічні професії.

В повісті «Шахти в небі» значно грунтовніше обумовлено технічну сторону винаходу. Письменниця детально змальовує конструкцію ВВЕС та колосальну вітродвигунову споруду на Круглій

горі, докладно розповідає про принципи їх дії, потужність, технічні можливості. Як і в «Загнузданих хмарах», вона знайомить читача з історією винаходу, дає широке уявлення про ті закони фізики й інших наук, на яких грунтуються практичні засоби використання енергії стихій.

Питома вага цього популяризаторського матеріалу в повісті дуже велика. Автор використовує з цією метою щоденники героїв й екскурси в їх минуле, лекції по радіо і досить величенькі цитати з енциклопедій, класичні у цьому жанрі пояснювальні діалоги і вставні новели.

Обидві повісті Романівської, можливо, порівняно більше, ніж інші науково-фантастичні твори української літератури 30-х років, тяжіють до науково-популярного жанру.

В усіх без винятку творах письменниці великі й малі їх герої завжди друзі тварин. В її книжках живуть і приручена черепаха Дженні, улюблениця малої Галинки, і білі вимуштрувані Тишком щури, і птахи... Вони є часткою тієї живої природи, що оточує людину, збагачує її, виховує гуманні почуття.

В роки Великої Вітчизняної війни Марія Романівська, як і всі письменники нашої Батьківщини, стає агітатором. Вона пише сатиричні фейлетони, агітаційні п’єси («Маскарад», «Нежить лейтенанта Швайнера» та ін.), нариси. «У мене було єдине бажання: піднести свій голос, хай слабенький, серед мільйонів голосів, щоб його хоч трішечки було чути, щоб він хоч будь-кого будив, закликаючи на роботу, на помсту, на бій»... — каже вона словами одного з своїх героїв — журналістки Диківської. Роки окупації Харкова письменниця перебуває в Ленінабаді, працюючи в місцевій газеті.

За два з половиною роки життя в Таджикистані М. Романівська зріднилася з цією сонячною країною, полюбила її людей. Перебування в Таджикистані збагатило її творчість щирим почуттям дружби радянських народів.

У творчості Романівської післявоєнних років значне місце посіли художній нарис та оповідання. Перші з оповідань її натхнені воєнною тематикою. В них відбито мужність, моральну силу радянських людей. Радянський офіцер після поранення втрачає зір, але знаходить для себе покликання в мистецтві («Кохання і мужність»).

Ряд творів присвячено гострим проблемам моралі, родинного життя. Всі вони мають побутовий характер. Серед них — сповнені тепла й людяності оповідання «Батько» та «Ганнуся». В центрі творів образи простих людей з нелегкою долею, які стають справжніми батьками посиротілим дітям. Велике оповідання «Троянди Олександра Григоровича» — психологічно забарвлена сімейна драма лікаря, молода жінка якого — актриса пішла з іншим. Нещасний випадок приводить Лілю до клініки колишнього чоловіка, який врятовує їй життя. Тут у клініці Ліля починає по-справжньому розуміти його віддану, героїчну працю. Твори такого характеру особливо цінні для морального виховання нашої молоді.

Окремі оповідання письменниці присвячені життю трудящих та їх дітей у капіталістичних країнах («Альбіна», «Негреня»),

Основна частина післявоєнної творчості Романівської — повісті. 1950 року виходить першим виданням, а 1954 — другим, доповненим, повість «Високий літ».

Історія того, як одинадцятирічна Катря Майоренко з невели-

кого українського села Зишнівки оволодіває музичною освітою у відомій школі професора Столярського, як виникає і формується ТІ надзвичайна обдарованість, становить основу цього твору.

З глибоким проникненням у психологію дитини малює автор здібність Катрі сприймати зовнішній світ, якості речей, рухи — у звуках.

Катря Майоренко зростає як людина єдиної пристрасті. Владний потяг до музики долає всі перешкоди. Потрапивши до музичної школи, Катря в одинадцять років переучується грати наново, бо її стара вчителька знала лише старовинну систему «пальцівку». На шляху оволодіння музикою дівчинка виявляє настійливість, величезну працездатність. Перші успіхи не псують Катрю, як це було з її товаришем Олесем Торієвим. Письменниця ніби каже малому читачеві, що талант — це, насамперед, велика, віддана праця.

Друга частина повісті розповідає про відому музичну школу професора Столярського для обдарованих дітей. Письменниця правдиво відбила труд малих мешканців «співучого будинку», їх дружбу й інтереси. В повісті створено виразний образ старого професора, доброго друга й учителя юних талантів.

Повість «Високий літ» — одна з небагатьох книжок, що в певній мірі підводять дитину-читача до розуміння природи музики.

Про дальшу долю дівчинки-композитора розповідає повість «Червоний тюльпан» (1957).

Читач зустрічається з Катрею Майоренко на другому році Великої Вітчизняної війни. Після тяжкого поранення вісімнадцятирічну партизанку направляють в тил, де вона згодом вступає до Ленінабадської музичної школи.

Катрю гнітить невідома доля близьких людей — бабусі Меланки, матері, нареченого Олеся Торієва, вона розлучена з рідною Україною. Але в далекому краї пісків та гір знаходить вона рідний дім, нових друзів, щиру приязнь.

Письменниця побачила Таджикистан в умовах суворих воєнних буднів й щиро розповіла про них. Вона показала простих і мужніх його людей: робітницю-комуністку Саодат Холматову, величну й мудру стару горянку Файзі-Бібі, секретаря горкому Антипова та ін.

В глибокому тилу, як і на фронті та в партизанському лісі, йде війна з ворогом. Але вона набуває інших форм. Виповзає з нір націоналістичне басмацьке охвістя, шпигуни й диверсанти лізуть через кордони Ірану. Вони намагаються отруїти свідомість людей, похитнути віру в перемогу. Звідкись виникають чутки, що німці воюють з росіянами, а не з таджиками, свастика таємниче з’являється на воротах дворів, де живуть евакуйовані. Кишлаком Ура-Тюбе ходить непевний гафіз і в пісні своїй закликає таджицьких матерів не давати синів на війну. Спалахує пожежа на фабриці шовку. Темні людці, спекулянти, бандити квапляться й собі урвати частку від голодного тилового хліба. З усім цим вступають у боротьбу герої «Червоного тюльпану»—Катря Майоренко, її нові подруги Лена Петрова та Хусні Холматова, Віра Павлівна та журналістка Диківська, демобілізований лейтенант Борис Клименко й старий професор, активістка домкому Саодат, Файзі-Бібі та інші.

Перипетії цієї боротьби обумовлюють напруження, несподівані звороти сюжету. Повість «Червоний тюльпан», як і перша книга'' М. Романівської «Марійка», має яскраві елементи пригодницького твору.

Письменниця знову, як і в повісті «Високий літ», стверджує високу, окрилюючу силу мистецтва — музики, пісні, їх роль у всенародній боротьбі, у справі перемоги над ворогом.

Катря, повернувшись до мистецтва в часи тяжких випробувань, відчуває, що музика стала справою всього її життя, її новим патріотичним подвигом. Всі свої думки й сили вона присвячує створенню симфонії на давно вимріяну героїчну тему про легендарну нескорену дівчину-кріпачку Марисю. І те буденне, що, на перший погляд, заважає її творчій роботі—цілоденна праця з дітьми, виїзди з концертами та інше —збагачує її, дає сили творити.

Творчою удачею «Червоного тюльпану» є й його дитячі образи, що посідають у повісті значне місце. Це —учні музичної школи. До них можна віднести і образ малої Норі Салібаєвої, танцюрист-ки-самородка. Дівчинка зрікається дому свого батька-спекулянта й бандита і приходить до колективу музшколи.

Так же ласкаво і тепло, як рідні українські пейзажі, відтворено на сторінках повісті своєрідні краєвиди Таджикистану, його яскраві кольори, разючі контрасти: гори, підніжжя яких «були обсипані квітами черзоними-червоними», а між горами «тремтіли, димились, мов гарячий попіл, жовті піщані дюни».

В 1960 році видано нову книгу Марії Романівської «На верхів’ях холоду». Від музики письменниця знову повертається до фізики, від твору художнього — до науково-популярного. В творі сюжетного характеру вона дає грунтовне уявлення про нову і майже невідому широкому колу читачів галузь науки — фізику низьких температур.

Попередні повісті Романівської, які розкривали окремі закони фізики, були науково-фантастичними. «На верхів’ях холоду» — твір зовсім іншого характеру. В ньому відсутні будь-які фантастичні припущення, його побудовано на існуючому науковому матеріалі. Багато елементів белетризації відпадає в творі такого гатунку, авторській фантазії, що захоплює читача в науковій фантастиці, поставлено суворі межі. Щоб закони й факти науки заговорили яскравою мовою образів, автор мусить шукати нові художні можливості. Шлях таких шукань важкий і не все приходить легко і зразу. Марія Романівська одна з перших в українській літературі торує складний шлях розвитку науково-популярної повісті. «На верхів’ях холоду» — перша її спроба в цьому жанрі.

Своїми творами письменниця звертається до нашої, молоді. Герої її книжок теж завжди молоді — і не тільки за своїм віком. Вони молоді свіжістю й чистотою почуттів, високим льотом творчих дерзань. її герої несуть у собі яскраві риси людей майбутнього комуністичного суспільства.

«Ми любимо красу і створюємо найкрасивіше суспільство на землі»,— сказав Микита Сергійович Хрущов на з''їзді учителів. Вихованню людини, що буде жити в найкрасивішому суспільстві, збудованому радянським народом, служить література *нашої Батьківщини. В цю спільну справу уже сорок років вкладає свою частку і Марія Михайлівна Романівська.

https://fantlab.ru/edition124731