* В 1932-ом автор написал продолжение «Еще одна прекрасная катастрофа», этот текст завершал трилогию. Затем, в 1934-ом. опубликовал еще один — «Что было потом»; действие в нем разворачивается в промежутке между событиями первого и последнего произведений цикла.

Разумеется, издавалась она неоднократно. Впервые была опубликована в 1928 году в харьковском «универсальном журнале», а в 1929-ом вышла отдельным изданием. С тех пор не раз выходила отдельно, но чаще — в составе трилогии. Но... в Украине и на украинском языке. На русском ее выпустали только однажды — в 1990 году, в Ставрополе, в переводе энтузиаста советской фантастики 1920-х и, вообще, замечательного человека, Евгения Панаско. Собственно, знакомство с этим изданием и стимулировало появление настоящей книги. Поначалу мотивация быта следующая: необходимо познакомить русскоязычного читателя со всей трилогией, целиком. Начать, естественно, необходимо с первой повести, т.е. с «Хозяйства доктора Гальванеску», а затем уже двигаться дальше. Но внимательное чтение текста заставило взяться за редактуру: Е. Панаско, видимо, стремился сохранить колорит речи героев и общий языковой «демократизм», характерный для беллетристики 1920-х. Современному читателю разговорный язык в повествовательной речи «режет ухо». Затем встал вопрос о визуальном ряде. Существуют замечательные рисунки О. Довгаля. Он виртуозно проиллюстрировал всю трилогию для издания 1957 года в серии для юношества «Библiотека пригод та науковоi фантастики» киевского издательства «Молодь». Но они... слишком хорошо известны. А хотелось чего-то необычного, даже — эксклюзивного. Благодаря неоценимой и бескорыстной помощи знатока украинской фантастики В.Е. Настецкого удалось заполучить сканы иллюстраций из первого издания повести — того самого, 1929 года (Харкiв: Книгоспiлка). И выяснилось кое-что интересное. Во-первых, у Довгаля был предшественник. И он, безусловно, на него повлиял — техника и манера рисунка различны, но перекличка в отборе сюжетов, в их композиции видна невооруженным взглядом. Во-вторых, этот предшественник, по меньшей мере, не уступает Донга по н уровне профессионализма, а возможно, и превосходит. Кто же он? На титуле книги имя художника не обозначено. От знатоков сколько-нибудь вразумительной информации получить не удалось. Назывались разные фамилии, но сопоставление иллюстраций из «Гальванеску» 1929 года с работами упоминавшихся художников показывало: стилистика не совпадает. И, в тоже время, манера рисунка, штриха была смутно знакома... Но иллюстрации — не подписаны... При внимательном изучении оказалось — «не подписаны», кроме одной. Есть подпись! Очень характерный автограф, по которому авторство устанавливается без труда: Василий Семенович Сварог (1883 — 1946). Замечательный российский художник — живописец, рисовальщик, искушенный книжный график с огромным опытом (с 1900 года). Правда, в советское время как иллюстратор он, и основном, сотрудничал с московскими издательствами и изданиями (среди них был, например, журнал «Всемирный следопыт»). Но вот, оказывается, и с украинской столицей (Харьков до 1934 г. был столицей УССР) тоже. Хотя, возможно, это был и единственный опыт подобного рода. Но, как мы видим, весьма успешный. Изучение иллюстраций Сварога привело и к очередному небольшому «открытию»: один из рисунков художника к изданию 1929 года «повисает». В тексте отсутствует эпизод, который можно соотнести с иллюстрацией. В истории, переведенной Е. Панаско, Юлия Сахно не размахивает бомбами (тем более, «электро-бомбами»), никуда их не бросает, ничего не взрывает (как это изображено на рисунке), а ворота поместья Гальванеску открывает при помощи вульгарной лопаты.

Данное обстоятельство заставило повнимательнее приглядеться к харьковскому изданию. В его поисках пришлось обратиться к недавнему сборнику киевского издательства «Темпора», в котором повесть присутствует. Но, увы: хотя в сборнике и обозначена дата -1928 год — никакого намека на указанный эпизод нет. У автора настоящих строк, к сожалению, не было полного доступа к харьковскому тексту. Но изучение даже тех разрозненных фрагментов, которыми мы обладаем, их сравнение с легкодоступным изданием 1957 года указывают на очевидный факт: существуют, по меньшей мере, дне редакции повести — опубликованная издательством Книгоспiлка в 1929 году и та, которую обнародовала в 1957 году киевская Молодь. Очевидно, что Ю. Смолич, готовя переиздание трилогии, изрядно потрудился над текстом и многое в нём переделал. Досадно, что киевские издатели, обозначив свой текст 1928 годом, представили, все-таки, версию 1957-го. Будем надеяться, что кто-нибудь (в Украине или России) когда-нибудь все-таки познакомит нас с исходной авторской. .. И, кстати, вот она, эта «загадочная» иллюстрация 1929 года:

* Смолич Ю. Господарство доктора Гальванеску / Пострiл на сходах. Антологiя детективноi прози 20-30-х рокi XX столiття. — К.: Темпора, 2016.-С. 75-200.

Содержание

Ю. Смолич. Хозяйство доктора Гальванеску 5

А. Б. Танасейчук. Несколько небольших«открытий» 147

http://podvignaroda.ru/?#id=8064831&tab=n...

http://podvignaroda.ru/?#id=49080004&tab=...

http://podvignaroda.ru/?#id=50815603&tab=...

Космети оволоділи ядром атома, синтезом, – уміли керувати термоядерними процесами. І володіли фантастичною наукою – Мудретикою, що в порівнянні була далеко вищим щаблем нашої кібернетики. Жителі Зеленої вміли керувати явищами природи, приборкувати стихії. Розвиток науки й техніки зробив їхнє життя практично безсмертним, бо будь-який життєво необхідний орган могли замінювати високоякісними штучними виробами з особливої речовини. В їхніх руках була енергія такої сили, що давала можливість покривати мільйонні відстані за порівняно короткий час і навіть регулювати нахилом осі обертання планети, бо це було необхідно для утворення штучного клімату на всій її площі.

Планета Зелена мала два супутники – Марс і Місяць (так їх назвали земні люди пізніше). За своїм складом і фізичними властивостями супутник Марс був придатний для життя, з розкішною природою, з повітрям. Багато косметів переселилось на Марс, а велика їх кількість проводила там свій відпочинок в найкращі пори року. Марс і Місяць знаходились не так далеко від своєї планети, і польоти до них на удосконалених літальних апаратах були регулярними.

Другим супутником Зеленої був Місяць. Він мав повітря і вологу, але не було на ньому ні рослинності, ні органічного життя. Поверхню вкривали скам’янілі нещільні, порівняно легкі породи, і хоч він був ближчим до планети, ніж Марс, космети використовували його лише як полігон для науково-технічних експериментів у керуванні термоядерними реакціями. На Місяці були відповідні споруди для цього і змінні експедиції.

Ще на світанку свого розвитку космети почали польоти на планету з голубуватим ореолом. Це була Земля. Коли ж досягли високого технічного рівня, то й приступили до її детального вивчення. За допомогою штучних супутників, міжпланетних станцій і обльотів Землі поза атмосферою на кометольотах вивчали нашу планету і прийшли до висновку, що на ній існує органічне життя. Отже, стали готуватись до експедиції на Землю, щоб перевірити на практиці правильність своєї гіпотези.

Приблизно 10 тисяч років тому два міжпланетні кораблі косметів з’явилися поблизу Землі. Облетівши кругом планету і зменшивши швидкість до можливого, кометольоти приземлилися – один на території Єгипту, другий на Аравійському півострові. Зв’язок між собою підтримували весь час за допомогою мініатюрних апаратів.

Посланці Зеленої планети були на Землі кілька тижнів. Вони познайомились з місцевим населенням, що порівняно з ними стояло на дуже низькому рівні розвитку. Передали їм досвід будови гідротехнічних зрошувальних споруд, з яких була велика потреба в напівпустельних районах Єгипту і Аравії. Всілякі розмовні взаємовідносини здійснювали за допомогою міміки і рисунків на піску. Рухались космети по землі в невеликих складних машинах, які привезли з собою в кораблях. Машини їздили по будь-якій місцевості з великою швидкістю. Люди називали зоренавтів небесними жителями.

Коли запасів харчування залишилося мало, космети вирушили в зворотну путь. За розрахунками першим на їхньому шляху мав бути Марс, супутник Зеленої, на якому сподівались зробити посадку і відпочинок. Та, підлітаючи до нього, зоренавти помітили на Зеленій гігантський спалах пожежі, що охопив усю планету. Потім бризки вогню розлетілись на всі боки, і планети не стало. Катастрофа... Причина? Про це будемо міркувати всі, висувати різні гіпотези.

Зоренавти ввімкнули допоміжні батареї Сонця, збільшили швидкість і помчали навздогін Марсу, який зійшов зі своєї орбіти і полетів у простір. Загубивши планету, Марс наблизився до своєї сусідки Землі. А Місяць, що знаходився в момент катастрофи ближче до Землі, взяв напрямок в бік Сонця, та на його шляху виникла сила тяжіння нашої планети, яка й затримала втікача, прив’язала до своєї сфери як супутника на вічні часи.

З планети Зеленої, що потерпіла катастрофу, утворилися астероїди, комети, метеорити, що тепер кружляють навколо Сонця між орбітами Марса і Юпітера. Два невеличких астероїди попали в сферу тяжіння Марса і стали його супутниками.

Що було далі з поверхнею Місяця і тими косметами, які залишилися на ньому, а також з життям на Марсі, будемо міркувати разом, висувати різні здогади, неймовірні фантастичні припущення, теорії. Деякі з них колись, можливо, виявляться реальними.

© ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. – 1964. – № 5.

http://argo-unf.at.ua/load/znannja_ta_pra...

Супруга Владко В. Н.

Женат в 3й раз на Рекун Мариэтте (Марине) Фёдоровне, 1930 г. р. из Симферополя, ст. редактор, парторг журнала "Всесвіт" (по данным 1964 г.)

супруга, поэтесса, журналист и переводчик, Марина (Мариэтта) Фёдоровна Владко, красавица, моложе намного своего мужа (А. Дмитрук)

Владко — Рекун Мариэтта Фёдоровна (12.9.1930-17.4.2010); Владко Владимир Николаевич (26.12.1900-20.4.1974).

Про неї досить розрізнені відомості:

Після смерті автора в 1974 році його вдова Марина Владко передала архів В. Владка в Національний музей літератури України, м. Київ ( за свід. М. О. Ковальчука).

Або: «По предложению Д.Павлычко М.Владко уволилась из редакции по собственному желанию». Хто чув розмову М.Москаленка та М.Фішбейна, розмову М.Владко зі мною? Я розмовляв з нею так, щоб нас ніхто не чув. Я просив Марину піти з журналу і цим урятувати «Всесвіт» і себе від ударів згори, адже за її заяву нас усіх могли розігнати. Марина Владко, секретар парторганізації журналу, яка слушно обурювалася антисемітськими мотивами в романі чеського письменника Плудека «Ва-банк», учинила мужньо, сама покинула роботу в журналі. Мій «Всесвіт» ще два роки проіснував, але доба нового редактора, прислужника Москви Коротича, уже була на порозі. Сьогодні мені здається, що донощики, які підслуховували мене й дізнавалися, чим я дихаю, це негідники, що мимоволі послужили правді.

http://www.vsesvit-journal.com/old/conten...

50 РОКІВ У СПІЛЦІ ЖУРНАЛІСТІВ

http://eurowine.com.ua/?q=node/16750

http://chtyvo.org.ua/authors/Rekun_M/

Рекун /Рекун-Владко/ М.

Іуда з Монте Сікуро (роман Г. Морцінека).Всесвіт №6/1959

День сьогоднішній (про кн.С.Р. Доброврольськолго) Всесвіт №5/1967

Я хочу, щоб мій син був людиною! Всесвіт №8/1970 — рей. на кн.Твардецький А. Школа яничарів.Варшава. 1969-пол. мовою

Кращий твір року. Всесвіт №6/1960 . Рец. на кн. Конвицкий Тадеуш. Дырка в небе.Искры. 1959 — пол. мовою.

Сміх Вєха. №1/1964. Рец. на кн. С. Вєха. Манюсь Китаєць та його компанія. Варшава. 1962 — порл. мовою.

Нова зустріч з Ярославом Івашкевичем. №8/1965. Рец. на кн. Івашкевич Я. Тіні. Гейденрейх. Познань. 1964- пол. мовю.

Герої Юліана Кавальца. №3/1966. Рец. на кн.: Кавалєц Ю. Танцюючий яструб. Варшава. 1964 — пол. мовою.

П"ять оповідань. №10/1967. Рец. на кн.: Жулавський М. Собача зірка. Варшава.1966 — пол. мовою.

Кіно і комерція. Про так звані "касові" фільми на Заході. №1/1968

Видатний антивоєнний твір. Всесвіт №6/1958 Рец. на кн. Налковська З. Роман Терези Геннерт. К. 1957

Вервес Г. Форум славістів.Інтерв"ю з делегатом 7-го міжнародного з"їзду славістів Г. Д. Вервесом. вела Марина Владко. №3/1974

Лем, Станіслав. Казка про лічильну машину, яка з драконом воювала./ з пол. пер. Марина Рекун. Всесвіт №11/1963

Льовел, Єжи. Старий Пулторак. оповід. з пол. пер. Марина Рекун. Всесвіт №8/1961.

Морцінек, Густав. Знайдені скарби. оповід. з пол пер. Марина Рекун, Ігор Бречак. Всесвіт №2/1958.

Трухановський, Казімеж. Кіселінський ліс.оповід. з пол. пер. Марина Рекун. Всесвіт №4/1974.

а також с. 642, 674 (згадки про роботу в ред. Всесвіту, с. 678 — фото з колегами — "всесвітянами"

«Всесвіт» у XX сторіччі: Бібліографічний покажчик змісту за 1925-2000 рр.

http://chtyvo.org.ua/authors/Vsesvit/Vses...

Я не мав що на це відповісти й якийсь час на човні тривала мовчанка.

— Я з журналів весь час читав «Всесвіт», — сказав трохи згодом Харон, — але з того часу, як там було проведено конкурс на оповідання і надруковано «Чесність», я вирішив, що немає рації платити 15 коп. за «Всесвіт», коли можна мати за 10 коп. «Глобус», що гірший за «Всесвіт» тим лише, що виходить у Києві. В такий спосіб я ще матиму економії десять копійок щомісяця, а гривеники в мойому бюджеті ще відіграють певну значну ролю.

Очевидно, Харон не звик так багацько говорити, бо, скінчивши фразу, він глибоко зідхнув. Душі, що бовталися у каламутній воді, скористувалися з того, що Харон був зайнятий розмовою і не частував їх веслом по головах і руках, як то робить завжди, особливо настирливо чіплялися: мені вже не раз здавалося, що от-от човен перекинеться, і я змушений буду прийняти зовсім не бажану купіль у брудній пекельній річці (не бруднішої проте за Лопань — це я для того зауважую, щоб Комунгоспові Харківському не сором було). Але Харон скористав з павзи і підвівшися в човні, почав з побільшеною енергією колотити по головах нещасних грішників, цілком не зважаючи на різниці в матеріяльному стані й соціяльному походженні.

Підчас цього руху з-поміж складок Харонової толстовки висунувся й упав на дно човна акуратно згорнутий папірець. З безсоромністю й цікавістю, властивими всім письменникам, сатирикам і кореспондентам, я, швидко нахилившися, схопив той папірець і розгорнув його. Можна собі уявити колосальне моє здивовання, коли я побачив, що то був не більше й на менше, як портрет... Леся Курбаса, вирізаний із обкладинки «Глобуса».

Я так здивований був, що не помітив, як Харон, сівши після «роботи», здивовано подивився на папірець в моїх руках, а потім почав обшукувати свої кишені. Не знайшовши там чого треба, він здивовано запитав мене:

— Слухайте, як до вас попав цей папірець?

Але черга дивуватись була моєю.

— Скажіть, товаришу Хароне, — почав я, намагаючись надати своєму голосу якомога м’якости й увічливости, — скажіть, будь ласка, невже й у вас у пеклі знають про «Березіль» і цікавляться ним?

Хоч як я не намагався бути ввічливим, Харонів голос бринів ображеними нотками, коли він відповідав на моє запитання.

— Мені страшенно подобається в людях оця занадта самовпевненість з одного боку та уявлення про нас — робітників тартару, як про істот, що стоять на зовсім низькому рівні культурного розвитку. Будьте певні, що ми розбіраємося в мистецьких течіях не згірше від наших наземних колег. «Березіль» у нас у великій пошані, а портрет Леся Курбаса дано мені спеціяльно для того, щоб коли ця велика людина простуватиме до пекла, я зміг його пізнати й представити його нашому відділові мистецтв, де його відповідним чином використають.

— То, певно, ви знаєте й про славетну співробітницю Курбаса Валентину Чистякову? — спитав я, щоб знов здобути Харонову прихильність.

— Звичайно, звичайно... І про Чистякову, і Титаренко, й інших. Всім їм уже уготовані тут містечка.

— А як ви дивитеся на державну оперу, т. Хароне?

— Один час ми захоплювалися українізацією опери, а тепер...

— А тепер?

Але Харон так сердито поглянув на мене, що в мене виникло побоювання, як би оцей темпераментний Дідерон не повернув назад і не висадив мене на той берег, що від нього ми щойно відпливли, а тоді ж не бачити мені пекла... Я вирішив надалі бути обережнішим і сидів не даючи більше запитань. Але трохи згодом Харон сам порушив мовчанку.

— Нині нас більше цікавить, — сказав він розважно, — нас цікавить українізація ВУФКУ.

— Українізація ВУФКУ?

— Так, так... Саме українізація ВУФКУ. — Харон говорив швидко й очевидно хвилювався. — Бо хіба ж можна вважати за потрібний нам справжній революційний український фільм «Сорочинський Ярмарок»? Я не буду вам пояснювати, чим себе робить цей фільм, бо ви самі, побродивши по пеклу переконаєтеся, що чорт, змальований в «Сорочинському ярмарку», принаймні на півтори тисячі років відстав від того масовика-чорта, що ми маємо на сьогоднішній день, та що він визначає нині політику наших керівних органів. Те ж саме можна сказати про пекельну техніку: питанням раціоналізації виробництва зараз віддається дуже багацько уваги. Індустріялізація ж завжди була найпершим нашим лозунгом.

Я починав переконуватися, що в особі Харона маю справу не з зовсім звичайним типом, а напевно видатним громадським робітником.

— Невже до вас не дійшла ще «Звенигора»? А про конструктивний динамізм і хвиляди ви напевно чули?

— Ми маємо окремі кадри з «Звенигори», — задумано відповів Харон, — але я певен, що масовика-чорта цей фільм не захопить. Що ж до хвиляд, то я дуже люблю й поважаю поета В. Поліщука, але з його теоретично-політичними концепціями погодиться не кожний розумний чорт.

© ЯРИНА Віктор. Збірка творів. Повне посмертне видання. — Харків: Державне видавництво України, 1930. — 308 с.

Книгу відшукав Микола КОВАЛЬЧУК, 2014.