| |
| Статья написана 6 декабря 2016 г. 21:24 |
Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК! 26 декабря 1980 года Владимиру Николаевичу Владко, одному из основоположников украинской советской научной фантастики, автору повестей «Идут работари», «Чудесный генератор», романов «Аргонавты вселенной», «Потомки скифов», «Седой капитан» исполнилось бы 80 лет... Он прожил большую творческую жизнь, в семнадцать юношеских лет стал сотрудничать в газетах и журналах; печатал рецензии, очерки, фельетоны. Молодые годы творческой жизни писателя были связаны с Харьковом. Здесь, в газете «Пролетарий»* видимо, "Харьковский пролетарий" в двадцатые годы им были напечатаны на русском языке рассказы, очерки, зарисовки, которые и сегодня представляют литературный интерес. Мы печатаем рассказ «Червонец», который вышел в газете «Пролетарий» под литературным именем Вл. Еремченко (Владко). Произведение разыскала и передала редакции Марина Федоровна Владко. "Радуга" №12/1980 ******* В этот день погода менялась несколько раз: с утра ласково проливало золотистое тепло солнца, потом рванул неожиданный ветер, сдвинувший на небе клубы туч. А к вечеру моросил холодный дождь; и его крупные капли перемешивались с мокрыми хлопьями снега. На улицах было хмуро и противно: жадно чмякала под ногами омерзительная жидкая грязь, кое-где на камнях задерживались белые лох-мотики снега. Но их сейчас же сбивала вонючими брызгами грязь, окрашивая все в свой желто-бурый цвет. Напитав камни водой и распустив по мостовым сплошные лужи, дождь прекратился. На тротуарах сразу стало больше прохожих; прохожие шли осторожно, боясь забрызгать и вымарать обувь. Беспризорный, невообразимо оборванный мальчишка со взъерошенными волосами без шапки, поджимал ноги одну за другой, пробираясь около стен домов, где было суше. Он дрожал, пряча руки под лохматые дыры рукавов; на ногах у мальчишки были огромные опорки, подвязанные веревкой. Когда нога мальчишки подымалась — из опорка выливалась каплями жидкая грязь. Мальчишка искал тепла. Он попробовал юркнуть в аптеку, за дверью которой, он знал, была большая горячая и сухая батарея отопления. Но еще на пороге мальчишку выкинул обратно на улицу жесткий и угрожающий окрик продавца: — Вон! Убирайся! Негодяй! По-своему продавец был, конечно, прав:,разве он не читал ежедневно об уличных проделках беспризорных?.. Мальчишка что-то пробормотал, обернув голову; но в эту секунду сверху, с крыши, колеблемая ветром, скатилась струя задержавшейся воды и облила мальчишке шею. Он смешно отряхнулся, покрутил головой и пошел дальше. Огромные витрины лили на грязные тротуары ровный белый свет. Разбрасывая грязь по сторонам и заставляя прохожих испуганно и брезгливо шарахаться, проносились дико кричавшие автомобили. Мальчишка брел дальше, устало волоча ноги. Из распахнутых дверей кондитерской на него дохнуло вкусным теплом, запахами печений и пирожных. Мальчишка судорожно сглотнул слюну, но войти побоялся, здесь, он знал, злобные продавцы, больно хватающие за шею и выбрасывающие на улицу... 2 За несколько домов впереди из уютного ресторана вышла веселая компания. Трое: два безупречных молодых человека, элегантных с ног до головы, до кончиков пальцев, и полная дама в светлой дорогой шляпе и расходящемся внизу раструбом нарядном пальто. Компания была очень весела: хороший ужин с золотым вином, из которого лукавой усмешкой выглядывало солнце юга; тягучие мелодии искусного оркестра; пикантные, раздражающие чувственность, разговору, — все это создало приподнятость настроения, желание смеяться и озорничать. Молодые люди подхватили даму под руки и, попыхивая душистыми папиросками, осторожно вели ее по тротуару, выбирая для маленьких лаковых туфель наиболее сухие места. Всего за один квартал — стоянка извозчиков, там кончится грязевое мученье. Мальчишка задержался у стены, подвязывая опорок. И компания заметила беспризорного. Веселые комбинации всегда рождаются сразу: и сразу у одного из молодых людей родилась исключительная по остроумию мысль. Он подмигнул своему коллеге, деликатно извинился за задержку перед дамой, обещав ей за это интересную картинку. И затем подошел к мальчишке, сразу сжавшемуся в комок у стены: — чего хочет от него этот человек?.. — Что, промок? Мальчишка молчал. — Вот бедняга... да чего же ты молчишь? Не бойся, мы добрые, отвечай, — ласково-лукаво уговаривал молодой человек. Его спутник, меж тем, уверял даму, что стоит подождать: если Пьер что-нибудь выдумал — обязательно окажется забавным. — Эх, ты!.. Ну — чего молчишь? Денег хочешь? Я дам, отвечай! — Хочу... — недоверчиво просипел мальчишка. Молодой человек обернулся и многозначительно кивнул головой спутникам: — внимание! следите! Мальчишка жадными глазами смотрел, как доставался бумажник; с интересом взглянули и спутники. Молодой человек аккуратно вынул из бумажника белую бумажку, помахал червонцем перед носом мальчишки и сказал: — Видишь? На! Не веря себе, забыв про холод и дрожь, беспризорный протянул руку, схватил червонец. Мальчишка приоткрыл рот, втянул воздух — и задохнулся в безмерном восторге: червонец! Худые руки синели в сплошных дырах рукавов; от резкого движения распахнулась рваная куртка, обнажив костлявую грудь, на которой детски неумело было что-то вытатуировано. Мальчишка держал червонец в руке и обводил полными смущения и дикого удивления глазами молодых людей и даму. Молодой человек победоносно взглянул на спутников: нравится? — Что ж, и спасибо не надо? А? Мальчишка вздрогнул: его грязные до черноты пальцы сжали крепче бумажку, он поднял глаза на молодого человека — и улыбнулся. Светлая эта улыбка была как лохмотик снега, упавший откуда-то на грязные камни. Улыбка приоткрыла рот, сощурила глаза: смешной синей пуговкой показался промерзший нос... Молодой человек снова оглянулся: — внимание! И, внезапно изменив тон, резко крикнул: — Ну, будет! Раз! Неожиданно ловко он выхватил затянутыми в лайковую перчатку пальцами червонец из руки мальчишки. — Побаловался — и хватит. Чего смотришь, негодяй? Пошел вон, знаем мы вас! Мальчишка все еще держал перед собой руку, в которой еще чувствовалась бумажка; но лицо его посерело, морщины легли на лоб. Беспризорный как-то опустился, вздрогнул и медленно, как бы не понимая, просительно протянул руку молодому человеку. Но тот резче прикрикнул: — Убирайся, живо! А то милиционера позову, воришка маленький!.. Спутник его и дама едва сдерживали смех: какое остроумие, какое чудесное зрелище! Гадкие мальчишки, это ведь они вырывают сумочки и, как звери, ругают всех, даже тех, кто хочет им помочь... Мальчишка понял. Он запахнул куртку, сунул руки в рукава, переплетая их между дырками лохмотьев; повернулся, сделал несколько шагов. Сзади раздался довольный смех веселых людей. Беспризорный обернулся, злобно сжал кулаки, крикнул: — Сволочи! Сволочи! Потом схватил камень и, еще раз выругавшись, швырнул его в компанию. Камень ударился о пальто остроумного молодого человека, отскочил, шлепнулся в грязь — и брызгами обдал светлое пальто дамы. Тогда мальчишка оскалил зубы, еще раз крикнул: — Сволочи! — и побежал. Опорки его шлепали по лужам, сзади раздавались возмущенные крики: мальчишка бежал изо всех сил, согреваясь бегом и разбрызгивая грязь по сторонам. Брызги летели во все стороны, возмущая ровную блестящую поверхность сплошных луж жидкой грязи. Но это возмущение не было долгим, лужи в несколько секунд успокаивались, замирали в привычном грязно-желтом блеске.
|
| | |
| Статья написана 5 декабря 2016 г. 11:45 |
Как сказала про него Валентина Сокоринская-Бердник: из легенды пришёл, в легенду и ушёл
https://fantlab.ru/images/editions/plus/b... Фото з архіву Громовиці Бердник, книжки з колекції Юрія Шевели, автографи — з архіву та колекції
|
| | |
| Статья написана 4 декабря 2016 г. 11:13 |
Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК! 1. До річки рудий Шурик дійшов першим. Він простував по шляху широкими, вільними кроками, похідна залізна лопатка, прив'язана до його заплічної сумки, весело побрязкувала в такт тим крокам. Це вже було щось подібне до музики. І Шурик в півголоса наспівував щойно вигадану пісеньку — він завжди співав таких нескладних пісеньок, залишаючись на самоті: Яка чудова-дова річ Воєнізований-ний похід! І мине день, і прийде ніч, — Дівчата знову будуть охать!.. А звісно, будуть! То вечеря запізнилась, то хлопці посуд не хочуть мити, то жук у волоссі заплутався... дівчата завжди знайдуть, з чого поохати. Он і тепер Клава раптом спинилася, каже, що їй треба перевзутися. Ну що ж, з нею залишився Стьопа. А Шурик пішов уперед, як розвідник. Ось чому він і дійшов першим до сріблястої, прохолодної річки Гойди. Так і є, вона перетинає шлях. Саме так, як сказав Яків Іванович, керівник походу. І мосту немає, тільки брід. Куди ж тепер доведеться йти їхній трійці? Адже за два кілометри позаду поспішають інші ребята. Якщо трійка Шурика затримається і інші ребята наздоженуть її, — ганьба! Шурик спинився, витер спітніле, вкрите рясними веснянками обличчя. Так... Яків Іванович сказав ясно й чітко: „Дійшовши до річки, треба стати обличчям до неї. Потім повернутися праворуч, відрахувати рівно двадцять п'ять кроків. Опинишся біля трьох дерев. У дуплі середнього знайдеш записку. Вона розповість куди тримати шлях далі". Гаразд, нема чого марнувати час! Доки підійдуть Клава з Стьопою, він встигне все зробити! Шурик, мов на параді, виконав усі вказівки Якова Івановича: став струнко перед річкою, круто повернувся і пішов уздовж берега, відраховуючи кроки. Проте, це здавалося зайвим: он стоять три дерева, їх зразу видно. Середнє якесь дивне, з розвилиною... і дивно ще те, що до нього вийшло не двадцять п'ять, а цілих тридцять чотири кроки... Втім, це дуже легко пояснити: адже Яків Іванович, напевне, рахував власними кроками, а вони в нього трохи більші від шурикових. Єсть! Де ж те дупло? Шурик обдивився дерево з усіх боків і тільки тоді помітив темний отвір. Усе як по-писаному! Він хутко засунув у дупло руку. Спочатку здавалося, що там нічого немає. Сухе напівзгниле листя — і більше нічого. Проте, Шурик не звик легко здаватись. — Чесне піонерське, знайду! — пробурмотів вій крізь зуби. Рука його вперто перебирала листя, добираючись до самого дна дупла. І раптом переможно свиснув: воно! Зараз усе з'ясується. Зацікавлено і навіть недовірливо оглянув Шурик зім'ятий, пожовклий аркушик паперу, що був у дуплі. Здавалося, що той аркушик навмисно поливали колись водою, на ньому застигли брудні плями, прилипли шматочки жовтобурого листя, ніби він пролежав у дуплі кілька років. Хм... дуже вигадливий, той Яків Іванович, завжди зробить так, що зразу і не додумаєшся, що до чого. Добре, прочитаємо. Але зміст записки примусив Шурика знов замислитись. Блідим, наче зацвілим чорнилом, великими друкованими літерами там було написано: „Товариші! Ми будемо триматися до кінця. Зброю, що залишилася, сховали. Закопали її на острові, під старим деревом. Стань, товаришу, обличчям до річки, подивись прямо крізь розвилину цього дерева на острів. Те дерево, що виростатиме з розвилини, — воно саме. Біля нього, далі від річки, закопана наша зброя. Яків".
Оце так указівка! Ніколи в житті Шурик не чекав, що вона буде такою цікавою. Та це ж як у романі, все одно! От Яків Іванович! Так закрутив, ніби й насправді... та де ж Клава з Стьопою?.. он, ідуть собі до річки, мов нічого й не трапилося. — Клава! Стьопа!—закричав щосили Шурик. — Мерщій! Сюди! Мерщій! Тут таке, таке!... 2. Коли Клава і Стьопа наблизились до Шурика, він стояв навшпиньки біля дерева і заглядав крізь його розвилину. На ребят він не звернув уваги. Є, мовляв, важливіші справи. А на їх здивовані запитання Шурик, не повертаючи голови, вказав рукою на пеньок, де лежала записка: — Читайте! Мені ніколи! Але скоро ребята почали читати, схиливши голови над запискою, Шурик тихо повернувсь до них, задоволено стежачи за тим, як змінювався вираз їх облич. Першою стрепенулась Клава. Вона підвела голову: — Шурик, що це за дивна записка? Проте, Шурик уже знов вглядався у далечінь крізь розвилину. Він мовив: — Одного лише не розумію: як це може те дерево зростати з розвилини? Що мав на меті Яків Іванович? Га, ребята? І ще, як нам дістатися до того Фетрова? Адже тут немає ні мосту, ні броду. І човна теж немає... Плисти, чи що?.. Він говорив це дуже поважно, ніби розмовляючи сам з собою. Стьопа подивився на нього крізь круглі окуляри, що завжди сповзали на самий кінчик його кірпатого носа: — Шурка, чого ти задаєшся? Ти будеш тут фігуряти, а тим часом нас наздоженуть інші ребята. І ми програємо першість. Цього було досить, щоб рудий Шурик зразу змінив тон. Так, треба було поспішати. Не можна гаяти часу! — А ну, подивіться но, де те дерево, про яке говориться в записці, — сказав він. — Може крізь твої окуляри краще видно, Стьопа! Щось я не розумію, справді, як воно зростатиме з розвилини. Та мерщій! А ти, Клава, скажи: як дістатися до острова? Клава безпорадно подивилася на річку. Дійсно, як? — Там, де шлях, є брід... — непевна сказала вона. — Брід, брід, — передражнив її Шурик. — Ну так що? Тим бродом ми можемо перейти на той бік річки. А звідти? Адже це острів! Клава замовкла. А Стьопа радісна закричав: — Бачу! Бачу! Це треба лише зрозуміти— і все. „Зростатиме з розвилини" — це значить, що воно буде якраз посередині цієї розвилини. Немов зростатиме з неї. От, іди, подивись! Шурик знов зазирнув крізь розвилину. — Бач? — збуджено запитував його Стьопа. — Оте старе дерево із зламаною верхівкою, що трохи праворуч... та куди ж ти повертаєш голову ліворуч? Я ж кажу — праворуч! Фу ти, як з тобою завжди важко домовитися про сторону. Одне слово — лівша! — Ну так що? — загрозливо запитав Шурик. — Май на увазі, що я хоч і лівша, але можу вдарити з однаковою силою і лівою, і правою рукою, коли мені хтось набридає... Стьопа трохи посунувся вбік і поправив окуляри: Шурик не дуже любив, коли йому нагадували про те, що він лівша. Проте, цей маленький інцидент зразу ж був забутий, бо Шурик вигукнув: — Тепер бачу й я. Оте, з зламаною верхівкою? Ага! Під ним закопана зброя! Стьопа ще раз поправив окуляри. — А ти... ти думаєш, це правда? — обережна спитав він. Шурик махнув рукою: — І розмовляти з тобою не хочеться! Ти записку читав? Хіба там не ясно сказано? От тільки — як дістатися туди? Він на мить замислився — і враз почав роздягатися, говорячи: — Коли ціла експедиція не може досягти Північного полюса, то відряджається частина її, а хоч би й одна людина. Вона дійде до полюса — і він відкритий тією експедицією. Он що! Я не боюся води, перепливти річку —для мене дрібничка. Л ви почекаєте тут, почергуєте біля одягу. Лопатку, звісно, візьму з собою,—закінчив він.— Бувайте! — Зброя...— задумливо сказав Стьопа, зсуваючи окуляри.— Закопана зброя... дивно... але ж так написано в записці, Клава? Клава похитала головою: — Я не знаю... цей острів такий мирний, тихий, весь зелений, мов смарагдовий... Я так і назвала його вже для себе — Смарагдовий острів... — замріяно сказала вона. Стьопа всміхнувся: йому була відома пристрасть Клави давати назви кожній галявинці і ставку! — Гаразд, хай буде Смарагдовий той острів, — погодився він. — Так і запишемо. — І він відкрив свою незмінну записну книжку. Тепер усміхнулась Клава: адже Стьопа славився в загоні тим, що занотовував собі всі назви і відомості, які чув уперше! 3. А рудий Шурик тим часом уже виліз на берег острова. Тут було чудово: м'яка, густа трава, що вкривала ноги майже до колін, тепле, запашне повітря. Але Шурик не звертав на все це уваги. Він бачив тільки старе дерево із зламаною верхівкою. Ось воно! Таки справді, дуже старе. Де ж мусить бути та зброя?.. Де копати?.. Звісно, щодо зброї, то це жарт Якова Івановича. Просто—десь тут мусить бути захована ще одна записка. Так завжди буває під час піонерських воєнізованих походів. Це все Шурик чудово знав. Але — чому ніде під деревом не помітно слідів того, що хтось копав землю? В записці написано: .біля нього, далі від річки". Значить з того боку, що далі від річки. Гаразд. Але й тут була не зм'ята трава, — висока й густа. Вперше Шурик розгубився. Все це було трохи дивним — і пожовкла записка, і оця трава... Проте, однаково треба виконати наказ! Не можна ж чекати, доки прийдуть інші ребята!.. Кілька помахів лопаткою розчистили траву. Хлопець почав копати—рішуче, швидко і енергійно. Це було не так то й легко. Маленька похідна лопатка забирала надто мало цієї злеглої, щільної землі. Через кілька хвилин Шурик відчув, як по його лобу стікла краплина поту. Ні, він не здасться, будьте певні! І лопатка продовжувала й далі викидати землю з ями, що дедалі поглиблювалась. Раптом Шурик почув знайомі голоси: — А ми вже тут! 1 твій одяг захопили, щоб ти не змерз! Так, це були Клава і Стьопа. Як вони опинилися тут? — Річкою пропливав човен. Ми попросили, і колгоспник перевіз нас сюди,— весело пояснювала Клава. — Ти не хочеш одягнутися? Шурик поглянув на себе. По грудях його стікали краплини поту. Ні, він ще не змерз. Він обдивився навколо. Його погляд помітив далеко на тому березі, на шляху, постаті ребят. То була та сама ланка, що йшла вслід. — Тсс, — прошепотів Шурик. — Тихше, щоб вони не звернули на нас уваги. А ми побачимо, що вони робитимуть. Сховавшись за деревами, всі троє бачили, як один з хлопців на березі підійшов до річки, потім повернув праворуч і пішов уздовж берега розміреними кроками. Але ішов він не сюди, не сюди, а навпаки, в інший бік! Шурик широко розкритими очима дивився на це дивне видовище. Адже ребята мали такий самий наказ, як і він! І вони мусили знайти в дуплі ту ж саму записку. Чому ж вони пішли в інший бік?.. Ось хлопець на тому березі наблизився до якихось дерев. Ага, і там, на тому боці, теж були дерева. Та хіба ж він знайде там дупло і записку? Дупло й записка тут, напроти острова! Але хлопець засунув руку в дупло і вийняв записку. Він прочитав її, показав товаришам, поклав назад. 1 всі ребята, розувшись, перейшли брід і швидко вирушили кудись далі, вздовж шляху. Стьопа схопив руку Шурика: — В чому справа? Куди казав тобі повертати Яків Іванович? — Праворуч, — відповів Шурик. — А ти куди повертав? — Праворуч, — відповів уже менш упевнено Шурик. — Та не праворуч, а ліворуч ти повернув. І не помітив цього, бо ти лівша і завжди плутаєш напрямки! Шурик зашарівся. Але раптом відвів удар: — Може, я й помилився. Але ж ви пішли слідом за мною і не виправили мене. Що, хіба не так? Стьопа безпорадно сів на траву. — Маєте, — сказав він. — Зайшли на цей острів, а як тепер виберемося звідси — хто зна... от тобі і Смарагдовий острів... — А що ж то за записка? — спитала Клава. — Та, що ми знайшли. Стьопа поглянув на Шурика, Шурик на Стьопу. І враз по тому Шурик схопився за лопатку: — Ребята, тоді... тоді ж це мусить бути щось інше, а не жарт Якова Івановича! Тепер він копав уже не один. Стьопа виламав товсту гілку, обстругав її ножем і розковирював нею щільну землю, яку Шурик потім легко викидав з ями лопаткою. Піт лив з обох хлопців, вони не встигали витирати його, вперто і завзято копаючи землю. Раптом лопатка глухо стукнула об щось. Коріння дерева?.. Ні! Ще кілька змахів лопаткою — і зникли всі сумніви. В ямі стали видні напівзгнилі дошки, які вкривали щось. Вони легко вийнялись. Зблідлий Шурик нахилився і витягнув з ями густо змазану якимсь жиром гвинтівку. Він поклав її на траву. Стьопа і Клава схилилися над нею. То була справжня бойова гвинтівка!.. А Шурик викидав на траву ще й ще гвинтівки, обрізи, револьвери. Нарешті, він, напружуючи всю силу, витяг залізний ящик. — Усе, — сказав він. — Це, мабуть, патрони до гвинтівок. 4. Сонце ховалось за обрієм. Ребята сиділи біля купи зброї. — Що ж тепер робити? — запитала Клава. їй ніхто не відповів. Коли б це не був острів... тоді, ясно, хтось з них негайно сповістив би про знахідку міліцію. Але — як вибратися з острова? Звісно, Шурик міг би переплисти знов річку. Але на землю й воду вже впали сутінки. До ночі Шурик не встиг би добігти до міста чи села... Мовчки Стьопа встав, підібрав кілька дошок, почав розколювати їх ножем. Шурик зразу зрозумів його. Так, доведеться пробути на цьому острові ніч, потрібний костьор. Зрозуміла й Клава. Вона вийняла з сумки харчі, казанок: треба зварити вечерю. Велика купа зброї на траві все ще здавалася чимсь неймовірним, украй дивним, таким, що може хібащо приснитися. Вже згустилися сутінки, вже спустилася на землю тепла й вогка літня ніч, уже догорав костьор, але нікому з ребят не хотілося спати. Відблиски вогню відзеркалювалися на темному металі гвинтівок, навколо було тихо-тихо, лише зрідка сплескувалася в річці риба. — Що ж це за зброя? — запитав Шурик. — Хто заховав її? Адже не ворогі, не білі... в записці було написано „ товариші"... Стьопа знизав плечима: хіба ж можна, було щось відповісти на це запитання? Ясно, що не білі, а червоні. І більше нічого не було відомо. Чому цю зброю потім не взяли ті, що ховали, чи ті невідомі товариші, до яких звертався у своїй записці той Яків? І хто він був?.. Раптом Клава підвела руку: — Ох, — сказала вона, — стривайте, ребята! Шурик і Стьопа здивовано поглянули на неї: що трапилося? Клава прислухалась. — Мені здається...—почала вона і знов замовкла. Так, десь здаля долинали вигуки. Хтось на річці кричав, мов гукав. Але слів не можна було розібрати. Шурик схопив гвинтівку. У нічній тиші чути було чийсь голос. Мабуть, то хтось плив у човні, бо голос наближався. Ось уже стало чути: — Егей!.. на острові!., егей!.. відповідайте!.. У темряві зза вигину річки виблиснув факел. І зовсім ясно долинуло: — Егей!.. ребята!.. Шурик!.. Стьопа!.. Клава!.. То був голос Якова Івановича. Звідки він узнав, що вони тут? Річка немов ожила. З острова понеслися радісні вигуки: — Ми тут, Якове Івановичу! Тут!.. Факел наближався. Він освітлював чорну воду і постать людини на човні. Друга людина швидко гребла. Човен м'яко сунув на берег. Яків Іванович вистрибнув з нього і побіг до ребят: — Ну й завдали ви мені клопоту, — радісно, хоч і з докором говорив він. — Чого це ви сюди забралися? Коли б не цей колгоспник, що перевозив вас, я б просто й не знав, що думати... А це що таке? — здивовано запитав він, побачивши купу гвинтівок. — Та що за диво? Чекайте, може мені мариться? — він протер очі рукою. — Ні, Якове Івановичу, це насправді,— кинувся до нього Шурик. — То я винний, але... ви ж бачите... І він плутано, хвилюючись, почав розповідати про все-все. Яків Іванович уважно слухав його, поглядаючи на купу зброї. Від човна підійшов і колгоспник, що приїхав з ним. Він теж слухав, похитуючи головою, не зводячи очей з ребят. — Так, — мовив Яків Іванович, вислухавши дивну розповідь. — Так, — повторив він, погладжуючи підборіддя. — Цього я не передбачав, сказати правду... А що ж це за острів? — запитав він у колгоспника.—Як називається? — Острів та й усе, — відповів той, знизуючи плечима. — Ні, Якове Івановичу, — зауважила Клава. — Він має назву. Ми назвали його Смарагдовим островом. Яків Іванович посміхнувся: — Ну хай буде Смарагдовий. Так ось що, ребята. Давайте переносити все це у човен. Та й поїдемо до наших. А то там усі турбуються. Витримає човен? — спитав він колгоспника. — Атож, звісно витримає. Він здоровий, — відгукнувся той. 5. Човен повільно плив униз по течії. Дрібні хвильки плюскотіли об його борти, але неспроможні були гойдати: навантажений човен глибоко сидів у воді. Колгоспник неспішно веслував і так само поволі говорив: — Тоді це ніхто як він, наш Яків Дорошко... був у нас на селі такий мат-рос-більшовик... з бідняків був і повернувся на село після революції... у комнезамі був головою... хороша людина, справжня, все робив, як Ленін і Сталін учили... говорив нам тоді — хоч і загине, каже, з наших чимало, але діти наші житимуть так, як і не снилося нам ніколи... Риба виплеснулася з води біля самого борту човна. Клава здригнулася і схопила за руку Якова Івановича. — Ото він, Яків Дорошко, так казав,— поволі говорив далі колгоспник, опускаючи і виймаючи весла з води. — Любили його селяни, дуже любили... а потім, коли в дев'ятнадцятому році білі наступали, так Яків у нас тут свій загін зібрав... і бився з білими, не пускав їх... це я добре пам'ятаю, ще хлопчиком був тоді... а то теж був би в тому загоні, от правда!.. А коли білі напосіли, то Яків Дорошко з десятком товаришів залишився тут, на березі, затримувати їх... щоб решті зрятуватися, бо інакше білі б усіх закатували... більша частина загону подалася до червоної армії, а Дорошко з кількома залишився... захищав... Далеко за річкою зза обрію виплив вузький оранжевий серп місяця. Від нього по воді побігла тоненька золота стежка. Човен, здавалося, плив тією стежкою — і хвильки, що набігали на його борти, виглядали тепер не чорними, а теж золотавими. — І тоді саме загинув наш товариш, Яків Дорошко, — продовжував колгоспник. — Загинув разом з товаришами... ото, значить, він перед тим і заховав зброю, щоб не залишилася ворогам... і тую записку поклав у дупло... мовляв, повернуться люди з загону, знайдуть... а вони не згадали про ту схованку, так воно і залишилося лежати... і записка, і зброя... от воно що... Клава дрімала, поклавши голову на плече Якову Івановичу. Стьопа, підтримуючи окуляри, не зводив очей з колгоспника, який уже закінчив свою повільну розповідь. Шурик погладжував рукою приклад гвинтівки, що лежала біля нього, і задумливо дивився вперед. Місяць уже виплив на небо і освітлював темні береги, над якими похитувалися кучеряві сумні верби. Зза вигину річки, що в її темній воді тремтіла і переливалася іскрами золота стежка від місяця, заблищали вогники електричних ліхтарів. То був колгосп, до якого вони пливли, колгосп, де ночували піонери загону, що робив воєнізований похід. Колгосп, звідки вже долинали над сонною річкою веселі пісні тієї молоді, за щасливу й радісну долю якої поклали своє життя Яків Дорошко і його товариші...
|
| | |
| Статья написана 4 декабря 2016 г. 01:21 |
(Фантастический рассказ без фантастики) Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК! Началось все из-за спички. А может быть, из-за ветра. Впрочем, судите сами. Конечно, первомайская демонстрация прошла великолепно. И завтрак на свежем воздухе, на полянке в парке, под нежно зеленеющими молодой весенней листвой деревьями, удался "на славу". А потом... Только Иван Петрович хотел закурить мак откуда-то налетел порыв ветра и потушил одну за другой три зажженные Иваном Петровичем спички, веселая Клава рассмеялась: — Вот так курец, спички зажечь не умеет! Тогда Иван Петрович вынул сразу три спички и зажег их. И вдруг выскочила быстрая искорка. Она упала на чистейший белоснежный рукав вышитой украинской рубашки Ивана Петровича и прожгла в нем маленькую коричневую<. дырочку. Клава рассмеялась еще звонче, еще веселее. Но, заметив, что Иван Петрович нахмурился, решила его уте-шить: Да я вам дома за минутку так подштопаю, что и вовсе незаметно будет! А в другой раз надевайте на вылазку несгораемую рубашку!
Обычно Иван Петрович ответил бы трже какой-нибудь шуткой. Но тут он почувствовал, что его настроение испортилось. Дым папиросы Стал горьким, невкусным. Смотря в сторону, Иван Петрович ответил: — И надел бы, да промышленность не выпускает... — А вы .поищите Иван Петрович хмуро промолчал, разглаживая дырочку на рукаве. | Обидно попадать в смешное поло-» жение... и чего еще. эта музыка гу- ’ дит со всех сторон?.. — Да не хмурьтесь, Иван Петрович! Пойдем лучше таицовать, — не унималась Клава, — Ведь Первое мая! — Не пойду никуда* — буркнул Иван Петрович. Он. лег на траву, отвернулся. Клава пожала плечами. Затеи, схватив за руку, кого-тэ из товарищей, помчалась х оркестру. — Когда пересердитесь, скажете, — бросила она напоследок. Иван Петрович раздраженно отбросил папиросу. , — Отдыхаете, Иван Петрович? — услышал он вдруг приятный голос. Перед ним стоял невысокий стройный человек в легком сером костюме из красивой, чуточку блестящей ткани. Лицо незнакомца улыбалось, прищуренные глаза приветливо смотрели на Ивана Петровича. — Вам хотелось бы встретиться с чем-нибудь необычайным?—продолжал незнакомец. — О, это очень легко сделать! Хотите, я вам помогу? Да не смотрите вы на меня так недоверчиво! Я не фокусник, и не Волшебник. Меня зовут Завтра... . — Что? — удивился Иван Петрович.— Какое Завтра? — Такая фамилия, Иван Петрович. Сколько сейчас времени? Нам хватит получаса. Иван Петрович с интересом смотрел на часы, которые ; незнакомец вынул из кармана. Они были прозрачные, будто сделаны из стекла, сквозь которое виднелся весь механизм. Незнакомец улыбнулся: — Вам нравятся эти Часы? О, ничего необычайного! Самые обыкновенные часы с корпусом Из прозрачной пластмассы. Еще с декабря прошлого 1940 года их начал вырабатывать Первый часовой завод имени Кирова. Можете купить в любом магазине: ведь мы -с вами уже в Завтра... Впрочем, давайте уговоримся раз навсегда.. Я ^не собираюсь показывать вам ничего нового. Самые обычные вещи, которые уже существуют. Но мы почему-то часто не обращаем внимания на то, что * рождается вокруг нас. Я сказал вам, что меня зовут Завтра. Так вот мы с вами уже сделали один маленький шаг. в Завтра. Ну, скажем, в следующее Первое мая, которое, как вы понимаете, будет в 1942 году. И сейчас мы с вами увидим... но зачем тратить время на разговоры? Разве не лучше увидеть все своими глазами? Руку! Иван Петрович покорился. Незнакомец был так приветлив, так энергичен, что ему нельзя было сопротивляться, хотя все это напоминало какую-то сказку. Что за Завтра? Как это сделать шаг в Завтра?..* Но они уже вышли из парка и оказались на тротуаре широкой улицы. И вдруг Иван Петрович остановился пораженный. Он удивленно смотрел на странный троллейбус, проезжавший по улице. Что за диво?.. Над .улицей не было видно проводов, длинные гибкие стержни покачивались в воздухе. — А, вы обратили внимание на троллейкар? — заметил * его спутник.— Очень удобная, хорошая машина. Видите ли, он везет экскурсию, которая не захотела ехать обычным маршрутом. А на этой улице, которая заинтересовала экскурсантов, нет троллейбусных проводов. Поэтому водитель включил добавочный автомобильный мотор, и машина поехала без проводов. Потом она дойдет до магистрали и превратится снова . в нормальный троллейбус, берущий энергию из проводов. — Это новое изобретение?—-осведомился Иван Петрович. — Да * нет, что вы! Троллейкар сконструирован н построен еще в прошлом году Институтом городского транспорта в Москве, Ну, а теперь такие удобные машины работают и в нашем городе. Ведь вы, надеюсь, не забыли, что мы .с вами сделали шаг в Завтра, в 1942 год... Внимание! Он взял Ивана Петровича за руку в ступил на асфальт мостовой. хотя л это время К перекрестку, где они стояли, приближалось несколько машин. Иван Петрович испуганно остановился, но тут "йсе заметил, что над перекрестком, как по волшебству, вспыхнул красный сигнал светофора. Машины затормозили. Спутник Ивана Петровича , улыбнулся: *— Это все мелочи.‘.Тут;* как и на других перекрестках, установлены фотоэлементы. Как толбко пешеход ступит на мостовую, чтобы перейти улицу, эти чувствительные фотоэлементы „автоматически включают для автомобилей красный (сигнал. Да разве вы забыли? Ведь такие установки испытывались в Москве еще в прошлом году. А теперь они введены в действие. Очень'' удобно и безопасно... Вот свободное такси. Садитесь! — Это был обыкновенный «М-1»— по крайней мере, снаружи» Иван Петрович сел.— и удивленно приЧ слушался. Его спутник, садясь^ спросил шофера: * — На каких дровах работаете, то-варищ? Березовых или сосновых?. — Мне все равно, ^соть и на соломе, — ответил тот, не оборачиваясь. — Но... какие дрова?,. Какая солома? — изумился Иван Петрович. • — Ах. Иван Петрович, да вы просто слишком забывчивы! .Неужели вы запамятовали, что в прошлом ''году по Союзу проходили пробеги газогенераторных! автомобилей? А теперь Горьковский завод выпускает их серийно. Экономия бензина, дешево и практично. Да, вы, кажется, курите? Прошу! Но сначала откроем окна. Люблю свежий ветерок! . , Прохладный ветер ворвался в автомобиль. Спутник Ивана Петровича зажег спичку, даже не прикрывая ее огонь рукою, дал спокойно прикурить Ивану Петровичу, закурил сам. Спичка не * гасла, хотя, в машине бушевал ветер. — Вас и это удивляет, Иван Петрович? Но право же,'' тут* н''ет ''ничего необычайного. Просто ветроустойчивые спичку,<• которые горят и во время шдарма..''Да и воды они тоже ме боится. Можно обмокнуть такую /Змчку в воду; и тотчас зажигав: .головка покрыта лаком. Их начала выпускать центральная на- > учно — исследовательская лаборатория спички в Москве-. — Осторожно! Прожжете костюм! —вскрикнул Иван Петрович. Он за" метол, что горящая спичка выпала из руки собеседника и упала на ткань. — Ничего, ничего,—спокойно ответил тот, стряхивая с пиджака пе: пел.—Мой костюм несгораемый*. — Что?.. * .— Несгораемый,- я говорю. Он сдрлан из стекла. Да не изумляйтесь вы! Просто из стекла выработаны топкие нитки, из них соткана ткань, из ткани сшит костюм. И все. Очень удобно и к тому же довольно красиво. Теяерь такой ткани много. Кстати, электропровода & нашей машине тоже имеют стеклянную изоляцию. Это продукция завода «Моекабель». Ну, вот мы и приехали на аэродром! Маленький, красивый самолет, к которому они подошли, показался Иван^г Петровичу очень привлека-ельнькм. -—''Входите, пожалуйста, — Говорил '' тем* временем его спутник. — Поведу самолет я сам. О, тут для вас\\тоже найдется кое-что инте ресн Он *ел на место пилота и двинул рычаг Управления. Тотчас же, бешено закрутился пропеллер. Но почему не \\лышно обычного оглушающего рев^ мотора?.. Еще мгновение— и самолет плавно оторвался от -земли. — Неправда''ли, довольно быстро, — повернув голову, непринужденно говорил спутник Ивана Петровича.— И к тому же, вполне бесшумно. На этом самолете установлен один из первых двигателей, питающихся энергией, добытой при развале элемента урана. К сожалению, было бы слишком долго объяснять вам механику этого явления.'' Напомню только вам, что о нем немало писалось за последнее время ,в газетах. Как видите, теперь использование внутриатомной; энергии стало свершившимся фактом, как и предсказывали в 194у году наши советские ученые... / — Самолет нёсся над землей на небольшой вьроте.Иван . Петрович с интересом'' смотрел вниз. Вдруг он встрепенуло!:, '' <**-Что*з1 странные паровозы! ~| воскликнув он. — Никогда не видел I таких! Без тендеров, без труб, ц везут длинные составы... *. Л ^ — Должен заметить — вам, чтож/у них нёт не только тендеров, но й топок. В них ничего не горит. В нужное время эти паровозы подъезжают к центральным паровым котлам на станциях и .заряжаются готовым паром под большим давлением. Такого заряда паровозу хватает на 10—12 часов .работы—срок, вполне достаточный для хорошего перегона. Впервые такие паровозы были построены на Днепропетровском заводе «Промпаровоз»... Самолет мчал все быстрее и быстрее. Иван Петровйч не успевал спрашивать спутника о множестве непривычных для его взгляда машин, которые он замечал внизу, на земле. Такие новые машины виднелись везде,—не только на заводах и фабриках, но и на полях колхозов. А на берегах маленьких рек Иван Петрович заметил крохотные башенки «Микрогэс» — колхозных электростанций. Они работали совершенно автоматически,. без надзора человека, снабжая колхозы электроэнергией. — О, если вы интересуетесь электростанциями, Иван Петрович, тогда я могу показать вам нечто еще более интересное, — заметил его спутник.1—К сожалении), у нас слишком- мало времени, чтобы побывать там. Но я включу мой телевизор, и вы увидите все на нем* Экран телевизора вспыхнул, и Иван Петрович увидел на нем огромное, странное сооружение. Стоявшее на массивных сваях. Крупные морские волны разбивались о сваи. — Это первая в мире прилив-пая электрогидростанция. Она построена в бухте Кислой на Мурманском побережье по проекту инженера Бернштейна. Эта станция использует совершенно даровую энергию морских приливов, превращая ее в электричество. В прошлом году было закончено : ее проектирование. А теперь в далекие северные районы Мурмана не надо везти уголь: новая станция дает электроэнергию и .для промышленности, и для бытовых нужд,. Изображение в, телевизоре поплыло, сменилось другим. Теперь перед Глазами Ивана Петровича возник какой-то большой театр.. Э, да это кинотеатр! Но почему кажется, что о его экрана7 сходят люди, летят букеты цветов?» Это настолько ре*, ально, что хочется посторониться^.. — Перед вами, Иван Петрович, стереокино. Изображение на его экране кажется не плоским, как обычно, а рельефным. Советский инженер Иванов в прошлом году изобрел и построил особый сложный экран, дающий впервые в мире, стереоскопический эффект без очков... Самолет плавно лошел на снижение. Внизу вырисовывались контуры огромного морского порта с молом, волнооезом, маяком. '' — Сочи! — воскликнул спутник Ивана Петровича. — Замечательный советский курорт! И мы опускаемся прямо к новому сочинскому морскому порту. Он-такн^е • недавно закончен...* Согласитесь, Иван Петрович, что я показал, вам за эти полчаса немало! Все это кфе будто очень необычайно—и вместе с тем вполне реально, существует и окружает нас с вами. И, кроме того, это лишь небольшая часть того, что рождается каждый день в нащей советской действительности; Вы сделали только один шаг в Завтра, наше реальное,* близкое Завтра. Сколько перед вами открылось нового, почти фанатического I И во всем этом нет ни капли фантастики... даже в несгораемой рубашке, Иван Петрович! А* теперь — вставайте! Слышите; Иван Петрович? Ваня, да сколько еще времени будить вас? Вот .заспался! А я то Пришла за ним, чтобы потанцоватЫ Почему голос незнакомца звучит так странно? Почему он так похож на голос; Кдавы? Иван Петрович сконфуженно осмотрелся. Никакого самолета* никакого незнакомца... он лежит на траве, а перед ним стоит смеющаяся Клава. Она весело говорит: ч — Ну, проснулись?-И пересерди-лись?* Может быть,, вам и. в самом деле приснилась несгораемая — рубашка? Или негаснущие спички? А? Да вставайте * рее! Я за вами пришла. Идем танцовать? — Идем.. Клав идем] А несгороемая рубашка ;и негаснущие сцич-киД отГ.,ёсть, &?ава,. ееть! Сейчас я-вам все расскажу! И они побежали туда, где гремела музыка первомайских оркестров. ***** переклад Zirkohid: Володимир ВЛАДКО ПРИГОДА ІВАНА ПЕТРОВИЧА Почалося все через сірники. А може, через вітер. Утім, судіть самі. Певна річ, першотравнева демонстрація пройшла чудово. І сніданок на свіжому повітрі, на галявці в парку, під деревами, що ніжно зеленіли молодим весняним листям, удався нівроку. А потім... Тільки-но Іван Петрович зібрався закурити, як звідкись налетів порив вітру й загасив один за одним три запалені ним сірники. Весела Клава розсміялася: – Ото курець, сірник запалити не вміє! Тоді Іван Петрович дістав і запалив одразу три сірники. Та раптом вискочила швидка іскорка. Вона впала на чистий білосніжний рукав вишиванки Івана Петровича й пропалила в ньому маленьку коричневу дірочку. Клава розсміялася ще дзвінкіше, ще веселіше. Але, помітивши, що Іван Петрович насупився, вирішила його втішити: – Та я вам удома за хвилинку так зацерую, що й зовсім непомітно буде! А наступного разу вдягайте на вихід вогнетривку сорочку! Зазвичай Іван Петрович теж відбувся б якимсь жартом. Але тут відчув, що його настрій зіпсувався. Дим цигарки став гірким, несмачним. Дивлячись убік, Іван Петрович відказав: – І вдягнув би, та промисловість не випускає... – А ви пошукайте! Іван Петрович похмуро змовчав, розгладжуючи дірочку на рукаві. Прикро потрапляти у смішне становище... і чого ще ця музика гуде з усіх боків?.. – Та не суптеся, Іване Петровичу! Ходімо краще танцювати, – не вгавала Клава. – Перше-бо травня! – Не піду нікуди, – буркнув Іван Петрович. Він ліг на траву, відвернувся. Клава знизала плечима. Відтак, схопивши за руку когось із товаришів, помчала до оркестру. – Коли пересердитеся, скажете, – кинула наостанок. Іван Петрович роздратовано відкинув цигарку. – Відпочиваєте, Іване Петровичу? – почув він раптом приємний голос. Перед ним стояв невисокий стрункий чоловік у легкому сірому костюмі з гарної, ледь блискучої тканини. Обличчя незнайомця посміхалося, примружені очі привітно дивилися на Івана Петровича. – Вам хотілося б зустрітися з чимось надзвичайним? – продовжував незнайомець. – О, це дуже легко зробити! Хочете, я вам допоможу? Та не дивіться ви на мене так недовірливо! Я не фокусник, і не чарівник. Мене звуть Завтра... – Що? – здивувався Іван Петрович. – Яке Завтра? – Таке прізвище, Іване Петровичу. Котра зараз година? Нам вистачить півгодини. Іван Петрович зацікавлено дивився на годинник, який незнайомець вийняв з кишені. Він був прозорим, ніби зробленим зі скла, крізь яке виднівся весь механізм. Незнайомець посміхнувся: – Вам подобається цей годинник? О, нічого надзвичайного! Звичайнісінький годинник з корпусом із прозорої пластмаси. Ще з грудня минулого 1940 року їх почав виробляти Перший годинниковий завод імені Кірова. Можете купити в будь-якій крамниці: адже ми з вами уже в Завтра... Втім, давайте домовимося раз і назавжди: я не збираюся показувати вам нічого нового. Щонайзвичайнісінькі речі, які вже існують. Але ми чомусь часто не звертаємо уваги на те, що народжується навколо нас. Я сказав вам, що мене звуть Завтра. Так ось ми з вами вже зробили один маленький крок у Завтра. Ну, скажімо, в наступне Перше травня, яке, як ви розумієте, буде в 1942 році. І зараз ми з вами побачимо... але навіщо гаяти час на розмови? Хіба не краще побачити все навіч? Руку! Іван Петрович підкорився. Незнайомець був таким привітним, таким енергійним, що йому годі було опиратися, хоча все це нагадувало якусь казку. Що за Завтра? Як це – зробити крок у Завтра?.. Але вони вже вийшли з парку й опинилися на тротуарі широкої вулиці. І раптом Іван Петрович зупинився вражений. Він зачудовано дивився на незвичний тролейбус, який проїжджав вулицею. Що за диво?.. Над вулицею не було видно дротів, довгі гнучкі стрижні погойдувалися в повітрі. – А, ви звернули увагу на тролейкар? – зауважив його супутник. – Дуже зручна, гарна машина. Бачте, він везе екскурсію, яка не захотіла їхати звичним маршрутом. А на цій вулиці, яка зацікавила екскурсантів, немає тролейбусних дротів. Тому водій увімкнув додатковий автомобільний мотор, і машина поїхала без проводів. Потім вона дійде до магістралі й перетвориться знову на нормальний тролейбус, що бере енергію з дротів. – Це новий винахід? – поцікавився Іван Петрович. – Та ні, що ви! Тролейкар сконструйовано й побудовано ще в минулому році Інститутом міського транспорту в Москві. Ну, а тепер такі зручні машини працюють і в нашому місті. Адже ви, сподіваюся, не забули, що ми з вами зробили крок у Завтра, в 1942 рік... Увага! Він узяв Івана Петровича за руку й ступив на асфальтовий мостинець, хоча в цей час до перехрестя, де вони стояли, наближалося кілька машин. Іван Петрович злякано зупинився, але тут-таки зауважив, що над перехрестям, мов за помахом чарівної палички, спалахнув червоний сигнал світлофора. Машини загальмували. Супутник Івана Петровича посміхнувся: – Це все дрібниці. Тут, як і на інших перехрестях, установлені фотоелементи. Щойно пішохід ступить на мостинець, щоби перейти вулицю, ці чутливі фотоелементи автоматично вмикають для автомобілів червоний сигнал. Та хіба ви забули? Адже такі установки випробовувалися в Москві ще минулого року. А тепер вони введені в дію. Дуже зручно й безпечно... Ось вільне таксі. Сідайте! Це був звичайний «М-1» – у всякому разі, зовні. Іван Петрович сів – і здивовано прислухався. Його супутник, сідаючи, запитав шофера: – На яких дровах працюєте, товаришу? Березових чи соснових? – Мені однаково, хоч би й на соломі, – відповів той, не обертаючись. – Але... які дрова?.. Яка солома? – здивувався Іван Петрович. – Ох, Іване Петровичу, ви аж надто забудькуваті! Невже забули, що в минулому році Союзом проходили пробіги газогенераторних автомобілів? А тепер Горьківський завод випускає їх серійно. Економія бензину, дешево і практично. Ага, ви, здається, курите? Прошу! Але спочатку відкриємо вікна. Люблю свіжий вітерець! Прохолодний вітер увірвався до автомобіля. Супутник Івана Петровича запалив сірник, навіть не прикриваючи його полум’я рукою, дав спокійно прикурити Іванові Петровичу, закурив сам. Сірник не гас, хоча в машині вирував вітер. – Вас і це дивує, Іване Петровичу? Але, справді ж, тут немає нічого надзвичайного. Просто вітростійкий сірник, який горить і під час шторму. Та й води він теж не боїться. Можна вмочати такі сірники у воду й негайно запалювати: голівки покриті лаком. Їх почала випускати центральна науково-дослідна лабораторія сірників у Москві. – Обережно! Пропалить костюм! – скрикнув Іван Петрович. Він зауважив, що палаючий сірник випав з руки співрозмовника і впав на тканину. – Нічого, нічого, – спокійно відказав той, струшуючи з піджака попіл. – Мій костюм вогнетривкий. – Що?.. – Вогнетривкий, кажу. Він зроблений зі скла. Та не дивуйтесь ви! Просто зі скла вироблені тонкі нитки, з них виткана тканина, а з тканини зшито костюм. І все. Дуже зручно й до того ж досить гарно. Тепер такої тканини багато. До речі, електропроводи в нашій машині теж мають скляну ізоляцію. Це продукція заводу «Москабель». Ну, ось ми і приїхали на аеродром! Маленький, доладний літак, що до нього вони підійшли, здався Іванові Петровичу дуже привабним. – Заходьте, будь ласка, – казав тим часом його супутник. – Поведу літак я сам. О, тут для вас теж знайдеться дещо цікаве. Він сів на місце пілота й посунув важіль керування. Тієї ж миті шалено закрутився пропелер. Але чому не чути звичного жахливого реву мотора?.. Ще мить – і літак плавно відірвався від землі. – Правда ж, досить швидко, – повернувши голову, невимушено говорив супутник Івана Петровича. – І до того ж, цілком безшумно. На цьому літаку встановлено один із перших двигунів, що живляться енергією, видобутою при розщепленні елементу урану. На жаль, було б занадто довго пояснювати вам механіку цього явища. Нагадаю тільки, що про нього чимало писалося останнім часом у газетах. Як бачите, тепер використання внутрішньоатомної енергії стало доконаним фактом, як і передбачали в 1940 році наші радянські вчені... Літак линув над землею на невеликій висоті. Іван Петрович із цікавістю дивився вниз. Раптом він стрепенувся: – Що за дивні паротяги! – вигукнув він. – Ніколи не бачив таких! Без тендерів, без димарів, і везуть довгі потяги... – Мушу зауважити, що в них немає не лише тендерів, але й паливень. У них нічого не горить. У потрібний час ці паротяги під’їжджають до центральних парових котлів на станціях і заряджаються готовою парою під великим тиском. Такого заряду паротягові вистачає на десять-дванадцять годин роботи – час, цілком достатній для добрячого перегону. Вперше такі паротяги було збудовано на Дніпропетровському заводі «Промпаротяг»... Літак мчав дедалі швидше. Іван Петрович не встигав питати супутника про безліч незвичних для його погляду машин, що їх він помічав унизу, на землі. Такі нові машини виднілися всюди, – не лише на заводах і фабриках, але й на полях колгоспів. А по берегах маленьких річок Іван Петрович помітив крихітні башточки «Мікрогес» – колгоспних електростанцій. Вони працювали цілком автоматично, без нагляду людини, забезпечуючи колгоспи електроенергією. – О, якщо ви цікавитеся електростанціями, Іване Петровичу, я можу показати вам ще дещо цікавіше, – зауважив його супутник. – На жаль, у нас замало часу, щоби побувати там. Але я ввімкну телевізор. Екран телевізора спалахнув, і Іван Петрович побачив на ньому велетенську дивну споруду, що стояла на масивних палях. Об палі розбивалися великі морські хвилі. – Це перша в світі припливна електрогідростанція. Вона побудована в бухті Кислій на Мурманськім узбережжі за проектом інженера Бернштейна. Ця станція використовує абсолютно дармову енергію морських припливів, перетворюючи її на електрику. В минулому році було закінчено її проектування. А тепер у далекі північні райони Мурмана не треба везти вугілля: нова станція дає електроенергію і для промисловості, і для побутових потреб. Зображення в телевізорі попливло, змінилося іншим. Тепер перед очима Івана Петровича виник якийсь великий театр. Е, та це кінотеатр! Але чому здається, що з його екрану сходять люди, летять букети квітів?.. Це настільки реально, що кортить відступити... – Перед вами, Іване Петровичу, стереокіно. Зображення на його екрані здається не плоским, як зазвичай, а рельєфним. Радянський інженер Іванов у минулому році винайшов і побудував особливий складний екран, що уперше в світі дає стереоскопічний ефект без окулярів... Літак плавно пішов на зниження. Внизу вимальовувалися обриси величезного морського порту з молом, хвилерізом, маяком. – Сочі! – вигукнув супутник Івана Петровича. – Чудовий радянський курорт! Ми опускаємося просто до нового сочинському морському порту. Він також нещодавно закінчений... Погодьтеся, Іване Петровичу, що я показав вам за ці півгодини чимало! Все це начебто дуже незвичайне – і разом з тим цілком реальне, існує й оточує нас із вами. І, крім того, це лише невелика частина того, що народжується щодня в нашій радянській дійсності. Ви зробили тільки один крок у Завтра, наше реальне, близьке Завтра. Скільки перед вами відкрилося нового, майже фанатичного! Та в усьому цьому немає ні краплі фантастики... навіть у вогнетривкій сорочці, Іване Петровичу! А тепер – вставайте! Чуєте, Іване Петровичу? Ваню, та скільки ще будити вас? Ото заспався! А я-бо прийшла за ним, щоби потанцювати! Чому голос незнайомця звучить так дивно? Чому він так схожий на голос Клави? Іван Петрович знічено роззирнувся. Ніякого літака, ніякого незнайомця... він лежить на траві, а перед ним стоїть усміхнена Клава. Вона весело каже: – Ну, прокинулися? І пересердилися? Може, вам і справді наснилася вогнетривка сорочка? Чи негаснучі сірники? Га? Та вставайте ж! Я за вами прийшла. Ходімо танцювати? – Ходімо, Клаво, ходімо! А вогнетривка сорочка й негаснучі сірники... вони є, Клаво, є! Зараз я вам усе розповім! І вони побігли туди, де гриміла музика першотравневих оркестрів. © КРАСНОЕ ЗНАМЯ (Харків). – 1941. – № 102 (998). © АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики. © ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2016. Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm Твір відшукав Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ, 2016. https://fantlab.ru/work69646
|
| | |
| Статья написана 4 декабря 2016 г. 01:09 |
Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК! Это не был обыкновенный патруль. Немцы шли около дома, пробирались у самых его стен, держа наготове автоматы и пистолеты. Двое из них, дойдя до под’езда, сразу остановились у дверей. Остальные двинулись дальше, к середине дома, где был разбит маленький сквер. Юра заметил этот странный фашистский патруль и ему сразу же захотелось убежать домой: лучше не встречаться! Ведь мама каждый день говорила: — Как только заметишь немцев, Юра, сейчас же беги домой. Хочешь жить — старайся не попадаться им щ глаза. Ты ведь сам знаешь... Да, Юра знал. Он знал судьбу Васи Тимца из левого под’езда их дома, Васи, которого позавчера подобрали с разбитой немецким прикладом головой, — разбитой только за то, что Вася не сразу дал дорогу гулявшему немецкому офицеру. Нет, домой, домой! Осторожно проскользнув в полуоткрытую дверь под’езда, Юра сделал шаг к лестнице — и остановился. В нише, между разбитым телефоном-автоматом и шкафом пожарного крана, стоял притиснувшийся к стене человек в старой, потертой кепке. Он Смотрел на Юру сквозь очки, наклоняя голову. Одну руку человек держал в кармане пальто, а другою будто искал что-то за пожарным шкафом.
Но все это продолжалось только несколько секунд. Человек вдруг отошел от стены и сделал шег по направлению к удивленному Юре. — Ты помнишь меня, мальчик? — тихо, почти топотом спросил он. Юра молчал. Что-то знакомое было в этом чело/веке; но никак не удавалось вспомнить, что именно. И вдруг сразу вспомнил. Да, он знал этого человека. Перед войной, да и в первые месяцы ее, когда город еще был советским, человек приезжал сюда на черной, блестящей «эмке». Всегда он был с портфелем, всегда спешил. И все же, однажды, заметив, что Юра играет на скамейке в шахматы со своим приятелем, — человек остановился около него. Он посмотрел на доску, быстрым взглядом скользнул по Юре и сказал: — Черные выигрывают, дружище, да? Скоро дашь мат белым? — Через два хода, — уверенно ответил Юра. — Молодец! — одобрительно откликнулся незнакомец. Не куришь, нет? Хорошо! Ну, тогда вот, попробуйте, ребята, этот шоколад. И помните: белых всегда бить! Всегда и всюду! И он исчез в под’езде, оставив ребятам плитку вкусного шоколада!. Только тогда он был без очков. И усов у него не было. Словно угадав Юрины мысли, человек снова сказал: — Вспомни: я был без очков и усов. Да й одет был получше. И ты хорошо играл в шахматы. Помнишь? Юра кивнул головой: да. Тогда человек заговорил — так же тихо, но быстро-быстро, оглядываясь на входную дверь: — Ты наш, дружище! Я помню тебя. Меня сейчас могут схватить фашисты. Патруль разыскивает меня. Все это неважно. Но у меня есть бумаги. Они очень важны. Их надо сберечь. Возьми их, спрячь. Никому ни полслова, даже матери, понимаешь? Так. А завтра ты отнесешь их. Сам отнесешь! Ленинскую улицу знаешь?. Там на углу Ивановской есть фашистский магазин, где торгуют кониной. Там всегда очередь. От двух до пяти дня завтра там будет стоять в очереди человек в шапке-ушанке, с газетой в левой руке. Помни: в левой! И на левой же стороне пальто у него нехватает двух пуговиц. Понимаешь? Это очень важно, надо обязательно присмотреться. Это тоже наш, советский. Ты подождешь к нему и спросишь: —. много ли еще в магазине мяса?» И если он ответит тебе—«не знаю, мне все равно», — ты отдашь ему этот сверток. Идет? В руках Юры очутился небольшой сверток (Вот что было за шкафом!). — Запрячь подальше. Так. Помни, дружище, от этих бумаг зависит многое. Они не должны не должны попасть в руки гитлеровцев! — А вы? — взволнованно спросил Юра. Человек махнул рукой. — Обо мне не беспокойся. Может быть, еще увидимся. Ну, беги! За входной дверью что-то стукнуло. Немцы? Человек подтолкнул мальчика к лестнице: — Беги! А я попробую еще спрятаться. Теперь, без бумаг, я вольный казак! Уже взбегая на третий этаж, Юра перегнулся через перила и увидел, как человек опускается вниз, в подвал. И тотчас услышал хриплое, угрожающее: — Хальт! Это кричал фашист, вбежавший в под’езд. Он прицеливался из автомата в человека внизу. Юра остановился. Его сердце бешено колотилось. Неужели же, неужели?.. — Хальт! — донеслось еще раз снизу. — Стоять! Юра вбежал в квартиру, не чуя под собою ног. Запыхавшимся, он бросился к окну: из него можно было видеть то, что делалось в скверике, -внизу. — Что случилось, Юра? — встревоженно спросила мать. — Немцы во дворе, — коротко ответил Юра. — Ищут кого-то. — Боже мой! — всплеснула руками мать. Она говорила еще что-то, но Юра не слышал. Прильнув к окну, он смотрел вниз. Из под’езда напротив фашисты вывели какого-то человека. Он шел, низко опустив голову, отчаяние было в его понурой, сгорбленной фигуре. Мать оттолкнула Юру от окна: — Отойди! И в то же мгновение снизу Прозвучала короткая. автоматная очередь, будто сухой горох прокатился по замерзшему стеклу. Мать зажала уши, на глазах показались слезы. На покрытом замерзшим снегом асфальте, около серой стены лежал человек, только что выведенный немцами из под’езда. Он лежал, широко раскинув мертвые руки — и снег около него краснел неровными, расплывавшимися яркими пятнами. И на серой стене белели свежие щербины, только что выбитые пулями автоматной очереди... (Окончание следует) https://fantlab.ru/work638032
|
|
|