Росин, Вениамин. Полёт Барвинка на Луну.

Пригода ця почалась ось з чого. Прочитав якось Барвінок книжку про Місяць.

„Книжка —це все-таки книжка, —міркував він, —а от якби самому побувати, подивитись, що там робиться —це вже інша річ". І надумав Барвінок полетіти на Місяць. А коли він щось собі надумав, то вже неодмінно досягне свого. Така вже в нього наполеглива вдача.

Барвінок одразу ж заходився будувати ракету. Так, так, справжнісіньку ракету з кабіною для пасажирів.

Але одному будувати важко, і він узяв собі в помічники Огірочка. Звичайно, помічник з нього не такий уже й добрий, а все ж хоч що-небудь зробити може. Правду кажучи, жодної ще справи не доводив Огірочок до кінця, терпцю йому не ставало. Почне ото, бувало, загвинчувати гайку, а за хвилину вже й покине це і заходиться цвяхи вбивати. Увіб'є один цвях, другий, та й це йому набридне, і тоді починає планку стругати. І так увесь час: одної справи не закінчить, береться за іншу. Ось яким він був, цей Огірочок.

Одного ранку Барвінок ішов лісовою галявиною і зустрів Ромашку.

— Давно тебе не бачила. Де ти був, що ти робив? — зупинила його Ромашка.

— Я будував ракету і був дуже заклопотаний. А тепер збираюсь полетіти на Місяць.

— На Місяць? — перепитала Ромашка.— А тебе там є знайомі чи родичі?

— Нікого в мене там немає, —відповів Барвінок, —але я хочу першим зустріти на Місяці Новий рік. Ялинку і повну скриньку іграшок я приготував уже. Вони в ракеті. А можливо, що й вимпел пощастить там, на Місяці, побачити.

— Це той вимпел, який закинули в ракеті з Землі на Місяць? А на ньому написано „Союз Радянських Соціалістичних Республік, вересень, 1959 рік"?

— Звичайно, той, адже іншого там немає.

— А скажи, будь ласка, скільки ж часу треба летіти? Адже Місяць дуже далеко.

— Далеко, —погодився Барвінок,—дуже далеко. Якщо поїхати поїздом —на це пішов би цілий рік. Літак ТУ-104 летітиме двадцять діб. Це дуже довго, та й не ходять на Місяць ні поїзди, ні літаки. Тому полетимо в ракеті. Через тридцять шість годин ми будемо на Місяці... Спочатку я хотів узяти з собою Огірочка, але потім передумавгНенадійний він товариш у такій подорожі. Вчив я його, вчив, а толку не добився. І все це тому, що вітер у нього в голові. Йому аби тільки гуляти. За місяць навчивсь лише скафандр на себе натягати. Мені з ним летіти ніяк не можна. Хочеш,—запропонував Барвінок,—полетимо разом. Кращого помічника мені й не треба...

А в цей час Огірочок у круглій шапочці з хвостиком, причаївшись, стояв за кущем, і чув цю розмову. Як тільки Барвінок і Ромашка відійшли далі, він тихенько вийшов із своєї схованки, випередив їх і, підбігши до ракети, що стояла на галявині, шмигнув у відчинений люк, навіть не піднявши шапочки, яка злетіла в нього з голови.

— Не хочете мене брати, то я сам полечу, — образившись, сказав він і почав натискати на кнопки пульта управління. Раптом люк кабіни автоматично зачинився і пролунав страшенний вибух.

Огірочок ударився об стінку кабіни і набив на голові величезну ґулю. Він дуже злякався і почав натискати геть на всі кнопки, щоб зупинити ракету. Але було вже пізно. Ракета летіла все швидше й швидше.

Барвінок і Ромашка попадали, приголомшені вибухом. Коли вони опам'яталися, то побачили, що на землі лежить шапочка з хвостиком.

— Це шапочка Огірочка!—закричав Барвінок. —Він полетів у ракеті, а тепер, мабуть сам жалкує. Як він там буде один, на Місяці?

— Бідний! Як же йому допомогти?—запитала Ромашка і вже хотіла заплакати.

— Не треба рюмсати, —сказав Барвінок.—Збудуємо другу ракету й полетимо його виручати.

— Тоді давай швидше будувати,—зраділа Ромашка, і вони зразу ж узялись до роботи.

Тим часом ракета все більше віддалялася від Землі. Спочатку Огірочок сидів засмучений, а потім йому захотілося пити. Він ступив крок уперед і раптом, наче повітряна кулька, підлетів під стелю, Огірочок з усіх сил задриґав руками й ногами, щоб спуститися на підлогу, але це не допомогло.

Чіпляючись за стінки ракети, Огірочок сяк-так добрався вниз головою до бідона з водою. Він одкрутив кран, але вода не полилася в склянку, а повисла в повітрі.

Такого Огірочок ніколи ще не бачив і від здивування випустив з рук склянку. Але склянка не впала на підлогу, а повільно піднялась до стелі. Так Огірочок і плавав у повітрі поряд із склянкою.

Під час польотів на Місяць завжди так буває. Та хіба Огірочок про це знав?

Висячи під стелею, він бачив у кабіні ракети багато приладів, рубильників, кнопок. Над ними на маленьких табличках були цифри й написи. Але що це за написи, що означають цифри —Огірочок збагнути не міг.

У школі він сміявся з добрих учнів, називав їх маміями та чистьохами і казав, що зможе обійтись без арифметики й мови. Тільки тепер Огірочок гірко пошкодував, що погано вчився. Та було вже пізно.

Барвінок і Ромашка збудували нову ракету. Вона була ще кращою за першу, і відважні мандрівники незабаром прилетіли на Місяць.

У спеціальних скафандрах вони вийшли з кабіни. Було холодно й темно. Потім почався жаркий день, стало видно, але можна було бачити, як на небі мерехтіли зірки. Так уже завжди на Місяці: зірки видно і вночі, й удень. І небо там не блакитне, а темне.

Барвінок і Ромашка думали, що їм доведеться довго лізти на гори, обходити величезні кам'яні брили. Але виявилося, що на Місяці зовсім не так, як на Землі.

Перескочивши через уламок скелі, Ромашка раптом опинилася метрів за дванадцять від нього. Так само далеко скочив і Барвінок.

— Дивна річ,—сказала Ромашка,—Ніколи раніше я так не стрибала.

— Справді, — погодився Барвінок,—і я ніколи так не стрибав ще...

Вони не знали, що на Місяці всі речі в шість разів легші, ніж на Землі, а м'язи в Ромашки й Барвінка залишились такі ж самі, тому обоє вони стали в шість разів дужчі.

Раптом Ромашка помітила хвіст ракети, який стирчав з ущелини.

— Огірочок десь тут! — вигукнула Ромашка. — Він не міг далеко піти звідси.

Швидко пробираючись уперед, мандрівники помітили, що на горі тане крижинка. Правда, нічого в цьому дивного не було. Адже термометр показував 120 градусів тепла. Незабаром із крижини, з'явилися руки, ноги, а потім і весь Огірочок. Від нього йшла пара, як від чайника, що закипає. Підійшовши до Огірочка, Барвінок запитав у нього:

— Що ти робив на верхівці гори?

— Коли я прилетів на Місяць, — розповідав Огірочок,— тут було ще видно і так гаряче, що я місця собі не знаходив.

„Так,—думаю, — і пропасти можна. А що як вилізти на гору? Може, там буде прохолодніше". Але тільки-но я видерся туди, як раптом стало темно і холодно. Я так замерз, що перетворився в крижинку.

Минуло не менше двох тижнів, поки я почав відтавати. Але на цьому моя біда не кінчилася. Потім мені знову стало так гаряче, що я мало зовсім не розтанув.

— У тебе в скафандрі є регулятор тепла й холоду,— сердито сказав Барвінок. —Чому ти не користувався ним?

— Я забув, як ним користуватися.

— А навіщо ти без дозволу заліз до ракети?

— Я не знав, що вона полетить,—тихо сказав Огірочок.—Я...

Ромашка побачила, що заходить сварка, і запропонувала:

— Потім поговорите, потім...

— Поговоримо, неодмінно поговоримо,—сказав Барвінок,—а тепер підемо шукати вимпел.

„Вимпел? А що це таке?" — подумав Огірочок, але запитати не наважився.

Утрьох вони пішли по Місяцю. На його поверхні не було ні деревця, ні кущика, ні травинки. Мандрівники спускалися в кратери, зазирали в ущелини, підіймались на скелі.

Більш за всіх метушився Огірочок. Він бігав то в один бік, то в інший і навіть перевертав найменші камінчики.

— Послухай, — зупинив його Барвінок.—Ти знаєш, що ми шукаємо?

— Звичайно, знаю, —відповів Огірочок.—Ми шукаємо вимпел.

— Нащо ж ти зазираєш під каміння?

— А як же? А може, він туди заховався.

— Хто заховався?

— Вимпел, хто ж іще,— сказав Огірочок і ображено додав:—Та чого ти причепився до мене?

Я не причепився, а хочу знати: чув ти що-небудь про вимпел чи ні? Відповідай!

Огірочок переступав з ноги на ногу, щось бурмотів під ніс, а потім признався:

— Я забув. Ось допіру пам'ятав і вже забув.

— Не знав, не знав і забув,—посміхнувся Барвінок.— Тоді слухай. — І розповів про вимпел, про те, як він опинився на Місяці.

Троє друзів довго шукали вимпел, але знайти його ніяк не могли. Вилізши першим на височенну скелю, Барвінок вигукнув:

— Увага! Перед нами море.

— От і чудово, — зрадів Огірочок.—Нарешті я зможу скупатися.

І не встиг ніхто й слова вимовить, як він скочив зі скелі сторч головою.

Але Огірочкові не пощастило скупатися. Замість бризок знялася вгору хмара пилу. В морях і озерах на Місяці немає води. Вона вся давно вже випарувалась.

Коли пил трохи осів, стало видно, що Огірочок по пояс загруз в дно моря і щосили дриґає ногами.

Барвінок і Ромашка витягли Огірочка і поставили на ноги. Цілком зрозуміло, що після такого стрибка Огірочкові боліла голова. Де вже там хворому шукати вимпел? Розшуки вирішили відкласти, і всі разом повернулися до ракети...

Барвінок і Ромашка почали готувати обід. Огірочок перев'язав собі голову рушником і так кумедно кривлявся, що Ромашка не могла втриматися від сміху.

— Сам нічого не робиш і нам заважаєш,—суворо промовив Барвінок.

Огірочок на кілька хвилин затих, а потім знову підстрибнув.

— Я піду погуляю. Може, голова перестане боліти.

— Далеко не йди, бо ще заблудишся, — застеріг Барвінок.

— Знаю, не маленький,— буркнув Огірочок і відчинив люк кабіни.

Коли Огірочок вийшов з ракети, йому ось що спало на думку: „Я сам знайду вимпел. Сам! Без Ромашки і без Барвінка".

Надумав—і зробив. Він рушив до гір, які виднілись в далині, і пройшов багато кілометрів, але так і не знайшов вимпела. Огірочок дуже втомився і вирішив, що пора вертатись назад. Але тут сталося лихо. Не розрахувавши стрибка, він звалився в ущелину. На щастя, ущелина була не дуже глибокою, і Огірочок одбувся невеликими синяками. Бідкаючись і потираючи боки, він видерся на гору і хотів по радіо зв'язатися з Барвінком. Для цього в скафандрі був радіопередавач. Та хоч як силкувався Огірочок, а настроїти апарат йому не вдалося. Може, передавач зіпсувався під час падіння. А може, Огірочок знову забув, як ним користуватися.

Знайти дорогу до ракети було дуже важко. Гірські хребти, незліченні ущелини були такі подібні одна до одної, що Огірочок не міг їх ніяк розпізнати. Навкруги розстелилася темна, позбавлена життя, поверхня Місяця. Куди йти, де правильний напрямок?

Огірочок дуже пошкодував, що не залишав позначок на дорозі. Вони б, напевне, допомогли йому тепер.

У нього завжди так. Спочатку зробить що-небудь, не подумавши, а потім пожалкує. Отакий уже він легковажний.

Звичайно, якби це сталося на Землі, друзі швидко знайшли б його. Але на Місяці, навіть на рівнину, далі двох кілометрів дорослої людини не побачиш. А маленького Огірочка й поготів.

Роздумуючи над тим, як повернутися до ракети, Огірочок пригадав, що в нього є пістолет. „Почують постріли і розшукають мене", —подумав він і, вийнявши пістолет, натиснув на курок.

Огірочок стріляв і стріляв, але ніхто не з'являвся, ніхто не спішив йому допомог-ти. Йому й невтямки було, що на Місяці немає повітря і тому навіть пострілів з гармати там не почуєш. Огірочок гірко заплакав.

Кілька годин Барвінок і Ромашка розшукували Огірочка. Та його не було ніде. Вони дуже втомилися і ледве пересували ноги в глибокому поросі, але вперто йшли вперед. Хоч він і бешкетник, цей Огірочок, а залишати його в біді не можна. Раптом мандрівники помітили за виступом скелі Огірочка. Плечі у нього здригалися, він гірко плакав.

Та й не дивно. Кожний на його місці заплакав би. Бо це ж не жарти —заблудитися на Місяці!

Огірочок не почув кроків (ви вже знаєте, що на Місяці звуків не чути) і підскочив з переляку, коли Барвінок доторкнувся до його плеча. Побачивши друзів, Огірочок почав обіймати Ромашку і Барвінка. Він навіть хотів поцілувати їх, але заважав шолом скафандра.

Та як йому не радіти? Адже він знову зі своїми друзями.

На путі до ракети мандрівникам довелось перейти через гірський хребет. Підійматись угору було важко, і всі втомились. Навіть вертлявий Огірочок тільки сумно зітхав.

— Цікаво, що це таке?—запитала Ромашка, побачивши якусь річ, що лежала край урвища.

— Нічого цікавого там немає,—махнув рукою Огірочок, ледве переводячи дух.—Камінь і все. Його тут безліч.

Він тепер міг розмовляти з друзями, —Барвінок ввімкнув йому передавач у скафандрі.

— Ні, це не камінь,—пильно придивляючись, промовив Барвінок.—Здається, це...

Він не доказав і помчав уперед. За ним побігла й Ромашка. І вже останнім зашкандибав Огірочок.

Коли він підійшов ближче, то побачив, що Барвінок і Ромашка щось обережно розглядають і радісно посміхаються.

— Вимпел! Вимпел! —закричав Огірочок і, забувши про втому, побіг до друзів.

— Так, це вимпел, —сказав Барвінок.

— Подивіться, ось герб Радянського Союзу!—доторкнувся Огірочок пальцем до вимпела.

Барвінок зазначив на карті те місце, де знайдено вимпел, і здивовано пробурмотів:

— Цікаво, дуже цікаво... За два кілометри від нас.

— Тут, мабуть, глибока ущелина,—непевно сказала Ромашка.

— Або ж озеро без води,—сам над собою пожартував Огірочок, пригадавши, як він стрибав нещодавно в море.

Барвінок нічого не сказав і знову схилився над картою. Він щось рахував, а потім прошепотів:

— А що, коли...

— Що саме—,,коли"? —почувши це, запитав Огірочок.

— А що, коли ми підемо на зворотний бік Місяця, якого з Землі не видно.

— От було б здорово!—заплескав у долоні Огірочок.— Підемо подивимось!

Друзі рушили вперед. Але незабаром вони зупинилися. На зворотному боці Місяця була холодна ніч. І не дивно: адже цей бік Місяця зараз не освітлювався сонцем.

Огірочок поривався перейти на темний бік, але Барвінок не дозволив.

— Лізти навмання не можна,—сказав він.—Таку експедицію треба добре підготувати.

Однак Огірочок не послухав і ступив крок уперед. Ще мить, і він би зник у суцільній імлі. Але Ромашка встигла схопити його за ногу.

— Ти чого сваволиш?!—закричав Барвінок і з усієї сили трусонув Огірочка за плечі.

Огірочок ніколи ще не бачив Барвінка таким сердитим і дуже злякався. Він слухняно пішов за ним і всю дорогу до самої ракети не промовив ані слова.

В кабіні Огірочок забився в куток і, зиркаючи спідлоба, тихенько сопів. Але сидів так недовго. Як тільки на столі з'явився обід, Огірочок повеселішав і знову почав жартувати й сміятися.

Після обіду Барвінок зазирнув у календар і, лукаво примруживши очі, запитав:

— Який сьогодні день?

— Не знаю, — відповіла Ромашка.

— І я не знаю,—сказав Огірочок.

— Так знайте, —повідомив Барвінок, — сьогодні Новий рік! Наш перший Новий рік на Місяці!

— Ура!—закричав Огірочок і перекинувся через голову.

Барвінок відкрив скриньку з іграшками і разом з Ромашкою почав прикрашати ялинку. Огірочок їм більш заважав, ніж допомагав.

Потім вони натягнули антену і по радіо привітали всіх дітей Радянського Союзу з новорічним святом.

Ось так художники і намалювали їх...

http://chytanka.com.ua/ebooks/index.php?a...

http://uartlib.org/downloads/PolitBarvink...

Владко В. Аргонавти Всесвіту. Пер. сербською мовою Стр. Єліча. Бєлград. "Рад". 1963 Argonauti vasione /Макрокосма/ на обложке /svemira /Вселенной на титуле

те ж саме . Пер. японською мовою І. Магамі. Токіо. "Івасакі сіотек". 1963

те ж саме./ У пазурах чудовиська/. Пер. хорватською мовою Л. Вукчевіча. Загреб. "Епоха". 1961 U pandz'ama c'udovis'ta / в когтях чудовища / Аргонавты

Нащадки скіфів. Пер. чеською мовою Гани Пражакової. Прага. Державне видавництво дитячої літератури. 1963 Potomci skytu' (Потомки скифов)

Сивий капітан. Пер. словацькою мовою М. Лічкової. Братіслава. "Смєна". 1964

***********

V. Vladko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

ARGONAUTI VASIONE

"Na korici piše ""Argonauti svemira"""

Lajka 2, str. 3-322

1959 сербский

*********

Vladimir Vlatko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

Argonauti svemira (nezavršeno)

Moji romani 16-22, str.

1958,0516 сербский

*********

Vladimir Vladko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

U PANDŽAMA ČUDOVIŠTA

Fantastični romani Epoha 16, str. 3-345

1961 хорватский

************

чешский

1. Potomci Skytů / Volodymyr Vladko ; z ukr. přel. Hana Pražáková ; il. Jaroslav Hořánek ; graf. upravil Zdeněk Kudělka Vladko, Volodymyr, 1901-1974 Praha : Albatros, 1986

2. Potomci Skytů / Volodymyr Vladko ; Z ukr. pův. vyd. Naščadky Skifiv přel. Hana Pražáková ; Il. Zdeněk Chotěnovský Vladko, Volodymyr, 1901-1974 Praha : SNDK, 1963

Автор Владко, Владимир Николаевич

Автор Pražáková, Hana

Автор Chotěnovský, Zdeněk художник

Заглавие Potomci skytů

Выходные данные Praha Státní nakl. dětské knihy 1963

Физическое описание 238 с. ил. 21 см

Серия Knihy odvahy a dobrodružství / Řídí Eva Dolejšová редактор

По роману Владимира Vladka потомков скифов Интересно, что хотя это научно-фантастический роман, разве экскурсии в будущее, но в прошлом, и даже ранец в прошлом, очень, очень далеко, чтобы за несколько дней до начала нашей эры. Украинский писатель Владимир Vladka, автор нескольких книг с научной темой, был вдохновлен, чтобы написать эту историю книги. На сегодняшний день территория Украины была фактически в четвертом-шестом веках до нашей эры поселились skytským население, многочисленные племена, который оставил доказательства своей передовой культуры. Тот, кто посетит Советский Союз, вы найдете реликвии скифских поселений в коллекциях Эрмитажа в Ленинграде, где она подвергается знаменитая скифская коллекция золота, предметы, демонстрирующие передовые скифской культуры. Скифы сторону, торговали и вступил в контакт с греками, и теперь в трудах греческих историков сохранились письменный отчет о Skytech. Разве не удивительно, что там, где участки современной Украины, жили в далеком прошлом, люди, которые знали, как покорять металлы, выплавка бронзы, производят произведения искусства, которые имели свою твердую социальную структуру? Но Владимир Vladko написал исторический роман, хотя исторические источники верно держит. Он создал произведение особенно авантюрный, полный драматических моментов и неожиданных поворотов, в которых читатели затаив дыхание. Фантастические рассказы и опыт четырех советской экспедиции исследователей, которые на удивление найти себя в странном мире глубоко под землей, где живет племя скифов. Автор его читатели жизни скифов, давая им испытать его. Его фантазия вызывает перед нами образы жизни давно прошли во всей своей сложности и тонировки. Vladko приносит научную фантастику в новую ноту в его первоначальной концепции, роман является прекрасным дополнением к нашей приключенческой литературы.

http://www.legie.info/kniha/6580-vladimir...

**********

Wolodimir Wladko. Der violette Tod (Владимир Владко. Фиолетовая гибель) // Wolodimir Wladko. Der violette Tod; Sewer Gansowski. Der sechste Genius.(С. Гансовский. Шесть гениев – Berlin: Das Neue Berlin, 1967 – с. – [На немецком языке]

Autor/in: Gansowski

Titel: Der violette Tod

Seiten: 322

Verlag: Das Neue Berlin

Auflage: 1.Auflage

Erschienen: 1967

Einband: Leinen

Sprache: Deutsch

Zustand: leichte Gebrauchsspuren

Beschreibung: 2 SF Erzählungen. DDR Verlegt.Buch gut erhalten. Hat aber am Titelblatt ein leichten Kantenausriss.

SU mit Kantenbestoßungen.

17 февраля 2016 года коллеге archivsf исполнилось 50 лет!

Новых творческих успехов!

Чтоб вечно был здоров и жив — и ты, и твой большой архив!

В этой связи, а также учитывая большие заслуги в развитии фантастиковедения и библиографии фантастики, по мнению друзей и знакомых, Виталию Ивановичу Карацупе ( тёзке по имени-отчеству мэтра фантастиковедения и библиографии В.И. Бугрова ) полагается присвоить книжный титул Библио-Граф!

http://archivsf.narod.ru/1966/vitaley_kar...

Десять лет спустя, двадцать, тридцать и сорок… Теперь уже миновало полустолетие. Зачем я завел этот "Рассказ о непокое"?

Разве творческая жизнь может быть спокойной?

И не является ли творческий непокой в области литературы лишь частицей непокоя самой эпохи?

Ведь моему поколению выпало на долю жить и действовать в пору очень уж неспокойную. И тому непокою не только хула, но и хвала! Ведь это эпоха не только страшных войн, по и прекрасных революций: эпоха огромных социальных переломов, разительных перемен в сфере идейной, громадных сдвигов в области науки и техники.

Конечно, эти мои записи и непокой, что за ними стоит, ничтожны по сравнению с историческими социальными переломами, разительными идеологическими переменами или эпохальными сдвигами, — так сказать, пылинка в космосе. Но я взялся за рассказ о непокое — не моем личном: я позволил себе говорить о непокое целого литературного поколения. И поколение это — первое поколение нашей украинской советской литературы.

Вы правы: это может показаться претенциозным. Но я спешу оправдаться: я говорю не за всех или от имени всех, а — обо всех, и записываю лишь собственные восприятия, высказываю лишь свои личные взгляды и мысли. И, понятное дело, что я не в силах, да и не ставлю себе такой задачи — охватить и воссоздать весь процесс, сказать все и обо всем. Я касаюсь лишь части — маленькой части большого целого, пытаюсь воссоздать лишь какую-то долю, которая может стать штрихом в облике эпохи — эпохи в своем непокое и трудной, и прекрасной, и трагической, и благотворной.

Литература в эту пору знала и трудное, и прекрасное, и трагическое, и благотворное. Нельзя — было бы преступно! — предать забвению те события, тем паче — людей — творцов того времени! Без этого не просто "неполным", а неправдивым будет воссоздание хода событий, охват и осмысление литературного и вообще идеологического процесса целого полувека, что зачинал нашу жизнь, полувека, который, собственно, заложил основы нашего будущего. Это же — решающее полустолетие в истории нашего народа, во всей истории общественного движения; и литература, пускай малая, но часть этой истории.

Я хочу повторить еще раз то, с чего начинал книгу "Рассказ о непокое": нас, современников и участников первого зачина в величественном процессе становления и самоутверждения украинской советской литературы, сегодня осталось немного. С течением времени детали — иногда очень важные, драгоценные подробности, по тем или иным причинам не зафиксированные в истории литературы, — улетучиваются из памяти современников. Если б каждый из нас записал хотя бы часть, которую сберегла его память, — все эти записи вместе восстановили бы многое из ушедших в прошлое и полузабытых событий, а пытливому исследователю дали бы материал для постижения и осмысления целой эпохи, пускай только на литературном "абтайле". И не важно, что отдельные записи — как и эти мои — будут в какой-то мере субъективны: сопоставление разных субъективных записей, столкновение даже противоречивых взглядов и дало бы исследователю-историку возможность восстановить истину.

Я считаю: долг каждого из нас, людей того времени, — отложить на какое-то время другой творческий труд и — пока не поздно — записать все, что подскажет ему память, ум, сердце и совесть, о его жизни в общем литературном процессе и о его соратниках, друзьях и единомышленниках или оппонентах в творческих поисках.

И адресовать эти свои записи мы должны — в первую очередь — молодому поколению литераторов и читателей-книголюбов.

Я хочу обратиться к ним еще раз с теми словами, какими закончил первую книгу моего "Рассказа о непокое":

Мы — первые в том поколении двадцатых и тридцатых годов, годов начала — и путали, и ошибались, совершали оплошности и шли "не с той ноги": ведь были мы первые, и звучали еще в нас отзвуки минувших лет, тяготели над нами традиции и наследие предыдущих литературных поколений всех возможных формаций — революционных и реакционных, и передовых, и отсталых, и прогрессивных, и буржуазных. Но такими же неопытными — ибо тоже первыми — были и наши критики: в них также давали себя знать отзвуки минувших лет, над ними также тяготели традиции и наследие предыдущих литературных поколений разных формаций.

Пусть же наши общие ошибки и промахи не повторяют поколения младшие, идущие следом.

Двери в прошлое должны быть открыты — ведь двери в будущее мы распахнули широко.

Невозможно идти в будущее, не зная своего прошлого. И особенно внимательно следует приглядеться в прошлом к тому, что вызывает пересуды и кривотолки. Это — понятно каждому. И каждый, кто что-то знает, должен взять слово.

Вот зачем я и завел этот "Рассказ о непокое".

Было начало, было — десять лет спустя, было — двадцать, потом минуло и тридцать, и сорок, и пятьдесят.

Именно с этой высоты — теперь — и должно оглянуться назад.

1966–1968 гг. Киев.

Яновский

Яновского теперь мы поминаем постоянно, в каждом обзоре украинской литературы, применительно к любому литературному событию. Советская классика? Яновский. Новаторство? Тоже Яновский. Лидер украинской советской романтики. Хранитель традиций украинского литературного прошлого. А когда ищут самое яркое свидетельство разнообразия и богатства литературных стилей в пределах социалистического реализма, то уж неизменно ссылаются на Яновского. И в каждом упоминании, буквально в каждом слове о Яновском — хвала…

А было время, когда Яновского тоже постоянно поминали, упорно и настойчиво, в каждом литературном обзоре и вне обзора литературы — тоже. Да только поминали уж никак не с хвалой.

Это — горькие слова, но как не сказать их, когда случай с Яновским — чуть ли не самый яркий пример того вреда, какой принесли в свое время советской литературе (да одной ли только литературе!) "напостовство" и оглобельная практика "максималистов" из РАППа и ВУСППа.

Яновский — впечатлительный, импульсивный, несколько фанатичный — не выдержал, ударился в протест, по как человек не активно-действенного, а пассивно-созерцательного склада не наделал, к счастью, трагических глупостей — только спрятался в собственную скорлупу, прикрылся панцирем и предался "кипению внутри себя". Когда-то неудержимый романтик, теперь он стал воспринимать все настороженно, предвзято — с оглядкой, с недоверием, даже скепсисом, а то и с недвусмысленным отрицанием "а приори".

Испытания преследовали Юрия Ивановича волнами: накатывались — жгли солью справедливой критики, ранили острой галькой несправедливого критиканства — потом волна точно ослабевала, опадала, откатывалась на некоторое время, а затем снова и снова…

На несправедливую — а порой и на справедливую — критику Юрий Иванович реагировал болезненно, иногда даже трагически, по чувство юмора не изменяло ему, его запаса иронии хватало не только для других, но и для себя самого.

Помню, уже во время войны, в первых числах января сорок третьего года, в Уфе был созван юбилейный пленум Союза писателей Украины, посвященный 25-летию УССР. Юрий Иванович жил в эвакуации в Уфе — редактировал журнал "Радянська література". Я был в то время в Средней Азии, в Алма-Ате, получил вызов и тоже поехал на пленум. Юрию Ивановичу я вез подарок: два десятка знаменитых яблок "алма-атинский апорт Семиренко". Я знал из писем Юрия Ивановича, как он бедует, как туго в Уфе с продуктами и как ис хватает ему с его здоровьем витаминов. Так что мой подарок был не просто символический, но преследовал и практическую цель.

Поезд прибыл на станцию Уфа поздно ночью, однако Юрий Иванович встречал меня на вокзале. Здесь, в Приуралье, стояла жестокая зима, лютый мороз градусов в двадцать пять — тридцать, да еще ветер с метелью. Идти в город, к домишке на окраине, где жил Яновский, было далеконько — километра три, ветер валил с йог, чуть не срывал с нас наши "демисезонные" плохонькие палью, — мы решили мой багаж оставить до утра в камере хранения. "Багаж" — это был один-единственный рюкзак, точнее — солдатский вещмешок: на дне немного белья, а сверху — эти двадцать штук огромных прекрасных, сочных яблок. Я похвастал ими перед Юрием Ивановичем — развязал мешок, прежде чем сдать его на храпение. Юрий Иванович взял два — для себя и для жены, а остальные мы оставили в рюкзаке до утра.

Утром мы опять пришли вдвоем, предъявили квитанцию и получили мой рюкзак. Чудеса! — он был в два раза меньше, какой-то худосочный, а в боку зияла изрядная дыра… Яблок — ни одного — в рюкзаке не было. Крысы! Они так и сновали по полу в помещении камеры хранения, и девушка, принимавшая вещи, то и дело отгоняла их от себя ногой. Крысы почуяли аромат сочного плода, прогрызли дырку в мешке и за ночь съели все яблоки.

Очень был огорчен Юрий Иванович.

И после того случая каждый раз, когда била Яновского очередная волна литературных и общественных испытаний, Юрий Иванович непременно говорил мне, горько улыбаясь:

— Опять крысы съели мои яблоки…

Впрочем, иронизировал над собой, над своим трудным положением или над несправедливостью к себе Яновский не так часто — был он характера неприступного, нрава обидчивого, а подчас и с амбицией.

Мы познакомились с Яновским, должно быть, году в двадцать пятом, когда он вместе с Миколой Бажаном впервые приехал из "провинциального" Киева в тогдашнюю столицу Харьков. Если не ошибаюсь, Яновский работал над первым своим поэтическим сборником "Прекрасная Ут". Был он еще студентом политехникума — стройный, статный юноша с копной волнистых волос, в потертой черной кожаной куртке. В этой куртке в годы гражданской войны шестнадцатилетний Юра ездил по селам Елизаветградщины — продагентом, инспектором РКИ: собирал продналог, выгребал хлеб из куркульских ям — кормить Красную Армию на фронтах от Балтийского до Черного моря и пролетариев в Елизаветграде, в Петрограде и Москве.

Приятелями мы стали с Яновским уже гораздо позднее, после его работы на киностудии в Одессе и в ВУФКУ в Харькове.

В тридцать четвертом году столицу Украины вернули из Харькова в Киев, переехала в Киев и вся "верхушка" литературы — тогда уже безгрупповая, под эгидой Оргкомитета будущего единого Союза писателей, — а нас с Яновским оставили в Харькове. Вот с тех пор мы с Юрием Ивановичем и стали неразлучны.

В летние месяцы мы каждый год ездили вместе отдыхать или лечиться — в Железноводск на Кавказе, в Дома писателей в Одессе, Хосте, на Ирпень или на дачу в Билыках (Лещиновке) на Полтавщине.

Немало мы с Яновским и попутешествовали.

В конце лета тысяча девятьсот тридцать пятого года мы впятером: Яновский, я, Дикий, Муратов и Юхвид совершили большую поездку на автомашинах по Украине: Харьковщина, Сумщина, Полтавщина, юг Киевщины, Днепропетровщина и Криворожье.

Летом тридцать шестого — на машине вчетвером: Яновский, Мате Залка, Зенькевич и я — но городам и селам Полтавщины.

В сорок четвертом году, в дин войны, мы объехали Закарпатье, только что ставшее советским, — с севера на юг: от польской границы за Перечином и Люмшорами и до границ венгерской и румынской — за Хустом и Раковом.

Но сблизили нас безусловно не путешествия, не лечебные процедуры и даже не те или иные перипетии литературных судеб, а больше всего — только не примите это за острое СЛОВЦО — то, что мы постоянно спорили и ссорились: ведь у нас были абсолютно разные характеры, не сходны были все наши пристрастия и вкусы, наши творческие позиции в поисках и выработке собственного стиля. На этом я ниже разрешу себе остановиться подробнее.

А впрочем, спорили и ссорились мы и тогда, когда наши взгляды и принципы абсолютно сходились — в большом или малом.

Вспоминаю такой, можно сказать, анекдотический казус...

http://coollib.net/b/321390/read

Часопис "Знання" 1926 р.

Треньов К. Загублена криниця. Оповідання. К. Держлітвидав УРСР. 1957. 27 с. переклад з рос. О. Бердника.

Владко В. Аргонавти Всесвіту. Пер. сербською мовою Стр. Єліча. Бєлград. "Рад". 1963

те ж саме . Пер. японською мовою І. Магамі. Токіо. "Івасакі сіотек". 1963

те ж саме./ У пазурах чудовиська/. Пер. хорватською мовою Л. Вукчевіча. Загреб. "Епоха". 1961

Нащадки скіфів. Пер. чеською мовою Гани Пражакової. Прага. Державне видавництво дитячої літератури. 1963

Сивий капітан. Пер. словацькою мовою М. Лічкової. Братіслава. "Смєна". 1964

В. Владко. 4-УКХ-4. /НФ-повість (фактично — уривок з "Чудесного генератору") "Знання" №№ 18,19,21 / 1934

В. Владко. Перші люди на Венері ( розділи з 2ї частини роману "Аргонавти Всесвіту" ) №№12, 13, 14, 16, 17 часопис "Україна", Київ

В. Владко. Подорож до Венери/Аргонавти Всесвіту/. Радіомобіль №1 /Сивий капітан/ (робочі назви творів станом на 1934 р.)

М. Трублаїні. Лебединий острів: Повість // Піонерія, 1938, №9 – с.4-16, №10 – с.41-47, №11 – с.12-19, №12 – с.25-34; 1939, №1 – с.15-24, №2 – с.23-33, №3 – с.44-54, №4 – с.32-43, №5 – с.31-39, №6 – с.27-37, №7 – с.19-28 ( журнальний варіант повісті "Шхуна "Колумб" )

М. Дашкієв. Великий фантаст /стаття до 50-річчя зі дня смерті Ж. Верна/. часопис "Україна", №3/1955

він же. Незвіданими шляхами / про раціоналізаторів-модельників ХТЗ/. "Україна" №9/1956

він же. Франкові яблуні /стаття про Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка/ "Україна" №14/1956

Дашкиев Н. Зубы дракона. Пер. на лит. яз. А. Марчевичюса. Вильнюс. Гослитиздат. 1963

Дашкиев Н. Зубы дракона. Пер. на киргиз. яз. А. Иманалиева. Фрунзе. Киргизмамбас. 1963

В. Бережний. На зеленій Буковині /нарис/ — у книзі Широким кроком. К. Рад. письменник. 1955. 15 000 прим.

він же . Кораблі сходять зі стапелів /нариси/. К. Держлітвидав. 1959

Сніжний Віталь. Ракета (ракети в світовому просторі). Дітям старшого і середнього віку. Х.-О. Молодий більшовик. 100 с. — ?

Росін Веніамін. Політ Барвінка на Місяць. Казка. Пер. І. Завістовської.К. Дитвидав. УРСР. 1960

Чапек Карел. Кракатит. Пер.І. Сакидона. Післямова В. Шевчука. К. Держлітвидав України. 1961

Чапек Карел. Казки. Пер. П. Козланюка. К. Веселка. 1965 — ?

Баум Л. Френк. Мудрець Країни Оз. Повість-казка. Пер. Л. Солонька. К. Дитвидав УРСР, 1959